Творча спадщина М.С. Грушевського

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Коротко про М.С. Грушевського

2. Наукова діяльність

2.1 Студентське життя

2.2 Роки професорства

3. Політичне життя

3.1 Повернення в Україну

3.2 На чолі Центральної ради

3.3 Центральна рада

3.4 Ідея соціалістичного федералізму

4. Трагедія Бреста

5. Шлях на Голгофу

Висновок

Використана література

Вступ

Актуальність теми.

Чи не найбільше ця проблема актуальна при дослідженні спадщини знакової постаті української науки Михайла Грушевського. Уже від початків дисциплінарного становлення грушевськознавства його засновник Л.Винар серед першорядних і важливих завдань назвав вивчення дискусій, спричинених творчими ідеями видатного вченого в науці його часу, слушно вказуючи, що лише за цієї умови можна об`єктивно визначити місце М.Грушевського в історіографічному процесі та підійти до створення його ґрунтовної наукової біографії. Сьогодні це питання досліджене, на жаль, фрагментарно, залишаючись висвітленим лише в аспекті взаємин видатного вченого з його сучасниками. Водночас, реконструювавши дискусії, викликані запропонованими вченим ідеями, ми не тільки повніше усвідомимо його вплив на тогочасну історичну науку, а й зрозуміємо, як, зазнаючи критики, змінювалася творчість самого М.Грушевського.

Звернення до творчої особистості такого масштабу дозволяє вирішити ще одне не менш актуальне завдання - екстраполювати оцінки, які прозвучали на адресу наукового доробку М.Грушевського поза українським інтелектуальним середовищем, - ясна річ, з певною долею умовності, - на всю вітчизняну історіографію його часу. Отже, окреслена дослідницька проблема актуалізує нове прочитання та переосмислення творчої спадщини вченого. Це уможливить визначення її справжнього місця в інтелектуальній культурі України кінця ХІХ - ХХ ст.

Проаналізовані щойно питання, якщо розглядати їх у комплексі, визначають актуальність звернення до досвіду сприйняття та осмислення творчої спадщини М. Грушевського його сучасниками. Дослідження проблеми сприятиме вирішенню нагальних історіографічних завдань.

Історіографія.

«Батько Грушевський» - так за часів Української Центральної ради називали цього українського державного та політичного діяча, знаного у світі історика прибічники україснької ідеї. Роль і місце М.Грушевського виявилися такими значними, що йому віддавали належне навіть найзапекліші опоненти, а то й відверті вороги. Так, газета «Правда» визнала М.Грушевського видатним буржуазним істориком України. Втім оцінки коливались - від гостро негативних у радянській історіографії та в тій частині закордонної української, що заперечувала демократичні цінності, до захоплених, особливо відрізу після відновлення незалежності України 1991 р. Найгостріші суперечки точилися навкого політичної діяльносності Михайла Сергійовича. За п'ятнадцять років що минули, новітня українська історична наука накопичила чималий матеріал із грушевськознавства, зокрема, з його політичних аспектів. Огляду останнього, власне, і присвятний сьогоднішній виступ.

На початку 90-х рр. минулого століття з'явилася низка статей, які, за назвою однієї з них, можна охарактеризувати коротко - повернення. Їх автори намагалися, насамперед, надолужити інформаційний голод українського суспільства щодо М.Грушевського. Переважали невеликі ознайомчі студії, висновки яких ґрунтувалися на джерелах, з використання яких лише щойно впала заборона. Вочевидь, що на цьому початковому етапі ще важко говорити про ґрунтовні напрацювання, багато статей носили відверто популяризаторський, некритичний характер. Показово, яка термінологія, часом, використовувалася: «великий українець», «велична постать державотворця», «Зевс олімпу історичного», «український фенікс», «славний син України», «совість української державності» та ін. Зрештою, це цілком зрозуміла реакція з огляду на попередню жорстку заборону.

Водночас, починають виявлятися й окремі, пріоритетні напрями дослідження. Природньо, що найпомітніше місце в історіографії обійняв період головування в Українській Центральній раді з березня 1917 по квітень 1918 р. - зірковий час М.Грушевського. Історики підкреслювали його відданість ідеї українського національного відродження та демократичним принципам, що простежується у всіх виданих від імені УЦР програмних документах, включно з останнім - Конституцією Української народної республіки від 29 квітня 1918 р. З таким підходом пов'язується негативне ставлення М.Грушевського до авторитарного режиму гетьмана П.Скоропадського, за часів якого він перебував на нелегальному становищі, й радянського, коли Михайло Сергійович кілька років провів в еміграції. Вказувалося також на органічний зв'язок М.Грушевського історика й політика. Власне й він стверджував: «Я сам прийшов до політики через історію, і сей шлях вважаю нормальним».

Одночасно у контексті вивчення проблем заснування власної держави робляться спроби пошуку причин поразки Української революції. У зв`язку з цим дослідники відзначали недостатню увагу до проблем створення української армії з боку УЦР, зокрема М.Грушевського як її голови. Інші теми, що тоді порушувалися - ставлення царського та радянського режимів до М.Грушевського, в тому числі його арешти, причини повернення з еміграції 1924 р. та реакція на такий крок українського політикуму, взаємини з радянською владою, між іншим, із більшовицькими лідерами України. Зокрема, останнім питанням присвячена перша з сучасних монографій про М.Грушевського, автор якої - Р.Пиріг, і дотепер залишається одним із найбільших спеціалістів у зазначеному напрямі. Серед дослідників початку 90-х рр., які й надалі зверталися до постаті М.Грушевського - С.Кульчицький, О.Копиленко. Я.Грицак, І.Гірич, Л.Зашкільняк, В.Уляновський, П.Сохань, Я.Дашкевич, Н.Яковенко, С.Білокінь, В.Потульницький, Л.Решодько. Це цвіт української історичної науки.

Середина 90-х рр., у переддень та після відзначення 130-річчя з дня народження М.Грушевського, стало часом появи ряду праць, які підсумовували попередні зусилля українських науковців, а разом з тим стали грунтом для подальших розробок. 1995 р. вийшла друком книга Л.Винара, українського історика з діаспори, засновника грушевськознавства, «Михайло Грушевський - історик і будівничий нації». Вона є збірником вибраних праць різних часів, які охоплюють більш-менш всі сфери діяльності Михайла Сергійовича. До речі, він звернув увагу на парадокс - будучи прихильником народницького напряму в історії, М.Грушевський фактично своєю діяльністю в політиці сприяв появі іншого - державницького. Надалі представники останнього, в тому числі вже у сучасній Україні, доволі гостро критикували того ж таки М.Грушевського за недооцінку ролі національної еліти й перебільшення звичайного народу. Що ж до Л.Винара, то він вважає М.Грушевського постаттю, яка поруч із Т.Шевченком та І.Франком «належить до найвизначніших особистостей в історії України», та «батьком першої української держави в 20-му столітті».

За рік побачила світ хроніка життя і діяльності М.Грушевського, складена В.Верстюком та Р.Пирогом. І хоч вона не містила аналітики, але був важливим сам факт оприлюднення в одному виданні життєвого шляху М.Грушевського. Тоді ж пройшла низка конференцій, і відповідно з'явилося чимало статей, присвячених М.Грушевському. Згодом вони використовувалися авторами у книгах. До того ж практично жоден дослідник, який так чи інакше займається вивченням періоду Української революції, об'єктивно не оминає постаті М.Грушевського. Тому, певною мірою, можемо стверджувати, що вся її історіографія - характеризує М.Грушевського як політика. Водночас багатоаспектність його діяльності призводить до того, що навіть науковці, які спеціалізуються за іншими періодами, також вважають за необхідне звертатися до його спадщини.

Отже, В.Верстюк, що є знаним фахівцем періоду Центральної Ради, закликав до вивчення конкретного історичного матеріалу, пов'язаного з керівництвом М.Грушевським Центральною радою, а не фрагментарним його використанням для з'яcування історико-політичної спадщини УНР. Зокрема, на думку дослідника, саме «феномен Грушевського» зіграв одну з двох вирішальних ролей у трансформації Центральної ради з місцевого національного органу в парламентську інституцію всієї України та й у цілому в швидкому підйомі українського руху навесні 1917 р. М.Грушевський, на думку В.Верстюка, сформулював його ідейно-політичні засади, а саме: здобуття Україною національно-територіальної автономії в складі демократичної федеративної Росії, з гарантуванням прав усіх національних меншин. Причому федералізм М.Грушевського дослідник розглядає як крок до незалежної державності. Інший аспект політичної платформи М.Грушевського - він понад усе ставило волю народу, тому зрештою відійшов від своїх давніх друзів, української ліберально-демократичної інтелігенції й опинився в лавах українських есерів, з радикалізмом яких могли позмагатися хіба що більшовики. В.Верстюк також відомий як автор упорядник збірників документів доби Української революції, зокрема - Центральної ради.

На думку його колеги, В.Солдатенка, насамперед М.Грушевському належить розробка концепції Української революції, національного відродження в цілому, адже він інтелектуально домінував протягом першого року її здійснення. Жодному з наступних лідерів, за твердженням історика, не вдавалося справити такий визначальний вплив, причому виключно на власному авторитеті, не вдаючись до якихось владних засобів. Наріжними засадами згаданої концепції, за словами В.Солдатенка, стало зміцнення демократичних завоювань у всеросійському масштабі, в умовах яких можна було передбачити запровадження української державності й спільно з іншими народами колишньої імперії здійснити перетворення, які б впритул підвели до соціалістичного ладу.

Б.Андрусишин та О.Реєнт проаналізували соціально-економічну програму М.Грушевського. Ця ж тема присутня й у доробку творчого тандему М. та О.Копиленків. На їхню думку, М.Грушевський висунув ідею соціально-орієнтованої та регульованої державою економіки. Також вони привернули увагу до бачення М.Грушевським зовнішньої політики (виступів проти «українського імперіалізму»), організації влади в державі (демократична парламентська республіка з розвинутим місцевим самоврядуванням та дотриманням усіх прав людини і громадянина). Дослідники, віддаючи належне М.Грушевському, водночас визнають загальність та «ідилічність» його схем, що вочевидь вимагали конкретизації, особливо в політичній сфері та в державному управлінні. Це, на думку авторів, завадило йому визначати державотворчі пріоритети навіть у вирішальні моменти. Копиленки торкнулись й доволі делікатного моменту - чому після падіння гетьманської Української держави та відновлення УНР у грудні 1918 р. М.Грушевський, незважаючи на обрання делегатом представницького Трудового конгресу, так і не зміг повернутися у велику політику. Їхнє пояснення, в принципі, особливих суперечок не викликало - це взаємні антипатії та суперечки серед лідерів українського руху. М.Грушевський зайняв тоді компромісну позицію. Він запропонував замість диктатури пролетаріату, запровадження диктатури трудового народу в формі радянської соціалістичної республіки, що зрештою й визначило його долю - від'їзд на еміграцію ще за часів існування УНР.

Серед оприлюднених 1996 р. виділяється дослідження І.Гирича «М.Грушевський і С.Єфремов на тлі українського суспільно-політичного життя кінця ХІХ - 20-х рр. ХХ ст.». В ньому, на нашу думку, дослідник вперше зробив спробу поєднати різні етапи суспільно-політичної та наукової діяльності М.Грушевського в одній роботі, щоправда, через його взаємини з іншим видатним чільником - С.Єфремовим. І.Гирич висвітив участь М.Грушевського у громадівському русі (український культурно-просвітницький феномен другої половини ХІХ - початку ХХ ст.), роль у його політизації та утворенні перших українських ліберально-демократичних політичних партій, залученні молоді до української ідеї, виникненні та розвитку україномовної періодики на підросійській Україні, доволі складних взаєминах між знаковими постатями українського руху.

Також в роботі йдеться про програму дій українства, висунутої М.Грушевським під час І Світової війни, його контакти з провідними російськими опозиційними громадськими діячами, різке полевіння Михайла Сергійовича 1917 р., негативну реакцію української ліберальної інтелегенції на повернення М.Грушевського з еміграці 1924 р., яка сприймалася як капітуляція перед радянським режимом, ставлення в цей період М.Грушевського до влади більшовиків. І.Гирич вважає, що не лише вони використовували М.Грушевського після повернення, але й він їх для розвитку української справи. Михайло Сергійович очікував, що завдяки НЕПу та українізації вдасться реформувати комуністичну диктатуру в загальнонародне демократичне представництво. Тому наукову роботу М.Грушевського у 20-ті рр., на відміну від інших дослідників, розглядається І.Гиричем як продовження політичної діяльності, але іншими засобами. До речі, компроміс М.Грушевського з радянською владою також висвітлював О.Рубльов, а тему взаємин репресивно-каральних органів СРСР та М.Грушевського - В.Пристайко, Ю.Шаповал, І.Верба.

Кінець 90-х рр. минулого - початок ХХІ ст. - час появи праць, що відрізняються поглибленням розробки проблем, поставлених ще на початку 90-х рр. Майже одночасно захищаються дисертації В.Крота та В.Кухар, у яких ідеться про громадсько-політичну діяльність М.Грушевського в дореволюційний період. В.Гоцуляк, у контексті вивчення ним історіографії вивчення теми взаємин М.Грушевського та української історичної науки, зупиняється на баченні ним таких дефініцій як державництво, національне відродження. В.Коваль, досліджуючи роботу української делегації в Брест-Литовську, одночасно проаналізував обставини, що змісили М.Грушевського відійти від ідеї автономії України на користь її незалежності. Складному періоду в політичній кар'єрі М.Грушевського наприкінці 1918 - на початку 1919 р. присвятив свою статтю І.Гошуляк. Зміни у ставленні М.Грушевського до ідеї української державності зробив спробу розкрити О.Салтовський. Оцінки М.Грушевським ролі русифікованих міст у національно-демократичній революції привернули увагу Г.Басари. На її думку, М.Грушевський мріяв про УНР як модерну європейську державу, де толеруються права всіх національних меншин. Звідси його обережність у питаннях українізації та визначальна роль, яку відводив голова УЦР, місцевому самоврядуванню.

Також роботам останніх років притаманен новаційний пошуком причинно-наслідкових зв'язків, застосуванням нових технологій обробки даних, відсутність ейфорії початкового періоду, намагання критично підійти до спадщини М.Грушевського, при загальній позитивній її оцінці. Щодо останнього твердження, то певним дисонансом є позиція Я.Дашкевича. Він різко протиставляє М.Грушевського як великого історика і його ж «поганого», «невеликого», «слабкого» політика. Інші дослідники не такі категоричні. Так, В.Северенюк, аналізуючи публіцистику М.Грушевського, прийшов до висновку про безпідставність протиставлення його народницької ідеології державницькій. Будучи по суті своєї діяльності прихильником останньої М.Грушевський разом з УЦР програв більшовикам насамперед тактично. У певні моменти М.Грушевському не вистачало послідовності, рішучості, сили волі.

Оригінальну версію повернення до радянської України висунула В.Піскун. На її думку, свідомісно для М.Грушевського то було всього-на-всього наукове відрядження, яке обернулося на еміграцію в зв'язку зі зміною права виїзду та в'їзду за кордон. Між тим, ідеологічно, за твердженням В.Піскун, він поділяв позицію більшовиків, до того ж вважав, що без порозуміння з Росією неможна будувати українське життя. А вирішальним мотивом стала зваба надією творити всупереч обставинам. Відомий дослідник Р.Пиріг указав ще на одну причину такого кроку - почуття особистої образи на уряд УНР, бажання сатисфакції. Від цього й почався, за висновками Р.Пирога, політичний компроміс із більшовиками. Зіграли свою роль і вступ М.Грушевського до партії українських есерів (опинившись в еміграції він очолював закордонну делегації її центральної течії), адже ця партія, як і більшовики, сповідувала класовий підхід, негативне ставлення до буржуазії, і конфлікт із однопартійцями на еміграції, і зневіра у можливість реалізувати ідею УНР збройним шляхом. Як вважає Р.Пиріг, рубіконом для М.Грушевського стала радянська-польська війна 1920 р. та засудження ним політики С.Петлюри (за договір з Ю.Пілсудським й наступні за ним дії).

Лише в останні роки українські історики нарешті подолали одне з попередніх непорозумінь стосовно М.Грушевського, а саме - його нібито обрання на посаду Президента УНР. Зусиллями П.Усенка, С.Кульчицького, В.Верстюка доведено - насправді такої посади не існувало, голосування не було, що можна побачити, прочитавши проколи засідань УЦР. Джерелом інформації, що ввела в оману майбутні покоління, став відомий український історик, політичний і громадський діяч Д.Дорошенко. Достепенно відомо, що наприкінці квітня 1918 р., коли приймалася Конституція УНР і стався гетьманський переворот, він перебував у Львові, отже користувався переказами з Києва. Водночас також цілком очевидно - М.Грушевський обіймав найвищу державну посаду в УНР, що зрештою за своєю сутністю нічим принципово не відрізнялася від президентської.

І останнє. Рік тому вийшов перший в Україні узагальнюючий біографічний нарис Ю.Шаповала та І.Верби про М.Грушевського, що сконцентрував попередні досягнення дослідників. Втім сама праця отримала неоднозначну критику. А головне, 2002 р. розпочато друк 50-ти томного зібрання творів М.Грушевського - як історичних, так і художніх та публіцистичних. За задумом, воно має включити як всі оприлюднені, так і невідомі широкому загалу твори М.Грушевського. Безумовно, це вже грунт для принципово нового щабля дослідження його спадщини, що, вочевидь, незабаром відіб'ється на підходах й висновках її дослідників.

1. Коротко про М.С. Грушевського

Михайло Грушевський походить з давньої, знаної ще з XVII ст., духовної родини на Чигиринщині. Рід мав козацькі корені та первісне прізвище Груша.

Михайло народився 17 (29) вересня 1866 року у Холмі (нині Польща), де його батько, Сергій Федорович Грушевський, після закінчення Київської духовної академії працював вчителем словесності. Виростав на Кавказі -- спочатку в Ставрополі, а потім у Владикавказі. Навчався у Тифліській гімназії та Київському університеті (історико-філологічний факультет). Виховання, розповіді батька та рідкі поїздки в Україну рано збудили в Михайлові зацікавлення та вболівання за долю Батьківщини. Під час навчання в Тифліській гімназії у 1880-1886 рр. почалося свідоме захоплення українською історією та літературою, пошук свого місця у справі служіння Україні.

Серед матеріалів університетського фонду Державного архіву Києва (ДАК) було виявлено документи, що стосуються навчання М.С.Грушевського в університеті св. Володимира. Важливість такого роду матеріалів тим більша, що цей період його життя залишається найменш вивченим. Документи розкривають раніше незнані сторони перебування Михайла у стінах університету і допомагають краще зрозуміти внутрішній світ великого історика.

До цього часу невідомим лишався лист батька - Сергія Федоровича Грушевського - до ректора університету, що зберігається у фондах Державного архіву м. Києва, в якому він просить надати свідоцтво про успіхи сина. Сам М.Грушевський ніде про це не згадував, можливо, що він сам не знав про цей лист. Очевидно тривога батька за долю сина, за його навчання в університеті, хвилювання про можливість небажаних позаакедемічних впливів на молодого екзальтованого юнака змусили його зробити подання на ім'я ректора.

М. Грушевський про ставлення свого батька та діда до суспільного життя пише у “Споминах”, що вони до справжньої політики мали справжній жах, як до джерела всяких бід. Потрапити до категорії “неблагонадійних” було для них, певне, найбільшим страхом. Такої ж думки дотримувався, очевидно, і дядько Михайла. У 1889 p., коли молодий Грушевський жив у нього і брав безпосередню участь в житті семінарської громади, він заборонив йому приводити додому “неблагонадійних”, щоб не викликати часом якоїсь підозри. М. Грушевський так занотував про це 23 січня 1889 р. у щоденнику: „... ввечері мав невеселу розмову з дядьком: щоб до мене не ходив ніхто замічений...” Вже 6 березня 1889 р. читаємо такий запис: „Вчора знов приходив Синявський, тяжко це мині й не знаю що робить з погляду своєї обіцянки дядькові. Мабуть що прийдеться сказати Синявському щоб не ходив...”. Як ми бачимо, громадської та суспільної активності в родині М. Грушевського уникали, чи навіть побоювались. Воно й не дивно -„неблагонадійність” закривала шлях до державної служби, викладацької та видавничої діяльності, тобто до того, що було джерелом існування родини Грушевських. Напевно тому так і переймались рідні Михайла, щоб ідейний юнак не зіпсував свою репутацію та майбутню кар'єру.

Десятилітня доба Михайла Грушевського у Львові (1894-1914) -- це курси лекцій в університеті, це створення власної історичної наукової школи, це напружена праця в Науковому товаристві імені Шевченка (очолював з 1897 р. по 1913 р.), яке завдяки організаторському таланту вченого по праву мало статус нетитулованої Української академії наук, це неперевершена видавнича діяльність (лише "Записок Наукового товариства ім.Шевченка" за його редакцією вийшло більше 100 томів, крім того сотні наукових та науково-популярних видань українською мовою).

Вершиною наукової діяльності М. Грушевського стала реалізація його мрії ще з київських студентських часів -- написання суцільної історії України. Перший том фундаментальної "Історії України-Руси" побачив світ у 1898 році. В основу цієї праці була покладена розроблена автором історична схема самостійного розвитку українського народу від найдавніших часів, що аргументовано спростовувало прийняту російською історіографією концепцію про єдину загальноросійську народність-колиску. Послідовники Грушевського назвуть його "Історію України-Руси" метрикою українського народу, поставивши в один ряд з Шевченковим "Кобзарем".

Наукова концепція Грушевського історика про етнічну соборність України стала національним ідеалом Грушевського політика. До 1906 р. він, працюючи на Галичині, широко використовував конституційні свободи Австро-Угорщини для піднесення національної свідомості українства. Коли подібні умови виникли в підросійській Україні, розгортає свою діяльність і в Києві: створює наукове товариство, переносить зі Львова окремі видання, випускає газети, відкриває книгарні.

Грушевський здобув заслужений авторитет провідника українського руху, а отже став небезпечною особою для урядових кіл як Росії, так і Австро-Угорщини. З початком І світової війни повертається до Києва, де відразу ж був заарештований. Заслання відбував у Симбірську, Казані, Москві.

Після Лютневої революції в Росії у лютому 1917 р. український народ тримав можливість здобути власну державність. Цю боротьбу очолила Українська Центральна Рада -- єдина парламентська інституція, утворена на руїнах самодержавства. Визначальним принципом творення українського парламенту був широкий демократизм. До його складу ввійшли представники всіх політичних партій, товариств, спілок, ради військових, селянських, робітничих депутатів, всіз українських земель та українських колоній-громад, національних меншостей. Легітимність Української Центральної Ради забезпечив Всеукраїнський національний з'їзд. Таємним голосуванням практично одностайно головою українського парламенту був обраний Михайло Грушевський. Він був лідером, головним конструктором політики Української ЦентральноЇ Ради, мав великий вплив на її рішення, був ініціатором та співавтором найголовніших документів. Незаперечною заслугою Грушевського стало те, що Центральна Рада за рік пройшла шлях від обережних гасел за автономію України до проголошення суверенної, ні від кого незалежної Української Народної Республіки в січні 1918 року та прийняття її Конституції уже в квітні 1918 року.

Характер Української революції динамічно змінювався, змінювалися і лідери. На політичній арені з'являється П. Скоропадський, згодом С. Петлюра. Михайло Грушевський відійшов від активної внутрішньої політики, 1919 року емігрував, проживав у Празі, Відні, використовував усі можливості, щоб привернути увагу світової громадськості до України, продовжував науково-організаційну діяльність.

1924 року, заради продовження масштабної наукової праці, завершення "Історії України-Руси", що неможливо було без українських архівів та бібліотек, Михайло Грушевський змушений був піти на компроміс з встановленою в Україні радянською владою і повернутися на Батьківщину. Наукові заслуги історика були поціновані навіть більшовицьким урядом: 1923 року його було обрано академіком Всеукраїнської академії наук, 1929 року -- Академії наук СРСР. В Україні вчений очолив Історичну секцію ВУАН, навколо якої об'єдналися всі історичні установи, провідні дослідники і талановита молодь.

І все це в умовах постійного, з перших днів повернення, нагляду репресивних органів ДПУ-НКВС, які зібрали 8 томів наклепів і доповідних на "неблагонадійного" Грушевського. 1931 року вчений змушений був виїхати до Москви, підданий короткочасному арешту у справі так званого "Українського національного центру". Після звільнення до кінця життя Грушевський не почував себе вільною людиною. На початку 1930-х рр. була ліквідована Історична секція ВУАН. Закриті видання, зазнали репресій учні і співробітники. Трагічно загинули в таборах донька Катерина, брат Олександр, племінник Сергій, інші родичі. Бо вони належали до роду Грушевських.

грушевський історик політичний академік

2. Наукова діяльність

2.1 Студентське життя

Дослідницькі нахили студента, йото постійний інтерес до історії України привернули увагу видатного історика, професора Володимира Антоновича. Під його керівництвом М. Грушевський написав чимало коротких статей, оглядів, есе. Вінцем його наукових пошуків студентського періоду стала перша глибока наукова розвідка «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», за яку автор одержав золоту медаль.

1886-1890рр. - М.Грушевський проходив університетський курс (на філологічному факультеті). На перший план висунено класичну філологію, все інше зіпхнено - на другий, обкраєно і обмежено загальними курсами. Ці виклади не багато могли дати по тім, що приносив з собою добре розвинений і обчитаний в якійсь спеціальности гімназіст. Семінарії поставлени були незвичайно слабо. Система нагінок за всякою вільнішою гадкою зі сторони уряду й власних чорносотенців витворяла задушливу атмосферу. Найбільша окраса тодішньої української науки проф. Антонович робив вражіння чоловіка утомленого сими нагінками; він ухилявся від близших зносин з студентами й все більше відсувався від історії в "спокійніші" як на ті погані часи сфери археології, історичної географії, нумізматики.

Перші роки університету я віддав праці в семінаріях (практич. заняттям) і викладам; з тих семінарійних праць була видрукувана потім одна (писана 1887p., а кілька разів потім перероблена): "Южно-русские господарскіе замки в половине XVI века" -- моя перша історична "праця" (перед тим було кілька історичних і історико-літературних статей і рецензій в журналах і газетах -- вони вказані в покажчику "Наукового Збірника" 1906р.). З курсів і приватної лєктури на розвій мого наукового світогляду й інтересів мали особливо курси й праці з сфери суспільної економії, економічної історії, археології, державного права й історії права. На третім курсі я взявся до більшої праці на предложену факультетом (проф. Антоновичем) тему: "История Киевской Земли от смерти Ярослава до конца XIV века". Праця дістала золоту медаль, і я був зіставлений при університеті професорським стипендистом по катедрі руської історії. Се була вже робота досить дозріла: викінчена в 1890 році й потім видана (Київ, 1891, ст. XVI--520), вона викликала дуже похвальні відзиви в наукових сферах, і на її підставі пізніше я був предложений кандидатом на катедру історії у Львові.

По закінченні університетського курсу талановитого молодого дослідника залишають при кафедрі російської історії. Прихід Грушевського в науку збігся з кампанією жорстокого переслідування всього українського в царській Росії. Згодом вчений писав про ті часи: «...по числу письменних Росія стоїть на однім з останніх місць поміж іншими краями. А між різними краями Росії Україна також належить до гірших, найменьше освічених».

Значно сприятливішими були умови для національного відродження на західноукраїнських землях. Прагнучи утримати під своєю короною клаптикову імперію, цісарський уряд Австро-Угорщини, на відміну від царизму, певною мірою сприяв послабленню національних утисків. Отож саме Галичина стає центром тяжіння усіх націоиально-свідомих сил. Там створюються вогнища відродження української культури. Величезну роботу в цьому напрямі проводить Іван Франко. Саме навколо нього гуртуються найкращі сили української інтелігенції.

2.2 Роки професорства

1894 року Михаило Грушевський очолює щойно утворену кафедру всесвітньої історії у Львівському університеті, яка зосереджує свої науково-педагогічні зусилля на вивченні проблем історії Східної Європи. Того ж року вчений у великому залі Університету Святого Володимира блискуче захищає магістерську дисертацію.

Роки професорства у відомому в Європі Львівському університеті стали для Грушевського школою замужніння. І як талановитого викладача історії України та ряду інших дисциплін, і як глибокого дослідника історії свого народу. Тут же виявляються неабиякі його здібності як громадського діяча. Переїхавши до Львова, М. Грушевський активно співпрацює в Науковому товаристві імені Шевченка, активно залучає до нього талановитих студентів, учителів, молодих науковців. Саме співпраця в НТШ зближує Михайла Грушевського й Івана Франка. З 1897 року Грушевський очолює Товариство із великим Каменярем вдосконалює його організаційну структуру, розширює сферу його діяльності, докладає великих зусиль, щоб українські дослідження набрали міжнародного розголосу.

Мабутъ, одному вченому ніколи не вдалося б видати понад 100 томів «Записок Наукового товариства імені Шевченка», якби він не згуртував навколо себе талановитих молодих дослідників, кожен з яких став помітним явищем в українській науці й культурі кінця XIX -- початку XX століть. Незважаючи на підступи ідейних противників, польського шовіністичного бюрократичного апарату, наукових недоброзичливців, діяльність могутнього тандема Івана Франка та Михаила. Грушевського дає надзвичайно плідні результати. Виходить ряд літературних та публіцистичних часописів, постій-ними авторами яких стають Леся Українка, Михаиле Коцюбинський, Іван Нечуй-Левицький, Ольга Кобилянська... 1898 року нарешті з'являється перший том фундаментальної «Істори України-Руси», невдовзі виходить друком том другий, 1900 року -- третій...

Але царські власті не дозволили розповсюджувати ці томи ні на Слобідській, ні на Наддніпрянській Україні. Загадковими залишалися досягнення української історичної науки и для Європи. Великим кроком на шляху подолання цього незнання стало запрошення М. Грушевського до Парижа, де він прочитав курс лекцій з історії України в російській вільній школі. З метою розширення наукових контактів вчений відвідує Лондон (Великобританія), Лейпціг, Берлін (Німеччина), де знаходить однодумців серед відомих вчених-істориків.

Революція 1905 року в Росії і певна відлига в національній політиці, що наступила згодом, покликали М. Грушевського на дорогу його серцю Наддніпрянщину. Після відвідання Харкова, Києва, Одеси, Санкт-Петербурга він схиляється до повернення в Київ, де проишли його студентські та ад'юнктські роки. Тут мешкала і його сестра Ганна Сергіївна. Алє и після переїзду на береги Дніпра вчений зберігає якнайтісніші зв'язки зі Львовом.

3. Політичне життя.

3.1 Повернення в Україну

Початок першої світової війни захопив родину Грушевських у Карпатах. Шлях додому виявився складним і небезпечним: через Відень, де _руп давні знайомі та друзі. Вони допомогли родині перебратися в Італію, яка на той час ще не знала, на чиєму боці вона воюватиме. Звідти через Румунію повернулися додому, в Київ. Та місцева _рупп зустріла історика холодно і недовірою. На підставі наклепницькогозвинувачення в «симпатіях до Австрії» _рупп_сор заарештовано і посаджено в Лук'янівську в'язницю. Щоправда, під тиском масових протестів у Києві, Петрограді і навіть в Нью-Йорку власті зрештою звільняють видатного вченого, _ру депортують разом з родиною до Симбірська. Невдовзі Грушевським дозволяють переселитися до Казані. До 1916 року _рупп_сор викладає в Казансько-му університеті -- цьому своєрідному притулку багатьох опальних петербурзьких, московських та українських вчених-дисидентів. Згодом родина одержує вид на жительство в Москві, _ру із забороною відвідувати Україну під будь-яким приводом.

Лютнева революція 1917 року звільнила Грушевського з-під нагляду царської охранки. Він негайно повертається в Україну і поринає в політичне життя. Ще під час перебування видатного вченого в Москві його заочно обирають лідером Товариства українських поступовців. Виконавчий орган Товариства дуже швидко трансформується в Центральну раду, яка діє як громадська організація, об'єднуючи навколо себе широке коло людей найрізноманітніших класових, ідеологічних і політичних переконань. Досить несподівано для самих її засновників -- поміркованих ліберально-демократичних діячів Є. Чи-аленка, С. Єфремова та Д. Дорошенка, соціал-демократів В. Винниченка та С. Петлюри, членів сціалістично-революційної партії

М. Ковалевського, І. Аристенка, М. Шаповала та інших -- Центральна рада дістала широку підтримку не тільки серед країнства на материнській землі, _ру й поза її межами, зокрема в українських громадах Москви, Петрограда та інших міст, де проходили мітинги, масові маніфестації на підтримку ідеї федералізму, якою від імені Ради виступив Грушевський.

Після багатьох десятиліть гноблення всього українського і перетворения України на «Малоросію» найголовнішим для діячів Ради стало прагнення досягти консолідаціі, єдності українського народу представнцків різних політичних _рупп. Гольденвейзер пізніше у своїх спогадах підкреслював. Що на перших порах «мы смотрели на Раду как на чисто национальное объединение, наподобие нашего «Совета объединенных еврейских организаций» и «Польского исполнительного комитета». Роль Грушевського і полягала в тому, щоб на основі консолідації слабких ще політично і організаційно національних сил перетворити це громадське зібрання в орган конституційної влади в Україні. Дуже швидко Рада перестала визнавати виконком Тимчасового уряду, що діяв у Києві, і звернулася до Тимчасового уряду з декларацією про надання Україні повної автономії.

3.2 На чолі Центральної ради

Спроби Грушевського порозумітися з Тимчасовим урядом, або якось дійти згоди, успіху не мали. Повернувшись до Києва, на засіданні Центральної ради він наполягає на негайному скликанні Всеук-раїнського національного конгресу, який відбувся 5--7 квітня 1917 р. Грушевському належала величезна роль у згуртуванні й консолідації 700 делегатів конгресу навколо ідеї повної автономії України. Братання на з'їзді представників різних народностей України, політичних партій і соціальних верств, писав Грушевський, давало надію на майбутнє будівництво нового автономного ладу в Україні.

Через місяць, 18 травня 700 солдатських делегатів, що зібралися у Києві від діючої армії, також обрали своїх представників до Центральної ради. Ще місяць згодом близько 1000 делегатів Українського селянського з'їзду наслідували їх приклад. Новообраний орган підтримали и делегати Робітничого з'їзду. Усе це спричинилося до того, що Центральна рада почала вважати себе не тільки представницьким органом відносно невеликої групи національно-свідомих українців, а парламентом України.

Але тоді як Тимчасовий уряд постійно ухилявся від визнання де-факто української автономії. Центральна рада гаяла час у безплідних дебатах про межу повноважень, обходячи такі важливі проблеми, як вироблення законодавства, забезпечення міст продовольством, проведення земельної реформи створення національної армії.

З самого початку свого перебування на чолі Центральної ради Грушевський зайняв позицію гострої критики екстремістських націоналістичних елементів, послідовно і аргументовано проводив лінію на забезпечення української автономії в межах федеративної республіки, що мала бути створена на руїнах імперії Романових. У своїй промові перед 100 тисячами маніфестантів 1 квітня 1917 р. в м. Києві, а також в інших зверненнях він послідовно проголошував, що масові виступи українців «не полишають ніякого сумніву щодо тої політичної платформи, на якій об'єднуються всі активні елементи української людності. Се старе наше домагання широкої національно-територіальної автономії України в російській федеративній республіці, на демократичних підвалинах, з міцним забезпеченням національних меншостей нашої землі». Підтримуючи свого загальновизнаного всеукраїнського політичного лідера на засадах авто-номії и федерації стояли майже всі демократичні и ліберальні партії.

Спираючись на таку загальну підтримку українського населення, Грушевський і його однодумці поклали фундаментальні принципи автономності й федералізму в основу перших законодавчих актів Центральної ради, то були прийняті цими своєрідними Установчими зборами України.

Перебуваючи на чолі Центральної ради майже від самого початку її заснування і до розгону австро-німецькими окупантями, Грушевськнй, за визнанням його сучасників, значно еволюціонував вліво. Він вважав, що очолівши молоді сили соціалістів-революціонерів, серед котрих чимало було його колишніх студентів, допоможе їм уникнути зайвого екстремізму. Така його позиція викликала гостру критику з боку поступовців, колишніх друзів-лібералів і відверто націоналістичних елементів.

Палкий прихильник свободи і рівності між народами, Грушевський з обурснням відповідав на націоналістичні вихватки харківського юриста Міхновського.

3.3 Центральна рада

Відповідаючи сподіванням насамперед українського селянства, 10(23) червня 1917 р. Центральна рада видала свій Перший Універсал, у якому декларувалося: «Не одділяючись від усієі Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям».

Але, як відомо, Тимчасовий уряд не поспішав з передачею хоч якоїсь частини влади Центральній раді. Лише після страшного провалу наступу вГаличині, щоб якось підштовхнути українців до участі у чужій їм війні за інтереси Антанти, Керенський змушений був визнати за Центральною радою право на урядування в п'яти губерніях: Київській, Полтавській, Волинській, Подільській та Чернігівській (ко-лишньої царської імперїї).

В засіданнях «Малої ради» на рівних брали участь представники «меншостей», в тому числі від польських партій, єврейських, загальноросійських -- кадетів, меншовиків, більшовиків, військових організацій та ін. На спеціально присвяченому проблемам національ-ного та соціального рівноправ'я і представництва засіданні Центральної ради було заслухано доповіді представників «меншин», виголошені національними мовами під бурхливі оплески делегатів та гостей. Рівні права представників усіх народів, що здавна мешкали на Україні, були гарантовані Другим універсалом Центральної ради--3(16)липня 1917р.

За своїм складом Центральна рада аж ніяк не відповідала тому ярликові, який згодом за нею було закріплено так званою марксистсько-ленінською історіографією. В ніи були представники переважно міської інтелігенції, а також напівінтелігенції -- сільські вчителі, дрібне духовенство, чиновники, земські службовці, молодші офіцери, вихідці з заможного селянства. Оскільки українське населення переважало у сільській місцевості, тож і в Центральній раді більшість належала вихідцям із украінського села.

Напруження у відносинах між Центральною радою і центром особливо зросло після більшовицького перевороту в Петрограді, тому що лідери українського і національного руху на чолі з Грушевськйм не поділяли більшовицької концепції соціалізму. Вони вважали головним творчим класом республіки трудове селянство, а не переважно зрусифікований робітничий клас, прагнули зберегти нейтралітет щодо перебігу подій у Росії.

Після проголошення Декретів ІІ Всеросійського з'їзду Рад Центральна рада, втративши надію на скликання Установчих зборів прийняла Третій Універсал 7(20) листопада 1917 р., який проголосив утворення Української Народної Республіки (УНР).

Було прийнято і цілий пакет соціальних програм - ліквідація власності на поміщицькі та інші нетрудові доходи, передача ціх земель народу без викупу, встановлення 8-годинного трудового дня, державного контролю над виробництвом і т.п. Забезпечувалась свобода слова, друку, віри, зібрань, страйків, недоторканість особи, помешкання, поширення прав місцевого самоврядування, гарантії «розвитку всіх народностей на Україні сущих» на основі національно-персональній автономії та інші демократичні свободи.

Продекларувавши утворення УНР як складової частини Російської Республіки -- Федерації «рівних і вільних народів»,-- Універсал встановлював суверенітет УНР над землями, заселеними в більшості українцями: Київшиною, Волинню, Чернігівщиною, Полтавшиною, Харківшиною, Таврією (без Криму). Остаточне визначення кордонів УНР мало бути встановлене згідно волі народів суміжних територій, де більшість населення становили українці. На жаль з прийняттям Третього Універсалу Центральна рада явнозапізнилась.Він не повернув їй підтримку дезорганізованих і розчарованих мас.

Контролювати хід подій Центральна рада вже не могла. Повстання у великих містах, вторгнення більшовицьких збройних сил на Україну поставили питання про само існування УНР.

Дні і тижні після падіння Тимчасового уряду були вирішальними для Центральної ради. Гострі суперечки між більшовиками і націоналістами завершилися тим. що більшовицькі делегати покинули Всеукраїнський з'їзд Рад у Києві і 25грудня 1917 р. проголосили в Харкові Україну Республікою Рад. Уряд новоутворенної радянської республіки беззастережно визнав над собою владу Раднаркому. Натомість в Києві продовжувалися пошуки компромісу. Націоналістам не вдалося взяти гору. Грущевський доклав усіх зусиль, щоб консолідувати покинутий більшовиками парламент.

3.4 Ідея соціалістичного федералізму

Проголошення Радянської влади в Петрограді, ультиматум, пред'явлений Раднаркомом Центральній раді, що означав фактичний відхід більшовиків від принципів федералізму і продовження імперської політики збереження «єдиної і неділимої», поставили Грушевського і його прихильників перед неминучістю історичного вибору. В таких умовах і народився Четвертий Універсал -- декларація незалежності України,-- затверджений Малою радою і проголошений 24 січня 1918 року, але датований 9 (22) січня-- днем, коли мали зібратися Установчі збори.

Відстоюючи незалежність і повну державну самостійність України, Універсал водночас відбив прагнення його авторів до соціалістичного вибору і в кінцевому рахунку -- до створення федерації соціалістичних республік усього світу. Але це бачилось десь там, у далекій перспективі. Згодом у своїй статті «Україна окремішна» Грушевський, розуміючи це і твердо стоячи на грунті реалій кінця 1918 року, звертається до своїх сучасників, а може й до нас сьогоднішніх: «Поки що ж перед нами велике і тяжке завдання соціального і політичного будівництва на Україні». І перший її Президент твердо заповідав своїм нащадкам: «...всі, хто щиро приймає до серця інтереси українського народу, повинні дбати про збереження українськоі окремішності від сторонніх впливів і втручань».

Але сил для захисту суверенітету республіки у Центральної ради не було, а ідея соціалістичного федералізму ставала все більше і більше ілюзорною; стомлені війною, розгублені, політичнодезорієнтовані і введені в оману селянські маси України фактично стояли осторонь тієї героїчної боротьби, яку вела обеззброєна Центральна рада проти більшовицького наступу на Україну.

Коли з Петрограду надійшов ультиматум, делегати Всеукраїнського з'їзду Рад виявили майже монолітну твердість і прийняли ухвалу, що у відповідь на погрозу війною УНР проголошує свій нейтралітет і готовність захищати свої інтереси, якщо буде допущено пряме втручання в українські справи.

Водночас почався наступ Червоної армії та інших військових угрупувань, на Київ. Сил у Центральної ради протистояти цьому наступові не було. 25 січня (7 лютого) війська, депутати Центральної ради, уряд УНР залишили зруйнований і палаючий Київ і відступили на Волинь.

4. Трагедія Бреста

Крах ілюзій федералізму доповнивався ускладненням зовнішньо-політнчної ситуації. Фактично війна між Центром і Україною вже розпочалася. Однак це не завадило спільній російсько-українській делегації вести переговори у Бресті про перемир'я з австро-німецькими властями, що розпочалися 22 грудня 1917 р. Троцький якомога затягував їх, виконуючи вказівку Леніна.

Про «зрадницьку» роль Троцького й Грушевського у підписанні Брестського миру в сталінській схемі «Короткого курсу» і безкінечних варіаціях на цю тему, написаних впродовж 70-ти років, сказано чимало. Всього там було вдосталь, не було лише незалежного «скептичного» аналізу. Насправді від украінської делегації там мало що залежало. Після приїзду делегації до Києва з австро-німецькими пропозиціями на руках, дс не було жодного слова про возз'єднання з УНР західноукраїнських земель, Грушевський опинився в скрутному становищі. Перед ним стояв вибір із двох неприйнятних умов: або вести переговори з Антантою, а це означало брати участь у чужій Україні війні, або підписати договір з австро-німецькою делегацією. Як пізніше згадував керівник української делегації О. Севрюк, Грушевський наполягав на тому, що мир може бути умалений лише за умови об'єднання Східної Галичини і Північної Буковини на правах окремої Землі Австрійської імперії під протекторатом австрійської корони.

Австро-німецьке командування не збиралося виконувати жодних умов, висунутих урядом Центральної ради. Замість сіро- і синьожупанних дивізій, шо були сформовані з галицьких українців у Австрії (Грушевський просив повернути їх додому), в Україну, поділивши її на зони впливу, рушили окупанти. Коли О. Севрюк, підсівши у вагон Грушевського десь між Житомиром і Сарнами, розповів йому про умови миру, професор гірко заплакав. Згодом після повернення до Києва Грушевський говорив на засіданні Центральної ради, що німецькі війська прийшли на власний розсуд, але ж у розумінні простих людей прихід біьше як 450 тисяч окупантів в Україну так чи інакше пов'язувався з діями Центральної ради (це не додавало їй авторитету в масах).

Після повернення до Києва Грушевський видає кілька трактатів, де він викладає свої принципи побудови майбутньої Української республіки «не для буржуазії, а для трудящих мас...» Це мала бути народна республіка з децентралізованим управлінням в ній на грунті поділу на землі за американською моделлю без жодного бюрократичного політичного диктату центру.

Німецько-австрійське командування недовго терпіло Центральну раду. 28 квітня 1918 року, саме тоді, коли депутати гостро критикували дії української делегації в Бресті, до залу засідань вдерлася команда німецьких солдат. Це була, за словами Винниченка, прелюдія кінця. Наступного дня в залі засидань зібралися нсзаарештовані депутати (Грушевський був змушений провести ніч у казармі однієї з українських частин, оскільки на нього було здійснено замах російським офіцером), поханцем затвердили конституцію, внесли зміни до земельного законодавства і проголосили Грушевського Президентом УНР, якої вже не існувало. Саме в цей час під наглядом німецьких частин на Софійській площі Скоропадського було проголошено гетьманом, який «узяв на себе усю повноту влади».

Увесь період гетьманщини професор перебував у пілпіллі. Ще раз його бачили на Софійській площі, коли 22 січня 1919 року було проголошено Акт злуки УНР і ЗУНР. Але вже 6 лютого вояки Директорії відійшли з Києва, залишивши місто більшовицьким військам. Останні дні перебування Грушевського в Україні пов'язані з його спробами створити опозицію Директорії в особі Комітету захисту республіки. В есерівській газеті «Життя Поділля» Грушевський відкрито виступив проти спроб Петлюри налагодити контакти з Антантою через французьких представників у Одесі, закликав порозумітися з більшовиками і робітничо-селянськими Радами.

Перед загрозою арешту петлюрівськими властями Грушевський вирушає до Станіславу (тепер Івано-Франківськ), а звідти -- на Прагу, де він зустрічається з першим президентом ЧСР професором Томашем Масариком, своїм давнім знайомим і колегою. Там він готується взяти участь у роботі конгресу Соціалістичного інтернаціоналу. Дізнавшись про договір Петлюри з Пілсудським, він виступає з гострим осудом по-льської інтервенції на Україну, прагне захистити інтереси України на Паризькій мирній конференції. Всесвітньо відомий вчений відвідує Берлін, Женеву, Відень. Він одержує пропозиції від Оксфорда і Прінстона, веде переговори з Львівським університетом, де запанували його опоненти. Зрештою разом з родиною він залишається у Бадені під Віднем (у Австрії в цей час при владі перебував уряд соціал-демократів), куди до Грушевських з'їжджаються представники інтелектуальної еміграції з обох частин України.

5. Останні роки життя

На початку 1921 р. українська делегація на ризьких переговорах знайшла можливість передати Грушевському запрошення повернутися в Україну. Вчений вступає в зносини з головою раднаркому X. Раковським. Звістки про неп і початок політики українізації знову повертають його думками на рідну землю. З іншого боку, і радянські власті вважали за краще мати Грушевського вдома, аніж за кордоном: дуже це була принадлива фігура, навколо якої могла гуртуватися опозиція. Адже настав час Генуезької конференції, Раппало... Лід невизнання і блокади СРСР потроху скресав. У грудні 1923 р. видатного українського історика обирають членом АН УРСР, за ним резервується кафедра української історії, власті запевняють його, що він матиме всі можливості плідно працювати.