Народно-революційна війна в Іспанії 1936–1939 рр.

Бої в горах Сьєрра - Пандольс та Сьєрра - Кабальс припинили просування фашистів по прибережній лінії Середземномор'я. у вересні інтернаціональні частини відізвали, щоб в квітні 1939 р. повернути до СРСР, в Москву усіх учасників бойових операцій. Очевидною була перемога Франко, тому що мав перевагу в повітряних силах [ 18, c. 343 - 348].

У травні 1939 р. інтернаціоналісти СРСР уже покинули територію Іспанії, їх відправили додому, так само розформували й інтербригади. Диктатура Франко - майбутнє Іспанії за підсумками війни, але це не буде фактором припинення політичних зв'язків між КПІ та КПРС, Комінтерном.

3.2 Анархісти і комуністи в Іспанії 1936 - 1939 рр.: наслідки союзу

«Директор» дав сигнал і почалася операція захоплення іспанських територій, повстання розгорнулись в колоніях, але через Андалусію без особливих перешкод виступили під командуванням Моли вглиб країни націоналісти. Урядовці, в свою чергу, заборонили озброєння народних мас, що лише послабило позиції за таких обставин. Республіканці розповсюджували оптимістичну інформацію про те, що сил для опору і розгрому заворушення вистачить [41, c. 89, 94].

Народний фронт відступив 18 липня, армія вже була в Севільї - усі міста здавалися легко; профспілки зброї не мали. Але в Сарагосі анархісти чинили сильний опір, проте військовий губернатор, генерал Віргіліо Кабанельяс зрадив війська анархістських профспілок. Далі прийшла черга Старої Кастилії, Мадрида [22, c. 46 - 49, 62].

Республіканці зібрали командувачів Народного фронту і почали нараду, але керівництво не взяло до уваги, чого можуть бути варті анархістські загони і озброєний народ. Військових розстрілювали повстанці, а найбільшою силою залишався флот; націоналісти ж не мали на морі підмоги.

У Каталонії та Арагоні анархістські профспілки мали війська не гірше озброєні, ніж армія Народного фронту, тож там вирішили кинути виклик націоналістам. Слабким місцем залишалися стратегічні пункти - міста і фортеці, які націоналісти обстрілювали з повітря (допомога Гітлера і Муссоліні) [40, c. 7 - 9].

З серпня 1936 р. республіканці втратили контроль на морі, і ніяк не могли організувати сили, стало зрозумілим, що систему не налагодити. Віддавалась перевага невеликим загонам на місцях, на кшталт партизанських. Коли Ларго Кабальєро став військовим міністром, він аж ніяк не занепокоївся тим, що загони між собою ворогують, адже вважав, що їх ріднить мета - перемога над ворогом. Проте, кожна ідеологічна сила мала власні потреби і амбіції, анархісти якнайяскравіше підтвердили це в 1937 р.

На підтвердження утворення єдиного антифашистського союзу 25 жовтня 1936 р. підписали пакт про єдність дій НКТ, ФАІ та ОСПК. Усі протиріччя зводилися до дисципліни і збройних сутичок. Проектом анархо-синдикалістів було об'єднання усіх профспілок в одну [15, c. 8 - 11].

4 листопада 1936 р. був сформований уряд Ларго Кабальєро, і проіснував він до травня 1937 р. До складу нового уряду увійшли четверо анархо-синдикалістів: міністр торгівлі Х. Лопес, міністр промисловості Х. Пейро, міністр охорони здоров'я Ф. Монтесіні і міністр юстиції Г. Олівер [25, c. 393 - 397].

З цього часу лідери НКТ починають активні перетворення: запроваджують безкоштовне медичне лікування в Каталонії, а потім і на всій території. Гарсіа Олівер домігся скачування судових платежів, легалізував вільні (беззаконні шлюби). Декретом від 26 грудня 1936 р. було санкціоновано створення трудових таборів, які були організовані в республіканській зоні у перші місяці війни. 7 квітня 1937 р. сформували Національний патронат трудових таборів, який створював всезагальний контроль [47, c. 236, 245, 271 - 273].

22 лютого 1936 р. був реалізований наказ про амністію політичних в'язнів, але із в'язниці вийшли також і кримінальні злочинці. Анархісти, відчувши волю, починають чинити самосуд над чиновниками і священнослужителями. Це були анархісти-терористи, які не мали жодних політичних зацікавлень, окрім як здійснити революцію, знищити державний лад. Більш організовані їхні побратими - члени НКТ і ФАІ, тобто анархо-синдикалісти виступали з підтримкою Концепції лібертарного комунізму [23, c. 76, 84, 92].

Глава уряду Кабальєро подав у відставку; новий прем'єр-міністр Хуан Негрін пропонував Оліверу міністерський портфель, від якого анархістський вождь відмовився. Порушилися зв'язки із радянським керівництвом, хоча Сталін висловив довіру до нового республіканського уряду Іспанії. Єдине, що насторожувало тоталітарного лідера - це багатопартійність Іспанської держави і вплив анархістів на державну політику, а також їхні безкарні дії.

Анархо-синдикалісти піддавали різкій критиці втручання СРСР до справ республіканців. Більше того, вони вважали комуністів партією, яка прагне монополізувати революцію, і на підтвердження цього прописали у Концепції лібертарного комунізму про те, що революція повинна бути заснована на рівності. Тепер не слід вести мову про солідарність, взаємодопомогу, анархістське милосердя, і про інтернаціоналізм у тому числі. Лідери НКТ Дурруті і Олівер все ж підтримали комуністів, без сил яких неможливо було б протистояти фашизму [35, c. 78 - 85].

Проти фашистської агресії республіка самостійно боротися не могла, тож останні надії Негрін покладав на Англію і Францію, причому назрівала критична ситуація в Середземномор'ї. А з осені 1937 р. регулярні республіканські регулярні війська вже громили війська анархістів і Арагонську раду, заявивши, що ті були пасивними при наступах на фашистські військові частини.

Розвиток лібертаpного комунізму був загальмований тим, що не дивлячись на самоуправління ідея про скасування грошей не була реалізована - у містах ця система зберігалася. Друга пол. 1937 - 1938 рр., уряд Х. Негріна здійснював повний контроль над аграрною сферою, тож комуни скасовувалися і націоналізація землі. Анархо-синдикалістів заарештовували, як «непідконтрольних». За півроку заарештували бл. 3 тис. чол. У свою чергу, лідери НКТ І ФАІ ніяк не опиралися, а навпаки - готові були йти на компроміс заради того, щоб спільними силами перемогти фашизм [19, c. 38 - 46].

Виникає цілий ряд анархо-синдикалістських видань, які піддавали різкій критиці політику компромісів лідерів НКТ, говорили, що не є причиною згортання соціальної революцій боротьба з Франко та інтервентами. Іще з 29 грудня 1936 р. виходить газета «Ідеас», редактор Ліберто Кальєхас, який був директором «Солідарідад обрера». Головні автори статей газети анархісти: Хосе Альберола, Феліпе Алаіс, Жозе Пейратс, Северіно Кампос, Флореаль Оканья, Франсіско Карреньо, Хайме Баліус [24, c. 24 - 29, 42].

Не менш важливою стала опозиційна газета «Акрасіа» у Лериді, директором якої був Ж. Пейратс; у Валенсії «Носотрос», «Ла Ноче» - газета «Друзів Дурруті». Підтримували ідеологічний рух друковані органи «Лібертарної молоді» Каталонії: «Есфуера», «Рута» [24, c. 34, 37].

Армія Франко змінила тактику, республіканці і очікувати не могли, що війна затягнеться на три роки. Інтернаціоналісти вели пропаганду, наголошували на радянській військовій допомозі, щоби якось оживити оточені в Мадриді війська республіканців. Уряд проводив політику «знищення неблагонадійних», зросли політичні вбивства потенційних зрадників. З початку листопада розгортаються розстріли ув'язнених, які загрожували цілісності республіканських сил і могли повстати проти існуючої влади [44, c. 79, 83, 88].

У 1937 р. переговори і спроби перемир'я, хоча б тимчасового, стали марними. Більше того, війна перетворилася в міжнародну, тому що політика невтручання програла. Анархісти більше розраховували на власні військові сили, аніж на союзницьку підмогу.

Військо анархістів на першому етапі громадянської війни було таким: основа - синдикалісти, у яких були уявлення про організацію і ведення бойових дій, вони мали сформовані підрозділи - сотні. Анархісти ж «кропоткінського» типу надавали перевагу легкому озброєнню і веденню партизанської війни; терористи, здебільшого виступали в ролі диверсантів [19, c. 35 - 37].

Арагонці прирівнювали фашизм до капіталістичних порядків і боролися власними силами, не прибігаючи до допомоги інших країн, з цього і почалися конфлікти між двома течіями республіканського табору - анархістами і комуністичною партією. Остання була тісно пов'язана зі сталінським режимом, тож співпрацювала з СРСР і взяла курс на централізацію і мілітаризацію суспільства. Троцькісти в Іспанії спирались на Марксистську партію революційної єдності (МПРЄ). Народна антифашистська міліція на засадах самостійності не влаштовувала комуністів, які називали її «дурною партизанщиною» [21, c.111-118].

З березня 1937 р. оприлюднили указ про роззброєння анархістських загонів. У травні 1937 р. анархістам довелося покинути боротьбу з фашизмом і сконцентрувати сили на обороні від КПІ, тому що в Барселоні були спровоковані жорстокі бої. Загони анархістів розстрілювали, люди боялися, що хвиля прокотиться по всій території Іспанії. За допомогою танкової бригади генерала Лістера, знятої з фронту керівництво КПІ громили війська анархістів, НКТ і ФАІ. Лише наприкінці 1938 р. антифашистська міліція розгорнула партизанську діяльність проти фашизму [31, c. 66 - 69, 74].

Гітлер і Муссоліні організовували штаби і комісії з військових операцій в Іспанії, а в республіці не було військового міністерства. Під час воєнних дій в Андалусії республіканська армія просто тікала від фашистів: останніми відступали анархісти.

Іще 27 липня з Італії на аеродром Таблада а Андалусії переправилися 10 італійських бомбардувальників «Савойя - Маркетті - 81». Наступного дня на тому ж місці висадилося 20 німецьких «Юнкерсів - 52». Бійці були переодягнені в форму іспанського іноземного легіону, а з повітряних машин зтерли відповідні знаки. Так почалася фашистська інтервенція з кінця липня 1936 р. [23, c. 157, 183, 382].

Прем'єр-міністр Хіраль зразу ж звернувся за підтримкою до Франції; був укладений договір про купівлю зброї з Паризьким банком на 100 млн. франків. Але цей хід подій повністю заперечував головному принципові Народного фронту - торгівля зброєю забороняється в ім'я миру в усьому світі.

8 серпня Франція, порадившись із Англією наклала ембарго на ввіз зброї до Іспанії, але до закінчення війни постачала туди автомобілі, одяг, паливо, медичні препарати, харчі і т. д. продовжувалися мітинги пацифістів, які в Європі мали на той час популярність і користувалися широкою підтримкою населення, тож 24 серпня було підписано пакти «про невтручання», який до речі, стосувався лише зброї. А добровольці йшли на фронт задля боротьби з фашизмом і тоталітаризмом [16, с. 314, 327].

Італія і Німеччина визнали в листопаді націоналістичну Іспанію, тож зі згоди Ф. Франко у грудні 1936 р. в порту Кадікс висадився добровольчий італійський корпус (40 тис чоловік). Третій рейх здебільшого допомагав озброєнням (танкові машини «Т - 1, літаки), а також проводив вчення.

У Андалусії і на Хармі на початку березня закріпилися італійські військові частини, а республіканці вирішили вибити їх, атакувавши з повітря. На суходолі дивізіями командували анархіст Сіпріано Мера і комуніст Енріке Лістер. 20 березня поразка італійців стала очевидною, тим паче, вони втратили багато людей і боєприпасів [42, c. 310 - 313].

Франко вів переговори з Гітлером і Муссоліні, а Ларго Кабальєро залишався в союзі із СРСР, який дав згоду на евакуацію у травні - липні 1937 р. більш ніж 5 тис дітей, бл. 2 тис жінок і людей похилого віку. Постійно висилали підкріплення - повітряні ескадри, танкові дивізії, піхоту. Але ж були серед іспанських політичних сил противники зв'язків з Радянським Союзом, зокрема серед анархістів. 3 травня 1937 р. у Каталонії вибухнуло повстання,як наслідок вимоги комуністичною партією і керівництвом СРСР заборонити анархістські організації, роззброїти їх і відібрати стратегічний пункт - барселонську телефонну станцію. Анархістів звинувачували у тому, що вони прослуховують важливу інформацію і розголошують її ворогу [42, c. 146 - 148, 154].

Почалася друга хвиля громадянської війни. Бійці ФАІ і НКТ не хотіли поступитися східною частиною Барселони, вони, навіть зайняли резиденцію Асаньї, після чого із Валенсії прибули Гарсіа Олівер і Федеріка Монсені. Нарешті 8 травня, за їх проханням був припинений вогонь з боку анархістських частин [21, с. 129 - 132].

Після розгромів сільських кооперативів Аргону, Каталонії, Андалусії під керівництвом генерала Лістера взимку 1938 р. в країні почався голод. І ще до того, Негрін віддав золотий запас до СРСР, який міг маніпулювати іспанським урядом. Хто ж знав, що знищення комун на селі та репресії анархістів приведуть до погіршення ситуації навесні 1938 р. в сфері економіки [31, c. 94-96].

Розгром Арагонської ради поглибив протистояння між анархістами і комуністами, хоча 15 серпня 1938 р. і був укладений договір між НКТ і комуністами, але його анулювали після подій в Арагоні. 21 і 25 серпня ЦК КПІ звернувся до анархістів з пропозицією про співробітництво, але вони відмовили [31, c. 112, 117].

Ще б пак, іще після репресій НКТ почали зміцнюватися, був створений виконком НКТ, а в квітні 1938 р. зародився Лібертальний рух Іспанії, який окрім НКТ і ФАІ включив до лав Федерацію лібертарної молоді.

Арагонська рада була серйозним економічним важелем під час війни, таму що єдиним пунктом економічної системи, який узгодили між собою і анархісти і комуністи - це колективізація. Передбачався масовий переділ між селянами експропрійованих земель (як у 1917 - 1918 рр. на Україні це робив Махно). Ще 5 - 7 вересня 1936 р. відбувся Регіональний пленум селян-синдикалістів Каталонії, де обговорювалися питання з приводу колективізації з місцевими організаціями [46, c. 88 - 94]

І. Еренбург відмітив, що анархісти провели повну 100% ненасильницьку колективізацію, у той час, як комуністи лише 80 - 90%. Колективи селян створювалися на основі общин, кількістю в 200-500 чоловік. Наймана праця заборонялася навіть у індивідуальних господарствах. Більшість колективів відмінили грошовий обіг, а ввели обмін. Були створені селянські бригади, за яким закріплювали певний земельний наділ для роботи на ньому. Фонд продуктів контролювався Федерацією колективів, яка була підзвітною Раді [16, c. 367 - 373, 402].

14 - 15 лютого 1937 р. в м. Каспе був скликаний Конгрес федерації колективів у складі 600 делегатів від 500 колективів. Була проголошена Федерація Колективів Арагону. У листопаді 1937 р. була утворена Національна федерація колективів, задачею якої визначили контроль руху колективізації в Іспанії. У містах передбачалась форсована колективізація, яку прагнули контролювати анархісти, але їх дії засудили за крайній радикалізм [22, c. 18 - 26, 32].

Заключний етап війни в Іспанії вирішував співвідношення сил напередодні Другої світової війни, тому що СРСР і фашистські країни відстоювали власні інтереси стосовно поширення ідеологій у європейському просторі. 1 травня 1938 р. Хуан Негрін оприлюднив 13 пунктів, програму дій мирних переговорів. На першому місці стояли суверенітет і незалежність Іспанії, вивід іноземних військ, реформи, соціальне страхування, мирна зовнішня політика [25, c. 435, 448].

Заключний етап війни 1938 - 1939 рр. для анархістів був найскладнішим, так як Франко розгорнув масові акції репресій, які продовжилися з новою силою після краху республіки. Французькі анархісти продовжували допомагати іспанським друзям зброєю і постачали бійців, зокрема відзначилися анархісти Себастьяна Фори в 1937 і 1938 рр. У 1938 році відбувся шостий конгрес МАТ, на якому не були присутні лише латиноамериканські синдикалісти, там розробляли новий план діяльності організацій після революції [19, c. 68,75].

При контрнаступі республіканців на річці Ебро анархісти теж зіграли не останню роль. Так, у Каталонії республіканська армія зазнала поразки від націоналістів, підтриманих фашистами. Партизани-анархісти боролися з розкиданими загонами противника, але їм не вистачало боєприпасів, а Франко кинув сюди всі сили, щоб розбити прихисток республіки. І уже 26 січні 1939 р. націоналісти підступили до Барселони [14, c. 143 - 148, 155].

Від влади Франко тікали в першу чергу анархісти, їхні сімї, прибічники та розгромлені республіканці і мирне населення, яке противилося військовій диктатурі. Біженці знаходилися під опікою урядів європейських країн - Франції, Бельгії, Англії, Чехії тощо. Франція відкрила кордон і туди через Каталонію подалися знедолені іспанці, уже 28 січня 1939р. нараховувалось 15000 біженців з самої Каталонії, близько 30% яких - анархісти [18, c. 402, 409, 413].

Французи відкрили в деяких невеликих містах табори для іспанських біженців, але велика кількість людей не могла в них розміститися, тож вибирали окремі місця, біля моря і обгорожуали їх дротом. Там біженці будували собі куріні, або жили прямо в землянках, у ямах, виритих в піску, над якими натягували рядно на палках - так і зимували. Замало виявилося харчів і медикаментів, тому весною 1939 р. Франція попросила про допомогу Англію, СРСР, також надала підтримку Бельгія [42, c. 342 - 347].

Анархісти назавжди порвали з комуністами, при чому «чисті», істині анархісти продовжували вести боротьбу на всій території Іспанії окремо від підрозділів НКТ і ФАІ. Партизанська війна тривала і в 1940-х рр.

3.3 Втручання сталінського СРСР в дії республіканських урядів як зовнішньополітичний фактор поразки

Іспанської республіки

На парламентських виборах в Іспанії в лютому 1936 р. переміг союз лівих партій «Народний фронт». Президентом став Мануель Асанья, а уряд очолив Сантьяго Касарес Кірога. Починаються суспільно-економічні реформаційні процеси: узаконили відчуження поміщицьких земель, як наслідок - надання економічних прав селянам. Починається свого роду революція, проти якої виступили поміщики, католицька церква, фашисти - члени Іспанської Фаланги (утворена в 1933 р.) [48, c. 346 - 348].

Відбувся розкол армії: уряд підтримав Республіканський антифашистський військовий союз, а в опозицію став Іспанський військовий союз. Це і підштовхнуло ультраправих здійснити заколот, який за підтримки Німеччини, Італії та Португалії переріс у народно революційну війну.

З початком війни в Іспанії Й. В. Сталін вагався між політикою невтручання і допомогою Іспанській республіці. Врешті-решт 18 липня 1936 р. обрав останній варіант. Але не лише тому, що там перемогли на виборах ліві сили, адже постачання зброї здійснювалося з метою випробування військової техніки СРСР, яку потім вдало застосували у Другій світовій війні. Усе це робилося без великих розголошень (за виключенням нот до Комітету з невтручання, листів політичних представників СРСР до лорда Плімута, що більше характеризували діяльність Комінтерну, зборів та мітингів на території СРСР з метою підтримки революції в Іспанії та бійців республіки).

Найпершою ознакою втручання СРСР до справ республіканських урядів був дозвіл на озброєння населення, активізація діяльності Народного фронту, формування республіканських військових частин - змішаного типу бригад. Дві мети, які переслідував Сталін: 1) не дати Франко перемогти; 2) відтягти якомога довше здійснення іспанської революції; останнє було парадоксом [44, c. 47, 88, 93].

Ларго Кабальєро, новий глава уряду, який був соціалістом, підтримував політичну допомогу Сталіна, якому важливо було мати на все згоду президента Асаньї. Керманич СРСР спочатку не висловлював прямих протестів проти анархістів в уряді Кабальєро та їх соціальних реформ.

У плані ведення війни Ларго Франсіско Кабальєро був безсилим, щоби організувати оборону навіть столиці, тож він приймає рішення про від'їзд кабінету до Валенсії. Він не міг погодитися з ідеєю об'єднаних (змішаних) бригад, які вестимуть бої за Мадрид. 67-річний Кабальєро вважав, що ця війна має щось спільне з наполеонівськими війнами [41, c. 226 - 227].

Хуан Негрін Лопес в уряді Ларго Кабальєро займав пост міністра фінансів, і ще тоді почав проводити військову лінію діяльності уряду. Сталін після переговорів з ним погодився на перевезення до Москви частини золотого валютного резерву Іспанії, як на зберігання, так і часткової оплати за постачання зброї.

18 травня 1937 р. Хуан Негрін, як обраний Асаньєю прем'єр-міністр після відставки Кабальєро, представив склад свого уряду. За партійною приналежністю три портфелі мали члени іспанської соціалістичної робітничої партії; два місця в уряді отримали комуністи, одне - Республіканський союз, ще одне ліві республіканці, також Національна партія басків і один представник від «Ескерре Каталунья» [42, c. 38, 45 - 47].

Отже, більшість залишалася за соціалістами, і Негріна несправедливо було б називати маріонеткою КПІ. Головна риса Негріна, як політика і глави уряду - це його часта присутність на фронті. Таким чином він вивчав слабкі місця республіканської армії, і у зв'язку з цим 6 квітня 1938 р. він переформував склад уряду. Відтоді в народних масах новий кабінет отримав назву «уряд війни», сам Хуан Негрін Лопес зайняв пост військового міністра (до цього часу міністром оборони був І. Прієто) [20, c. 133, 152].

Разом з міністром закордонних справ Альваресом дель Вайо та секретарем військового міністерства Хуліаном Сауасаготіа, Негрін написав свою військово-політичну програму, що мала назву «13 пунктів». Втручання до цієї програми політики сталінізму виключалося в будь-якому разі.

Збільшення ВПК Іспанії напряму залежало від СРСР, тож прем'єр-міністр погодився піти на політичний компроміс зі Сталіним. Наслідок такого союзу - розправа з анархізмом в Каталонії, хоча двоє представників анархо-синдикалізму були в складі другого уряду Негріна. Заперечувати такі дії - означало розпочати іще одну громадянську війну, вже в тилу Республіки, що принесло б перемогу франкістам. Саме так і сталося (не без сприяння Сталіна): сили республіканців розпорошилися під час воєнної кампанії липня 1938 р. - січня 1939 р. [23, c. 247, 254].

На тому ж Каталонському фронті тепер спостерігалася нестача зброї, відсутність укріплених районів. Індустрія в регіоні була слабкою для того, щоб підняти випуск зброї, боєприпасів. Негрін оцінив критичність ситуації, адже протягом 1938 р. каталонці випустили всього 6 артилерійських знарядь, декілька десятків бронемашин. Відремонтували чимало танків і літаків, але на складах стояли 170 винищувачів «І - 15», «Чатос», які не мали повного бойового комплектування. СРСР не надіслав ліцензій на них і точних креслень, що нам знову ілюструє корисливість втручання сталінської політики до народно-революційної війни в Іспанії [23, c. 304 - 309].

Тож, під час військових дій на р. Ебро, Негрін відрядив до СРСР посла - генерала Сіснероса, командувача ВПС республіканської армії. Це був офіційний візит, проте ні в архівах, ні в інших джерелах про нього нічого не збереглося; у межах СРСР цей факт просто замовчувався. Сталін, Ворошилов і Мікоян (зі спогадів самого Сіснероса) уклали договір з іспанським генералом про постачання на фронт бронетехніки, літаків, кулеметів, гвинтівок [23, c. 316, 322].

Поразка Іспанської республіки на фронті привела до встановлення диктатури Франко, поставила під удар нової політики всіх учасників народно-революіцйної війни, які стояли на боці республіканців. Всьому виною стала продумана чітка політика СРСР, який у найвідповідальніший момент відізвав війська добровольців, залишив іспанців без зброї, фактично сам на сам із громадянською війною, агресією інтервентів. Розформовані військові частини та різноголосся в уряді Іспанії аж ніяк не покращували ситуацію.

Негрін не міг усунути від командування армією іспанських генералів, тому що вони входили прямо, чи й опосередковано до складу уряду. Тільки 4 березня 1939 р. був підписаний наказ про заміну командувача армією центра, полковника Касадо, тому що ворожа армія була на підступах до Мадриду, а полковник не міг організувати деморалізованих бійців. Почалися повстання в Картахені, в усіх силах військово-морського флоту - це була змова прибічників «Хунти національної оборони». Усе пояснювалося тим, що всі бачили неминучу поразку і передбачали послідування репресії від апарату влади Франко, отже щоб врятувати свої життя, вищий склад військових та й рядові бійці перейшли на бік націоналістів. Після закінчення війни вони служили в ЦРУ, а всіх, хто залишився вірним республіці - розстріляли [24, c. 12 - 14].

Висновки

Стан наукової розробки теми не наскільки достатній стосовно окремих питань, таких як діяльність інтербригад, анархістів - ці питання до сих пір залишаються відкритими. Представлений огляд джерел - це необхідний мінімум, який вдалося знайти за таких умов. Їх мінус - заідеологізованість, тому що більшість із радянських архівів, мемуаристика, яка корегувалася, перевидавалася. Наукова література з тематики Народно-революційної війни в Іспанії 1936 - 1936 рр. доступна у вигляді монографій, статей, дисертацій. Науково-популярні видання дещо легші для сприймання, проте з них складніше вибрати чіткі факти, взяти змістовні складові. У даному випадку основою-основ були праці Ж. Соріа, В. Дам'є, Дж. Вудкока, О. Шубіна, Ю. Данилова, Х. Гарсії. Дисертації В. Малай та М. Новікова.

У ході дослідження ми визначили такі напрямки політики Комінтерну: заклик до європейської громадськості про боротьбу з фашизмом (у першу чергу до Народних фронтів і Ліги Націй); збройна і продовольча допомога республіканським військовим частинам та мирному населенню в Іспанії протягом 1936 - 1939 рр.; ініціатива формування інтернаціональних бригад; евакуація мирного населення з Іспанії до СРСР; участь у вирішенні проблеми біженців (спільно з Францією); організація співпраці органів КПІ в еміграції, легалізація їх статусу.

Звичайно ж, керований політикою СРСР, Комінтерн, більш вдало виконав завдання стосовно матеріальної допомоги, евакуації, налагодження роботи КПІ. У військовому плані мети досягнуто так і не було, при чому не є виключенням точка зору про дії за планом Сталіна. Це все робилося з метою привернення на бік «комунізму «якомога більше сил, для розпалення ворожнечі між країнами західної демократії та агресивними профашистськими, націоналістичними державами.

Інтербригади, які засновувалися на принципах «добровільності», підтримки комуністичної ідеології, ідей інтернаціоналізму та світової революції були наявними прикладами зовнішньої політики СРСР. Такого роду політика буде продовжуватися до самого краху цієї великої держави («холодна війна», міжнародні кризи 50 - 60 -х рр.). «Боротьба з націоналізмом і фашизмом!» - головний лозунг під час створення інтербригад. Але ми не можемо заперечувати провідної ролі військових волонтерів, які хоч і не мали достатнього рівня підготовки через надто короткі строки, та змогли кількісно і практично доповнити лави республіканської армії Іспанії. Люди достойно виконали покладений на них обов'язок, хоча й не змогли змінити визначеного заздалегідь наслідку.

На фронті об'єдналися війська іспанської республіканської армії, анархістів та радянських добровольців. Частина останніх входила до складу інтербригад, інші ж - окремо складали кадрові групи (інструктори, командувачі). Головні військові бази і стратегічні пункти Іспанії: Мадрид, Барселона, Валенсія, Альбасете, Сарагоса, Піне-дель-Вальєс, Пасарубія, Кадіс, Ель-Ферроль, Картахена, Сан-Хав'єр, Лос-Алькасарес, Леон, Більбао, Уеска. Така ситуація забезпечувала іспанським республіканцям достойну оборону. Але через недотримання вказівок, недостатність військової підготовки вони зазнавали поразки.

Найбільш успішними і переможними були бойові операції: Гвадалахарська (березень 1937 р.), Харамська (зима - весна 1937 р.), «Маятник», морська операція (червень 1937 р.), Сарагоська операція, в ході наступу на Північному фронті (літо 1937 р.). 1937 р. - це золота середина боєздатності республіканської армії, адже з осені 1938 року починають відзивати військових-інтернаціоналістів, генерал Франко переходить в контрнаступ на всіх лініях фронту.

У нашій роботі політична діяльність анархістів характеризується як антидержавна, антикапіталістична, антифашистська. Про останнє свідчить утворення Народної антифашистської міліції, діяльність окремих військових анархістських загонів. Головна мета НКТ і ФАІ - встановити лібертарний комунізм шляхом анархічної революції, була реалізована тимчасово, і лише на окремих територіях (Арагону, Каталонії, частково Кастилії). Діяльність лідерів НКТ і ФАІ, іспанських практиків анархізму в уряді Кабальєро показала приклад легітимних анархічних перетворень.

Недоліками союзу анархістів і комуністів у Іспанії стала залежність від політичних чисток республіканських урядів (на зразок СРСР), неузгоджені дії на фронті. Останнє явище було породженням незалежних рішень НКТ, Об'єднання лібертарної молоді, «Друзів Дурруті». Народна антифашистська міліція для комуністів була чимось на зразок підпільної групи - так вони вважали, і вимагали від анархістів більш відкритих і рішучих дій. Ультимативні настрої звучали в республіканському таборі під час проведення бойових операцій на Північному фронті, саме тоді й була розгромлена Арагонська рада.

Наслідки такої співпраці видалися для членів обох політичних таборів негативними: переслідування з боку адміністрації Франко; а ще до того (з 1937 р.) анархісти знаходилися на межі репресій з боку республіканців, на яких вплинула політика СРСР і боротьби проти націоналістів пліч-о-пліч з тими, хто в разі перемоги готовий був зрадити їх. Практика анархізму 1936 - 1939 рр. в Іспанії більше не повториться там ніколи. Це був унікальний випадок, другий після України 1917 - 1921 рр., і останній в історії. Оригінальна відмінність іспанського анархічного суспільства в тому, що там не біло «батьки», а все вирішували колективно, кожна організація мала свого ватажка. На жаль, вони не змогли об'єднати сили задля збереження безвладного устрою, тому що на фронті від них залежало і вимагалося чимало.

У контексті дослідження діяльності Комінтерну нами не міг залишитися непоміченим факт політики невтручання, яку проводили Англія і Франція. Але випадок з Францією пом'якшується такими коментарями, як: участь французів у інтербригадах, сильна позиція комуністичної партії, допомога біженцям.

Ми прослідкували в ході нашого дослідження як переріс локальний конфлікт Іспанії у війну, за участю європейських країн та СРСР. Наслідки ж цього протистояння були вкрай негативними для іспанського народу, визначили подальшу розстановку політичних сил напередодні Другої світової війни.

Причини втручання Комінтерну та СРСР до подій народно-революційної-війни 1936 - 1939 рр. були спільними, проте наслідки таких впливів по-різному визначили становище Іспанії в 1939 р.: КПІ в еміграції продовжувала свою діяльність; анархісти залишилися вірними своїй ідеї, тож більшість з них постраждали від репресій і під час війни в Іспанії, і після неї.

Список використаних джерел та літератури

Джерела:

1. Бакунин М. А. Программа интернационального братства // Вестник московского университета. - 2006. - №5. - С. 27 - 43.

2. Документы внешней политики СССР в 24 т. М.: Политиздат, Международные отношения. - 1957 - 2000. Т. 19 (01 января 1936 - 31 декабря 1936) (Политиздат, 1974)

3. Т. 20 (01 января 1937 - 31 декабря 1937) (Политиздат, 1976)

4. Документы и материалы кануна Второй мировой войны. 1937 - 1939. В 2-х т. - М.: Политиздат 1981. - Т. 1. - 324 с.

5. К новой революции. Манифест «Друзей Дуррути» (1938 р.) [Электронный ресурс]. Перевод В. Дамье. Режим доступа: http://www.kras.fatal.ru/friendsofdurruti.htm

6. Кольцов М. Испания в огне. Испанский дневник / Михаил Кольцов. - М.: Политиздат, 1987. - В 2 т. - Т. 1. - 351 с.

7. Т. 2. - 302 с.

8. Коминтерн и гражданская война в Испании. Документы. - М.: Наука, 2001. - 412 с.

9. Концепция либертарного коммунизма. Принята на Конгрессе С.Н.Т. в Сарагосе (май 1936 г.) Перевод В. Дамье. [Электронный ресурс] Режим доступа: http://www.kras.fatal.ru/zaragoza.htm

10. Кропоткин П. А. Хлеб и воля / П. А. Кропоткин. - М.: Наука, 1990. - 523 с

11. Кузнецов Н. Г. На далеком меридиане: Воспоминания участников национально-освободительной войны в Испании / Н. Г. Кузнецов. - М.: Наука, 1966. - 361 с.

12. Мы - интернационалисты: воспоминания советских добровольцев - участников национально-революционной войны в Испании Составители: Александровская С.М., Брейдбард С. М., Гоффе И. Н., Гудович С. А, Крученых А. В. М.: Политиздат, 1986. - 366 с.

13. Оруэлл Дж. Памяти Каталонии. Вспоминая войну в Испании / Дж Оруэлл - Л. - 2003. - 97 с.

14. Под знаменем Испанской республики 1936 - 1939 рр. Воспоминания советских добровольцев - участников национально-революционной войны в Испании. М.: Наука, 1965. - 275 с.

15. Принципы, цели и устав международной ассоциации трудящихся. Последние изменения внесены на ХХ конгрессе М.А.Т. в Мадриде, в декабре 1996 г. (Перевод В. Дамье) Режим доступа:

16. Эренбург И. Собрание сочинений в 8-ми томах. Т. 4. Очерки. Репортажи. Эссе. 1922 - 1939 / И Эренбург М.: 1991. - 652 с.

Література:

17. Аранго Емилио Лопес. Доктрина и тактика. - Режим доступу: http://www.aitrus.narod.ru/library.html

18. Волкова Г. И. Дементьева А. В. Политическая история Испании / Г. И. Волкова. - М.: 2005. - 486 с.

19. Вудкок Дж. Анархизм в Испании. - Режим доступу: http://spaleks.ru/biblio/anarkh.htm

20. Гарсиа Хосе. Испания ХХ века / Хосе Гарсиа. - М.: Академия, 1967. - 329 с.

21. Дамье В. В. Анархо-синдикализм в ХХ в. / В. В. Дамье. - М.: 2001. - 157 с.

22. Дамье В. В. Испанская революция и коммуны Арагона. - Режим доступу: Сайт конфедерации революционных анархо-синдикалистов http://www.kras.fatal.ru/library.htm

23. Данилов С. Ю. Гражданская война в Испании / С. Ю. Данилов. - М.: Владос, 2004. - 465 с.

24. Де Гусман Эдуардо. Заметки об Испанской революции. - Режим доступу: http://www.kras.fatal.ru/library.htm

25. Испания 1918 - 1972. Исторический очерк. - М.: 1975. - 654 с.

26. Испанский анархизм от его зарождения до превращения Испании в республику (1868 - 1931) // Станция Мир. - 2004. - №30. - С. 28 - 42.

27. Коваль Б. И. Этика анархизма / Б. И. Коваль // Новая и новейшая история. - 1990. - №5 - С. 45 - 57.

28. Красиков А. А. Испания и мировая политика. Полвека дипломатической истории / А. А. Красиков. - М.: Международные отношения, 1989. - 352 с.

29. Малай В. В. Международные аспекты гражданской войны в Испании / В. В. Малай. - М.: 1989. - 278 с.

30. Малай В. В. Начало гражданской войны в Испании / В. В. Малай // Новая и новейшая история. - 2002. - №6. - С.28 - 46.

31. Маурел Х. Анархо-синдикализм в Испании / Хосе Маурел. - М.: Политиздат, 1975. - 342 с.

32. Мещеряков М. Т. СРСР и гражданская война в Испании / М. Т. Мещеряков // Отечественная история. - 1993. - № 3. - С. 83 - 95.

33. Неттлау М. Очерки по истории анархических идей / Макс Неттлау М.: Наука, 1998. - 176 с.

34. Новиков М. В. СРСР, Коминтерн и гражданская война в Испании 1936 - 1939 гг. / М. В. Новиков. - Ярославль, 1995. - 365 с.

35. Нябов П. В. Краткая история анархизма / П. В. Нябов. - Казань, 2000. - 135 с.

36. Роговин В. З. Мировая революция и мировая война / В. З. Роговин М.: Наука, 1998. - 377 с.

37. Операция Х. Советская военная помощь республике Испании(1936 - 1939) / Юрий Рыбалкин. - М.: Владос, 2000. - 246 с.

38. Краткий очерк истории анархизма / Петр Рябов // История приложение к газете « Первое сентября». - 2000. - №5. - С. 7 - 11.

39. Санчес Р. Х. Испанское католичество против коммунизма / Р. Х. Санчес // Вокруг света. - 2006. - №6. - С. 130 - 142.

40. Соколов Б. В. 100 великих войн. - Режим доступу: http: bibliotekar.ru/encw/100/83 htm

41. Сориа Ж. Война и революция в Испании. 1936-1939: В 2 т.: Пер. с фр. / Предисл. Э. Генри. М.: Прогресс, 1987. - Т. 1. - 328 с.

42. Т. 2. - 368 с.

43. Cтахов М. Становление и развитие советско-испанских дипломатических отношений / Максим Cтахов // Международная жизнь. - 1987. - № 2. С. 24 - 31

44. Хью Томас. Гражданская война в Испании 1936 - 1939 гг. / Томас Хью. - М.: ЗАО Центрполиграф, 2003. - 573 с.

45. Шириня К. К. Cтратегия и тактика Коминтерна в борьбе против фашизма и войны / К. К. Шириня. - М.: Политиздат, 1979. - 349 с.

46. Шубин А. В. Анархический социальный эксперимент: Украина и Испания 1917 - 1939 / А. В. Шубин. - М.: Новое литературное обозрение, 1998. - 164 с.

47. Шубин А. В. Анархо-синдикализм в Испанской гражданской войне 1936 - 1939 гг. [Электронный ресурс] / Шубин А. В. М.: Новое литературное обозрение, 1997. - 497 с. Режим доступу: www.machno.ru/lit/Subin 1/ 11. php book 2.php

48. Іваницька О. П. Нова історія країн Європи та Америки: Навчальний посібник / О. П. Іваницька. - Вінниця: Фоліант, 2003. - 560 с.

Размещено на Allbest.ru