Озброєння часів Київської Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

зброя військовий наступальний оборонний

З появою цивілізацій мистецтво війни вважалося одним із найголовніших ремесел, яке повинен був опанувати чоловік, для того, щоби захистити свою домівку, поселення, а згодом і велику державу, якою по праву пишається кожен українець - Київську Русь. Давні автори зауважували, що немає більш хороброго, відважного і свободолюбивого народу, як той, що проживав на українських землях, ще з часів народження нашого мегаетносу.

Важко уявити собі історію військової справи на Русі без урахування озброєння, що використовувалася нашими предками: мечі, сокири, піки, кистені та багато чого іншого. Саме ця зброя, була головним оберегом дружинника і давала гарантію того, що поки ще живі сини руські, то не згине слава Русі - осередку справжніх вольових і безстрашних воїнів, які разом з такими характеристиками зберігали традиції гуманності та гостинності по відношенню до людей з інших земель. Саме з поваги до наших предків я і вирішив написати свою першу роботу саме по озброєнню, що могло наводити жах на ворогів, але разом із тим і гордість за велику Русь і впевненість, що ніхто не зможе посягнути на свободу і безпеку звичайного працьовитого люду, як здавна плідно працювала на нашій родючій землі і творили велику слов'янсько-українську цивілізацію.

В своїй роботі, щиро бажаю дослідити питання про по наступальній та оборонній зброї, яка була у вжитку у руських дружинників, а також еволюцію та регіональні особливості одиниць озброєння.

З метою дослідити саме цю тему мною було використано тематичні роботи Кірпічнікова, М.М. Кучинка, також відомих українських істориків Крип'якевича та Толочка. Вищеназвані автори та їх роботи склали методологічну основу моєї курсової роботи. Важливим джерелом для дослідження зброї є також «Повість минулих літ», написана літописцем Нестором, а також інші писемні джерела того часу. Також використано археологічні дані з розкопок, що проходили по всій території України і є дуже показним той факт, що самі предмети, навіть типові, відрізняються один від одного в залежності від місця де було знайдено сам предмет озброєння.

Об'єктом курсової роботи є всі типи озброєння доби Київської Русі

Предметом курсової роботи вважаємо розвиток озброєння та особливості (регіональні та загальнодержавні). Вивчення унікальності цих предметів озброєння в порівнянні з аналогічними на території Європи в період Середньовіччя.

В дослідженні було використано основні методи наукового дослідження: дедуктивний метод, також методи класифікації та систематизації, разом з тим застосовано науковий аналіз та синтез. Всі методи згоджуються з основними принципами наукового історичного дослідження: науковості, історизму та об'єктивності.

Мета курсової роботи полягає у систематизації наявної інформації про систему озброєння Київської Русі, зрозуміти специфіку їх розвитку та потенційні можливості.

Відповідно меті ми можемо сформулювати ключові завдання, які і повинні бути вивчені в курсовій роботі:

Ш Висвітлити історичні умови в яких відбувався розвиток військової справи, а отже і озброєння;

Ш Дослідити специфіку розвитку одиниць озброєння на території Русі;

Ш Описати основні типи зброї та характеризувати їх по типах;

Ш Порівняти зразки озброєння в Європі та Київській Русі;

Ш Описати регіональні особливості кожного типу озброєння;

Практична цінність роботи полягає в можливості її подальшого використання для написання дипломної роботи, а також для використання в навчальних цілях: лекція, урок, конференція. Крім того може бути використана для публікації в журналах та спеціальних виданнях.

Разом з тим ця робота буде своєрідним трактуванням наявних в моєму розпорядженні джерел і саме в цьому, можливо і полягає новизна цієї курсової роботи.

1. Характеристика військової справи на Русі та особливості історичного розвитку соціального ладу русичів та озброєння

Цей жорстокий світ Середньовіччя, який не давав вижити слабшим і непідготовленим, де сусід ішов на сусіда, а брат на брата. Ну як тут обійтися без ефективної зброї та доброго булатного меча. Бо ж набагато впевненіше себе почуваєш, коли озброєний і захищений, а відваги нашим давнім землякам ніколи не бракувало. Вони йшли вперед не звертаючи уваги на втрати наслідуючи Святославу з його «…мертві сорому не ймуть…». Вся Європа тоді в лихорадці творила нову цивілізацію, з якої із часом, і з'явився цей світ, який ми можемо спостерігати на сучасній карті світу. Саме тоді зароджувалися Франції, Німеччини та Англії, а разом з тими одна неповторна, виплекана в піснях і загартована боями нація, що гордо потім, через століття, зватиметься - Україна!

Отож розпочнемо з того, що середньовічна Європа була розпорошена на невеличкі князівства, графства та інші регіональні утворення, що мали тенденцію на короткотривалий період об'єднуватися навколо певного сильного центру, що не було чужим і для середньовічної Руси-України. Так, за літописними згадками, передовсім «Повісті минулих літ» літописця Нестора можемо виділити союзи слов'янських племен, серед яких: поляни, древляни, уличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в'ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі, ільменські словени.

Меч захищав знедолених, судив неправих, перемагав у битвах і саме тому з мечем пов'язано стільки традицій стародавніх рицарів. Найвідомішою є звичайно посвята в рицарі, що здійснювалася вдарянням плазом меча по плечу юного кавалера. [1; Гл. 1] Європейська і руська зброя скоріше за все мають спільних предків так як види озброєння на теренах русі були досить схожими на європейські і лише їх зовнішній вигляд виражав індивідуальні особливості, набуті уже тут, на теренах України. Так само, як і у русичів лицарі мали мечі, булави, щити, піки, списи, бойові сокири, а з захисного озброєння: кольчуга, лати, шоломи та інші елементи обладунку [3; Гл. - 1].

В добу середньовіччя застосовувалися здебільшого списи з крилоподібними наконечниками. В період розвиненого середньовіччя застосовували уже піки - списи з різними наконечниками, але винятково довгим деревком. Популярними також були глевії та алебарди. Церемоніальними піками були протазани. Також середньовічний спис відрізнявся й за призначеннями (церемоніальні, мисливські, піхотні, рицарські). [1. Гл. - 2]

В давній Русі князь мав при собі свою велику і малу дружину, а тобто власне свою князівську «дружину» та «воїв» - загального ополчення населення. Чисельність такої армії інколи навіть вражала. Це могло бути як 60 тисяч бійців, так і 88 тисяч, як це було в поході Олега на Візантію. Серед командирів можемо виділити воєвод і тисячників (останні очолювали міське ополчення, так як на випадок бойових дій місто виставляло тисячу, яка відповідно ділилася на сотні і десятки). Дуже важливо знати, що майже всі солдати міського ополчення були пішими і відповідно поділялися на лучників та списоносців. Ядром же армії були старші дружинники, які за своєю суттю були доволі схожими на західноєвропейських рицарів. [1; Гл. 2]

Давньоруська армія була зразком військової дисципліни і на кінець «Золотого віку» була наявна ціла система покарань і нагород для бійців: нагородження золотими гривнями, зброєю, земельними наділами. Система тактики також була дуже добре організована. Попереду війська завжди просувався бойовий авангард, який виконував розвідувальну і охоронну функцію, далі йшли основні сили і лише після них обоз із важливими припасами та ресурсами для походів. В своїй стратегії ведення бойових дій русичі пройшли еволюцію від строю в центрі, якого були дружинники, а на флангах «вої», до протилежного, що дозволило укріпити фланги, які є фактично основним захистом центрального війська. [12; Гл. 2]

Руська рать зазвичай брала міста приступом, або як вони це називали «копієм». Це була рішуча і стрімка атака з великою кількістю первинних втрат, але майже завжди успішна. У випадку провалу русичі брали місто у облогу і змушували гарнізон здатися без бою, шляхом припинення постачання в місто продукції. Якщо і це не допомагало, вдавалися до новинок техніки. Різноманітних облогових знарядь і такого іншого. Русичі ішли щільними рядами під прикриттям щитів до ворожих стін, а коли підбиралися ближче, то рубали підпорки до стін, підпалювали і руйнували башти, або віроломно вламувалися на стіни. З облогових знарядь найпопулярнішими були тарани та «пороки», які руйнували кріплення каміням. [12; Гл. 2]

Русичі будували укріплення різних типів, як польові укріплення, так і фортеці. Серед польових: засіки, остроги та городки. Міські ж укріплення складалися з зовнішньої стіни (окольний град, чи острог), та власне центральної частини укріплень (дитинця, вишгороду). Якщо зрозуміліше то це був східний прототип західного донджону - будинку рицаря. Перші давньоруські укріплення були дерев'яним, як і ранні у Європі і принципово не відрізнялися. Будувалися по такому ж принципу і з цією ж метою. Стіни, наприклад складалися з двох рядів зрубів між якими засипали укріплюючи речовину для того щоби не витрачати багато матеріалів і надати стіні більш грізного вигляду. Вежі були також дерев'яними і чотирикутними і нарікали їх руські воїни вежами, або стрільницями (з самої назви можемо бачити основне їх призначення - вести вогонь по противнику з луків, а пізніше арбалетів. Разом з тим башти дозволяли спостерігати за місцевістю та були фланкуючими спорудами для стін. Башти будувалися за таким принципом, що з однієї башти можна було спостерігати за іншою і навпаки. Застосовувалися також вали та рови з водою. Київ для прикладу був обнесений кілометровим валом, а самі оборонні споруди обкладалися дерном, отож ми можемо собі уявити ці укріплення. Вони були напевно більше схожі на закинуту фортецю, яку уже облюбувала рослинність. Разом з тим це добре маскувало укріплення і за відсутності біноклів і такого іншого важко було розгледіти чи є там русичі чи немає. [12; Гл-2]

Але разом з тим, як гласить відоме прислів'я «Найкраща оборона - це наступ», а тому найбільш безпеці руських земель сприяли часті походи давньоруських правителів-князів на територію противника, яких було чимало. Це і волжські болгари, хозари. Печеніги, половці і навіть Візантія, яка попри всю свою могутність змушена була рахуватися з фактично напівварварською державою, якою була Русь на ранніх стадіях свого розвитку, передовсім до 988 року, коли наші предки прийняли Христа. [12. Гл-2]

Отож, ми можемо побачити те, що Київська Русь не є чимось таким кардинально іншим ніж інші держави середньовіччя того часу. Наша держава пройшла майже усі ті ж самі етапи творення середньовічної держави, що і Франція чи наприклад Німеччина. Ми бачимо подібність тактики, соціальної організації, армії тощо. Але все ж разом з цим ми бачимо незрівнянну національну специфіку розвитку військового ремесла та його неповторність в своєму плані. Ми бачимо ті ж мечі, але також спостерігаємо інші тенденції в їх розвитку, інші типи, притаманні для саме території України. Шабля доволі пізно прийшла в Європу, у нас же вона була раніше, що пов'язано з наявністю народів-кочівників у нас по сусідству, які облюбували цей чисто східний зразок озброєння. Але не лише типи зброї відрізняються. Якщо нам показати малюнок рицаря середньовічної Європи та давньоруського дружинника ми не вагаючись назвемо хто є хто. Тому ми можемо сказати і про суть феодалізму у Київській Русі. На цю різницю вплинули ряд факторів: церква, вороги держави та звісно відносини з сусідами.

Крім того ми в цьому розділі розглянуто загальний стан мистецтва війни на теренах сьогоднішньої України і тому ми можемо на основі такого загальновійськового фону розпочати характеристику власне самого озброєння, передовсім оборонного (захисного), про яке мова йтиме в наступному розділі.

2. Оборонне озброєння

Рицар ніколи не йшов у бій незахищеним. Давньоруський рицар в тому числі. Від потужності обладунку майже завжди залежала доля дружинника, а тому ковалі робили свою справу на совість. Кольчуги здатні були витримати надсильні удари, а шоломи надійно захищали голову бійця від злої шаблі чи чого іншого. Зброя захисту прикрашалася різноманітними написами, а пізніше і родовими гербами дружинників, що неабияк дозволяло ідентифікувати рицаря чи солдата з його свити на полі бою. Це свідчить про те, що оборонна зброя, як і наступальна могла бути своєрідним символом самого воїна та показником знатності та величі певного роду. До описуваного типу озброєння можемо віднести: лати, панцирі, щити, шоломи, кольчуги, а також різноманітні додаткові засоби захисту такі як наколінники чи наплічники. Отож розглянемо детальніше кожен із зразків озброєння.

А) Кольчуга. Головним типом оборонної зброї русичів стала броня. Дуже показово, що спочатку слов'яни не використовували броню і занесли її до нас напевно норманські народи. Перша броня мала вигляд щільно сплетених кілець з яких виготовлялася сорочка з отвором на руки та голову. Завдовжки така сорочка сягала колін і надійно захищала бійця від більшості видів зачіпної зброї і навіть від стріл (якщо ті не мали занадто вузьких наконечників). З ХV століття такі оборонні сорочки звалися кольчугами.

В Європі кольчуги набули поширення завдяки хрестовим походам. Вони були найпопулярнішою зброєю раннього та розвиненого середньовіччя завдяки своїй бойовій потужності. Нам відома велика кількість додаткових захистних засобів, що виникли завдяки техніці виготовлення кольчуг. Це і високі стоячі коміри, що захищали шию і обличчя, а також кольчужні панчохи, що звалися ногавицями, але тенденція до розвитку подібних захистних кольчужних обладунків ми спостерігаємо лише з ХІІІ століття. [14. Роз.1.4.]

Ми бачимо, що кольчуги володіють прекрасними даними для захисту, вони дозволяють бійцю бути мобільнішим, і захищають його від колючого і рубаю чого удару, а також бережуть голову. При тому ми бачимо значне їх поширення на території Русі. Мова йде про 112 (!) зразків такого типу озброєння. Таких показників немає ні в однієї Європейської держави. Це свідчить про велику популярність кольчуги, її надійність та обороноздатність. Знахідки кольчуг на нашій землі здебільшого датуються Х століттям. Дивлячись на те, що кольчугу дуже важко виготовити ми бачимо по якості броні, що ковалі Київської Русі були добре обізнані у тому як саме потрібно створювати кольчуги. Деякі вчені навіть пов'язують цей факт з тим, що можливо броня існувала на Русі і раніше. Більше 13-ти разів згадувалася броня в літописах і лише один раз описано те, як вона була пробита стрілою під серце, а це ще одне свідчення про те, настільки надійною була та зброя.

Разом з тим на виготовлення цілої сорочки з металевих кілець йшло дуже багато сил та ресурсів, а саме 600 метрів залізного дроту, з якого створювали біля 20 000 кілець. Вага такої кольчуги була порівняно невеликою. Біля 6-7 кілограмів, що дозволяло витривалому воїну вести бій досить довго не зважаючи на вагу кольчуги. Саме тому кольчуга набула більшої популярності ніж стальні панцирі які хоч і збільшували шанси рицаря вижити, але сковували певні його рухи та потребували значних фізичних показників воїна для використання. Разом з тим бачимо, з археологічних знахідок те, що після ХІІІ століття броня стає набагато довшою і це пояснюється тим, що посилюється кіннота і нижні частини тіла вершника повинні бути захищені належним чином.

Б) Панцирі. Останні також були присутні в руських воїнів, але не так часто як броні. За 1287 рік у літописах згадуються певні «Броні дощатиє». Чи не є це звичні для нас обладунки панцерного типу, які саме набирають популярності, як в Європі так і на території України. Але разом з тим в писемних джерелах ми майже ніколи не зустрічаємо згадок про те з яких частин все ж складалася така броня і настільки вона могла б бути у нас поширеною.

З ХІV століття руські знатні дружинники та бояри, піддаючись західному впливу почали використовувати латні обладунки, так як вони надійніші, а крім того могли витримати навіть найсильніші удари мечем чи списом. На рахунок обладунку для коней то він популярний до ХV століття, зокрема в Галицько-Волинському князівстві. Можливо, це були трофеї здобуті Данилом Галицьким у боях з хрестоносцями, а можливо і на місцях ковалі уже перейняли досвід своїх західних колег. Характерно те, що подібна традиція заковувати коня в броню прийшла лише в після монгольський період. Частково це були монгольські традиції, а уже західні землі Русі піддалися європейському впливу. Причому перші згадані користувалися шкіряними накидками, що не дуже добре захищали коня від ударів, але давали можливість бути менш помітними та мобільними. Європейський же вплив став поштовхом для створення важкої кавалерії в русичів, такої, яка стала рушійною та пробивною силою і сміливо могла б назватися «танками середньовіччя». [14. Гл. 1.4]

Але разом з тим ми маємо факти, які певним чином спростовують думку про абсолютну монополію кольчуги на полі бою. Це власне різноманітні зображення-мініатюри в писемних джерелах на яких чітко видно, що кінні воїни одягнуті в нагрудні кираси чи щось на подобу цьому і це змушує задуматися над тим, чи були дійсно на русі справжні панцирі? Поштовхом до досліджень стало вирізане датськими бійцями місто Весбі де загинуло біля 2000 чоловік і характерне є те, що було знайдено 6 доволі добре збережених обладунків, які були досліджені в найдрібніших деталях. Далі послідували знахідки панцирного озброєння в Данії. Серед основних корисних функцій обладунку є його увігнутість, що допомагає краще пом'якшувати удари і тому навіть після сильного удару можна було піднятися і продовжувати бій. Побутує крім того такий міф, що бієць в панцирі був дуже неповоротким і не міг навіть піднятися без сторонньої допомоги, але це не відповідає істині. Європейські лицарі при повному такому озброєнні могли заскочити на коня без стремена, так як були фізично витривалими. Тому хоч і обладунок був важкий воїни могли собі дозволити великий спектр рухів, так як деталі були скріплені таким чином, щоби якомога менше сковувати рицаря в його діях. Здебільшого скріплювалися панцирі ремінцями зі шкіри, які були еластичними та легким та майже ідеально виконували свої функції. З ХІІІ століття потреби в озброєнні вимагали нових рішень в захисті воїнів, а крім того, ще й поява вогнепальної зброї, яка могла пробити більшість видів захисного озброєння того часу, а тому на думку певних учених саме в цей час і на Русі поширилися панцирі в вигляді нагрудників тощо. Також спостерігаємо тенденцію до створення певного захисту ніг та рук (відповідно поручі і поножі), які захищали не лише життєво-важливі органи бійця, а й його руки та ноги. Особливо міцними були панцирі кавалеристів, які в той час слугували броньованими машинами для прориву ворожих рядів, а пізніше і ліній з появою лінійної тактики. Згідно з всього вищезгаданого ми можемо бути певні, що і на русі існувала панцирна броня, а також активно розвивалася на протязі всього середньовіччя. Наприклад показовим є те, що в боях русичів з хрестоносцями обидві сторони скоріш за все були облачені в важкі обладунки, тому знов таки спростовується міф, що наше, руське озброєння уступало по своїй бойовій потужності західним зразкам.

В) Шолом. Наступний тип захисного озброєння, який я опишу буде шолом. Він захищав напевно головну частину воїна - голову, без якої дружинник не зміг би функціонувати взагалі. А тому голову берегли і ховали дуже надійно. Кольчужні капюшони, виступ для охорони носа, а також форма шолома, яка була заокруглена і звужувалася зверху. Це дозволяло руському рицарю якомога краще захиститися від рубаючи ударів по голові. Але розглянемо все ж шоломи детальніше.

Одним із перших шоломів, з яких розпочалося дослідження оборонного озброєння став шолом Ярослава Мудрого, знайдений в 1808 році. Археологія України володіє дуже різним зразками такого типу захисту, але при тому майже відсутні зразки ХІ століття. Плавно вигнуті шоломи відомі на території України ще з прадавніх часів. Вони були дуже ефективними так як удар по схилу такого шолома автоматично відбивався і меч ворога зісковзувався і відповідно те травмували дружинника. Найдавніші руські шоломи знайдені, ще в курганах та могильниках з обрядом трупоспалення, а згодом і в звичних нам захороненнях. Наприклад ми можемо спостерігати за шоломом, що датується 903 роком у великому гніздовському кургані. Цей зразок складався з чотирьох пластин, що були між собою з'єднані собою спеціальними металічними накладними планками. [4. С. 22-33]

Група непогано збережених шоломів давніх русичів було знайдено і в Чернігові 1872-1873 року під час експедиції Самоквасова, а згодом і дослідження Б.А. Рибалкова. Шоломи, знайдені в Чернігові також складаються з металевих пластин (здебільшого по три на одиницю), знизу ж шолом був охоплений металевим обручем, з метою скріплення частин обладунку. Навіть з цих одиниць ми можемо спостерігати певну подібність, між шоломами сходу, так і з варязькими головними уборами. [4.с. 22-33]

Назва походить від готського «Hilms». Знову-таки скоріш за все його поширили варяги (так називали русичі норманів-вікінгів). Шоломи княжих часів вироблені були з бляхи, спереду ця бляха загострювалася в вузький виступ, який і охороняв ніс рицаря. Але разом з тим, як і в Європі русичі іноді використовували маски із заліза, які майже повністю закривали лице і давали можливість зменшити силу удару противника. Звісно руські шоломи по характеристиках не можна порівнювати наприклад із французькими чи англійськими, але разом з тим вони є нашими вітчизняними зразками, які показують рівень розвитку озброєннях на наших землях. До шолома на Русі чіплялася броня-кольчуга на шию. Шолом часто був прикрашений зображеннями святих. Наприклад на шоломі Ізяслава Мстиславича було зображено святого мученика Пантелеймона Золотого, а на шоломі Ярослава Всеволодовича, що зберігся присутній напис - «Великий архистраже Господень Михаїле, поможи рабові своєму Теодорові». Досі незрозуміло призначення і семантику слова прилбиця. Можливо це є частина шолома, що захищала обличчя, але також побутує така думка, що прилбиця і є цей самий шолом. [8.с. 25-26]

Г) Щит. Цей вид оборонного озброєння застосовувався, як динамічний захист рицаря чи дружинника, в залежності від типу бою та звісно від того, до якого роду середньовічно-руського війська належав воїн. Про щити можна сказати те, що вони були доволі поширеними на території Київської усі, але так як були вони здебільшого дерев'яними, то археологічні знахідки такого типу практично відсутні, а тому ми можемо вивчати щити лише з писемних пам'яток, а особливо мініатюр в середньовічній літературі. Але разом з тим маємо дуже велику кількість достовірних згадок про слов'янські щити, що з'явилися раніше всіх інших видів озброєння, а пізніше в часи розквіту Київської Русі були як символ воїна-дружинника разом із списом та мечем. На жаль з повною впевненістю ми не можемо сказати як точно виглядали щити русичів, але все ж спостерігаючи за писемними джерелами і аналізуючи їх можемо робити певні припущення на рахунок зовнішнього вигляду щита. Із літопису ми можемо побачити, що воїни Святослава Завойовник ішли в атаку щільним строєм, а перед собою тримали краплеподібні довгасті щити, що захищали майже всього пішого дружинника. Такий стрій дозволяв воїнам Святослава досить впевнено себе почувати в боях з візантійського кіннотою. Основою щита був ум бон - металева увігнута пластина круглої форми. Саме їх і знаходять археологи, коли розкопують наприклад місця великих битв. В могильниках натомість дуже невелика кількість щитів через їх надзвичайну важливість. Такий предмет захисту могли покласти лише в могилу надзвичайно знатного русича. Знахідки круглих увігнутих ум бонів свідчить про те, що до появи краплеподібних щитів саме круглі домінували на полях битв. Взагалі дуже часто зустрічаються ум бони періоду від 1 000 року, коли кавалерія утверджується як основний рід військ, а тому була потреба в такому щиті, який би захищав дружинника якомога краще, але разом з тим не сковував його рухів, а особливо під час кавалерійської атаки. [8. С. 26]

Щити різним чином розмальовувалися причому не лише в червоний колір, як більш ранні зразки. На металевих частинах щита, а особливо в заглибинах і рубцях збереглися залишки фарби, яку виявили там за допомогою спеціальної експертизи. В часи розвиненої Київської Русі, як наддержави середньовіччя велика увага приділяється саме символіці щита. Ми можемо крім того стверджувати що на щитах у русичів так, як і у рицарів середньовічної Європи були геральдичні зображення. Сучасні дослідження в цьому напрямку виявили, що на щитах зображувалися такі символи як: хрест, тварини, рослини та різноманітна інша орнаментація. Християнська символіка на предметах озброєння здебільшого пояснюється візантійським впливом. Але разом з тим хоч і щити слугували певним ідентифікатором конкретного пішого воїна чи дружинника все ж геральдичні символи як такі не були настільки поширеними на щитах русичів, к ото було в західній Європі, де навіть свита рицаря носила на щитах та облаченні поверх кольчуги герб цього самого придворного. Це, можливо, пояснюється тим, що Київська Русь була більш централізованою державою, аніж подібні на території наприклад Франції чи Німеччини за цей час. Еволюція щитів відбувалася по принципу спрощення так, як і у всіх державах тогочасного світу, так і в нашій Русі. Разом з тим спостерігалася тенденція до загострення кутів, а згодом щити набули трикутної форми. Це було пов'язано з розвитком інших частин захисного озброєння. Тепер підборіддя та шию захищав спеціальний шолом а подовжена кольчуга взяла на себе захист нижньої частини воїна, а отже щит можна було і вкоротити, але разом з тим і зараз він не втратив свого значення як в бою, так і за столом переговорів де малюнок на щиті означав знатність твого роду і навіть особисті твої якості.

Отож ми можемо впевнено говорити про наявність трьох типів щитів, що використовувалися русичами: круглі увігнуті, краплеподібні, що закривали всю постать воїна, та трикутні щити розвиненого та пізнього середньовіччя. Щит - не лише зброя, але і честь дружинника чи західноєвропейського рицаря так як це була частина обладнання, що завжди «дивилася» в очі противнику і показувала з ким доведеться зіткнутися в бою, втрата щита вважалася ганьбою, а головним трофеєм рицаря був саме щит полеглого противника. Щит завжди залишався нарівні з мечем та списом основою амуніції середньовічного воїна-русина, оскільки саме на щит надіялися і молилися коли йшли в бій, саме щит дозволяв пережити кавалерійську атаку чи бодай пом'якшити важкий удар. Саме цим пояснюється така велика кількість письмових згадок про щити, як один з основних компонентів захисного та частково атакуючого знаряддя.

Отож ми бачимо доволі самобутній комплекс озброєння давньоруських дружинників, що складається з кольчуги, панциря, шолома, щита та певних інших, допоміжних предметів амуніції вояків. Кольчуга слугувала основним захистом дружинника в бою, а панцир фактично подвоював шанси бійця вижити після критичного удару. Дружинники йшли у бій дуже добре захищеними, але разом з тим лише знатні воїни могли дозволити собі повністю увесь обладунок, так як вироблення останнього займало багато часу та сил, а відповідно і коштувало таке задоволення дуже дорого, але це було того варто так як в сумі усі вищеназвані компоненти збільшували в стократ шанси витязя на виживання навіть в найлютішій січі.

3. Наступальне озброєння

Оборонна зброя захищала русича пасивно (крім щита звичайно), тоді як для ведення повноцінного бою воїну була потрібна наступальна зброя. Ця зброя була надзвичайно різноманітною це і меч, спис, бойові сокири та палиці, поміж інших і луки та самостріли (арбалети). Ми можемо з точністю стверджувати, що кожен предмет озброєння окремо є витвором мистецтва, оскільки в свій виріб ковалі вкладали частинку своєї душі. А тепер детальніше про вищезгадані.

А) Мечі та кинджали. Справжній символ феодального устрою. Мечі, що знайдені на території Київської Русі здебільшого класифікуються, як варязькі чи норманські. До ХІ століття ми не можемо класифікувати мечі за лезом, а лише за рукояттю, так як смертоносна частина мечів цього періоду майже ідентичні. Більше того можемо сказати, що дуже велика кількість зброї такого типу була знайдена саме з «вбудованою» рукояттю і лише іноді ми можемо побачити таке явище, як рукоять, що була виготовлена пізніше ніж клинок (наприклад, якщо власнику не подобалася рукоять з майстерні, або ж була пошкоджена в бою). На більшості мечів ми можемо спостерігати «автограф» коваля, що виготовив знаряддя. Це і малюнки, написи, або інші символи, якими послуговувався той чи інший коваль. Ці написи дуже поширені як в Європейських країнах західного зразку, так і в Київські Русі, серед знайдених клинків 75 відсотків є «підписаними» майстрами-зброярами.

Мечі є дуже рідкісними знахідками в могильниках, так як скоріше за все були надзвичайно дорогими і мало хто міг собі дозволити забрати на той світ такий клинок із собою. Звідси і досить невелика кількість розкопаних мечів на території давньоруських могильників. Наприклад в Чернігівських курганах, яких усього розкопано 250 було знайдено лише дев'ять клинків. Очевидно, що це могильники людей знатного походження, які могли собі дозволити собі таку розкіш, як бути похованим в повному бойовому облаченні. За класифікацією мечі діляться на декілька найбільш примітних типів. Це мечі типу Н, типу S, типу Т-1 та звичайно багато інших, так як кожен меч є унікальним та неповторним по своїй суті. Перший найбільш простий, але надійний, але тому і найбільш шанований руськими військовими. Вони оздоблювалися здебільшого накладками з геометричним орнаментом. Мечі другого названого типу вирізняються розділеною на 3 головкою рукояті і перехрестя з розширеними кінцями. Останні два типи були поширені здебільшого «за могилою», тобто за кордонами Київської Русі. [2.ст. 18-49]

На рахунок того мечі якого типу були поширеними на території України в середньовічний період звернемося до Біруні, який писав, що дамаскінська техніка, що була поширеною в Європі не була характерної для нашої місцини, але крім того у нас є точні свідчення, що в інших показниках руські мечі абсолютно не були гіршими від західноєвропейських аналогів. [8.с. 26]

Як писав сучасник Ібн Фадлан про мечі русичів, що вони були грізною зброєю, яка вершила суд, а також хорошим та дорогим товаром, він помітив дуже значну схожість з франкськими плоскими двосічними мечами. Арабські автори висвітлили в своїх спогадах і те, що русичі дуже трепетно відносилися до своєї зброї. Меч був у наших предків, немов талісман, та символ належності до загальноруського воїнства. Тому ми можемо стверджувати, що меч був такою собі «національною зброєю» і хоч на полі бою мечі часто на пізніх етапах замінювалися шаблями, саме меч залишився, як відзнака доблесті та благородної крові його власника. [2.с. 18-49]

Разом з мечами у захороненнях знатних русів частенько знаходили бойові кинджали. Про їх використання на полі бою дуже мало пишуть літописи, використовувалися вони здебільшого лише для убивств в не бойових умовах, а також для добивання поранених, чи наприклад для двобоїв один на один, які були доволі поширеним способом вияснення стосунків між великими феодалами в той час. Називалися такі одиниці озброєння скрамасакси. Як уже було сказано не використовувалися ножі, як самостійна зброя під час бою. Носили ж ножі здебільшого в чоботах, що підтверджує «Слово о полку Ігоревім». Трикутної форми кинджали поширилися в ХІІІ, коли виникла потреба в тісному бою пробити броню чи панцир ворога. Якщо схарактеризувати цей тип озброєння то ми будемо мати довгасто-трикутний клинок з вигнутим пластинчатим перекриттям. Отож ми бачимо, що зброя типу меча була в пріоритеті на час середньовіччя, але не лише мечами убивали людей в цей лютий період. Про ці та інші види озброєння далі.

Б) Списи, бойові сокири та сулиці. Є найпоширенішою знахідкою на території України так як був доволі дешевою і практичною зброєю на відміну від меча, який собі могли дозволити лише знатні ратники. Списи разом з тим вирізняються лише семи типів, оскільки саме ці типи були найбільш ефективними в бойових умовах. Цим вони також відрізняються від попереднього описаного типу озброєння. Спис звісно також був символом воїна, але разом з тим був скоріше зброєю рядового дружинника. Найпоширенішими були списи ланцетоподібної форми, що плавно переходить у втулку. Причому знахідок такого типу дуже багато на півночі Київської Русі, в інших регіонах здебільшого зустрічаються інші форми пера списа. Також ми бачимо тенденцію до скорочення пера списа. Другим типом є спис з ромбоподібним пером, але вони не були такими поширеними як перші і в більшості археологи знаходять їх в середній смузі. Третій тип списів вирізнявся пером з відносно широким пером видовженої трикутної форми. У більшості пер помітною є грань, а сама втулка є досить масивною. Такі списи використовувалися здебільшого як мисливська зброя і тому основна частина знахідок такого типу була характерна для сільських курганів. [3. С4-22.]

З ХІІІ і надалі ми можемо спостерігати процес підвищення пробивної можливості пік і це було пов'язано з розвитком оборонного озброєння, яке пробити було набагато важче ніж стандартну кольчугу. Тепер пріоритетними були піки з довгими та вузькими наконечниками, що могли завдати критичного удару і пробити броню будь-якого типу. Іншими доволі поширеними списами називаємо гарпуни. Доволі цікаві знахідки є роздвоєні в кінцях ніби гачки, якими скоріш за все можна було збити вершника з коня, або притягнути жертву на близьку відстань. Можна сказати, що цей вид озброєння також перейняли вояки Київської Русі від мисливців. [8.27-28 с.]

Русь не була землею на якій винаходилися новітні форми списів чи пік, але разом з тим не пасла задніх. Наші майстри виготовляли таку зброю, яка лишень з'явилася деінде і була ефективнішою, а отож і боєготовність руської армії була досить високою. Для нашої землі разом з тим не були характерними Каролінські піки з додатковим боковим шипом, а запозичені були в основному ланцетоподібні зразки. Те, яким типом списа буде боронити свою землю русич залежало і від того, де він проживав. Для прикладу дружинник з Волині міг користуватися двома різними списами, але можливо воїн просто носив з собою запасний наконечник на випадок, якщо перший стане непридатним для використання. [3.с. 4-22 с.]

Так як завдання списа з становленням важкої кінноти стає все більш важливим то це відображається і на товщині древка. З ХІІ століття це 2,5 сантиметрів, а з ХІІІ - 3,5. Поступово все менше і менше зустрічається різних форм списів, а сама збройна система уніфіковується на користь зразків, що проявили себе в бою найкращим чином. Це пояснюється тим, що в часи раннього середньовіччя, а особливо на Русі основним родом військ була піхота, і це сприяло тому, що піки мали широкі леза та коротке древко. Згодом з появою регулярних князівських кінних дружин завдання списа змінюється. Причому це стосується і кавалерійських списів так і піхотних. Навіть на середньовічних мініатюрах та зображеннях в літописах ми спостерігаємо над військом справжній ліс списів, а це підтверджує їх важливість на полі бою. Це пояснюється тим, що піка є дуже зручною для ведення бою на дальшій дистанції, оскільки є довшою ніж меч. Тому це і вплинуло на тактику бою у русичів. Перша сутичка нагадувала поєдинок списоносців, і лише коли ворог проривався через ліс списів обидві сторони діставали мечі чи, що інше для ближнього бою: топірці, бойові кістені чи булави. Тому ми можемо впевнено сказати, що списи та піки були основною зброєю на полі бою, до появи вогнепального озброєння, а такий рід піхоти як пікінери проіснували до створення багнету до мушкетів. Досить подібними на списи були і сулиці - метальні дротики палиці. [3. 4-22 с.]

Спис в літописі - це не лише означення самого бойового знаряддя, але і визначення списоносця, який воював на боці того чи іншого князя. Списами називалися і вояки, які підкорялися васалам. Такою збірною назвою можна пояснити і те, яка основна зброя була у таких бійців - це була піхотна піка. Спис і дійсно був основною ударною зброєю руського воїнства. Піхота використовувала його як головну зброю ближнього бою, а дружина кінна мала серед свого спорядження обов'язково довгі кавалерійські піки. Списи складалися із металевої ударної частини з двома-трьома гранями та дерев'яна ручка, що розмальовувалася в геральдичні кольори власника. Селяни принесли в армію піки нового типу - рогатини. Рогатина - спис з широким лезом листоподібної форми, що використовувався для ближнього бою, а особливо коли сильним ударом піки потрібно було вразити противника, що не був захищений бронею, але така зброя була малоефективною, коли потрібно було пробити обладунок рицаря. [1. Гл. 1.4]

Сулиця та метальний дротик. На поселеннях їх доволі часто знаходили з ХІ-ХІІІ століття. Наконечники сулиць відповідно такі ж, як у списів, а тому для них також підходить вищеназвана класифікація, а також можемо говорити про схожий з пікою шлях розвитку, та еволюцію до вужчого наконечника. Разом з тим вони разюче відрізняються від списа, а саме мають менші розміри. Взагалі сулиця - щось середнє між пікою та стрілою. Дротик більше останньої та коротше ніж спис. Призначення сулиць було скоріше не військовим. Цей предмет озброєння, як і багато інших мав мисливське походження і лише деколи застосовувався в бойових діях. Бойові сулиці відрізнялися більш твердим та вузьким наконечником, який міг пробити обладунок, а також застрягнути в щиті супротивника. В літописі згадується, що в битві під Липецьком 1216 року сулиці було використано під час першої сутички. Здебільшого було одноразовою допоміжною зброєю частіше піхотинця ніж вершника. Використання сулиці було зафіксоване практично у всіх європейських арміях того часу, але майже скрізь такий тип озброєння був менш поширеним аніж наприклад спис. [3. 22-24 с.]

Бойові сокири. Більшість сокир Київської Русі були призначені як для військових так і для мирних цілей. Але разом з тим ми можемо виділити окремо бойові сокири. Ця зброя зрівнювала певним чином дружинників та смердів, оскільки користувалися нею як ті так і інші. Значний вклад в дослідження бойових сокир вніс М.Х. Алешківський, а також П. Паульсен. Письмові джерела дають нам перші свідчення про зброю типу бойова сокира ще з VIII століття. Але все різноманіття форм сокир русичів проявляється в період з ІХ-Х століття, а найбільше знахідок стосуються періоду ХІ-ХІІІ століття. Ми не можемо класифікувати топірці на робочі та бойові за рукояттю через те, що за довжиною вони були приблизно однаковими (це було біля 80 сантиметрів), але натомість для надійності виготовлялися значно ширшими. Лезо також відрізнялося за формою та розмірами в залежності від того бойова чи робоча це сокира. Так у перших довжина леза дорівнює від 9-15 сантиметр, а ширина від 10 до 12 сантиметрів. Робоча сокира була важчою аніж бойова (відповідно 450:200-350 грам). Це пояснювалося тим, що важкий робочий топірець був дуже важким та незручним для того, щоби використовувати його в бою, а тому бойовий був меншим та більш маневреним. В бойових сокирах також ми можемо помітити невеликий отвір, який могли використовувати для того, щоби прилаштувати його наприклад до сідла за допомогою мотузок, але такий отвір далеко не є обов'язковою складовою зброї так як наявна вона лише в 15 відсотків знахідок такого типу.

Всі бойові сокири можна поділити на 3 типи:

1) Бойові топірці-молотки, які доволі прикрашені різноманітним орнаментом. Абсолютно не мають аналогів з робочими сокирами.

2) Сокири «малих форм», що використовувалися як універсальна зброя і була фактично мініатюрною копією робітничого топірця.

3) Важкі та масивні робітничі сокири, що дуже рідко використовувалися в бойових діях, але можливо були знаряддями, які були необхідні для будівництва на ходу табору чи системи дерев'яних укріплень.

Ці форми існують як основні з Х по ХІ століття, а надалі триває поступовий перехід до якомога вигіднішої форми сокири. Для цього було перейнято традиції сходу та звісно ж значним чином вплинуло на розвиток руських бойових сокир і європейські традиції озброєння. Дуже часто бойові та робочі сокири клали у могили дружинників та селян, а це робить сокиру досить таки частою знахідкою археологів, що працюють безпосередньо на руських могильниках, а особливо періоду ХІ-ХІІ століть. З ХІІ-ХІІІ століття сокири уже поділяються на чекан і бородовидна сокира. Сокири були надзвичайно різними і навіть здавалося б бойові сокири могли виконувати декоративну функцію і бути парадною зброєю давньоруського рицаря. Така зброя була дуже красиво орнаментована та могла бути посрібленою чи позолоченою. Шедеврами можемо вважати такі топірці як володимирський та симбірський. Сокирки були надзвичайно поширеними і такий висновок ми робимо з того, що майже у кожному третьому кургані ми знаходимо зразки цього озброєння. Сокири таким чином нарівні зі списами боролися за право служити основною зброєю на полі бою, що ним користувалися русичі. Але разом з тим сокира була скоріше рутинною зброєю дружинника, якою воїни билися в близькому бою з противниками, а отже і не відігравав настільки важливої ролі як вищеназвані спис і меч. До того ж сокира ніколи не згадується в героїчних билинах та в літописах, оскільки таку зброю не вважали благородною. Сокира була озброєнням як піхоти так і кінноти і лише відрізнялися рукояттю та певними непринциповими відмінностями. Топірець кавалериста був легшим і мав довшу рукоять. Тому ми можемо сказати, що сокира була дуже важливим знаряддям в ІХ-ХІ столітті, а далі зі зростанням ролі кінноти в бою сокири втрачають своє передове значення як найважливіше знаряддя війни, але через свою практичність він так і залишився масовою зброєю руських солдатів. [3. 25-44 с.]

Лук і стріли. Можна сказати, що це один із перших видів озброєння, яке пізнало людство. Він пережив найдавніші часи і давні цивілізації, античність та середньовіччя. Навіть зараз стрільба з лука вважається доволі популярною забавою для любителів старовинної зброї. Але чи використовували луки у нас на Русі? На це питання відповідь однозначна. Так. Лук був основною зброєю далекого бою. Ним можна було пробити обладунки з 50-ти метрів, а дальність польоту стріли сягала близько 200 метрів. Тому навіть в часи козаччини охоче разом з мушкетами та гарматами застосовувалися луки, так як були досить дешевими і надійними аналогами новій зброї крім того перші зразки вогнепальної зброї мали дуже низьку скорострільність, а з лука можна було робити до 10-ти прицільних пострілів за хвилину. [1. Гл. - 1.4]

В) Булави та кистені. З давніх-давен булава була символом влади та високого соціального статусу і для воїна з вищих кіл цей елемент був навіть дечим важливіший ніж його бойовий побратим - меч. Вони і були ударною зброєю для руського дружинника як пішого так і на коні. Насаджувалися вони на кінець дерев'яного держака. За формою вони могли бути круглими, гранчастими з довгими шипами. Кистені були подібними до булав, але до держака прикріплювався за допомогою ланцюга. [8. C.27]

Бронзові булави є дуже цікавими для дослідження давньоруської старовини, а також з вивчення історії ковальства на наших землях. Дуже цікавими на нашу думку є булави з чотирма основними шипами та з вісьмома додатковими меншими. Крім вищеназваних спостерігаємо і віялоподібні одиниці, а звуться вони - шестоперами. Вигідна булава була тим, що зі своїми доволі невисокими базовими характеристиками (вага: 200-300 грам; Рукоять 50-60 см.) можна було оглушити чи вивести зі строю навіть добре захищеного противника. Самі металеві булави відливалися у двох спеціальних глиняних формах. Після лиха, що влаштували на наших землях монголи, виробництво булав на наших землях призупинилося і це ми можемо побачити в майстернях руських ковалів, що були спалені та знищені. Разом з тим не припинялося використання булав на Русі і надалі. Разом з тим ми бачимо, що булава на ранніх етапах Київської Русі не була зброєю елітною і нею користувалися навіть рядові дружинника саме через її практичність та ефективність в бою навіть з броньованим противником. Але далі, ще навіть в до монгольські часи ХІІІ століття знаходимо булави позолочені та прикрашені і це може бути також показником того, що булава перетворювалася на символ влади та достатку, а її наявність у дружинника була виявом знатності його роду та великий достаток. [3. C.47-58]

Бойові палиці, дубини, або як їх ще називали ослопи. Вони не були основною зброєю і служили як допоміжний тип озброєння, але разом з тим бійці русини носили з собою постійно бойову палицю і це підтверджується згадками очевидців, що в 946 році зазначили, що руси носили із собою обов'язково цю зброю, а називали її роговиця, роговиця, рогдиця, рогтича. Скоріш за все це була не бойова зброя і виконувала допоміжні функції. [3.56-58]

Кистені. Цей вид озброєння був дуже популярним у піхоти. По суті це була гиря (з шипами чи без), яка за допомогою мотузки чи шкіряним паском (рідше ланцюгом) до дерев'яної жердини. За давнішими даними ми можемо говорити про 127 гир від костенів на території Русі-Ураїни. В період ХІ - ХІІІ століття найпоширенішими були кистені з гладкими та ограненими гирями. Самі гирі покривалися геометричним орнаментом. Кистень був дуже зручною зброєю так як його було легко заховати і він був дуже легким для застосування в бою. Пізніше кистень став зброєю для грабунку та швидких та стрімких нальотів. Пізніше кистені використовувалися в кінних баталіях, так як сама суть цієї зброї передбачає динамічну битву. [3.c. 58-66]

Арбалет. Їх ще називали куша, чи наприклад самостріл. Прийшли до нас вони із далекого Сходу, але найбільшої популярності зазнали саме в Європі, а особливо з ХІІІ століття. По суті це був лук, до якого прилаштували ложу. Він мав набагато вищу пробивну здатність, але разом з тим втрачав у маневреності та скорострільності. Самостріли дуже важко заряджалися і для того, щоби це зробити стрілець був змушений впираючи дугу об землю натягувати досить тугу тятиву фіксуючи її на зачепі, який ще називали горішок. Під час пострілу за допомогою гачка повертали горішок і звільняли тятиву, таким чином посилаючи смертоносний заряд у противника. Ці дії вимагали досить великих зусиль, але це було варте того. Арбалет міг пробивати навіть важкі обладунки і тому був надзвичайно ефективний в боях з важкою піхотою та кавалерією. Так як арбалет був дуже складним у використанні, його застосовували тоді, коли пробивна сила була важливішою ніж кількість випущених стріл. Це була здебільшого облога, чи навпаки оборона фортеці. Обидві сторони були стабільно закріплені на своїх позиціях і тому перевага луків нівелювалася. [1. Гл. 1.4.]

Отож, розглядаючи наступальне озброєння ми можемо назвати серед основних типів «вдаряючої зброї»: мечі, списи, бойові сокири, сулиці, булави, кистені, бойові палиці, а також зброя далекого бою - лук зі стрілами та арбалет. Руські ковалі творили наступальну зброю в кращих традиціях європейських майстрів і тому наше озброєння мало чим поступається західноєвропейським аналогам. Зброя на території України часів Київської русі вирізняється практичністю та доволі невисокою собівартістю (ну звичайно, якщо не брати до уваги мечі, що дійсно вартували дуже дорого). А тому впевнено ми можемо говорити, що київська Русь мала дуже високий військовий потенціал та бойову потужність.

4. Техніка на службі у русичів

Ще за часів давніх слов'ян на нашій території використовувалися різноманітні бойові пристрої. Візантійські джерела нам доводять тезу про те, що облогові знаряддя для русинів були не чужими і ми могли досить-таки ефективно протистояти оборонним засобам грецьких міст-держав. Причому досягли ми в цьому плані не менше аніж у рицарській Європі. Ми можемо говорити і про каменомети і про тарани і про багато інших. Такі типи зброї були призначені для завдання значної, критичної шкоди передовсім укріпленням противника, але разом з тим були використані і для знищення живої сили ворога. Про технічних «титанів» мова піде далі.

Пороки - метальний пристрій, який використовувався для прокламування стін та підпалу будинків, що знаходилися за стінами міста за допомогою вогневої суміші. Застосовувалися пороки як в обороні фортець, так і при їх взятті. Доволі популярне знаряддя, яке було дуже схоже за принципом до катапульти у європейських військах. Але разом з тим варто зазначити, що терміном «порок» позначалися не лише каменомети, а усі знаряддя та пристрої, що брали участь в штурмі фортеці. Це був загальний комплекс інженерних споруд та облогових знарядь. [6. C 260-265]

На рахунок таранів то русичі навіть не мали уявлення про цей тип облогової зброї. Більше того останніми могли називатися звичайні каменомети, чи, що інше (наприклад цей самий «порок»). Б.О. Рибаков розуміє термін таран, як потужну машину, що метала камінь вагою в 300-400 кілограмів на відстані до 150 метрів. Також цей учений стверджував, що облогові знаряддя на русі виникли без монгольського впливу, а отже і на Русі були певні традиції будування інженерних споруд. Та все ж не зважаючи на наявність певних машин на озброєнні у князів про поширення на Київську Русь стінобитних машин ми говоримо лише з ХІІІ століття, коли цю техніку нам принесли татари. Монгольські вояки з охотою використовували різноманітні інженерні новації навіть при штурмі невеликих містечок, наприклад як це сталося в 1241 році в містечку Колодяжна де 12 пороків не могли поруйнувати стіни і тому домовилися з місцевими про капітуляцію. Доля тих людей дуже сумна, їх дощенту вирізали татари. Разом з тим, якщо монголи не могли поруйнувати дерев'яні укріплення невеликих містечок то перед лицем великих міст з кам'яними стінами вони також мало, що могли зробити. Такими виявилися волинські міста: Крем'янець, Данилів, а також Холм. Ці міста крім того, що були добре укріплені стояли на підвищеннях, а особливістю «пороку» було те, що вони не могли кидати каміння круто вгору. Напевно-таки в Галицько-Волинському літописі описано було і тарани, що їх монголи застосували при облозі Києва. Так згадано, що біля Лядських воріт татари розгорнули «пороки» (можливо стінобитні тарани) і били ними день і ніч, допоки не доламали ворота і тоді вторглися в місто. [6. C 260-265]