Кінофотофонодокументи: характеристика, класифікація, особливості зберігання (на прикладі Хмельницької обласної фірми "Кіновідеопрокат")

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗMICT

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. КІНОФОТОФОНОДОКУМЕНТИ: ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1 Термінологічні засади дослідження

1.2 Класифікація кінофотофонодокументів

РОЗДІЛ 2. КІНОФОТОФОНОДОКУМЕНТИ У ФОНДАХ ЦЕНТРАЛЬНОГО ДЕРЖАВНОГО КІНОФОТОФОНОАРХІВУ УКРАЇНИ ІМ. Г.С. ПШЕНИЧНОГО

РОЗДІЛ 3. ОРГАНІЗАЦІЯ РОБОТИ З КІНОДОКУМЕНТАМИ В ХМЕЛЬНИЦЬКІЙ ОБЛАСНІЙ ФІРМІ «КІНОВІДЕОПРОКАТ»

3.1 Хмельницька обласна фірма «Кіновідеопрокат» - фондоутворювач архівних документів

3.2 Особливості приймання кінодокументів до архіву фірми

3.3 Забезпечення збереженості кінодокументів фірми

3.4 Старіння та фактори руйнування кінодокументів

РОЗДІЛ 4. ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ ЗБЕРІГАННЯ ІНФОРМАЦІЇ НА КІНОДОКУМЕНТАХ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність дослідження. Відповідно до Закону України "Про Національний архівний фонд та архівні установи" (2001 р.) кінодокументи незалежно від виду, місця створення і форми власності на них, що зберігаються на території України, відображають історію духовного і матеріального життя її народу та інших народів, мають наукову, історико-культурну цінність, входять до складу Національного архівного фонду України. До Національного архівного фонду належать також кінодокументи, що зберігаються за межами України і підлягають поверненню в Україну.

Кінофотофонодокументи мають значний інформаційний потенціал, що відображає об'єкти, явища, процеси, які неможливо зафіксувати іншими способами документування. Визначення належності кінофотофонодокументів до Національного архівного фонду України здійснюється на підставі експертизи їхньої наукової, історико-культурної цінності згідно з Положенням про принципи і критерії визначення цінності документів. Кінодокументи, що належать державі, передаються на постійне зберігання до державних архівів.

Зберігання кінодокументів у державних архівах здійснюється відповідно до основних правил роботи державних архівів з кінофотофонодокументами.

Сьогодні виникає необхідність застосування сучасних технологій у кінофотоонодокументуванні та ведеться подальше удосконалення роботи державних архівів України щодо задоволення зростаючих потреб суспільства в ретроспективній аудіовізуальній інформації.

Досліджувана тема є досить актуальною, адже кінофотофонодокументи вміщують величезний об'єм інформації, яка може використовуватися в найрізноманітніших галузях науки та техніки.

Кінофотофотнодокументи містять багато інформації, яка ще не досліджена. Одночасно кінофотофонодокумент може передаватися тисячам реципієнтам.

Стан розробленості теми. На сьогодні існує історіографічний масив документів з теми кінофотофонодокументів, їхньої класифікації та термінологічних засад.

Наукові дослідники даного спрямування зосереджувалися в таких основних напрямах: кінофотофонодокументи та їх термінологічні засади; розробка схем класифікації, визначення аудіовізуальних документів та їх роль в документообігу, забезпечення збереженості та фактори руйнування, представлення документів в системі Інтернеті.

Особливе значення для дослідження даної проблеми мають наукові розробки та важливі аспекти класифікації документів.

У історичній літературі з питання про класифікацію кінофотофонодокументів відбиті дуже суперечливі точки зору. Наприклад, відомий російський історик С. О. Шмідт кіно-, фото-, фонодокументи не виділяє в самостійні групи, а розподіляє їх серед різних типів історичних джерел.

У грунтовній роботі В. І. Стрельського «Теорія і методика джерелознавства історії СРСР» фонодокументи виділяються в окремий «рід» джерел, а кінофотодокументи включаються в рід образотворчих матеріалів (разом з прадавніми зображеннями на каменях, скелях, в печерах первісної людини, а також - з живописом і скульптурою античного суспільства і творами художників-реалістів).

Віддзеркалення однієї і тієї ж історичної події на живописному полотні і в документальній фотографії досить істотно відрізняється не лише «технікою» фіксації зображення, але і різним баченням цієї події авторами джерел. Інший автор - Л.Н. Пушкарьов, обгрунтувавши свою типологічну класифікацію письмових джерел, поширює її принципи на всі історичні джерела в цілому, у тому числі і на кінофотофонодокументи.

Великий внесок у розвиток історичного аналізу кіноджерел внесли роботи відомих істориків: Е.М. Евграфова, Л.М. Рошаля, В.С. Листова, В.М. Магидова та ін.

Запропонована В.С. Аркушевим методика історичної критики кінодокументів полягає в тому, що «кіноджерело» розпадається на три категорії джерел, відповідних трьом етапам історичного аналізу кінострічки.

В.С. Листовим вперше було запропоновано використовувати в історичній критиці кіноджерела всіх зорових деталей в кадрі: гасел, плакатів, вивісок, реклам, заголовків листівок, газет, оголошень, табличок з назвою вулиць, номерів трамваїв, афіш, написів на стрічках похоронних вінків, показань вуличних годинників і так далі вони були названі автором «кіноскриптами» і використані для визначення дати і місця аналізованої події і, отже, для розкриття його вмісту на рівні кадру.

У 2010 р. Т.О. Ємельянова захистила кандидатську дисертацію “Аудіовізуальні документи в державних архівах України: організація доступу та використання інформації, що міститься в них (1930-2007 pp.)”, яка стала першим в українському архівознавстві дослідженням, у якому на підставі виявлених та опрацьованих джерел комплексно досліджений склад і зміст аудіовізуальних документів, що зберігаються в державних архівах України, їх інформаційний потенціал, правові та науково-методичні засади організації доступу до них та використання документної інформації

Дане дослідження поглиблює окремі аспекти досліджуваної тематики.

Об`єктом дослідження є кінофотофонодокументи.

Предмет дослідження: характеристика, класифікація та особливості зберігання кінофотофонодокументів.

Мета дослідження: на основі комплексного аналізу кінофотофонодокументів здійснити їх класифікацію і виявити особливості зберігання у фондах Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г.С. Пшеничного взагалі та на Хмельницькій обласній фірмі «Кіновідеопрокат» зокрема.

Для досягнення поставленої мети необхідно виконати наступні завдання:

- розглянути термінологічні засади дослідження;

- здійснити класифікацію кінофотофонодокументів;

- дослідити фонди Центрального державного кінофотофоноархіву ім. Г. С. Пшеничного;

- висвітлити організацію роботи з кінодокументами на Хмельницькій обласній фірмі «Кіновідеопрокат»;

- окреслити шляхи збереження інформації на кінофотофонодокументах.

Методи дослідження. Вирішення поставлених завдань здійснювалося за допомогою системи загальнонаукових та спеціальних методів: теоретичних (аналіз, синтез, абстрагування, пояснення тощо), порівняльного, термінологічного, виявлення наукових літературних та електронних джерел, емпіричних (спостереження та опис).

Джерельною базою дослідження є друковані та електронні документи. Зокрема, можна виокремити такі групи документів: законодавчі та нормативно-правові документи; матеріали наукових конференцій; публікації в періодичних виданнях; навчальні видання; матеріали офіційного веб-порталу Державної архівної служби України «Архіви України».

Значний масив документів з теми дипломної роботи, представлено законодавчими актами та нормативно-правовими документами. Групу нормативно-методичних документів складають: закони, укази та розпорядження Президента України, Президії Верховної Ради України, які регламентують інформаційну діяльність та пов'язані з розвитком архівної справи.

Окреме місце посідають міждержавні, національні та галузеві стандарти. Особливим джерелом вивчення стали національні стандарти України: ДСТУ 2732:2004 «Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення понять», ДСТУ 4419:2005 «Документи аудіовізуальні. Терміни та визначення понять», ГСТУ 55.003-2003 «Кінодокументи. Правила зберігання Національного архівного фонду. Технічні вимоги» тощо.

У процесі дослідження вивчалися збірники наукових праць. Серед них можна виокремити збірники наукових праць «Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики (1999 р.), Українське архівознавство: історія, сучасний стан та перспективи (1999 Р.)

Доповнюють джерельну базу наукові публікації. Відомості з класифікації кінофотофонодокументів містять періодичні видання:: „Архіви України” та „Студії з архівної справи та документознавства”.

Оперативним джерелом інформації щодо історії та напрямів діяльності Центрального державного кінофотофоноархіву ім. Г. С. Пшеничного став офіційний веб-портал Державної архівної служби України «Архіви України».

Комплексне використання джерельної бази сприяло репрезентації цілісної картини дефініцій поняття «кінофотофонодокумент», класифікації кінофотофонодокументів та особливостей їхнього зберігання.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що результати даного дослідження можуть бути використані в навчальному процесі Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв, в навчальних курсах „Документознавство”, „Спеціальне документознавство” та „Архівознавство”, що викладаються студентам спеціальності 27.00.02 „Документознавство та інформаційна діяльність”.

Структура роботи підпорядкована меті та завданням дослідження і складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, який містить 74 позиції.

Загальний обсяг роботи - 92 сторінок, з них основного тексту - 74 сторінок.

РОЗДІЛ 1. КІНОФОТОФОНОДОКУМЕНТИ: ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1 Термінологічні засади дослідження

На сьогоднішній день немає загальноприйнятої дефініції досліджуваного виду документів.

Активізація наукових досліджень цієї сфери у 1950-х рр. сприяла формуванню і розвитку понятійного апарату. Саме тоді з'являються такі поняття, як “кінодокумент”, “фотодокумент”, “фонодокумент”, котрі в подальшому не завжди однозначно використовувалася в нормативно-методичній літературі і наукових цілях.

Одним з перших кроків у напрямку систематичного формування термінологічного інструментарію слід вважати вихід «Короткого словника архівних термінів» (М., 1968), в якому терміни “кінодокумент”, “фотодокумент” і “фонодокумент” уперше отримали статус зображальних і звукових документів.

У 1980-х рр. у результаті подальших напрацювань спостерігається удосконалення понятійного інструментарію з питань кінофотофонодокументів. Помітним результатом цієї роботи став вихід двох випусків «Словника сучасної архівної термінології соціалістичних країн» (М., 1982; М., 1988) і галузевого стандарту “Делопроизводство и архивное дело. Термины и определения” (ГОСТ 16487-83). Вони подають більш широке визначення “кінодокумента” не тільки як зображального, а й як аудіовізуального.

До наукового обігу запроваджується термін ”кінофотофонодокументи” як узагальнюючий для дефініцій “кіно-”, “фото-”, “фонодокумент”. З'являються перші визначення понять “відеозапис”, “відеофонограма”. Галузевий стандарт нормативно закріпив визначення терміна “аудіовізуальний документ” як документа, що містить зображувальну і звукову інформацію.

Між тим, стандарти не давали достатньо повного уявлення про понятійний апарат у сфері використання аудіовізуальної інформації.

На початку 1980-х рр. у науковий обіг було введено термін "кіно-, фото-, фонодокумент" як узагальнюючий для понять "кінодокумент", "фото-" і "фонодокумент". Цей термін використовується по відношенню до кіно-, фото-, фонодокументів, які містять образотворчу, звукову і/або образотворчо-звукову інформацію, що відтворюється за допомогою спеціальних технічних засобів (діаскоп, епідіаскоп, фільмоскоп, діапроектор, кінопроектор, магнітофон, програвач). Виняток становить фотографія, інформація на якій сприймається безпосередньо, без допомоги технічних засобів [13, с. 34].

У 1983 р. Міжнародною організацією зі стандартизації (ISO) затверджено Міжнародний стандарт ISO 5127 “Документація й інформація. Терміни та визначення. Частина 11. Аудіовізуальні документи” (ISO 5127-11).

Першим із вітчизняних стандартів, що регламентує організацію архівної справи та діловодства, став термінологічний ДСТУ 2732-94 “Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення понять”, на заміну якому вже у 2004 р. розроблено ДСТУ 2732:2004 “Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення понять” [7].

У ньому аудіовізуальний документ визначено як “документ, зміст якого представлено у вигляді зображення і (або) запису звуку, для фіксування і (або) відтворювання яких застосовують відповідну апаратуру” [7, с. 5]. Таке трактування збігається з визначенням аудіовізуального документа у Міжнародному стандарті ISO 5127:2001 “Інформація та документація. Словник” - “документ, що містить взаємопов'язані зображення з або без супроводження звуком, для використання якого обов'язковим є обладнання відповідно до того чи слугує документ для переглядання чи прослуховування” [12].

Відповідно ДСТУ 2732:2004 “Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення понять” документ - це інформація зафіксована на матеріальному носії,основною функцією якого є зберігати та передавати її в часі та просторі.

Зображувальний - документ зміст якого зафіксовано у вигляді, точного, зменшеного, збільшеного або формалізованого відображення зовнішніх характеристик реального чи уявного об'єкта за допомогою малювання креслення, графіки, кінематографії,фотографії , відеозапису.

За каналом сприйняття інформації, зафіксованої в документі, кінофотофонодокументи ділять на три види:

- візуальні (лат. vizere - дивитися), сприймані через зір: діафільми, діапозитиви, слайди, німі кінофільми, епіфільми;

- аудіальні (лат. audire - чути), сприймані на слух: грамплатівки, магнітні фонограми;

- аудіовізуальні (зорово-слухові): звукові кінофільми, діафонофільми, відеофільми, магнітофільми.

За способом документування КФФД також ділять на три види:

- кінодокументи: діа-, кіно-, відео-;

- фотодокументи: діапозитиви (слайди), фотографії;

- фонодокументи: грамплатівки, магнітні фонограми.

Кінофотофонодокументи різні і за матеріальною конструкцією, оскільки можуть випускатися на бобіні, касеті, дискеті, стрічці, кадрі, касеті компакт-диска. Це зумовлює особливості їх зберігання і використання в різних документних системах.

Структура фондів кінофотофонодокументів в бібліотеках і інформаційних центрах включає фото-, фільмо-, диско-, фоно-, відеотеку як сукупність окремих видів кінофотофонодокументів.

Графічний - документ зміст якого зафіксовано у вигляді малюнка або креслення лініями, штрихами, світлотінню. Кінодокумент - документ зміст якого зафіксованого за допомогою кінематографічних засобів і представленого у вигляді послідовно розташованих фотографічних зображень.

Кінодокументи є безперервною низкою фотознімків (кадрів), що відрізняються один від одного лише незначною зміною положення об'єктів, що зображаються. При швидкій зміні окремих знімків (24 кадри за секунду) кінодокумент дозволяє одержати враження руху знятих рухомих об'єктів.

Фотодокумент - документ зміст якого зафіксовано за допомогою фотографічних засобів у вигляді окремих фотозображень.

Він є результатом документування за допомогою фотохімічного запису явищ об'єктивної дійсності у вигляді зображень.

Фонодокумент - документ зміст якого зафіксованого за допомогою будь якої системи звукозаписування. Він містить звукову інформацію, зафіксовану будь-якою системою звукозапису, який використовується, у тому випадку, коли отримання інформації можливо тільки з її допомогою (запис голосів тварин, птахів, людей, звучання музичних інструментів, аудіальна діагностика в медицині тощо).

За приналежністю знаків запису до певних знакових систем фонодокумент відноситься до розряду технічно кодованих документів, інформація на які наноситься шляхом зміни поверхні носія або його структури.

За матеріальною конструкцією носія фотодокументи поділяють на стрічкові (у вигляді кіноплівки й магнітної стрічки) і дискові (у формі диска).

Основними видами фонодокументов є грамплатівка, фонограма, компакт-диск. Відеодокумент - документ зміст якого зафіксовано за допомогою системи відеозапису.

Крім того, до стандарту введено терміни, що широко використовуються в практиці роботи інформаційних установ і на телебаченні, скорочено кількість недопустимих для використання синонімів термінів.

Фактично подібним є визначення аудіовізуальних документів у ГОСТ 7.69-95 “СИБИД. Аудиовизуальныедокументы. Основные термины и определения”. У цьому стандарті на відміну від зазначених вище представлено визначення як аудіовізуального документафонодокумента, відеодокумента, кінодокумента, фотодокумента та документа на мікроформі [18, с. 122].

Розбіжності у поглядах на можливості класифікуванняаудіовізуальних документів пояснюється тим, що тільки кінодокументи і відеодокументи із звуковим супроводом можна вважати аудіовізуальними, інші - аудіо- чи візуальними документами, а більшість фотодокументів взагалі не потребують для відтворення інформації спеціальної апаратури. Таку точку зору, зокрема, відбито у ДСТУ 4419:2005 “Інформація та документація. Документи аудіовізуальні. Терміни та визначення” [8].

Таким чином, можна вважати, що терміни “аудіовізуальний документ” та “кінофотофонодокумент”є синонімами. І серед фахівців різного профілю використовуються різні терміни.

Наприкінці ХХ ст. з'являються перші визначення понять “відеозапис”, “відеофонограма”. Між тим, стандарти не давали достатньо повного уявлення про понятійний апарат у сфері використання аудіовізуальної інформації.

Перший українській нормативний термінологічний тлумачний словник з питань архівної справи «Архівістика» став великим кроком на шляху удосконалення аудіовізуальної термінології. Близько 50 термінів, що стосуються кінодокументів, вміщені до словника “Архівістика”. Наприклад: «аудіовізуальний документ», «вид кінодокумента», «справа відео-кінодокумента», «діафільм», «одиниця обліку відео-, кіно- та фотодокументів», «кадр», «кінодокумент», «кінолітопис», «комплект кінодокумента», «монтажний лист кінодокумента», «негатив», «опис відео зйомок», «тонфільм», «фільмовий архівний каталог», «фільмографія» та деяких інших [11, с. 6].

Згідно з «Інструкцією з обліку документів, що знаходяться в бібліотечних фондах» затвердженою Наказом Міністерства культури і туризму України № 22 від 3 квітня 2007 р. до кінофотофонодокументів належать: фотодокументи, відеодокументи, кінодокументи, фотодокументи, документи на мікроформах.

Прийняття нових стандартів у той же час викликає нові проблеми щодо уніфікації ідентичних питань. Вже чинні стандарти потребують подальшої роботи з метою узгодження із сучасними вимогами та уніфікації їх поміж собою.

Таким чином, на сьогоднішній день найпоширенішим визначенням щодо кінофотофонодокумента є таке: «це документ, що містить зображувальну та звукову інформацію» [11, с. 6; 17, с. 169].

Незаперечною є цінність кінофотофонодокумента як виду, що визначається не лише різноманітністю тематики, висвітленням конкретних історичних подій і фактів, але й особливостями відображення дійсності за допомогою засобів кіно-, відео-, фототехніки і звукозапису.

Внаслідок технічного прогресу, який активізувався наприкінці ХІХ ст., з'явилися новітні способи документування, в основу яких було покладено застосування відповідних технічних засобів. Створювані таким чином документи, що містили зображувальну і звукову інформацію, у сучасному документознавстві отримали назву аудіовізуальних документів. Хоча, як зазначає Т. Ємельянова, тривалий час у науковому середовищі побутувала думка щодо несамостійності кіно-, фото-, фоно- і відеодокументів як джерел інформації, а також можливості їх використання лише як ілюстративного матеріалу [10, с. 46].

Розширення інформаційного потенціалу кінофотофонодокументів, підвищення їх наукової цінності, обрання їх об'єктами наукових досліджень у джерелознавстві, архівознавстві, документознавстві дозволили поступово виокремити їх у повноцінне історичне джерело.

Але кінофотофонодокументам як історичним джерелам притаманна ціла низка особливостей, до яких слід віднести, з одного боку, об'єктивне фіксування реальності, з іншого - суб'єктивний підхід автора такого документа до відображення тієї чи іншої події.

Окрім того, кінофотофонодокументи не мають таких фактологічних та інформаційних властивостей як писемні, і потребують спеціальної фахової, технічної та технологічної підготовки для роботи з ними [23, с. 172].

Як історичні джерела кіно-, відео-, фото- і фонодокументи створюють наочне та образне уявлення щодо об'єкту зйомки або запису, відтворюють достовірно і повно візуальну, звукову інформацію щодо конкретних подій та явищ у момент, коли вони відбуваються.

Лише кінофотофонодокументи є емоційно насиченими, здатними передати унікальну інформацію щодо колориту епохи, побуту людей, їх емоційного стану тощо. Разом з тим, кінофотофонодокументи можуть розширювати і конкретизувати свідчення інших документів.

Іншою особливістю кінофотофонодокументів є їх комплектність, яка полягає у текстовому супроводі документа, де зазначені місце, час події, миттєва або у динаміці фіксація зображеного факту.

1.2 Класифікація кінофотофонодокументів

Істотну роль у визначенні методики історичного дослідження одного з головних видів аудіовізуальних джерел - звукових документів, не розробленою і такою, що не знаходила місця в історичної літератури до 1980-х рр., найголовнішою зіграла проблема наукової класифікації даного вигляду документів і складання автором власних класифікаційних схем, як теоретичних, так і прикладних аспектів історичного аналізу, що допомагають розробці.

Питання про класифікацію історичних джерел - один із складних і важливих в джерелознавстві. Як відомо, класифікація є одним з ефективних засобів впорядкування, систематизації досліджуваного матеріалу і організації пізнавальної діяльності. Наукова класифікація «не лише систематизує наші знання, але і сприяє розкриттю закономірностей, будучи необхідним етапом пізнання суті, етапом побудови теорії досліджуваних об'єктів».

Класифікація історичних джерел має свої теоретичні і практичні аспекти, свої конкретні завдання. У літературі вони визначаються таким чином: «вироблення своїх ознак, внутрішню визначеність різних джерел; зведення джерел по цих ознаках в групи, що допускають диференційований підхід до кожної; вироблення схожих для кожної групи в цілому прийомів і методів їх використання, що дозволяють встановити зв'язки і взаємини між різними групами.

Погоджуючись з цим визначенням слід додати, що при класифікації історичних джерел необхідно виділити істотну ознаку документа, що виявляє його внутрішню якісну визначеність і його узяти за основу ділення при побудові класифікаційної схеми.

У історичній літературі з питання про класифікацію кінофотофонодокументів відбиті дуже суперечливі точки зору. Наприклад, відомий російський історик С.О. Шмідт кіно-, фото-, фонодокументи не виділяє в самостійні групи, а розподіляє їх серед різних типів історичних джерел.

У грунтовній роботі В.І. Стрельського «Теорія і методика джерелознавства історії СРСР» фонодокументи виділяються в окремий «рід» джерел, а кінофотодокументи включаються в рід образотворчих матеріалів (разом з прадавніми зображеннями на каменях, скелях, в печерах первісної людини, а також - з живописом і скульптурою античного суспільства і творами художників-реалістів). В.І. Стрельський справедливо відзначає, що інформативна цінність кінофотофонодокументів велика.

Вони відображають непередаваний жодними іншими засобами подоба часу і грають важливу роль для з'ясування достовірності опису певної події в письмових джерелах. Розкриваючи історичні події у вигляді статичних або динамічних зорових образів, об'єктив уловлює такі деталі і нюанси, властиві тому або іншому явищу або події, які навряд чи можуть бути відбиті в будь-якому іншому вигляді джерел.

З кінофотофонодокументів історик може почерпнути факти, невідомі йому раніше за іншими джерелами, і важливі дані для уточнення вже відомих подій. Важко не погодитися з такою точкою зору, але саме ця специфіка повинна розмежовувати вказаного типа джерел з іншими образотворчими матеріалами, зокрема, з живописом.

Віддзеркалення однієї і тієї ж історичної події на живописному полотні і в документальній фотографії досить істотно відрізняється не лише «технікою» фіксації зображення, але і різним баченням цієї події авторами джерел. Інший автор - Л.Н. Пушкарьов, обгрунтовувавши свою типологічну класифікацію письмових джерел, поширює її принципи на всі історичні джерела в цілому, у тому числі і на кінофотофонодокументи.

У запропонованій їм класифікації кінофото- і фонодокументи виділяються в різних самостійних типів джерел. Л.Н. Пушкарьов обгрунтовує це розділення тим, що кінофотодокументи відображають зорову сторону події, а фонодокументи - звукову і мають різні способи кодування інформації.

Але, на наш погляд, по-перше, документальний озвучений фільм відображає не лише зорову сторону події, але і звукову. І, по-друге, спірним є висловлене положення про те, що кінофото- і фонодокументи мають принципово різний спосіб кодування інформації.

Як відомо, існують різні способи запису зображення: по-перше, фотографічний (він же лежить в основі проведення оптико-фотографічного запису звуку), по-друге, магнітний (запис і відтворення зображення і звуку виробляється в цьому випадку телевізійними засобами), по-третє, електростатичні способи накопичення інформації (для здобуття зображення і звуку необхідне використання телевізійних засобів).

Іншими словами, навряд чи є якісна різниця в кодуванні інформації звуку і зображення (особливо в оптико-фотографічній запису зображення і звуку в кіно), а також на відеомагнітофонах (магнітний спосіб запису). Тому нам здається, що розділення кінофотофонодокументів на різних типів історичних джерел не зовсім правомірно.

Ряд авторів, у тому числі А.А. Кузин, М.А. Варшавчик, М.Н. Лерноморський і ін., вважають, що кінофотофонодокументи відносяться до одного класу історичних джерел. Ця точка зору висловлювалася ними у зв'язку з побудовою загальної класифікаційної схеми історичних джерел в цілому. Думається, що обгрунтуванням її можна вважати думку М.Н. Чорноморського: «Будь-яка класифікація загальна і тому не дозволяє охопити специфічні особливості окремих груп джерел».

Цей істотний недолік дозволяє здолати інша, загальніша класифікація за групами джерел. Це ділення умовне, воно дозволяє виділити компактні групи джерел, специфічні, що мають, властиві лише ним форми віддзеркалення дійсності».

Таким чином, питання про місце і внутрішню класифікацію кінофотофонодокументів в системі історичних джерел довгий час було одній із спірних проблем теоретичного джерелознавства. Серед істориків не було єдиної думки з приводу того, що має бути узяте за основу ділення при класифікаційній побудові як головна і найістотніша ознака історичного джерела.

Враховуючи надзвичайно велике різноманіття історичних джерел і виражену їх специфіку, думається, що труднощі такої класифікації носять об'єктивний характер.

В той же час побудова індивідуальних класифікаційних схем допомагає упорядкувати наявний матеріал і виробити відповідну методику дослідження історичного джерела певного типа, особливі прийоми його вивчення.

У історичній літературі немає єдиної точки зору з питання про термінологію, на які узагальнені групи потрібно ділити джерела при їх класифікації: типи, пологи або види.

По-суті, поняття «Тип джерел», і «рід джерел» близькі по ознаках, що виділяються в них. У поняттях «тип» і «рід» історики, як правило, об'єднують ознаки, що є основними для предметів деякого класу джерел, в якому, у свою чергу, виділяються окремі «види» джерел, що мають відмітні видові ознаки в межах даного класу.

У пропонованій нами класифікаційній схемі ми використовуватимемо узагальнене поняття «Клас» і в рамках вказаного «класу» - «вигляд» джерел (кінодокументи, фотодокументи і фонодокументи).

Найбільш істотною ознакою всього різноманіття історичних джерел є спосіб віддзеркалення ними реальній дійсності.

Єдиний клас кінофотофонодокументів в способі віддзеркалення дійсності ділиться на два підкласи: кінофотодокументи і фонодокументи. В рамках позначених підкласів виділяються види: кіно-, фото- і фонодокументи. У визначенні специфіки методики аналізу джерел відому практичну користь приносить складання різного роду допоміжних класифікацій.

Класифікуючи вказані групи документів за змістом відбитого в джерелі історичного минулого. Кінодокументи - це образотворчі документи, створенні кінематографічними або іншим способом за допомогою певних технічних засобів.

Кінодокументи (хронікально-документальне кіно) можуть бути розділені: на періодичні кіножурнали, на так звані подієві спецвипуски, на тематичні хронікально-документальні фільми і на кінолітопис (повсякденну зйомку кінооператорами найбільш важливих подій нашого життя, історії країни).

Основним документом який регулює створення та зберігання кінодокументів є ГСТУ 55.003-2003 [22].

Цей стандарт поширюється на всі кінодокументи з триацетатною основою:

- негативи зображення, контратипи (дубль-негативи), чорно-білі й кольорові;

- негативи фонограми перезапису звукової інформації (оптичні фонограми);

- обернені позитиви, чорно-білі й кольорові;

- проміжні позитиви, позитиви, чорно-білі й кольорові.

Стандарт ГСТУ 55.003-2003 не поширюється на страхові копії кінодокументів.

Правила державного зберігання оригіналів магнітного перезапису звукової інформації до кінодокументів на плівці шириною 35 мм і 16 мм повинні відповідати вимогам ГОСТ 55.3.

Стандарт установлює технічні вимоги до:

- умов зберігання кінодокументів: будівель, архівосховищ і робочих приміщень;

- пакування кінодокументів;

- дотримання температурно-вологісного, світлового та санітарно-гігієнічного режимів;

- комплексу заходів щодо забезпечення збереженості кінодокументів під час приймання та підготовки до зберігання, організації користування і транспортування;

- порядку організації контролю технічного стану кінодокументів;

Основа кінодокумента - це кіноплівка, що являє собою багатошарову систему. Існують кольорові та чорно - білі кіноплівки. Чорно-білі кіноплівки складаються з полімерної основи і желатинового шару, в якому дисперговані кристали солей світлочутливого срібла. Кольорові кіноплівки складаються з основи, підшару, емульсійних розподільників кольору і захисних шарів.

Для виготовлення фотографічних шарів усіх кінофотоматеріалів застосовують фотографічний желатин, який утворюється внаслідок виварювання кісток, шкіри і інших матеріалів тваринного походження.

Для кольорового зображення до складу фотографічного шару вітчизняних кіноплівок входять барвники (жовтий, пурпурний, голубий), а також змочувачі, дубителі, металеве срібло, фероціанід калію.

Основними видами кінодокументів є діа-, кіно-, відеофільм.

Діафільм (грец. dia - через, префікс, що означає перехід від початку і до кінця + англ. film - плівка) розташовані в певній послідовності позитивні фотографічні зображення на кіно- або фотоплівці, об'єднані спільною тематикою

Інформацію, що міститься в діафільмі (ДФ), відтворюють за допомогою фільмоскопів, розрахованих на індивідуальне користування, або за допомогою діапроекторів на екрані.

Діафільм відносять до візуальних документів статистичної проекції (зображення нерухоме). Його можна вважати перехідним до динамічних КФФД, тобто до кінофільмів.

За жанрово-тематичною ознакою ДФ ділять на: публіцистичні, історичні, літературні, науково-популярні і т. ін. У них зафіксована інформація по широкому колу тим, що підвищує їх цінність. Особливою популярністю користується ДФ для дітей.

Кінофільм (грец. kineo - рухаю, рухаюся + англ. film - плівка) - сукупність фотографічних зображень (кадрів), послідовно розташованих на кіноплівці (або іншому носії), зв'язаних єдиним сюжетом і призначених для відтворення на екрані за допомогою кінопроекційної апаратури.

Кінофільм (КФ) забезпечує наочність і високу оперативність інформації. Наочність зумовлюється динамічним показом образотворчої інформації. Оперативність полягає в можливості подачі значної кількості наочної інформації за короткий проміжок часу.

За функціональним (цільовим) призначенням КФ підрозділяються на такі види: художні (ігрові), документальні, науково-популярні, навчальні, мультиплікаційні. Серед основних видів КФ виділяють підвиди. Так, мультиплікаційний КФ буває мальованим і ляльковим; документальний КФ - хронікальним і монтажним і т. ін.

Художні фільми за жанрово-тематичною ознакою ділять на історичні, комедійні, пригодницькі, а також мелодрами, детективи, трилери, бойовики і т.ін.

За способом зйомки і проекції виділяють такі види КФ: німий (із знятим зображенням), звуковий (із записом звуку), чорно-білий, кольоровий, широкоформатний, панорамний, стереоскопічний, поліекранний та ін.

Залежно від ширини плівки (8, 16, 35, 70 мм) і формату кадрів у їх екранному зображенні КФ поділяють на широкоплівкові та вузькоплівкові (16 і 8 мм).

За тривалістю демонстрації КФ діляться на два різновиди: повнометражні й короткометражні. За спеціальним призначенням розрізняють рекламний, тест-фільм, сувенірний фільм.

КФ, що виготовляється фірмами або студіями, має текст, у якому подається коротка анотація фільму. На коробці з бобіною вказується автор фільму, прізвище режисера, оператора, назва кінофільму, назва студії або фірми, рік створення, розмір плівки, час демонстрації, швидкість проекції, ціна.

Відеофільм (лат. video - дивлюся, бачу + film - плівка) - це фільм із записом зображення чи звуку на магнітну стрічку або оптичний диск для подальшого відтворення на екрані телевізора за допомогою відеомагнітофона.

Основний зміст ВФ складають класика світового й вітчизняного кінематографа, визначні твори театру, концертні програми, нариси про видатних діячів науки, художньої культури, про спорт, цикли, присвячені різним галузям знань, навчально-допоміжні курси, зокрема й іноземних мов, детективи, бойовики і т. ін.

ВФ різноманітні за жанровим і функціональним (цільовим) призначенням: художній, науково-популярний, документально-публіцистичний, хронікальний, телевізійний і т.ін.

За матеріальною конструкцією ВФ поділяються на плівкові і дискові, за способом запису і зчитуванням інформації - на магнітні або оптичні документи. Найбільш поширений магнітний запис (магнітофони). Магнітний запис інформації заснований на зміні намагніченості окремих ділянок магнітного шару носія (магнітної стрічки, барабана, диска тощо). Магнітофільм - магнітоплівковий документ із записом звуку й зображення на магнітній стрічці.

Кіно-, діа-, відеофільми разом з довідковим апаратом і технічними засобами для їх відтворення на екран складають у фондах інформаційних служб і бібліотек фільмо- або відеотеку.

Кінодокументи були винайдені одночасно в кількох країнах. У США перші «живі картинки» почав демонструвати в 1894 р. Т.А. Едісон. В Англії це були апарати Р.У. Пола. Але брати Люмьєр у Франції вперше з'єднали плівку з проекційним ліхтарем і в 1894 р. організували перший кіносеанс.

Основоположником кіно вважається французький винахідник Луї Жан Люмьєр, який у 1895 р. за участю брата Огюста створив апарат для проектування «рухомих фотографій» - перший придатний до практичного використання кіноапарат, що одержав назву кінематографа.

Фотодокумент - документ, що містить зображувальну інформацію, зафіксовану фотографічним способом [63].Фотодокументи містять одне або декілька зображень, отриманих фотографічним або іншим способом. Вони є результатом документування за допомогою фотографічного запису явищ об'єктивної дійсності у вигляді зображення, фотоначерків, що пов'язані певними ознаками (хронологічними, тематичними, авторськими тощо).

Фотодокументи можуть організовуватись у фонетику - систематизоване зібрання фотографій, негативів, позитивів (діапозитивів) із метою їх зберігання та користування. В архівах зберігаються негативи фотодокументів, а при їх відсутності - позитиви на правах оригіналів. Їхньою основою є скло, фотоплівка, папір, метал.

Фотодокументи підрозділяються: на так звані подієві фотографії, на портретні фотографії і на видові фотографії (що відображають місцевість, де проходило те або інша подія, певні предмети на місцевості і так далі).

В перші роки розвитку фотографії основою було скло. Воно застосовується й тепер в тих випадках, коли від фотодокументів вимагається винятково висока стійкість зображення в часі, зокрема в астрономії, в спектрометрії. Існують фотодокументи, виготовлені на листах целулоїду.

В останні роки зростає виробництво фотографічних плівок на поліетилентерефталатній основі.

Фотографія (ФГ) (грец. phos/photos - світло, grapho - пишу) - світлографія, світлопис. Це знімок, отриманий фотографічним способом на світлочутливій пластині, плівці або папері.

Залежно від функціонального (цільового) призначення розрізняють фотографії загального і спеціального призначення. До розряду ФГ загального призначення відносять документальну, художню, любительську.

До ФГ спеціального призначення відносять науково-технічну, аеро-, мікрофотографію, рентгенівську, інфрачервону, репродуковану та інші фотографії.

За кольором зображення фотографії чорно-білі й кольорові. За виглядом підкладки і матеріальної основи носія розрізняють фотографії на гнучкій полімерній (фото- і кіноплівка), жорсткій (скляні пластинки, кераміка, дерево, метал, пластмаса) і паперовій основі (фотопапір). Фотографії можуть бути аркушеві (карткові) і рулонні (на котушках, бобінах) різної довжини і ширини. Основними матеріальними носіями фотографії є плівка і папір.

За розмірами плівки загального призначення ФГ випускаються плоскими форматами, котушковими неперфорованими й котушковими перфорованими.

Винахідником фотографії вважається французький митець Л.Ж.М. Дагер, який у 1839 р. продемонстрував своє відкриття в Паризькій Академії наук і одержав на нього патент. У 1841 р. англійський фізик У.Г.Ф. Толбот отримав негативне зображення фотографованого об'єкту, з якого можна було зробити позитив.

Кольорове фотозображення вперше отримав у 1861 р. Дж. Максвел, потім Л. Діжо дю Орон (1868 - 1869, Франція). У 1935 р. фірма «Кодак» розробила вживану дотепер кольорову фотографію на тришарових пластинках. З того часу почався розвиток кольорової фотографії. Незабаром з'явився комбінований документ - фоторепортаж і народилася фотожурналістика, а з| 1947 р. почали друкуватися (в Італії) фоторомани.

З появою в XX ст. нових специфічних форм фотографії значно розширився і набір її соціальних функцій.

Діапозитив (ДП) (грец. dia - через + лат. positivus - позитивний) (слайд) - позитивне фотографічне або мальоване зображення на прозорому матеріалі (плівці або склі), призначене для проекції на екран. ДП розглядають на просвіт або проектують на екран за допомогою спеціальних оптичних апаратів - діапроектора або діаскопа.

Діапозитиви відносяться до візуальних документів статичної проекції (зображення нерухоме), бувають чорно-білими і кольоровими.Діапозитиви випускаються в картонних коробках або целофанових упаковках з вкладеним коротким описом (сюжетним аркушем). На коробці вказані найменування серії, її номер, кількість чорно-білих і кольорових слайдів, дата випуску. Зліва на кожному діапозитиві проставляються номер серії і його порядковий номер.

Фотографією або репродукцією картини, серію діапозитивів - з альбомом репродукцій. Слайдом іноді називають окремі кадри 35 мм діафільму, уставлені в спеціальну рамку.

Маючи всі переваги діафільмів, діапозитиви простіші у виготовленні, легші й компактніші. Слайди дозволяють ставити кадр на потрібний час і в потрібній послідовності, мають велику інформаційну місткість. Проте вони мають і недоліки - неміцність, недостатню виразність порівняно з кінофільмом.

Приймання фотодокументів до архівів регулюється "Положенням про порядок передавання до державних архівів України і зберігання фотодокументів" та ГСТУ 55.002-2002.

Фонодокументи - (гр. phone - “звук, документ”) - музично-звукові, аудіальні документи. Містять звукову інформацію, зафіксовану будь-якою системою звукозапису про події, явища та факти реальної дійсності отриманні в результаті механічного, фотографічного, магнітного чи оптичного звукозапису.

Поява фотодокументів перших відноситься до першої половини ХІХ століття і пов'язана з винаходом фотографії. Фотографія являє собою сукупність процесів і способів одержання зображень на світлочутливих матеріалах дією на них світла і наступної хімічної обробки.

У фонодокументах можна виділити: подієві фонозаписи (що відображають звукову сторону якихось подій: мітингів, нарад і так далі - у момент їх звершення), фоно-інтерв`ю (сучасників, що дають розповідь, про подію, що мала місце, у момент його звершення або близько за часом), і, нарешті, фоно-мемуари (за змістом спогадів тих, що наближаються до письмових джерел).

Така класифікація аудіовізуальних джерел може бути практично корисною для дослідника при з'ясуванні питань повноти і достовірності віддзеркалення даних подій в документі. Як відомо, є сповна сприймані відмінності у віддзеркаленні, наприклад, одних і тих же явищ в кінолітописі (або в сюжетах кіножурналів) і в документальних фільмах.

Кінохроніка обмежується інформацією, констатацією факту з коротким коментарем, а документальний фільм, що є образною публіцистикою, дає образне осмислення дійсності, розглядає факти в сукупності, і тут особливо чітко виявляється зазвичай суб'єктивна думка автора - кінорежисера і кінооператора. Звичайно, подія, відбита в кінохроніці, буде ближча до дійсності, чим в документальному фільмі.

Проте повнота освітлення його в кінолітописі, в сюжетах кіножурналу, в подієвих спецвипусках і в тематичних хронікально-документальних фільмах буде різною. Ще в більшій мірі ці відмінності виявляються в підвидах документальної фотографії і документального звукозапису.

Для проведення всіх напрямів історичного аналізу аудіовізуальних джерел у визначенні місця і часу відбитої події, а інколи і у виявленні автора даного документа, побудови класифікації кінофотофонодокументів лише за змістом джерела буває недостатньо. Велику допомогу дослідникові тут може надати класифікація за технікою фіксації і відтворення відбитої історичної події даними видами документів.

Зокрема, існують різні способи запису зображення в хронікально-документальному кіно: фотографічний (що дає в більшості випадків негативне, а потім вже позитивне зображення збереженого факту або події) і порівняно нові способи, що набули поширення з розвитком телебачення, магнітний спосіб і електростатичні способи накопичення зображення.

Все три вказані способи дають можливість отримати чорно-білі або кольорові зображення.

Окрім цього, хронікально-документальні фільми бувають німими (неозвученими) або озвученими.

Техніка документальної фотографії теж дозволяє отримати негативне або позитивне зображення, а позитив, у свою чергу, може бути чорно-білим або кольоровим. Особливі можливості в моментальному фотографуванні і відтворенні події має сучасна цифрова апаратура.

У фонодокументах виділяються наступні підвиди звукозапису: механічний звукозапис (на воскових валиках, на грамофонних пластинках, на шорінофонах - на початку XX століття), оптичний звукозапис (у кіно), магнітний звукозапис (на дроті - в першій половині XX століття, на магнітній стрічці - в другій половині XX століття).

У такій класифікації спосіб запису зображення або звуку, матеріал, на якому відображалася подія, озвученность або неозвученность фільмів, чорно-білі або кольорові зображення (кольорові зображення з'явилися значно пізніше чорно-білих) - все це дозволяє дослідникові точніше виявити час і місце віддзеркалення події в досліджуваному джерелі.

Порівняння негативу з позитивом дає можливість при ретельному аналізі встановити достовірність кіно- і фотодокументів, виявити підробку, якщо така має місце.

За приналежністю знаків запису до певних знакових систем фонодокумент відноситься до розряду технічно кодованих документів, інформація на які наноситься шляхом зміни поверхні носія або його структури.

За матеріальною конструкцією носія фотодокументи поділяють на стрічкові (у вигляді кіноплівки й магнітної стрічки) і дискові (у формі диска).

Основними видами фонодокументов є грамплатівка, фонограма, компакт-диск.

Грамплатівка (ГРП) - диск із записом звуку. Це механічний фонодокумент, що має форму диска, одержаний шляхом пресування, штампування або лиття.

За способом запису ГРП поділяють на два види: монофонічні (одноканальні) і стереофонічні (двоканальні).

За швидкістю обертання диска монографічні ГРП бувають 78, 45, 33 1/3, 16 2/3, 8 1/3 об/хв.

Промисловість випускає монофонічні й стереофонічні ГРП трьох форматів: гігант (діаметр диска - 300 мм), гранд (діаметр диска - 250 мм), миньєн (діаметр диска - 175 мм).

Для розмежування грамплатівок на етикетках проставляються спеціальні позначення: М - моно, С - стерео, Г - гнучка, А - цифрова.

Паспорт платівки - етикетка - маленький паперовий кружок у центрі диска. На етикетці, крім найменування запису й номера ДСТУ, є низка умовних позначень. Монофонічний запис позначається трикутником, стереофонічний - двома колами, що перехрещуються, і словом «стерео». Номінальна частота обертання платівки позначається цифрою 33 (число обертів за хвилину).

Кожній ГРП привласнюється індекс-номер, який закріплюється за нею назавжди, скільки б вона не тиражувалася.

За зовнішнім оформленням ГРП бувають: вкладені в звичайні конверти, які не мають інформації; вкладені в яскраво оформлені конверти з інформацією про її зміст; вміщені в коробки, у яких зібраний комплект ГРП з супровідною брошурою; платівки-альбоми, що розкриваються як книги, що мають друкарський текст; платівки, вкладені в палітурку книги.

Грамплатівка - старий і найбільш поширений вид фонодокумента.

Перші спроби зафіксувати звук були зроблені ще на початку XIX в. Англійський фізик Т. Юнг зафіксував звукові коливання камертона на зачорненому сажею паперу. У 1842 р. німецький фізик В. Вертгейм здійснив подібний запис на диск. У 1857 р. французький коректор Л. Скотт сконструював перший апарат для запису звукових коливань, передаваних по повітрю. Істотним недоліком цих апаратів була неможливість відтворення запису. Вона була придатна лише для візуального вивчення відображених звукових коливань.

У 1877 р. американський винахідник Томас Альва Едісон винайшов фонограф, що проводить запис звуку на валик. Відтоді

1877 р. вважається роком народження грамзапису, хоча до появи грамплатівки як такої мине десять років.

Фонограма (грец. phone - звук і gramma - межа, буква, написання) - документ, матеріальний носій, із записаними на ньому звуковими коливаннями (мова, музика або умовний сигнал).

Залежно від системи звукозапису розрізняють фотографічні, магнітні й оптичні фонограми (ФН). Залежно від форми носія розрізняють магнітні ФН на стрічці, магнітні відеофонограми у касеті, оптичні ФН на диску.

Фотографічні ФН використовують у фільмокопіях звукових кінофільмів. Рух кіноплівки при записі й фонограми при відтворенні відбувається із стандартною швидкістю 456 мм/с /35 мм/, 183 мм/с /16 мм/ і 91 мм/с /8 мм/.

Магнітні ФН широко використовують для передачі звуку на радіо, телебаченні, у побутових магнітофонах. Магнітні ФН - найбільш поширений вид фонограм.

Магнітна фонограма - стрічка із записом звуку. Вона заснована на здатності феромагнітних матеріалів намагнічуватися в результаті дії на них змінного магнітного поля і зберігати залишкову намагніченість.

Перший апарат, побудований за принципом магнітного запису, нагадує фонограф Т.А. Едісона. Принцип, використовуваний для магнітофонного запису, був відкритий у 1889 р. Вольдемаром Паульсеном, працівником копенгагенської телефонної станції, який сконструював телеграфон - апарат для відтворення звуку.

Інтерес до магнітного запису зріс на початку XX ст.

Нова ера магнітного запису розпочалася з 1928 р., коли була виготовлена перша магнітна стрічка на паперовій основі.Інформація зберігається на машинних носіях, а частина документів створюється і використовується безпосередньо у формі, яку читає машина.

Побудова приведених класифікаційних схем кінофотофонодокументів, на наш погляд, дозволяє більш повно визначити специфіку історичного аналізу аудіовізуальних джерел.

З'єднання вказаної специфіки з традиційною методикою дослідження історичних джерел, дає можливість з більшою повнотою здійснити історичну критику кінофотофонодокументів. У теоретичному джерелознавстві прийнято виділяти два основні види критик (дослідження) джерел - аналітичну і синтетичну.

Обидва вони відповідають певним стадіям процесу історичного пізнання. На етапі аналітичної критики досліджується саме аналізоване історичне джерело: з'ясовується достовірність джерела, час і місце відбитої в нім події, питання авторства джерела, спонукальні мотиви його створення, встановлюється достовірність, повнота, об'єктивна наукова цінність джерела.

Синтетична критика джерела передбачає розгляди комплексу джерел по аналізованих фактах. Природно, все сказане відноситься до процесу історичної критики кінофотофонодокументів. Але специфіка аудіовізуальних джерел дозволяє виділити в аналізі цього вигляду документів ряд своїх, властивих лише йому, особливостей.

Найбільш розроблена методика історичного аналізу кінодокументів. Кіноджерело, фіксуючи історичну подію, відтворює його зорову (а в звукових фільмах - і звукову) сторону. Об'єктив частенько відображає ту інформацію, яка не відбивається в інших видах джерел. Хронікально-документальна зйомка дає образне і динамічне зорове віддзеркалення історичних фактів, подій, суспільних явищ.

Великий внесок у розвиток історичного аналізу кіноджерел внесли роботи відомих істориків Е.М. Евграфова, Л.М. Рошаля, В.С. Листова, В.М. Магідова і ін. Запропонована В.С. Аркушевим методика історичної критики кінодокументів полягає в тому, що «кіноджерело» розпадається на три категорії джерел, відповідних трьом етапам історичного аналізу кінострічки.

Одиницею дослідження кінострічки є кадр, тобто фотографічний знімок на кінострічці, що фіксує статичне положення об'єкту, що знімається. Наступним рівнем структури кіноджерела є план, тобто частина кінострічки, що знята з однієї крапки і відображає об'єкт зйомки без перерви в часі. Окремі плани об'єднуються монтажем.

Спотворення оригінальності і достовірності кінодокумента здійснюються на стадії монтажу авторами кіноджерела - кінорежисером або оператором. По волі режисера в одному документальному фільмі можуть бути змонтовані плани, зняті в різний час і в різних місцях.