Релігійний фактор політичного конфлікту в Ольстері

Размещено на http://www.allbest.ru

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ВИТОКИ ОЛЬСТЕРСЬКОЇ ПРОБЛЕМИ

РОЗДІЛ 2. ПЕРШИЙ ЕТАП МИРНОГО ВРЕГУЛЮВАННЯ ПІВНІЧНОІРЛАНДСЬКОГО КОНФЛІКТУ (СІЧЕНЬ 1988 Р. - КВІТЕНЬ 1998 Р

РОЗДІЛ 3. ПРОЦЕС РЕАЛІЗАЦІЇ «ДОМОВЛЕНОСТЕЙ СТРАСНОЇ П`ЯТНИЦІ» (КВІТЕНЬ 1998 Р. - 2007 Р

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

При розгляді сучасних європейських процесів особливу увагу привертає один з найбільш тривалих, хоча і дещо приглушених останнім часом конфліктів - північноірландський. Аналіз причин виникнення конфлікту, а також методів його вирішення важливий не тільки для визначення перспектив розвитку Великобританії, Ірландії, а також Північної Ірландії як складової частини Сполученого Королівства, але і для розуміння природи сучасних етно-конфесійних протистоянь досить близьких у багатьох відношеннях для європейських громад. Цей конфлікт відбувався безпосередньо у межах певного регіону, що дозволяє його назвати регіональним. Конфлікт відбувався між протестантською та католицькою общинами Північної Ірландії шляхом великої кількості терористичних актів та криз з обох боків.

Міжнаціональні конфлікти є дуже небезпечним і, нажаль, доволі поширеним явищем, що є притаманним для України, особливо за теперішнього стану справ. Тому дослідження моделі Ольстерського конфлікту є актуальним, а саме дослідження його зародження, розвитку і шляхів вирішення. Хід розвитку ситуації в Криму та східних областях є надзвичайно актуальним питанням сьогодення. Тому подібна модель вирішення конфліктної ситуації є і в найближчий час залишатиметься одним із наголовніших питань нашого часу.

Різнобічне переплетіння національних, соціальних, релігійних, культурних та економічних протиріч являлось основою затяжного північноірландського конфлікту, який почався ще у 20-х роках ХХ століття, набув кульмінації у 60-х роках і завершився у першому десятиліття ХХІ століття. Суть даного конфлікту може бути ясною лише при чіткому розумінні причин виникнення проблеми та поетапного шляху її вирішення.

Стан наукової розробки теми. Аналіз публікацій і досліджень про Ольстерську проблему свідчить про те, що науковці та журналісти дуже рідко досліджують дане питання. Адже лише одиниці з них намагалися у своїх працях висвітлити причини, історію розвитку конфлікту, шляхи його урегулювання та наслідки. Серед таких науковців вирізняють Зімуліну Л.А., чию роботу я аналізувала при написанні курсової роботи.

Розгляд британо-ірландських взаємин на всіх етапах розвитку північноірландського конфлікту є об'єктом даного дослідження.

Предметом дослідження є вивчення реалізації політичних моделей мирного врегулювання конфлікту на території Ольстера, представлених усіма зацікавленими сторонами: Великобританією, політичними силами Північної Ірландії, Республікою Ірландії, США.

Метою даної курсової роботи є розгляд мирного процесу у Північній Ірландії.

Відповідно до поставленої мети, потрібно вирішити наступні завдання:

1. Виявити причини, які привели до зародження конфлікту між двома релігійними общинами: протестантами та католиками

2. Проаналізувати зародження і подальший розвиток переговорної діяльності між політичними силами Північної Ірландії, Великобританії та Республіки Ірландії

3. Прослідкувати процес прийняття ключового документу у мирному процесі в Північній Ірландії - Белфастської Угоди або «Угоди Страсної П'ятниці»

Хронологічні рамки дослідження визначені завданнями дослідження та обмежені 1988 р. - першим десятиліттям XXI ст..

1988 рік визначений як початковий, адже саме тоді відбулась ключова подія Ольстерського конфлікту - відбулись переговори між двома найбільшими націоналістичними партіями - президентом Шинн Фейн Дж. Адамсом та лідером СДЛП Дж. Х`юмом. Це послужило фінальним етапом зміни політичного курсу Шинн Фейн від позиції фундаментального республіканізму до поозиції дипломатичного вирішення проблеми.

В інтересах дослідження була використана методика аналізу статистичної, аналітичної та довідкової інформації стосовно північноірландського конфлікту.

Структура обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.

РОЗДІЛ 1.ВИТОКИ ОЛЬСТЕРСЬКОЇ ПРОБЛЕМИ

Говорячи про витоки «ольстерської проблеми», слід почати ще з подій 1169 року, тобто з початку англійської колонізації Ірландії. Формальним приводом для англійського вторгнення стала папська булла 1155 р., в якій Папа Адріан IV дозволив Генріху II почати експансійну політику щодо Ірландії, включаючи «реформування» її церкви. The Bull of Pope Adrian IV Empowering Henry II to Conquer Ireland. A.D. 1155 // Yale Law School. The Avalon Project. - Режим доступу: http://avalon.law.yale.edu/medieval/bullad.asp З 1169 по 1171 роки англо-нормандське військо отримало низку легких перемог. Перший етап колонізації Ірландії завершився в 1177 році, коли Генріх IV проголосив свого молодшого сина Джона «Королем Ірландії». Hayes-McCoy G. A. Irish Battles: A Military History of Ireland. - Longmans, Green and Co. Ltd, 1969 // books download free. - Режим доступу: http://www.ebooksdownloadfree.com/History-Military/Irish-Battles-A-Military-History-of-Ireland-BI1222.html Експансійна політика щодо Ірландії закінчилась через цілий ряд пріоритетніших питань як у внутрішній, так і в зовнішній політиці, таких як «Столітня війна» та «Війна Троянд».

За часів правління Єлизавети I (1558-1603) до логічного продовження прийшов колонізаційний період. Після «реформації» Генріха II два сусідні острови вже роз'єднували не лише етнічні, а й релігійні відмінності. Spenser Edmund. A View of the present State of Ireland // CELT: The Corpus of Electronic Texts. - Режим доступу: http://www.ucc.ie/celt/published/E500000-001/index.html Найбільш буремною була провінція Ольстер. Після придушення повстань в 1567р. та 1597-1603 рр., англійська сторона вирішила застосувати новий спосіб колонізації. Якщо раніше великі ділянки землі віддавалися англійським феодалам, то тепер вони віддавалися людям, які могли постояти за себе і своє майно, якиv не було чого втрачати: релігійні дисиденти, відставні офіцери.

З роками розвивалося і почуття ольстерського протестантського націоналізму. Нащадки англійських та шотландських переселенців вважали Ольстер своєю Батьківщиною, вони були готові захищати свої землі будь-якими способами від ольстерців-католиків, нащадків корінного населення. Proclamation by Queen Elizabeth I (1599) // National Library of Ireland. - Режим доступу: http://www.nli.ie/1916/pdf/2.pdf

Піля походів Кромвеля та поразки якобітів (прибічників короля Якоба, які, здебільшого, були католиками) у 1691 р. У битві на річці Бойн колонізацію Англією Ірландії можна вважати завершеною.

Підсумки 17 століття для ірландців-католиків були дуже сумними. Якщо в 1641 році в католиків Ірландії було 59% ірландської землі, то в останні роки 17 століття ця цифра знизилась до 14%, а за правління Георга І (1714 - 1727) доля землі сягала 7%. Connolly S. J. Divided Kingdom: Ireland 1630-1800 (Oxford History of Early Modern Europe). - Oxford University Press, 2008 // books download free. - Режим доступу: http://www.ebooksdownloadfree.com/History-Military/Divided-Kingdom-Ireland-1630-1800-Oxford-Historyof-Early-BI8529.html

XVIII століття визначалось політикою викорінення католицицької віри з ірландського населення: була видана ціла низка законів, які в історії назвали «каральними». LAWS IN IRELAND FOR THE SUPPRESSION OF POPERY commonly known as the PENAL LAWS // CELT: The Corpus of Electronic Texts. - Режим доступу: http://www.ucc.ie/celt/published/E500000-001/index.html

Юридичне закріплення колоніального статусу Ірландії було скоєно після прийняття акта про унію. За цим документом, що вступив в силу в січні 1801 р., єдиним парламентом ставав парламент в Лондоні, а Дублінський парламент було ліквідовано. це остаточно закріпило колоніальне становище країни.

Розглядаючи боротьбу протестантів та католиків в Ірландії неможливо обійти голод 1845-1849 років. Саме в ці роки грибком фітофтора було пошкоджено урожай картоплі, від якої була надзвичайно залежна основна маса ірландського населення - селяни. Вони не знали як боротися з цією хворобою. Дощ, туман та вітер розносили захворювання по усіх землях Ольстера. У результаті цього померло від голоду близько 800 000 чоловік, крім того, близько 1 мільйона виїхало здебільшого в США та Австралію. Nicholson Asenath. Annals of the famine in Ireland, in 1847, 1848, and 1849. - New York : E. French, 1851 // History of Ireland: Primary Documents. - Режим доступу: http://digicoll.library.wisc.edu/cgi-bin/History/History-idx?type=header&id=History.NichoAnnal Саме з цього часу бере початок американсько-ірландська спільнота в США. Беручи до уваги те, що під час цих жахливих подій загинув кожен 10 ірландець, населення звинуватило Англію в наслідках лиха, що ще більше додало гостроти до їх стосунків.

У 1905 р. А. Гріффітсом була заснована партія Шинн Фейн. Лідер партії виступав проти участі ірландського населення на виборах у Вестмінстер, але за якнайшвидше створення в Ірландії такого парламенту, який би взяв на себе урядові функції. Ця ідея привернула до партії симпатії з боку войовничо налаштованих націоналістів, завдяки яким партія (після повстання 1916 р.) твердовстала на шлях республіканізму. Боротьба повстанців під час «Повстання на пасхальному тижні» 1916 р. і розправа з ними дали новий імпульс розвитку національної самосвідомості.

У 1919 р. в Дубліні був створений ірландський парламент, який проголосив незалежність Ірландської республіки. Це означало початок національної революції, яка прийняла форму англо-ірландської війни та завершилася в грудні 1921 р. підписанням англо-ірландського договору, що передбачав поділ Ірландії на дві частини: домініон «Вільна держава» з широкими автономними правами та «Північна Ірландія» (створена з 6 графств провінції Ольстер), як невід'ємна частина Великої Британії. Constitution of Ireland (original text) (1937) // Supreme court. - Режим доступу: http://www.supremecourt.ie/supremecourt/sclibrary3.nsf/(WebFiles)/242860F2D11AFE5B802573160045FD06/

Розділ острова викликав неприйняття найбільшого католицького терористичного угрупування - Ірландської Республіканської Армії (ІРА), що розпочала в 1921 р. в Ольстері терористичну кампанію і вступила в боротьбу з незалежним ірландським урядом на півдні Ірландії (1922-1923 рр..). ІРА зазнала поразки у цій боротьбі.

Таким чином, з грудня 1921 історія Ірландії розпадається на історію Ірландської держави, що стала остаточно незалежною у 1948р., та історію Північної Ірландії.

У період, що почався у 1929 році, тобто у рік світової кризи Північа Ірландія переживала не найкращі свої часи. Цей період характеризувався високим рівнем безробіття та великою кількістю сектантських бунтів.

У цей період у Лондоні проводилися переговори з ірландським урядом, результатом цих переговорів стало формування трьох основних пунктів стратегії соціально-економічного розвитку, що не дали Північній Ірландії зовсім занепасти у важкий період кризи: принцип економічного паритету, рівність в оподаткуванні та паритет в соціальному забезпеченні.

Ближче до кінця Другої світової войни Юніоністська партія підійшла до своєї двадцять п'ятого річниці безперервного контролю над Північною Ірландією. У 1943 р. новим прем'єр-міністром Північної Ірландії став міністр сільського господарства сер Б. Брук (1945-1963 рр..) Уряд Брука зіткнувся зі складними проблемами післявоєнного часу.

У лютому 1949 р. прем'єр-міністр розпустив Стормонт з метою призначити нові вибори для того, щоб показати світові, в якому стані перебувала Північна Ірландія. Результати виборів для ЛПСІ були жахливими. Партія втратила всі свої місця, в той час як юніоністи повернули всі втрачені місця, розширивши свою перевагу по графствам з 50% в 1945 р. до 63%.

Після відставки лорда Брукборо (Б. Брука) прем'єр-міністром став Т. О`Нейл. Політика нового прем`єр-міністра була спрямована на вирішення двоєдиного завдання: економічного розвитку провінції (подолання проблеми безробіття) і пом'якшення протиріч між протестантською і католицької громадами як розширення основи для загальної згоди.

У 60-ті роки економічне положення Північної Ірландії неймовірно покращилась (підвищився рівень ВВП, загальний рівень життя і т.д.)

Будівництво промислової зони, нового університету в протестантському районі та інші фактори спричинили гостру боротьбу католиків за власні громадянські права. На початку 1967 р. була створена Північноірландська Асоціація боротьби за цивільні права, що висунула програму реформ та включала вимоги скасування дискримінації при прийомі на роботу і розподілі житла, скасування підтасування виборчих округів, зміни порядку виборів до місцеві органи влади, ліквідації надзвичайних законів і розпуску спеціальної поліції. Однією з форм діяльності Асоціації стала організація мирних масових демонстрацій на захист громадянських прав.

Наступним кроком «ольстерської проблеми вважається» період ольстерської кризи, яку більшість істориків пов'язують з 5 жовтня 1968, коли вище згадана Асоціація мала намір провести марш протесту у місті Деррі, де 2/3 жителів складали католики. Побоюючись заворушень, влада заборонила демонстрації, але це лише посилило рішучість борців за громадянські права. Почавши свій, похід, вони наштовхнулися на опір ольстерської поліції, на 99% що стояла з протестантів. Багато демонстрантів були жорстоко побиті.

Ескалацією насилля католицького населення стали події в Лондондеррі. Це місто стало місцем проведення маршу за громадянські права 5 жовтня 1968, так саме він став індикатором рівня безробіття в Північній Ірландії. Кількість «католицьких» робочих місць там було непропорційно низьким порівняно з рівнем зайнятості протестантів. Іншою важливою проблемою було зниження темпів забудови будинків для католицького населення. Відмова органів влади, які були назначені юнионистами для того, щоб розширити межі міста з метою побудови там нових будинків. Ці проблеми привели до накопичення великої кількості приводів для невдоволення, які місцева католицька громада направила проти центрального уряду.

Протестуючі мали спільну підозру, що центральний уряд навмисне проводить дискримінаційну політику проти міста і його жителів, виходячи з політичних міркувань. Серед причин таких думок було закриття Великої Північної залізничної лінії, відсутність ефективних заходів щодо ліквідації безробіття і, як зазначалося вище, будівництво нового промислового району Крейгавон на протестантській території та установа нового університету в Колрейні, а не в Лондондеррі. Disturbances in Northern Ireland. Report of the Commission appointed by the Governor of Northern Ireland/http://www.cain.ulst.ac.uk. - P. 17

Перед проведенням маршу в місті пройшло кілька нарад суспільних груп і організацій. На них не були присутні представники церков обох громад та члени Юніоністської партії. У підсумку 8 вересня Секретар Асоціації в Белфасті видав відповідну заяву про марш, що мав проводитись, виходячи з статутних рекомендацій.

Маршрут процесії проходив як через протестантські, так і крізь католицькі території Лондондеррі. Члени комісії з розслідування заворушень 5 жовтня 1968 прийшли до висновку про те, що пропозиція слідувати даним маршрутом мала продемонструвати відсутність в Асоціації сектантського характеру.

Головною помилкою організаторів демонстрації була невідповідність кількості заявлених та існуючих протестантів, адже влада заявила про 5000 людей, а насправді прийшло підтримати марш лише кілька сотень чоловік. Саме тому чисельність поліцейських та просто люду надзвичайно відрізнялась.

Більшість демонстрантів належали до опозиційних сил щодо уряду Північної Ірландії та Юніоністської партії. Та провести ненасильницький хід не вдалось, адже на протесті були і члени Ірландської Республіканської Армії.

Марш був прикладом неузгодженості дії демонстрантів та поліції: по-перше, на час початку маршу голова Асоціації боротьби за громадянські права місіс Сінклер була відсутня у місті, по-друге, за наказом Інспектора графства маршрут був несподівано змінений і перенаправлений на Дьюк Стріт, вулицю з одностороннім рухом. Також було сказано про те, що парад повинні залишити жінки і діти. Більш того, на дану вулицю був перекинутий резервний взвод поліції.

Коли протестуючі перейшли на Дьюк Стріт, то опинилися в своєрідній пастці, так як протилежний кінець вулиці також виявився заблокованим ще одним поліцейським взводом. До цього часу місіс Сінклер прибула з Белфаста і стала першою з тих, що виступили на мітингу. Головною думкою виступу було незастосування якого насильства як з боку протестуючих, так і з боку поліції.

У поліцейського кордону, який замикав Дьюк Стріт, не було наказу розганяти натовп, але коли члени процесії кинулися в його бік, рятуючись від насильства поліції з іншого боку, вони опинилися під ударами поліції. Швидкому розгону натовпу посприяло використання поліцією водометів. Через півтори години після початку демонстрації натовп розсіявся.

Заворушення продовжилися і після розгону демонстрації. Ясно, що говорити про будь-які організованості в діях протестувальників не доводилося, оскільки в їх ряди включилися хуліганські елементи, які тільки підігрівали радикальні настрої.

Протести закінчилися на наступний день. У їх результаті отримали травми 11 поліцейських і 77 цивільних осіб.

Як результат на ці дії та протесту вальні настрої, що поширювалися у листопаді 1968 року були видана програма реформ щодо змін до місцевого самоврядування, розподілі житла, а також пом'якшення законодавства. Виборча вимога «одна людина - один голос» у програмі реформ не значилося.

Та навіть такі незначні здвиги посунули за собою бурхливу негативну реакцію зі сторони протестантсько-юніоністського населення.

Протягом 10-16 серпня 1969 року у містах Деррі та Белфасті прокотилась хвиля сектантських протестів. Влада з неабиякою силою почала вирішувати проблему безладу, причиною цього стало те, що Ірландська Республіка зажадала розгляду питання в Раді Безпеки і введення в Ольстер військ ООН.

У цих умовах в серпні 1969 лейбористський уряд увів в провінцію десятитисячне військо і одночасно змусив Стормонт дати згоду на проведення реформ. Згідно підписаним королевою білем оголошувалася реформа місцевого виборчого права за принципом «одна людина - один голос», передбачалися заходи щодо запобігання релігійної діскрімінації в різних сферах життя Ольстера, в тому числі при розподілі житла, реорганізації воєнізованої королівської ольстерської поліції і розпуск спеціальних сил з подальшою заміною їх Полком оборони Ольстера (ПОО - UDR) під контролем британської армії.

Бурхливі події в провінції спричинили за собою зміни в розстановці політичних сил, перебудову партійної системи та оформлення її в тому вигляді, в якому вона в загальних рисах існує і зараз. Першою ознакою зміни північноірландській політичної системи став розкол юніоністського табору.

До початку 70-х рр.. в юніоністській партії стався явний ідейно-політичний розкол. Результатом цієї події стало утворення трьох структур, об'єднаних рамками юніоністської ідеології, але які відрізняються між собою ступенем лояльності по відношенню до націоналістичної громаді. В Юніоністську Партію Ольстера об`єдналися «офіційні» юніоністи.

Більш ліберально настроєна частина юніоністів, яка виступала за модернізацію режиму, вийшла зі складу партії (ЮПО), і взяла участь у формуванні нової, побудованої не за релігійним принципом біконфессіональной партії Альянс, створеної на початку 1970 року.

Незадоволені реформістської політикою «нового юніонізму», почавши з групи тиску всередині партії, в 1973 р. об'єдналися в нову партію «Венгард» під керівництвом У. Крейга, який був відомий своїми ультраправими поглядами. Партія «Венгард» виступала за найрішучіші заходи в боротьбі з католицькою опозицією, включаючи збройні (у її складі були представники збройних формувань).

Не бажаючи підкорятися тиску Лондона у проведенні реформ, Крейг і його прихильники, суперечачи головним установкам юніонізму, підкреслювали самостійне, автономне становище Північної Ірландії у складі Сполученого Королівства.

У лавах республіканців у період кінця 60 -х - початку 70 -х рр. . також спостерігалися серйозні зміни. Головною парламентською партією, що відображала інтереси католицької громади, стала заснована в 1970 році Соціал -демократична і лейбористська партія (СДЛП) на чолі з Дж. Фіттіхом. Її програма відображала соціально-економічні вимоги трудящих, а також містила установку на залучення католиків до участі у владних структурах за принципом «поділу влади». Надзвичайно важливим у політичному плані було положення про те, що об'єднання Ірландії не може відбутися без згоди більшості населення Північної Ірландії.

У воєнізованої частини націоналістичного руху теж відбувалися структурні зміни. У Ірландської республіканської армії, що стала захисницею жителів католицьких кварталів від протестантів, а потім і від самої британської арміі, наприкінці 1969-початку 1970 років стався розкол. ІРА розкололася на «Тимчасову» (з політичним крилом - «Тимчасовим» Шин Фейном) та «Офіційну» ІРА з «Офіційним» Шинн Фейном.

Прихильники «Тимчасового крила» Шин Фейн заперечували значення методів політичної боротьби і виступали за традиційний шлях збройних нападів на англійських солдатів, поліцейських, за розширення терористичної діяльності ІРА. На відміну від неї «офіційне» крило стояло за виняткове використання методів, політичної боротьби, активно виступало в-підтримку соціально-економічних вимог трудящих. Розкол був оцінений «офіційним» Шинн Фейном як тріумф «соціалістичних ідей і соціалістичного курсу в республіканському русі». Шахназаров О.Л. Ирландия: нерешенные проблемы /О.Л. Шахназаров. -- М., 1986. -- С. 36

Паралельно спостерігалося зростання насильства з боку воєнізованих формувань протестантських екстремістів, таких як Асоціація оборони Ольстера (АОО) та Добровольчі сили Ольстера (ДСО).

На початку 1971 року на пост прем'єра прийшов Фолкнер, який був одним із найдосвідченіших юніоністських політиків. Але за його влади було здійснено чимало «рокових» помилок.

Введення 9 серпня 1971 інтернування (тобто ув'язнення без суду і слідства) стало першою серйозною помилкою уряду Б. Фолкнера. Остаточним провалом розвитку північноірландської автономії став розстріл 20 січня 1972 британськими парашутистами мирної демонстрації в Деррі («Кривава неділя»). Ця подія лише посилило хвилю терору, що захлеснула провінцію з початку сімдесятих років ( у 1970 році було вбито 25 чоловік, а у 1971 - 173 людини), що показало нездатність уряду вирішити проблему усередині країни.

У відповідь британський уряд розпустив Стормонт і увів пряме правління з Лондона. 30 березня 1972 Першим Державним секретарем у справах Північної Ірландії став У. Уайтлоу.

Саме з 1972 р. бере свій початок політична і насильницька боротьба практично усіх суспільно-політичних сил Великобританії, Північної Ірландії та Республіки Ірландії за відновлення північноірландської автономії та визначення подальшого статусу провінції.

У 1973 році був проведений референдум, на якому більшість населення (58%) висловилися за збереження унії з Великобританією.

Якщо врахувати той фактор, що населення Північної Ірладнії на три чверті складається з протестантів, які виступали за будь-які зв'язки з Великобританією і також те, що учасники ІРА не брали участі в референдумі, то його результати були неймовірно передбачувані.

В 1973 році були проведені вибори в північноірландську Асамблею - новий орган самоуправління, у якому СДЛП та Альянс добилися певного успіху, на відміну від уніоністів, які показали власну роздробленість.

Та намагання створити органи самоуправління з певною частиною місць для католиків викликали неймовірний протест у протестантів на чолі з Пейслі, Крейгом та іншими. Особливо злісну реакцію визвала англо-ірландська Санінгдейльська домовленість, яка містилася у ході зустрічі, яка проводилась з 6 по 9 грудня 1973 року між прем'єрами Великобританії, Ірландської республіки та центристськими партіями Північної Ірландії. Дана домовленість містила у собі підходи до вирішення конфлікту. Основні позиції сторін містилася в наступному.

Позиція конституційної католицької меншості, що була представлена партією СДЛП, та представляла потребу в об'єднанні Ірландії. Це означало, що думка націоналістично настроєного населення Ольстера зводилася до відновлення культурно-історичної справедливості. Але в третьому пункті договору підкреслювалось, що «єдину форму об'єднання, яку вони хотіла б бачити, був союз, заснований на згоді». The Sunningdale Agreement. December 1973 /http:.//www.cain.ulst.ac.uk.. - P.l

Таким чином компромісна політика СДЛП дозволяла підтримувати та розвивати стосунки з уніоністами і водночас з центральною владою в Лондоні.

Позиція уніоністів полягала у збереженні Північної Ірландії у складі Великої Британії. Їх погляди представляли «офіційні» юніоністи та партія Альянс.

Статус Північної Ірландії - частина Сполученого Королівства. Також в угоді підкреслювалося, якщо в майбутньому більшість жителів Північної Ірландії проявить бажання стати частиною єдиної Ірландії, британський уряд підтримає це бажання.

Однак санінгдейльські домовленості не набули чинності через потужний страйк представників протестантської громади.

Наступна спроба примирення відбулася при новому лейбористському уряді в 1975 р. Саме тоді пройшли вибори до Конституційного конвенту, що мав виробити конституцію провінції і створити урядову структуру за принципом «поділу влади». Але наступного року цей орган був розпущений через несумісність поглядів учасників.

Після приходу до влади уряду М. Тетчер у березні 1979 миротворчу діяльність продовжили консерватори. У жовтні 1982 року вони обрали новий склад Асамблеї Північної Ірландії, таким чином намагаючись знову повернути до життя діяльність органів самоврядування. Саме у цих виборах вперше прийняла участь у виборах партія Шинн Фейн. Партія отримала 5 мандатів, але її представники, як і представники СДЛП відмовилися приймати участь у роботі Асамблеї. Наступного року після терактів, здійснених бойовиками - республіканцями в північноірландському графстві Арма, свої місця покинула і велика частина лоялістів .

Новий кабінет міністрів на чолі з М. Тетчер зайняв досить жорстку позицію щодо воєнізованих націоналістичних угруповань. Реакція військового угрупування республіканців не заставила себе чекати. У відповідь на ігнорування прем'єр-міністром голодування засуджених за тероризм на чолі з Б.Сендсом, що призвело до смерті самого Сендса і ще десяти людей, ІРА організувала в 1984 р. потужний вибух в місті Брайтон, зруйнувавши частину Гранд-готелю. Саме там в ті дні проводилася щорічна конференція Консервативної партії. Ця терористична акція стала найбільш вражаючим замахом на членів уряду в історії західних країн. Кілька людей загинули на місці, інші померли пізніше від отриманих ран, включаючи двох депутатів-консерваторів. Ледве уникла смерті і М.Тетчер. Але військова кампанія ІРА на цьому не згорнула свою діяльність.

Можна зробити висновок, що насильство, яке до того обмежувалося територією Північної Ірландії, поширилося і на інший берег моря у вигляді вибухів бомб в англійських містах і навіть замахів на політичних діячів. Один з родичів королеви - відомий державний діяч і адмірал Маунтбеттен загинув на своїй яхті в результаті вибуху бомби, підкладеної ІРА.

Не дивлячись на терористичний акт в Брайтоні, влада не припинила пошуку виходу з конфлікту, залучивши вже і Ірландію. Цей крок став одоним із найважливіших на шляху до майбутнього примирення. Також тоді почали проводитися секретні переговори між Шинн Фейн та СДЛП.

У першій половині вісімдесятих років ХХ століття між двома урядами відбулася низка зустрічей на найвищому рівні, на яких розглядалися північноірландські проблеми. 15 листопада 1985 року у Хіллсборо був підписаний Англо-ірландський договір, за яким було визначено, що возз'єднання Ірландії має відбутися лише тоді, коли б цього побажала більшість населення Північної Ірландії. Угода була направлена на врегулювання конфлікту, однак в цей період не вийшло створити органу місцевого самоуправління, тому правління здійснювалось безпосередньо з Лондона. Рудько С.О. «Зовнішня політика країн Західної Європи в пост біполярний період» : навчально-методичний посібник із курсу / С.О.Рудько.- Острог : Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2013 - c.96

Не зважаючи на боротьбу католиків та протестантів, відбулась помітна еволюція республіканського політичного табору. З часом католицьке населення почало надавати перевагу більш радикально настроєній партії Шинн Фейн, це виявилось тоді, коли у 1983 році на виборах у Вестмінстер більшість проголосувала за майбутнього керівника партії Шинн Фейн - Дж. Адамса.

У 1986 році Шинн Фейн згодилась на участь у виборах до ірландського парламенту, хоча ще нещодавно його бойкотувала і звинувачувала в опортунізмі (Опортунізм - політичний курс, який характеризується пристосуванством, безпринципністю, запопадливістю, зрадою інтересів певної політичної сили чи ідеології). Це був ризикований крок для Адамса, адже саме це стало причиною розколу партії: від цілісного утворення відкололось «республіканське крило». Його представники вважали, що визнання парламенту в Дубліні - шлях до визнання парламенту в Белфасті.

Останні десятиліття ознаменувалися як час змін у свідомості ірландців, саме тоді вони змінили ставлення до традицій ірландського націоналізму, а також відмовилися від ідеалів єдиної Ірландської республіки як реальної практичної мети, що поступово упроваджується в свідомість північноірландських католиків. Мусаев И М. «Национализм в современной Европе: эволюция идей и политической практикн»/И.М. Мусаев. Дисс.докт. полит, наук. - СПб.,2006. -- С 178. Нове покоління почало надавати перевагу переговорному процесу між двома ворогуючими силами.

Як вже було відмічено вище, в другій половині 80-х рр. стався істотний перелом в розвитку республіканського руху на території Північної Ірландії. Апогеєм цього процесу стали переговори лідерів двох найбільших націоналістичних партій Ольстера у січні 1988 року - президента Шинн Фейн Дж. Адамса і лідера СДЛП Дж. Хьюма, що сприяли зрушенню Шинн Фейн з позицій фундаментального республіканізму. Саме переговори «Хьюм - Адамс» стали початку мирних переговорів в Північній Ірландії.

Отож, можна зробити висновок, що історія Північної Ірландії - це історія боротьби за територію, мову, культуру, національну свідомість та ін. Примусовий розділ острова у 1921 році ще більше загострив конфлікт між католиками та протестантами.

Не бажаючи втрачати зв'язок з історичною батьківщиною, юніоністи Північної Ірландії розраховували на допомогу Лондона практично у всіх сферах життя провінції. Будь-які спроби Великобританії налагодити контакт з урядом Республіки Ірландія сприймалися лоялістами, як зрада їх інтересів. Таким чином, отримавши автономію, але пустивши ситуацію на самоплив, юніоністський уряд Північної Ірландії фактично втратив контроль над провінцією. Ольстер виявився в руках протиборчих католицьких і протестантських збройних угруповань, які підтримували ультра радикальні політики. Тому до середини 80 -х рр. XX ст.. , Коли на території решти Європи починали розвиватися інтеграційні процеси та об'єднання держав на різних рівнях, було очевидно, що наявність подібного вогнища напруженості в одній з провідних країн континенту було неприйнятним. Була необхідна консолідація всіх політичних сил Ольстера, урядів Великобританії та Республіки Ірландії, а також підтримка жителями цих регіонів починань владних структур для врегулювання ситуації дипломатичним шляхом.

Та незважаючи на тривалу збройну боротьбу терористичних угруповань, основним методом виходу з північно-ірландської кризи став дипломатичний метод, який мав за основу прагнення до максимального забезпечення інтересів обох сторін та до відмови від насильства.

РОЗДІЛ 2. ПЕРШИЙ ЕТАП МИРНОГО ВРЕГУЛЮВАННЯ ПІВНІЧНОІРЛАНДСЬКОГО КОНФЛІКТУ (1988-1998 РР..)

Початок процесу урегулювання конфлікту в Ольстері вчені пов'язують з 1993 роком, коли британський та ірландський прем'єр-міністри Дж. Мейджор та А.Рейнолдс підписали декларацію Даунінг-Стріт, але чомусь ніхто не згадує 1986 рік, коли Дж. Адамс (лідер партії Шинн Фейн) та Дж. Хьюм( лідер партії СДЛП) провели ряд переговорів та виробили кілька спільних комюніке, окремі положення з яких згодом увійшли до декларації Даунінг-Стріт.

Тож, Декларація Даунінг-Стріт являлась каталізатором мирних переговорів. Ухваленню декларації сприяло два чинники - це втручання офіційного Лондона, що виразилося в переговорах Брука та Мейхью, а також в переговорах між Дж. Хьюмом і Ч. Хоухі.

Намагаючись подолати політичний бар'єр між юніоністами, які оголосили бойкот Англо- Ірландській Угоді, і рештою політичних сил, П. Брук виступив 9 січня 1990 з промовою у м.Бангор, в якій закликав усіх шукати можливість подолання політичного тупика шляхом визначення можливості нового раунду міжпартійних переговорів, що стосуються відновлення влади в Північній Ірландії. Зокрема він зазначив, що існує значна «общинна основа» для того , щоб прогрес дав про себе знати. МакУильямс М. и Фиарон К. Проблемы реализации соглашения/М.МакУильямс и К. Фиарон//Ассога\ - 1998 - №5 - С. 66-73 Також П. Брук наполягав на тому, щоб юніоністи відновили контакт з британським урядом. Матюхина Т.В. Деволюция в Великобритании на рубеже XX-XXI вв./Т.В.МатюхинаУ/Проблемы наук теории и истории государства и права: сб. науч.статей/ отв. ред. С.А. Дробышевский; Сибирский федеральный университет, Юридический институт. - Красноярск: ИПЦ СФУ, 2008 - Вып. 2. - 190 с

16 січня 1990 Дж. Тейлор, член парламенту від ОЮП, закликав юніоністів до відновлення переговорів з членами міністерства у справах Північної Ірландії.

Основними перешкодами для початку переговорів були наступні пункти:

1. відмова представників юніоністів приймати умови Хіллсборскої

угоди;

2. неможливість скасування цього акту британським урядом;

3. незгода республіки Ірландія скасувати статті 2 і 3 Конституції, в яких були висвітлені претензії на території Північної Ірландії

У ході 1990 року П. Бруком була проведена ціла серія переговорів з лідерами юніоністских партій Дж. Моліно (ОЮП), Я. Пейслі (ДЮП), а також з лідером СДЛП Дж. Хьюмом.

Варто високо оцінити і особисті заслуги П. Брука, який буквально умовляв юніоністів вступити в переговори, представляючи їх як альтернативи Англо-Ірландської Угоди. Більше того, 9 листопада 1990 П. Брук виступив з промовою, що стосується британської позиції щодо Північної Ірландії, в якій заявив про те, що «Британія не має «Стратегічного чи економічного інтересу» в Північній Ірландії і сприятиме об'єднанню Ірландії, якщо так побажають мешканці Північної Ірландії ». Нейландс Р. В зоне боевых действий/Р. Нейландс//М., 2005. 616 с

26 березня П. Брук оголосив про те , що політичні переговори будуть являти собою тристоронній процес. Перша секція повинна включати в себе налагодження відносин всередині самої Північної Ірландії з метою відновлення уряду; друга сеція має займатися розвитком відносин між Північною Ірландією і Республікою Ірландією; Секція 3 передбачала налагодження контактів між британським і ірландським урядами. У ході роботи цих трьох секцій повинен був з'явитися головний принцип переговорів - «нічого не погоджено, поки не погоджено усе».

Для підтвердження своєї лояльності по відношенню до переговорів головний терористичний орган лоялістів - Об'єднана лоялістська Озброєна Команда, 29 квітня об'явила про початок перемир'я, яке продовжувалось до 4 липня, а саме до закінчення прелімінарного етапу переговорів.

Відповідальним за переговори щодо урегулювання конфлікту між Північною Ірландією та Великобританією було назначено колишнього генерал-губернатора Австралії сера Н.Стефена.

Переговори розпочалися 17 червня, але юніоністи, дізнавшись про те, що британський та ірландський уряд планували провести засідання Англо-Ірландської міжурядової конференції в середині липня, сказали про свій вихід з переговорів. Таким чином, перший раунд переговорів закінчився 3 липня, а наступного дня було оголошено про закінчення перемир'я ОЛВК.

Результати опитувань громадської думки показували велику ступінь підтримки політичних переговорів (73% жителів Північної Ірландії; 87% в Республіці Ірландія та 79% у Британії)

На початку лютого А. Рейнолдс був обраний лідером Фіанна Фоїл - правлячої партії Республіки Ірландія, і був призначений на посаду прем'єр-міністра після схвалення його кандидатури Дойлом. Новим міністром закордонних справ замість Дж. Коллінза став Д. Ендрюс, він продовжив лінію свого попередника, заявивши юніоністам про те, що статті 2 і 3 повинні бути винесені на загальне обговорення.

Проте, всі зусилля П. Брука з відновлення переговорного процесу не пройшли даром. 9 березня чотирма головними політичними партіями було проведено пленарне засідання. Представники партій домовилися знову зустрітися після загальних виборів, які були намічені на 9 квітня.

Вибори знову виграла Консервативна партія, але 11 квітня новим Державним секретарем у справах Північної Ірландії був призначено П. Мейхью, який ще на початку своєї діяльності заявив, що оскільки у нього немає чарівної формули для досягнення політичного врегулювання, то його головною метою буде подальша побудова процесу мирного врегулювання на фундаменті, закладеному П. Бруком через міжпартійний діалог між чотирма головними конституційними партіями. Орлова М.Е. Модернизация и мирный процесс в Северной Ирландии/М.Е.Орлова//Полис.-1998 . - №2.- С. 172-182

Тим самим був забезпечений можливий розвиток мирного процесу в Північній Ірландії. Основа переговорного процесу, закладена П. Бруком, являлася системоутворюючим фактором, що залучав усі політичні сили Ольстера до політичного врегулювання.

Приводом для початку перелому у переговорному процесі став витік інформації про план СДЛП, який стосується Секції 1 переговорного процесу.

30 червня 1992 почалися переговори по Секції 3. На початку обговорень відбулася зустріч всіх юніоністських сил, у тому числі і ДЮП, з ірландськими міністрами. Це відбулося вперше з часів Саннінгдейлской конференції 1973 р.

Таким чином, починаючи з літа 1992 року переговорних процес пішов на спад.

У жовтні 1992 р. стало очевидно, що прогрес, досягнутий у ході переговорів був незначним, і чергова спроба дипломатичного врегулювання північноірландської кризи йшла до колапсу .

Офіційною датою закінчення переговорів Брука-Мейхью стало 10 листопада 1992 року. У цей день юніоністи остаточно покинули стіл переговорів, що було викликано початком підготовки до чергової Англо-Ірландської конференції, заснованої угодою в Хіллсборо в 1985 р. Оскільки дана форма співпраці між двома державами була неприйнятна для юніоністських сил Ольстера, то надалі контакти британського уряду з політичними партіями продовжилися в неформальному порядку.

Головною політичною віссю по вирішенню північноірландського конфлікту в першій половині 90 -х років XX століття залишався контакт між Лондоном і Дубліном. У червні 1993 р. прем'єр-міністром Республіки Ірландія А. Рейнолдс був представлений чорновий проект нової угоди, що повинна була служити базисом для подальших дискусій і переговорів. Але після цього сталось чергове зіткнення інтересів всіх політичних сил. Представники політичного крила республіканців, включаючи керівництво СДЛП, вважали, що заради миру необхідно прийняти угоду в представленому варіанті. Британський уряд віддав перевагу провести «перезавантаження» переговорного процесу Брука - Мейхью, тим самим, очевидно, затягуючи вирішення конфлікту. Для А.Рейнолдса важливішим переговорного процесу було забезпечення припинення вогню з боку ІРА. Відродження переговорів Брука-Мейхью призвело б до затягування мирного процесу на довгі роки, протягом яких продовжували б гинути люди. Можна згадати і про те, що переговори 1991-1992 рр. . проходили без участі багатьох політичних сил (за винятком Шинн Фейн до початку переговорів, регулярні заяви лідера ОЮП Дж. Моліно про вихід з переговорного процесу, відхід ДЮП Я. Пейслі). Тому міцна угода могла бути досягнута лише за участю більшості зацікавлених сторін.

Новий етап переговорів розпочався у червні 1993 року. Протягом шести місяців обидва уряди намагалися прийти до компромісу. Головною проблемою було питання самовизначення. У підсумку британський уряд не зміг прийняти принцип самовизначення для всіх жителів Ірландії. Острів міг бути об'єднаний за умови, що більшість жителів Північної Ірландії були б згодні на це. У цей самий час Лондон відмовився вирішувати північноірландську проблеми інструментами сили, цим самим демонструючи свою готовність йти на компроміс з усіма політичними силами Ольстера.

Отож, вищесказані положення були зафіксовані у Спільній декларації про мир, що була прийнята 15 грудня 1993 року( Декларація Даунінг-стріт).

У першому пункті декларації йдеться про те, що найбільш важливою проблемою Великобританії та Ірландії є вирішення конфлікту, встановлення історичної справедливості та викікування від розділів, що призвели до великої кількості страждань та болю. Bean К. and Hayes М. Sinn Fein and the New Republicanism in Ireland: Electoral Progress, Political Stasis, and Ideological Failure/K. Bean and M. Hayes//The Radical History. Spring 2009

Але перший пункт Декларації не зовсім демонструє суть наступних пунктів. У третьому пункті Декларації йдеться про те, що Ірландія та Великобританія є двома незалежними державами, рівноправними партнерами у ЄС. Але говорячи про незалежність у Декларації йдеться лише про південну частину Ірландії (Республіку Ірландію). У першому пункті також йшлось про те, що британський уряд хоче встановити історичну справедливість, тобто подолати розділ острова. Та в четвертому пункті прем'єр-міністр від імені британського уряду наголосив на тому, що він буде підтримувати будь-яке демократичне волевиявлення більшості жителів Північної Ірландії у питанні бажання підтримки Союзу чи бути частиною об'єднаної Ірландії.

Та зважаючи на те, що 60 % населення Ольстера були лоялістами, а 40% - націоналістами, то результат такого волевиявлення був відомий раніше, що надзвичайно суперечить першому пункті Декларації. BucklandP. Irish unionism. Vol. 1-2. Dublin, 1972

У шостому пункті прем'єр-міністр Ірландії Рейнолдс взяв на себе персональну обіцянку щодо примирення двох общин.

П'ятий пункт Декларації перечислював політичні права жителів обох общин, такі як право на вільне політичне мислення, право на вільну релігійну приналежність, право добиватися конституційних змін мирним та легітимним способом, право вільно вибирати місце прожиття, право на рівну участь у будь-яких виявленнях національної чи економічної діяльності, не дивлячись на класову приналежність, переконання, стать чи колір шкіри. Darby J. /The background to the Peace Process. Dublin, 2003

Даний список прав був представлений і в ключовому документі північноірланського мирного процесу - в Угодах Страсної П'ятниці( Белфастський договір) від 10 квітня 1998 року. Декларація Даунінг-стріт стала каталізатором посилення американської активності в регіоні. Одним із головних кроків зі сторони уряду Клінтона у вирішенні конфлікту став дозвіл на в'їздну візу до США для президента Шинн Фейн Дж.Адамса, це стало головним чинником перелому думки про партію, яка раніше виступала у ролі терористичного угрупування.

Надзвичайно важливою подією стала заява про прогошення ІРА перемир'я, що було результатом Декларації Даунінг-стріт та видачі в'їзної візи. Перемир'я було проголошено 31 серпня 1994.

У лютому 1995 року було представлено Нову Структуру Договору, у ній було представлено три майбутні структури, що допомогли б наладити стосунки між общинами. Ці структури включали у себе внутрішні структури Північної Ірландії, Північні/Південні структури (Північна Ірландія та Республіка Ірландія) та Східні/Західні структури (Республіка Ірландія та Великобританія).

Ціллю створення цих структур було уведення прямого діалогу з усіма політичними партіями Північної Ірландії.

Немаловажливим питанням у вирішенні ольстерської проблеми стало питання про декомісію ІРА. Британський та ірландський уряд поставив перед Шинн Фейн умову про складання та передання усієї зброї до початку багатопартійних переговорів.

У січні 1996 року Незалежна комісія по роззброєнню повинна була опублікувати свій план розвитку ідеї роззброєння, вона у свою чергу висловила думку, про те, що списання зброї терористичними групами має відбутися до початку багатопартійних переговорів. 24 січня 1996 року Комісія на чолі з Мітчеллом опублікувала свій доклад. Центральною рекомендацією було те, що групи мали скласти зброю паралельно з ходом переговорів та проведення виборів до Північноірландського форуму.

Рекомендація Мітчелла про Північноірландський форум знову привела до розколу в націоналістичній та юніоністській общині. Не зважаючи на критику республіканців 29 січня 1997 року Держсекретар у справах Північної Ірландії сер П.Мейхью підтвердив, що переговори не розпочнуться без виборів до багатопартійного форуму та без списання зброї ІРА.

Зважаючи на думку Шинн Фейн про «провал» докладу Мітчелла та ненависть бойовиків ІРА до британського уряду та юніоністської общини, 9 лютого було перервано договір про мир. Була зірвана бомба величезної потуги в районі лондонських доків, від якої загинули 2 цивільних осіб. Пізніше було установлено, що теракт був запланований задовго до постанови Мітчелла.

Реакцією на поновлення вираження жорстокості зі сторони ІРА, шляхом розгрому центра Манчестера, підрив штабу лондонської армії в Лесберні, став розрив контактів за сторони британського та ірландського уряду.

Офіційний переговорний процес, що призвів до утворення Белфастського договору від 10 квітня 1998 року, був надзвичайно довгим. Він продовжувався 22 місяці, починаючи з 10 червня 1996 року.

Переговори проводилися у трьох ключових комітетах та двох підкомісіях. Smith J. «Walking a real tight-rope of difficulties»: sir Edward Heath and the search for stability in Northern Ireland, June 1970 - March 1971//J. Smith//Twientieth Century British History. - 2007 - Vol. 2

Перший комітет мав справу з відносинами між католицькою та протестантською громадами в Північній Ірландії і розглядав пропозиції про нові політичні установи, другий комітет - взаємини між Північчю і Півднем і ті пропозиції про формування нових політичних інститутів, які зв'яжуть обидві частини країни. Третій комітет займався проблемами Сходу-Заходу, тобто британо-ірландськими взаємовідносинами та пропозиціями про заснування інститутів, які могли б пов'язати Ірландію та Британію. Також працювали дві субкомісії. Перша субкомісія розглядала заходи по списуванні зброї членами збройних угруповань спільно з Міжнародною організацією з списування зброї, заснованої обома урядами з метою консультування та спостереження за процесом роззброєння в його розвитку. Друга субкомісія мала широкі повноваження з розгляду «довірчих установчих заходів», тобто ініціатив від всіх сторін переговорного процесу про зміст ув'язнених, про зрівняння права вступу на роботу, статусу культури і мови, економічному розвитку і права людини. Старшим незалежним співголовою переговорів став Дж. Мітчелл.

Починаючи з літа 1996 р., переговорний процес став заручником збройного конфлікту що тривав на території Північної Ірландії.

Але тим не менше, 12 червня всі присутні на переговорах партії погодилися прийняти так звані «принципи Мітчелла». Більш ніж через місяць партії домовилися про процедурні правила. Про «принципи Мітчелла» варто сказати окремо, тому що дані положення були прийняті всіма сторонами в якості тесту на право бути допущеним на переговори.

Дані шість принципів були запропоновані Міжнародною комісією з роззброєння. Можна було вважати, що їх прийняття знаменує собою прихильність принципу ненасильства .

«... Всі учасники таких переговорів підтвердили свою повну і абсолютну прихильність до:

- демократичних і виключно мирних засобів дозволу спірних політичних питань;

- повного роззброєння всіх воєнізованих угруповань;

- погодження з тим, що таке роззброєння повинно піддаватися перевірці, що задовольняє незалежну комісію;

- відмови зі свого боку і протидії будь-яким спробам з боку інших застосовувати силу або загрожувати застосуванням сили, щоб впливати на хід інклюзивних переговорів;

- погодження дотримуватися умов будь-якої угоди, досягнутої на інклюзивних переговорах і вдавання до демократичних і виключно мирних засобів у спробі змінити будь-який аспект цього результату, з яким вони можуть не погодитися;

- закликання припинити вбивства і побиття в цілях «покарання» і зробити дієві кроки на шляху припинення подібних дій». The Northern Ireland conflict: consociational engagements/ed. by J. McGarry and B.O'Leary. Oxford, 2004

З 1 травня 1997 почався новий період, як в історії північноірландського мирного процесу, так і в ході багатопартійних переговорів на території Ольстера: в ході загальних виборів до парламенту жителі Великобританії, в переважній більшості, віддали свої голоси лейбористській партії на чолі з Е.Блером. Перемога лейбористів повинна була стати суттєвою політичною зміною в розкладі сил на багатопартійних переговорах.

У середині травня Е. Блер заявив, що північноірландські переговори є одним з найважливіших пріоритетів уряду. І дійсно, до середини червня вимога списування зброї ІРА до входження Шинн Фейн в переговорний процес була виконана. ІРА оголосила нове перемир'я 20 липня 1997, а 9 вересня Шинн Фейн вступила в переговори. Зайнявши пост прем'єр-міністра, Е. Блер почав здійснювати політику по «автономізації» Британії, пов'язану зі створенням Шотландського парламенту і Асамблеї Уельсу.

Отож, за півтора роки переговорного процесу його учасники так і не змогли виробити повістку дня, яка б усім підходила. Дехто поговорював про закінчення переговорів.

У січні 1998 р. два прем'єр-міністра - Т.Блер і Б.Ахерн підготували свої власні «основні елементи угоди» - документи, що схожі з начерками «ключових проблем», які обговорювалися напередодні перерв. Мета полягала в тому, щоб у певній мірі сфокусувати позиції на переговорах після їх відновлення, так як наближався термін закінчення переговорного процесу, намічений на 10 травня 1998 року.