Життя та філософсько-освітня діяльність митрополита Петра Могили

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Петро Могила - один із найвідоміших церковних, культурних і громадських діячів України, велич якого справедливо позначена в історії терміном "могилянська доба". Він - видатний богослов, філософ, просвітник, меценат, гуманіст, реформатор, фундатор національно-культурного відродження України.

Історик церкви, єпископ Сильвестр Гаєвський писав про Могилу: "Не просто український патріот, а велетень-патріот, що запліднив українську культуру на цілі віки вперед" [2, с.14]. І тут немає перебільшень.

Життя київського митрополита Петра Могили для багатьох людей ще й сьогодні є неабиякою загадкою. Складною і суперечливою була доля цього визначного церковного та культурного діяча, що полишив неабиякий слід в історії та культурі України. Про Могилу написано багато праць і в Україні і за кордоном. Його діяльність, як правило, аналізується в трьох аспектах: громадсько-політичному, культурному та релігійному.

Час, у який жив і діяв Петро Могила, був часом скрутного історичного повороту в долі українського народу, пов'язаного з національно-визвольним рухом і підготовкою культурно-історичних умов для соціальних та просвітницьких реформ. Він був громадянином у широкому розумінні цього слова. Незважаючи на свою високу церковну посаду (митрополит), Петро Могила не замикався у мурах монастиря, а розумів церкву, як один із засобів політичної й ідеологічної боротьби. З одного боку, як представник легального табору, своєю діяльністю він давав простір для розвитку національно-визвольного руху в Україні, а з другого - використовував усі свої легальні можливості і зв'язки з Річчю Посполитою для поліпшення долі українського народу.

З іменем Петра Могили пов'язане розгортання системи вищої і середньої освіти в Україні та Росії, яка не просто копіювала західноєвропейські школи, але й могла конкурувати з ними. Він був фундатором і творцем першого в усій Східній Європі вищого навчального закладу - Києво-Могилянської Колегії, що стала попередницею Української Академії та Київського Університету.

Меценат українського мистецтва, письменник і публіцист, він залишив близько 20 творів церковно-теологічного, полемічного, просвітницького, філософського та моралізаторського характеру. Зокрема, йому належить розробка і обґрунтування обрядів, характерних для життя українського суспільства того часу, скажімо, ритуалу вінчання.

Мабуть, Українська православна церква за всю свою історію не знала постаті більш знатнішої і колоритнішої, ніж митрополит Петро Могила. За порівняно короткий час він зумів надати їй чіткої організаційної структури, підніс освіту духовенства, висунув ідеал творчого дисциплінованого чернецтва, здійснив реформу церковного обряду, розробив догматику, забезпечивши її необхідною новітньою теологічною літературою. Тому, дослідження діяльності такої непересічної постаті в історії та культурі України, як Петро Могила є дуже важливим та актуальним.

Об'єктом дослідження є життя та філософсько-освітня діяльність митрополита Петра Могили через призму національного відродження українців у першій половині ХVII століття.

Петро Могила - постать непересічна в історії та культурі України, тому вивченню різних аспектів його життя та діяльності завжди приділялося багато уваги дослідників. Зокрема, Грушевський М. у своїй праці "Історія української літератури" [4], та Костомаров М. у досліджені "Історія України в життєписах визначних її діячів" [8], докладно вивчали наукову, релігійну та суспільно-політичну діяльність П.Могили. Серед інших відомих дослідників життя та діяльності П.Могили можна виділити наступних: Жуковський А.П. [5], Білодід О. [2], В. М. Нічик [11, 12], Панасюк В.В. [13], Садовяк Д. [16], Семчинський С.[17], Хижняк З [23] та ін.

Розділ 1. Становлення Петра Могили, як духовного діяча XVII ст.

Феномен особистості Петра Могили можливо найкраще прочитувати саме сьогодні, адже при всій вазі його авторитету (духовного й світського) сам Могила був часто неясним, не до кінця зрозумілим, а то й чужим у високих своїх прагненнях навіть багатьом мудрим своїм сучасникам та деяким нащадкам.

Петро Могила народився 21 (30) грудня 1574 pоку, за іншими відомостями - 31 грудня 1596-го (10 січня 1597 року) в аристократичній валахсько-молдавській православній сім'ї Могил. Це слово не лише співзвучне українському "могила" (тобто високий надмогильний пагорб - курган), а й тотожне йому за змістом. Батько Петра, Симеон, у 1601-1606 p. був князем придунайської Валахії, а потім посідав престол Молдавського князівства[14, с.17]. Після його загибелі Петро Могила у віці 11 років потрапляє на західноукраїнські землі й подальша його доля відтепер пов'язана з Україною. З цього моменту й до 1627 року - до висвяти Петра - існує дуже мало здебільшого суперечливих фактів, які насамперед стосуються освіти майбутнього митрополита. Дослідники висувають різні гіпотези. Вони базуються на родинній традиції глибокої прив'язаності Могил до православ'я, тісних і дружніх зв'язках, які існували між родиною Могил і Львівським ставропігійним братством та його школою, традиції аристократичних родин у Польщі й Молдавії посилати своїх синів на навчання в західноєвропейські університети і, зрештою, даних про здобуту освіту і зацікавлення самого Петра Могили. Після повернення в Річ Посполиту високоосвічений, енергійний і честолюбний Петро Могила стає офіцером королівських військ, бере участь у жорстоких боях із турками на Цецорських полях 1620 р. й під Хотином 1621-го, де зближується з П. Сагайдачним та іншими козацькими ватажками, а невдовзі - і з відновленою православною Київською митрополією на чолі з Іовом Борецьким [14, с.18], під впливом якого несподівано навіть для друзів у тридцятирічному віці приймає чернецтво, а в 1627 р. стає архімандритом Києво-Печерської лаври. Відтоді Петро Могила - одна з головних постатей церковного, політичного й культурного життя України. Він розгортає широку видавничу діяльність лаврської друкарні й організовує акції засудження українсько-білоруським духівництвом "Апології" М. Смотрицького за його спробу піти на поступки католицизмові, стає у православному середовищі лідером тих, хто захищає природне право народу на духовну свободу, проте розуміє необхідність оновлення православ'я, хоча й без принципових поступок папському престолу [14, с.26].

1.1 Початок церковної кар'єри: ідея єдності церков

Мало відомо про період життя Петра Могили, починаючи від його участі в Хотинській битві та до посвяти у сан Києво-Печерського архімандрита. Могила почав часто відвідувати Київ і брати активну участь у справах православної віри. Київський історик С. Голубєв вважає, що окрім православного виховання цьому посприяли й часті зустрічі Петра Могили з митрополитом Іовом Борецьким, його наставником ще за часів навчання в Львівській братській школі. Спілкування з Іовом остаточно завершило формування поглядів Петра Могили і, по суті, визначило напрям його подальшої життєвої діяльності. У 1625 році він прийняв чернечий постриг у Києво-Печерському монастирі.

Після смерті 21 березня 1627 року архімандрита Печерської лаври Захарія Копистенського, у грудні 1627 року на цю посаду було посвячено Петра Могилу. У цей час йому виповнилося тридцять років. В такому віці обрання на таку високу церковну посаду здійснювалося чи не вперше. Очевидно, цьому посприяла підтримка Борецького та інших впливових шляхетських сімей, які сповідували православну віру, попереднє іночество Петра Могили та його особисте багатство. 1628 року польський король Сигізмунд III затвердив Могилу на цій посаді.

М. Костомаров так оцінював перші кроки Петра Могили:

"Новий архімандрит зразу ж виявив свою діяльність на користь монастиря, завів нагляд над священнослужителями у селах лаврських маєтків, малограмотних наказав учити, а впертих і своєвільних піддавати покаранням: оновив церкву, не шкодував витрат на прикрашення печер, підпорядкував лаврі Пустинно-миколаївський монастир, заснував Голосіївську пустинь, побудував за свій рахунок при лаврі богадільню для жебраків і задумав завести при Печерському монастирі вищу школу." [8, с.195].

Життя і церковна служба Петра Могили припали на складний час в історії православної церкви в Україні. В 1596 році була підписана Берестейська унія, в результаті якої більшість православних єпископів визнала верховенство Папи Римського, а Київська православна митрополія відновила свою єдність з Римо-католицькою Церквою. Ті православні ієрархи та священики, які не визнали унії, фактично опинилися поза законом. Вірні і більшість монастирів також виступили проти унії. Проте у здійсненні її положень була зацікавлення світська влада, тому утиски православних, які не хотіли визнавати зверхність Риму, стали звичним явищем. Унія була виявом глибокої кризи в Православній церкві.

Петро Могила вважав надзвичайно важливою справою примирення усіх православних - тих, які визнали унію, і тих, які виступали проти неї. Однак його дії, спрямовані на це примирення, викликали неоднозначні оцінки сучасників. Одні вважали Могилу щирим поборником єдності православ'я, інші - рукою королівської влади, що силується обернути православних в уніатів і розірвати зв'язки зі східними патріархами та Москвою.

29 червня 1629 року у Києві мав бути скликаний помістний собор, предметом обговорення якого мало стати питання примирення уніатів і православних. Але позитивних наслідків собор не дав.

Не справдились надії Петра Могили на примирення церков і на Львівському соборі. Невдачі всіх спроб з примирення церков породили розгубленість та безнадію серед православних обох течій - тих, хто визнавав унію або виступав проти неї. Як писав тоді ректор Київської братської школи Касіян Сакович: "Ми -- діти одного батька, сини однієї матері, нащо розриваємо згоду, нащо одні одних посилаємо до пекла, нащо одні одних викликаємо!" [8, с. 201].

У 1631 р. помер Київський митрополит Іов Борецький. Після напруженої боротьби за цю посаду місце митрополита посів прибічник Москви Ісая Копинський. Українці опинилися між двох вогнів. Протистояння католицькому засиллю й московському релігійно-ортодоксальному експансіонізмові було одночасно боротьбою за виживання українців як народу. Видатний історик церкви Іван Огієнко занепокоєно писав : "Українське духовенство скоса поглядало на московське, знало його злиденне життя, як його грабують та кривдять…". Українці бачили, що "в московському царстві живуть самі раби, там навіть старшину катують батогами…" . Народ чекав на незалежного від Москви й Польщі захисника та ідеолога. Ним став Петро Могила.

Відомий історик Д. Дорошенко дав таку характеристику Петру Могилі: "Православна церква тішилась з вибору Петра Могили і коли в його честь писалися й видавалися оди й панегірики, то це мало своє виправдання. В особі Могили православна церква знайшла собі видатного провідника, який щасливо поєднував у своїй особі всі дані, потрібні в тодішніх обставинах… Маючи авторитет і визнання з боку вищих чиновників у державі, він користувався свободою рухів, якої не мали його попередники. Людина широко освічена, розумна й енергійна… палкого, часом нестерпного темпераменту,- це був справжній вождь, свідомий своїх цілей…" [21, с. 103].

В 1632 р. православне духовенство і шляхта делегували Петра Могилу на сейм до Варшави, де він мав домогтися ліквідації репресивних законів щодо православної церкви. Особливо рішуче діяли козаки, які в посланні сеймові вимагали негайного скасування унії і погрожували, що в разі відмови "будуть домагатися свого права іншим засобом", тобто зброєю.

Петро Могила виявив себе у Варшаві вмілим політиком і дипломатом. Він домігся від новообраного короля Владислава IV визнання права на легальне існування православної церкви, чого вона була позбавлена з 1596 р. Як наслідок з'явилася низка актів польського уряду, відомих під назвою "артикулів для заспокоєння громадян грецької релігії".

У 1632 р. Петро Могила став Київським митрополитом і домігся дозволу на свободу дій від короля Владислава IV. В релігійному житті розпочалися кардинальні реформи: було запроваджено інституцію митрополичого намісника; віддані Могилі духівники наглядали за життям і діяльністю церковнослужителів; організовано консисторію - духовний суд. Могила відібрав у католиків руську святиню - Софійський собор. Ось як змальовував цю акцію Микола Костомаров: "Кияни кинулися до собору, відбили колодки, якими запирався собор, виламали двері, побили тих, які хотіли заважати їм, забрали ризницю й утвар, одвезли в Лавру митрополиту… Разом з церквою св. Софії кияни тоді ж оволоділи і Десятинною, і древніми стінами церкви св. Василя, побудованої св. Володимиром на Перуновому пагорбі…".

Уже перші кроки Петра Могили засвідчили, що його стратегічні задуми щодо подолання кризових явищ у житті тодішньої України виходять далеко за межі монастиря і власне церкви, спрямовані на розбудову українського суспільства в цілому. Він не просто ставив за мету подолання неграмотності серед білого духовенства або чернецтва, а переслідував глобальні цілі відродження православного духу, національно-релігійної свідомості, створення власного кадрового, науково-культурного потенціалу, засвоєння найкращих зразків зарубіжної культури, піднесення національної освіти, письменства до європейського рівня.

1.2 Петро Могила - організатор освіти в Україні

Ідея православної протидії наступові католицизму за допомогою тієї ж зброї, якою добивалися підриву православних позицій єзуїти (поширення ефективної, недорогої освіти для різних верств населення, налагодження церковного і світського книгодрукування, викладання європейських мов), була відома в Україні задовго до Петра Могили. Однак про розмах, ефективність і перспективність роботи в цих напрямах доводиться говорити лише з переміщенням її центру до Києва, під військовий захист запорозьких козаків. При цьому істотним був опір тієї частини київського міщанства, духовенства та чернецтва, яку М. Грушевський свого часу кваліфікував як прихильників православного консерватизму, старовірства. Причину тотальної кризи вони вбачали в забутті старого "руського благочестя", у підриві його мирською освітою з її "риториками і діалектиками", а вихід - в ізоляції церкви від будь-яких новітніх, тим більше реформаційних впливів. Звідси прагнення Петра Могили зміцнити табір прогресивного київського духовенства такими особистостями, як Ісая Трофимович-Козловський - майбутній перший український доктор богослов'я, Сильвестр Косов - вихованець, як і Козловський, трьох європейських академій, автор багатьох полемічних творів, майбутній (з 1647 р.) митрополит Київський. Саме розвиткові освіти приділяв найбільшу увагу просвітитель. "Нам треба вчитися,- писав він,- щоб Русь не називали нерозумною" [4, с. 98].

Вболіваючи за долю України, вихід зі становища всі небайдужі вбачали в її культурно-національному відродженні. На цей шлях стає і Петро Могила й до кінця свого життя віддано служить Україні і православ'ю. Свої зусилля він спрямовує на реформування національної освіти й православної церкви, на піднесення свідомості та гідності народу, прилучення України до складу вільних держав. 20 років він керує видавничою діяльністю Лаврської друкарні, редагує і пише українською та церковнослов'янською мовами книги. Повертає захоплені уніатами і реставрує православні храми - Софійський собор, церкву Спаса на Берестові (де зберігається настінний фресковий портрет П. Могили, виконаний в 1643 р. грецькими майстрами), Михайлівську церкву у Видубичах, церкви в Луцьку, Куп'яничах тощо. Ним була "викопана із темряви підземної й відкрита денному світлу". Десятинна церква великого князя Володимира. Могила налагодив культурні зв'язки з Росією, Білорусією, Молдовою і Волощинною. Допомагав цим країнам вченими, засновував друкарні і школи.

Він задумав докорінно змінити ту систему освіти, що практикувалася до того часу в руських школах Речі Посполитої. Спостерігаючи хід боротьби з латино-польською агресією, він прийшов до думки, що для більшого успіху в захисті підвалин руського культурно-релігійного й національного життя треба пересадити на православний грунт основи західноєвропейської і польської науки. Для цього він вирішив створити в Україні таку школу, яка, залишаючись суворо православною,західноєвропейських і польських колегіумів. Прямуючи до здійснення цього завдання, він звернувся із проханням до константинопольського патріарха - дозволити відкрити в Києві школу латинського та польського навчання й, не дочекавшись відповіді, приступив до її організації. Влітку 1631 р. Могилі довелося бути у Львові на освяченні Успенської братської церкви, що будувалася при значній підтримці молдавських господарів, його найближчих родичів. Тут він зайнявся пошуком учителів для задуманої ним школи й запросив до Києва двох людей з вищою богословсько-філософською освітою - Сильвестра Косова та Ісайю Трофимовича-Козловського. Восени у Лаврській школі розпочалося навчання. Префект Лаврської школи С.Косів писав, що тут працювали професори, які навчалися в академіях латинських у Польщі, Литві, Відні. Для нової школи Петро Могила вибрав місце з городом і садом, біля шпитальної Троїцької церкви, поставленої над печерськими воротами, і дав від себе фондаційний запис, за яким зобов'язувався утримувати школу власним коштом. Викладання у Лаврській школі - "гімназіоні" - велося латинською та польською мовами, і створювалася вона за зразком провідних шкіл того часу -- єзуїтських колегій. Всього в ній навчалося понад сто учнів. Петро Могила добре усвідомлював значення освіти в розвитку суспільства і прагнув заснувати в Києві такі школи, які відповідали б потребам часу і ні в чому не поступалися б подібним європейським навчальним закладам. Ще задовго до відкриття школи, турбуючись про досвідчених викладачів, Петро Могила добирав здібних молодих людей і за свої кошти відправляв їх за кордон на навчання.

Школу було задумано як філософське відділення із п'яти нижчих класів: інфіми, граматики, синтаксими, риторики й піїтики.На першому році існування лаврської школи учні класу риторики під час великодніх свят 1632 року піднесли П. Могилі панегірик "Євхарістеріон, або вдячність", написаний професором риторики Софронієм Почаським. Він був проголошений у школі в присутності міщан, ченців лаври, вчителів і прочан. Розпочинався він із прозової присвяти "пастырю, патрону и фундатору" школи. Через увесь твір проходять дві головні теми, які переплітаються між собою, - теми патріотизму й шанування науки. Закінчується "Євхарістеріон" молитовною просьбою шанувати тих, хто опікується освітою, засновує навчальні заклади, дбає про культурний розвиток народу [1, с. 133].

Проте лаврська школа проіснувала недовго. Популярності серед киян лаврська школа не мала, оскільки в її програмі переважала латинська мова, що викликало підозру й невдоволення членів Київського братства та старшин реєстрового козацтва, які вбачали в цьому посягання церковників на православну "козацьку віру". Також лаврська школа об'єднувала вчених і письменників, що відстоювали інтереси духовенства і багатої шляхти, в той час як братська школа - інтереси ремісників, козаків. Київське братство порушило питання про об'єднання двох шкіл. Їх підтримав і новий митрополит Ісая Копинський. Петро Могила погодився об'єднати лаврську школу з братською, за умови, що буде охоронцем і опікуном об'єднаного закладу.

1.3 Заснування Києво-Могилянської колегії

Лаврську школу, об'єднану в 1632 році з братською, згодом було перетворено на Києво-Могилянську колегію. Це була перша вища православна школа у Східній Європі. Колегія була організована за зразками єзуїтських навчальних закладів. Студенти вивчали тут три мови: грецьку, латинську і церковнослов'янську, студіювали богослов'я та світські науки. Серед випускників цієї колегії була чимало представників еліти тогочасної України і Білорусії.

На утримання колегії і монастиря Могила записав дві лаврські волості і подарував власне село Позняківку, крім того, надавав грошову допомогу як колегії, так і вчителям та учням. З огляду на швидке зростання кількості учнів в 1634 року була відкрита філія колегії у Вінниці, яку пізніше перенесли до Гощі на Волинь, де вона проіснувала до кінця 17 століття, а 1636 року Могилою була заснована колегія в Кременці. З іменем Петра Могили пов'язане розгортання православної системи вищої і середньої освіти в Україні, яка копіювала католицькі школи, намагаючись конкурувати з ними.

Київський митрополит обіцяв бути "довічним захисником і наставником" колегії, намагався домогтися для нового навчального закладу звання академії. Проте польський уряд рішуче протидіяв цьому, не бажаючи поширення освіти в Україні. У травні 1636 р. Петро Могила писав: "Подбавши з Божою допомогою при моїх слабких силах про оновлення на мої власні кошти у Києві, я забезпечував вас, забезпечую і до кінця життя не перестану забезпечувати книгами, вчителями, утриманням бідних студентів та іншими потребами вищої науки".

Колегія, якою опікувався Петро Могила, залишалася національною школою, ґрунтованою на давніх культурних й освітніх традиціях. В ній вивчалися церковнослов'янська і руська (книжна українська) мови, вітчизняна історія, студенти виховувалися у глибокому православному благочесті. До Колегії приймали дітей всіх станів. Петро Могила зумів перетворити Колегію на заклад європейського типу. Тут вивчався курс наук, властивий для західноєвропейських університетів, впроваджувалися досягнення світової історії, літератури, поезії, філософії. Засобом до опанування вищих наук була латинська мова, вивчались також грецька й польська мови. Професорів для викладання в Колегії Могила навчав в закордонних університетах. Незабаром Колегія вже сама готувала викладачів, державних діячів, високоосвічених богословів. З другої чверті XVII ст. провідним культурним центром не тільки України, а й всього слов'янського світу була Києво-Могилянська академія, що отримала цей статус у 1701 р. Виникнувши у 1632 р. як середній навчальний заклад (колегія) внаслідок об'єднання шкіл Київського братства і Києво-Печерської лаври на чолі з видатним українським і молдавським релігійним діячем Петром Могилою (1596-1647 рр.) та завдяки щедрій фінансовій підтримці Мазепи (1687-1708 рр.) академія стає першим вищим навчальним закладом на території України. Тут зосередилися кращі професорські сили, які володіли тогочасними досягненнями науки. За культурно-освітнім рівнем Києво-Могилянська академія ні в чому не поступалася перед подібними західноєвропейськими школами. Тут щорічно навчалося приблизно 2 тис. студентів усіх станів. Навчання проводилося за 12-річною програмою. Маючи як взірець єзуїтські школи, які тоді були найпопулярнішими у Європі, викладачі взяли за основу "сім вільних наук", що поділялися на trivium - граматику, поетику, риторику і guadrivium - арифметику, геометрію, філософію й музику. У перших чотирьох загальноосвітніх класах учні здобували переважно гуманітарну підготовку. Після цього рік читалася поетика і риторика, два роки - філософія і чотири роки - теологія. Філософський клас у колегії вважався найвищим. Філософію поділяли на три основні частини: філософія мисленна (логіка); філософія природна, або фізика; філософія божественна, або метафізика. Викладання проводилося латинською мовою. її знання вважалося тоді ознакою освіченості. Але вивчалися також грецька, старослов'янська, польська, російська, давньоєврейська, німецька, французька і книжна українська мови.

Таким чином, програма Києво-Могилянської академії засвідчувала прагнення поєднати національні традиції шкіл України з програмами і методами навчання західноєвропейських університетів.

Петро Могила забезпечував викладачів і неімущих студентів засобами до життя та навчання, збудував першу бурсу, нове кам'яне приміщення під школу, яке знаходиться сьогодні на території Києво-Могилянської академії (відоме під назвою Трапезна або Святодухівська церква).

За умов, коли будь-яке нововведення могло кваліфікуватися, як відступ від освячених віками традицій і часто використовувалося для розправи, Петру Могилі вдалося реалізувати ще один важливий задум : його колегіум від самого початку мав характер як духовного, так і світського навчального закладу. Він перетворив його на вищу школу університетського типу, яка невдовзі стала відомим у всій Європі центром освіти, науки й культури. Зберігши традиції українських братських шкіл, заклад у той же час своєю структурою, обсягом і змістом навчальних програм відповідав вимогам, що ставилися перед європейською вищою школою. Тут вивчали слов'янську, латинську, українську, грецьку та польську мови, а пізніше - німецьку, французьку, давньоєврейську; арифметику, геометрію, нотний спів, катехізис; приділялась увага літературі, особливо класичній римській і грецькій. Навчалися в колегіумі діти всіх верств суспільства - дворян, духовних осіб, козаків, міщан і селян. В єзуїтсько-уніатських колах намагалися протидіяти зростанню його популярності, не гребуючи навіть наклепами, погрозами і провокаціями, робили все, щоб, за словами самого митрополита, "спудеї, злякавшись, усі порозбігалися".

Просвітитель приділяв увагу і проблемі свідомого навчання. Використання в Києво-Могилянській колегії рідної мови в навчальному процесі було його найдійовішою основою. Петро Могила закликав молодь розмірковувати й розуміти, а не лише механічно повторювати наукові, релігійні та морально-етичні істини. Нові завдання слід повторювати й переповідати іншим з метою кращого їх розуміння та усвідомлення.

Для розуміння особливостей педагогічного мислення вченого велике значення має вивчення організації навчального процесу, форм, змісту й методів навчання в заснованому ним колегіумі.

Заняття в усіх класах починались одночасно. Спочатку загальний дзвін сповіщав про підготовку до першого уроку. Потім дзвонили класні дзвіночки, запрошуючи учнів спокійно йти до класів - молодших, середніх і вищих. Нарешті дзвонив загальний дзвін і починалися заняття. Учні сідали в певному порядку (за успіхами), визначеному вчителем. Ще до його приходу старші учні (аудитори) вислуховували задані уроки й робили в "Нотатах" відмітки про рівень засвоєння попереднього навчального матеріалу. Після приходу вчителя доповідали йому про успіхи кожного учня. Вчитель, шляхом опитування окремих учнів, перевіряв правильність відміток, після чого розпочиналося вивчення нового матеріалу. Окрім лекцій, практикували бесіди, диспути, взаємне навчання учнів, диктанти, різні види письмових робіт, самостійні й домашні роботи, написання віршів, промов, читання декламацій, участь у драматичних виставах. Після перерви на обід усі знову збиралися на заняття для закріплення й повторення вивченого матеріалу. По закінченню навчального дня розходилися по домівках, а сироти йшли до бурси.

Статут визначав поведінку дітей у школі й дома. За його виконанням у школі наглядали вчителі й чергові учні, дома - батьки й родичі: так встановлювався тісний зв'язок між виховним впливом школи ті сім'ї. По суботах проводилися підсумкові заняття з пройдених тем; по неділях - моральні бесіди, під час яких учням роз'яснювали норми поведінки, тлумачили свята православного календаря. При цьому використовувалися твори українських просвітителів, зокрема й самого Петра Могили.

Організовуючи вищу школу в Україні, П. Могила прагнув досягти високого професійного рівня її вихованців, забезпечив викладання в академії високоосвіченими, професійними викладачами. Слід відзначити його позитивну роль у впровадженні в навчання філософських курсів. Філософія за П. Могили набула важливого значення й статусу, а його твір "Катехізис" на тривалий час став програмним для філософських студій академії.

Провідне місце в розвитку філософської думки України XVII-XVIII ст. посідали викладачі Києво-Могилянської академії Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, Л. Баранович, І. Галятовський, Д. Ростовський, Й. Кроковський, Ст. Яворський, В. Ясинський, Ф. Прокопович, М. Козачинський, Г. Кониський.

Вітчизняна філософія була тісно пов'язана з теологією. Однак, розвиваючись в рамках схоластики, вона значною мірою еволюціонувала: поряд з теологічними положеннями утверджувався раціоналістичний погляд на реальний світ. Це давало можливість піднести роль філософії у вивченні Всесвіту, природи, людини і відтак визначити її самостійність щодо теології.

У філософських курсах викладачів академії значне місце посідали проблеми натурфілософії. Характерною рисою останньої була зміна предмета пізнання: на перший план виступило пізнання природи і людини порівняно з богопізнанням. У зв'язку з цим по-іншому вирішувалося питання про людину, її місце і роль у світі. Людину, як і природу, створив Бог і, наділивши розумом, дав їй змогу самостійно творити, пізнавати закони Всесвіту, розуміти своє призначення. Такі гуманістичні ідеї сприяли розкріпаченню особи, утвердженню її гідності.

Особливий інтерес становлять натурфілософські курси І. Гізеля, Ст. Яворського, Й. Кроковського, Ф. Прокоповича, М. Козачинського, Г. Кониського, І. Поповського, X. Чарницького, Й. Волчанського, А. Дубневича, С. Кулябки. Ці вчені прагнули створити умови для формування у вихованців академії самостійного раціонального філософського мислення. У своїх курсах вони використовували філософську спадщину античності, зокрема Арістотеля, Платона, патристичну літературу, вчення пізньої й другої схоластики. В курсах Гізеля, Прокоповича, Яворського досить помітне звільнення арістотелевого вчення від його схоластичної інтерпретації.

Повністю відійти від схоластики учені Києво-Могилянської академії, звичайно, не могли. їх офіційна приналежність до вищої православної ієрархії і завдання теоретичного обґрунтування православ'я, що постало перед ними, значною мірою визначили їх філософську орієнтацію, вибір використовуваних учень західноєвропейських мислителів.

Українські просвітники широко використовували набутий досвід, наукові надбання, нові досягнення філософії та природознавства. Філософські концепції Нового часу, зокрема Коперника, Бруно, Галілея, Декарта, Спінози, картезіанців посіли значне місце у курсах багатьох викладачів академії.

Опозиція могилянському нововведенню (адже це створювалася не звичайна елементарна школа, а не знаний досі вищий навчальний заклад) була значною. Далеко не всі розуміли прагнення новаторів швидко подолати принизливий для України стан, коли "бідну Русь називали дурною Руссю".

Однак Петру Могилі вдалося подолати ортодоксальні, старовірські настрої своїх супротивників. Тим самим в українському суспільстві готувався шлях до справжньої науки, знищувалася тупа неприязнь до всього іноземного, став можливим феномен українських культурних домінант у Московській державі наприкінці XVII- в першій половині XVIII ст.

З іменем Петра Могили пов'язане створення цілої мережі освітніх закладів в Україні. За його участі були відкриті філіал Києво-Могилянської колегії - Слов'яно-греко-латинська академія у Вінниці, колегії в Кременці, Гощі, Яссах, де вперше почали викладати філософію та інші світські науки. Мудрість перестала бути "божественною", перетворилася в надбання людини. Митрополит пропонував і в Москві організувати училище за зразком Київської колегії і з цією метою направляв туди досвідчених викладачів.

Найбільшою турботою Могили була Колегія. Іван Франко зазначав: "Головна справа його життя - заснування Києво-Могилянської колегії, яка повинна була стати забралом православ'я і південноруської (тобто української) національності, користуючись тією зброєю, якою вівся на них наступ з боку ворога - наукою і просвітництвом".

Помираючи, Могила заповідає Колегії великі кошти й найбільшу свою цінність - бібліотеку (2131 книгу), а також будинки і дворові місця на Подолі, половину худоби й інвентарю зі свого хутора Непологи, хутір Позняківщину, села Гнідін, Проців і Рівне, більше 80 тис. злотих, срібний родинний посуд, свій митрополичий одяг, митру і хрест, прикрашений сімейним коштовним камінням і навіть тканини - адамашку і камку - на одяг студентам тощо.

І наостанок Могила "слізно" просив берегти Колегію, як "єдине його надбання" (unicum pignus meum) у поцейбічному житті.

На честь Петра Могили Колегія стала іменуватися Києво-Могилянською колегією (академією). Під цією назвою вона і ввійшла в історію.

Єдине, чого не встиг Могила - це добитися для Колегії офіційного статусу вищої школи. Але учні його продовжили розпочату ним справу. 10 вересня 1658 р. гетьман Іван Виговський, вихованець колегії, підписав з Польщею Гадяцький трактат, за яким Україна як Князівство Руське ставала разом з Литвою і Польщею членом федеративної держави Речі Посполитої. Їй надавались широкі права, в тому числі - свобода віросповідання і статус вищої школи для Колегії - тобто статус академії. Договір було ратифіковано польським сеймом у травні 1659 р. Таким чином, Києво-Могилянська академія була першим у Східній Європі православним вищим навчальним закладом, офіційно удостоєним цього звання.

1.4 Захисник культурної спадщини

Митрополит, окрім поширення освіти на українських землях, надзвичайно дбав про збереження культурної спадщини. Він розпочав відбудову та реставрацію найсвятішого українського храму - Софії Київської, врятувавши її від остаточної руйнації. Він називав цей храм "єдиною окрасою православного народу, главою й матір'ю всіх церков". Петро Могила врятував для нащадків і Десятинну церкву, вибудувавши з її руїн новий кам'яний храм. Реставровано також церкву Спаса в Берестові. Просвітитель був великим будівничим храмів не лише в Києві, а й у регіонах, йому підпорядкованих. Петро Могила першим звернув увагу на пам'ятки давнини як матеріальне свідчення культурної самобутності народу. Польські власті забороняли будівництво в Україні нових і відновлення старих православних храмів. Багато церков лежали в руїнах чи використовувалися не за призначенням. Щоб повернути Києву колишню його славу й велич, необхідно було докласти титанічних зусиль. Зміцнення православ'я у традиційних формах слугувало ідеям національного відродження й незалежності, духовного успадкування здобутків давньоруської культури. Виникла потреба в живих, а не лише книжних, наочних доказах джерел національної культури.

Архітектурні пам'ятники здавна були втіленням ідеї непохитності, заради якої вони й створювалися. І митрополит, спираючись на підтримку "всього православного лицарства", почав ратувати "за древність запустілу і напівзруйновану" з метою пробудження національної самосвідомості в народі. Він шукає майстрів, "по силі своїй про улаштування розорених будівель вдени і вночі печалується і трудиться". Для реставрації Софійського собору запросив до Києва відомого італійського зодчого Октавіана Манчіні. Живопис відновлювали українські майстри - брати Тиміш, Степан та Іван Зинов'єви. З Москви прибули іконописець Іоаким, золотар Яким Євтіхеєв, різьбярі, теслі, муляри.

Відновлення Софії Київської мало велике пропагандистське значення, оскільки в народі побутувало повіря про "мур непорушний": доти, доки стоятиме храм з Богородицею Орантою, стоятиме й Київ.

Паралельно з реставрацією та відбудовою храмів Петро Могила розпочав у Києві археологічні розкопки. Частину мощів князя Володимира, що були знайдені під залишками Десятинної церкви, відіслав до Москви.

Культурні цінності періоду Київської Русі допомагали пропаганді ідеї історичної необхідності національно-культурного відродження України.

Розділ 2. Видавнича та просвітницька діяльність Петра Могили

Уже перші кроки Петра Могили засвідчили, що його стратегічні задуми щодо подолання кризових явищ у житті тодішньої України спрямовані на розбудову українського суспільства в цілому. Він не просто ставив за мету подолання неграмотності серед білого духовенства або чернецтва, а переслідував глобальні цілі відродження православного духу, національно-релігійної свідомості, створення власного кадрового, науково-культурного потенціалу, засвоєння найкращих зразків зарубіжної культури, піднесення національної освіти, письменства до європейського рівня.

Петро Могила очолював книговидавничу справу в Україні. Він надав роботі Лаврської друкарні такого потужного розмаху й гуманістичного змісту, якого ще досі не знало наше книгодрукування. Митрополит одним з перших почав видавати книги "руською мовою", тобто тогочасною літературною українською. Боротьба за слов'яно-руську мову, її гідність була частиною боротьби за честь і незалежність батьківщини. Слов'яно-руська мова стала своєрідним знаменом визвольних змагань українського народу проти іноземних поневолювачів.

2.1 Внесок П. Могили у розвиток книговидавничої справи

Понад двадцять років Петро Могила очолював книговидавничу справу в Україні. Він надав роботі Лаврської друкарні такого потужного розмаху й гуманістичного змісту, якого ще досі не знало наше книгодрукування. Митрополит одним з перших почав видавати книги "руською мовою", тобто тогочасною літературною українською. Боротьба за слов'яно-руську мову, її гідність була частиною боротьби за честь і незалежність батьківщини. Слов'яно-руська мова стала своєрідним знаменом визвольних змагань українського народу проти іноземних поневолювачів.

Петро Могила приділив велику увагу розвиткові друкарства на Україні, особливо Києво-Печерській друкарні. І. Огієнко так оцінює його вклад в справу друкарства: "Петро Могила всі сили свої віддавав на добре урядження своєї друкарні… він близько працює коло друкарні - править тексти по грецьких оригіналах, пише передмови, дає всьому провід і т.п…. Могилянська доба - це найкраща доба в житті Печерської друкарні, доба її повного розцвіту та многоплідної праці" [5, с. 103].

Також історики сучасної України високо цінять вклад Петра Могили в ділянку книгодрукування та його опіку над лаврською друкарнею. Вони пишуть: "Петро Могила стояв на чолі книговидавничої справи на Україні. У роботі лаврської друкарні він брав і безпосередню участь. П. Могила приділяв велику увагу зосередженню при друкарні найкращих учених, майстрів і художників… І в новому періоді особливу увагу приділяли художньому оздобленню книг з помітним посиленням західного впливу, який, однак, не похитнув установленого в попередній період більш або менш гармонійного поєднання стилів візантійського, західноєвропейського Відродження і місцевого, національного. Діяльність лаврської друкарні в період правління Петра Могили набуває значного виробничого розмаху і чіткої організаціях" [5, с. 103].

Необхідність застосування української (руської) мови, а не лише церковнослов'янської була очевидною, оскільки через "темні" і не зрозумілі народові місця у слов'янських книжках, церква "багатьох власних своїх синів в огиду приводить" (Памво Беринда). Доречно підкреслити, що така турбота про осмислене сприйняття православного віровчення простими віруючими не була властива московській гілці православ'я, а стала явищем церковно-українським. За двадцять два роки, що припадають на могилянський період вітчизняної історії, українською та церковнослов'янською (з українськими фрагментами) мовами видрукувано літератури майже вдвоє більше, ніж за весь попередній період національного книгодрукування.

Завдяки зусиллям Петра Могили та його сподвижників у Києво-Печерській лаврі та Києво-Могилянській колегії були зроблені перші кроки до формування української літературної мови.

Сам митрополит, який володів одинадцятьма мовами, не написав жодної книжки грецькою чи румунською мовами. З дев'ятнадцяти його творів лише один написаний польською, решта - тогочасною українською або церковнослов'янською. Водночас і він, і значна частина українських інтелектуальних діячів повернулися лицем до Західної Європи, об'єктивно оцінюючи свої успіхи в царині науки й культури, а також досягнення інших європейських народів у цій галузі. Через шістдесят років після смерті Петра Могили Петро І повів Росію тим самим курсом - перспективним європейським шляхом, придушуючи опір темного боярства й духовенства.

Петро Могила прагнув забезпечити українському народові самостійність і від польського, і від російського впливу. Це було непросто. Далеко не всі в Україні розуміли необхідність викладання латинської мови в навчальних закладах. Саме "латинізація" викликала шалений опір прибічників московського патріархату; мали місце розправи з учителями та спудеями. Але ж без вивчення латини подальший розвиток освіти був неможливий, адже не лише в Польщі, а й в усій Європі нею викладались усі науки. М. Костомаров у зв'язку з цим зазначав : "Латинська мова в тодішньому житейському колі була необхідною не тільки для сперечань з католиками… Латинська мова застосовувалась у судах, сеймах, сеймиках і на всяких громадських сходинах. Вільність у латинській мові й підготовка учнів до захисту православної віри за допомогою слова досягалась в колегії шляхом диспутів, класних і прилюдних, що проходили на латині… Влаштування їх показує практичний розум Могили, який намагався у всьому досягти головної мети: виставити проти католицтва вчених і спритних борців за руську церкву, що вміють вражати ворогів їхньою ж зброєю…".

Петро Могила здійснював реформу освіти за європейськими зразками. В Європі латина була загальновизнаною мовою науки, і без знання її людина не могла набути статусу вченого чи просто вважатися високоосвіченою. Знання латинської мови та викладання її в колегії було необхідним для здобуття європейської освіти і для забезпечення практичних потреб. Просвітитель рекомендував проповіді й повчання для народу друкувати українською мовою, наукові праці - українською, польською, грецькою та латинською, біблійні тексти - церковнослов'янською.

Однією з найважливіших сторін діяльності П. Могили була організація і розвиток книговидавничої справи. У зв'язку з цим більшого значення набуває українська мова, з метою полеміки вводиться й польське книгодрукування, у художньому оформленні книг ширше використовуються світські елементи.

П. Могила написав і видав чимало книг, передмов до різних видань, переклав деякі праці грецьких авторів. У творах він проповідує аскетичні ідеали, самопізнання, моральне вдосконалення, єднання з Богом, прагне піднести моральний авторитет церкви.

Просвітитель рекомендував проповіді й повчання для народу друкувати українською мовою, наукові праці - українською, польською, грецькою та латинською, біблійні тексти - церковнослов'янською.

2.2 Праці П. Могили та їх філософський зміст

Митрополит був автором низки визначних праць, написав передмови до багатьох творів, сприяв своїм соратникам у підготовці нових книжок. Його праці розповсюджувалися не лише в Україні, Польщі та Московії, а знаходили читачів і в Молдові, Волощині, Румунії і Грузії, з'являлись також у західноєвропейських країнах.

Важливим досягненням Петра Могили було створення "Требника" (1646) - своєрідної церковної енциклопедії, в якій уніфіковано релігійні обряди в Україні. "Требник" має 2 тисячі насичених мудрим релігійним змістом сторінок; тут можна знайти 37 нових обрядів, яких немає в інших європейських джерелах. Цей "Требник" - детальний збірник богослужень, довго був провідною книгою цілій Росії і відомий під назвою "Требник Петра Могили". В "Требнику" Могила не обмежився тільки викладом молитов і обрядів, а ще додав до нього пояснення й повчання, як поступати в різних ситуаціях, так що цей "Требник" служив не тільки провідною книжкою для відправи служб, але ще й мав значення наукової книги для духовенства. Ціль книги виражена у вступі, де сказано: "Книга ця печатається не тільки для того, щоб священики в своїх приходах кожного дня, іменно ж у неділю й дні свят, читали й пояснювали його своїм прихожанам, але також, щоб світські люди грамотні вчилися таким способом християнської науки, щоб родителі вчили своїх дітей, а володарі підвласних собі людей, а також щоб у школах усі вчителі веліли своїм ученикам вчити цю книжку напам'ять". Цей катехізис способом свого викладу послужив взірцем для усіх катехізисів пізніших часів. Він викладений в питаннях і відповідях і складається з трьох частин: в першій розбирається символ віри після, в другій - молитва Господня, в третій - заповіді.

Петру Могилі та його сподвижникові Ісаї Трохимовичу-Козловському належить також славнозвісний "Катехізис" ("Православне сповідання віри") - важливий чинник активізації українського православ'я. Затверджений чотирма вселенськими патріархами, він став основою віровчення і для всього православного світу. В 1667 р. "Катехізис" вийшов грецькою мовою в Голландії, у 1691 р. румунською мовою в Румунії та церковнослов'янською в Москві. Протягом XVII-XVIII ст. у світі здійснено 25 його видань.

Інтенсивні контакти просвітитель підтримував з молдовськими князівствами в галузі культури. У праці "Літос, або Камінь… Церкви Святої Православної віри" (1644) він наголошував, що православна церква, крім віри, спирається на народні звичаї, традиції, культ святих, підтверджуючи це прикладами з життя молдовських князівств. Герб митрополита містить державні герби Молдови та Волощини. В його багатій бібліотеці в Києво- Печерській лаврі було чимало молдовських рукописів, частину з яких він готував до видання. Таким чином, захищаючи православ'я, автор (або автори) розглядав його як рівноправну течію християнства, відкидав деякі догмати католицизму, зокрема претензії римських пап на правління християнською церквою загалом. За таких умов, стверджував він, про об'єднання церков на принципах наявної унії не можна вести мову - Східна церква не проти возз'єднання, але на основі рівних прав обох християнських конфесій.

Твір "Літос" складався з трьох розділів: в першому обговорюються тайни й обряди, в другому - церковний устав, в третьому - дві головні догматичні різниці між східною й західною церквами: походження святого Духа і верховне начальство папи. Взагалі, з оглядом на значення обрядів, Могила відрізняє природні головні признаки від додаткових. Природними він називає ті, що при всяких змінах форм мають лишитися непохибні, вони містяться в: могила митрополит просвітницький книговидавничий

· матерії;

· формі або слові;

· інтенції (намірі) того, що відправляє службу Божу (богослуження).

Таким чином в тайні хрещення вода становить матерію, виголошення слів: "хреститься на ім'я Отця, Сина і святого Духа" - форму, внутрішній намір або бажання того, що сповнює тайну, щоби звести ласку Св. Духа - інтенцію. Зовсім так само в літургії єственну частину її становлять, крім внутрішнього н а м і р у священика: матерія, тобто хліб і вино, і форма, тобто освячуючі її слова Спасителя: "прийміть, їжте й пийте від неї усі". Весь лад богослужіння, в котрий прибрані або влучені єственні признаки, може змінятися в різних церквах. Відповідно до місцевостей, давніх звичаїв і переказів, можуть існувати всякі обряди. Обряди можуть в одній і тій самій церкві після потреб часу змінюватися, доповнятися й скорочуватися, та не інакше, як на основі соборів. Кожен священик, зокрема, повинен точно виконувати все, що постановляють богослужебні книги, прийняті в той час. Такий був погляд знатного митрополита на весь лад зверхнього богослужіння. Він завзято виступав проти римської церкви, але зовсім не з причин різниці богослужебного ладу, а за її догматичні похибки, між котрими перше місце займає признання абсолютного голови в особі римського папи.

В "Анфологіоні…", "В душевную ползу спудеов и всех благочестивих любомолитвеных" (1636), "Євхологіоні" та багатьох інших проповідях і творах митрополит приділяв багато уваги різним аспектам процесу збагачення духовного світу українського народу. "Анфологіон…", який І. Франко називав "чудовою енциклопедією моральних і житейських повчань для молоді", містить важливі ідеї щодо побудови навчально-виховного процесу. Значною мірою ці ідеї є творчим розвитком поглядів українських просвітителів попереднього історичного періоду. Автор підкреслював, що до кожної дитини необхідно знайти особливий підхід, врахувавши її специфічні властивості. Не даючи вікової періодизації, він звертав увагу на важливість постійної зміни "способів" (методів) проведення освітньо-виховної роботи, які відповідали б рівневі розумового й морального розвитку учня. Процес навчання повинен мати чіткі й насамперед визначені часові межі, в які мусить вкладатись учитель. Треба, щоб дитина встигала засвоювати новий матеріал, але неприпустимим є тупцювання на місці. Взагалі слід заощаджувати час, призначений для навчання : "Хто шукає час, той вже втрачає час".

Твори вченого містять багато моральних сентенцій і виховних вимог; релігійні та моральні мотиви пов'язуються із загальнолюдськими поглядами на норми поведінки особи в суспільстві. Він закликав виховувати в молоді чистоту думок і тіла, бажання робити добрі справи, повагу до батьків, слухняність, цнотливість, милосердя, стриманість. Підкреслював вирішальну роль розуму (а не емоцій) у виборі форми поведінки, досягненні поставленої мети. Ці погляди асоціюються з вимогою Дж. Локка виховувати в дітей дисципліну духу. Життя швидкоплинне; найвищою нагородою людині є вдячність інших людей. Служіння Батьківщині - основна мета людського життя. Виховні ідеї Петра Могили відіграли значну роль у формуванні світогляду української молоді напередодні й у період національно-визвольних змагань.

Цікавими є політичні погляди Петра Могили, зокрема на те, яким повинен бути взірцевий, "ідеальний" правитель. У праці "Тріадіон" (1631) він підкреслював, що зміст верховної влади полягає в загальному добрі. Можновладець мусить "жити у мирі з усіма сусідами. Заради свободи вітчизни і підданих своїх мужньо ставати на захист. Воювати з ворогами, незлобивих же милувати - є обов'язок будь-якого начальника". Правитель має не лише видавати закони, але, насамперед, обмежувати ними самого себе. Випереджаючи на багато років Вольтера й Монтеск'є, Петро Могила мріяв про той час, "коли чи філософи царювати будуть, чи царі філософствувати".

Філософські та правові погляди мислителя спростовують висунуту в працях деяких дослідників радянського періоду тезу про розрив між верхівкою православного духовенства на чолі з Петром Могилою, з одного боку, і козацтвом та національно-визвольним рухом - з іншого. Не підтримуючи популістських гасел, вчений свідомо й цілеспрямовано скеровував свою реформаторську діяльність на благо православної церкви та українського народу. В своєму духовному заповіті він писав : "Коли Бог благословив мене бути пастирем столиці митрополії Київської, а перед тим ще архімандритом Печерської Лаври, - з того часу, бачачи занепад благочестя в народі руському ні від чого іншого, як від того, що не було ніякого наставляння і науки, я поклав обітницю свою Господу Богу все своє майно, що дісталось від батьків… і прибутків з маєтків… віддавати… на оновлення зруйнованих домів Божих, …на заснування… шкіл, прав і вільностей народу руського".