Чорні клобуки: трактування етноніму та територіальна локалізація

Размещено на http://allbest.ru

Чорні клобуки: трактування етноніму та територіальна локалізація (історіографічний і джерелознавчий аспекти)

ІО.М. Михайлюк

Черкаси

Середнє Подніпров я давньоруського періоду характеризується значною етнічною строкатістю населення. Але найбільш яскраво на такому тлі виділяються різноплемінні групи, котрі свого часу об'єдналися, отримавши назву "чорні клобуки" і почали відігрівати помітну роль у політичному житті Київської Русі. У цьому контексті надзвичайно важливим вбачається з'ясування таких питань, як походження етноніму "чорні клобуки", процес заселення ними руських земель, конкретизація території їх розселення.

Певний час у колі деяких дослідників побутувала думка про чорних клубків як окреме плем'я посеред інших степових колоністів руських земель. Одним із перших про це висловився Дж. Маркварт, ототожнюючи їх із кипчацьким плем'ям "Кара-Берклі", що в перекладі означає "чорноша- почні”. Така гіпотеза віднайшла підтримку вченого В.В.Бартольда [1, 244]. Аналогічного погляду дотримувався і В.Пархоменко, котрий висловлював власні аргументи на користь даної версії. Перший із них стосувався поміченої ним значної різниці в датуванні моментів вживання тих етнічних термінів, що зустрічаються в літописі.

Дослідник має на увазі те, що найдавніші згадки про печенігів, торків та берендеїв сягають Х-ХІ ст., а про чорних клобуків літописець повідомляє вперше під 1146 роком.

Остання ж звістка про чорних клобуків дещо передує відповідним записам стосовно інших степових переселенців. Інший доказ ґрунтувався на тому, що визначена у літописі територія локалізації чорних клобуків, котру В.Пархоменко окреслює як таку, що "...недалеко від Києва, поблизу Ольшаниці й Стугни, на північ від Роси і в бік Білгороду...", є придатною лише для невеличкого племені.

На основі такої аргументації вчений приходить до висновку, що чорні клобуки не збірне ім'я і у всякім разі не "скалки" цих племен [1,243]. Не вдаючись до наукового обґрунтування, окремішність чорних клобуків від інших тюркських племен порубіжних земель Давньоруської держави визнавали також Д.І.Дорошенко та А.Є.Пресняков [2, 61; 3, 144].

Поряд з цим, абсолютна більшість науковців ХІХ-ХХ століть сходяться на думці, що назва "чорні клобуки" є збірною для цілого ряду степових племен, котрі стали на службу до руських князів.

Першим глибоке наукове обґрунтування цієї тези дав І.Самчевський. Детально проаналізувавши літописи Лаврентіївського та Іпатіївського списків і порівнявши епізоди обох писемних пам'яток, де говориться про одні й ті ж самі факти стосовно тюркських народів руського порубіжжя, він прийшов до висновку, що термін "чорні клобуки" є "...общимь названиемь и для Торковъ и для Берендеевъ и кроме того еще и для Ковуевъ и Печенеговъ" [4, 88]. Такий погляд набув підтримки у науковому доробку П.Голубовського, котрий заявляв, що поняття "чорні клобуки" "... было родовымъ, а все прочие имена являлись видовыми" [5, 149].

Серед сучасників П.Голубовського подібну думку розділяли С.М.Соловйов та М.С.Грушевський [б, 36; 7, 300; 8, 548]. На таких же наукових позиціях стояли ряд представників наступного покоління істориків. Це й автори академічного видання "Очерки истории СССР" [9,201], а також Б.Д.Греков [10, 457], Б.А.Рибаков [11, 186] та інші. Аналогічної точки зору притримується ціла плеяда сучасних науковців.

Так, С.О.Плетньова відмічала, що досить цікавим виявляється факт, коли новий союз степових племен бере не ім'я найвпливовішої орди, а зовсім нову назву - каракалпаки (в руському варіанті - чорні клобуки) і при цьому кожна із орд союзу залишає за собою і власне найменування [12, 63]. Про те, що термін "чорні клобуки" є узагальнюючою назвою для таких кочових племен, як торки, печеніги, берендеї, ковуї і т.п., наголошували АЮ.Чабан [13, 109-110], В.М.Ричка [14,61] тощо.

Поряд із двома існуючими точками зору на розуміння етноніму "чорні клобуки" існує і третя, котра приводить до певної згоди попередні. Її прихильником є відомий лінгвіст-тюрколог НАБаскаков. Русичі, на його думку, для загальної назви щодо всіх кочових племен, що перебували на службі у руських князів, пристосували кальку з однієї із назв племені гузів (торків) - "цага Ьогкіи", використавши при цьому слово "клобук", котре, в свою чергу, є древнім словом, запозиченим із тюркської мови руською і іншими слов'янськими мовами [15, 58].

Та все ж, попри різні погляди на поняття "чорні клобуки" у науковій літературі, дані літописів та аргументи більшості дослідників дають підстави цілком впевнено стверджувати, що даний етнонім є збірною назвою для ряду тюркських племен. Загалом, аналіз джерел та наукових досліджень дає підстави стверджувати, що літописні "чорні клобуки" є узагальнюючою, об'єднуючою назвою для тих кочових племен, котрі оселилися на південному порубіжжі Київської Русі і стали на службу до місцевих князів.

Основу чорноклобуцького союзу складали три орди - печеніги, торки і берендеї, найчисельнішою серед яких, на думку С.О.Плетньової, була остання [16, 77]. Окрім них, складниками даного етно-політичного утворення були ще декілька дрібних орд, назви котрих зустрічаються в літописі значно рідше, ніж вищезгаданих.

Про це можемо судити, як із контексту подій, описуваних літописцем, так і з окремих його тез, як, скажімо: "...і прибули до нього (Мстислава Ізяславича.- Ю.М.) берендичі всі, і торки, і печеніги, і весь чорний клобук" [17, 290]. Автор цього запису, щоб уникнути перелічення всіх тюркських племен, називає лише основні і найбільші, а дрібних узагальнює фразою "весь чорний клобук". Серед невеликих орд чорних клобуків у літописі згадуються коуї (ковуї) [17, 243-244], турпії [17, 231], бастії [ 17, 293], боути [18, 51].

Поряд з іншими, до складу чорноклобуцького конгломерату входили окремі половецькі роди, як то аєпичі - нащадки хана Аєпи [17, 162; 17, 277]. Можливо, що до складу чорноклобуцького союзу входила половецька орда чшійовичів, котра згадується у “Поученії" Володимира Мономаха поряд із торками, як союзник у боротьбі проти диких половців: “Тоді ж і торки прийшли до мене, із половців - чигійовичі, [ і ] пішли ми назустріч їм [половцям.- Ю.М.] на Сулу" [17, 460].

Засвідчений літописами список чорноклобуцьких племен розширюється, на думку деяких дослідників, назвами, що зустрічаються в “Слові о полку Ігоревім".

У "Золотому слові" великого князя Святослава із даного твору читаємо: "Я уже не вижу власти сильного, богатого и многовойного брата моего Ярослава с Черниговскими боярами, с Могутами и с Татранами, с Щелбирами и с Топчаками, с Ревугами и с Ольберами" [19,27].

Вчений НАБаскаков стверджує, що могути, татрани, шельбіри, топчаки, ревуги і ольбери, про яких оповідається в "Слові", є етнонімами, а не титулами, як наголошували окремі науковці. Він схильний вважати, що це назви чорноклобуцьких племен [15, 66].

Наявність такого широкого кола племен чорних клобуків дослідники пояснюють відокремленням від більших із них певних родів, котрі з часом розростаються в окрему орду. Частина таких родів отримували собі назву за ім'ям свого ватажка. Зокрема, вчені вважають, що берендеї сформувалися на основі одного із торчеських родів, очолюваного ханом Берендею [20, 25; 16, 78-79].

У літописних записах подій 70-х років XII ст. неоднаразово згадуються Бастієві люди, Бастії [17, 293-297]. Це велика сім'я ковуїв або берендеїв, можливо навіть рід, на чолі з ханом Бастієм, що на сторінках літопису виступає як окрема, самостійна військова сила. Вірогідно, що аналогічно із половецького середовища вийшли аєпичі, оскільки достовірно відомо про існування хана Аєпи [17, 162; 17, 178; 17, 277] .

Під 1159 роком у літописі маємо звістку про боярина князя Мстислава - Олбиря Шерошевича [178, 274]. Якщо погодитись з думкою А.І. Попова про належність цього імені вихідцю із чорноклобуцького середовища [21, 119], то цілком ймовірним виглядає факт, що саме від нього отримали назву згадувані у “Слові о полку Ігоревім" ольбери.

Відповідно, решта перелічених в "Слові" етнонімів є сім'ями, що, можливо, належали, як вважає і С.О.Плетньова, найбільш багатим васалам чернігівського князя - вихідцям із ковуїв або торків, що почали виділятися із загальної маси васального кочового люду [16, 82].

Взаємини, що склалися між руськими князями і сформованим на південному порубіжжі держави чорноклобуцьким союзом племен, мали свою передісторію задовго до оселення кочівників на Русі.

Найдавніша зустріч слов'ян-русичів із учасниками даного утворення відбулась у 915 році, а саме із вихідцями із азіатських степів - печенігами, коли "придоша печенези первое на Рускую землю и створивше мир с Игорем, идоша к Дунаю" [22, 32].

Подальші стосунки Русі з печенігами були досить жвавими та різноманітними і мали певний вплив на розвиток східнослов'янської держави. Костянтин Багрянородний зазначав, що роси у випадку ворожнечі з печенігами, не мали змоги ані воювати, ані вести торгівлю [23, 39]. їх сусідство супроводжувалось то появою ворожнечі, то відновленням мирних стосунків, що досить красномовно ілюструють джерела.

Так, у літописі під 920 роком зафіксовано збройний похід князя Ігоря на печенігів [22, 32]. Та вже у 944 році київський князь укладає з ними військовий союз для спільного походу на Візантію [22, 34-35]. На думку П.П.Толочка, подібні стосунки збереглися між Руссю і печенігами аж до початку княжіння Святослава [24, 137].

С.О.Плетньова припускає, що печеніги брали участь в поході Святослава Ігоревича на Хозарський каганат у 965 році [16, 17]. А вже через три роки кочівники організували перший великий похід на Русь і взяли в облогу Київ [22, 53-55].

Зазнавши тут поразки, печеніги продовжували ворожнечу. Саме від їх рук загинув, повертаючись з походу на Подунав'я, Святослав [22, 61]. Після його смерті агресія кочівників на руські землі значно посилюється. Особливо страждало від неї населення Середнього Подніпров'я, що було у безпосередньому сусідстві зі степовиками.

Усвідомлюючи наростаючу від печенігів небезпеку, Володимир Великий та його син і наступник на київському престолі Ярослав Мудрий проводять заходи, спрямовані на зміцнення південного порубіжжя своєї держави. Поступово по річках Дніпру, Десні, Остру, Трубежев, Сулі, Стугні та Росі зводяться оборонні лінії у вигляді укріплених поселень- градів. Не зважаючи на це, печеніги продовжують вести войовничу політику стосовно південноруських земель. Інколи вони вдаються навіть до спроб, хоча й безуспішних, впливати на внутрішньополітичне життя східнослов'янської держави.

Так, у 1015-1019 роках печеніги власними військовими силами підтримують претензії Святополка на київський престол, але зазнають поразки [22, 131]. Однак, протистояння печенігів і Русі продовжується. Нарешті, остаточного удару зазіханням кочівників у 1036 році під Києвом завдає Ярослав Мудрий. Поряд з цим печеніги вступають у суперечку із іншими кочовими народами, що прагнули опанувати степи, і зазнають невдачі. Деякі залишки їхніх орд з часом стають на службу до руських князів. Іншим складником майбутнього чорноклобуцького різноетнічного угрупування стали також вихідці з Азії, яких у руських літописах називають торками, у візантійських хроніках - узами, а у творах східних авторів - гузами [16, 22].

Дружні союзницькі стосунки між гузами (торками) і Руссю намітилися вже у другій половині X століття. Такі дослідники, як В.В.Каргалов та С.О.Плетньова стоять на думці, що торки поряд з печенігами були союзниками київського князя Святослава під час походу на Хозарський каганат у 965 р. [25, 32; 16, 22-23].

Інший факт військової взаємодії кочовиків з руськими князями підтверджений літописними даними у зв'язку із спільним походом проти волзьких болгар. Під 985 роком Іпатіївський літопис повідомляє, що "йде Володимири на Больгарьі с Добрынею оуемъ своим в ладъяхъ, а Торкы берегомъ приведе на конехъ и тако победи Болгары" [22, 71]. Наступні сім десятиліть джерела не згадують про торків. Вірогідно, що під кінець цього терміну стосунки між ними та Руссю загострилися і якась орда цих кочівників у 1055 році з'явилась в межах Середнього Подніпров'я у гирлі річки Сули біля міста Воїня. Переяславський князь Всеволод Ярославич переміг торків і відігнав їх у степ. Остаточно торчська небезпека була усунута після проведеного у 1060 році руськими князями великого походу.

"Изяславъ и Святославъ и Всеволодъ и Всеславъ, совокупивше воя бесщислены, и поидоша на конихъ и в лодьяхъ бещисленое множьство на Торкы, и се слышавше Торци, оубоявыпеся, пробегоша и до сего дни и помроша, бегающе..., овши от зимы, друзии же гладомъ, инии же моромъ..., и так Бог избави крестьяны от поганыхъ" - говориться з цього приводу у Іпатіївському літописі [22, 152].

Однак цю тезу літописця не слід розцінювати як факт, що шляхи Русі і торків більше не перетиналися. Незабаром частина етнічної групи торків переходить на службу до руських князів і починає відігравати помітну роль у житті східнослов'янської держави як окремо, так і поряд з іншими учасниками чорноклобуцького союзу.

Щодо інших представників чорних клобуків, варто зазначити, що перші згадки про них у літописах стосуються періоду, коли вони вже перебували у межах Середнього Подніпров'я на службі у руських князів. Про чорних клобуків, як союз племен, у літописі вперше згадується, як уже зазначалося, під 1146 роком у зв'язку із подіями сходження на київський престол Ізяслава Мстиславича. Літописець так повідомляє: "І перейшов він (Ізяслав Мстиславич - Ю.М.) Дніпро [бродом] коло [города] Заруба, і тут прислали до нього [послів] чорні клобуки і все Поросся...” [17, 199]. Зрозуміло, що сформувалося це етнічне об'єднання раніше.

Процес заселення південного порубіжжя руських земель представниками кочових етнічних груп розпочався в 60-70-х рр. XI ст. Це засвідчує "История Российская" В.Н.Татіщева, де в описі переможного походу давньоруських князів проти половців у 1060 році міститься теза про те, що Ізяслав, Святослав, Всеволод та Всеслав, розгромивши основну масу торків, частину з них "... привед в Русь, посадили по городам..." [26, 82]. Під 1086-1087 роками в "Поученні" Володимира Мономах вперше згадується городок Торчеськ [17, 459]. Рибаков БА локалізує його у городищі поблизу с.Шарки на р.Гороховатці Рокитнянського району Київської області [27, 80]. На думку С.О.Плетньової, наявність цього городка говорить про появу у торків тенденції до осідлості.

А це свідчить, що вони прийшли на ці землі років за 10-15 до заснування власного укріпленого поселення [16, 72]. Відповідно, появу тут торків слід датувати початком 70-х років XI століття.

Можна припустити, що приблизно в цей же час у руських володіннях з'являються перші поселенці берендеїв і печенігів. У літописі перша згадка про них датується 1097 роком [17, 151]. Значно пізніше з'являються відомості про інших представників чорних клобуків. Так, про турпіїв повідомляється під 1150 роком [17, 231], ковуї вперше дають про себе знати у літописних джерелах у 1151 році [17, 243], аєпичі - 1159 року [17, 277], бастії - 1170 року [17, 293].

Проникнення торків, печенігів і берендеїв у порубіжні регіони Київського і Переяславського князівств не було одночасовим явищем, а носило хвилеподібний, поетапний характер. На думку деяких дослідників, воно проходило шляхом укладення дрібних угод між руськими князями та окремими родами або куренями тих чи інших етнічних груп [16, 72]. Цьому сприяли два наступних факти.

По-перше, частина кочівників була насильно переселена у межі давньоруської держави, як це сталося у згадуваному 1060 році. Подібна ситуація склалася і 1103 році. Руські князі, перемігши тоді половців на р.Сутінь (нині р.Молочна, впадає в Азовське море - Ю.М.), взяли велику здобич і “захопили печенігів і торків з вежами, і прийшли в Русь із полоном великим" [17, 159].

Відповідно, згаданим торкам і печенігам, будучи переможеними, нічого не залишалося, як покоритися волі сильнішого і стати на службу Русі.

По-друге, торки і печеніги потребували захисту від половецької агресії. З'явившись в середині XI століття у степах Східної Європи, половці біля кордонів Візантії практично повністю винищили відступивших сюди торків та печенігів. Залишки їхніх орд втратили в ггівденноруських степах зручні кочовища. Половці також відтіснили їх від багатих римських міст, із якими торгували кочівники.

При цьому постійно грабували і розоряли торчські і печенізькі вежі при будь-якій військовій сутичці [20, 24]. Навіть при наявності нормальних стосунків і з половцями, вони не були застраховані від їхніх посягань. Торки і печеніги певний час намагалися всілякими засобами витримати тиск ворога, вдаючись навіть до збройного протистояння.

Однак це було марною, як правило, річчю. Такі обставини змушували рештки торків і печенігів відкочовувати до кордонів східнослов'янської держави, прохаючи у руських князів покровительства і захисту. Про подібний факт оповідає під 1116 роком літописець: "У сей же рік билися половці з торками і печенігами коло Дону. І рубалися вони два дні і дві ночі, і прийшли в Русь до Володимира торки і печеніги" [17, 177]. Можна припустити, що подібне сталося і з іншими етнічними групами, що перейшли у володіння руських князів.

Водночас, не слід вважати, що процес заселення порубіжних земель Давньоруської держави представниками кочової спільноти не мав зворотної дії. В цей період стосунки між князівською владою та "своїми поганими” (так називало чорних клобуків руське населення - Ю.М.) досить часто були напруженими. Непокора і сепаратизм останніх викликали жорстку відповідну реакцію.

Яскравим прикладом цього слугують події 1080 року, коли переяславські торки "піднялися на рать" проти Русі і були покарані за це [17, 125]. Частина їх загинула від воїв Володимира Всеволодовича, а ті, хто врятувався, вірогідно, покинули володіння Переяславського князівства. Подібна ситуація склалася і у 1121 році, коли "прогнав Володимир берендичів із Русі. А торки і печеніги самі втекли" [17,178]. Слід вважати, що це були не поодинокі факти вигнання, особливо на початкових етапах розселення чорних клобуків на порубіжжі Русі.

Важливим вбачається питання територіальної локалізації чорноклобуцького населення в межах Київської Русі. В історіографії ця проблема розглядається досить неоднозначно. У дослідженнях істориків можна виділити два варіанти визначення регіонів розселення кочових і напівкочових етнічних груп.

Перший варіант зводиться до узагальненого визначення території. Так, Соловйов С.М. [6, 36] та Пресняков А.Є [13, 144] краєм тюркських поселенців називають порубіжжя Київського, Переяславського і Чернігівського князівств. Н.Полонська-Василенко зазначає, що чорні клобуки заселяли південну частину Київщини [28, 161].

Другий варіант виявляється в конкретизації регіонів проживання чорних клобуків. Але ці уточнення не завжди є вичерпними і часто не подають нам повної картини розміщення кочівників. Наприклад, В.О.Ключевський розташовує "мирних інородців" виключно по р.Рось [29, 279]. До подібних висновків приходить і Б.А.Рибаков, окреслюючи цей регіон річками Дніпром, Стугною і Россю [11, 186]. В.В.Каргалов, досліджуючи стосунки Русі зі степом, зазначає, що чорні клобуки заселяли Поросся та інші області на південній степовій окраїні [25, 49].

Більш об'єктивно розглядає це питання М.С.Грушевський. Він визначає наявність тюркських осад "в Київщині на Пороссю, в Переяславщині коло Переяслава і в інших місцях, в Чернігівщині коло Чернігова". Водночас, вчений припускає, що чорноклобуцькі поселенці мали місце і на чергінівсько-переяславському порубіжжі зі степом, на Побужжі та галицькому Пониззі, в Галиччині і в Ростово-Суздальській землі [8, 548]. Прихильником такої думки М.С.Грушевського був Б.Д.Греков, наголошуючи, що кочівники осідали на окраїнах Русі, віддаючи перевагу, з цілком зрозумілих причин, степові перед лісом [10,338]. Досить широку картину розселення чорних клобуків подають і автори видання "Очерки истории СССР", локалізуючи тюркських колоністів у Пороссі, Верхньому Побужжі, на притоках Тясмину і Синюхи, а також на лівому боці Дніпра [9, 201]. чорноклобуцький тюркський печеніг русь

Дослідниця історії половецького степу С.О.Плетньова на основі археологічних матеріалів виявила, що безпосередньо печеніги проживали у басейні р.Росави [20, 25]. Аналізуючи літописні та археологічні дані, вона розташовує племена чорноклобуцького союзу у Пороссі, на степовому покордонні Переяславського і Чернігівського князівств, а також називає Посулля як можливий регіон існування тюркських осад [16, 72-73].

До подібних суджень щодо розселення кочовиків на Посуллі вдається і В.ПЛяскоронський. Він висловлює думку, що торки "занимая сначала местность близ низовьев р.Сулы, а затем, отодвигаясь отсюда все дальше и дальше в глубь страны, расселялись по низовьям рек Сулы, Супоя, Трубежа и по обширным равнинам днепровской долины, выбирая удобные для полукочевой жизни места в пределах от Воиня, что на нижней Суле, до Заруба..." [30, 26].

Можливість з'ясувати етнічно-географічну локалізацію чорноклобуцької спільності дають матеріали літописних джерел. Під 1080 роком літописець говорить про "торків переяславських", котрі * збунтуавлись проти Русі і були покарані за це [17, 125]. Можемо досить переконливо говорити про наявність такої групи кочівників на Переяславській землі. В іншому записі подається конкретне розташування торчських веж біля городка Баруча, північніше Переяслава [16,182]. Торки, а також берендеї, згадуються біля Зарубського броду, де вони у 1105 р. зазнали поразки від половців [17, 160].

Ці племена сміливо можна локалізувати у Пороссі. Про таке їх розташування переконують неодноразові свідчення літопису. Так, у 1155 році пороський князь Василько разом з берендеями захищає цей край від половецького спустошення [17,265]. Зрозуміло, що берендеї тут є місцевим населенням. Під 1193 р. літописець описує наступну подію: "Тої ж зими пустошили половці по узбережжі [Росі], захопили торків" [17, 254].

Зважаючи на те, що в період міжусобиць, коли торки, берендеї, ковуї та печеніги були на боці однієї із ворогуючих сторін і їх збірним пунктом був Торчеськ, доречно припустити, що печеніги і частина ковуїв розміщувалися у Пороссі [17, 382].

Окрім цього, про існування печенігів канівських повідомляє Никонівський літопис: "и дав ему силу многу, печенеги Каневския, и берендей, и торки, и ижеславцы, и порсяне" [18,134]. Водночас, у літописі досить часто наголошується, що Поросся є краєм чорних клобуків загалом [17, 232-284].

Щодо ковуїв, то окрім зазначеного регіону вони мали місце і в Чернігівській землі - "ковуї чернігівські", про котрих читаємо у літописному записі під 1185 р. [17, 336]. Л.Є.Махновець вважає, що якась частина ковуїв проживала і в басейні р.Трубіж [17, 554]. Нарешті, турпії у літописних свідченнях виступають як лівобережні дніпровські поселенці у Переяславські землі [17, 231].

Поряд з цим, припущення М.Є.Махновця та А.Ю.Чабана про локалізацію чорноклобуцьких міст Кулдюрова та Чюрнаєва у басейні р.Тясмин, дає змогу розширити регіон проживання кочівників на правобережжі Дніпра на південь [17, 556-576; 13, 111].

Досить цікавим у розрізі нашого питання є дослідження ДАРосовського, котрий прослідковує топоніми і гідроніми, пов'язані із назвами печенігів, торків і берендеїв, від західних кордонів галицького князівства до Ростово-Суздальської землі. Він виявляє такі основні пункти розселення цих племен за назвами річок та населених пунктів: на території Галицького князівства: с.Печеніжин, с.Торчиновичі, с.Печенея та ін.; Волинського: с.Торки, с.Торчин, м.Торчев; Київського: р.Торч (притока р.Рось), с.Торчиці, с.Торчин, р.Торчанка, с.Торків, р.Торча (притока р.Тікич), Торчеські узгір'я, урочище Торч, Торчевський степок;

Переяславського: с.Мала і Велика Каратуль; Новгород-Сіверського: місцевість Торкин, с.Печенюги; Рязанського: м.Торчеськ; Суздальсько- Ростовського: Слобода Берендеєва, селище Берендеєво, Берендеєве болото, с.Торкино, с.Торки і т. ін. [15, 103].

Цінними також є лінгвістичні дослідження гідронімів Надросся, здійснені І.М.Желєзняк. Вона зазначає, що відомі у цьому регіоні тюркські гідроніми скупчені в основному у двох мікроареалах: перший - у сучасному Рокитнянському, Миронівському й Кагарлицькому районах Київської області, а другий мікроареал міститься у верхів'ї Росі. Дослідниця вважає, що сучасні назви таких річок у Пороссі, як Гоглуй, Кутлуй, Мокрий Кагарлик та Сухий Кагарлик, Киндюха та дві річки з найменням Тарган мають тюркське походження і пов'язані із тривалим перебуванням тут чорноклубуцьких племен. І.М.Желєзняк припускає, що подібних тюркських гідронімів у краї було більше, деякі з річок мали паралельні слов'янські і тюркські назви, але випробування часом витримали саме перші [31, 79-88].

Таким чином, літописні джерела, історичні, археологічні та лінгвістичні дослідження дають підстави стверджувати, що основний ареал розселення чорноклобуцьких племен міститься в басейнах річок Росі, Тясмину, Трубежу, і, можливо, Сули. Ця територія повністю відповідає окресленому в межах південної Київщини з Переяславщиною, Черкащини і західної Полтавщини регіону Середнього Подніпров'я.

Біблиографія

1. Пархоменко В. Чорні клобуки//Східний світ. -1928. - №5. - С.242- 246.

2. Дорошенко Д. Нарис історії України. -К: Глобус, 1991. - Т.1.-229 с.

3. Пресняков Л.Е. Лекции по русской истории. Киевская Русь. - М.: Государственное социально-экономическое издательство, 1938. - Т.1.-279 с.

4. Самчевский И. Торки, берендеи и черные клобуки//Архив историкоюридических сведений, относящихся до России, изданыхъ Н. Калачевым. - М.: Вь типографии Александра Семена, 1855. - Кн. 2. -Ч.1.- Отд. 3. - 156 с. - С.83-106.

5. Голубовский П. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. История южно-русских степей ІХ-ХІІІ вв. -К: В университетской типографии И.И.Завадского, 1884. -254 с.

6. Соловьев С. М. Істория России с древнейших времен. - М.: Издательство социально-экономической литературы, 1960. - Кн. 2. - 782с.

7. Грушевський М. С. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV сторіччя. - К: Наукова думка, 1991. - 541 с.

8. Грушевський М. С. Історія України - Руси. - К: Наукова думка, 1992. - Т.2. - 633 с.

9. Очерки истории СССР. Период феодализма ІХ-ХУ вв. - М.: Издательство Академии наук СССР, 1953. - Ч. 1. - 984 с.

10. Греков Б.Д. Київська Русь. - К.: Державне учбово-педагогічне видавництво “Радянська школа”, 1951. -499 с.

11. Рыбаков Б. А. Первые века русской истории. - М.: Наука, 1964. -238

12. Плетнева С. О. Кочевники средневековья. Поиски исторических закономерностей. - М.: Наука, 1982. -197 с.

13. Чабан А.Ю. Середнє Подніпров'я. - Черкаси: РВВ ЧДУ, 1999. - Кн. 1.-187 с.

14. Рычка В.М. Формирование територии Киевской земли (IX-первая треть XIIв.) - К: Наукова думка, 1988. -118 с.

15. Баскаков НА. Тюркская лексика в “Слове о полку Игореве” - М. : Наука, 1985.-207 с.

16. Плетнева С.А. Половцы. - М.: Наука, 1990. - 208 с.

17. Літопис Руський /Пер. з давньорус. Л.Є.Махновся. - К: Дніпро, 1989. - 591 с.

18. ПСРЛ. - СПб. : В типографии Министерства иностарнных дел, 1885. - Т. 10.-244 с.

19. Слово о полку Игореве. - М. : Книга, 1988. - 231 с.

20. Плетнева С.А. Древности черных клобуков // Археология СССР. Свод археологических источников. - М.: Наука, 1973. - 95 с.

21. Попов А.И. Кыпчаки и Русь // Ученые записки ЛГУ. Серия исторических наук. - Л.: Издание ЛГУ им. А.А.Жданова, 1949. - С. 94-119.

22. ПСРЛ. - М.: Наука, 1962. -Т. 2. - 376с.

23. Константин Багрянородный. Об управлении империей. - М.: Наука, 1989.-494 с.

24. Толочко П. Київська Русь. - К: Абрис, 1996. - 360 с.

25. Каргалов В. В. Внешнеполитические факторы развития феодальной Руси. - М.: Высшая школа, 1967. - 261 с.

26. Татищев В.Н. История российская. - М.-Л. : Издательство Академии Наук СССР, 1963. - Т. 2. - 350 с.

27. Рыбаков Б.А. Политическое и военное значение южной “Русской земли ” в эпоху “Слова о полку Игореве ”//Историческая география России. - М.: Мысль, 1970. - С. 69-82.

28. Полонська-Василенко Н. Історія Украйш. - К: Либідь, 1992. - Т. 1.

29. Ключевский В. О. Сочинения. Курс русской истории. - М.: Государственное издательство политической литературы, 1956. - Т. 1. - Ч. 1. - 426 с.

30. Ляскоронский В. Г. К вопросу о переяславских торках. - СПБ.: Сенатская типография, 1905. -27 с.

31. Железняк І.М. Рось і етнолінгвістичні процеси середньонаддніп- рянського Правобережжя. - К: Наукова думка, 1987. - 203с.

Размещено на Allbest.ru