Наукова і творча спадщина Івана Огієнка (Митрополита Іларіона)

Викладацька, політична та творча діяльність І.І. Огієнка, короткий біографічний нарис його життя та навчання. Просвітницька і редакторсько-видавнича діяльність у Варшаві, оцінка писемної спадщини. Канада як останній притулок митрополита Іларіона.

Рубрика История и исторические личности
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 21.11.2010
Размер файла 139,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

9. Писемна спадщина «робітника пера» - Івана Огієнка

Зрозумівши, яким був митрополит Іларіон та Іван Огієнко відданим своїй Україні, і скільки рядків він написав для неї і на її честь, було б грішно не розглянути хоча б деякі з них.

Глибоко переживши трагедію української революції, Іван Огієнко більше не повертався у велику політику. Він із гордістю називав себе робітником пера - своїми думками за допомогою друкованого слова ділився з конкретною людиною, спонукав її думати, усвідомлювати, до якого народу вона належить, яку мову й культуру мусить знати і берегти.

Сьогодні в Україні до читацького загалу поступово повертається безцінна спадщина Івана Огієнка. Зокрема, перевидано найвагоміші праці вченого - «Історія українського друкарства», «Історія української літературної мови», «Українська культура», «Українська церква», «Дохристиянські вірування українського народу».

У «Мойсеї» І. Франка є дуже глибинна за змістом фраза:

Все, що мав у житті, він віддав

Для одної ідеї,

Ігорів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

Ці слова можуть слугувати своєрідною епітафією до життя Івана Огієнка. Сумний перебіг міжконфесійної боротьби на Холмщині й Підляшші значною мірою спонукали Івана Огієнка сконцентрувати свої зусилля як ученого на підготовці до написання цілої серії досліджень з історії Української православної церкви. Важливо було показати всьому світові, що історія українського народу й історія Української церкви міцно злилися в одне нерозривне ціле. Адже практично з XV століття православна церква в Україні, за словами Огієнка, стає головним суб'єктом і об'єктом української історії, бо за оборону її цілості й чистоти православ'я, її мови, обрядів, її індивідуальності точилася й точиться справжня боротьба.

10. Релігійна тематика творів історика української церкви

Перший крок до написання ґрунтовної, опертої на широкий архівний матеріал історії української церкви Іван Огієнко зробив у 20-х роках, оперативно видавши у створеному ним видавництві «Українська Автокефальна Православна Церква» кілька невеликих за обсягом книжок. 1942 року в Празі побачило світ солідне - у двох томах - видання Огієнкової «Української церкви». Перший том книги охоплює період від початків християнства серед українського народу ще в доісторичну добу до виходу в світ унікального твору українського друкарства - Острозької Біблії 1581 року. Другий том книги висвітлює долю української церкви після приєднання її до Московської митрополії 1686 року. Вже пізніше, відчуваючи потребу доповнення викладеного раніше підручникового матеріалу, Огієнко вирішує глибше й досконаліше дослідити окремі періоди - найскладніші й найдраматичніші - історії нашої церкви. Так з'являються, майже одночасно, дві його монографії «Українська церква за Богдана Хмельницького. 1647-1657» і «Українська церква за час руїни. 1657-1687». Логічним продовженням розпочатої теми мало стати ще одне дослідження - «Українська церква за час гетьмана Мазепи». На жаль, цю працю Іван Огієнко написати не встиг, хоча інтенсивно добирав для неї архівний матеріал.

Тематична і жанрова палітра творів Огієнка як історика української церкви надзвичайно різноманітна. До фундаментальних досліджень того чи іншого історичного періоду, про що йшлося вище, слід додати і серію життєписів видатних діячів українського православ'я, і цикл філософських містерій та поетичних легенд релігійної тематики, і драматичні твори, головними героями яких є відомі церковні діячі - борці за українське православ'я. Окремо в цьому переліку виділяються підручники і посібники, розраховані не лише на слухачів духовних семінарій чи шкіл, а, передусім, на різні категорії населення. Виходять у світ «Українською патрологія» та «Канонізація святих в Українській церкві». Надзвичайно цікавими з пізнавальної точки зору є сторінки, присвячені життю святих - у Візантії, Європі, а також в Україні та порядок відправлення на їхню честь давніх і новіших богослужб.

Релігійну поезію здатна, як відомо, людина, помисли й діяння якої одухотворені глибокою вірою в Бога, щоденним безкорисливим служінням його ідеалам. Саме на таку стежку став Іван Огієнко - Митрополит Іларіон напередодні другої світової війни. Й відтоді з-під його пера стало все більше народжуватися поетичних рядків.

Саме в цей період автор ніби заново формулює своє поетичне кредо: релігійною поезією, завданням якої є творення правдивого релігійного світогляду, «допомогти людині стати найближче до Бога, визнати його своїм рідним батьком, поєднатися з ним - обожнитися».

Втім, це була спроба відродити стару українську літературну традицію, суть якої полягала у створенні духовними й світськими письменниками у поетичних рядках драматичних творів, де дійовими особами виступали, поряд із землянами, і небожителі, зокрема Бог, ангели, пророки, злі духи. Цей літературний жанр - філософська містерія, як відомо, був дуже популярний серед викладачів і вихованців Києво-Могилянської академії. На таких творах справді виховувалося не одне покоління свідомого українського громадянства.

Великообсягова книга поетичних рядків Івана Огієнка під заголовком «Філософські містерії», що вийшла друком як перший том двотомного зібрання художніх творів автора у Вінніпезі 1957 року, засвідчила про достойне відродження в сучасній українській літературі призабутої традиції, коріння якої сягає західних культур. Книга відкривається філософською поетичною трилогією «Житейське море», зміст якої складають містерії «Народження людини. Добро і зло на світі», «До щастя», «Остання хвилина».

Непросто і нешвидко писалися ці твори. Скажімо, роботу над містерією у п'яти діях «До щастя» автор розпочав 15-16 лютого 1947 року в Лозанні, а закінчив більш ніж через десять років - 26 травня 1957 року у Вінніпезі. Приблизно стільки ж часу забрала в нього праця над «Останньою хвилиною».

Маючи, на перший погляд, простий сюжет, зміст якого визначали, власне, назви поем, основне смислове навантаження тут несуть глибокі авторські роздуми про сенс людського буття, про призначення людини на землі, про вибір справжніх і фальшивих духовних та моральних цінностей, який завжди стоїть перед нами.

Надзвичайно актуальною на сьогодні з точки зору порозуміння провідників українських церков і об'єднання в єдину соборну Українську православну церкву видається драматична містерія «Руїна й воскресіння», яка завершує зазначений філософський цикл релігійної поезії Івана Огієнка. Цю поему можна без перебільшення назвати своєрідним духовним заповітом митрополита Іларіона своєму народові.

На увагу заслуговують ще дві поетичні Огієнкові збірки - «Бог і світ» та «Легенди світу». До першої автор додав підзаголовок «Читанка для молоді недільних і українських шкіл та для родин». Тут у доступній формі автор знайомить юного читача з найголовнішими церковними канонами і християнськими поняттями: Бог, родина, молитва, совість, причастя, ікони тощо. Друга збірка об'єднала кращі зразки як релігійних, так і світських легенд багатьох народів світу - переважно давньоєврейських, індійських, єгипетських, арабських, грецьких. Окремим розділом виділені слов'янські легенди.

Характерно, що у виданій 1988 року заходами Українського вільного університету у Мюнхені «Хрестоматії української релігійної літератури», яку впорядкував відомий у світі вчений-українознавець Ігор Качуровський, серед цілої когорти українських мислителів, богословів, письменників і поетів різних епох достойно представлений як автор циклу поетичних творів релігійної тематики й Іван Огієнко. Зокрема, в цій хрестоматії, окрім короткої бібліографічної довідки про автора, подано одну з кращих його поезій цієї тематики «Умом я Бога не відчую», написану 1960 року.

11. Відданість українському слову

Залишаючись вірним справі оборони української мови та українського друкованого слова, Огієнко дослідив у цих книгах причини й наслідки цензурних заборон російською владою україномовних акафістів та інших релігійних творів київських авторів.

Досконало володіючи багатьма мовами, зокрема грецькою, латинською, церковнослов'янською, давньоєврейською, польською, німецькою, англійською, професор Огієнко не лише дослідив десятки, сотні написаних цими мовами рукописних і друкованих книг, увівши їх до наукового обігу, а й багато з них переклав українською мовою.

Та найбільшим його подвигом у цій справі є, безперечно, переклад Біблії із давньоєврейської. Над нею він працював понад двадцять років. І ще більш як десять літ пішло на те, аби видрукувати її достатнім накладом.

Іван Огієнко глибоко розумів необхідність перекладу на живу українську мову повної Біблії. Книга, яка серед усіх народів найбільше читається, найбільше друкується й найактивніше розходиться, - вона могла і повинна була б стати для українського народу не лише засобом релігійного, а й мовного впливу на маси, отим «наріжним каменем» розвою літературної мови, яка протягом століть через політичні обставини не мала достатніх умов для нормального розвитку.

Дещо пізніше за цю справу взявся П. Куліш. Ще за свого життя, 1887 року, йому вдалося видати, щоправда, поза межами російської України Новий Заповіт, а повна україномовна Біблія побачила світ вже після смерті перекладача - в 1903 році, й цю працю вже довершували І. Нечуй-Левицький та І. Пулюй. У жорстоких умовах цензури ця книга могла поширюватися лише в Галичині. Однак уже на двадцяті роки - час активної українізації - з лексичного і фразеологічного боку ці два переклади були застарілими. Адже тоді в українському правописі сталися суттєві зміни. Крім того, П. Куліш здійснював свій переклад Старого Заповіту місцями не дослівно, а у вільному перекладі, що спричинило значні відхилення від оригіналу. Менш відомі в історії нашої культури спроби перекладу Святого письма на тогочасну галицько-українську мову одного з провідників національного відродження в західноукраїнських землях першої половини XIX століття Маркіяна Шашкевича.

Виносячи на суд громадськості давно омріяну ідею нового перекладу Святого письма українською мовою, І. Огієнко зазначав: «…Ми надзвичайно потребуємо такого перекладу Біблії, що був би зроблений сучасною літературною всеукраїнською мовою. Перекласти цілу Біблію - а в першу чергу Новий Заповіт треба такою літературною мовою, що стала б зразковою бодай на перші 50 літ. Мусимо мати переклад, що став би найкращим підручником вивчення української мови. Без цього нормальний розвій нашої літературної мови не матиме так їй потрібного «каменя наріжного», бо треба, щоб і селянські маси - головний читач св. Письма - призвичаювалися до доброї літературної мови. Такий переклад треба видати з зазначенням наголосів, - щоб кожний міг читати його справді по-літературному».

Ось чому, приступаючи до цієї надзвичайно складної роботи, Огієнко поставив перед собою два найголовніші завдання: по-перше, найточніше передати зміст оригіналу, дбаючи передусім про змістову точність цілого ряду багатозначних слів, і, по-друге, забезпечити переклад милозвучною, сучасною літературною мовою. Робота пожвавилася після того, як Британське і Закордонне Біблійне товариство уклало з перекладачем угоду про видання книги.

Перший, незначний наклад перекладених Огієнком чотирьох Євангелій побачив світ 1937 року у Львові, а 1939 року - додрукований у Варшаві. До цього видання було додано ще й «Псалтир». Переклад усієї Біблії завершено 11 липня 1940 року, однак через обставини військового стану запустити її в роботу до друкарні не вдалося. Натомість через два роки друга частина Біблії - «Новий Заповіт. Псалтир» була додрукована ще раз. Цього разу у Фінляндії, заходами Стокгольмського товариства поширення Євангелія в Росії.

Останнє видання для нашого читача і тоді, й тепер є недоступним, оскільки, на противагу львівському і варшавському, жодного примірника цієї книги годі шукати в наших найбільших бібліотеках.

Отож, Огієнкова мрія про забезпечення можливості й права українського народу звертатися до Бога рідною мовою нарешті здійснилася. До неї він ішов цілих двадцять літ, вкладаючи в свою титанічну працю стільки здоров'я, розуму, сили волі, захоплення. Тому, безперечно, мав право митрополит Iларіон по закінченні своєї многотрудної праці сказати про неї так емоційно, образно і велично:

То був справжній науковий подвиг і ним не могли не захоплюватися і ті, хто добре знав Огієнка, і ті, хто почув про нього вперше під час широкого представлення в християнському світі Біблії мовою великого, але бездержавного українського народу. За це засвідчує зокрема і факт відзначення митрополита Iларіона спеціальною медаллю королеви Англії Єлизавети II з нагоди коронації її величності 2 червня 1953 року. А скільки щирих і захоплених відгуків на цей переклад можна віднайти в різноманітній періодиці того часу!

Таким чином, Огієнкова Біблія, як і десятки інших його перекладених і виданих за кордоном богослужбових книг, виконує і сьогодні, окрім релігійної, ще одну важливу місію - забезпечення українському народові його невід'ємного права читати і пізнавати Святе письмо своєю рідною мовою.

До рівня філософського узагальнення підніс Огієнко проблему рідної мови, як душі того чи іншого народу, живої основи його буття, головного підмурівку нації у своїй містерії на одну дію «Рідна мова».

Вагоме місце в художній творчості Івана Огієнка посідають драми історичної тематики. Вони, як правило, присвячені тій чи іншій маловідомій або спотвореній у нас на догоду ідеологічним постулатам сторінці боротьби українського народу за своє національне визволення. Таким є, зокрема, цикл драматичних поем «Вікові наші рани» та історична епопея у двох частинах «Наш бій за державність».

Тепер прийшли, либонь, не в пору: Чужі ми вдома, ніби збоку…

Ці, нібито випадково вимовлені, слова несуть у драмі «Вікові наші рани» вагоме ідейне навантаження: бездержавний український народ залишається на землі своїх пращурів, як і раніше, безправним і безборонним; натомість чужинці, в черговий раз поруйнувавши стародавні святині, завдали душі народній нових невигойних вікових ран.

Така ідея підсилюється приголомшливим для слухачів монологом-реквіємом сліпого бандуриста, у сконцентрованому співі якого висловлено причину безрадісної української історії як покарання Господа за наше невміння й небажання об'єднатися, жити без сварок і заздрощів, будувати єдину соборну Україну.

Однак не міг бандурист завершити свій речитатив перед юрбою зажурених слухачів на такій трагічній ноті. Обнадійливе, життєстверджуюче звучать заключні акорди бандури:

Головним героєм драматичної поеми на сім сцен «На чужині» автор вивів Дмитра Туптала, митрополита Ростовського і Ярославського - великого українського ученого і поета, автора знаменитих на весь християнський світ «Житій святих». Життєпис цього українського патріота-великомученика Іван Огієнко детально скомпонував роком пізніше у своїй історичній монографії «Святий Димитрій Туптало». У драматичній же поемі увага автора сконцентрована на останньому дні відносно короткого, 58-річного, життя митрополита - 27 жовтня 1709 року.

Варто зазначити, що в цій поемі автор виклав немало автобіографічного, особливо в місцях монологів митрополита Дмитрія, де йдеться про чужину й про щемний біль на серці при згадці слова «Україна». Поема написана в травні 1959 року у Вінніпезі - далекій і чужій для Огієнка стороні. Тому й вкладає він в уста свого героя ці виболені слова:

Ціла галерея видатних постатей української історії представлена автором у ще одній драматичній поемі збірки «Вікові наші рани» - «Воскресення України». Архімандрит Києво-Печерської лаври Єлиеей Плетенецький і гетьман Петро Сагайдачний, ігумени Михайлівського Золотоверхого собору в Києві Іов Борецький та Свято-Межигірського монастиря - Ісайя Копинський, видатні учені-богослови Мелетій Смотрицький та Памва Беринда, ігумени Іов Княгиницький, Іов Почаївський… Це реальні історичні постаті, які відіграли визначну роль у відновленні ієрархії Православної Української церкви, що сталося невдовзі після загарбання Польщею Правобережної України і стольного града Києва. У цій драмі відтворив реальну історичну подію - таємний від польської влади Всеукраїнський церковний собор, який відбувся 15 серпня 1620 року в церкві Богоявленського Братства в Києві на Подолі. Як зазначає автор у своїх коментарях, таке зібрання планувалося спершу в Софійському соборі, але на той час він уже був зайнятий уніатами.

В одному томі художніх творів під загальною назвою «Вікові наші рани» об'єднано п'ять драматичних поем, тематичний зміст та ідею яких закладено вже в назвах: багато болю, випробувань і страждань випало пережити українському народові; та, незважаючи на глибокі вікові рани, заподіяні ворогами, свободолюбивий дух українців, їхнє прагнення до волі й незалежності, їхню любов до своєї Батьківщини не вдавалося здолати нікому.

Ця ідея ще сильніше, ще зриміше проглядається в наступних двох книгах драматичних поем, озаглавлених ємко й промовисто - «Наш бій за державність». Намір написати масштабну епопею з такою назвою Іван Огієнко виношував давно. І частково зреалізував у Швейцарії, перебуваючи там у лозаннському шпиталі-притулку «Бетань». Саме там він мав щасливу нагоду попрацювати в унікальній бібліотеці відомого російського революціонера-емігранта М. Рубакіна, в якій було надзвичайно багато рукописів і стародруків ще з часів Хмельниччини. Тому основну драму - найбільшу за обсягом - з першого тому цього двокнижжя, присвячену Богданові Хмельницькому, Огієнко не лише написав на основі опрацьованих фондів рубакінської книгозбірні, а й видав її окремою книгою в своєму видавництві «Наша культура», створеному в Лозанні.

Варто акцентувати увагу на самій назві епопеї «Наш бій за державність». Найкраще обгрунтував її суть сам автор у передмові до першої частини епопеї: «Найголовніша і найсвятіша ідея українського народу, від довгих віків унаслідувана, це - незалежна Українська Держава. Вона в нас була… була довгі роки, але року 1240 татари окупували її на 122 роки - і спинили її. Спинили нашу Самостійну Державу, але не спинили нашої самостійницької ідеології. Вона горіла в свідомих українських душах пекучим і ясним полум'ям, і породила наш лицарський Бій за Державність.

Наш бій за державність червоною ниткою проходить через усю українську історію, як головна ціль, як її головна мета існування. Цю головну ціль вільнолюбиві наші батьки передають своїм синам, а сини - своїм дітям, і Наш Бій за Державність переходить живим і активним із покоління в покоління».

Центральне місце в історичній епопеї «Наш бій за державність» посідає автобіографічна поема «На Голготі» з підзаголовком «Трагедія визвольної боротьби». Щоправда, Іван Огієнко ніде не сказав про це прямо, але в життєписі Івана Борини читач, безумовно, впізнає немало крутих і тернистих житейських стежок, якими пройшов разом зі своїм героєм автор.

З-поміж усіх драматичних творів на історичну тематику, написаних автором у швейцарсько-канадський період життя і творчості, особливо виділяється історична драма на п'ять дій «Розп'ятий Мазепа». За драматизмом подій, глибиною проникнення в характери героїв, актуальністю піднятих проблем для сучасного етапу українського державотворення, величезним патріотичним, виховним зарядом, закладеним у розвиток дії, цю драму варто вважати вершинним твором Івана Огієнка.

До згадуваних збірок художніх творів ця драма з невідомих причин не включалася. Вийшла вона окремою книгою у видавництві «Наша культура». А написана була теж за незвичних обставин - у потязі за десять днів дорогою до Монреаля й назад. Така оперативність у написанні великої за обсягом і складної за сюжетною побудовою роботи, у принципі, не викликає подиву, оскільки подібний твір уже був виношений, вибудуваний у творчих муках автором за багато десятиліть. І варто було дочекатися сприятливих обставин, щоб все те виношене в душі викласти на папері.

Тривогою за долю України, високими патріотичними почуттями героїв, їхньою готовністю йти на самопожертву заради здобуття свободи й незалежності рідної землі пройняті як ці, так й інші твори історичної тематики. Виділяються в цьому ряду поеми «Недоспівана пісня»; «За Україну»; «Туми».

Характерна особливість перелічених творів: багато роздумів, переживань героїв ніби спроектовані в сьогоднішній день, ніби звернені до нинішніх нащадків.

Більшість художніх творів І. Огієнка була написана ним у тяжкі, драматичні хвилини життя, коли автор, ніби відчуваючи свій прийдешній кінець, поспішав викласти на аркуші паперу все, чого не встиг виповісти своєму народові. Підтвердження цьому - історія створення поеми «Останній лицар». «У травні 1964 р., - пише Огієнко, - почали сильніше темнути мої очі - виявилося, що катаракта на них. Операція була зроблена перше лівого ока, а за тиждень правого. Я терпів тяжкі переживання - крім фізичних і духовних. Довелося багато перебувати з обома зав'язаними очима. Сильно била незвичка бути без праці… І я вирішив щось-таки написати… хоч лікар забороняв усяке читання й писання, я написав оцю драму «Останній лицар», писав її закритими очима, великими літерами…»

Поетичний переспів видатної літературної пам'ятки українського походження - «Слова про Ігорів похід» - з такою ж назвою можна без перебільшення віднести до однієї з кращих поем Івана Огієнка. Написана вона була в один з найтяжчих періодів його життя, коли в липні 1944 року, після перенесення фронтових дій на Холмщину та Підляшшя, митрополит Iларіон з частиною українського духовенства був евакуйований до міста Кельце, а звідти - в Словаччину та Австрію. Оселившися в одному з монастирів, неподалік Відня, він взявся за глибинне вивчення цього унікального твору.

Не повторюючи поетичних і смислових знахідок своїх попередників, І. Огієнко, ретельно вивчивши існуючі редакції видань пам'ятки, сміливо пропонує свою версію поетичного перекладу.

Смислова домінанта Огієнкового твору концентрується на проблемі єдності українських земель, ідеї утихомирення і примирення розсварених князів. Власне, й причиною поразки Ігоревого війська була неузгодженість дій цього відважного князя зі своїми родичами, бажання самому, проти волі Великого князя київського Святослава, перемогти ворога і зажити слави.

1989 року у видавництві «Радянська школа» вийшло друком подарункове, великого формату, у тканинній оправі видання в прекрасному оформленні народного художника України В. Лопати - «Слово о полку Ігоревім», упорядковане О. Мишаничем. Окрім давньоруського тексту та паралельного ритмічного перекладу Л. Махновця тут вміщено також відомі в українській та російській літературах переклади цього твору - від Т. Шевченка до В. Шевчука. Не знайшлося місця в цій книзі, звичайно ж, із цензурних причин, перекладові І. Огієнка. Варто сподіватися, що в наступних перевиданнях цієї збірки такий Огієнків текст, який, безумовно, збагатить, урізноманітнить книгу, тут все ж з'явиться.

А за кордоном цей твір видавався двічі: вперше 1947 року, відразу після переїзду митрополита до Канади і відновлення там його ж видавництва «Наша культура», і вдруге - 1967 року, уже в повнішому вигляді. Поетичний переспів «Слова» під заголовком «Слово про Ігорів похід» у цьому виданні став четвертою частиною однойменної літературної монографії. Написавши 1945 року поему, Огієнко, не відкладаючи, взявся за створення ґрунтовної роботи, поставивши за мету розглянути цей твір не лише як літературну, а й як історичну пам'ятку українського народу.

Характерною особливістю цього дослідження є те, що автор аргументовано і переконливо доводить українськість походження цього унікального рукопису.

У творчій спадщині Івана Огієнка окреме місце посідають історичні монографії, історико-біографічні нариси, присвячені дослідженню життя й діяльності конкретних постатей, які залишили по собі помітний слід на культурній, духовній, науковій ниві української історії. Об'єктом свого наукового пошуку автор обирав, як правило, маловідомі, або й досі зовсім невідомі персоналії, якими з різних причин, а щонайбільше через ревне й самовіддане служіння українській справі, не мали права зацікавлюватися радянські науковці.

На початку наукової праці І. Огієнка це були переважно історичні портрети тих чи інших особистостей, які окремими розділами доповнювали фундаментальні наукові дослідження автора. Такий приклад можна навести, скажімо, з «Історією українського друкарства», виданою 1925 року. Тут подана ціла галерея цікавих і маловідомих досі особистостей.

Ґрунтовніше, глибше Огієнко зайнявся життєписами після переїзду до Канади - в п'ятдесятих роках. Так, 1956 року у Вінніпезі заходами Українського наукового православного Богословського товариства виходить велико-обсягова книга митрополита Іларіона «Українська церква за час Руїни. 1657-1687». Книга присвячена висвітленню подій найдраматичнішого періоду української історії, названого пізніше дослідниками Руїною, відгомони якого - і в політичному, і в духовному плані - озиваються в нашій державі й дотепер.

Надзвичайно цінним, передусім з пізнавального боку, є ряд історико-біографічних нарисів, уміщених в окремому розділі книги про канонізованих українських святих, якими вправі пишатися кожна нація, але про яких і сьогодні в Україні ми мало що знаємо через відсутність про них бодай короткої інформації в шкільних чи вузівських підручниках. Відсутні ці імена, на превеликий жаль, і в наших українських календарях. Постаті мучеників за українську православну віру Афанасія Берестейського, Афанасія Лубенського, Макарія Канівського, Іова Почаївського зображені Іваном Огієнком на правдивому історичному тлі тогочасної бурхливої доби. Зображені як всенародні святі, яких перше канонізував народ, а офіційна канонізація їх відбулася значно пізніше.

До речі, про одного з цих українських священномучеників - Іова Почаївського -Іван Огієнко, зібравши повніший архівний матеріал, видав через рік окрему монографію. Це, по суті, найповніший досі життєпис про чи не найосвіченішого представника українського чернечого кліру кінця XVI - першої половини XVII століть, який своїм життям і діяльністю заслуговує бути в одному ряду, скажімо, з Іваном Вишенським, Захарієм Копистенським, Іовом Клягиницьким. Відмінність Огієнкової монографії від попередніх публікацій про цю постать, передусім, у тому, що поряд з описом страдницького монашого життя, боротьбою на захист православної віри від насильницької латинізації й ополячення західноукраїнських земель Огієнко показав Іова Почаївського також і як просвітителя, письменника-полеміста, мова творів якого має чіткі ознаки тодішньої староукраїнської з певними домішками церковнослов'янських слів.

До свого 75-ліття, яке широко відзначалося в науковому та церковному житті української діаспори 1957 року, митрополит Іларіон підготував одну з найцікавіших і найґрунтовніших монографій «Князь Костянтин Острозький і його культурна праця». Книга побачила світ наступного року із спеціальною посвятою на обкладинці: «Видання Української православної громади в Кенора, Онтаріо, для відзначення 75-ліття життя митрополита Іларіона».

Справді-бо, щось символічне було в тому, що саме до цієї поважної своєї дати автор підготував до видання книгу про великого українського князя - патріота, оборонця православ'я, визначного будівничого й мецената української культури, оберегу духовності свого народу, роль і значення якого в українській історії переоцінити важко. Сторінки монографії Огієнка, присвячені національній зраді дітьми Костянтина - найемоційніші. Автор болісно розмірковує над причинами, першовитоками цієї зради, доходячи до невтішного висновку: «Історія роду князів Острозьких - це найтрагічніша історія. Це й символічна історія - це вся історія України…».

Цілком вірогідно, що, опрацьовуючи величезний архівний матеріал про свого героя, виокремлюючи з того величезного масиву фактів найсуттєвіше, найхарактерніше для цієї величної постаті, Іван Огієнко ніби вивіряв і своє довге життя: чи не намарно воно прожите, чи не даремно стільки літ брав добровільно на свої плечі отой тяжкий хрест, з вірою і надією несучи його на Голгофу.

Саме в час написання цієї монографії, напередодні свого ювілею, Огієнко вимріяв, вистраждав ось ці поетичні рядки без назви, лише з такою посвятою: «Українському народові у дні мого сімдесятип'ятиліття»:

Іван Огієнко й надалі, продовжуючи працювати над циклом історичних монографій, обирав для дослідження такі постаті, життя й діяльність яких були співзвучними з його особистими устремліннями.

Останню свою працю зазначеної серії - «Старець Паїсій Величковський» Іван Огієнко в надрукованому вигляді не побачив. Написана вона 1962 року, але цілих десять років автор не міг знайти для неї видавця, хоча дуже хотів за життя свого видрукувати її. Книга вийшла друком вже через три роки по смерті митрополита -1975 року - заходами Інституту дослідів Волині та товариства «Волинь» у Канаді. Саме цим поважним науковим інституціям покійний заповідав перед смертю видання всіх своїх праць, що зосталися в рукописах. Оглянуті історико-біографічні твори Івана Огієнка можна умовно об'єднати одною назвою - «Життєписи великих українців». Ці постаті з нашої далекої минувшини є справді великими, хоча історичні обставини протягом століть не були сприятливими для того, аби народ міг знати правду про них - істинних своїх героїв і духовних провідників нації. І саме завдяки науковому пошуку Івана Огієнка, його сильному й щирому прагненню повернути ці імена українському читачеві з'явилися друком, щоправда, не в нас, а там, на далекій канадській землі і, на жаль, мізерними накладами.

Висновок

Не склавши остаточної, а відтак повної бібліографії наукової і творчої спадщини Івана Огієнка, не систематизувавши і не вивчивши його величезний архів, зокрема епістолярію, не перевидавши в себе в Україні бодай найголовнішого з того масиву фундаментальних праць, не з'ясувавши усіх обставин і перипетій многотрудного життя ученого, нам важко буде осягнути сьогодні глибину і велич того, що зробила ця людина для України. Як і збагнути, усвідомити життєдайну силу, що підносила його дух, благословила на невтомну працю заради тієї ж України, незважаючи на численні перепони і прикрощі. Та вже сьогодні з усього того, що знаємо, що змогли повернути й осмислити, можемо з'ясувати для себе кілька найголовніших уроків, які залишив для нас Іван Огієнко. Особливо важливі такі уроки в контексті нинішніх проблем українського державотворення, коли ентузіазм і піднесення, що повсюдно панували в початковий період здобуття нашою державою суверенітету, почали змінюватися подекуди на зневіру, апатію, а то й розчарування в процесі наповнення такого суверенітету конкретним змістом і в конкретних умовах.

Отож, про уроки Івана Огієнка.

1. Урок неймовірної працьовитості й працелюбності

Навіть побіжний перелік головних ділянок з таких галузей знань, як мовознавство, літературознавство, історія, культура, релігієзнавство, красне письменство, де він залишив своїми фундаментальними дослідженнями помітний слід, а також результативна багатогранна редакторська, видавнича, перекладацька, епістолярна діяльність не може не викликати справжнього подиву й захоплення від усвідомлення того, що це змогла зробити одна людина. Адже коли б видати всю наукову, художню, публіцистичну, перекладацьку та епістолярну спадщину Огієнка, - вона б складала щонайменше добру сотню томів. І всі вони, без винятку, слугували б сьогодні й на таку довгоочікувану, і, здається, вже наповнену конкретним змістом національну ідею, і на утвердження процесів українського державотворення.

Свою працю задля народу Іван Огієнко пізніше поетично назве у своїй автобіографічній поемі «На Голготі» «любою жертвою» «до ночі пізньої від рана», яка, як «тяжкий хрест», була йому милою. І то були не просто образні порівняння. То була життєва правда. Бо тільки за такого ставлення до справи, яку любив, у потрібності й важливості якої був глибоко переконаний, Іван Огієнко встиг так багато робити у будь-який період свого життя. Всі ці періоди були позначені жертовною, спресованою у часі, роботою.

Переконливий факт: за короткий період діяльності УНР він зумів написати і видати близько тридцяти підручників, посібників, словників, таблиць для вивчення всіма категоріями населення української мови! А в Кам'янці-Подільському за безлічі щоденних, щогодинних турбот ректора і міністра перенести мову творів Тараса Шевченка з коментарями і прикладами на 200 тисяч карток! Чого вартує, скажімо, написання десяти томів «Історії церковнослов'янської мови», кожен том якої склав від 300 до 600 сторінок. Та маємо лише перший том - рукописні другий і шостий, як і цілий ряд інших унікальних рукописів, безповоротно втрачені в палаючому Холмі…

Що вже говорити про неймовірні потуги задля створення українського видавництва й написання десятків власних наукових досліджень і філософських творів у Швейцарії в статусі бездомного й голодного емігранта. Більше ніж двадцять літ перекладав учений українською мовою із давньоєврейської Біблію. А кілька історичних драматичних поем написав із зав'язаними очима великими літерами. Писав, незважаючи на заборону лікарів, бо «сильно била незвичка бути без праці»…

2. Урок істинного, а не кон'юнктурного служіння науці

По закінченні Київського університету після захисту кандидатської дисертації, хоч би які посади доводилося в подальшому займати Іванові Огієнкові, він на всі часи залишався передусім науковцем, українським ученим, який весь свій природжений хист дослідника, аналітика спрямовував на вивчення й популяризацію серед народу актуальних питань з різних ділянок українознавства. Його науковий доробок складає сьогодні більш ніж півтори тисячі завершених праць практично з усіх гуманітарних дисциплін і теології. Обсяг цього доробку по праву може скласти окремий предмет студій - огієнкіану.

Кожна наукова праця професора Огієнка може слугувати прикладом не лише вкрай добросовісного, а й залюбленого ставлення до копіткої, почасти чорнової, одноманітної, виснажливої наукової роботи. Вражає скрупульозність і аргументованість авторських висновків і концепцій. Обґрунтуванню кожного факту, кожного твердження передував, як правило, ретельний пошук і відбір колосального архівного матеріалу, детальна «проробка» їхньої історіографії. Й на все це - переконливі джерельні посилання. У своїх фундаментальних наукових дослідженнях Огієнко свідомо уникає зайвої «белетристики». Не соромиться зізнатися читачеві в недовивченості ним того чи іншого питання через брак джерельних матеріалів, спонукаючи в майбутньому такого читача йти далі цією дорогою, поглиблюючи, конкретизовуючи вже досліджене попередниками. Не вважав він за приниження свого авторитету як науковця вмістити в другому виданні уточнення чи й спростування якогось факту, якщо це справді видавалося переконливим. Так було, зокрема, з перевиданням в окремій книзі газетного варіанту історичного нарису «Містечко Брусилів та його околиці». Для вченого дорожчою була наукова достовірність факту, ніж власна репутація.

Наукові праці професора Огієнка зручні для користування й вивчення і читачами, і науковцями, бо в переважній більшості мають солідний допоміжний апарат - систему іменних і предметних покажчиків, додатків з коротким оглядом новинок з розглядуваної проблематики, що з'явилися за час набору книги. Для переконливості й наочності сприйняття читачем тексту, надто ж у фундаментальних дослідженнях, автор дбав про ілюстративний матеріал. Достатньо згадати, яким унікальним, але складним для поліграфічного відтворення був такий матеріал в «Історії української літературної мови», а особливо - у багатотомній «Історії церковнослов'янської мови» - цілий альбом стародруків та хрестоматійні зразки рукописних і друкованих текстів різних редакцій.

Постійно дбав професор Огієнко про культуру видання своїх книг, їхню смислову й граматичну довершеність. Для цього доскіпливо перевіряв факти, сам вичитував кілька разів коректуру одного видання. Коли ж з якихось причин коректуру не встигав перевірити, вважав за потрібне, у виправдання можливих помилок, сказати про це читачам. Так було, зокрема, з випуском у світ його історико-літературного нарису «Дерманська друкарня», де на першій сторінці кожного примірника віддрукованого накладу проставлено штемпельний відбиток червоного кольору: «Автор коректури не читав».

Яскравою характеристикою Огієнка-науковця, його чесності й ретельності в цій справі можуть слугувати ось такі витяги з його листів.

До Іларіона Свенціцького:

«Як Ви знаєте, я друкую «Службу Божу» в перекладі на українську мову. До цієї «Служби Божої» буде подано передмову про ті методи, яких я тримався в своїй роботі. Ця методологія загинула десь на пошті і я знову приступаю до написання її. А тому сердечно прошу Вас прислати мені заголовки тих книжок, якими я користувався для своєї праці. На відповідь даю 10 марок».

До Михайла Возняка:

«У Вашій цінній «Історії української літератури»… в т. 3 на с. 142 Ви згадуєте про поповича Івана Прислопського, перекладчика «Учительської Євангелії». В теперішній час я займаюся працями цього Ів. Прислопського, а тому найсердечніше прошу, коли ласка, подати мені про нього та про його переклад «Учительської Євангелії» докладніші відомості, за що буду сердечне Вам дякувати. Чи не знаєте номера цього рукопису в Перемишльській бібліотеці?».

2. Урок синівського вболівання за долю української мови, самовідданих зусиль задля її утвердження в усіх сферах державного, суспільного життя

Національне прозріння й самоусвідомлення себе як сина великого, талановитого, але бездержавного народу почалися в Івана Огієнка з відчуття болю за несправедливо тяжку долю рідної мови, якій волею історії випало пройти воістину хресний шлях, але не загинути, не розчинитися серед інших, сильніших мов завдяки обороні її в усі часи найкращими національними провідниками народу.

В ряди таких провідників беззастережно став на початку століття й Іван Огієнко. Ризикуючи професорською кар'єрою, він першим серед викладачів повністю зрусифікованого університету святого Володимира перейшов на викладання українською мовою, спонукаючи своїм громадянським вчинком інших своїх колег. А пізніше, переконавшись у необхідності просвітницької роботи в цьому напрямі, спрямував свої зусилля як вченого на обґрунтування самобутності, повноправності, окремішності української мови, на забезпечення належних умов для її вивчення всіма категоріями населення шляхом створення й видання десятків підручників, посібників, словників, різноманітного довідкового матеріалу. Його глибокопереконлива й емоційна «Наука про рідномовні обов'язки» на багато літ стала своєрідним катехізисом передусім для вчителів, працівників пера, духовенства, учнівства і широкого громадянства. Бо саме в цій книзі сформульована головна квінтесенція усіх досліджень Огієнка-мовознавця:

«Без добре виробленої рідної мови нема всенародної свідомості, без такої свідомості нема нації, а без свідомої нації - нема державності». Саме на долю Огієнка як міністра освіти уряду Директорії УНР випало щастя остаточно завершити нагальну роботу щодо унормування українського правопису, а найголовніше - прийняття Закону про державну українську мову в УНР.

До останніх днів свого життя Огієнко залишився вірним поборником ідеї соборності української літературної мови для усіх українських земель, для усіх українців на материковій Україні і в близькій та далекій діаспорах. Важко сьогодні переоцінити те, що зробила ця людина, втілюючи протягом багатьох років таку ідею в конкретному гаслі «Для одного народу - одна літературна мова, один правопис». То була подвижницька, саможертовна робота задля мовного об'єднання нації в десятках випусків унікального часопису «Рідна мова», що поширювався багато років в усьому світі, у численних виданнях підручників, посібників, словників, монографій, у діяльності його українського видавництва «Наша культура». Це видавництво, до речі, мов той Фенікс, відроджувалося щоразу там, куди невдячна доля закидала професора Огієнка, - у Польщі, Швейцарії, Канаді.

З любові до української мови, з вірності їй народився в серці Огієнка «чуттєвий вірш про все пережите», вміщений у післямові до книги «Історія української літературної мови».

4. Урок глибокої порядності й людяності

Життєва доля переважно не була прихильною до Івана Огієнка. Сирітське дитинство, нужда і безгрошів'я в юнацькі роки; виснажлива праця в період визвольних змагань українського народу, де йому судилося бути в епіцентрі подій Української революції, бачити й пережити її злети й поразки; щоденна, щогодинна боротьба за виживання своє й своєї немалої сім'ї протягом усіх років скитальницького життя дорогами Європи й Канади; болі і втрати, підлість і зрада, заздрість і безпідставні звинувачення - на все це його життя було надто щедрим.

Та, незважаючи на такі випробування долі, він не розчарувався, не зневірився в обраному шляху. І що найголовніше - не обізлився на людей, а зберіг назавжди навдивовиж безкорисливі людські якості - любов і пошану до ближнього, здатність співпереживати і готовність допомогти. Часто сам не маючи можливості заробити для сім'ї шматок хліба, він замовляв слово чи просив допомогти іншим. Ось витяг із листа І. Огієнка до О. Маковея: «Знайомий мій - Леонід Михайлів - змушений везти до Заліщиків своїх хворих діток. В Заліщиках він не має нікого, хто б йому хоч порадив, де і як пристроїтися на літо чи в Зал., чи десь в околиці. Я дав п. Михайлову Вашу адресу, сподіваючись, що Ви йому ласкаво допоможете своєю порадою»…

Не може не викликати захоплення й такий громадянський вчинок Огієнка щодо своїх колег-мовознавців у радянській Україні. В період антиукраїнських репресій, розгрому більшовицькою владою українських наукових інституцій в офіційному київському друкованому органі «Мовознавство» з'являється стаття його редактора Н. Кагановича з жорсткою і неаргументованою критикою Огієнкового часопису «Рідна мова». Автор статті «Рідна мова» пана Огієнка» називає прізвища кількох радянських мовознавців - Тимченка, Курило, Сулими, Смеречинського, Осипіва, - на праці яких посилалися автори публікацій часопису «Рідна мова». Знаючи про жахливі репресії в радянській Україні й розуміючи, яка небезпека може нависнути над його київськими колегами після публікації статті Н. Кагановича, Огієнко в своєму коментарі щодо випаду проти нього журналу «Мовознавство» робить спеціальну примітку: «Щоб не наразити когось із зазначених мовознавців на неприємності, публічно заявляю, що я ніколи ніяких зносин з Інститутом мовознавства не мав. Проф. І. Огієнко».

Про людяність і доброту Огієнка були наслухані немало знайомих і незнайомих йому людей. Тому й зверталися до нього звідусіль у справах нагальних, хоч і не за адресою, але з надією на поміч і пораду. Не можна не навести у цьому контексті кілька документів, віднайдених в архівах колишніх спецфондів.

5. Урок політичної мудрості

Варто ще раз наголосити на важливому факті. Глибоко переживши трагедію Української революції, Огієнко-учений більше ніколи не прагнув повернутися у велику політику. Він завжди тримався осторонь тієї політичної метушні, що виникала періодично в розділених і ослаблених цією метушнею емігрантських колах.

Мабуть, саме через таку, обрану в еміграції, позицію Огієнко й нажив собі «ворогів найрізнішої масті», які організували справжній похід проти його дітища - «Рідної мови». У цьому контексті вчений з гіркотою писав: «Ішло, може, більше про редактора журналу, як про сам журнал. Тому що редактор відмовився робити політичну роботу в певному напрямі… Пережив редактор і втрату кафедри в університеті з тих же причин». Пізніше він свідомо підкреслював свою позапартійність, прагнучи досягнути цим у своїх виданнях якнайбільшої об'єктивності й власної партійної незаангажованості та незалежності як дослідника й науковця.

Таку мету професор мав, зокрема, приступаючи до реалізації одного видавничого проекту. В листі до М. Возняка зазначалося:

«Група аполітичних українських емігрантів задумує в найближчому часі видати кілька невеликих збірників під назвою «Визволення України»… Збірники носитимуть характер інформаційний, зовсім аполітичний і непартійний». Ще конкретніше й простіше він висловив свою позицію в листі-відповіді до учителів С. Шеремета, А. Лазара та І. Лівака з Торонто, які повідомляли Івана Огієнка про відкриття української школи його імені в Торонто. Огієнко писав:

«Нехай ця школа не плутається ні до якого партійництва, бо це зробить її слугою партії й уб'є її науку. Проводьте школу так, щоб вона виховувала вірних синів України і щоб усі емігранти - без різниці партійної й віросповідної - могли спокійно звати її своєю».

Без зайвої полеміки, суб'єктивних випадів, а то й огульних звинувачень, що, на превеликий жаль, і сьогодні так часто трапляється на сторінках наших «незалежних» часописів, видавець Огієнко прагнув скеровувати тематичну палітру ще одного свого часопису - «Наша культура». Тому й виступали на сторінках цього друкованого органу з грунтовними своїми дописами вчені найрізноманітніших політичних орієнтацій, що дало підстави самому видавцеві із задоволенням констатувати: «У нашім житті це була єдина ланка, де наша еліта легко об'єдналася».

Використана література

1. Андрусишин Б. У пошуках соціальної рівноваги. Нарис з історії робітничої політики українських урядів революції та визвольних змагань 1917-1920 рр. - К.: Федерація професійних спілок України, 1995.

2. Бій-Бійченко Ю. Таваріщ Каганович «сердиться» Рідна мова. 1937. Ч. 4

3. Відділ рукоп. Ін-ту л-ри ім. Тараса Шевченка НАНУ. Ф. 59. Од. зб. 1814. Арк. 4.

4. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. Нариси політичної історії. - К., 1993.

5. Дем'янко О.М. Лютнева революція та становлення національної державності. - К., 1995.

6. Доценко О. Літопис української революції. Матеріали і документи до історії Української революції 1917-1922. - К., Львів, 1923. - Т. 2. - Кн. 4

7. Животко А. Історія української преси. - К. Наша наука і література. - 1999

8. Кривошей Г.Ф. Етносоціальна база Української революції (березень 1917 - лютий 1918 рр - Запоріжжя, 1997

9. Літературно-художній та суспільно-політичний журнал Дніпро К.1999. Випуск 3-4

10. Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника. Відділ рукоп. Ф. 29. Од. зб. 104. Арк. 4.

11. Ляхоцький В. Домініка Сучасність, - К.1998. Випуск 7-8

12. Ляхоцький В. Миттєвості життя - миттєвості історії Слово і час. - К., 1997. Випуск 3

13. Ляхоцький В. На олтар Вітчизни Українська культура. - К.1998. Випуск 6

14. Ляхоцький В. На чолі Міністерства ісповідань УНРПамять століть. - К. 1998

15. Ляхоцький В. Просвітитель. Видавничо-редакційна діяльність Івана Огієнка. - К., 2000

16. Ляхоцький В. Прощання з Іваном Огієнком Пам'ять століть К.1997. №5

17. Ляхоцький В.П. Фонд Головуповноваженого уряду УНР на Поділлі як джерело дослідження заключного етапу визвольних змагань 1917-1921 рр. Студії з архівної справи та документознавства: Т. 3. - К., 1998. - С. 114.

18. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917-1921. Кам'янецька доба - Зимовий похід: в 3 т. - Прага, 1942, 1943.


Подобные документы

  • Життєвий шлях Петра Могили, його видавнича та просвітницька діяльність. Роль митрополита у заснуванні Києво-Могилянської колегії. Внесок П. Могили у розвиток книговидавничої справи. Філософський зміст праць "Требник", "Катехізис", "Тріадіон", "Літос".

    курсовая работа [75,6 K], добавлен 14.04.2013

  • Навчання в Ужгородській гімназії та у Віденській греко-католицькій семінарії. Закінчення теологічних студій у Відні. Призначення парохом Ужгорода. Життя Михайла Лучкая в Італії. Наукова та просвітницька діяльність, робота в архівах Рима і Флоренції.

    реферат [38,5 K], добавлен 03.08.2011

  • Постать митрополита Полікарпа (Сікорського), його життя та діяльність. Функції церковних установ під час Другої Світової війни (1941 1944 рр.). Значення митрополита Полікарпа як тимчасового адміністратора Українській Автокефальній Православній Церкви.

    статья [95,4 K], добавлен 19.09.2017

  • Іван Мазепа та його державотворча діяльність. Діяльність до гетьманства. Політична діяльність гетьмана І. Мазепи. Доброчинно-меценатська діяльність Івана Мазепи. Зовнішньополітичні зв’язки Мазепи. Відносини гетьмана з Петром І. Стосунки з Карлом ХІІ.

    курсовая работа [49,5 K], добавлен 26.12.2007

  • М.А. Белелюбський як російський інженер шляхів сполучення, вчений в області мостобудування, будівельної механіки, матеріалознавства. Його життєвий шлях, основні етапи кар’єри. Перші проекти мостів, викладацька і публіцистична діяльність, наукова спадщина.

    реферат [18,3 K], добавлен 28.04.2011

  • Аналіз діяльності Петра Могили - одного із найвідоміших церковних, культурних і громадських діячів України, велич якого позначена в історії терміном "могилянська доба". Початок церковної кар’єри, ідея єдності церков, видавнича та просвітницька діяльність.

    курсовая работа [64,6 K], добавлен 09.06.2010

  • Життя та творча діяльність відомого письменника та політика Д. Дефо. Комерційна діяльність і банкрутство. Початок літературної діяльності з талановитих політичних памфлетів (анонімних) і газетних статей. Історія написання роману "Пригоди Робінзона Крузо".

    презентация [850,2 K], добавлен 27.02.2011

  • Жан Кальвін як французький богослов,засновник кальвінізму, короткий нарис його життя та напрямки діяльності. Лист до Едуарда IV та його значення в історії. Реформатори Женеви: Г. Фарель, Ж. Кальвін, Т. Беза, Д. Нокс. Тридентський собор, його діяльність.

    презентация [636,8 K], добавлен 21.10.2014

  • Боротьба за Київський престол. Розквіт Русі при Ярославі Мудрому, короткий біографічний нарис життя та володарювання даної історичної особи. Церква і релігія при Ярославі, закладення монастирів. Митрополит Іларіон та головні напрямки його діяльності.

    реферат [21,4 K], добавлен 14.03.2012

  • Дослідження діяльності краєзнавчих, історичних та історико-філологічних товариств, які виникають на території України у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. Видавнича та наукова робота наукових історичних товариств, при вищих навчальних закладах.

    реферат [23,4 K], добавлен 12.06.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.