Кримське ханство й Північне Причорномор'я в період правління Гаджи Ґірея (1442-1466 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кримське ханство й Північне Причорномор'я в період правління Гаджи Ґірея (1442-1466 роки)

Гулевич В.П.

Анотація

Висвітлюються політичні події навколо Кримського ханства за період правління Гаджи Ґірея на тлі його боротьби з Саїдом Агметом ІІ та відносин із Великим князівством Литовським, Молдавією, Османською імперією. Зроблено спробу визначити кордони Кримського ханства та з'ясувати питання сплати данини з руських земель Литви.

Ключові слова: Гаджи Ґірей, Казимир Яґайлович, Саїд Агмет ІІ, Кримське ханство, Велике князівство Литовське, Золота Орда, Молдавія, Османська імперія, Кафа, ґенуезці.

Період 1442-1466 рр. в історії Кримського ханства доволі слабко представлено у джерелах. Події у Кримському улусі фактично випали з поля зору східних літописців. Мало інформації містять і польські, литовські та молдавські актові матеріали. Московські літописи здебільшого зосереджені на висвітленні подій, пов'язаних із боротьбою проти Великої Орди. Нумізматичний матеріал за вказаний період доволі Бідний. Натомість неабияку вагу мають ґенуезькі джерела, що переважно висвітлюють події на самому Кримському півострові. кримський ханство ґірей

Інспірований правлячою верхівкою Литви переворот у Криму зруйнував усталену впродовж кількох попередніх десятиліть систему. Замість місцевого «імператора Солхату», лояльного до правителя Золотої Орди, на півострові з'явився хан, який розглядав Кримський улус суверенною державою. Тому перед Гаджи Ґіреєм, котрий оволодів Кримом у березні -- квітні 1442 р., одразу постала необхідність захистити свою владу від Саїда Агмета II, правителя Великої Орди, який боровся за збереження цілісності колишнього Улусу Джучі. Схожє, що він мав успіх -- ЗО липня 1442 р. в Кафі отримали звістку про перемогу «імператора» Гаджи Ґірея в бою проти «великого хана» Саїда Агмета II.

У цей же час до «татарського імператора» («ай Саевагет Тагїдгогит») їздив посол польсько-угорського короля Владислава III, який перебував в Угорщині, подільський староста Теодорик Бучацький. В Угорщину він прибув разом із посланцем неназваного на ім'я татарського правителя. Але навряд чи це був посол Саїда Агмета II, якого щойно переміг Гаджи Ґірей, або Кічі Мугаммада, котрий кочував на берегах далекої Волґи. Це підтверджує вся логіка розвитку подій.

Так, ще 4 липня 1442 р. Т.Бучацький поступився селом Кросенки на Поділлі Миколаєві Клюсу. У Буді Теодорик зафіксований 29 вересня того року, хоча, швидше за все, прибув сюди дещо раніше. До татар, вочевидь, він їздив не пізніше середини червня -- кінця серпня. Беручи до уваги віддаленість Угорщини від Сараю, можна думати, що татарський посол був із Криму від Гаджи Ґірея, а не, як уважав Л.Колянковський⁶, від «дружнього» Саїда Агмета II. Важливість посольства Т.Бучацького до татар підтверджує й винагорода не лише Теодорикові, а й земельне надання Томашові з Гінковиць, який його супроводжував. Це дає підстави вважати, що, по-перше, організований литовцями переворот у Криму був якщо не підтриманий, то схвалений поляками, а, по-друге, що місія Т.Бучацького була успішною і Владислав III Яґайлович, вочевидь, отримав підтвердження добрих відносин із татарським правителем.

Литовська панівна верхівка протегувала Гаджі Ґіреєві на міждержавному рівні. Дипломати Казимира Яґайловича в договорі з Молдавією від 8 червня 1442 р. спеціально обумовили, що в разі, якщо господар Ілля потребуватиме допомоги проти ворогів, отримає її «безъ хитрости» за винятком польсько- угорського короля Владислава III й «царя татаръского, зануж цар естъ волный». Тому допомога буде обмежена лише «прозбою и послы»⁸. Тут необхідно наголосити, що слова «цар естъ волный» необхідно розуміти як визнання Гаджи суверенним правителем, який мав право і можливість обдаровувати володіннями своїх підданих.

Молдавія була зацікавлена у союзі з Литвою, особливо з огляду на татарську небезпеку. Так, 29 листопада 1439 р. татари напали на Ботошани, де в той час був ярмарок, а 12 грудня 1440 р. на півдні країни розорили та спалили міста Васлуй і Бирлад Гаджи не був причетний до наїздів, що відбулися до того, як він став ханом, і договір не виключав надання взаємної допомоги в боротьбі проти татар Саїда Агмета II, природним союзником у чому мав стати правитель Кримського ханства. Саме так і сталося в 1455 р., коли господар Петро Арон допоміг Гаджи Ґіреєві та Казимирові добити Саїда Агмета II й захопити в полон його дітей.

Інтерес Литви до союзу з кримським ханом очевидний. По-перше, у литовському володінні перебував Качібіїв -- важливий порт на узбережжі Чорного моря. Але для повноцінного його використання бракувало безпечної сухопутної дороги в обхід Молдавії. По-друге, і це головне, для Литви залишалася велика небезпека від вороже налаштованого хана Саїда Агмета II, орда якого у другій половині 1440-х рр. займала територію від приблизно середньої течії Дніпра в районі сучасних Полтавської і Дніпропетровської областей та Північного Приазов'я до Правобережжя Дону.

За відсутності впродовж 1444--1447 рр. у Польщі короля та конфлікту з поляками за Дорогичин, і особливо після втечі до Саїда Агмета II у середині літа 1448 р. сина вбитого Сиґізмунда Кейстутовича, енергійного князя Михайла, для литовців союз із Гаджи Ґіреєм мав би набути ще більшої ваги. Тому цілком логічно, що, згідно з договором Казимира з господарем Молдавії Стефаном від 25 червня 1447 р., «королевич» зобов'язався діяти проти «царя татарского» лише на умовах договору від 1442 р. -- «помагати прозбою и послы без хитрости».

Про ситуацію, власне, у Кримському ханстві в перші роки правління Гаджи ми маємо дуже мало повідомлень, здебільшого опосередкованих. Твердження хроніста ал-Айні, що Кічі Мугаммад у 1443--1444 рр. об'єднав Дешт-і- Кипчак та Крим не верифікуються синхронними джерелами. Натомість підтвердженням незалежності Криму від Золотої Орди стало карбування Гаджи на своїх монетах не ординської тамґи, а власної, хоча титулувався він так само, як і його попередники: «Султан Гаджи Ґірей бен Ґіяс-єд-Дин», або: «Султан верховний Гаджи Ґірей хан».

Де перебував і чим був зайнятий Гаджи після 1442 р. невідомо. Кафинські джерела в березні, червні та липні 1446 р. згадують неназваного на ім'я «татарського імператора», його посла, даруґу (намісника) Кафи («derroga nostro», «derrogario nostro») та правителя Солхату («domino Sulcatensi»). Чи був цей «імператор» саме Гаджи Ґірей -- достеменно невідомо. Утім, тут же 18 липня 1446 р. фіґурує якійсь Тенґрі-Берді, що його в Кафі знали як слугу «імператорів Солхату» ханів Бек-Суфі та, напевно, Девлет-Берді. Обидва «імператори» були Близькими родичами Гаджи Ґірея. Це дозволяє припустити, що неназваним «імператором» був саме він.

З іншого боку, існують обставини, які вказують, що Гаджи Ґірей не правив тоді у Криму. У 1446 р. розгорівся конфлікт між Ґенуезькою республікою й Трапезундською імперією. Улітку того ж року тринадцять імперських ґалер зайшли в Кафинську бухту та змусили місто надати їм продовольство і грошовий подарунок (1413 аспрів). Союз Трапезунда з князівством Теодоро (Феодоро) створив загрозу інтересам Ґенуї у Чорному морі. 2 травня 1447 р. Республіка вирішила посилити заходи оборони, у тому числі підписати мирний договір із татарським ханом (це мав зробити якийсь Наполеон Сальваґо). Схожє, що ґенуезці планували використати татар проти Теодоро. Був це Гаджи Ґірей чи хтось інший -- достеменно не відомо, оскільки ім'я хана в документі не називалося. Але оскільки Гаджи був тісно пов'язаний із теодоритами спільними антикафинськими інтересами, цілком логічно припустити, що це був не він.

Нам невідома й реакція Гаджи Ґірея на першу турецьку військову експедицію у Крим. У 1447 р. флот султана Мурада II здійснив похід на Трапезунд, узбережжя Ґрузії («Colchida») і Ґотії («Gothiam»), тобто Теодоро, де захопив багато полонєних. Безпосередньо татарські володіння не постраждали, але хан мав би врахувати турецький фактор під час подібної ситуації у 1454 р., про що йтиметься нижче.

Пролити світло на події 1442--1451 рр. міг би нумізматичний матеріал, утім, він надто бідний. Так, О.Рєтовський висловив припущення, що за часів Джованні Джустініані Лонґо (кафинський консул у 1449-1450 рр.) у Кафі, імовірно, карбували двомовну монету з ґенуезьким порталом і ординською, а не ґірейською, тамґою²³. Якщо дослідник не помилявся, то це означає, що Гаджи дійсно міг тимчасово втратити владу. У такому разі, можливо, мав рацію й укладач записів генеалогій і хронології кримських ханів, який розпочинав відлік правління Гаджи Ґірея з 855-го року гіджри (3 лютого 1451 -- 22 січня 1452 рр.). Претендентом же на правління у Криму наприкінці 1440-х рр. міг Бути лише Саїд Агмет її. Утім, припущення О.Ретовського потребує ґрунтовної перевірки спеціалістів-нумізматів.

Натяком на хитке становище Гаджи Ґірея в перші роки його правління може Бути й те, що свою монету він випускав не в містах Криму, А в кочовому «Орду-Базарі»²⁶. КарБування ж у Кирк-Єрі починається лише з 858-го року гіджри (1 січня -- 21 грудня 1454 р.). Як припускає І.Зайцев, саме до цього неприступного міста Гаджи ҐірЕй переніс свою резиденцію, одружившись із донькою місцевого правителя Індіаву. Утім, уже на початок 1450-х рр. Гаджи настільки зміцнив свою владу, що дозволяв соБі займатися відвертим здирництвом у КАфі, яке він розпочав одразу після приБуття до міста консула Бордуеле де Ґримальді. Хан неодноразово посилав у місто свою матір, сина та рідню, яким КАфА змушена БулА надавати коштовні подарунки та дорогий одяг.

Тим часом на просторах між ЛівоБережжям Дністра і ПравоБережжям Дону тривала БоротьБА Корони Польської, великих князівств Литовського і Московського з наймогутнішим татарським ханом Саїдом Агметом її. Золота Орда розкололася ще з 1433 р. на три, а з кінця 1430-х рр., коли з політичної арени зійшов Улуґ Мугаммад, на дві частини -- під правлінням Саїда Агмета та Кічі Мугаммада. На початку 1440-х рр. у Москві «Кичи-Ахмєтя» та «Сиди- Ахмєтя» визнавали «царями» одночасно. Загальна татарська «подать» у 7200 руб. тепер виплачувалася обом їм порівну -- по 3600 руб. При цьому обидва «царі» вважали себе головними, що відбилося в леґенді їхніх монет: «Мугаммад син Тимура / Султан верховний хан» та «Саїд Агмет хан / Султан верховний хан».

Це означає, по-перше, що жодна зі сторін не мала переваги над противником, а по-друге -- орда Саїда Агмета II на кінець 1430 -- початок 1440-х рр. отримала спільний кордон із Москвою, поставивши під свій контроль територію між Лівобережжям Дніпра і Правобережжям Дону. Кічі Мугаммад поступово слабнув і втрачав території. Імовірно, остання згадка про його присутність у нижній течії Дону приблизно в першій половині 1440-х рр. належить венеціанцеві Йосафатові Барбаро. Схоже, що Кічі Мугаммад невдовзі був змушений відійти на Лівобережжя Волґи. Що стосується можливого карбування його монет у Кафі під час консульства Деметріо де Вівальді (1453-- 1454 рр.), як уважають окремі дослідники³⁶ -- ця думка помилкова.

Постійна небезпека татарських нападів нависла й над Галичиною та Поділлям. За оборону цих регіонів Т.Бучацький отримав від короля уряд ґенерального старости (29 вересня 1442 р.). Оскільки Поділля безпосередньо межувало з територією Саїда Агмета II на Правобережжі Дніпра, то, швидше за все, саме з ним і воював Теодорик наприкінці 1430 -- на початку 1440-х рр. Підтвердженням тому пожалувані Т.Бучацькому 30 вересня 1442 р. володіння в межиріччі Бугу та Дністра для зведення там укріплень -- Чорногород («Czarnigrad»), Качібіїв («Caczibeiow»), Караул («Caravul»). Територія Дністровсько-Дніпровського межиріччя залишалася небезпечною, і в подальшому король роздавав тут землі за оборону від степовиків («in terris Podoliae granicias nostras a Thartaris defendo»). Свідченням продовження воєнного протистояння служить запис Т.Бучацького шляхтичеві М.Фурману на спустошені села в Бакітському повіті. Про тодішні напади татар на Поділля та Галичину згадував і Ф.Каллімах. і все ж, на території Східного Поділля розпочалася інтенсивна колонізація.

У середині літа 1448 р. Казимир вислав на південний кордон сильне військо для відсічі татарам Саїда Агмета II. Причиною стали відомості, що хан пообіцяв Михайлові Сиґізмундовичу допомогу в боротьбі за литовський трон. Зважаючи це, не дивно, що новий господар Молдавії Петро II 22 серпня 1448 р. у присязі на вірність Казимирові, підтвердженій 22 листопада того ж року, наголосив на небезпеці від татар, яких було названо ворогами обох держав.

У вересні 1448 р. Саїд Агмет II напав на Поділля, розорив його та вивів великий полон, а у грудні того ж року він атакував ще й якісь литовські володіння, звідки вивів значний ясир. На початку 1449 р. Михайло Сиґізмундович за підтримки Саїда Агмета II захопив низку замків на Сіверщині: Стародуб, Радогощ, Новгород-Сіверський, Брянськ. У березні татари знову напали на литовські володіння. Це, зрештою, змусило Казимира особисто приїхати до Вільна, скликавши раду для організації відсічі Михайлові та його союзникам.

У червні 1449 р. Михайло з татарами знову нищив литовські володіння. Ситуація ускладнювалася тим, що литовці при відсічі татарам не могли розраховувати на Польщу, оскільки поляки відмовили королеві у війні проти Михайла. Але успіх князя був тимчасовим. Казимир зібрав війська й до кінця липня повернув втрачені землі. У цьому йому допомагав татарський «царевич» Якуб, син Улуґа Мугаммеда, якого на допомогу королеві вислав московський правитель. У Москві мали свої рахунки з Саїдом Агметом II, котрий того ж таки 1449 р. «много зла учинил» підданим Василія II.

Результатом спільної БоротьБи з татарами став підписаний 31 серпня 1449 р. між Казимиром і Василієм II компромісний для оБох сторін мир. Крім того, що Москва зобов'язалася не підтримувати Михайла Сиґізмундовича, а Вільно -- Дмітрія Шемяку, сторони розмежували сфЕри інтересів і домовилися про подальші спільні дії проти татар. Москва, як і Литва, відмовилася визнавати владу Саїда Агмета II. Спільність інтересів у БоротьБі з татарами давала надію на об'єднання зусиль. Велике князівство Московське Було зацікавлене в унезалежненні від Золотої Орди, а Велике князівство Литовське -- у подрібненні її для ліквідації воєнної загрози з Боку татар. У Литви для цього Був готовий кандидат-чинґізид, права якого на владу не викликали сумнівів.

Так, після перемоги над Саїдом Агметом II Казимир 26 серпня 1449 р. повідомив майстрові Ордену, що не лише позБавив хана влади, а й дав татарам нового «царя». Л.Колянковський уважав, що це Був початок правління у Криму Гаджи Ґірея. Але, по-перше, у документах ім'я Гаджи не фіґурувАло, а по-друге, виходячи з опублікованих польським істориком уривків, можна зроБити лише той висновок, що за згодою короля татари розБитого Саїда Агмета II визнали владу якогось іншого хана. Ним міг Бути лише союзник Казимира -- кримський правитель Гаджи ҐірЕЙ.

Саїд Агмет II, на думку Л.Колянковського, утік у далекі степи Північного Кавказу, «до П'ятигор» («gar weit ken peythor»), де була традиційна зимова ставка золотоординських ханів. Михайла Сиґізмундовича схопили татари Якуба, він закінчив своє життя 1452 р. при дворі великого князя Василія II, де його отруїли. Отже, на перший погляд, на південних кордонах Корони Польської й Великого князівства Литовського всі татари стали підвладними дружньому Казимирові Яґайловичу хану Гаджи Ґірею. ОБопільна користь від їхнього союзу була очевидною навіть у далекій Італії. Проте втеча Саїда Агмета II стала лише тимчасовим відступом, татарська неБезпека зберігалася.

У 1450 р. Саїд Агмет II дізнався, що Галичина й Поділля залишилися Без захисту, оскільки місцева шляхта пішла в похід проти молдавського господаря Богдана. Поділивши свої сили на чотири частини він спустошив згадані землі. Загони татар дійшли до Белзької землі, де мало не захопили в полон мазовецького князя Владислава. У середині літа наступного року син Саїда Агмета II Мазовша напав на Москву. Місто захопити він не зміг і, спаливши посад, відступив.

Постійна небезпека з боку татар дедалі більше вимагала від Казимира реґулярної й добре впорядкованої оборони. Для цього вирішили скористатися допомогою церкви, завдяки якій 1451 р. лише у Кракові вдалося зібрати три великих скрині золота, празьких грошів, півгрошів і дрібної монети. Нам нічого невідомо про запроваджені королем заходи, яких явно було недостатньо. Як відзначав сучасник подій Перо Тафур, уже станом на 1438 р. татарські напади на українські землі мали характер постійних. Система запобігання їм та організації відсічі не діяла, що яскраво проявиться 1452 р.

У день св. Івана Хрестителя (24 червня 1452 р.) невідомо кому підлеглі татари напали на Східне Поділля. Вони захопили та спалили замок Рів, забрали чимало людей в ясир. Провину за це покладали на подільського старосту Т.Бучацького, який, попри розставлену сторожу, не зміг ані вчасно попередити про напад, ані відвернути його. Наприкінці серпня -- у вересні 1452 р., під час збору врожаю, Саїд Агмет II напав на Галичину, дійшовши до Львова. Поляки були переконані, що це литовці підбили татар на цей напад, щоб таким чином відволікти їх від суперечки за Волинь.

Важко сказати, наскільки такі підозри відповідали дійсності. Відносини Казимира з литовсько-руськими панами та князями були складними. Стосунки короля з вілєнським воєводою Ґаштовтом, який за відсутності великого князя литовського фактично керував країною, зіпсувалися. Литовські пани підтримували тісні відносини з Саїдом Агметом II. На тлі польсько- литовських територіальних суперечок Ґаштовт схилявся до оголошення великим князем Радзивілла Остиковича. На початку 1453 р. той навіть виїхав до Саїда Агмета II по військову допомогу. Але влітку кримський хан Гаджи Ґірей розбив свого татарського конкурента та захопив не лише ворожий обоз, а й полонив самого Радзивілла. Це -- перше в письмових джерелах свідчення про діяльність Гаджи поза Кримським півостровом після 1442 р.

Саїд Агмет II рятувався втечею до Литви, де, на думку поляків, начебто отримав повне забезпечення від Казимира. Король дійсно з кінця 1452 до квітня 1453 рр. перебував у Литві⁶⁴. Але навряд чи можна його підозрювати у прихильності до Саїда Агмета II, як про це писав Ян Длуґош. 20 травня 1453 р. сам Казимир наголошував польським сенаторам, що нормалізація відносин із Литвою дасть можливість спільними зусиллями ліквідувати татарську загрозу.

Цікаво, що у XVI ст. в Литві неподалік від Трок жили нащадки якогось «царевича Сихдохмана с Перекопа», котрого чомусь уважали братом Менґлі Ґірея. Не виключено, що хтось із родичів Саїда Агмета II дійсно у цей час утік до Литви, а через сто років знання про ординських предків могли затертися в пам'яті нащадків. Тому немає підстав звинувачувати Казимира у прихильності до Саїда Агмета II. Тим паче, що на початку 1453 р. невідомо кому підпорядковані татари напали вже на Волинь, пограбували Луцьку землю, дійшли до Олеська, де набрали 9-тисячний полон, і безперешкодно зникли.

Натхненні легкою здобиччю, татари повернулися у квітні 1453 р., напавши на Поділля. Але цього разу біля річки Случ їх двічі погромив невеликий загін Яна Лаща, відбивши все награбоване та ясир. Імовірно, обидва рази це була орда Саїда Агмета II. Того ж року його син Солтан намагався перейти річку Оку й напасти на московські володіння, але отримав відсіч.

Після взяття Константинополя турки почали проявляти підвищений інтерес до Північного Причорномор'я. Улітку 1454 р. в акваторії Чорного моря з'явився великий (56 кораблів) флот адмірала Деміра Каг'ї. Він напав на Акерман (Білгород), але був відбитий. Далі ескадра пограбувала на кавказькому узбережжі ґенуезьку колонію Севастополіс (Сухумі) і стала на рейді Воспоро (Керч). У Кафі вважали, що саме Гаджи Ґірей запросив турків захопити місто. Адмірал зустрівся з ханським послом, після чого 11 липня ввів флот у Кафинську бухту. Там він 14 липня начебто зустрівся з ханом і, на думку кафинців, уклав із ним договір: турки з допомогою татар мають підкорити Кафу та всі інші ґенуезькі міста; султан отримає всіх полонених і контрибуцію, а хан володітиме Кафою та узбережжям. Утім, справа закінчилася лише відкупом із міста та збільшенням реґулярних виплат ханові: 600 соммо срібла щороку та 150 аспрів щоденно.

О.Гайворонський слушно піддав сумніву думку, нібито Гяджи мав договір із турецьким адміралом про захоплення Кафи. Упродовж 11--15 липня 1454 р. турки двічі виходили на берег і навіть намагалися ввійти до міста, але після того, як втратили до 15 людей убитими полишили ці спроби. Якби хан дійсно розраховував на турецьку допомогу, то навряд чи 6000 його вояків не підтримали б турків. Рейд турецького флоту мав суто розвідувальну мету. Мегмед II готувався до війни на Балканах і не прагнув розпорошувати свої сили. Уже у серпні 1454 р. турецьке військо напало на Сербію.

Заслуговує на увагу те, що у самій Кафі ще з весни 1454 р. перебував турецький посол, якого кафинці відпустили лише після того, як османці відійшли від міста. При цьому він отримав усне й письмове запевнення, що мешканці Кафи визнають сюзеренітет турецького правителя. Очевидно, що турки й не збиралися штурмувати пошарпані мури міста, але Кафа формально визнала зверхність Османської імперії. Схоже, що таким чином містяни намагалися зняти фактичну блокаду, в якій вони опинилися. У Кафі та Ґенуї розуміли, що без зв'язку з метрополією падіння міста було лише питанням часу. Тому перше посольство кафинців побувало в падишаха ще до появи турецького флоту. А на рубежі 1454-1455 рр. уже ґенуезька делеґація піднесла Мегмедові II в подарунок велику суму грошей і той погодив договір, за яким місто мало виплачувати йому щорічно 3000 венеціанських дукатів.

Кафинці також шукали можливість отримати протекцію європейських володарів. Спершу в 1454 р. з проханням надати військову допомогу вони звернулися до трансильванського воєводи та фактичного правителя Угорщини Яноша Гуньяді, котрий відповів 4 грудня 1455 р., запевнивши щодо готовності захистити причорноморські міста. У листі від 3 березня 1456 р. кафинці просили Гуньяді допомогти ще й продовольством. Відповідь прийшла через Ґеную, яка повідомила, що угорський правитель згоден допомогти людьми та продовольством, а також про прихильне ставлення до проблем Криму Папи Римського та його леґата в Угорщині. Але реально Гуньяді був зв'язаний трирічним перемир'ям із турками, підписаним у квітні 1452 р. У 1455 р. він воював з османцями в Болгарії та Сербії. Тому угорці не могли відправити жодної допомоги в Кафу.

Тим часом склалися обставини, що дозволили нейтралізувати Саїда Агмета II. Після важкої поразки поляків від Тєвтонського ордену під Хойницями (18 вересня 1454 р.) Казимир був зайнятий здебільшого прусськими справами⁸⁵ і не міг приділити достатньо уваги своїм півдєнно-східним кордонам. Він був зацікавлений у співпраці з Молдавією та Кримом. Тому недаремно в акті присяги на вірність чергового молдавського господаря Александра в 1455 р. на першому місці стояло питання татарської небезпеки для Галичини та Поділля.

У 1455 р. Саїд Агмєт II ще раз спробував напасти на Москву. Але під Коломною під час переправи через Оку зазнав поразки, утративши весь полон. Розбитий хан перекочував у причорноморські степи, де його переміг Гаджи Ґірей. Саїд Агмєт II разом із синами, дружинами та наближеними особами утік до Києва, де сподівався отримати притулок у князя Семена Олельковича⁸⁸. Це місто він обрав не випадково. Імовірно, причиною тому послужила чергова комбінація литовського канцлера Ґаштовта, котрий планував посадити на трон у Вільні залежного від себе правителя. Після невдачі з Радзивіллом вибір було зроблено на користь київського князя Олелька Володимировича (помер 1454 р.), онука Ольґерда.

Казимир був обізнаний із планами Ґаштовта. Тому ще під час приїзду до Вільна у грудні 1451 -- січні 1452 рр. він мав зустріч із послом Гаджи Ґірея, під час якої отримав запевнення, що хан особисто прийде йому на допомогу у війні з Орденом, або вишле свого сина. Можливо, така постановка питання слугувала більше для конспірації. Гаджи підтримував добрі відносини як із самим Казимиром, так і з литовською панівною верхівкою. Останнє добре ілюструється подіями 1453 р., коли під час чергових важких польсько-литовських територіальних суперечок на з'їзді в Парчеві литовська сторона запропонувала опонентам віддати розв'язання питання третейському судді в особі Гаджи Ґірея. Поляки відкинули пропозицію, оскільки добре знали про союзницькі відносини литовців із ханом.

Семен Олєлькович поселив Саїда Агмета II і його людєй у Києві. Але кияни були нєвдоволєні таким сусідством, оскільки татари завдавали шкоди жителям міста. Король наказав своєму довіреному воєводі Одровонжу заарештувати хана. Саїда Агмета II, попри невдоволення поляків, ув'язнили в Ковно, де він і закінчив своє життя. Через півстоліття після цих подій московські посли мали нагадати ханові Менґлі Ґірею, що король захопив Саїда Агмета II підступно. Нібито Казимир спершу наказав Олєлькові, якомусь єпископу (київському?) і низці князів надати хану та його людям ґарантії «лиха никакова не чинити». Але ця інформація не відповідає дійсності. По-перше, Казимир не мав причин для церемоній із Саїдом Агмєтом II. По-друге, Одровонжові, щоб заарештувати хана, довелося долати спротив Олелька. По-третє, суть цієї дезінформації крилася в намаганні Москви виставити польсько-литовських правителів як не гідних довіри.

Л.Колянковський уважав, що під Київ проти Саїда Агмета II приходив і Гаджи Ґірей. У наведеному істориком джерелі власне кримський хан, як і його татари, не згадуються, хоча таку можливість виключати не варто. Інше припущення, що разом з Одровонжєм були й війська молдавського воєводи, цілком логічне -- хтось із синів Саїда Агмета II потрапив у полон до молдавського господаря Петра Арона. Для Казимира було важливо, щоб і діти хана залишалися в полоні. По-перше, їх можна було використати для інтриґ проти Великої Орди, а по-друге -- для шантажу Гаджи Ґірея з метою утримання його в орбіті політики короля. Тому, присягаючи на вірність польському правителеві, 29 червня 1456 р. Арон зобов'язався не випускати їх на свободу. Ще в 1462 р. в їх видачі були зацікавлені не лише у Криму та Литві, а й у Волощині, Туреччині, Угорщині. Але молдавський воєвода погоджувався видати їх лише полякам.

Те, що сам Саїд Агмет II помер у полоні, не викликає сумнівів. У 1504 р. Мєнґлі Ґірей свідчив, що «Казимир король Седихмата царя поймав не выпустил жє». Його сини, імовірно, також до смерті перебували в нєволі, хоча небезпеку для кримських ханів вони представляли й через двадцять років. Так, Мєнґлі Ґірей у своєму ярлику для житєлів Кирк-Єра в 883-му році гіджри (1478--1479 рр.) спеціально наголосив, що вони, упізнавши синів Саїда Агмета II, не мають права впускати їх до своєї фортеці.

Попри те, що люди Саїда Агмета II спромоглися ще двічі напасти на московські володіння (1455, 1459 рр.), вони були дезорганізованими. У літописах їх називали навіть не «ордою», а просто «татарове Седиахметевы». Якийсь час вони ще кочували на просторах колишніх ханових володінь, але більше не становили реальної воєнної загрози. Після 1459 р. «татарове Седиахметевы» у джерелах не згадуються.

Щодо Гаджи, то в межах Криму він, попри згоду кафинців виплачувати значну данину, намагався послабити Кафу. Хан не лише підтримав торгівлю князівства Теодоро, а й намагався організувати потік товарів в обхід

Кафи. Кафинці ж, за посередництва тєодорійського князя ОлоБєя, налагодили зв'язок із кримським правителем, на початку 1456 р. провели складні переговори, під час яких переконали його «задовольнитися давніми правами на Кафу»: умови й розміри виплат повернулися в рамки наявних до 1454 р. Бажання нормалізації відносин із ханом було викликане страхом перед його контактами з османцями в 1455 р., від яких місто не чекало нічого доброго.

У першій половині 1456 р. Гаджи Ґірей вирушив у Молдавію, де він, за словами В.Мица, установив свій суверенітет над Білгородом. Але це припущення хибне. із кінця XIV ст. місто перебував під юрисдикцією господаря. Принаймні з 1443 р. там уже сидів його пиркалаб. Підпорядкування молдавському воєводі в 1460 р. переконливо доводять і кримські джерела. У складі Молдавії Білгород користувався широкими автономними правами, що яскраво засвідчує конфлікт міста з ґенуезцями. Чотири брати з відомого ґенуезького роду Сенареґа володіли в гирлі Дніпра замком Лериче (поблизу Олєшшя). Вони купували в татар полонених і відпускали їх за великий викуп. У травні 1455 р. Сенареґа захопили у замку 14 білгородців і зажадали за їх звільнення неймовірну ціну -- 3400 дукатів. Тоді 60 озброєних білгородців звільнили їх силоміць, двох братів Сенареґа захопили в полон, а замок зруйнували. Прохання молдавського воєводи від імені одного з братів повернути замок і награбоване Білгород проіґнорував. А коли у червні того ж року ґенуез - ці направили туди ґалеру, вона повернулася ні з чим, оскільки замок виявився «укріплений від імені воєводи Петра (Арона -- В.Г.) і Білгорода, котрий не хоче його повернути»¹¹². Отже, якби містом володів Гаджи Ґірей, то в ґенуезців не було б потреби звертатися до молдавського воєводи.

Щодо привілею львівським купцям зі згадкою татарського мита, на який послався В.Миц, то його, разом з обіцянкою скласти присягу на вірність Казимирові Яґайловичу, 29 червня 1456 р. видав господар Петро Арон. Поява цього документа і скасування татарського мита пов'язані, зокрема, з бажанням Арона піднести торгівлю у своїх володіннях. Саме тому ще 15 січня 1456 р. він звернувся до львівських купців листом із запрошенням їхати торгувати в Молдову на тих умовах, що діяли за його попередників. Виходячи з тексту привілею, мито було прив'язане до перебування в Білгороді татарського «царевича». Можливо, ішлося про сина розбитого попереднього року Саїда Агмета II, на утримання якого й могло бути тимчасово запроваджене мито. Слід ураховувати також, що на 1440 р. місто вже мало фортечний мур. Без досвіду облоги таких укріплень, без артилерії та флоту для блокади з моря Гаджи Ґірей не зміг би підкорити Білгород. Отже, більш імовірно, як припускає І.Чаманська, що в 1456 р. хан допомагав полякам відстояти їхні інтереси в Молдавії.

Поки Гаджи був у Молдавії, у Криму відбулася зміна влади. В.Миц, спираючись на кафинське донесення в Ґеную, уважає палацовим переворотом події, коли невідомий син Гаджи Ґірея, як припускають Айдар, оголосив себе ханом. Утім, зміни відбулися за втручання Великої Орди: «Цього року (1456 р. -- В.Г.) прийшов султан Магмут і прогнав хана Атжі-Кірея, і це місто (Кафа - В.Г.) дуже радіє». Радість кафинців знайшла підтвердження в їхньому посланні в Ґеную та у відповіді банку Св. Георгія, який рекомендував усіляко підтримувати «нового імператора» («поио ітрегаїоге»).

Чи була ця історія палацовим переворотом за участі ханського сина, якого підтримав хан Магмуд, сказати складно. Якщо ж це мало місце, то Магмуд, можливо, повернувся до відомої практики, коли у Криму правив місцевий «імператор», котрий визнавав владу хана Золотої Орди. Не виключено, що в перевороті брала участь Кафа, що потерпала від хана. Напевно, і сам Гаджи врахував це, оскільки до кінця його життя зіткнень між ним і ґенуезцями більше не спостерігалося.

Події на Кримському півострові непокоїли Казимира. Так, у договорі від 29 червня 1456 р. між молдавським воєводою і польським королем сторони зобов'язувалися допомагати одна одній проти турок і татар. На думку І.Чаманської, цей акт свідчив, що, попри розгром Саїда Агмета II, саме татар підписанти вважали головною небезпекою для себе. Але невідомий кримський «імператор» протримався лише до листопада того ж року та втік у Литву, а на трон повернувся Гаджи Ґірей.

Розгром Саїда Агмета II дав Гаджи кілька років відносного спокою за межами Криму, хоча невідомо кому підпорядковані татари й надалі нападали на Поділля, де в бою з ними 1 вересня 1457 р. загинув подільський староста Бартоломей Бучацький. У Криму відносини хана з ґенуезцями залишалися напруженими. До того ж турки наполегливо збільшували флот і все частіше приглядалися до кримських берегів.

У 1460-х рр. Кафа фактично залишалася відрізаною від зовнішнього світу. Метрополія не могла надати їй допомогу, оскільки споряджені кораблі турки топили, а людей брали в полон. Через це Ґенуя навіть змушена була просити в Папи Римського «надати індульґенції для допомоги Кафі, зокрема -- розповсюджувані у Трансильванії й молдавсько-волоських землях».

Кафинці шукали порятунку. Так, 2 квітня 1462 р. місцевий консул Рафаель де Монтерубро писав Казимирові, що падишах збирав проти них флот (300 кораблів) і лише війна з господарем Валахії Владом Цепешем, який у 1461 р. відмовився платити туркам данину, відвернула цю загрозу. Почувши про наміри Казимира підписати з Мегмедом II мир, консул просив короля вписати туди й Кафу, як піддану Короні територію. Також він сподівався на захист від Гаджи Ґірея. Казимир прийняв місто в підданство, про що повідомив кафинців листом від 1 липня того ж року. 16 вересня містяни просили короля повідомити турецькому правителеві або татарському «імператорові» про їхнє підданство Польщі. Але в умовах війни з Пруссією Казимир спромігся лише дати дозвіл кафинцям на вербування війська в Руському воєводстві. Коли ж 500 найманців на чолі з ґенуезцем Ґалеаццо досягли Брацлава на Поділлі, вони заходилися грабувати й навіть підпалили місто. Староста Михайло Чорторийський у відповідь винищив майже всіх їх.

Зрозуміло, що ханові королівська протекція над Кафою не могла подобатися. Тож недаремно в 1464 р. «князьок» Матреґи ґенеузець Захарія Ґізольфі, рідний брат кафинського консула Калокіо Ґізольфі (1467 р.), звернувся до Гаджи Ґірея з пропозицією спільно напасти на Кафу. Лист Захарії було перехоплено й він весь час до кінця життя Гаджи провів у в'язниці Суґдеї.

Попри всі зусилля Кримське ханство залишалося політично нестабільним та економічно слабким. Існувала й загроза нападу Великої Орди. Хан змушений був лавірувати між беями найбільших татарських родів Кунґрат, Барин і Ширін, а згодом Манґит, які мали на півострові свої окремі маленькі князівства Особливо впливовими були Ширіни на чолі з Теґене-беєм. Його спадкоємець Емінєк проводив фактично самостійну політику та ще за життя великого князя московського Василія II Тємного особисто приїздив у Москву.

Зрештою Гаджи вдалося дещо зміцнити свою державу. Коли в 1459 р. помер ординський хан Кічі Мугаммад його сини поділили батьківські володіння: Магмуд правив у приазовських і причорноморських степах, Агмат -- у Поволжі. У 1465 р. Магмуд переправився через Дон з наміром напасти на руські землі, але його військо Гаджи Ґірей розбив.

На думку О.Мавріної, аналіз воєнних акцій Гаджи Ґірея в 1460-х рр. свідчить про зменшення контактів із Казимиром та пошуки зближення з Москвою. Але це не так. По-перше, 22 вересня 1461 р. Гаджи видав Казимирові Яґайловичу ярлик із підтвердженням володіння спірним Стародубом, Брянськом, Великим Новгородом та низкою інших міст. По-друге, історія з «патріархом»-послом показала, що хан, хоча й підтримував контакти з Мєгмєдом II, але орієнтувався на Казимира.

У 1465 р. до Гаджи прибув папський посланець Лудовіко да Болонья, який просив відрадити турецького правителя воювати з християнами, а в разі невдачі -- приєднатися до антитурецької коаліції. Хан поставив свою відповідь у залежність від рішення Казимира, «якого здавна вважає своїм братом і паном». Але король відклав справу та відправив посланця без відповіді, пославшись на сєйм. Щоб зрозуміти мотиви такого розвитку подій, треба знати історію папського посла. Лудовіко був членом ордену міноритів, довгий час перебував у латинському монастирі Єрусалима, знав ситуацію на Сході. У березні 1454 р. папа Миколай V видав йому булу для місіонерської поїздки в «Ефіопію» та «Індію». Навесні 1455 р. наступний понтифік, Калікст III, знову відправив його на Схід для контакту з правителем держави Ак-Коюнлу -- Узун Гасаном, який у листі до Риму писав про свої перемоги над турками. У 1457 р. Лудовіко повернувся в Італію. Про результати поїздки відомо мало, але його знання Сходу використав папа Пій II, призначивши в 1458 р. Лудовіко головним над усіма християнами Персії та Ґрузії й відправивши його «до греків, вірмен, маронітів, вавилонян, у Святу Землю, Александрію, Ґрузію, Персію і Трапезунд» із метою організації спільної боротьби проти турків.

До Італії Лудовіко повернувся восени 1460 р. через «Скифію» (Крим і Причорномор'я). Iз ним їхали «посли» ґрузинських царів, трапезундського імператора та правителя Ак-Коюнлу, яких із почєстями зустріли в Римі. I хоча Пій II призначив Лудовіко патріархом Антіохії, «посли» викликали в нього обґрунтовані підозри. Сумнівався він і в можливостях правителів східних країн виставити проти турків обіцяне 120-тисячнє військо. Утім, Пій II усе ж написав відповідні листи до європейських монархів і «посли» вирушили в «турне» по континенту. Натомість турки у серпні 1461 р. захопили Трапезундську імперію й папські плани заручитися підтримкою східних правителів стали ще більш примарними. Після повернення «послів» у Рим їх зустріли доволі прохолодно, а Лудовіко своїм здирництвом і несанкціонованим висвяченням у патріархи викликав гнів понтифіка, котрий наказав заарештувати його. Новоспєчєний «патріарх» мав тікати з Риму.

У Кракові довіри до «патріарха» не було. Тут уважали, що ідея залучення татар Великої Орди для війни з турками хибна через їх малу кількість, військову слабкість та великі відстані. Подібно думав і А.Контаріні, який, зі слів очевидців, записав, що татари Великої Орди здебільшого «обірванці без будь-якої зброї», а їх військо -- непридатне для війни.

Показове у цій справі те, що Гаджи, очевидно, добре знали в Європі, точніше в папській курії, і розглядали як можливого учасника війни проти турок. Там дійсно планували з дозволу та під керівництвом Казимира залучити до війни сусідніх із Польщею татар, «не магометан» («die nicht machmetisch sollen sein»). Напевно, під останніми могли розуміти лише кримських союзників польського короля. Проте сам кримський хан не втручався ані в конфлікти за владу у Золотій Орді, ані у війну з турками. Утім, ураховуючи участь хана Магмуда в подіях 1456 р. у Криму, цілком можна пояснити бажання Гаджи Ґірея відплатити ординському правителеві розгромом його військ у 1465 р., а не віддаленням від польського короля.

Натомість Краків у 1460-х рр. проводив свою політику, не особливо озираючись на правителя Криму. Так, 2 січня 1466 р. Казимир видав привілей кафинським купцям на вільну торгівлю по всій Польщі. В основі цього рішення передусім лежали не політичні, а торговельні інтереси. На початку 1468 р. аналогічно вчинив господар Стефан, який відправив посла в Кафу та інші причорноморські міста із закликом відновити торговельні контакти з Кілією, яку він захопив 1465 р. Проте, зважаючи, що Гаджи впродовж усього свого правління намагався заволодіти Кафою, або хоча б послабити її, такий крок Казимира в очах хана не виглядав дружньо. Але у середині серпня 1466 р. Гаджи Ґірей помер і історія з привілеєм Казимира не знайшла продовження в політиці хана. Засновника Кримського ханства поховали у Салачику поряд із ханським палацом. Я.Длуґош занотував, що, на думку дєкого, Гаджи отруїли. Ані підтвердити, ані спростувати це неможливо.

Цікавим видається питання меж Кримського ханства. Історична географія Криму, як і його місце в адміністративному устрої Золотої Орди, вивчені недостатньо. З ярлика Токтамиша 1381 р. відомо, що Кримський тумен поділявся на «ілі». Зокрема, Сюткєльський іль займав північну частину півострова і сягав Молочного лиману в Приазов'ї. Сам півострів у своїх природних межах не був цілісною адміністративною одиницею. Єгиптянин ал-Калкашанді (1355--1418 рр.) залишив адміністративно-географічний опис Золотої Орди. Оскільки серед її перерахованих ханів останнім згадано Токтамиша, можна припустити, що кримські відомості автора відносилися до кінця XIV -- початку XV ст. Ураховуючи тісні зв'язки між Єгиптом, Золотою Ордою і Кримом ця інформація викликає особливий інтерес.

Отжє, згідно з ал-Калкашанді, Золота Орда поділялася на 10 округів («іклім»). Три з них безпосередньо відносилися до півострова -- власне Крим, Азов і Ас. Крим мав четвертий порядковий номер із центром у місті Солхат. Але до його складу входили також міста Суґдея, Кафа та, нібито, далекий Укєк (Увєк), розташований на березі Волґи біля сучасного Саратова. Азов був під п'ятим номером і до його складу, крім самого міста, входила ще й Керч як окремий іль на Кримському півострові. Дев'ятий округ -- «країна Ас» із центром у Чуфут-Кале -- був населений асами (аланами).

Таким чином, за єгипетськими даними, на півдні Кримський улус вузьким клином проходив по центральній частині півострова до міст Кафа й Суґдея на узбережжі Чорного моря. За його межами на північний схід він займав велику територію через нижню тєчію Лівобережжя Дніпра, Приазов'я, Середній Дон аж до середньої течії Волґи. Але крайня східна межа в районі волзького Укека -- фантастична. Натомість, ще у XIX ст. Ф.Брун зауважував, що у середні віки поблизу сучасного Маріуполя існувало поселення Укєк, котре крім назви не мало нічого спільного із волзьким Укєком.

Території в нижній течії Дністра, Пруту й Дунаю, де згодом утворилася Буджацька орда, були населені кочовиками тюркського походження, незалежними ані від Гаджи Ґірея, ані від Саїда Агмета II^і56. Принаймні у джерелах таких згадок не виявлено.

Локалізувати цю місцевість проблематично, хоча топонімічні дані вказують на існування в Молдавії низки сіл, населених татарами: Манево Татарське (1437 р.), Татари (1472 р.), Татарани (1484 р.), Татарешти (1487 р.).

Присутність багатьох постійних татарських поселень на сході Молдавії підтверджує і грамота господаря Іллі (Ілляша), видана 1436 р., зокрема «Акбашева Кешенева» На березі Дністра південніше Брацлава існували «Митеревьі Кншини», що пов'язують з іменем вигнаного з Поділля литовцями в 1363 р. татарського «князька» Теміра (Деміра, Дмитрія). Про нього 1419 р. згадував прочанин Зосима. Татари оселитися в Молдавії ще у XIV ст., але, можливо, що це згадані ал-Гусаїні біженці, які прийшли туди після розгрому Едиґєя. Їх згадано у джерелах до кінця XV ст.

Ґ.Аствацатуров пов'язує будівництво татарського замку кінця XIV -- початку XV ст. в Тяґині (Бендери) з очільником роду Ширінів Теґене-беєм. Цікаво, що турецький хроніст Печеві в 1618 р. на одному з надгробків мусульманського кладовища поряд із містом Бендери особисто бачив чіткий напис «Це могила Ширін.». Якщо припущення Ґ.Аствацатурова відповідає дійсності, то заснувати замок Теґене міг лише до відокремлення від Золотої Орди Кримського ханства, влада якого не сягала Правобережжя Дніпра.

Степи Північного Причорномор'я наприкінці XIV -- у середині XV ст. ще не були Диким полем, відомим у XVI ст. Так, неподалік від с. Суботів (Чигиринський р-н, Черкаська обл.) існувало нелокалізоване татарське місто, з мечеті якого в 1650-х рр. узято великі камені на будівництво Іллінської церкви. Між річками Південний Буг і Дністер розташовувалися поселення Ак-Мєчєть, Торговиця, Караул та ін. Багато їх було на території сучасної Запорізької області: на берегах річок Конка (Кінські Води) і Жеребець (села Юрківка та Кірове Оріхівського р-ну) існував значний населений пункт «7 кешенеи татарских мечетей»; велике городище в районі селища Великі Кучугури (Василівський р-н), «городок Мамаев Сарай»; Каменське городище (місто Кам'янка-Дніпровеька); поселення на о. Хортиця та ін. Вистачало їх і в Миколаївській області -- на місці Очакова; городище Велика Мєчєтня (с. Велика Мєчєтня Кривоозєрського р-ну); в укріпленні Баликлея біля впадіння річки Чичиклєя в Південний Буг (с. Покровка Вєсєлинівського р-ну), одній із можливих ставок Джучидів, аж до часів Мєнґлі Ґірея працював монєтний двір¹⁷³. У Херсонській області -- поселення ХШ--ХУ ст. (колишнє с. Василівка, нині затоплене Каховським водосховищєм) і ХІУ--ХУ ст. (с. Любимівка Каховського р-ну). Важливим фактором у Нижньому Подніпров'ї міг бути й монєтний двір, відомий, на думку А.Пачкалова, як «Тимур-Бік-Базар», що випускав монєти з лєґєндою «Орда-Базар».

На Лівобережжі Дніпра, у межах сучасної Полтавської області, уздовж річок Орелі, Псла, Сули існувала ціла низка татарських поселень. У цьому зв'язку привертає увагу здійснена Ф.Шабульдом локалізація території так званих «сємєнових людєй» у басейні річок Кінські Води (Конка), Самара, Оріль, на Лівобережжі Ворскли, що їх хан надав київському князеві в 1450-- 1460-х рр. Також, у нелокалізованому місці, десь між річками Бик і Вовчі Води, була «на Муравской дороге мечеть татарская каменная». Цей перелік не претендує на повноту, адже значну кількість археологічного матеріалу золотоординського періоду ще не опубліковано. При освоєнні півдня України впродовж XVIII ст. рештки багатьох городищ стали будівельним матеріалом для нових поселенців.

До археологічних джерел необхідно додати писемні. Приміром, акт від 11 травня 1469 р. чітко підтверджує, що володіння Бучацьких на Східному Поділлі сягали чорноморського узбережжя та включали поселення Караул, Качібіїв, Чорногород та ін. інший документ свідчить, що Правобережжя Дніпра до самого Чорного моря відносилося до Київського князівства. За наказом князя Семена Олельковича (помер 1470 р.) черкаський староста Свиридов проводив межування «съ землею Татарскою такъ и зъ Белымъгородомъ, такъ тежъ зъ землею Волоскою» від території сучасної Вінницької області вниз по Дністру до лиману, далі морським узбережжям до Очакова в гирлі Дніпра й потім уздовж цієї річки на північ до річок Овечі Води та Оріль. Таким чином, можна вважати, що у 1460-х рр. у Північному Причорномор'ї володіння Кримського ханства не сягали далі Лівобережжя Дніпра.

В ярлику Гаджи Ґірея, датованого нібито 1453 р., указані головні міста його володінь: Кирк-Єр, Крим, Кафа, Керч, Тамань, Каба. Щодо належності Кримському ханству перших двох -- сумнівів не виникає. Але Кафою й Керчю володіли ґенуезці. «Каба», на думку А.Некрасова, це ґенуезьке поселення Копа на р. Протока, правому рукаві р. Кубань (нині Слов'янськ-на-Кубані). У ка- Финських документах від листопада 1447 р. згадано правителя Копи -- якогось Санті-бея. Утім, говорити про поширення влади Гаджи на долину Кубані для середини 1450-х рр. неможливо. Ще в 1476 р. навколо Тани кочували сини астраханського хана Магмуда, Матреґою (Тамань) до 1475 р. володів ґенуе- зець Захарія Ґізольфі, а Копою -- місцеві черкеські правителі. Сам же ярлик насправді датовано не 1453 р. Як наголошував М.Усманов, це -- неавтентич- ний і зіпсований список кінця XV -- початку XVI ст.

Таким чином, для часу правління Гаджи Ґірея ми не маємо підстав уважати, що влада кримських ханів розповсюджувалася далі від їх попередників -- «імператорів Солхату». До кладу ханства входило Північнє Приазов'я, власне Кримський півострів без князівства Теодоро та ґенуезьких володінь на південному узбережжі. Що ж до аланської «країни Ас» із центром у Кирк-Єрі (Чуфут-Кале), то вона, швидше за все, увійшла до складу володінь Гаджи через шлюб із донькою місцевого князя. Це місто та його мешканці перебували на особливому становищі та користувалися значними правами, які їм надав хан у листопаді 1459 р. (про це залишилася згадка, навіть через півтора століття, в ярлику Селямета Ґірея від вересня 1608 р.), 11 липня 1468 р. підтвердив Нур Дєвлєт, а потім ще двічі (у 1478--1479 рр. і 3 серпня 1485 р.) - Мєнґлі Ґірей.

Отже, Гаджи Ґірей не міг зрівнятися за мобілізаційним потенціалом із Саїдом Агмєтом II, який окрім численного кочового населення, бодай теоретично, міг ще спиратися на землеробів татарських поселень у степах. Маючи сусідами лише слабку на той момент Молдавію та далеку Польщу у справі налагодження союзницьких відносин альтернативи Литві у кримського хана не було.

Необхідно також зупинитися на данині татарам як ілюстрації литовсько- кримських відносин. Питання це неодноразово ставало предметом дискусій. Але оскільки воно перебуває поза темою нашого дослідження, принаймні коротко констатуємо, що ми не маємо синхронних подіям джерельних свідчень виплати данини татарам від кінця XIV -- початку XV ст. Згадку про данину з руських земель Литви зафіксовано в лютому 1470 р. Щоправда, незрозуміло, ішлося про постійну виплату «татарщины», чи це -- данина традиції, що відбито у формулярі акта? На думку М.Довнара-Запольського, «дань у татары» не було скасовано, але ще з XIV ст. вона йшла не в Орду, а до князівської скарбниці. Побіжна ж згадка про вимогу хана Мєнґлі Ґірея до Литви платити йому данину, як було за Саїда Агмета II, відноситься до грудня 1499 р., і не може бути прийнята як беззаперечний арґумент її існування.

Натомість перебуваючи в Буді 29 вересня 1442 р. Т.Бучацький отримав від короля Владислава III 200 гривень на щорічні «упоминки» («типивсиїа») татарам. Ще Л.Колянковський охарактеризував ці гроші як «дрібний гарач» і пов'язав їх появу з поразкою подільської шляхти в 1438 р. від Саїда Агмета II, зауваживши, що це не могло бути зобов'язання короля, який перебував в Угорщині. Владислав III і не збирався обтяжувати себе «упоминками», тому вже через три роки Бучацький виплачував їх власним коштом.

Приклад матеріальної вартості тогочасної гривні дає договір між Яном Бучацьким і молдавським логофетом Михайлом від 3 серпня 1452 р., де перший зобов'язувався виплатити другому 50 гривень. У разі порушення умов договору в Яна буде конфісковано 50 волів на відшкодування цієї суми. Тобто, у середині XV ст. 200 гривень дорівнювали ціні 200 волів, що занадто мало як для данини. Інший приклад -- грошові суми, записані Казимиром Яґайловичем на різні маєтності. Так, 20 серпня 1448 р. у Кам'янецькому повіті на пустках Лахнове і Седлице король записав шляхтичеві Курилу 50 гривень, шляхтичеві Верону на с. Стичові стільки ж, а 31 серпня 1464 р. Михайлові Бучацькому на місті Червоногроді -- 500.

Також для прикладу наведемо розмір прибутків підлеглих кримському ханові сераскирів - очільників Буджацької, Єдисанської та Кубанської орд із XVIII ст. Так, за свідченням Ш. де Пєйссонєля, перший отримував «по 1 піастрові з кожного дому його орди й 1 баранцеві з кожного селища; понад це орда зобов'язана дати 500 биків, якщо він іде на службу». Другий і третій мали те саме, за винятком биків. Сераскир Єдисанської орди отримував 300, а Кубанської -- 800 биків. Попри доволі значний хронологічний розрив між XV і XVIII ст., приклад усе ж показовий.