Соціальні і релігійні вияви єретичних рухів

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЛАН

Вступ

Розділ І. Основні соціально-релігійні вияви єретичних рухів

1.1 Альбігорійський і катарський рухи, богомольство та маніхейство

1.2 Бюргерські та селянсько-плебейські єретичні рухи. Їх представники

Розділ ІІ. Формування уявлень про релігійну і соціальну свободу в епоху Середньовіччя. Філософські вчення

Розділ ІІІ. Інквізиція. Каральна діяльність церкви проти єретичних рухів

Висновок

Використана література

ВСТУП

Соціально-релігійні вияви єретичних рухів - це фрагмент глобального релігійного процесу, який увібрав у себе протистояння соціуму і релігій. В надрах феодального суспільства проявляються паростки нової епохи, відбуваються зміни в соціальній структурі середньовічного суспільства, що і зумовило до даного протистояння. Утвердження в Європі християнства як правлячої релігії супроводжувалося знищенням будь-яких спроб інакодумства, що породило незадоволення серед народних мас і поклало початок соціально-релігійним виявам єретичних рухів. В залежності від конкретно-історичної ситуації єретики постають то як містичні вчення і пошук "кращої" релігії, то у вигляді ідеалізації раннього християнства, то у формі радикальних опозиційних феодалізму соціально-політичних рухів.

Соціально-релігійні вияви єретичних рухів Середньовіччя, відхилення від загальноприйнятих правил спостерігається і на сучасному етапі розвитку соціально-релігійного життя, яке характеризується кризовою ситуацією. Вона виражається:

- у загостренні міжцерковних і внутрішньо-конфесійних колізій;

- відсутність єдиної думки про те, які книги Біблії рахуються Божественними, а які ні, стало одним із основних суперечок в середині християнства як в епоху Середньовіччя, так і сучасності;

- зростанні зовнішніх виявів релігійності при відсутності глибокої і усталеної віри, екзотичності і прагматичності в орієнтаціях молоді на релігійні феномени;

- відсутності релігії в ролі морального імперативу у соціально-релігійній сфері та в повсякденному житті людини.

Отож, для подолання даної ситуації, для досягнення консенсусу між релігією і народом на сучасному етапі розвитку ми повинні дослідити, простежити, проаналізувати історію минулого, а саме: основні соціально-релігійні вияви єретичних рухів, причини відхилення народу від загально-прийнятих правил, встановлених церквою. А це можливо лише за умов наукових пошуків та досліджень. Саме з огляду на зазначені обставини виконана дана курсова робота.

Мета і завдання. Основною метою дослідження є здійснення комплексного історичного аналізу соціально-релігійних виявів єретичних рухів.

Для досягнення зазначеної мети було вирішено такі завдання:

1. Дослідити основні соціально-релігійні вияви єретичних рухів.

2. Простежити формування уявлень про релігійну і соціальну свободу в добу Середньовіччя.

3. Проаналізувати каральну діяльність церкви стосовно єретиків.

Хронологічні межі даного дослідження охоплюють ХІІ - ХVI ст.

Актуалізація значення даного періоду полягає в тому, що саме в цей час спостерігаються основні соціально-релігійні вияви єретичних рухів.

Територіальні межі даного дослідження охоплюють територію таких країн, як Італії, Франції, Німеччини.

Історіографія проблеми.

Історіографічну базу даного дослідження складають праці таких дослідників, як Наталії Подоляк, Карієва Н.І., Павленко Ю.В., Кудрявцевва А.Л., Крівельова П.М. у працях було зосереджено увагу щодо виявів єретичних рухів, а саме: альбігорійців, патарів, богомільців, маніхейства, лоллардів і таборитів. Поряд із дослідженням діяльності єретичних рухів Крівельов П.М. у своїх працях досліджував каральну діяльність церкви, тобто інквізицію.

Дані дослідження (та багато інших) дали змогу здійснити історичний аналіз соціально-релігійних виявів єретичних рухів Середньовіччя, простежити філософські вчення стосовно формування релігійної та соціальної свободи в епоху Середньовіччя.

Розділ І. Основні соціально-релігійні вияви єретичних рухів

1.1 Альбігорійський і катарський рухи, богомольство та маніхейство

Світова історія увібрала в себе чимало сюжетів, які є символом загадкової і манливої таємниці. Один з них - Альбігорійські війни, що палали на півдні Франції з 1179р. до 1244р.

Біля 1000 року в усьому християнському світі начебто відбулося стрімке піднесення. Саме в той час на вершині влади опинилися дві цілком неординарні особи. Колишній монах французького аббатства Сен-Жеро Герберт став папою і прийняв ім"я Сильвестр ІІ (945-1003), за чим крився глибокий смисл: адже саме так звали папу, який жив понад 6 століть тому і за якого в роки правління імператора Костянтина римський світ відкрився назустріч християнізації. Юному імператору Отону ІІІ (980-1002) було 20 років і він палко вірив у те, що його місія - обновити Римську імперію і принести мир Хрестовий на весь християнський Захід. Мрія Сильвестра ІІ і Отона ІІІ про гармонійну єдність обох влад не здійснилася, але залишила по собі невикорінену пам"ять, розбурхала і привела в рух суспільство.

І ніде це не відбувалося так енергійно і блискуче, як у південній частині Франції, на території між ріками Роною та Гароною. Саме так було прокладено дорогу для стрімкого вторгнення катарської доктрини, яка увібрала в себе ідеї маніхеїв і богомилів. Одним із головних центрів катаризму стало провансальське місто Альбі, яке й дало назву всьому рухові.

Основні відомості про альбігорійців донесли до нас протоколи інквізиції. З їх сторінок катари постають єретиками, які заперечують триєдність Бога, церковні обряди і таїнства, пекло, чистилище, вшанування Христа, ікон і мощей, не визнають авторитету папм, вважають земне життя творінням диявола, або Сатани, протиставляють "світу диявола" духовний "Божий Світ", називають католицьку церкву "диявольською силою", виступають проти церковного землеволодіння й десятини.

А проте, нечисленні трактати самих альбігорійців, передусім "Таємна книга альбігорійців" і "Трактат про два Начала" Жана де Люжіо, вносять ряд суттєвих додаткових штрихів у цю картину.

На думку катарів, церква збочила з правильного шляху ще за часів папи Сильвестра, одразу після прийняття Міланського едикту (313р.), який радикально змінив її становище, перетворивши з церкви гнаної на церкву офіційну. Перші катари - це місіонери, які прийшли зі Сходу під час Другого хрестового походу, тобто між 1140 і 1150 роками, чоловіки і жінки, які вели суворе аскетичне життя, носили чорний одяг і пересувалися пішки парами, несучи у шкіряному футлярі Євангеліє від святого Іоана.

Катаризм не був стихійним народним рухом, своїх перших прибічників він знайшов переважно серед кліриків, людей освічених. Згодом його активними пропагандистами стали купці, ремісники і, особливо, ткачі, тобто міське населення.

Вчення катарів було дуже простим і цілком доступним. Катарські пастирі вчили своїх прибічників, що люди - полонені цього видимого світу, створеного злим духом і, якщо вони не знають справжнього вчення й засобу спасіння, то їхні душі будуть приречені на нескінченне блукання з одного тіла в інше, втілюючись заново після кожної смерті. Щоб вийти з такого стану, необхідно здобути хрещення Духом - "Утіху"; при цьому,заперечуючи хрещення водою, катари дотримувалися хрещення світлом, бо світло - символ добра.

Отже, до катарської церкви належали: звичайні віруючі, які сподівалися на визволення своєї душі, але жили в очікуванні цього майже як усі, утримуючись, однак, від участі в будь-якій католицькій службі, і духовенство - пастирі, які називали себе Добрими християнами.

Безумовно, головні положення доктрини катарів суттєво відрізняються від католицьких. Катари належали до церкви, яка була противницею й суперницею римської церкви, а катарське духовенство, завдяки суворості й чистоті свого життя, не могло не викликати поваги до себе, тож сприймалося католицьким духовенством як небезпечний конкурент. Вже через одне це його необхідно було знищити за будь-яку ціну. Перший хрестовий похід проти альбігорійців був оголошений ІІІ Лютеранським собором у 1179р., проте бажаючих взяти в ньому участь виявилось небагато. Розоривши ряд областей Провансу, хрестоносці у 1181р. припинили війну, тільки посиливши невдоволення єретиків на спустошених землях.

8 січня 1198р. папську тіару прийняв 37-річний Лотаріо ді Конті, ставши Інокентієм ІІІ. Він високо ніс ідею папської влади. З перших днів свого понтифікату Інокентій ІІІ відряджає в райони поширення єрисі численні місії.

Проте подібна поведінка викликала ще більший град обвинувачень з боку катарів. Тоді 1206р. до справи було залучено каноніка Домініка де Гусмана з його єпископом Дієго. Вони порадили легатам забути про розкіш, вирушити в путь і, пересуваючись по дорогах, проповідувати так, як це робили катарські пастирі. Ці двоє першими й реалізували свою пропозицію. Так виник жебрацький орден Братів-проповідників, якому невдовзі було доручено проповідування, а згодом - інквізиція.

Однак, католицька церква мала собі за мету відновити віру там, де вона знаходилась під загрозою й де місцеві свідки власті відмовлялися виконувати свій обов"язок. І ось монастирський аббат, папський легат Арно-Амальрик починає проповідувати хрестовий похід проти альбігорійців. Однак 18 червня 1209р. Раймон VI, роздягнений на знак каяття до поясу, постав перед головним входом у храм міста Сен-Жіль і поклявся в усьому коритися церкві.

22 липня 1209р. "військо віри" прибуло під стіни прекрасно укріпленої фортеці Безьє, мешканцям якої було гарантоване життя за умови видачі єретиків, поіменно занесених у спеціальні списки. Городяни категорично відмовилися піти на таку зраду й після несподівано швидкого взяття міста були перебиті до останньої людини.

Не зустрічаючи ніякого опору, хрестоносці 1 серпня підійшли до Каркасона. Це місто теж вважалося неприступною фортецею, за її стінами укривався молодий віконт Раймон-Роже Транкавель, який твердо вирішив захищатися. Однак в умовах спекотливого літа й нестачі води в місті спалахнула епідемія, яка щодня забирала численні жертви. Прагнучи врятувати життя каркасонців, Раймон-Роже здався ворогу сам. Через декілька днів він помер у ворожому таборі, за офіційними свідченнями від дизентерії, хоча згодом сам Інокентій ІІІ в одному зі своїх листів писав про вбивство.

Восени 1209 р. більша частина хрестоносців повернулася додому.

Також одним з перших найбільших єретичних рухів, який набув європейського резонансу, було богомольство (Болгарія, Х-ХІІІст.).

Богомольське вчення відображало настрої закріпачених болгарських селян, які виступали проти феодально-церковної експлуатації і національного гнуту країни візантійської імперії. Погляди, аналогічні богомольцям, проповідували в Західній Європі в ХІ - ХІІІст. Катари, патарени, альбігорійці, вальденси та інші.

Опозиційний характер згаданим єресям надавала їм, перш за все, гостра критика католицької церкви. Гостро засуджувалась її ієрархічна структура, неправедно нажиті нею багатства, священнослужителі, які, на думку єретиків, перетлумачили вчення Христа. Для богомолів, катарів, вальденсів була неприйнятною не тільки офіційна церква і її інститути, вони заперечували також державність, всю побудову соціального життя.

Програми єретичних рухів виразили інтереси обездолених, плебейсько-селянських мас, закликали віруючих повернутися до ранньо-християнської організації церкви. Біблія стала в руках єретиків знаряддям в їх боротьбі проти римо-католицької церкви. Тоді остання заборонила мирянам (І булла папи Григорія ІХ,1231р.) читати головну книгу християнства.

Ще одним виявом єретичних рухів було маніхейство. Вони оголосили весь світ народженим дияволом,повним зла і який заслуговує на презирство і знищення. Однак вчення маніхеїв послаблювало силу єретичних рухів.

1.2 Бюргерські та селянсько-плебейські єретичні рухи. Їх представники

В ХІV - ХVст. В загальному потоці опозиційних єретичних рухів чітко вимальовувалися дві самостійні течії: бюргерська та селянсько-плебейська єрисі. Перша відобразила загально-політичні інтереси заможних прошарків городян і прилеглих до них соціальних груп. Бюргерська єресь тісно прилягала до бюргерських концепцій держави. Політичний лейтмотив цієї єрисі - вимагання "дешевої церкви", що означало ліквідацію багатств і привілеїв священників, повернення до простої ранньохристиянської церкви.

Видатні представники бюргерської єрисі - доктор богослов"я і професор Оксфордського університету в Англії Джон Уікліф (1324-1384) і чеський теолог Ян Гус (1371-1415). Дж.Уікліф наполягав на незалежності англійської церкви від римської курії, оскаржував принцип непогрішності пап і виступав проти втручання церковних кругів у справи держави. Разом з тим він відкидав порівняльні лозунги селянсько-плебейських ідеологів, вважаючи особисту приватну власність і поділ майна на умовах, які йшли від Бога.

Ян Гус був послідовником Дж.Уікліфа. Неортодоксальний зміст проповідей Я.Гуса співпадав з мотивами національно-визвольноїборотьби широких мас Чехії проти німецьких феодалів. Однак, в основному ідейні платформи яна Гуса і Дж.Уікліфа мало вдрізнялись один від одного.

Селянсько-плебейські єретичні рухи ХІV-XVст. представлені в історії виступами лоллардів (неіснуючих священників) в Англії та таборитів в Чехії.

Лолларди, які бажали передачі землі селянським общинам і звільнення землевласників від пут кріпацтва, намагалися на практиці реалізувати простий аскетичний образ життя ранніх християн. Табористський табір сформувався в ході чеської національно-визвольної селянської війни, яка розгорілася проти німецького дворянства і верховної влади германського імператора після жорстокої страти Я.Гуса. Виражаючи інтереси селянства, міських низів, об"єднаного дрібного рицарства, таборити не тільки боролися з римсько-католицькою церквою, а й також добивалися застосування мір щодо феодального характеру (відміни прав дворянства, феодальних повинностей та інше). Вони сподівались настання "тисячолітнього царства", що в ньому утвердиться рівність і загальні справи стануть вирішуватись усіма людьми разом. В табористському русі висувалась навіть республіканська тенденція. Але ні лоллардам, ні таборитам не вдалося домогтися своїх цілей. Вони були розгромлені об"єднаними зусиллями духовних і світських феодалів.

Петля, сокира ката, вогнище завжди були останніми аргументами церкви і тодішньої держави в боротьбі з єретиками. Однак зі смертю єретиків зовсім не гинули і не зникали безслідно з історичної арени опозиційні бунтівні єретичні ідеї. Частина бюргерських єретиків, наприклад, увійшла в духовний арсенал бюргерсько-церковної Реформації ХVІст. Чимало елементів селянсько-плебейських єретиків, в свою чергу, увійшли, включилися в ідеологію революційних мас, які брали участь в ранніх буржуазних революціях ХVІ-ХVІІст. (Німеччина, Голландія, Англія).

Розділ ІІ. Формування уявлень про релігійну і соціальну свободу в добу Середньовіччя

Утвердження в Європі християнства як правлячої релігії супроводжувалося знищенням будь-яких спроб інакодумства, це вважалося єриссю (відхилення від загальноприйнятих правил) по відношенню до ортодоксальної доктрини. В залежності від конкретно-історичної ситуації єретики постають то як містичні вчення і пошуки "кращої" релігії, то у вигляді ідеалізації раннього християнства, то у формі радикальних, опозиційних феодалізму, соціально-політичних рухів.

В рамках християнства практично завжди існували рухи, які протистояли доктринальному офіціозу, і складали гостру картину протиборства.

Основою для виникнення різних єресей і поштовхів в християнстві частіше всього служила Біблія. Так, відсутність єдиної думки про те, які книги Біблії рахуються Божественними, а які ні, стало одною з основних суперечок в середині християнства між католицькою і православною церквами. Вільне тлумачення біблійних текстів в епоху Середньовіччя було забороною, тільки церква мала право це робити через священнослужителів.

Іоан Скотт Ерігуенна (810-877), середньовічний філософ. Його головна праця "Про розподіл природи" містить пантеїстичні ідеї, в яких Бог і світ постають як єдине ціле. На відміну від Августина Ерігуенна сприймає Бога як особистість, описує по аналогії з людською особистістю, але як присутнього скрізь і одночасно в потойбічному бутті. Ці пантеїстичні настрої були чужими для епохи, і лише в ХІІІ ст. їх підхоплюють єретичні мислителі, які переслідувалися церквою.

Поклик до вільного пошуку істини підхопив і розвинув П"єр Абеляр (1079-1142) - французький філософ, теолог і поет. Він відстоював тезис про те, що Святе Письмо, так само як і церковні таїнства, не підлягають розумному осмисленню, однак авторитет церковної догматики повинен бути переконаний розумом. Логічний аналіз догматичних положень християнства у відношеннях Абеляра розходились з офіційними тлумаченнями. Теологічні відношення Абеляра були двічі засуджені на Соборах католицької церкви (1121 і 1140рр.).

Помітну роль в розвитку опозиційно-єретичного напрямку відіграло вчення Іоахіна Флорського (1132-1202), який розробив історіософську концепцію в дусі хіліазму і месіанства. В його вченнях є спроба реалізувати вимоги щодо релігійної свободи і свободи світосприйняття.

В Х-ХІст. в північній Італії, на півдні Франції, Німеччині, Фландрії широкого розповсюдження набув рух богомолів. В середині ХІІ ст. учень П.Абеляра Арнольд Бреміанський виступив з вимогами шкуляризації церковного майна, вважав що обмеження матеріальних можливостей церкви приведе до утвердження принципів свободи віросповідання.

Особливе місце в плеяді мислителів-вільнодумців Середньовіччя займає Роджер Бекон (1214-1292), він вважав, що християнство в своєму ортодоксальному виявленні не може бути істиною для всіх часів, так як християнське вчення - лише окремий історичний етап в розвитку людства. На його думку, християнське вчення в існуючому вигляді слугує тільки для утвердження авторитету церкви. Альтернативою церковної влади повинна стати сильна державна влада як необхідна умова для забезпечення індивідуальної свободи віросповідання.

Значний внесок в становленні і розвитку вільнодумства внесли середньовічні науково-культурні центри. Відкриті в Оксфорді, Кембриджі, Неаполі, Падуї, Тулузі, Парижі та інших містах Європи університети з часом стають науковими і культурними центрами, притягують до себе вільнолюбні і прогресивні сили того часу. Кінець ХІІ ст. характеризується розквітом поезії трубадурів, вагантів, мінізенгірів, появою на міських площах середньовічного театру. Середньовічному мистецтву не були чужими сатира, бунтарський дух, антиклерикальні настрої, язичницькі традиції.

В умовах все більшого наростання антицерковних настроїв католицький клір приймав репресивні заходи проти єретичних рухів, будь-яких спроб принизити статус церкви в суспільстві. В арсенал заходів католицької церкви для боротьби з інакодумцями і єретичними рухами включаються хрестові походи, інквізиція.

На рубежі ХІІ-ХІІІст. в надрах феодального суспільства проявляються паростки нової епохи, відбуваються зміни в соціальній структурі середньовічного суспільства. Про себе заявляють нові виробничі сили і нові соціальні прошарки - бюргерство, місцевий плебс, ремісники багато чисельних ремісничих общин і цехів; стабілізується положення юристів і купців.

Продовжує набирати силу процес диференціації дворянства і духовенства, наростає хвиля антиклерикальних рухів. Можна сказати, що розповсюдження ідей антиклерикаризму, акуляризації в епоху Відродження були підготовлені в ході розвитку середньовічної культури, соціально-економічними протиріччями середньовічної епохи.

Отже, велике місце в ідеології майже всіх єретиків займає зло, яке панувало у тогочасному світі. Перш за все їх метою виступало духовенство - награбовані ними великі багатства, безжальне обкрадання народу, багате життя, розпуста, яка панувала серед духовенства. Все це протиставлялось євангелійському образу Христа і апостолів, які не мали майна і проповідували скромність. Єретики заперечували право духовенства на монополію в справах віри.

Розподіл людей на багатих і бідних єретики вважали не єдиним злом, яке панувало в світі. В більш ширшому плані вони розглядали весь земний світ як втілення зла і нечистоти. Тут вкорінився дуалізм доброго і злого начала в світі. Богомольці вважали, що світ створив не Бог, а Сатана, який за їхніми уявленнями був старшим сином Бога, в той час, як Христос призначався його молодшим сином; з цього погляду на долю Бога припадало створення тільки невидимого світу - духовного і вічного. Таких же поглядів притримувалися і павлікіани, а в майбутньому і катари.

Культова сторона релігії у всіх єресях була значно спрощена порівняно з католицизмом. Відштовхуючи священство і духовенство в тому розумінні, в якому вони складали католицьку церкву, деякі єресі все ж таки мали свою духовну ієрархію. Катари поділялись на віруючих і повних, останні складали духовенство. Фактично була заснована нова церква. Вона скликала свої собори, характер яких поступово все більше наближався до тих, які проводилися східною і західною церквами. Найбільшу славу отримав проведений у 1167р. Собор в Сан-Фелікс де Караман на півночі Франції.

Після того, як Лютеранський собор 1179р. не тільки затвердив всі попередні анафеми проти єретиків, але й оголосив проти них хрестовий похід, розпочалися війни проти катаризму в області Альбіжуа на півночі Франції з центром у місті Альбі. Хоча учасникам хрестового походу проти єретиків були запропоновані всі привілеї хрестоносців з відпущенням гріхів і з відстрочкою сплати боргів і податку, справа йшла туго, коли на початку ХІІІ ст. за неї взявся папа Інокентій ІІІ. З 1209 по 1229рр. тривали криваві війни.

Боротьба церкви з єретиками зводилась до одного - повного винищення всіх причетних до неї, а для страху погрожували знищити велику кількість людей, на віть зовсім непричетних до цього.

Альбігорійські війни привели до того, що раніше квітучий край був перетворений у безлюдну пустелю. Подальше знищення катаризму було вже справою інквізиції, яку папство затвердило після того, як йому вдалося нанести рішучий удар по альбігорійцям.

В ХІІІ ст. опозиційні рухи щодо церкви і феодалізму вступили в нову фазу, коли значно більшу роль почали відігравати містичні настрої і масові емоціональні збудження.

Багатолюдними процесіями просувалися по вулицях міст і сіл маси доведених майже до безумства людей. В середині ХІV ст. рух охопив майже всю Німеччину, Угорщину, частину Польщі, Швейцарію.

Папство не одразу розгледіло в цьому русі ту небезпеку, яка йому загрожувала. Спочатку воно навіть підтримувало його, вважало, що таке публічне виявлення релігійних настроїв буде на користь католицизму та інтересам церкви. Небагато часу потрібно було для того, щоб побачити, з якими неприємностями для церкви все це може бути пов"язано.

Людям, які з великою пристрастю і так активно розправлялись зі своїми гріхами, не потрібні були для цього священнослужителі, вони не купували індульгенції, не збагачували церкву своїми внесками, вважаючи, що достатньо щедро розплачуються зі своїми боргами власними ранами і стражданнями.

Замість того, щоб скористатися з метою свого спасіння пролитою колись кров"ю Христа і мучеників, вони в ім"я цього спасіння проливали власну кров. Тут вже була єресь, яка своєю практикою наносила матеріальні збитки церкві. І церква гостро засудила теорію і практику флагелантів в особі папської були 1349р. Розпочались масові страти та інквізиційні процеси із застосуванням насильства. З часом з рухом флагелантів було покінчено.

Відомо, як жорстоко переслідувала середньовічна церква чоловіків в образі жінки, звинувачуючи їх у контактах з дияволом, процеси відьом і чаклунів становили один з важливих розділів теорії і практики інквізиції. Існують думки про те, що усі звинувачення були несправедливими і неправдивими. Однак поклоніння Сатані існувало в середньовічній Європі.

Дияволопоклонники не могли так відкрито, як інші єрисі і секти, демонструвати свої погляди і культову практику тому, що відповідна реакція більшості віруючих щодо такого безбожжя була б досить сильною. Тому прямих відомостей про даний культ збереглось дуже мало. Але все-таки культ диявола існував в ширших масштабах, ніж про це свідчать джерела. В умовах, коли поклоніння християнському богу було тісно пов"язане з освяченням існуючого експлуататорського ладу, то це призвело до того, що люди повернулися до тієї сили, яка протистояла благословенному Богом феодалізму.

Розділ ІІІ. Інквізиція. Каральна діяльність церкви проти єретичних рухів

катар хрещення єретичний інквізиція

Ідеологічна підготовка каральної діяльності церкви в ім"я насадження релігії, любові і милосердя розпочалась давно: вагомі повідомлення з цього приводу містяться ще в працях Августина. В ХІІІ ст. вже після того, як папська інквізиція розгорнула свою діяльність, Фома Аквінський писав: "Що стосується церкви, вона наповнена милосердям і прагне повернути тих , хто заблукав, але вона водночас і засуджує. Якщо ж єретик і після цього буде продовжувати перечити, церква не надіючись на його повернення, турбується про спасіння інших, відлучає його від церкви, а потім передає його світському суду, щоб він його усунув зі світу шляхом страти. Якби всі єретики були знищені подібним чином, це б не перечило велінням Бога."

Саме поняття єрисі було невизначеним, тому будь-які висловлювання чи настрої можна було при можливості критикувати як єретичні, а крім цього їх могли просто вигадувати. Фактично кожна людина була беззахисною перед загрозою можливого обвинувачення в єрисі. Якщо це не входило в наміри і плани інквізиторів, вона не змогла б виправдатися і уникнути страшних катувань і мученицької страти.

До 30-х років ХІІІ ст. практика інквізиційної боротьби з єретиками здійснювалася церковною владою на місцях - це була так звана єпископська інквізиція. Тут багато залежало від стану в даній єпархії, від співвідношення сил єпископа і світської влади, від його взаємовідносин з місцевим населенням. В таких умовах безжальне переслідування "єретиків" було далеко не таким систематичним, як пізніше. На початку 30- років ХІІІ ст. папа Григорій ІХ оприлюднив ряд документів, якими затверджувалася централізована папська інквізиція, доручена під опіку ордену домініканців.

Саме слово "інквізиція" мало зовсім невинне значення - "розшук". На прапорі ордена було зображено його символ - собака, а знизу напис "Domini canes", що означало "господні пси". Точніше їх було б назвати папськими псами.

Організаційний статус був даний інквізиції в булі "Ad extirpanda", оприлюднений Інокентієм ІV в 1252р. З її постанов особливо примітна офіційна санкція застосування сили при інквізиційному допиті. Була була перенасичена постановами на адресу світської влади, вимагаючи абсолютної рішучості в справі інквізиційного переслідування, постанови супроводжувалися погрозами.

Одразу після початку роботи інквізиційного трибуналу в місцевості розгорнулася хвиля доносів. Тремтячи від переляку, люди виказували всеможливі обвинувачення на своїх знайомих, друзів, рідних, на батьків, дітей, чоловіків та дружин. Однак всі доноси мали розслідуватись інквізиційним трибуналом, але це відбувалось не завжди, бо їх було досить багато. Інквізитори могли вибирати лише тих, переслідування яких входило в їх плани і в потреби церкви.

Підозрювані заарештовувалися і саджалися у в"язницю на весь час слідства, термін його був необмеженим - нещасний міг роками в тяжких умовах чекати вирішення своєї долі.

Застосування жорстоких катувань, які супроводжувалися допитом, робили становище в"язнів безнадійним. Жорстокі тортури приводили до того, що підозрюваний брав на себе усю провину. Катування могли тривати необмежений час, хоча за правилами допит мав проводитися один раз, але правила порушувалися, тортури не зупиняли, а лише переривалися і знову продовжувалися через деякий час. Страждання обвинуваченого не закінчувалися його визнанням власної вини. Він зобов"язаний був вказати "спільників" і однодумців, доводити своє розкаяння максимально більшою можливістю обмовлених.

Після того, як обвинувачений визнавав все, що від нього вимагали інквізитори, йому давали підписати протокол, в якому говорилося, що обвинувачений дав свої свідчення добровільно і чистосердечно.

Зізнавшись в єрисі і відмовившись від її, він міг отримати порівняно легке покарання: різні строки тюремного ув"язнення, виконання невизначеної кількості обрядів. У більш тяжких випадках призначалося довічне тюремне ув"язнення або страта. Остання проводилася двома способами: якщо засуджений розкаювався, його спочатку душили, а потім спалювали; у випадку не розкаяння єретика спалювали живцем.

Встановленням інквізиції церква намагалась встановити свою владу над людським розумом, закріпити своє верховенство в політичному і державному житті, збагатити свої багатства. Але вона змогла лише досягти останнього. Менше ніж через століття, після того, як папство пережило кульмінацію своєї могутності за Інокентія ІІІ і Григорія ІХ, настав період спаду, пов"язаний з авільйонським полоном. Причиною занепаду були глибокі соціально-економічні процеси, які відбувалися і Європі на той час і перед реформаційні рухи.

Інквізиція при всій могутності своїх заходів опинилася безсилою проти закономірного розвитку історії.

ВИСНОВКИ

На основі реалізації поставлених завдань ми прийшли до таких висновків:

1. На першому етапі еволюції феодальних відносин, які існували в Західній Європі єресі, ще не мали масової бази. В ХІ-ХІІ ст. Пройшов підйом єретичних рухів. В них стали приймати участь значні групи людей. Регіонами їх розташування стали Італія, Франція, Німеччина. В ХІ-ХІІІ ст. потік опозиційних єретичних рухів не був диференційований по соціально-прошаркових ознаках. У ХІV-ХV ст. Виділились в самостійні течії плебейсько-селянські та бюргерські течії.

2. Одним з основних єретичних рухів, що увібрали в себе протистояння соціуму і релігії було альбігорійство, богомильство, маніхейство та катарський рух.

3. Велике місце в ідеології майже всії єретиків займало зло, яке панувало у тогочасному світі, поділ людей на багатих і бідних. В більш широкому плані вони розглядали весь земний світ як втілення зла і нечистоти.

4. Здійснивши аналіз каральної діяльності церкви щодо єретиків, слід підсумувати такі факти. Поняття єресі було невизначене, так як будь-які висловлювання чи настрої можна було при можливості критикувати. Кожна людина була беззахисною перед інквізицією. Але при всій своїй могутності вона опинилася безсилою проти закономірного розвитку історії.

Размещено на Allbest.ru