Слободжанщина

Майже одночасно з Гетьманщиною втратила свій автономний устрій іще одна українська область на лівому березі Дніпра - так звана Слобідська Україна, її історія творить окрему сторінку в діях української землі, і через те їй треба присвятити окремий розділ у цьому нарисі. Історіографія Слобідської України доволі добре розроблена в українській і російській історичній науці, з далекого погляду навіть краще, ніж певні періоди історії Гетьманщини. Досить указати на праці Багалія, Миклашевського, МІллєра, до яких прилучився цілий ряд молодших дослідників. Осередком наукової праці над дослідами історії Слобідської України до недавнього часу був Харьків із його університетом і ріжними установами, звязаними з університетом. Досліди улегшувало те, що в Харькові сконцентровані й місцеві архівні матеріяли, це головне джерело історичних студій. Професорові Вага-лієві належить і 'перший загальний курс історії Слобідської України, що появився в 1918 році й подає ніби підсумок усієї дотеперішньої наукової праці над історією краю.

Іменем Слобідської України означують широку область, яка лежить на схід від теперішньої Полтавщини й обіймає простір цілої колишньої ґубернії Харьківської та кількох південних і південно-за-хідніх повітів губерній Курської й Воронізької. З погляду етнографічного ця область творить компактну цілість із чисто українським населенням. З погляду історичного треба пригадати, що більша частина теперішньої Слобідської України, або просто Слобожанщини, була тереном дуже давньої словянської кольонізацїї і X-XVIII віках входила в склад Чернігівсько-Сіверського князівства, її простори були ареною завзятої боротьби з половецькими ордами, й десь на території теперішньої Харьківщини відбувся нещасливий похід сіверських князів, оспіваний у "Слові о полку Ігоря". Татарська руїна на довгі століття обернула цей край у безлюдну пустиню, яка тільки в першій половині XVII віку почала кольонізуватися наново, знову ж таки українським населенням.

З погляду географічного Слобідська Україна представляє високу площину на вододілах басейнів Дніпра й Дону. Це типовий чорноземний степ, переритий глибокими ярами, на дні яких течуть річки й струмочки, й колись багатий лісами. Високі лісисті береги річок Донця, Тихої Сосни, Осколу були дуже зручні для поселення й оборони від ворогів. Річки Оскол, Донець, навіть Псьол і Ворскла в своїй горішній течії були колись сплавні, бо на дні їх уже за наших часів знайдено якори й останки суден доволі великого розміру. Систематичне нищення лісів довело до того, що річки стали маловодні і втратили своє колишнє значіння комунікаційних шляхів.

На світанку нашої ери степи теперішньої Слобідської України служили за пристановище для цілого ряду кочових племен, які перебували тут одно за другим, довго не задержуючись і посуваючись щораз далі на захід. Гунни, авари, печеніги, торки, половці, татари -всі вони залишили сліди свого перебування й своєї культури в численних археольоґічних знахідках. Коли від половини XIII віку на південному сході запанували татари, то через степи Слобожанщини пролягали їх шляхи, котрими вони робили свої наїзди на українські й великоруські землі. Ці шляхи проходили звичайно по вододілах річок. Із них історичне значення, як військовий, а пізніше торговельний шлях, здобув собі шлях Муравський, що йшов із Криму через Перекоп, поміж верхівями річок Молочні Води й Кінські Води, поміж Вовчими Водами й Торцем, далі вододілом Дону й Оки аж до самої Тули; так само через Слобідську територію проходили шляхи ізкшський, Калміуський, Бака'ївський, Ромодан і Сагайдачний.

Коли в кінці XIV в. татарська сила почала слабнути й на півночі виросли, два державні осередки, які стали обєднувати біля себе великоруські, білоруські й українські землі, - - один у Москві, а другий у Вільні, то експанзія великого князівства московського почала посуватися головно на південь і південний схід. Територія Слобожанщини уявляла собою так зване Дике Поле, звідки появлялися дрібні й більші татарські загони, щоб нападати на південні окраїни Московської держави. В міру того, як протягом XV й першої половини XVI століття ці окраїни заселювались, явилася потреб а, організувати постійну охорону з боку неспокійного, вічно загрожуючого степу. Московський уряд уживав системи погряничних укріплень, звязаних між собою цілою безпереривною лінією дрібних форпостів і сторожових станиць, так що виростала ніби одна суцільна оборонна лінія, на північ від якої жило осіле хліборобське населення, а на південь простягався на довгі сотні кільометрів порожній безлюдний степ. Ця лінія з бігом часу все більше й більше посувалася на південь, захоплюючи щораз більші простори під владу московського царя. .Ллє кольонізація не поспівала за посуванням оборонної лінії, й укріплені пУнкти творили ніби оази серед пустопорожніх просторів. За царя Івана Лютого, отже в половині XVI ст., оборонна лінія проходила від Путивля на литовській гряниці вздовж річки Сейма. За його наступника, царя Федора Івановича, - значить між роками 1584-98, проведено новий ряд погряничних кріпостей по лінії Білгород, Курськ, Вороніж, Валуйки, Лівий. А за кілька літ цар Борис Ґодунов будує крі-пость Царево-Борисов уже в межах теперішнього Ізюмського повіту на Харьківщиш.

Нарешті за Михайла Федоровича в першій половині XVII в. будується так звана бєлгородська лінія, яка висувається на південь на сотні кільометрів. Рідке великоруське населення кріпостей І форпостів складалося переважно з військових та службових людей. Цивільне населення йшло сюди дуже неохоче. До того ж Московське царство після смути . початку XVII в. само значно збезлюдніло й не мало, звідки брати кадри поселенців, щоб кольонізувати ці далекі й глухі окраїни. Невеличке число так званих слобід (сел, де нема ще церкви) тулилося під захист укріплених пунктів, і в них перебувало дуже нечисленне населення, переведене насильно з центральних областей Московської держави. Отут то на поміч прийшла українська кольонізація, яка протягом кількох десятків років цілком змінила фізіономію країни, обернувши порожній дикий степ у цвітучий, заселений господаркою, хліборобською людністю край. Ця кольонізація розпочалася в першій половині XVII в. після краху козацького 'повстання на лівобережній Україні, в 1638 році. У цьому році козацький ватажок Остряниця з цілим полком у 900 людей перейшов московську гряницю й явився до московського воєводи в Білгород. З дозволу московського уряду утікачів оселено коло Чугуєва, трохи на схід від теперішнього Харькова. Втікачі кали задержати свою військову організацію й служити ділу охорони південної гряниці від татар.

Але цей перший кольонізаційний акт був невдатний. Жорстокість московської погряничної адміністрації й ріжні надужиття з її боку знеохотили переселенців. Із Польщі почали надходити листи, які закликали їх вертатися додому. Серед козаків повстав бунт, Остряницю вбито, й переселенці вернулися назад на польську Україну. Погром козацького війська під Берестечком у 1651 р. й розчарування народ-ніх українських мас у успішності боротьби 'проти Польщі викликав новий еміґраційний рух на схід за московську гряницю. Цілі тисячі козаків із родинами й майном посунули Б межі московських володінь. Московський уряд дуже радо зустрічав нових переселенців, відводив їм обширні пустопорожні землі, дозволяв зберігати свій козацький, устрій і внутрішню автономію. Він був радий цим воєнним кольоністам, які своїми слободами утворювали оборонний вал далеко надійніший, ніж колишні укріплені лінії. За дуже короткий час були заселені нові міста: Суми, Лебедин, Харьків, Охтирка й велике число слобід, від яких цілий край дістав назву Слобідської України або Слобожанщини. Розрухи на гетьманській Україні в 1659 р. викликали нову хвилю еміграції, так само міжусобиця 1663 року і навіть пізніших років приносили все нові юрби переселенців, які шукали спокою й можливости мирної праці.

В 1652 році Іван Зіньківський з лід Острога на Волині вквів за собою тисячу козаків із жінками й дітьми. Він оселився далеко на сході й заснував місто Острогозьк, яке пізніше належало до Воронізької губернії. Збереглися відомості, як виглядало це переселення: Зіньківський, як полковник, привів із собою всю старшину; з ним був обозний, сотники, осавули, полковий писар, навіть два священкки-капеляни. Всі мали з собою родини, слуг, коней, волів, корів, свиней, одним словом виселилися з повним господарством, яке зараз же відновили на новому місці. В тому ж 1652 році якийсь Герасим Кондратісв оселив місто Суми, а в 1654 р. сотник Харько на чолі 37 родин оселив місто Харьків. Трохи пізніше явилося ще 600 людей, і вони збудували в Харькові кріпость. У тому ж році оселено місто Охтирку.

Московські архіви зберегли нам точні статистичні дані про заселення Охтирки й економічний стан переселенців. Ці дані взяті з донесень московських урядовців центральному урядові і, як звичайно в московських урядовців того часу, визначаються точністю й докладністю. Отже Охтирку заснував відділ переселенців, який складався з 445 чоловіків, 109 жінок і 634 дітей, крім того було 72 родичів тих переселенців з 18 дітьми, а всього було народу 1587 лю-їей. Ці люди привели з собою 605 коней, 618 волів, 479 корів, 1473 їівці і 1091 свиню. Як бачимо, живий, інвентар був доволі багатий, і з їм-можна було починати господарство. Московський уряд не по-грібував давати переселенцям ніякої допомоги, давав їм тільки право селитись, а вони сами влаштовували своє життя. Легко зрозуміти, ці переселенці, які обертали дикий степ у заселений господарський край, були дуже бажані для московського уряду. Тому він, не вважаючи на свої централістичні поняття й практику, охоче надавав їм доволі широку внутрішню автономію. Треба зазначити, що паралельно з масовою народньою кольоні-зацією йшла також кольонізація манастирська. Ми знаємо, що на старій Україні-Русі, так само, як і на заході Европи, манастирі були помітним чинником кольонізації. Так було на Русі північній, Воло-димиро-Суздальській, так було й на Україні. На Слобожанщині кольонізація манастирська хронольоґічно навіть випередила кольонізацію народню: в 1624 році ми вже бачимо першу звістку про Святогорський манастир,'що здобув собі пізніше широку славу. В 1652 році засновується манастир у Острогозьку, там же поруч чоловічого повстає мана-стир жіночий. І далі засновується ряд манастирів по всіх важніших містах новоззселеного краю. Манастирі заводять своє господарство, осаджують на своїх землях селян. Рівночасно заводять школи й служать таким чином культурними осередками. Так протягом не більше двох десятків років поза межами Гетьманщини, тут же поруч із нею, тільки за московською погряничною лінією, виросла нова Україна, з козацьким устроєм, дуже подібним до того, який був у покинутому рідному краю. Цікаво тепер поглянути, На яких основах політичних і соціяльно-економічних будувалося жит- тя в їіовозасєленому краю. Як уже згадувано, переселенці зберігали свою військову козацьку організацію, таку, як і на старих місцях, звідки ЕОНИ вийшли. Таким робом на території Слобожанщини сформувалося пять полків: Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський та Ізюмський. Кожен полк творив окрему провінцію, яка ділилася на повіти-сотні. На чолі полку стояв виборний полковник і полкова старшина, як і на Гетьманщині, їх вибирано довічно. Полкова старшина складалася з полкового обозного, який завідував артилерією Й кріпостями, судді, осавула й хорунжого - помічників полковника у військових справах та двох писарів. Судові справи рішалися в так званій судовій ратуші. В сотні були ті самі старшини. Сотника вибирала полкова старшина, а він сам добирав собі сотенних старшин. Це була ріжниця супроти Гетьманщини. Полковник мав дуже велику владу. Він завідував адміністрацією, стверджував судові постанови, командував соїм полком підчас походу, роздавав вільні військові землі поселенцям. Він мав знаки свого достоїнства: пернач (шестигранну булаву), прапор і печать. Він писав від свого імени грамоти, які складом і формою нагадують гетьманські універсали. На слобідській Україиі установився звичай свого роду спадковости полковницького уряду в однім і тім самім роді. Так, наприклад, протягом більш як столітнього існування автономного козацького устрою на Слобожанщині ми бачимо, що родина Донців дала . пять полковників, Кондратіевих - чотирьох, Лесевицьких - чотирьох і так далі. Загалом 8 родів дали 26 полковників. Це було явище майже незвісне на Гетьманщині, й причина його полягала в особливих умовах заселення краю: полковники були переважно провідниками переселенських груп, які приходили на нові землі; вони мали великий авторитет і фактичну владу, як посередники між населенням і московським урядом, і цей авторитет переходив на їх потомків. Населення звикало, щоб на чолі його стояв представник одного й того самого роду.Одначе, даючи козакам-кольоністам повну внутрішню самоуправу в межах полкової організації, московський уряд не обєднував усі пять слобідських полків під владою однієї особи зпоміж їх самих. Слобідські полки не мали над собою гетьмана, як було в старому краю, а підлягали безпосередньо московському воєводі, який сидів у Біл-городі. Це був їх головний начальник. Він затверджував полковників на ї&иосадах і пропонував цареві кандидатів. Становище білгородсько-го воєводи вважалося за одне з важніших серед московської адміністрації, на це становище призначали звичайно родовитих людей -бояр або князів. Бєлгородський воєвода мав велику владу, і ми знаємо випадок, коли в 1692 році воєвода Шереметєв скуб за волося полковника Коидратієва за скаргу на другого полковника, якого протегував всемогутній воєвода. Справи слобідських полків підлягали в самій Москві так званому "Розрядному Приказу": "прикази" - це був рід міністерства, але їх було дуже багато, часом до сорока, й розподіл чинностей між ними не завжди відповідав нашим поняттям про міністерство, яко орґан центрального управління в державі. З кінця XVII віку слобідські полки передано в завідування т. зв. "Велико-россійскаго Приказа". Проф. В. Данилевичеві пощастило знайти сліди існування спеціяльного "Слобідського" приказу в Москві, але це питання досі не вияснене в науці. Московський уряд умисне не обєднував слобідських полків під управою одної особи зпоміж українців. Він звертався до кожного полку окремо й старався, щоб серед слобідських полків не виробилося почуття окремої територіяльної цілости. Основою конституції полків були царські "жаловані" грамоти. Першу таку грамоту дістав Острогозький полк у 1652 р., в 1669 році дістали кожен зокрема полки Харьківський, Сумський і Охтирський, у 167С році полк Ізюмський. Ці грамоти надавали: право власного козацького устрою, свободу від податків на землю, право вільної торговлі й вільного викурювання горілки.

Заховалися дані про число козаків із 1700 року. "Компут", себто реєстр козаків, які мали відбувати службу, виносив тоді 3.500 людей: у сумському полку було 1.230 козаків - це був найчисленніший полк, у охтирському 820, у харьківському 850, у ізюмському 250, у острогозькому 350. У 1732 році було в компуті вже 4.200 козаків, але всього реєстрових козаків, себто приналежних до козацького стану, було 22.000, а разом із т. зв. помічниками й підсусідками 86.000 людей.Треба зазначити, що серед переселенців були не тільки військові люди-козаки, але й прості селяни-хлібороби. Переселенці приносили з собою на нові землі вже готовий поділ на стани. Воєводи, сповіщаючи Москву про прихід переселенців, доносили, що прийшли "мужики деревенскіе" або "пашенние мужики". Були й міщани. У Харькові вже в 60-х роках XVII століття воєвода Ситін у часі ревізії зареєстрував поруч козаків кілька сот міщан і селян-хліборобів. Населення Харькова та ішли& міст ділилося на "козаків полкової служби" й на міщан, які властиво творили одну спільну соціяльну ґрупу з селянами, бо так само жили здебільшого з хліборобства. Одначе вони були заняті також і ремеслами. Серед них дуже скоро розвинувся цеховий устрій, як і в старому краю. На чолі кожного цеху стояв цехмістер і судив у цехових справах, окрім діл карних. Судили по писаним артикулам Магдебурзького права так, як і на Гетьманщині.

Головним, пануючим, упривілейозаним станом були козаки, як і на Гетьманщині. Козаки поділялися на дві категорії: на козаків "виборних* (або компанійців) і на "тдтюмішників". Виборні це ті козаки, Що сами відбували службу, поставляючи певний контингент узброє-них вояків, щоб заповнити установлений "компут". Підпомішники це були бідніші козаки, які сами звичайно не служили, а підпомогали виборних грішми або.харчами. Підпомішників звичайно бувало, як це ми вже бачили з наведеної статистики, в пять або шість разів більше, як виборних.

Селяни, як окремий стан, появилися на Слобідській Україні, як ми бачили, одночасно з козаками. Вони оселилися як вільні хлібороби, зберігаючи свою назву "посполиті", яку мали й на Гетьманщині. Вони платили до царського скарбу податок, але зберігали довший час право вільного переходу з місця на місце. Одначе більша частина посполитих селилася на землях козачої старшини й заможніших козаків, не бажаючи діставати землю з фонду т. зв. вільних військових земель, бо володіння такою землею було звязане з військовою службою: треба було записатися в козаки й відбувати воєнну службу. Козача служба приваблювала далеко не кожного, бо була тяжка, й пересел^нці-хлібороби не всі були охочі міняти плуг на шаблю.

Землеволодіння на Слобідській Україні, як і на Гетьманщині, було основою всього економічного життя. Земля теоретично належала цареві. Даючи жаловану грамоту якомусь полкові, цар передавав у його розпорядження всю землю. Землі були величезні простори. Вона була порожня й ніким незаселена. Кожен міг присвоїти собі стільки землі, скільки міг обробити. Земля переходила в приватну власність поселенців. Основою цієї власности була, як тоді казали, "займанщина", себто загорнення в свою власність певної кількости орної землі, лісу й сінокосів. Але щоб урегулювати цю займанщину, звичайно робили так, що при заснуванні нового міста або села, означали якийсь певний район навкруги, який ділили між окремими поселенцями. Так, при засновуванні Чугуєва його мешканці дістали по ЗО десятин на душу, в Охтирці по 42 десятини. Окрім того було відведено кожному участок лісу й сінокосу. Пізніше поселенці старались оформити й закріпити за собою володіння, випрохуючи відповідні документи в московської адміністрації. Особливо цінилися царські грамоти, які забезпечували непорушність або вічність, як тоді казали, володіння. Так у 169В році новозасновані полки дістали царські жало-вані грамоти, і в цих грамотах виразно стояло, що полковники, старшина, козаки й міщани можуть спокійно володіти землями, сінокосами й лісами, які вони заняли, що воєводи не мають вмішуватися до їх господарювання та міряти їх землі.
Одначе землі було так багато, що й після осадження на ній переселенців та поділу між ними займанщини зоставалося вільних просторів більше, ніж заселених місць. Ці простори творили вже згаданий вище фонд вільних військових земель, який фактично знаходився в розпорядженні старшин з полковниками на чолі. Володіючи більшими достатками, себто більшим господарським інвентарем, старшина відразу могла займати для себе більші шматки землі й заводити на них господарство в ширших розмірах. Щоб мати готові робочі руки, старшина селила на своїй землі посполитих, які, дістаючи для свого прожитку певні ґрунти, помагали обробляти поле свого пана. Таким побитом на Слобожанщині дуже рано появилася більша земельна власність і були песіяні зерна будучих поміщицьких порядків.

Ми можемо на основі документів простежити, як виростала на Слобожанщині більша земельна власність і як появлялися панські маєтки з поселеними на них і залежними від своїх панів селянами. Відомий запорозький кошовий Іван Сірко заснував на річці Мерефі слободу Артемівку, де поселив 20 дворів селян. Харьківський полковник Донець завів хутір на річці Удах із посполитими. Навіть гадяць-кий полковник Михайло Василіїв, із сусідньої Гетьманщини, осадив у сумському полку слободу Михайловку, де було поселено 800 посполитих. Рідкий із старшин не зробився значним земельним власником і не вів більшого господарства руками поселених на його землі посполитих. Цар Петро роздавав землі не тільки українським старшинам за вірність у часі шведської війни, але й російським офіцерам. Таким робом Із початком ХУЇП століття появляються на Слобідській Україні поруч українських дідичів і московські поміщики.
Яке ж було становище селян, які були їх повинності супроти панів? Певна річ, що спочатку, в другій половині XVII ст., коли ще відбувався процес кольонізації, повинності ці були невеликі: селяни були зобовязані уділяти частину свого робочого часу на те, щоб зорати землю дідича, в якого вони селились, і зібрати хліб у кінці літа. Ці повинності припадали головно на сезон літніх полевих робот. Але зча-сом повинності росли. Приклад кріпацьких відносин у сусідніх про-вінція"х московської держави робив своє діло. Поміщики-росіяни виводили своїх кріпаків із центральних областей і селили їх на подарованих царем землях на Слобожанщині. Вся еволюція поміщицько-селянських відносин у Росії відбувалася в тому напрямі, щоб прикріпити селян до землі й до поміщика.

Слобідські козаки, крім постійної охоронної служби проти тат брали, участь у цілій низці кампаній. Московський уряд посилав битися проти Виговського, проти Бруховецького, проти Орлика у часі походу Карла XII на Україну. В році 1724 вони воювали Персії, а в 1733 р. ходили в похід на Польщу. В 1736 році під фельдмаршалом Мініхом ходили на Крим і понесли великі втрати в бою Чорній Долині. В 1739 році вони ходили в молдавський похід, у 1746 р взяли участь у війні за австрійську спадщину і, нарешті, в 1756-62 роках брали участь у семилітній війні. Як бачимо, військова діяльність слобідських козаків була дуже інтенсивна й, очевидно, бойові прикмети їх цінилися російським урядом.

Але російська влада вимагала від них не тільки чисто бойової служби. Вона накладала на них ще й інші повинності, не раз далеко тяжчі для них, як сама війна. Так, ще в 1697 році цар Петро посилає їх будувати Кизикерменську фортецю на долішньому Дніпрі, а в 1719 році посилає їх на страшні роботи - копання каналів на півночі. З кожних сімох дворів посилали по одному козаку. Смертність серед них була страшенна. В 1728 р. слобідських козаків посилано на не менш тяжкі роботи для будування кріпостей на границях Персії. В 30-х роках XVIII ст. слобідські козаки, так само як і гетьманські, будують так зв. українські лінії проти татар. Із кожних десятьох дворів брали задля цього по одному робітнику, по одному возу з волами, а на кожних 50 людей іще Й по одному плугу з волами. Всі мусіли мати свої власні харчі. В часі походів Мініха на Крим слобідські козаки мусіли доставити для російського війська 12.000 волових возів і крім того годували це військо, поки воно стояло на квартирях у Слобідській Україні. Всі ці повинності далеко тяжче, ніж війна, відбивалися на козаках і руйнували їх економічний добробут.

Як уже було згадано, козаки на Слобідській Україні ділилися на дві категорії: на виборних і на підпомішників. Бойова й походна служба лягала головним тягарем на виборних козаків. Підпомішняки мусіли помагати виборним грішми й харчем. Вони ходили також у походи, виконуючи обозну й взагалі нешерегову службу. Але до воєнних по-винностей 'притягувано також і міщан, яких іноді офіційно називано "козаками городової служби". Міщани мусіли удержувати в порядку кріпості й постачати на військо смолу, коноплі, вози, колеса,^ хомути, сідла, давати фіри для перевозу харчів та амуніції. Майстрі зпомі міщан - ковалі, шевці, кравці - посилалися в полки для виконування роботи у своєму фаху.

Не зважаючи на воєнні тривоги й звязані з війною тягарі, к. відзначався великим добробутом. Родючість ґрунту й взагалі багатство природних даних сприяли розвиткові високої рської Культури. В краю процвітало виноградарство, під Чугуєвом . Наприклад, царські виноградники, шовківництво, тютюнництво, собливо скотарство. Про його розвиток дають поняття цифри за-пленого татарами скоту; так, у році 1680 татари підчас наскоку за-или коло 12.000 голів скоту, а в 1681 році коло 400 коней, 2.300 і корів та 3.000 овець. Було розвинуто також бжільництво, шкурництво, млинарство, здобування по лісах смоли й поташу. Помітний також розвиток ремесел. У кінці XVIII ст. було в цілій Сло-жаншині 6776 домашніх майстерень, а всіх ремісників було 33.834. Вироб ішов не тільки для місцевого продажу, але й на всю Україну, на Гетьманщину, й навіть на Україну правобережну. Місто Чугуїв славилося своїми кушнірами, Охтирка плахтами, Водолаги килимами. Край провадив обширну торговлю, що зосереджувалася на ярмарках. Головні ярмарки бували з Харькові чотири рази на рік і в Сумах тричі на рік. Приїздили купці з Шлезьку, Ґданська, Липська, з Гетьманщини, Криму, Москви, Галичини. Чужі купці привозили здебільшого металеві вироби, мануфактурний і бакалійний крам, на місці ж збувалися продукти господарства й домашнього виробу.

Слобідська Україна майже не мала своєї політичної історії й не знала якихось внутрішніх чвар і непокоїв. Більш-менш спокійне життя переривали тільки походи поза межі краю, а в цих походах, як уже згадувано, слобідські козаки грали дуже активну ролго, та ще татарські наскоки. Ці наскоки були справжнім бичем Божим і завдавали тяжких утрат краєві: особливо страшні напади були в останніх десятиліттях XVII віку, коли десятки тисяч людей попали в неволю, були спалені сотні сел і угнана маса скоту. Дрібні напади повторялися постійно й тяглися майже до самого завоювання Криму в кінці XVIII століття. Ці наскоки тримали населення, особливо погряничних районів, у постійній напрузі. Вони вимагали пильної вартової служби. Для охорони від несподіваних наскоків будувалися вздовж усієї гря-ниці укріплені лінії редутів із сторожовими пунктами й кріпостями. Будування цих ліній пожирало масу енергії та матеріяльних коштів. Але й лінії мало помагали: хижаки вміли прокрадатися непомітно й крізь ці лінії.
Аж до самого кінця XVII віку московський уряд не чіпав автономії слобідських полків. Він задовольнявся тим, що придбав насе-Іня для общирної области, яка до того часу стояла пусткою, й не накладав своєї руки на внутрішнє життя цього населення. За царя етра І ми бачимо бажання яко-мога більше використати засоби й Слобідської України, що зрештою відповідало загальному на-рямкові Петрової політики, яка вимагала максимальної напруги л усіх провінцій держави. Уже в кінці XVII віку цар Петро на-р Здав на козацьких підпомішників особливий податок по одному на душу. В 1700 році цей податок скасовано, але натомісць >влєно постійний "компут" козаків у 3.500 людей.

За Катерини І слобідські полки переведено під управу Воєнної Колегії і в кожному полку заведено регулярну роту загального для імперської армії типу. Властиво реформи, які довели до скасування автономного устрою краю, почалися за цариці Анни, В 1732 році переведено під проводом майора Хрущова статистичний дослід стану слобідських козаків. В наслідку цього досліду сконстатовано тяжкий матеріальний стан козаків, як результат постійних походів і воєнних тягарів. Цариця Анна випустила указ, де говорилося про потребу піднести добробут козаків. Справа була доручена князеві Щаховському, президентові Малоросійської Колегії на Гетьманщині. Шаховськой оселився в Сумах і заснував тут спеціяльну комісію для опрацювання реформ у Слобідській Україні. Комісія складалася з російських офіцерів, а слобідські полковники були присутні тільки "з дорадчим голосом. Ця комісія виробила проект реформ, які й були незабаром переведені в життя. Насамперед було оповіщено, що право "займанщини", себто вільного заволодіння землею, надалі касується. Але ті, що вже володіли землею давніше на підставі займанщини, могли спокійно володіти нею й надалі. Установлявся постійний "компут" шерегових козаків у 4.500. ТІ виборні козаки, які в даний час не відбували служби, мусіли платити грошовий податок на користь тих, що відбували службу. Взагалі виборних козаків було по підрахунку- 22.000, підпо-мішників нараховано 86.000, і вони так само були обкладені грошовим податком. Слобідські полки дістали одного спільного начальника в особі полковника Лесевицького, креатури князя Шаховського. Лесевицький одержав рангу бриґадира. Не трудно бачити, що ця реформа зачіпала самі основи соціяль-ного й службового укладу Слобідської України. Приписування під-помішників до старшини для приватної служби виглядало так, як за-кріпощення козаків. Цілком зрозуміло, що реформа князя Шаховсько-го дуже не подобалась козакам.. Утворене нею становище продержалося тільки до смерти цариці Анни. На коронацію нової цариці Єлизавети до Москви прибула депутація від слобідських полків із самим бригадиром Лесевицьким на чолі й подала петицію про скасування цієї реформи. В 1743 році ЇЇ дійсно скасовано. Козаки знову дістали свої права, від старшин віднято шдіюмішників і знову повернуто їх до козацького стану. Було підтверджено, що суд і кари мають відбуватися на основі свого українського права. Компут виборних козаків побільшено до 7.500, усім козакам дано одностайні мундури, що ніби зрівнювало їх до певної міри з регулярною російською армією. Але рівночасно на Слобожанщину накладено обовязок утримувати своїм коштом чотири реґулярні полки російської армії. Та недовго Слобожанщина пишалася відновою свого давнього укладу життя. За кілька років знову почалася реакція, яка за чверть століття привела до повного скасування й тієї невеликої автономії, яку мали слобідські полки. В 1748 році вийшов наказ про заборону козакам переходити не тільки до Гетьманщини, але й переселятися з полку до полку. Козаки прикріплялися до місця.

На території Слобожанщини заведено реґулярні гусарські полки, навербовані з місцевої людности, й цим полкам віддавано явну перевагу перед козаками. Та ось вступила на престол цариця Катерина II. Тепер реформи почалися рішучі й ґрунтовні. Як і в Гетьманщині, реформи були поперет джені сконстатуванням "непорядків" у краю й потреби їх направити. В 1763 р. перевів майор Щербінін по наказу згори слідство в справі доносу одного сотника про непорядки в адміністрації краю. Результати слідства були дуже невтішні для старшинської управи. В Петербурзі засновано в 1764 році комісію з князя Шаховського, Паніна й Олсуфева для обміркування становища краю. Серед старшини зчинився переполох. Всі розуміли, що важиться доля автономії краю. Рішили були вислати депутацію до Петер-бурґу, але ніхто з делегатів не зважився їхати боронити старі права, всі залишилися вдома під претекстом хороби. Тимчасом комісія визнала організацію слобідських полків за незручну й перестарілу, і влітку 1765 року вийшов царський маніфест про скасування полкового козацького устрою на Слобідській Україні. Край обернуто у так звану Слобідеько-Українську Губернію. Замісць пятьох козачих полків установлено пять гусарських полків із охотників. Козаки, під-сусідки й підпомішники були обернуті в особливий стан т. зв: "військових обивателів", обкладених подушним податком. Хто мав право курити горілку, той платив по 95 копійок від душі, а хто не мав, той по 35 копійок. Всього козачого населення обох полів начислено коло 300.000. Селяни були обкладені податком по 60 коп. їх було разом із жінками 328,000. Знайшлося в краю ще 4.500 циган, але вони всі були неосілі. Переходи й переселення селян від одного поміщика до другого були строго заборонені. ТІ військові обивателі, які мешкали по містах, утворили разом із міщанами окремий міщанський стан, який дістав у 1780 році право самооподаткування. Хто з міщан мав капіталу більше, ніж 500 рублів, той міг записатися до окремого стану купців. Козацьку старшину переведено на російські військові чини: полковник діставав чин російського підполковника, обозний премієрмайора, суддя секунд-майора і т. д. Козацька старшина давно аже зробилась упривілейованою верствою, й перейменування її в російські офіцерські чини було тільки дальшим кроком до зрівняння її в правах із російським дворянством. Так протягом короткого часу край цілком змінив свій колишній вигляд, хоч усі ці зміни торкалися більше форми, а по суті давні суспільні взаємовідносини змінилися небагато. Як же реагували слобожани на ці реформи? Не вважаючи на те, що її упривілейованого становища майже не порушувано, козацька старшина була дуже не-задоволена. Ще коли в Петербурзі засідала Комісія, яка виробляла нові порядки, туди приїхав у своїх справах ізюмський полковник Федір Краснокутський. Він довідався про роботу Комісії, збагнув, до чого воно йде, і зараз же написав додому, щоб звідти прислали депутацію клопотатися, щоб усе було залишене по старому. Він писав між іншим: "Нехай Бог виправить сльози бідного народу на нас, бо старшинствувати ми вміли, а як тепер настав тяжкий час, то й пальцем рушити не хочемо для загального добра!" В Ізюмі старшина ніяк не реагувала на лист Краснокутського, але по інших містах він зробив вражіння. Почали збирати гроші, щоб вислати депутацію. Особливо клопотався підпрапорщик харьківського полку Сухомлин. Чутки про якісь приготування серед старшин дійшли до російських урядових сфер і викликали там тривогу. Було переведено слідство, шукали якоїсь змови, пішли арештування. Скінчилося тим, що Краснокутського присуджено вибити прилюдно батогами, але потім помилувано; його позбавили маєтку, чинів і заслали до Казані. Але за те таки вибито батогами Сухомлина і ще декого з старшини, які брали участь в аґітації за посилку депутації до Петербургу. Але рух старшини не перекинувся в народні маси.

Настрої й почуття слобідського населення знайшли собі нагоду для вияву підчас Комісії 1767 року, що її сликала Катерина II для обміркування проекту нових законів. Так само, як і на Гетьманщині, ця Комісія дала нагоду для легального вияву невдоволення з переведених російським урядом реформ. Слобожанщина вислала до Комісії 15 депутатів, 5 від дворян, 5 від міщан і купців, і 5 від військових обивателів. Перші дві ґрупи вибирали своїх представників безпосередньо, військові ж обивателі переводили три стеленні вибори. Вже в часі виборів виникли подекуди інциденти. В селі Межирічі в наказ депутатові включено побажання, щоб вернулася козаччина. Особливо агітував при тім козак Грінченко. З цього адміністрація зробила трохи не бунт. Грінченка й Ще 15 чоловіка заарештовано, заковано в кайдани й відправлено до Сум, де суд присудив їх вибити нага-ями. Були невеликі розрухи й по інших місцях. Видко, російська адміністрація зовсім не розуміла елементарної свободи виборів.

Коли переглянути накази слобідських виборців своїм депутатам, то шляхетські накази вражають своїм яскраво егоїстичним характером. Дворяни домагалися узаконення свого упривілейованого становища, вимагали, щоб селянам було заборонено переходити з місця на місце або вступати на службу до гусарських полків. Обстоювали свободу винокурення, свободу від військових постоїв у їх маєтках та від постачання військові фір. У шляхетських наказах зовсім не видко було політичного моменту. Одинокий ясний промінь серед шляхетських наказів - це прохання сумських дворян про заснування університету, а острогозьких-про призначення на кожний полк по - одному лікарю.

Міщанські накази висловлювали чисто економічні побажання: про горілку, сіль, про мито й т. й. На жаль, харьківський наказ пройшов через цензуру ґубернатора Щербініна, і ми не знаємо, чого власне бажали харьківські міщани. Одначе серед міщанських депутатів знайшлося двоє, Дзюба й Черкас, котрі в самій законодатній комісії в Москві сміливо виступали проти дворян і обвинувачували старшину, що вона захопила козачі землі, а самих козаків повернула в своїх підданих. Говорили про утиски, домагалися відібрання слобід і хуторів, заселених старшиною, й віддання їх військовим обивателям. Сами ж військові обивателі в своїх наказах прохали про повернення колишніх порядків, про відновлення козаччини, так як було за цариці Єлизавети. Та найбільше в наказах військових обивателів, як і міщан, виставлялись економічні домагання. Промовці зпоміж козацьких депутатів виступали проти старшини, домагалися передачі захоплених старшиною козачих земель військовим обивателям, домагалися визволення з підданства козаків, незаконно туди записаних. Видко, що молоде дворянство Слобідської України не мало того політичного досвіду й тієї традиції, які зберігалися на Гетьманщині з її колишньою широкою автономією, з її майже самостійним державним устроєм. Але слобідське дворянство, хоч не виявило ні політичних змагань, ні громадської відваги, проте зберігало національні традиції, привязання до своєї старовини, до своєї мови й пошану взагалі до освіти й культури. Все це виявилося вже на початку XIX століття, коли почалося українське національне відродження й коли в цьому відродженні власне Слобідська Україна взяла дуже помітну участь.

Що торкається культурного життя Слобожанщини, то тут треба насамперед зазначити, що Слобідська Україна жила одним спільним культурним життям із Україною гетьманською; між ними обома завжди існував на цьому полі дуже тісний звязок. Політична гряниця між Слобожанщиною й Гетьманщиною відчувалася дуже мало. Діти слобідської козацької старшини й навіть простих козаків училися в школах Гетьманщини, передовсім у Київо-Могилянській Академії. Книжки, друковані в КиївІ, Чернігові, Новгороді-Сіверському і навіть у західньо-українських друкарнях, знаходили собі поширення серед слобідського населення. Вже на початку XVIII століття Слобідська Україна здобула собі свою власну високу школу в формі Колєґіу-м у , заснованого спочатку в Білгороді й скоро по тому перенесеного до Харькова. Професорами в цьому Колегіумі були майже виключно вихованці київської Академії, і ввесь устрій Колегіуму та напрям ви-кладаної в ньому науки був копією київської Академії. Народня школа на Слобожанщині була так само широко розповсюджена, як і на Гетьманщині: майже кожне село мало школу, а деякі села й по кілька шкіл. Так само був поширений тип мандрівних учителів, так званих "мандрованих дяків". Зразком культурної едности обох українських земель може служити діяльність знаменитого українського фільософа XVIII століття Григорія Сковороди (1722-1794), яка однаково належить як Слобідській, так і Гетьманській Україні. Ту саму спільність, що в обсягу освіти, ми бачимо і в царині мистецтва, головно архітектури й малярства. Українське барокко в будівлі камяних і навіть деревляних церков знайшло собі як найбільше поширення на Слобожанщині, і деякі з церков Харькова, Охтирки, Боромлі та інших міст являються блискучими зразками цього стилю. Так само і в малярстві знайшли собі яскравий відгук західньо-европейські мистецькі течії, і ще недавно в спеціяльних розвідках із історії українського мистецтва було зазначено, що в одному глухому селі Слобідської України, в церкві знайдено старі образи, що представляють талановите наслідування Мурілля. Покійна дослідниця української старовини, Олександра Єфименкова, на основі знайденого опису майна одного слобідського полковника початку XVIII в. малює культурний побут вищої верстви в краю цього часу. І знову ми дістаємо той самий образ, що його зустрічаємо в ті часи на Гетьманщині: ті самі зразки культурної обстзнови, мистецького смаку, предметів мистецтва, та сама присутність загряничних виробів, які свідчать про живі культурні й економічні взаємини з західньою Европою.

Але може ніде глибока єдність культурно-національного українського типу не виявилася так яскраво, як у сфері духової твор-чости народу, в області народньої словесности. Багатство усної народ-ньої творчости: пісні, обряду ніде, може, не вражає так сильно, як на Слобідській Україні. Доволі сказати, що найбагатші етнографічні записи (пісні, лєґенди, казки, обряди) - зроблено саме на території Слобідської України. Перший запис обряду українського весілля зроблено саме тут і видано в Петербурзі в 1777 році. Від цього видання веде свій початок українська етноґрафія. Ніде не заховалось аж до останнього часу так багато кобзарів, як на Харьківщині. І це багатство народньої творчости послужило тим живим джерелом, із якого черпав батько нової української повісті, харьківський письменник Григорій Квітка-Основяненко. Якщо Слобідська Україна не зробила якогось важнішого вкладу в українську політичну історію, то в літопис культурно-національного розвитку й національного відродження вона вписала дуже цінні сторінки.

Як уже зауважено на початку цього розділу, історіоґрафія Слобідської України розроблена доволі добре й повно. Історичні досліди над минулим Слобожанщини почалися ще в кінці XVIII століття, й дядькові згаданого тільки що Григорія Квітки - Іллі Квітці належить перша систематична праця про слобідські полки, опублікована в 1812 році. Та й сам повістяр Григорій Квітка є автором кількох історичних розвідок, що й досі не втратили свого значіння. Водночас із Григорієм Квіткою - в 30-х роках XIX століття - опублікував історію цивільного устрою Слобідської України Ізмаїл С р е з -невський, пізніше відомий славіст. Ученому єпископові Ф і л а р е -ТОБІ Гумілевському належить історія церковного устрою Харь-ківської єпархії, з року 1859. Пізніше появилися монографії про окремі слобідські полки ріжних авторів. Дуже гарні нариси кольонізації Слобідської України знаходимо в працях професорів Грушевеького й Василенка, в їх загальних курсах. Про орґанізацію господарства й адміністрації маємо прекрасну монографію проф. Миклашезського. Але справжнім історіографом Слобожанщини є акад. Д. Багалій, відколи він у році 1882 заняв катедру в Харьківськім університеті. Йому належить найґрунтовніше розроблення архівних ма-теріялів до історії Слобожанщини, моноґрафічне дослідження окремих її сторін і нарешті синтетичний курс, опублікований у 1918 році. Д° праць самого Багалія тісно притикають, праці його учнів, особливо покійного Дмитра Міллера. Це наукове розроблення крайової історії Слобідської України продовжується й досі, і ще недавно появилася дуже солідна монографія В. Юркевича про заселення Слобожанщини в добі Б. Хмельницького.