Главная
База знаний "Allbest"
История и исторические личности
Українська державність у період визвольних змагань 1917-1920 років
Українська державність у період визвольних змагань 1917-1920 років
Питання державного самовизначення України. Українська республіка в часи Центральної Ради. Гетьманська держава, аналіз повноважень гетьмана. Директорія Української Народної Республіки, особливості діяльності її уряду. Західно-Українська Народна Республіка.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | реферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 27.08.2012 |
| Размер файла | 49,6 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Размещено на http://www.allbest.ru/
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
ДОНЕЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УПРАВЛІННЯ
КАФЕДРА МЕНЕДЖМЕНТУ НЕВИРОБНИЧОЇ СФЕРИ
Реферат
на тему: "УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ У ПЕРІОД ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ 1917-1920 років"
ДОНЕЦЬК 2012
Зміст
- 1. Українська республіка в часи центральної ради
- 2. Українська гетьманська держава
- 3. Директорія української народної республіки
- 4. Західно-Українська народна республіка
- Висновки
1. Українська республіка в часи центральної ради
Перша світова війна значно загострила політичні, соціально-економічні суперечності в Росії, радикалізувала настрої народних мас. Все це та ще й військові невдачі на фронті прискорили вибух революції у лютому 1917 року. Соціально-політичні обставини докорінно змінилися, самодержавний режим був знищений, влада в російській державі перейшла до Тимчасового уряду.
Питання державного самовизначення України з перших днів Лютневої революції привело до започаткування національним конгресом, що відбувся 6-8 квітня 1917 р., загальноукраїнського громадсько-політичного центру - Центральної Ради. До неї ввійшли представники всіх українських партій, а провідну роль у ній відігравали помірковані ліберали з Товариства українських прогресистів та соціал-демократи. Головою Центральної Ради було обрано Михайла Грушевського - видатного історика та авторитетного вченого, котрий повернувся із заслання. Центральна Рада ініціювала переговорний процес з Тимчасовим урядом стосовно автономії України. Однак останній відмовився визнавати автономний статус України та вносити будь-які суттєві зміни в її адміністративно-територіальний статус. Більше того, було поставлено під сумнів саму правочинність Центральної Ради як виразниці волі українців, оскільки вона не була обрана всенародним голосуванням.
Така позиція російського уряду значною мірою спонукала українських державників до більш рішучих дій. В умовах загальнонаціонального піднесення і безпорадності Тимчасового уряду 23 червня Центральна Рада видала І Універсал, в якому проголосила прагнення України до національно-територіальної автономії у складі Росії. Універсал репрезентував Центральну Раду як вищий представницький орган українського народу. Незважаючи на обережність самостійницьких устремлінь тогочасного революційного руху України, проголошення І Універсалу можна вважати важливим етапом у творенні української автономії.
ІІІ Універсал став першим самостійним державно-правовим документом України, для якого характерна конституційна спрямованість.
Напередодні вирішальних боїв за Київ 22 січня 1918 року Центральна Рада ухвалила свій ІV Універсал, яким проголошувалося, що УНР "стає самостійною, не від кого не залежною, вільною, суверенною Державою Українського народу”.
Отже, Центральна Рада змушена була розпочинати будівництво держави ще до завершення процесу формування нації, який в Україні проходив з помітним запізненням порівняно з іншими східноєвропейськими націями (поляками, чехами, фінами). Більш як двохсотлітній період бездержавності та панування царського режиму в Україні майже знищили вияви державницьких устремлінь у ментальності народу, і, що особливо трагічно, - в його політичної еліти, яка виявилася неспроможною здійснити високу місію утворення власної держави. Тому, коли випала сприятлива історична нагода для здобуття свободи, в Україні фактично не знайшлося харизматичних політичних лідерів, які б відповідали виклику доби, здатних до організації державного життя. За справу державотворення взялися молоді та недосвідчені політики, для яких партійні інтереси подекуди переважали над державними. Це дало підстави згодом Винниченку визнати: "Воістину, ми за тих часів були богами, які бралися з нічого творити цілий новий світ", а В. Липинському зауважити: "українська інтелігенція, будучи відірвана від управління, була позбавлена обов'язку мислення про те, як реально здійснюється влада і хто її здійснює. До політичної праці ця інтелігенція показала себе абсолютно нездатною".
2. Українська гетьманська держава
Помилки Центральної Ради, наступ більшовиків у кінцевому підсумку спричинили її падіння.29 квітня 1918 р. у Києві на Всеукраїнському з'їзді хліборобів-землевласників, який зібрав 6432 делегати від 8 українських губерній, було вирішено встановити монархічну форму державного правління і проголосити Гетьманат з відновленням приватної власності. Делегати з'їзду одноголосне обрали гетьманом України почесного отамана Вільного козацтва генерала Павла Скоропадського. Перший республіканський етап української державності закінчився, на зміну йому прийшов другий - монархічний.
Гетьман зіткнувся з великими труднощами, що залишилися у спадок від соціалістичної Центральної Ради, яка так і не спромоглася створити дієздатний державний механізм. Серед перших рішень Гетьманату було встановлення Української Держави замість Української Народної Республіки, проголошеної Центральною Радою. Оприлюднені "Грамота до всього Українського Народу" та "Закони про тимчасовий державний устрій України про гетьманську владу" стали правовими основами діяльності гетьманської держави. Йому належало виняткове право видавати закони, призначати і звільняти голову виконавчої влади - Отамана Ради Міністрів та затвердження складу уряду. Гетьман здійснював зовнішню політику, управляв військовими справами, був верховним суддею країни.
До позитиву можна віднести прагнення Української Держави до впорядкування законодавчого процесу і законності як форм державного управління. З цією метою у "Законі про тимчасовий державний устрій України" вписано спеціальний розділ "Про закони". У ньому передбачено процедуру законодавчого процесу і верховенство закону в державному житті. Всі накази та розпорядження гетьмана вступали в законну силу лише після відповідного підтвердження головою уряду або відповідним міністром (контрасигнації).
Аналіз повноважень гетьмана дає підстави вважати їх такими, що поєднують в собі елементи законодавчої та виконавчої влади. Крім цього, і Генеральний Суд призначався гетьманом. Пояснити встановлення такої авторитарної влади можна бажанням Гетьманату якнайшвидше покінчити з безладдям, хаосом та навести елементарний порядок у державі. Саме така процедура здійснення владних повноважень запроваджувалася тимчасово на період до обрання парламенту - Сойму. З іншого боку, запроваджена практика "скріплення" правових актів членами уряду, яку можна вважати своєрідним делегуванням вищих управлінських повноважень та відповідальності з боку глави держави, підтверджує наявність елементів демократичності у здійсненні влади в Українській державі.
Прагнення створити законодавче забезпечення наступності вищої державної влади та нормативне визначити відповідний порядок й процедури простежуються у документі - "Тимчасовому законі про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави ясновельможного пана Гетьмана всієї України".
Як очікувалося, українські політики, більшість з яких були соціалістами й членами Центральної Ради, різко негативно поставилися до гетьманської держави. Тому майже всі відомі українські діячі відмовилися від запрошення взяти участь у формуванні уряду. Це змусило гетьмана звернутися до політиків, не пов'язаних з українським рухом, тим самим даючи підстави для звинувачень опозиції у "неукраїнськості" уряду. Лише відомий український історик Дмитро Дорошенко погодився зайняти посаду міністра закордонних справ у новому кабінеті, очолюваному Федором Лизогубом - нащадком старого козацького роду. Всі інші посади міністрів зайняли висококваліфіковані професійні чиновники - переважно росіяни чи зрусифіковані українці.
Досить швидко це дало свої результати: за якихось декілька місяців в Україні запрацював дійовий адміністративний апарат, який почав наводити порядок у суспільному житті.
Гетьманський уряд узявся до розробки низки законів, без яких не могла існувати держава. Упродовж п'яти місяців було ухвалено близько трьохсот законів, які унормовували життя громадян України. З-поміж інших важливих законодавчих актів на особливу увагу заслуговує закон щодо встановлення Сенату Української держави, який мав бути Найвищим Судом України. Він складався з трьох генеральних судів: адміністративного, цивільного і карного.
Переформовано військові частини для створення боєздатної армії, зроблено спробу відновлення українського козацтва - резерву збройних сил. Почала діяти поліція і державна безпека, функції яких виконувала Державна варта.
Заслуговують на увагу зовнішньополітичні успіхи Української держави завдяки міністру закордонних справ Д. Дорошенку. У стислі терміни вперше в історії нашого державотворення на правовій основі був створений центральний апарат зовнішньополітичного відомства, а 14 червня 1918 р. Рада Міністрів ухвалила Закон "Про посольства і місії Української держави", який створив організаційно-правову базу для формування мережі дипломатичних установ країни. Якщо Центральна Рада мала офіційні дипломатичні стосунки лише з чотирма державами, то Українська держава у 1918 р. була визнана тридцятьма державами та обмінялася посольствами з дванадцятьма країнами, у тому числі з Російською Федерацією.
Було ратифіковано Брестський мирний договір, укладено ряд догоїв та союзів з Грузією, Доном, Кубанню. Гетьманському уряду вдало-здійснити необхідні дипломатичні та політичні дії для приєднання до України на правах автономного краю. Однак висадка на півострів десанту Антанти та підрозділів Добровольчої армії Денікіна перешкодила здійсненню цих державотворчих намірів.
Вдалі кроки зроблено у формуванні власної банківської мережі та встановленні української грошової системи. Відновився залізничний рух.
Унаслідок судової реформи та ухвалення нових законів поліпшилася діяльність судів. Але особливо вражаючими були досягнення уряду в гуманітарній сфері: випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників, у більшості шкіл запроваджено українську мову навчання. Для державних службовців та вчителів Генеральна Канцелярія наказала влаштувати курси українознавства. Міністерства оборони, шляхів, пошти і телеграфів видали накази про переведення всього діловодства на українську мову. Було засновано близько 150 нових україномовних гімназій, у тому числі в сільських районах. У Києві та Кам'янці-Подільському відкрилися два нових університети, засновано національний архів та бібліотеку. Кульмінацією державотворчої діяльності гетьманської держави стало створення 24 листопада 1918 р. Української Академії наук. Так за якихось декілька місяців Українська Держава досягла таких успіхів у царині культури, про які мріяли багато поколінь української інтелігенції.
Отже, державотворчий досвід Української держави гетьмана Павла Скоропадського становить значний Інтерес для сучасної України. Говорячи про цілий ряд прорахунків гетьманського уряду, все ж слід наголосити на позитивних зрушеннях у створенні дійових механізмів функціонування державної влад й, відзначити успіхи у культурно-освітній сфері, міжнародному утвердженні держави. Цей досвід заслуговує не тільки на увагу, а й на детальне вивчення.
3. Директорія української народної республіки
Під тиском військ Директорії 14 грудня 1918 року гетьман Скоропадський зрікся престолу (його уряд проіснував менш як вісім місяців). Так перестала існувати гетьманська Українська Держава. У Києві проголошено відновлення Української Народної Республіки. Рада Міністрів передала владу Директорії, яку очолив Володимир Винниченко.
Під час збройної боротьби з гетьманатом Скоропадського та певний час після її закінчення Директорія УНР була революційним органом, наділеним диктаторськими повноваженнями, поєднувала законодавчу, виконавчу і судову влади. Державне управління третьої форми української державності започаткувала Декларація Української Директорії, проголошена після вступу її військ до Києва. У цьому програмному документі конституційного характеру визначався порядок формування вищих органів державної влади. Відповідно до політичної ситуації Директорія визнає себе як "тимчасову верховну владу революційного часу" і поділяє свою діяльність на два етапи. Перший - відновлення демократичних принципів проголошених в Універсалах Центральної Ради, другий - це "творення нових, справедливих, відповідних до реального відношення сил у державі, соціальних і політичних форм". Поновлювався також принцип народної
Уряд Директорії оприлюднив ряд відозв - проти поміщиків і буржуазії.
Слід зазначити, що для подальшої боротьби за незалежність важливим фактором є те, що Уряд УНР з його державним апаратом не капітулював і не підписав з ворогом жодної мирової угоди, а "під тиском ворожих сил та з огляду на несприятливу міжнародну ситуацію відійшов на другу лінію наших бойових позицій". Як зазначив С. Петлюра:". наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами. Ми виступили на арену Історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати, як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісовою, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свою свободу й державну незалежність. За час двохлітньої нашої боротьби ми створили українську націю, яка й надалі активно боротиметься за свої права, за право самостійно й ні від кого незалежно порядкувати на своїй землі" [4].
4. Західно-Українська народна республіка
Після нищівної поразки в жовтні 1918 р. Австро-Угорської імперії у війні підвладні їй народи, у тому числі українці Західної України, розпочали підготовку до створення власних незалежних держав. Державне відродження на західноукраїнських землях хоч і відбувалося під значним впливом подій на Наддніпрянщині, проте майже у всіх аспектах намагання західних українців створити державу докорінно відрізнялися від спроб східних українців.
Коли стало очевидним, що імперія приречена, 18 жовтня 1918 р. українські парламентарі, керівники політичних партій, церковні ієрархи східної Галичини та Буковини - всього 150 чоловік - утворили Українську Національну Раду, що мала діяти як представницький орган. До її складу ввійшли українські депутати обох палат імператорського парламенту, галицького та буковинського соймів, а також по три представники керівних органів провідних партій Західної України. Очолив новий орган влади голова парламентського представництва Євген Петрушевич. Рада, спираючись на право самовизначення народів, проголосила Українську державу на території Галичини, Північної Буковини та Закарпаття. Нове державне утворення відразу ж опинилось у гострому конфлікті з поляками, які також претендували на територію Східної Галичини і готувалися захопити Львів.
9 листопада Українська Національна Рада сформувала уряд - Державний Секретаріат (згодом ~ Рада Державних Секретарів ЗУНР) на чолі з досвідченим парламентарієм, адвокатом Костем Левицьким. Уряд складався із державних секретарств, очолюваних державними секретарями: К. Левицький (голова Державного Секретаріату і секретар фінансів), Д. Вітовський (військові справи), С. Голубович (судівництво), Я. Литвинович (торгівля і промисловість), О. Баронський (віросповідання і тимчасово - І. Мирон (шляхи), О. П'ясецький (пошта і телеграф), І. Макух (публічні роботи), С. Баран (земельні справи), І. Куровець (охорона здоров'я), А Чарнецький (суспільна опіка і праця). Начальником Харчового уряду став С. Федак.
10 листопада уряд склав присягу, тоді ж було прийнято назву нової держави - Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР).
Сталося так, що східні українці не вберегли своєї держави, не кажучи вже про допомогу ЗУНР. Трагічну поразку можна пояснити також тим, що між двома українськими урядами розбіжності були більші, ніж здатність їх розв'язувати. По-перше, між керівництвом обох утворень з питань стратегії І тактики, вибору союзників, використання військових сил існували серйозні розходження, які призвели до напружених стосунків між Директорією Петлюри й диктаторством Петрушевича. Теоретично Директорія була всеукраїнським урядом і тому претендувала на верховенство, проте на практиці саме уряд ЗО УНР мав сильнішу армію, ефективніший апарат державного управління й тому не бажав цілковитого підпорядкування. По-друге, обидва уряди розходилися в ідейних переконаннях: Директорія складалася майже виключно з представників лівих партій, а праві - були в опозиції, тоді як західноукраїнський уряд спирався на праві партії на чолі з Петрушевичем, який вважав політику соціал-демократів і С. Петлюри майже більшовицькою [5]. По-третє, різновекторність зовнішньополітичних орієнтацій обох українських проводів, унаслідок якої Петлюра та його оточення були готові до переговорів з поляками та не виключали можливості спільних дій з радянським урядом В. Леніна для спільної боротьби з Денікіним, у той час як Петрушевич і його уряд орієнтувалися на військову боротьбу з Польщею та Радянською Росією, не заперечуючи укладення угоди з білогвардійцями. Тобто два уряди шукали союзу з ворогами один одного. Така політика дезорганізувала спільні дипломатичні зусилля, що врешті-решт обернулося розчленуванням території України між кількома державами.
Ситуація в стосунках УНР - ЗО УНР загострювалась у міру дедалі більшого зосередження влади в цих державних утвореннях в одних руках. С. Петлюра не бажав ділити владу з Є. Петрушевичем, не визнавав його диктаторської посади і всіляко прагнув повністю підпорядкувати Галичину. Це, звичайно, викликало відповідну реакцію, що приводило до обопільних актів зради. Такі розбіжності особливо проявилися під час об'єднавчого наступу українців проти більшовиків на початку серпня 1919 року. Невдала спроба визволення Києва прискорила остаточну поразку українських армій, які опинилися між чотирма ворожими силами: більшовиками, білогвардійцями, поляками і румунами. У квітні 1920 р. завершила свою півторарічну збройну боротьбу за державність Українська Галицька Армія [1, с.306].
Спочатку Петрушевич виїхав до Відня, де сформував уряд у вигнанні, а згодом Петлюра знайшов притулок у Польщі, а їхні війська перейшли до партизанської боротьби - єдиної можливої в тих умовах форми опору. У трагічному фіналі залишки двох українських урядів і армій опинилися в таборах своїх взаємних ворогів. Так завершилася доба УНР, За Ризьким мирним договором між РСФРР, УСРР і Польщею 1921 р., українські землі були поділені між чотирма державами: Радянською Росією, Польщею, Румунією та Чехословаччиною.
В історії української державності настав найтяжчий багаторічний період, який характеризують як "держава ідеї, але без державної території". Впродовж багатьох років уряд УНР, який офіційно називався "урядом УНР в екзилі", міняв місце осідку в Польщі, Франції, Чехії, Німеччині, США, Канаді.
Причини невдач державного будівництва в Україні у 1917-1920 рр. Я. Пеленський пояснює такими основними факторами: проблема національної еліти, брак політичної консолідації всіх національних сил у справі побудови самостійної держави, антидержавний спосіб мислення населення, інтервенція радянської Росії.
Аналізуючи причини поразки української революції та державності, варто навести слова В. Липинського, який стверджував, що "боротьба за створення Української Держави - тобто за здобуття повної волі для української нації - була ведена людьми, які в державну незалежність України не тільки перед тим ніколи не вірили, а навіть до самої ідеї державної незалежності ставилися з погордою й вороже".
Розглядаючи цей складний період української історії, варто погодитися зі словами І. Дзюби, який зауважив: "Впад УНР не можна вважати цілковитою поразкою українського руху, оскільки визвольні змагання окреслили історичну перспективу, дали могутній імпульс пробудженню національних сил і змусили більшовицьку владу змінити свою українську політику, визнати право українського народу на бодай формальну державність у вигляді соціалістичної республіки". А Лисяк-Рудницький наголошує, що "самостійницька ідея, утверджена збройною боротьбою, що тривала до 1921 р., а також безупинними зусиллями та жертвами наступних десятиліть, стала спільним надбанням усіх українських патріотів, без різниці політичних переконань".
українська гетьман уряд республіка
Висновки
Перша світова війна значно загострила політичні, соціально-економічні суперечності в Росії, радикалізувала настрої народних мас.
Питання державного самовизначення України з перших днів Лютневої революції привело до започаткування національним конгресом, що відбувся 6-8 квітня 1917 р., загальноукраїнського громадсько-політичного центру - Центральної Ради.
ІІІ Універсал став першим самостійним державно-правовим документом України, для якого характерна конституційна спрямованість.
Напередодні вирішальних боїв за Київ 22 січня 1918 року Центральна Рада ухвалила свій ІV Універсал, яким проголошувалося, що УНР "стає самостійною, не від кого не залежною, вільною, суверенною Державою Українського народу”.
Отже, Центральна Рада змушена була розпочинати будівництво держави ще до завершення процесу формування нації, який в Україні проходив з помітним запізненням порівняно з іншими східноєвропейськими націями (поляками, чехами, фінами). Більш як двохсотлітній період бездержавності та панування царського режиму в Україні майже знищили вияви державницьких устремлінь у ментальності народу, і, що особливо трагічно, - в його політичної еліти, яка виявилася неспроможною здійснити високу місію утворення власної держави.
Помилки Центральної Ради, наступ більшовиків у кінцевому підсумку спричинили її падіння.
До позитиву можна віднести прагнення Української Держави до впорядкування законодавчого процесу І законності як форм державного управління. З цією метою у "Законі про тимчасовий державний устрій України" вписано спеціальний розділ "Про закони". У ньому передбачено процедуру законодавчого процесу і верховенство закону в державному житті. Всі накази та розпорядження гетьмана вступали в законну силу лише після відповідного підтвердження головою уряду або відповідним міністром (контрасигнації).
Аналіз повноважень гетьмана дає підстави вважати їх такими, що поєднують в собі елементи законодавчої та виконавчої влади.
Заслуговують на увагу зовнішньополітичні успіхи Української держави завдяки міністру закордонних справ Д. Дорошенку. У стислі терміни вперше в історії нашого державотворення на правовій основі був створений центральний апарат зовнішньополітичного відомства, а 14 червня 1918 р. Рада Міністрів ухвалила Закон "Про посольства і місії Української держави", який створив організаційно-правову базу для формування мережі дипломатичних установ країни. Якщо Центральна Рада мала офіційні дипломатичні стосунки лише з чотирма державами, то Українська держава у 1918 р. була визнана тридцятьма державами та обмінялася посольствами з дванадцятьма країнами, у тому числі з Російською Федерацією.
Отже, державотворчий досвід Української держави гетьмана Павла Скоропадського становить значний Інтерес для сучасної України. Говорячи про цілий ряд прорахунків гетьманського уряду, все ж слід наголосити на позитивних зрушеннях у створенні дійових механізмів функціонування державної влад й, відзначити успіхи у культурно-освітній сфері, міжнародному утвердженні держави. Цей досвід заслуговує не тільки на увагу, а й на детальне вивчення.
Слід зазначити, що для подальшої боротьби за незалежність важливим фактором є те, що Уряд УНР з його державним апаратом не капітулював і не підписав з ворогом жодної мирової угоди, а "під тиском ворожих сил та з огляду на несприятливу міжнародну ситуацію відійшов на другу лінію наших бойових позицій". Як зазначив С. Петлюра:". наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами. Ми виступили на арену Історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати, як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісовою, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свою свободу й державну незалежність. За час двохлітньої нашої боротьби ми створили українську націю, яка й надалі активно боротиметься за свої права, за право самостійно й ні від кого незалежно порядкувати на своїй землі" [4].
Після нищівної поразки в жовтні 1918 р. Австро-Угорської імперії у війні підвладні їй народи, у тому числі українці Західної України, розпочали підготовку до створення власних незалежних держав. Державне відродження на західноукраїнських землях хоч і відбувалося під значним впливом подій на Наддніпрянщині, проте майже у всіх аспектах намагання західних українців створити державу докорінно відрізнялися від спроб східних українців.
В історії української державності настав найтяжчий багаторічний період, який характеризують як "держава ідеї, але без державної території". Впродовж багатьох років уряд УНР, який офіційно називався "урядом УНР в екзилі", міняв місце осідку в Польщі, Франції, Чехії, Німеччині, США, Канаді.
Причини невдач державного будівництва в Україні у 1917-1920 рр. Я. Пеленський пояснює такими основними факторами: проблема національної еліти, брак політичної консолідації всіх національних сил у справі побудови самостійної держави, антидержавний спосіб мислення населення, інтервенція радянської Росії.
Аналізуючи причини поразки української революції та державності, варто навести слова В. Липинського, який стверджував, що "боротьба за створення Української Держави - тобто за здобуття повної волі для української нації - була ведена людьми, які в державну незалежність України не тільки перед тим ніколи не вірили, а навіть до самої ідеї державної незалежності ставилися з погордою й вороже".
Розглядаючи цей складний період української історії, варто погодитися зі словами І. Дзюби, який зауважив: "Впад УНР не можна вважати цілковитою поразкою українського руху, оскільки визвольні змагання окреслили історичну перспективу, дали могутній імпульс пробудженню національних сил і змусили більшовицьку владу змінити свою українську політику, визнати право українського народу на бодай формальну державність у вигляді соціалістичної республіки". А Лисяк-Рудницький наголошує, що "самостійницька ідея, утверджена збройною боротьбою, що тривала до 1921 р., а також безупинними зусиллями та жертвами наступних десятиліть, стала спільним надбанням усіх українських патріотів, без різниці політичних переконань".
Размещено на Allbest.ru
Подобные документы
Проблема державного самовизначення України з початку Лютневої революції, виникнення загальноукраїнського громадсько-політичного центру Української партії як її наслідок. Головна причина поразки Центральної Ради. Зміна суспільного ладу шляхом революцій.
реферат [27,8 K], добавлен 08.11.2010Українська гетьманська держава Павла Скоропадського. Криза влади в Українській державі. Сутність польсько-українського конфлікту. Початок періоду Директорії, основні напрямки державної політики. Військово-політичне зближення з Польщею і його наслідки.
курсовая работа [33,0 K], добавлен 24.11.2013Утворення Української Центральної Ради. Досягнення та прорахунки Центральної Ради. Місцеві органи управління. Органи влади Української Народної Республіки. Проблеми відношення і побудування української державності. Падіння Української Центральної Ради.
курсовая работа [43,0 K], добавлен 04.06.2014Лютнева революція в Росії та початок державного відродження України. Утворення Центральної Ради та I Універсал. Проголошення Української Народної Республіки. Україна в боротьбі за збереження державної незалежності. Гетьманський переворот, директорія УНР.
реферат [31,4 K], добавлен 25.11.2010Розпад Російської імперії та відродження української держави: історичні передумови. Проголошення України незалежною демократичною державою, розвиток конституціоналізму. Четвертий універсал, українська держава за Гетьмана П. Скоропадського та Директорії.
курсовая работа [46,4 K], добавлен 27.09.2010Погляди українських дослідників на проблему взаємовідносин держав Антанти та України на межі 1917-1918 років. Актуальність і дискусійність цього питання. Необхідність залучення зарубіжних джерел для остаточного його вирішення.
статья [18,4 K], добавлен 15.07.2007Дослідження історії виникнення УНР, хронології подій та її міжнародного визнання. Вивчення складу, політичного курсу (внутрішня, зовнішня політика) Директорії УНР - найвищого органу державної влади відродженої УНР. Причини поразки визвольних змагань.
реферат [34,9 K], добавлен 10.01.2011Лютнева революція 1917 р. та її вплив на Україну. Утворення ЦР. Перший та другий Універсали. Більшовицький переворот у Петрограді в жовтні 1917 р. та боротьба за владу в Україні. Українська держава гетьмана П. Скоропадського. Директорія та її політика.
реферат [26,5 K], добавлен 28.02.2009Оголошення відновлення Української Народної Республіки 19 грудня 1918 року. Склад Директорії: Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Федір Швець та інші. Внутрішня, зовнішня політика, аграрні реформи. Економічна ситуація за часів Директорії. Падіння уряду.
реферат [47,5 K], добавлен 29.03.2013Діяльність Павла Скоропадського. Міжнародне становище гетьманської України. Підпорядкованість мирових судів. Проголошення Української Національної Ради. Миколаївщина в період правління гетьмана Павла Скоропадського. Становлення державності в Україні.
реферат [44,9 K], добавлен 06.04.2012
