Джузппе Мадзіні - діяч національно-визвольного руху Італії

Реферат

Джузппе Мадзіні - діяч національно-визвольного руху Італії

Малихіна Валерія

9-А клас

Джузппе Мадзіні - діяч національно-визвольного руху Італії, політик, патріот, письменник і філософ, що зіграв важливу роль в ході першого етапу руху за національне звільнення і ліберальні реформи у 19 столітті.

Народився 22 червня 1805 в Генуї, що знаходилася у той час під владою Наполеона. Його батько був відомим лікарем і професором анатомії. Ще в дитинстві Мадзіні проявив себе як яскрава особистість. Він добре знав французьку літературу, захоплювався романтизмом і захоплювався «демократичними письменниками» - Віктором Гюго, Жюлем Мішле, Едгаром Кине і Жорж Санд.

Пройшовши курс домашнього виховання, Джузеппе Мадзіні поступає на юридичний факультет Генуезького університету. Після закінчення університету в 1827 році Мадзіні присвячує себе літературній діяльності. Він співробітничає з генуезькими, потім з ліворнськими газетами і літературними виданнями.

Полем діяльності Мадзіні могли стати література і мистецтво, коли б не його пристрасне захоплення ідеями свободи. Італія страждала від іноземного панування і політичної роздробленості, і Мадзіні вважав, що ситуацію можуть змінити тільки революційні дії. Коли йому було трохи більше 20 років, він став членом таємного товариства карбонаріїв, проте незабаром розчарувався в ньому через збереження в його ідеології елементів матеріалістичної філософії 18 століття.

У 1830 був заарештований урядом П'ємонту, через кілька місяців звільнений і висланий з країни. Велику частину життя Мадзіні провів у вигнанні: спочатку у Франції, потім у Швейцарії, а після 1837 - у Лондоні.

Мадзіні всюди проповідував свободу особи і національне звільнення не тільки Італії, але і всієї Європи. Його кредо було: «Я люблю мою країну, тому що я люблю всі країни». Він вважав, що всі європейські народи повинні жити в рівності і братерстві всередині природних меж, відведених їм Богом.

Мадзіні не вважав, що національна єдність і незалежність повинні сить даровані правителями або досягнуті за допомогою дипломатичних інтриг. Він відкидав також французький «вождизм». За концепцією Мадзіні, цілі націоналізму і лібералізму дані Богом, і, отже, їхнє досягнення є невід'ємним правом всіх народів.

У 1831 Мадзіні заснував в Марселі таємну організацію «Молода Італія». Її метою було перетворити Італію в єдину, незалежну і вільну країну з республіканським ладом. Незабаром подібні об'єднання («Молода Швейцарія», «Молода Німеччина» і т. п.) з'явилися і в інших країнах. Їх організатори бачили своє завдання у згуртуванні зусиль і організації повстань в декількох країнах під гаслами свободи, братерства і миру для всієї Європи. У 1833 році Мадзіні був головним організатором вторгнення в П'ємонт, здійсненого зі Швейцарії під керівництвом Раморіно; сам Мадзіні взяв особисту участь в поході. Експедиція не вдалася. Мадзіні був висланий за межі Франції і переселився до Женеви, а «Молода Італія» вступила в смугу розпаду.

Поразкою закінчилася спроба відродження, в 1834 році, «Молодій Італії» під новою назвою «Молодої Європи», але з колишніми цілями і завданнями. У 1834 році Мадзіні заснував журнал «La jeune Suisse» в Золотурні, але золотурнські власті заарештували, а потім вислали більшість співробітників журналу, у тому числі і Мадзіні.

Розшукуваний поліцією, він був вимушений виїхати в січні 1837 року зі Швейцарії до Лондона. У 1840--1841 роках в Лондоні ним був заснований (в рамках «Молодої Італії») «Союз італійських робочих», що мав відділення у низці європейських країн.

Уявлення Мадзіні про нову Європу, природно, передбачало руйнування монархічного правління в Австро-Угорщині, Росії та Османської імперії. Він бажав об'єднання у федерації таких країн, як Німеччина, Італія і землі від Балтійського до Егейського і Чорного морів. Росії він хотів компенсувати її територіальні втрати в Європі, відвівши їй колонізаторську місію в Азії.

Мадзіні вважав, що в 20 ст. націоналізм має розповсюдитися за межі Європи. Дійсно, в подальшому його твори стали джерелом натхнення для багатьох лідерів азіатських і африканських держав.

У 1848 році, коли в Італії повсюдно почалася революція, Мадзіні негайно поспішив на батьківщину і заснував в Мілані газету «L'Italia del popolo» і товариство Associazione nationale, що мали на меті боротьбу за приєднання Ломбардії до П'ємонту. Перед падінням Мілана Мадзіні вступив в загін Гарібальді; потім він прибув до Риму, де разом з Саффі і Армелліні був вибраний членом тріумвірату, і очолив його.

Коли римські національні збори визнали неможливим подальшу оборону і запропонувало тріумвіру вступити в переговори з французьким генералом Удіно про здачу Риму, Мадзіні разом з товаришами склав з себе повноваження і виїхав до Лондона.

У 1849 була скасована світська влада римського папи в папській області. Була створена Римська республіка, керована тріумвіратом, в якому Мадзіні отримав головний пост. І хоча ця республіка впала під ударами французьких військ, посланих Луї Бонапартом, уряд обложеного Риму під впливом Мадзіні зажадало, щоб столицею єдиної Італії став саме це місто.

Довгий шлях до об'єднання завершився дипломатичним угодою між Наполеоном III і графом Кавуром за військової підтримки Франції.

У 1853 році він організував невдале повстання в Мілані, в 1857 році -- експедицію Пізакане.

Коли Гарібальді узяв Неаполь, то Мадзіні поспішив туди, щоб переконати Гарібальді рушити на Рим. Коли цей план став рушитися, Мадзіні виїхав до Лондона, звідки підтримував збором грошей і вербуванням волонтерів експедиції Гарібальді на Рим в 1862 і 1867 роках. Не побажав скористатися амністією 1866 року, незважаючи на те, що багато разів був обраний до італійського парламенту.

У 1870 році на Сіцілії почався республіканський рух. Сам Мадзіні не вірив в його успіх, але відправився на острів. Схоплений у відкритому морі на шляху до Сіцілії він був відвезений в Гаету, але через 2 місяці звільнений за умови залишити Італію. Мадзіні поселився в Лугано (у Швейцарії), де заснував газету «La Roma del Popolo».

У 1872 році він повернувся до Італії, але простудився, переїзжаючи через Альпи, і помер в Пізі, в будинку одного з своїх друзів. На похорони його в Генуї стеклося понад 50 тисяч чоловік, і похоронна процесія стала демонстрацією проти уряду.

Помер 10 березня 1872 року.