Дослідження теорій виникнення козацтва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Виникнення запорізького козацтва

1.1 Етимологія терміна «козак» та перші писемні згадки про запорозьких козаків

1.2 Історія кочового порубіжжя до ХV ст. Географічні умови

Розділ 2. Теорії щодо походження козацтва

2.1 Теорії походження козацтва

2.2 Причини посилення козацтва у ХVІ ст. та його роль в історії України

Висновки

Література

Вступ

Актуальність теми полягає у потребі визначення витоків козацтва, адже запорожці відіграли виняткову роль в історії України. Довгий час саме козаки виступали оборонцями православної церкви, врятували український етнос від асиміляції, виступили творцями оригінального стилю козацького бароко, а Козацька держава і досі залишається символом ідеального демократичного устрою (інша річ, чи було це так насправді). Отже, визначаючи корені явища можна прослідкувати і витоки особливостей цього стану, і його роль в історії. Тим більше, що інтерес до козацької доби переживає зараз нову хвилю пожвавлення.

Метою роботи є дослідження теорій виникнення козацтва та визначення причини появи цього стану на території України.

Хронологічні рамки роботи - друга половина XV - XVI століття.

Регіональні рамки: територія степового Подніпров'я.

Література. Взагалі, проблемою виникнення запорізького козацтва цікавились ледь не всі українські історики, висловлюючи погляд на це питання хоча б побіжно у загальних працях, не кажучи вже про численні монографії і статті, присвячені окремим аспектам.

Ще у 1847 р. була опублікована робота П. І. Симоновського «Краткое описание о казацком малороссийском народе и о военных его делах» Симоновский П. И. Краткое описание о казацком малороссийском народе и о военных его делах. - М., 1847. [електронну версію статті див. http://litopys.org.ua/symon/sym.htm. Доступ здійснено 19:13:34 16.04. 2010 р.], а також у журналі «Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете» вийшла стаття С. Мишецького «История о казаках запорожских, как оные из древних лет зачалися, и откуда свое происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находятся» Мишецкий С. История о казаках запорожских, как оные из древних лет зачалися, и откуда свое происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находятся // ЧОИДР. - М., 1847. - №6. [електронна версія статті див. на http://litopys.org.ua. Доступ здійснено 19:17:55 20.04.2010 р. ]. Вони відображають тогочасне розуміння цієї проблеми, частково засноване на історичних фактах, а частково на легендарних переказах, тому до цих робот потрібно ставитись критично.

Однією з перших спроб повного викладення історії запорожців також була «Коротка історія козаччини» В. Б. Антоновича Антонович В. Б. Коротка історія козаччини. - К., 2004., професора Київського університету, засновника документальної школи істориків. У цих приватних, а отже безцензурних лекціях, автор викладає свої погляди на початки козаччини. Дослідник обґрунтовує автохтонну гіпотезу, підкреслюючи, що покріпачення селян призводило до їх втеч на окраїни, де вони і поповнювали ряди запоріжців.

Деякі учні Антоновича продовжили досліджувати козацькі часи. Один з них, Дашкевич, у 1876 р. опублікував працю «Болоховская земля и ея значеніе въ Русской исторіи» Дашкевич Н. Болоховская земля и ея значеніе въ Русской исторіи. - К. - 1876. [електронна версія книги на http://www.archeologia.ru/modules/forum/viewtopic.php?p=10382#10382. Доступ здійснено 19:20:09 17.04.2010 р.], в якій висунув болохівську теорію походження козацтва, незважаючи на критику цих поглядів з боку Антоновича. Ця гіпотеза, до речі, досі обговорюється дослідниками, які не прийшли ще до однозначного висновку.

Теорію зв'язку козаків з давніми бродніками було викладено у праці П. Голубовського, який також був учнем Антоновича, «Печенеги, торки и половцы до нашествия татар» Голубовский П. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. - К., 1884. [електронна версія книги на http://www.archeologia.ru/modules/forum/viewtopic.php?p=10382#10382. Доступ здійснено 19:20:53 20.04.2010 р.]. Робота була опублікована ще у 1884 році і зараз віднесена до рідкісних книг. Проте, варто відзначити, що незважаючи на поважний вік, вона не втрачає актуальність, на неї посилаються і сучасні дослідники, адже на основі письмових джерел П. Голубовський ретельно виклав історію кочовиків-сусідів Русі та їх вплив на культуру, побут слов'ян, а також своє бачення початків козаччини.

Не оминали причин виникнення козацтва і російські історики ХІХ ст. - М. М. Карамзін та С. М. Соловьев. Під час написання даної курсової використовувались їх роботи, присвячені історії Київської Русі. Зокрема, Карамзін у другому томі «Истории Государства Российского» Карамзин Н. М. История государства Российского. Т.1-3. - Ростов, 1989. розповідає про утворення Чорноклобуцького союзу та відносини руських князів з кочовиками. У праці С. М. Соловьева «История России» Соловьев С.М. История России с древнейших времен. Кн. ІІ, Т. 3-4. - М., 1988., яка написана на основі літописів, згадуються бродники, болоховці, також звертається увага на політичну організацію кочового населення на прикордонні.

Висловив свій погляд на процес становлення козацького стану та його роль в історії і М. Драгоманов у статті «Про українських козаків, татар та турків» Драгоманов М. Вибрані праці: у 3 т., 4 кн. - К., 2006. - Т. 1. кн. 1 - 2006. , в якій також коротко виклав історію з часів Київської Русі, підкреслив роль козаків у визволенні з полону бранців та зробив короткий огляд народної творчості, присвяченої цій темі.

Велику кількість історичних документів, фактів, етнографічних матеріалів зібрав Д. І. Яворницький у своїй роботі «Історія запорозького козацтва» Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. - Львів, 1990., опублікованій у трьох томах ще наприкінці XIX ст. Поряд с даними про клімат, тваринний і рослинний світ степів, побут козаків та політичні події, Яворницький також викладає свій погляд на ґенезу козацтва, пов'язуючи його з татарськими ордами на прикордонні Русі.

Не оминав цього питання і М. С. Грушевський, присвятивши сьомий том «Історії України-Русі» Грушевський М. С. Історія України-Русі: в 11 т., 12 кн. - К., 1991. - Т. 7. - 1995. козацьким часам. Історик вважає, що козацтво - це місцевий стан, люди, які втекли від польських магнатів та займалися промислами у степах. Також він робить декілька критичних зауважень щодо інших гіпотез, які пов'язують запорожців з давніми кочівниками.

Історія запорожців також була улюбленою темою представника державницької школи Д. Дорошенка. Свої погляди, а також короткий огляд польської та української історіографії щодо походження козацтва він виклав у «Нарисі історії України» Дорошенко Д. Нарис історії України. Том 1 (до половини XVII ст.). - К., 1993.. Дослідник висунув кілька цікавих зауважень щодо перших десятиліть козацької історії, розглядаючи запорожців саме з точки зору їх ролі у становленні української держави.

В окремих розділах своєї двотомної «Історії України» Полонська-Василенко Н. Д. Історія України: у 2 т. Т. 2. Від середини XVIII ст. до 1923 р. - К., 1992. Н. Полонська-Василенко теж не оминула козацької доби, докладно розповівши про козацьку культуру, освіту, також виклала свій погляд на роль козацтва в історії України.

Радянські дослідники переважно звертали увагу саме на соціальні причини оформлення козацького стану, підкреслюючи утиски селянства з боку польських феодалів. Проте варто відзначити ґрунтовність праць тих часів, зокрема у першому томі «Історії Української РСР» Історія Української РСР: у 8 т., 10 кн. // гол. ред. А. Г. Шевєлев. - К., 1997. - Т. 1, кн. 1. - 1977. , у головну редакційну колегію якої входили Б. Рибаков, П. Толочко та інші тогочасні академіки, докладно розглянуто вплив кочівників на життя та устрій прикордонних князівств, на основі археологічних та писемних джерел відтворено життя міст, що знаходились на рубежі з кочівниками, їх оборонні лінії. Вивчаючи період феодальної роздробленості на Русі можна провести декілька цікавих паралелей і з часами Речі Посполитої.

Хозарська теорія, яку одними з перших виклали ще «козацькі літописці», була пізніше обґрунтована Л. М. Гумільовим у праці «Открытие Хазарии» Гумилев Л. Н. Открытие Хазарии. - М., 1966.. Дослідник використовував не тільки письмові джерела, а й археологічні дані, на основі яких зробив декілька цікавих припущень про хозарсько-руське походження бродників, які, в свою чергу, стали прямими попередниками козаків.

У праці В. Голобуцького «Запорізьке козацтво» Голобуцький В. Запорозьке козацтво. - К., 1994. розглядається соціальна теорія виникнення козацтва, а також вплив татарських орд на генезис цього стану. Крім того, дослідник розглядає історіографію питання, висловлює свій погляд на теорії, викладені у різні часи.

Не оминають цю тему і сучасні дослідники.

У збірниках статей та матеріалів з конференцій, присвячених проблемам, пов'язаним з козацтвом (другий випуск «Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина» Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина. Випуск ІІ. - К.:, 1993., також «Запорозьке козацтво в українській історії, культурі і національній свідомості» Запорозьке козацтво в українській історії, культурі і національній свідомості. Матеріали міжнародної наукової конференції. - К., 1997.) викладено новітні результати вивчення письмових та археологічних джерел, погляди на можливість існування історичних попередників козацтва, на його роль в історії.

У статті В. Ф. Чабана та А. Ю. Боєчко «Роль порубіжних територій у процесі генезису козацтва» Боєчко В. Ф. Роль порубіжних територій у процесі генезису козацтва. / А. Ю. Боєчко, В. Ф. Чабан // Український історичний журнал. - 1999. - №8. - с. 48-63. було розглянуто вплив фактору Дикого поля на утворення козацького стану, а також причини його посилення на території України. Свої погляди щодо ролі «україн» в історії та причин появи козацького стану виклав також О. Головко у роботі «Корона Данила Галицького: Волинь і Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього та класичного середньовіччя» Головко О. Б. Корона Данила Галицького: Волинь і Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього та класичного середньовіччя. - К., 2006. .

Н. Яковенко у роботі «Нариси з історії Середньовічної та Ранньомодерної України» Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Четверте видання, - К., 2009. також розглянула історіографію питання, виклала декілька цікавих зауважень щодо впливу татар на козацькій побут, культуру, окрему увагу приділяючи феномену Дикого Поля.

Крім того, використовувались роботи, присвячені правовому оформленню козацького стану. У праці В. Щербака «Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина ХV - середина XVII ст.» Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина ХV- середина XVII ст. - К., 2000. викладено не тільки правові аспекти проблеми, але й висловлюються критичні зауваження щодо теорій появи на прикордонні козаків. У книзі «Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні» Леп'явко С. А. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. - Чернігів, 1996., автором якої є С. А. Леп'явко було викладено та обґрунтовано «боярську теорію» оформлення козацтва.

Визначаючи етимологію поняття «козак» використовувались не тільки гіпотези, викладені у працях Д. Дорошенка, Д. Яворницького та інших істориків, а й бралась до уваги досить парадоксальна теорія сучасного дослідника А. І. Клоса, аргументована у статті «Етимологія концепту «козак» у контексті питання виникнення та формування козацтва» Клос А. І. Етимологія концепту «козак» у контексті питання виникнення та формування козацтва. [електронна версія статті див http://sd.org.ua/news.php?id=14491. Доступ здійснено 19:48:14 20.04.2010 р.].

Також нещодавно був виданий двотомник «Історія українського козацтва: Нариси: У 2 т.» Історія українського козацтва: Нариси: У 2 т. / Редкол.: В. А. Смолій (відп. ред.) та ін. - К., 2009. - Т. 1. , відповідальним редактором якого був В. А. Смолій. У цій книзі також викладено погляди сучасних дослідників на виникнення запорожців.

Джерельна база. Джерела, які використовувались при написанні роботи, потрібно поділити на письмові та археологічні.

В якості письмових джерел використовувались твори «козацьких літописців», тих, хто були відділені від Національно-визвольної війни - кульмінаційної точки козацької історії - лише кількома поколіннями. Це перш за все твори Григорія Граб'янки Літопис гадяцького полковника Григорія Граб'янки / Пер. із староукр. - К., 1992. та Самійло Велички Величко С. В. Літопис. Т. 1. / Пер. з книжної української мови, вст. стаття, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.- К., 1991. [електронна версія книги див. http://litopys.org.ua. Доступ здійснено 19:50:04 20.04.2010 р.]. Незважаючи на те, що викладення реальних подій у цих «літописах» перемішується з легендами, а деякі «історичні» документи просто вигадані, було цікаво простежити ідеї представників козацької старшини щодо появи козацького стану. Крім того, брався до уваги анонімний публіцистичний твір «Історія Русів» Історія Русів. [електронна версія книги див. http://litopys.org.ua/ Доступ здійснено 19:43:51 20.04.2010 р.], автором якої, як вважається, був Г. Полетика, теж представник козацької старшини. У ньому, до речі, викладено досить оригінальну гіпотезу щодо етимології назви «козак».

Щоб зрозуміти процес генезису козацтва, перш за все потрібно проаналізувати повсякденне життя запорожців, їх основні заняття, звичаї. Першочерговим джерелом у цьому питанні є спогади Гійома Левассер де Боплана («Опис України» Боплан, Гійом Левассер де. Опис України. - Львів, 1990. ), який перебував на службі у польського короля у 30-40 роках XVII ст., був архітектором Кодацької фортеці, спрямованої якраз на обмеження дій козацьких військових загонів та «Літопис Малоросії» Жана-Бенуа Шерера Шерер, Жан-Бенуа. Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії. - К., 1994. [електронна версія книги див. http://litopys.org.ua/scherer/sher02.htm#rozd1. Доступ здійснено 19:46:02 20.04.2010 р.], який, в свою чергу, жив у XVIII ст. і був аташе французького посольства в Петербурзі. Ці твори дають нам цінні відомості також про клімат тогочасної України, природні багатства Степу, військову тактику запорожців та їх найперших ворогів - татар.

В якості археологічних джерел використовувались дослідження кочовищ половців та інших степових народів, а також поселення у степу, які пов'язують з бродниками. Цим проблемам присвячені окремі розділи роботи «Археология СССР. Степи Евразии в эпоху средневековья» Археология СССР. Степи Евразии в эпоху средневековья. // Ответственный ред. С. А. Плетнева. - М., 1981, під редакцією С. А. Плетневої. Також вивчалися статті Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина. Випуск ІІ. - К.:, 1993.; Запорозьке козацтво в українській історії, культурі і національній свідомості. Матеріали міжнародної наукової конференції. - К., 1997. А. Сокульського, в яких викладено хід розкопок на о. Хортиця та пошуки першої запорозької Січі. Але варто зазначити, що археологічні дані стосовно козацької доби на території України досить обмежені через замале фінансування відповідних програм.

Структура роботи. Дана курсова робота складається з двох розділів. В свою чергу перший розділ поділяється на два підрозділи, один з яких присвячений проблемі етимології поняття козак, у другому ж коротко викладена історія південних степів від часів Київської Русі, а також розглянуто кліматичні умови Дикого поля - обидва ці аспекти допомагають зрозуміти можливі культурні зв'язки козацтва з іншими народами та передумови появи подібного стану людей, а також підготувати основу для викладення теорій виникнення, яким присвячений другий розділ з однойменною назвою. Він також поділяється на два пункти - безпосередньо теорії виникнення та передумови посилення козацтва, його роль в історії України.

Розділ 1. Виникнення запорізького козацтва

1.1 Етимологія терміна «козак» та перші писемні згадки про запорозьких козаків

Вирішуючи питання виникнення козацького стану необхідно перш за все звернутись до безпосереднього значення цього слова.

Одним з перших, хто намагався пояснити цей термін з етимологічної точки зору, був польський хроніст Пясецький. Він вважав, що «козак» - від слова «коза», через те, що козаки легко проникають у важкодоступні місця, а також вони дуже прудкі і вправні Голобуцький В. Запорозьке козацтво. - К., 1994. - С. 6. . Висновок Пясецького, звичайно, сміливо можна назвати поверхневим, але варто відмітити, що така думка була доволі розповсюджена в ті часи і фактично вона є першою гіпотезою, яка б пояснювала цю назву.

Григорій Граб'янка - козацький літописець, який був досить освіченою для свого часу людиною, перебував на старшинських посадах - теж наводить декілька варіантів значення цієї назви. Складаючи свій літопис він користувався працями Бєльського, Стрийковського, Гваньїні, Каховського, Гибнера та інших, а також, як він сам зазначає, розповідями очевидців. Він згадує гіпотезу Веспасіяна Коховського, який «виводить назву козаків від кіз диких, оскільки тільки з ними в час битви проворство їхнє зрівняти можна і оскільки ловлею кіз невтомно займаються» Літопис гадяцького полковника Григорія Граб'янки - К.: 1992. - С. 22., але сам більше схиляється до думки Стриковського, що козаки беруть свою назву від якогось славетного поводиря Козака. На жаль, Козацький літопис Самовидця починається з 1648 року та не розглядає питання про виникнення назви козаків.

До речі, легенду про першого ватажка майбутніх козаків - Семена Козака докладно повідомляє С. Мишецький - автор «Історії о козаках малоросійських». «Зачатіе ихъ войску… учинилось въ 948 году нижеписаннымъ случаемъ» История о казаках запорожских, как оные из древних лет зачалися, и откуда свое происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находятся // ЧОИДР. - М., 1847. - №6./ [електронна версія див. http://litopys.org.ua/. Доступ здійснено 20:02:48 20.04.2010 р.] - повідомляє автор і далі оповідає про якогось Семена, який пішов займатись промислом (полюванням) разом з близько сотнею своїх товаришів і прославились вони своєю хоробрістю так, що навіть грецькій імператор попросив у Семена допомоги у битві з «турками». Звичайно, про достовірність, навіть приблизну, цієї легенди можна навіть і не сперечатись.

Привертає увагу і «Краткое описание о казацком малороссийском народе и о военных делах…» П. І. Симоновського - вихідця із козацької старшини, який здобув освіту у Київській академії та західноєвропейських університетах. Починається його твір з глави під назвою «Изъясненіе имени козака по существу и дЂйствію его». Він наводить і, здається, дуже розповсюджену в ті часи думку, що назва козаки походить від кіз, і більш виважену ідею, що козак - від турецького, як пише автор, слова, яке означає «розбійник». Або ж - від «косы, то есть, отъ остроты и понятности Козацкой» Симоновский П. И. Краткое описание о казацком малороссийском народе и о военных его делах. - М., 1847. [електронна версія див. http://litopys.org.ua/symon/sym.htm. Доступ здійснено 20:05:46 20.04.2010р.], зважаючи на їх хитрість та вправність. Не знаходячи єдиновірного пояснення, автор зазначає, що назва ця дуже давня і відома. «Козаки есть родъ Скифославенскій» - повідомляє він далі, адже вважає, що відомі в минулому народи з часом переходять в інші. Він також пише, що «Малороссійскіе Козаки … суть древнЂйшіе отъ Донскихъ», адже були відомі ще з 1340(!) року. Швидкі темпи зростання козацького стану Симоновський пояснює, звичайно, утисками поляків, які, оселившись в Київській землі, «Малороссіянъ вовся пренебрегать начали, не имЂя съ ними никакого равенства, и не инако ихъ, какъ за подданныхъ считали».

Розглядає питання походження козаків і анонімна «Історія Русів», автором якої багато дослідників визначає Г. А. Полетику. Автор обурений думками польських істориків про походження козаків від «різної вольниці або наволочі і заселені їхніми Королями на пустельних землях внизу рік Дніпра», також критикує і думку про зв'язок козаків із хозарами. «Назви ж воїнам - далі розповідає анонімний автор - даються звичайно мовою кожного народу по доспіхах або узброєнню їхньому … Руські воїни називалися кінні - Козаками, а піші - стрільцями та сердюками, і ті назви суть власне Руські, од їхньої мови взяті; Козаки та Козари - від легкості їхніх коней, подібної до козиного скоку…» Історія Русів. [електронна версія книги див. http://litopys.org.ua/ Доступ здійснено 19:43:51 20.04.2010 р.]. Варто сказати, що кіннота не відігравала в козацькому війську головну роль, важко назвати його кінним, тому Богдан Хмельницький і запрошував татарську орду, хоча коней запорожці, звичайно, використовували.

Переважна більшість сучасних і минулих вчених - Д.І Яворницький, М. С. Грушевський, Д. І. Дорошенко - вважають, що слово «козак» тюркського походження.

Зокрема, Д. І. Яворницький писав, що цей термін був запозичений у татар, так як і кіш, отаман, осавул (ясагул) та деякі інші. Усі ці слова у самих татар були пов'язані зі скотарством. Наприклад, кіш (або кхош у татарській вимові) - це десять тисяч зведених до купи овець, а отаман - начальник чабанів. Причому термін «січ» дослідник вважає «без сумніву, від слова «сікти», «висікати» в розумінні рубати…» Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. Том І - Львів, 1990. - С. 58.. За свідченням Яворницького, під словом «Січ» козаки розуміли постійну столицю, а кіш був тимчасовим місцем перебування. На користь цієї гіпотези свідчить також те, що, як зазначав Д. І. Яворницький, до появи тюрко-татарів на півдні Русі у жодному списку руських літописців не зустрічається слово «казак».

Є і інша повністю протилежна гіпотеза, яку висловив А. І. Клос. Він пише, що «кіш - військо косаків, козаків, які косять ворога, а Січ - військо січовиків, які січуть ворога» Клос А. І. «Етимологія концепту «козак» у контексті питання виникнення та формування козацтва» [електронна версія статті див http://sd.org.ua/news.php?id=14491. Доступ здійснено 19:48:14 20.04.2010 р.]. На його думку термін «кіш» (кошове військо) є однокореневим із індійським «кшатрії» (каста військових), адже у ІІ тис. до н. е. на території сучасної України жили індоарійські племена, частина яких потім відділилась і вирушила на територію сучасної Індії. Це, як зазначає автор, підтверджують археологічні та лінгвістичні дані. Від «кшатріїв» Клос виводить і слова «каша» - їжа кшатрія, і «кушак» - пояс кшатрія, а також «коса» (чуб) - козацьку зачіску, аргументуючи свою думку можливістю чергування ш-с, с-з, а також випаданням голосних та зміною порядку складів. На думку цього дослідника, термін «кшатрії» пройшов тисячолітній шлях на майбутніх землях України, вживався і у слов'янських племен, і у князівських дружинників, таким чином прийшовши і до козацького війська. Але варто відмітити, що не тільки у давньоруських літописах немає цієї назви (козаки або інший термін схожий на кшатрії) у значенні воїнів або війська, а й свідчення про кочові племена, які мешкали на нашій території впродовж тисячоліть, не містять подібних термін.

Вперше слово “козак” у значенні легкоозброєний вартовий воїн зустрічається “Таємній історії монголів” під 1240 р. В арабсько-турецькому словнику, який вийшов в Єгипті у 1242 р. зустрічаємо козаками називають вигнанців, які не мають притулку Сергійчук Б. В. Новітня турецька історіографія про українське козацтво // Запорозьке козацтво в українській історії, культурі і національній свідомості. Матеріали міжнародної наукової конференції. - К., 1997. - С. 285. .

У Codex Cumanicus - половецькому словнику, складеному у Криму у 1303 році - «козак» означає «страж», «вартовий». Якщо згадати історію Київської Русі, то ми побачимо, що половецькі землі знаходились у Причорномор'ї. Руські князі підтримували з половецькими не лише дипломатичні, але й династичні зв'язки. Існує думка, що половці знаходились на перехідній стадії від кочового стилю життя і під впливом Княжої Русі могли стати повністю осілими (це підтверджують і археологічні розкопки поселень на Дніпрі і на Дону). Щодо долі половців після татаро-монгольської навали, то тут думки дослідників розходяться: одні вважають, що половці як народ, зникають, інші, ґрунтуючись на археологічних даних, що вони продовжують жити на кордонах Русі. Звичайно, можна припустити, що частина половців асимілювалась серед русичів на кордоні з Диким Полем і прийняла участь в поступовому формуванні козацтва.

Взагалі у тюркських мовах є декілька варіантів значення цього слова, але в цілому воно відповідає значенню військової, вільної від сімейних обов'язків людини. Наприклад, у кримських татар це вільна, озброєна людина, у кумиків - додається ще значення «дружинник». У кількох інших тюркських мовах зустрічається «козак» у значенні вигнанець, авантюрист, розбійник або навіть просто нежонатий чоловік Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Четверте видання, - К., 2009. - С. 178..

Б.В. Сергійчук, досліджуючи турецькі джерела про українське козацтво Сергійчук Б. В. Новітня турецька історіографія про українське козацтво // Запорозьке козацтво в українській історії, культурі і національній свідомості. Матеріали міжнародної наукової конференції. - К., 1997. - С. 286, повідомляє, що у «Турецькій енциклопедії» (вийшла в Анкарі, у 1974 році) розміщене наступне визначення поняття козак: «термін, який, по суті, не визначає приналежності до якоїсь конкретної етнічної групи, а давався, як правило, туркам, кипчакам або огузам, котрі увійшли в суперечності з офіційною владою і відділились з суспільної структури самостійно або з кількома спільниками вели бродячий спосіб життя та займались розбоєм...». Окремо в цій же енциклопедії розглядається поняття «російський козак», - це та частина населення, яка вела кочовий спосіб життя в Піведенноруських степах, а з ХV ст. стала осілою.

Збереглись свідчення, що у середині XV ст. козаки охороняли Кафу, в 1474 р. інші козаки - слуги золотоординського царевича - пограбували купецький караван. У 1501 р. знаходимо свідчення про азовських та білгородських козаків, які допомагали Литві воювати з Московією, також вони виконували роль провідників у степах. Можна зробити висновок, що «козаками» називались найманці, незалежно від їх етнічної приналежності, які могли перебувати як на службі у того ж царевича Касима, так і охороняти якесь місто. Крім того, навіть деякі з пасинків Тимура в молоді роки козакували, про що потім деякі з них розповідали у своїх біографіях Сергійчук Б. В. Новітня турецька історіографія про українське козацтво // Запорозьке козацтво в українській історії, культурі і національній свідомості. Матеріали міжнародної наукової конференції. - К., 1997. - С. 288., що ще раз підтверджує думку, що козак - це визначення роду занять.

До речі, самі татари називають козаків іншим словом - «буткали», яке перекладається як «змішаний народ» або потолоч. Виходить, назва «козаки» не могла прийти до запорожців від їхніх безпосередніх супротивників. Та і навряд чи татари могли назвати «невірних собак», якими вони вважали запорожців, вільними людьми, стражами прикордоння, військовими. Тобто, якщо дотримуватись думки, що «козак» - слово тюркського походження, яка за аргументацією видається найбільш вірогідною, то запорожці могли назвати себе так тільки якщо формування козацького стану на Україні відбувалось в одному напрямку з загальним явищем появи окремого стану «вільних людей» на степовому прикордонні. Хоча, наприклад, Д. І. Яворницький вважає, що православні козаки саме завдяки постійним війнам запозичили не тільки тактику, спосіб життя, але й назву своїх ворогів - татарських козаків. Взаємовпливи осілого слов'янського населення з кочовиками у південних степах Київської Русі буде розглянуто далі. До речі, навіть зовнішній вигляд козаків, збережений у народній творчості, («кароокий, чорнобровий») зовсім не схожий на образ білявих блакитнооких слов'ян.

До речі, П. Голубовський висловив погляд, що назва «козак» була запозичена безпосередньо з половецької мови як православними, так і татарськими козаками. Голубовский П.В. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. - К., 1884. - С. 211 [електронна версія книги на http://www.archeologia.ru/modules/forum/viewtopic.php?p=10382#10382. Доступ здійснено 19:20:53 20.04.2010 р.]

Першу письмову згадку саме про запорозьких козаків знаходимо у хрониці поляка М. Бєльського. У 1489 році син польського короля Казиміра Ян Альбрехт зібрався у похід проти татар у Східне Поділля. Хроніст свідчить, що польське військо мало вдалий похід і змогло оточити ворога лише завдяки тамтешнім провідникам-козакам, які добре знали свою місцевість Голобуцький В. Запорозьке козацтво. - К., 1994. - С. 4 . У 1492 році запорізькі козаки атакували турецьку галеру під Тягинею і визволили українців, захоплених у полон і проданих у рабство. Ці факти ми дізнаємось з дипломатичної переписки суміжних з територією Дикого Поля держав: Московії, Туреччини, Литви, що також є промовистим фактом. Після нападу козаків на турецький корабель кримський хан скаржився на це литовському князю, у відповідь князь обіцяв знайти та покарати винних. У 1516 році, як повідомляє Симоновський, козаки приймали участь в осаді Бєлгорода на Дністрі. У вищезгаданого хроніста Бельського теж знаходимо цікаві свідчення під 1516 роком про похід старости Лянцкоронського на Аккерман із загоном козаків. Бельський пише, що «лише з того часу з'явились у нас козаки». Голобуцький вважає Там же. - С. 5. , що цей запис свідчить про те, що близько з того часу у польських магнатів почали служити окремі загони козаків.

Отже, козак - термін надетнічний, позначає лише приналежність людини до певного роду занять і розповсюджений на татаро-руському кордоні. Пристосовуючись до умов степу місцеве та прийшле населення засвоювало деякі татарські прийоми, а з тим могло перейняти і назву. Але тільки православні козаки залишили яскравий слід в історії, що пояснюється цілою низкою обставин. Татарські ж одноіменці поступово втрачають своє значення, хоча звістки про них зберігаються ще впродовж століття. Зокрема, у 1561 р. князь Михайло Вишневецький, до речі Білоцерківський староста, найняв на службу «татарських козаків» з Білгорода Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Четверте видання, - К., 2009. - С. 179.. Вважається, що частина турецьких козаків асимілювались серед українських.

На основі вищенаведених згадок виникає питання: якщо на кінець ХV ст. ми бачимо православне козацтво як розповсюджене більш-менш оформлене явище (але ще не соціальний стан), то чому ми не знаходимо згадок про нього раніше? Не могло ж воно сформуватись за декілька років з уходників під впливом лише своїх татарських сусідів? Пояснення цьому можна знайти, адже формування козацького стану відбувалось далеко від основних культурних осередків, тобто простежити окремі етапи вдається лише на основі уривчастих письмових джерел та археологічних досліджень. Цікаво, що для самих сучасників перших козацьких повстань поява такої грізної військової сили також виявилось «несподіванкою»: це пояснює фантастичні легенди про давнього ватажка Козака, або теорії про походження назви «козак» від «кози» у тогочасних хронікерів.

Насправді ж, згадки про козаків є, але не прямі. Наприклад, в літописі, який згадується Д. І. Яворницьким, повідомляється про події 1340 року: «Поляки, прийнявши у свою землю Київ, через певний час усіх людей, які там жили, обернули в рабство, але ті з цих людей, котрі здавна вважали себе воїнами, котрі навчилися володіти мечем і не визнали над собою рабського ярма, ті … стали самочинно селитись біля ріки Дніпра, нижче порогів у пустих місцях… живлячись рибальством… та морським розбоєм проти бусурманів» Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. - Львів, 1990. - С. 13. Голубовський також наводить переказ про козака, який заснував церкву у 1340 р. Голубовский П.В. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. - К., 1884. - С. 208. [електронна версія книги на http://www.archeologia.ru/modules/forum/viewtopic.php?p=10382#10382. Доступ здійснено 19:20:53 20.04.2010 р.] До речі, до цієї ж дати відносить появу козацтва вищезгаданий Симоновський.

Отже, бачимо, що наприкінці XV - XVI поч. ст. запорізьке козацтво - це вже сформована військова сила, що здійснює вдалі походи і визволяє у татар бранців, впливає на міжнародні дипломатичні відносини. Їх використовують як найманців не тільки місцеві старости, а й князі. Причому, козаки не тільки військова сила, вони активно займаються різними промислами. Цей висновок підтверджує і М. Драгоманов: «Козаками спершу звалися вольні вояки, що своєю охотою ходили у степ за здобиччю, або розбивали чужих, а часом і своїх, або поступали на службу до якого князя чи царя московського Драгоманов М. Вибрані праці: Т. 1. кн. 1 - К.: 2006. - С. 213 ».

До того ж, воєнні походи відігравали рівну із промислами роль у заняттях православного козацтва, а це значить, що була серед них з самого початку відчутна доля людей військових, які вправно володіли зброєю та знали воєнні хитрощі. Для того, щоб визначити найдавніші корені запорожців, звернемось до історії та географії кочового порубіжжя.

1.2 Історія кочового порубіжжя до ХV ст. Географічні умови

Козацтво формувалось на Великому кордоні - території, де взаємодіяли два різних світи. Досліджуючи історію козаків, Д. І. Яворницький робить висновок, що «початки козацтва слід шукати не в Європі, а в Азії» Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. Том ІІ - Львів, 1990. - С. 6.. Тож, не заглиблюючись в історію, звернемось до долі кочових племен на кордонах Київської Русі. Як зазначав П. Голубовський, південь Східної Європи завжди був «театром постоянныхъ столкновений» Голубовский П.В. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. - К., 1884. - С. 5 [електронна версія книги на http://www.archeologia.ru/modules/forum/viewtopic.php?p=10382#10382. Доступ здійснено 19:20:53 20.04.2010 р.] між землеробською та кочовою цивілізаціями, і навіть рельєф тут, на межі лісу та степів, сприяв їх протистоянню. Це, безсумнівно, вплинуло на розвиток Київської Русі, але ряд дослідників визначають роль цього фактору і у формуванні козацького стану.

Хозарський каганат - сучасник молодої Київської держави, розгромлений Святославом - має певний зв'язок з Першим тюркським каганатом, який існував у 550-630 роках, адже після розгрому цього утворення рід Ашина, його правителя, перейшов на підконтрольні хозарам землі. Хозарський каганат розпочав війну за приазовські степи з болгарськими племенами. В подальшому, Хозарська держава займала територію сучасного Дагестану, а також Прикубання, азовських, чорноморських степів, навіть значну частину Кримського півострова. Данниками хозарів, крім інших, також були і слов'янські племена - про це ми, зокрема, дізнаємось з «Повісті врем'яних літ»: поляни повідомляють Діру та Аскольду, що вони сплачують данину «Козаром». Поступово з укріплених зимовищ у хозарів з'являються міста (найбільші - Ітіль і Саркел), країна активно займається транзитною торгівлею. Міста заселяються купцями та ремісниками, в степу набуває поширення землеробсько-скотарське господарство, відновлюються грецькі міста на узбережжі. До занепаду Хазарії призводять не тільки зовнішні чинники (напади русичів), але й внутрішні - зокрема, прийняття хозарською верхівкою іудаїзму, що спричинило громадянські війни. Остаточно Хозарську столицю Ітіль було розгромлено київським князем Святославом у 965 р., що в подальшому відіграло негативну роль у житі Русі, адже Хозарський каганат був «щитом» від кочовиків і після його знищення на кордони Русі почали нападати печеніги, пізніше - половці та інші. П. Голубовський писав, що Хазарія стримувала підвладних її кочівників від військових сутичок, але коли країна втрачає міць, починаються численні конфлікти Голубовский П.В. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. - К., 1884. - С. 19 [електронна версія книги на http://www.archeologia.ru/modules/forum/viewtopic.php?p=10382#10382. Доступ здійснено 19:20:53 20.04.2010 р.]. Деякі дослідники припускають, що частина хозар, змішавшись зі слов'янським населенням порубіжжя утворили громади бродників - це питання буде розглянуто нижче.

З ослабленням Хазарії у степ хлинули племена мадярів (змішаний союз з фіно-угрів і тюрків). Але вже у 890-х роках мадяри були витіснені печенігами. Про часті війни та безкінечні сутички з печенігами руських князів свідчить літопис, перша згадка датується 915 р, тобто ще навіть до остаточного знищення Хазарії. Саме у печенізький засідці загинув князь Святослав - хан Куря зробив з його черепа позолочену чашу. Втім, у 1036 році військо русичів завдало печенігам нищівної поразки, як повідомляє літопис, на тому місці, де зараз знаходиться Софія Київська. Після цього частина печенігів відкочувала за Дунай, на Балканський півострів, частина залишилась. У степ хлинули орди половців - так руські літописці називали тюркські племена кипчаків. Під тиском цих ворогів печеніги почали шукати допомогу у київських князів - у 1160 р. їх прийняли на поселення по берегам річок Росі та Росави. У 1140 році печеніги та інші кочівники - берендеї і торки - об'єднались у Чорноклобуцький союз, центром якого було м. Торчеськ. Це місто знаходилось у Київському князівстві і відігравало не тільки роль фортеці, але й важливого адміністративного центра Поросся. Наприкінці ХІІ ст. місцеві князі стають головними організаторами оборони від половців, причому у цій боротьбі на стороні русичів приймають активну участь і чорні клобуки - печеніги, торки, берендеї. Хоча ці союзники були ненадійними, адже «любя грабеж, не могли кочевать там спокійно» Карамзин Н. М История государства Российского. Т.1-3. - Ростов, 1989. - С. 251..

Набіги кочовиків відобразились на устрої та житті граничних з ними князівств - Чернігівського, Київського і, особливо, Переяславського. Як зазначав П. Голубовський «года не проходила, чтобы какая нибудь мЪстность Руси не была обращена въ пустиню» Голубовский П.В. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. - К., 1884. - С. 82 [електронна версія книги на http://www.archeologia.ru/modules/forum/viewtopic.php?p=10382#10382. Доступ здійснено 19:20:53 20.04.2010 р.].

Щоб захистити південні кордони Київського князівства, Ярослав Мудрий побудував декілька оборонних ліній - Пороську, Стугнянську та Дніпровську Історія Української РСР: у 8 т., 10 кн. // гол. ред. А. Г. Шевєлев. - К., 1997. - Т. 1, кн. 1. - 1977. - С. 334-367.. Зазвичай, такі оборонні споруди складались з укріплених замків та високих земляних валів, які було дуже важко подолати ворогу. Їх залишки на території України відомі і до сьогоднішніх днів. Шукаючи захисту від нападників біля фортець, населення селилось біля укріплень що у подальшому призводило до виникнення особливого типу укріплених міст (Василів, Білгород ті інші).

Чернігівські князі Ольговичі підтримували тісні контакти з половцями, за що їх не дуже любило місцеве населення. Але це не означає, що князівство не зазнавало постійних нападів кочовиків. Особливо потерпав пограничний Курськ, через що місто поступово занепадає.

Проте лідирує за кількістю вторгнень половців Переяславська земля - цьому сприяло, по-перше, її окраїнне географічне положення. Навіть перший удар половців у 1061 р. був спрямований саме на це князівство. Як прикордонне, Переяславське князівство відігравало роль укріпленого форпосту на кордоні Русі.

Для оборони князівства було побудовано декілька земляних валів, а також фортеці. Зокрема, Остерське укріплення відігравало важливу захисну роль не тільки для Переяслава, а й для сусідніх Київського і Чернігівського князівств Історія Української РСР: у 8 т., 10 кн. // гол. ред. А. Г. Шевєлев. - К., 1997. - Т. 1, кн. 1. - 1977- С. 362. . Проблема боротьби з половцями була однією з найважливіших тем князівських з'їздів (1097, 1100, 1103 рр.)

Для оборони використовувались і природні перешкоди. Як зазначає П. Голубовський, на території того ж Переяславського князівства було досить багато лісів, які, звичайно, могли використовуватись для того, щоб ховатись від кочівників. Взагалі, навіть ті слов'янські племена, які жили в степовій місцевості, переселяються під захист лісів Голубовский П.В. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. - К., 1884. - С. 122 [електронна версія книги на http://www.archeologia.ru/modules/forum/viewtopic.php?p=10382#10382. Доступ здійснено 19:20:53 20.04.2010 р.].

Але половецькі князі були не тільки ворогами, але й союзниками, виступали посередниками у торгівлі, також в ролі найманої військової сили. Там же. С. 125. Крім того, київські князі не цурались шлюбів з доньками половецьких ханів. Наприклад, бабусею сумнозвісного князя Ігоря була саме половецька княжна. Як вважає Н. Яковенко, навіть походи київських князів у половецьке набувають характеру «рицарського герця» - тобто поєдинків, єдиною метою яких стає показати хоробрість та уславитись. Хоча, звичайно, багато походів здійснювалось з конкретними цілями - захистити торгові шляхи або попередити набіг кочовиків. Цікаво, що навіть через декілька століть представники деяких родів козацької старшини заявляли про своє половецьке коріння. Приміром, жінка гетьмана Івана Мазепи походила з роду Половців, які вважали своїм предком половецького хана Шаруканя Журавльов Д. В. Мазепа: людина, політик, легенда. - Харків, 2007. - С. 20. . Коли монголи напали на Половецькі землі, багато кочовиків з сім'ями тікали саме в Київське князівство та просили військової допомоги проти ординців у русичів. Пізніше битва на р. Калці покаже, якими ненадійними союзниками виявились половці насправді, адже вони першими в паніці покинули поле бою, незважаючи на те, що монгольське вторгнення загрожувало передовсім саме їм.

Кочовики приймали активну участь і у князівській міжусобиці, починаючи ще з часів князя Володимира. Розглянемо лише один з багатьох прикладів - змагання за київський престол князів Ігоря Ольговича та Ізяслава Мстиславича. Коли князь Ізяслав виступив з Переяслава, до нього звернулись чорноклобуцькі посли: "Иди, Князь добрый! - говорили они: - мы все за тебя; не хотим Ольговичей. Где увидим твои знамена, там и будем Соловьев С.М. История России с древнейших времен. Кн. ІІ, Т. 3-4. - М., 1988. - С. 536.". У битві за Київ згадуються берендеї, які грабували обоз Ігоря, тим часом інші чорні клобуки вдарили в тил його війську. Захопивши київський престол, князь Ізяслав розпочав своє правління з мирної угоди з половцями, щоб забезпечити їх військову підтримку. Ігоря ж Великий князь тримав під вартою. Святослав, бажаючи врятувати свого брата Ігоря, серед інших союзницьких угод заручився допомогою половецьких ханів, які, до речі доводились йому дядями по матері, а також підтримкою князя Іван Берладника, який пізніше, побачивши, що справа Святослава приречена, перейшов на бік Смоленського князя. Треба ще додати про Івана Берладника, що він був вигнаний з Галичини (виходить, був князем-ізгоєм, адже не мав свого наділу) та служив різним князям за винагороду, наприклад, Юрію Довгорукому, причому галицькі князі жадали, аби їм видали Берладника, але зробити це не дозволяло духовенство, пізніше на захист князя-вигнанця став Ізяслав Давидович. Проте, злякавшись князівського заколоту, Берладник втік до половців та почав з ними грабувати по дунайські міста. Після цього він очолив похід на Галичину, «собравши много половцев, присоединивши к ним еще 6000 берладников, таких же изгнанников, Козаков, как он сам… Там же. - С. 487.». Через деякий час, на берегах р. Оки до Святослава примкнули бродники - населення прикордонних регіонів, етнічний склад якого також залишається спірним. Карамзін повідомляє, що вони «были Христиане, обитали в степях Донских среди варваров, уподоблялись им дикою жизнию и, как вероятно, состояли большею частию из беглецов Русских: они за деньги служили нашим Князьям в их междоусобиях» Карамзин Н. М. История государства Российского. Т.1-3. - Ростов, 1989. - С. 294. Л. Гумільов робить припущення, що бродники - це «народ русско-хазарского происхождения» Гумилев Л. Н. Открытие Хазарии. - М., 1966. - С.177. Цікаво, що при битві на Калці бродники виступали вже на боці монголів та переконали князя Мстислава Романовича, що монголи не зашкодять йому, якщо він складе зброю та дасть їм викуп. Незважаючи на хресне цілування, дане бродниками русичам, монголи жорстоко вбили полоненого князя та його дружину. Соловйов вважає бродників розбійничими ватагами, «вроде позднейших козаков» Соловьев С.М. История России с древнейших времен. Кн. ІІ, Т. 3-4. - М., 1988. - С. 49. . Можна припустити, що ватаги бродників складалися переважно із втікачів з Русі - смердів, ізгоїв (в тому числі і князів-ізгоїв, згадаємо Івана Берладника).

До речі, серед причин пожвавлення заселення слов'янами степових просторів (адже у ІХ-ХІ ст. простежується певне запустіння цієї області) називають посилення феодального гніту на Русі (до речі, з території Речі Посполитої люди тікали з тієї ж причини) та князівські міжусобиці. Варто додати, що ці слов'янські поселенці підтримують дружні відносини з кочовиками, адже їх поселення займають доволі велику територію і зовсім не мають укріплень. Поселення бродників простежуються на території половецьких кочовищ. Цікаво, що слов'янські поселення на південних кордонах Русі по Дніпру розташовувались попарно, тому можна зробити висновок, що одним з занять надпорізьких слов'ян і справді був перевіз, адже у цій частині Дніпра багато порогів - треба мати досвід і вміння, щоб їх подолати.

Літописи все ж не розкривають повної картини заселення кочовиками південних рубежів Русі, тому звернемось до археологічних досліджень. Кургани, знайдені у степах, поділяють на два хронологічних періоди - печеніжський (Х - поч. ХІ ст.) та половецький (сер. ХІ - перша пол. ХІІІ ст.); торкські кургани у часі співпадають з половецькими. У печенізьких та половецьких курганах поховані і коні - що підкреслює значення цих тварин у житті кочівника, також знаходимо кінську збрую, стріли, шаблі, мечі, пліті, прикраси, одяг Археология СССР. Степи Евразии в эпоху средневековья. // Ответственный ред. С. А. Плетнева. - М., 1981. - С. 215. У цих племен не було осілих поселень, виняток становлять лише половці. У торків тимчасові зимівники з'являються під тиском обставин, а точніше - через половецьку загрозу та потребу оборонятись. Крім того, зустрічаємо і землеробські поселення на середній і нижній течії Дніпра. Найчастіше вони не мають укріплень, займають значну територію, житла - напівземлянки. Причому кераміка в цих поселеннях руського типу. С. О. Плетнева Там же. С 221 робить висновок, що це не може бути руське поселення, тому що воно неукріплене, отже, постає загроза нападу половців, проти яких поселенці чомусь не будували укріплень. Отже, можемо зробити висновок, що воно було бродницьким, підтримувало дружні відносини з оточуючими кочівниками. Поселення схожого типу простежуються і у верхів'ях Дону. Цікаво поглянути на карту, де археологи завдяки своїм знахідкам визначають поселення бродників, адже вони селились майже у тих же місцях, де пізніше розташовуються козацькі поселення.

Привертає увагу також поселення у південній частині острова Хортиця, докладно описане А. Сокульським Запорозьке козацтво в українській історії, культурі і національній свідомості. Матеріали міжнародної наукової конференції. - К., 1997. - С. 360. Це поселення займає площу 6 гектарів, у ньому виявлено 20 поселень розмірами 30х10 м. Долівка одного з житлових об'єктів вкрита шаром залізорудного пилу (0,3 - 0,5 см) що поряд з іншими знахідками (дві виробничі печі, вироби із заліза), може свідчити про розвиток окремих ремесел у цьому поселенні. Серед знахідок також рештки слов'янської та візантійської кераміки, впускне слов'янське поховання, прикраси, обладунки для зброї, наконечники стріл, залізний леміш, велика кількість остеологічних залишок - все це проливає світло на основні заняття мешканців цього поселення, свідчить про розвиток залізоплавильного, ковальського, косторізного ремесел, скотарства, землеробства, також полювання і рибальства, торгівлі (про це свідчать також знахідки монет). Наявність зброї може свідчити про розвиток військової справи. Можна вважати, що це було саме бродницьке поселення. Цікаво, що основні заняття бродників дуже схожі на діяльність їх пізніших колег - козаків. Поряд з промислами, ватаги бродників наймались охороняти кордони, приймали участь у війнах в якості найманців. Хронологічно на острові Хортиця можна виділити декілька етапів, осіле слов'янське населення жило тут з часів Київської Русі (про це свідчить кераміка). Та найбільше цікавить верхній культурний шар, знахідки якого датуються часом вже після монгольської навали. Це бронзовий хрест-складень з кириличними буквами і розп'яттям на зворотному боці (ХІІІ - ХІV ст.), срібна монета хана Джанібека І (1339 - 1357 рр.), також монета Кільтібека (1361 - 1362 рр.), крім того - європейська коліщата шпора XIV ст. Також на копії карти світу, зробленої для короля Португалії зображено великий острів в пониззі Дніпра, що розділяє ріку на два русла, на ньому зображено картографічний символ у вигляді видовженого будинку з меншою прибудовою - А. Сокульський робить висновок, що це або селище, або ж митниця на важливому торговому шляху. Острів Хортиця входив до шляху з Варяг в Греки і мав «виключне стратегічне значення» Запорозьке козацтво в українській історії, культурі і національній свідомості. Матеріали міжнародної наукової конференції. - К., 1997. - С. 361 . Костянтин Багрянородний згадує цей острів (називає його о-в св. Георгія) і повідомляє, що тут руси приносили язичницькі жертви незважаючи на загрозу нападу кочовиків - отже, вони контролювали цю місцевість і в дохристиянські часи Хрестоматія з історії Української РСР. Том І. - К., 1959. - С. 39. У цій місцевості жили бродники, не виключено, що пізніше вже під назвою козаки вони продовжують заселяти дніпровські пороги. Варто згадати і те, що перша Січ була побудована Байдою Вишневецьким у 1557 р. саме на острові Хортиця - можливо, у цьому відіграли роль не тільки стратегічні моменти?