Проблема об'єднання Кореї: політико–системний аналіз

Якщо в Північній Кореї - це, власне кажучи, не інтернет, а інтранет - внутрішня мережа, яку називають "Кванмьон" [Kwangmyong], де з кількох десятків сайтів, інформацію для яких старанно підбирає уряд, доступ до мережі має - як у Бірмі - незначна частина суспільства, зокрема й через високу ціну. Більшість користувачів інтернету користуються з посередництва китайських провайдерів інтернету, натикаючись на ті самі фільтри, що й мешканці Серединної держави. То в Південній Кореї у відповідь блокують сайти, які симпатизують Північній Кореї або закликають до об'єднання обох країн [14].

На рубежі двох тисячоліть не без впливу загальної зміни балансу сил у світі створилися об'єктивні передумови для поступового зниження напруження та вирішення проблем, які нагромадилися у відносинах між двома корейськими країнами, що сприяло розвитку міжкорейських обмінів та співробітництва. Важливою віхою на цьому шляху була в 1990 році зустріч на рівні прем'єр-міністрів обох країн, результатом котрої стало підписання основної угоди між Півднем і Північчю, в якій констатувався початок «тимчасових особливих відносин» між країнами в процесі поступового руху до об'єднання. Якісно новий етап у міжкорейських відносинах почався в 1998 році, після обрання президентом Республіки Корея Кім Де Джуна, який перетворив процес створення необхідних передумов для мирного міжкорейського діалогу у зовнішньополітичне завдання стратегічного значення. Цей політичний курс Сеула, якому належать майже всі ініціативи у галузі міжкорейського діалогу, отримав назву «сонячної політики» [15]. Ця політика ґрунтується на трьох принципах: мирне вирішення спірних питань, відмова від об'єднання Кореї шляхом поглинання і активне розширення співпраці між країнами. Політика кабінету Кім Де Джуна, метою якої є «покращення взаємовідносин між Північчю та Півднем за допомогою співробітництва», спрямована на досягнення миру та існування обох держав. Завдання такої політики - підготовка підґрунтя для мирного співіснування двох держав шляхом формування сприятливих умов для розвитку і модернізації північної частини країни з допомогою діалогу та співробітництво на основі забезпечення інтересів безпеки обох держав. Метою «сонячної політики» є досягнення стабільності на півострові за допомогою зміни внутрішньої політики північного сусіда і його політики стосовно Півдня, а також посилення інтересу південнокорейського суспільства до корейської проблеми в цілому. Справжньою історичною подією був визнаний саміт президентів КНДР Кім Чен Іра та Республіки Корея Кім Де Чжуна у Пхеньяні в червні 2000 року. Під час своєї зустрічі президенти підписали угоду про взаємний ненапад та економічне співробітництво і обговорили не менш вагоме питання про відкриття у своїх столицях місій зв'язку для сприяння возз'єднанню родин, що були розлучені під час Корейської війни. Про ефективність цієї зустрічі та про кардинальні зміни в поглядах північнокорейського керівництва, яке сьогодні готове на суттєві поступки, свідчить легендарне возз'єднання корейських сімей, що відбулося в середині серпня 2000 року [16].

Згідно з рішеннями саміту створений механізм зустрічей на рівні міністрів, покликаний стати центральною ланкою в структурі співпраці Півночі і Півдня. Важливою подією для інтенсифікації співпраці між Північчю та Півднем стало відновлення залізничної колії, що вперше за півстоліття з'єднала між собою дві столиці - Пхеньян та Сеул. Відкриття залізничного сполучення через кордон істотно знизить міжкорейські витрати на логістику і значно допоможе активізувати двостороннє економічне співробітництво.

Домовленість про з'єднання залізниць між двома Кореями досягнута під час історичного саміту лідерів двох Корей у 2000 році. Возз'єднання Транскорейської магістралі та її використання, а також заплановане з'єднання з Транссибірською магістраллю приведе до виникнення найкоротшого в світі транзитного коридору «Азія - Європа - Азія». До того ж Південна Корея пообіцяла паралельно збудувати автостраду, на що вже виділено 300 млн дол.. Не менш важливе значення мали міжкорейські переговори міністрів оборони КНДР та Південної Кореї, що пройшли 25?26 вересня 2000 року на південнокорейському острові Чеджу. Метою цієї зустрічі стала спроба зближення військових відомств цих країн із подальшим курсом на їх об'єднання. Після відновлення міжвладних зв'язків відносини двох країн отримали новий імпульс для розвитку. Зокрема, проведена координація дій у зовнішній політиці. Обидві країни виступили з єдиних позицій проти претензій Японії на острів Токто, проти відвідання прем'єр-міністром Японії храму Ясу Куні, проти спроб перегляду мирної Конституції Японії. Об'єднання зусиль дали змогу повернути в 2005 році у Корею нагробний камінь з могили героя війни проти японської інтервенції 1592-1598 років- генерала Чон Мун Бу, який був вивезений в Японію під час колоніального правління. І хоча про остаточне возз'єднання обох країн поки що не йдеться, Південна Корея, проявляючи власну ініціативу, готова й сьогодні довести актуальність цих питань і навіть більше того - можливість їх вирішення. Символом «сонячної політики», який дає змогу відчути наростаючий прогрес у відносинах між Північчю та Півднем, є реалізація спільних проектів. Зокрема, обидві корейські держави є спонсорами проекту зі створення промислового комплексу Кесона і ведуть роботу з залучення до цього регіону туристів. У жовтні 1999 року КНДР дала згоду на створення в районі Кесона промислового і туристичного центру. В листопаді 2000 року фірми «Hyundai» і «Korea Land Corporation» погодилися брати участь у створенні комплексу і, як перший крок, провели зйомку місцевості, призначеної для створення виробничих потужностей. Після зустрічі у верхах у червні 2000 року обидві корейські держави ухвалили рішення відновити південну і північну ділянки прикордонної залізниці, роз'єднаної з початком військових дій у 1950 році [17].

Отже, незважаючи на 60-річне протистояння, напруження у відносинах між Республікою Корея та КНДР поступово знижується. Починаючи з 1998 року, відбуваються постійні зустрічі на вищому рівні, які сприяють створенню сприятливих умов для активізації співробітництва. Обидві країни співпрацюють у таких сферах, як зовнішня політика, реалізація спільних проектів, торгівля, гуманітарні відносини тощо. Тому перспективи подальших досліджень пов'язані з вивченням співпраці між двома країнами в таких сферах, як комунікація, науково-технічне співробітництво [18].

Питання ж про перспективу об'єднання обох Корей виявилося набагато складнішим. Тут Кім Чен Ір ніяк не міг відступитися від переконань свого батька, який пропонував об'єднати дві країни у конфедерацію, зберігаючи при цьому дві адміністративні столиці та два політичних устрої. Звісно, Південна Корея-нині 2-а країна світу після Японії за економічним рівнем - на подібні поступки ніколи б і не пішла. Відповідно, численні спроби дійти якоїсь спільної думки щодо умов корейського возз'єднання зазнавали поразки. Увесь цей час країни знаходились у стані прихованої громадянської війни. і схоже, лише новому тисячоліттю належало нарешті покласти край багаторічній національній суперечці та наблизити перспективу утворення єдиної Кореї. Справжньою історичною подією був визнаний саміт президентів КНДР Кім Чен Іра та Республіки Корея Кім Де Чжуна у Пхеньяні в червні 2000 року. Під час своєї зустрічі президенти підписали угоду про взаємний ненапад та економічне співробітництво. І обговорили не менш вагоме питання про відкриття у своїх столицях місій зв'язку для сприяння возз'єднанню родин, що були розлучені під час Корейської війни. Про ефективність цієї зустрічі і, головне, про кардинальні зміни в поглядах північнокорейського керівництва, яке сьогодні готове на суттєві поступки, і свідчить те легендарне возз'єднання корейських сімей, що відбулося в середині серпня 2000 року [19]. Важко повірити, що хтось очікував такої вражаючої сцени... Рідні, які не бачилися понад 50 років, часом й непритомніли від переповнення почуттів. Сльози невимовного болю, трагедія людських доль, гарячі обійми -- безумовно, корейське суспільство сьогодні готове возз'єднатися назавжди, відкинувши всю умовність своїх поглядів.

І чи не найбільше своїми численними зрушеннями на Корейському півострові порадувала залізнична колія, яку було, нарешті, відновлено 18 вересня 2000 року, що вперше за півстоліття з'єднала між собою дві столиці: Пхеньян та Сеул. До того ж Південна Корея пообіцяла паралельно збудувати автостраду, на що вже виділено 300 млн. дол. Поки що ж проводилося активне розмінування цієї території. Не меншу увагу світової спільноти привернули до себе й міжкорейські Переговори міністрів оборони КНДР та Південної Кореї, що пройшли 25-26 вересня 2000 року на південнокорейському острові Чеджу. Метою цієї зустрічі стала спроба зближення військових відомств цих країн із подальшим курсом на їх об'єднання. Що ж, схоже, лід зрушився. І останні події без перебільшення можна порівняти з падінням Берлінської стіни [20].

Однак визначати переможців ще рано. Адже хоча подібність історії Кореї та Німеччини сьогодні важко заперечити, умови в цих країнах, необхідно визнати, склалися абсолютно різні. Відомо, що економічний добробут східних німців був набагато вищий, ніж нині у громадян Північної Кореї. І якщо матеріальні витрати на підтримку одного східного німця лягали на плечі чотирьох західних, то в Кореї це співвідношення виразиться у значно жорсткішій пропорції: один до двох. Отже, виникає природне запитання: чи витримає Південна Корея таке економічне навантаження ? Адже за підрахунками спеціалістів, заповітне національне возз'єднання може обійтися південним від 150 мільярдів, до 1 трильйона доларів. До того ж у об'єднаній Кореї може реально виникнути загроза надлишку робочої сили, масового безробіття, інфляції, зростання злочинності і міжкласових конфліктів. Неминучий і міграційний потік північнокорейців на південь у пошуках роботи. Тому економісти ламають голову над тим, як можна було б цю лавину стримати. Для цього передусім необхідно забезпечити регулярне постачання продуктів харчування на північ і енергійно займатися перебудовою економіки [21].

І хоча про остаточне возз'єднання обох країн поки що не йдеться, Південна Корея, проявляючи власну ініціативу, готова й сьогодні довести актуальність цих питань і навіть більше того -- можливість їх вирішення. Наразі поки що Республіка Корея охоче пообіцяла залучати КНДР до, світового співтовариства, сприяючи цим самим розширенню її зовнішніх зв'язків. Так, 27 вересня відбувся перший в історії американо- північнокорейських відносин візит представника військового відомства КНДР до Нью- Йорка. Саме тут відбулась його зустріч з керівниками Пентагону в контексті більшої відкритості Північної Кореї, остаточного розв'язання ядерного питання та військового співробітництва цих країн. Неймовірно велика кількість гучних і грізних подій у світі трохи приглушила сенсаційність заяви про можливу наявність у Північної Кореї ядерної зброї. І Сполучені Штати, які частіше за все опиняються в епіцентрі чи поруч із найбільш резонансними та скандальними подіями, хоча й оголосили світу цю шокуючу новину, але не стали, як зазвичай, нагнітати ситуацію. Що, до речі, змусило багатьох спостерігачів дивуватися з цього приводу. Адже цілком логічним видається запитання -- у Чому причина такого відмінного ставлення Вашингтона до двох, за його ж визначенням, країн «осі зла» і «постачальників тероризму» Іраку та КНДР, на чолі яких стоять багато в чому рівнозначні за визначенням особи-«диктатори» і обидва з яких підозрюються у володінні зброєю масового знищення? Чому в першому разі Джордж Буш усіма силами схиляє світове співтовариство підтримати його ідею фікс про збройне повалення ненависного Саддама, а в другому -- навіть не порушує питання про саму можливість військової загрози режиму Кім Чен Іра? Ще одне запитання, на яке так ніхто поки й не дав відповідь - які мотиви спонукали США приховувати таку важливу інформацію цілих два тижні?

До речі, Пхеньян так жодного разу і не заявив про те, наскільки далеко він просунувся в розробці власної ядерної зброї. 2000-й рік став доленосним для Кореї.У червні в Пхеньяні пройшов саміт лідерів Північної і Південної Кореї - Ким Чен Іра і Ким Деджуна, які обговорювали проблеми об'єднання корейського народу. Були намічені і конкретні заходи в цьому напрямі: відкриття залізничного і автомобільного сполучення між двома державами, створення прямого зв'язку між Сеулом і Пхеньяном, возз'єднання сімей, розділених Корейською війною. Був підписаний Акт про примирення і намір обох країн вести роботу з метою обєднання Кореї. Ще до саміту обидві Корея приступили до економічного співробітництва. Завдяки південнокорейським інвестиціям КНДР випускає кольорові телевізори і телефонні апарати, які потім реалізуються в Південній Кореї. Розробляється план створення на морському побережжі Північної Кореї індустріальної бази для виробництва побутових електроприладів на інвестиції таких корпорацій, як «Самсунг електронікс» і ін. Відповідно до рішень саміту 15 серпня 2000 відбулися зустрічі родичів в Пхеньяні і Сеулі, а пізніше було оголошено об відновлення залізниці між Північною і Південною Кореєю [22]. Перша її ділянка завдовжки 12 км. в Північній Кореї і 12 км. в Південній планували здати в експлуатацію у вересні 2001року. Надалі ця дорога повинна буде пов'язати Корею з Китаєм і далі з Росією і Європою.У грудні 2009 року істотно погіршилися стосунки між США та Північною Кореєю. Причиною стало те, що 12 грудня уряд КНДР, у відповідь на припинення постачання Сполученими Штатами палива для північнокорейських електростанцій, прийняв постанову про відновлення ядерної програми. А вже наступного дня прем'єр-міністр КНДР звинуватив США у піратстві та вимагав вибачень та відшкодувань збитків, завданих внаслідок незаконного затримання за наказом Сполучених Штатів корейського судна, котре перевозило близько півтора десятка ракет до Ємену. Прагнучи хоч якось покращити ситуацію, яка склалася в корейсько-американських відносинах, уряд США погодився виконати вимоги КНДР. Проте вже через 2 дні в США знову з'явилася проблема пов'язана з Кореєю, проте цього разу вже з південною: 15 грудня в Сеулі пройшла антиамериканська демонстрація, в якій взяли участь близько 50 тис. осіб, переважно студентів. Демонстранти вимагали виводу військ США з території Південної Кореї. Схоже на те, що корейській молоді набридло жити за правилами, які встановлює Вашингтон. Вона прагне, щоб її держава самостійно визначала внутрішню та зовнішню політику, без втручання Сполучених Штатів. Демонстрація в Сеулі ще раз засвідчила факт зростання в цілому світі, а особливо в Азії, невдоволення тим, що США диктують іншим країнам свою волю, все частіше спираючись на погрози застосувати силу та різноманітні санкції. Невдоволення політикою США може дати новий поштовх до об'єднання двох країн з однією культурою та народом в єдину національну державу. Вперше за останні два роки, у серпні 2009 року, зустрілися високопоставлені представники Південної та Північної Корей. Про переговори заздалегідь не повідомлялося. Приводом для приїзду до Сеула шести північнокорейських високопосадовців на чолі з секретарем ЦК Трудової партії Кореї Кім Гі Намом стали похорони померлого 18 серпня колишнього президента Південної Кореї Кім Де Чжуна, відомого як архітектора "політики сонячного тепла" відносно КНДР. Начальник відділу міжкорейських взаємин ЦК ТПК, що входив до складу делегації, Кім Ян Гон, якого деякі експерти називають шефом північнокорейської розвідки, 22 серпня 2009 року зустрівся з міністром у справах об'єднання Південної Кореї Хен Ін Тхеком. Сам факт зустрічі говорив про те, що вони прагнули до відновлення діалогу, при чому прозвучало прохання про організацію зустрічі з президентом Південної Кореї Лі Мен Баком [23].

2.2 Економічний аспект питання

Для аналізу економічного аспекту питання автор залучила дані економічного розвитку обох корейських держав, співставляючи їх в цифрах і в часі, а також відстежуючи напрями економічної співпраці між Півднем та Північчю. Так, станом на 2005 рік відбувалася реалізація трьох основних спільних економічних проектів: Кесонського індустріального комплексу, туристичного проекту Кімгансан, з'єднання залізничних та автомобільних доріг. Іншим результатом «сонячної політики» є гуманітарна допомога Півдня північному сусіду. Зокрема, після засідання Комітету з розвитку економічного співробітництва між Північчю та Півднем у серпні 2002 року було вирішено відправити в КНДР 400 тис.т рису та 100 тис. т добрив, а також надати додаткову допомогу на суму 167,5 млн. дол. До цього часу загальний обсяг допомоги, наданої КНДР владою Кім Де Чжуна, становив понад 500 млн. дол. У 2005 році обсяг гуманітарної допомоги склав 212,54 млн. дол..Стан економічної співпраці між Республікою Корея та КНДР значною мірою визначається рівнем торговельного обміну. Кількість торговельних операцій збільшилось із 67 у 1989 році до 7754 у 2001 році, а об'єм товарообороту відповідно з 18,7 млн. дол. до 400 млн. дол., тобто в 20 разів. Після 1995 року, коли товарообіг досяг понад 200 млн. дол., його рівень протягом 1996-2001 років стабільно тримався позначки 300-400 млн. дол. (за винятком 1996 і 1998 років) [24].

У 2005 році відбувся значний стрибок у міжкорейській торгівлі. Обсяг двостороннього обміну склав 1 млрд. 56 млн. дол., збільшившись за рік на 51,5 %. При цьому зростання експорту КНДР становило 31,6 %, а експорт у Республіці Корея-63 % . За прогнозами, у 2008 році двосторонній обмін між Республікою Корея та КНДР становитиме близько 1 млрд. 800 млн. дол. Торгівля між Північчю і Півднем ведеться в основному на комісійних умовах торгівлі, коли компанії Півдня поставляють на Північ основні матеріали або напівфабрикати для подальшого складання або доробки на Півночі.

Така торгівля вигідна не тільки КНДР, але і компаніям Республіки Корея.

По-перше, вона пов'язана з меншим ризиком порівняно з прямими інвестиціями. По-друге, дає змогу з якнайменшими витратами розширювати їх зовнішньоторговельну діяльність. Вона слугує своєрідним пробним каменем для прямих інвестицій в економіку КНДР, зокрема, дозволяючи південнокорейським компаніям визначати рівень кваліфікації робітників Півночі та загальний потенціал для подальшого промислового розвитку КНДР і зв'язків із нею. Із Півдня на Північ йде в основному нафтохімічна продукція, головним чином вінілові матеріали для сільського господарства. Проте частка текстилю продовжує зростати з початку поставок у 1993 році сировини для комісійної обробки і складає зараз основну частину експорту в КНДР. Із 1995 року зростає частка нерудних мінералів у результаті поставок важкої нафти, здійснюваних компанією«Korean Peninsula Energy Development Organization» (KEDO) згідно з підписаною в 1994 році рамковою угодою. У результаті частка текстилю, починаючи з 1997 року, дещо знизилася, а частка машин і транспортного устаткування піднялася до 10 % [25].

Прямі інвестиції південнокорейських компаній у КНДР залишаються на низькому рівні. До квітня 2003 року 49 компаній отримали право діяти як «партнери з економічного співробітництва» в проектах, не пов'язаних із реакторами, що працюють на легкій воді, але поки що дозвіл виданий на здійснення 20 проектів, 10 з яких зараз тільки розробляються.

Для зменшення ризиків, пов'язаних із торгівлею між Північчю і Півднем, необхідно налагодити систему забезпечення ефективності та безпеки товарообігу. В центрі уваги - митний огляд і провезення вантажів, зв'язок, стоянки суден у доках, навантажувально-розвантажувальні роботи. Спираючись на мінеральні багатства та енергоресурси, Північна Корея спромоглася дещо зміцнити свій економічний потенціал. Але на початку 1980-х pоків розпочалася стагнація, що переросла в економічну кризу. Коли в 1960-х pоках Радянський Союз і Китай посварилися, Північна Корея трималася осторонь конфлікту. Гострі економічні проблеми змусили її озирнутися на Південну Корею, яка напрочуд швидко багатіла. У 1985 році було вирішено провести серію економічних переговорів з Південною Кореєю. Переговори між керівниками урядів обох країн відбулись у вересні 1992 року.Того ж року до чинної конституції, прийнятої 28 грудня 1972pоку, внесли зміни.У лютому 1993 року було підписано угоду про примирення, ненапад, обмін і співробітництво між Північчю і Півднем. У 1994 році відносини знову погіршилися з огляду на ядерну програму Північної Кореї. Згодом в обмін на матеріальні блага Північна Корея погодилася на міжнародну інспекцію своїх ядерних об'єктів. У вересні 1999 року, коли випробування нових типів ракет було призупинено, 13-15 червня 2000 року керівники Південної та Північної Корей зустрілися у Пхеньяні й домовилися про спільні заходи щодо об'єднання двох країн. Після цього США дещо послабили ембарго, запроваджене півстоліття тому. Значної шкоди у другій половині 1990-х pоків в Північній Кореї завдали катастрофічні повені, через голод різко зросла смертність населення. Економічна ситуація у країні залишалася складною: 1/4 валового національного продукту витрачалося на утримання величезної армії. 18 листопада 2002 року КНДР офіційно визнала існування в неї атомної бомби [26].

За допомогою СРСР і КНР протягом короткого часу було створено досить потужну промислову базу Північної Кореї по видобуванню кам'яного та бурого вугілля, залізної руди, міді, свинцю, алюмінієвої сировини, цинку, вольфраму, молібдену, золота, срібла, фосфатів, магнезиту, графіту тощо. Працюють підприємства чорної та кольорової металургії, будівельної індустрії, нафтопереробної, машинобудівної, хімічної, текстильної, харчової та ін. галузей промисловості. Важка індустрія - основа економіки.Тут зайнято близько 50% робочої сили. 90% оброблюваних земель перебуває у власності кооперативів. Основні сільськогосподарські культури -- рис (під ним -- половина оброблюваних площ), кукурудза, соя, картопля. Вирощують також бавовник, льон, тютюн, цукрові буряки, овочі, фрукти, женьшень. Розводять тутового шовкопряда, велику рогату худобу, свиней, птахів. Рибальство, добування морепродуктів, лісове господарство, садівництво. Освоюються узбережні відмілини. Довжина залізниць-близько 9 тис. км (виконують 90% вантажоперевезень), автошляхів-понад 23 тис. км (1 тис. км з твердим покриттям).Тоннаж морського торговельного флоту-близько 1млн. т дедвейту. Головні морські порти-Вонсан, Чхонджин, Нампхо. Для судноплавства використовуються ріки Ялуцзян, Тедонґан та ін. Міжнародний аеропорт-у столиці.Основні експортні товари - залізна руда, цинк, мідь, фосфати, магнезит, промислова продукція, рибопродукти, фрукти, женьшень. Імпортують продовольство, вироби машинобудування, пальне, текстиль. Головні зовнішньоторговельні партнери-Китай, Росія, Японія [27]. Південнокорейським компаніям важко одержувати прибутки в умовах існуючого в КНДР трудового законодавства. Наймання робочої сили на тимчасову роботу є проблемою, і працедавці не завжди можуть прийняти на роботу саме тих, хто їм потрібен,не можуть при бажанні звільнити робітників або перевести їх на інші види роботи, оскільки влада КНДР контролює всі питання, пов'язані з використанням робочої сили. Заборонено також стимулювати північнокорейських робітників залежно від їх уміння і старання. Тому інвестуючим фірмам украй необхідно отримати право на ухвалення незалежних рішень з найму робітників, їх використанню і оплаті праці. Розширення зв'язків між Північчю і Півднем залежить від ставлення КНДР до Республіки Корея як до «партнера» в економічних реформах на півночі та від подальшої лібералізації її економіки. Надзвичайно важливо створити діючу ринкову модель, засновану на лібералізації економіки КНДР і економічному співробітництві між Північчю та Півднем.Протягом чотирьох останніх десятиліть людство мало можливість спостерігати за деякими країнами, що розвиваються, що демонстрували світу «економічні чудеса». Звичайно ж,мова йде про молоді найбільш розвинені держави,що у1960-70-х роках виділилися і відокремилися в окрему групу, що одержала назву «Нові індустріальні країни»(New industrializing countries). Ця група постійно поповнюється, і в даний час до неї входять близько півтора десятка країн і територій.Стійке місце серед них займає Південна Корея, про швидкий економічний ріст якої говорилось чимало. Цю «історію успіху» пов'язують із високими темпами росту ВНП,що склали 8,6%у період із 1962-1988 роки і перетворенням країни з традиційно сільськогосподарської в цілком індустріальну,серед досягнень якої рівень ВНП на душу населення більш 5000дол. і 2-е місце в списку головних торгових держав світу. На стрімке зростання економіки Південної Кореї впливають різноманітні чинники - об'єктивні і суб'єктивні, економічні і політичні, внутрішні , такі як: орієнтована на експорт, на взаємодію з зовнішнім світом стратегія розвитку; сприятливий міжнародний економічний клімат 60-х-першої половини 70-х років, що полегшив доступ до зовнішіх джерелресурсів; сильне й ефективне керівництво в особі авторитарних урядів, що відклали демократичні і політичні перетворення на користь економічного розвитку; малі витрати на утримання військово-промислового комплексу(2-3% проти 60-70% північно-корейських витрат);залучення іноземних капіталовкладень як фінансових,так і технологічних: промислове устаткування і «know how»; етнічна і культурна однорідність, а також конфуціанская традиція, що надає особливу цінність працьовитості, освіті, життєвому успіху і відданості своїй нації [28].

Стрімкому зростанню економіки Південної Кореї сприяло сильне й ефективне керівництво в особі авторитарних урядів, що відклали політичні перетворення на користь экономічного розвитку. Уряд приймав нові закони і старанно переглядав вже існуючі, а також приймалися заходи політичного характеру з метою збільшення прибутків, розширення експорту, сприяння вкладенню як національного,так і іноземного приватного капіталу, залучення інвестицій і технологій з-за кордону. Уряд зробив максимум можливого для створення соціальної інфраструктури: дороги, дамби, порти, залізниці і школи. До уряду часто зверталися з проханнями взяти на себе ризик, пов'язаний із інвестиційною діяльністю приватних підприємців, надаючи гарантії по зовнішніх позиках, використовуваним для покриття витрат на великомасштабні проекти.

Центральну роль у цьому грала державна монополія в кредитно-фінансовій системі, навіть у різних варіантах примусове утримання іноземної валюти на спеціальних рахунках у ЦБ,що діє в Кореї з 1949 року. Концентрація фінансових і валютних ресурсів в руках держави впливало на формування основних пропорцій суспільного виробництва. При цьому основна ставка робилась на всесвітнє заохочення експорту [29]. Держава використовувала субсидування національних експортерів, яким надавалися банківські пільги. По самих скромних оцінках тільки в 1970-ті роки вони щорічно поглинали не менше 1/10 ВНП.Державні кредити такого роду складали: 15% від ВНП -1962-1966 роках; 39% від ВНП- 1932-1936 роках; 46% від ВНП- 1977-1981 роках. Починаючи з 1970-х років спеціальними законами виділялися 7 галузей першочергової уваги: машинобудування, електроніка, текстильна промисловість, чорна металургія, кольорова металургія, нафтохімія, кораблебудування;які користувалися переважними податками й іншими пільгами. Держава примушувала до об'єднання приватні компанії або до відходу з даного ринку, йшла на пряму компенсацію збитків «обраних експортерів». Особо варто відзначити, що пільги, надані державою призвели до утворення високомонополізованої виробничої, особливо експортної структури.У першій половині 1980-х років частка 30-ти найбільших південнокорейських конгломератів в обробній промисловості досягла 1/3, а в експорті перевищила 1/2. При проведенні аграрної реформи стало примусове роздрібнення значних земельних наділів на більш дрібні - захід,неможливий без прямого активного втручання держави /програма «цільового розвитку»/.Сильний вплив держави на економіку Південної Кореї ставить питання: чи можна розглядати корейські приватні фірми як самостійні одиниці.Це питання можна поставити на підставі таких чинників: висока залежність діяльності приватного сектора від притягнення позикових засобів;під контролем держави-якість продукції в найважливіших експортних галузях: держава домоглася, щоб ціни на товари, імпорт яких заборонявся або обмежувався, не перевищували умовно середньосвітові; кожний місяць під керівництвом президента країни встановлювалися експортні завдання значним конгломератам;держава контролювала робоче спрямування, що позбавило підприємців від серйозних проблем, крім «капітал-праця».Не менше жорстко держава в Південній Кореї контролює іноземний капітал: прямі іноземні капіталовкладення з 1967-1986 роки складають менше 2% від сумарних валових інвестицій,тому не менше 2/3 іноземних капіталовкладень концентруються в таких пріоритетних галузях, як хімія, машинобудування і електроніка. У такий спосіб ми маємо «тристоронній альянс»: держава-місцевий капітал- іноземний капітал [30]. Але при безперечному дотриманні інтересів усіх трьох сторін, держава є єдиним цілком самостійним учасником, рішення якої обов'язкові для всіх інших. Власне кажучи, те саме формування і уміле використання такого механізму і дозволило Південній Кореї в стислі строки перебороти бар'єр слаборозвинутості і зайняти гідне місце у світовій цивілізації. З 1980-х років економічна політика Південної Кореї була спрямована на залучення з-за кордону сучасних технологій з відповідною технікою, приладами і апаратурою. За умовами, укладення контрактів подібного роду постачання, фінансувалися кредитами з розрахунку 3% річних із погашенням заборгованості в трирічний термін. Відповідно росли і відрахування на оплату як самої техніки, так і технології «know how».Усього за 1962-1982роки між ПівденноюКореєю і розвиненими капіталістичними країнами була зафіксована 2281 угода на придбання технічних «know how»на суму 681млн.дол., що загалом склало 47,7% суми прямих інвестицій за той же період, де левова доля припадало з японськими бізнесменами (56,4%), хоча співробітництво з американськими та іншими діловими контактами почалося на 4 роки пізніше. Домінуючим була і питома вага Японії в сумах південнокорейських відрахувань за використовувану техніку і технології. Усього за 10 років (1967-1977) японські підприємці одержали 52млн.дол. (59%), тоді як за 15-літній термін (1962-1977) Америці і Західній Німеччині дісталося відповідно 24.3млн.дол.(27.7%) і 4.4 млн.дол. (5%).У 1975році 64.1% всіх відрахувань за використання техніки і технологій припадало на долю США и Японії 4796 і 7074 млн.дол. [31].Відмічаючи винятково високий ступінь залежності від цих двох країн, південнокорейська асоціація Зовнішньої торгівлі 17 липня 1976 року виступила з пропозицією негайно диверсифікувати джерела, із яких запозичується і впроваджуються техніка і технології.У квітні 1979року корейська влада здійснила в такий спосіб другу фазу лібералізації, де забороняли купівлю технологій: якщо контрактами передбачалося усього лише просте використання зразків, фабричних марок і торгових знаків; якщо контракти мали на увазі тільки продаж сировинних матеріалів,окремих компонентів,деталей і вузлів для згаданої продукції;якщо контракт містив несправедливі й обмежені умови щодо експорту по випуску виробів; якщо контрактом пропонувалася технологія застаріла, недосконала, з деякими відхиленнями від норми; якщо контракти стосувалися особливої технології, які, по визначенню міністра зі справ науки і техніки, «слугувало інтересам незалежного розвитку»; якщо міністр економічного планування не вважав за можливе визнати ті або інші контракти життєво необхідними [32].

Спонукальним мотивом для корейських бізнесменів слугувало розширення своїх зовнішніх ринків, збуваючи на них вітчизняні вироби, прикрашені який-небудь прославленною іноземною маркою. Поступово уряд робив все більшу ставку на самих розробках технологій. Відтепер спеціальні позики підтримки давалися на п'ятирічний термін, при дворічному пільговому періоді, із розрахунку 10% річних, тому що мали більш швидку віддачу, ніж коммерційні позики і прямі інвестиції.

Прикладом такої угоди може бути технічна угода між корейською фірмою«Sаmsung»,американськоюкомпанією «Micron technology»,і з японською корпорацією«Sharp».За умовами угоди корейська сторона заручилася правом експортувати в США кристали для чіпів памяті (сьогодні компанією Самсунг розроблено нову технологію мікросхем ОЗУ -Direct Rambus).Для цього недалеко від Сеула був побудований завод для виготовлення напівпровідників. За перші п'ять років експлуатації заводу сума експорту склала 650мільйонів доларів. Почуявши, що справа, почата цією фірмою приносить величезний прибуток до виробництва напівпровідників підключилися такі фірми ,як «Daewoo» і «Gold Star». Відтоді Південна Корея стала приділяти підвищену увагу запозиченню передової технології і притягненню в змішані підприємства прямих інвестицій, якщо іноземні капіталовкладення обіцяють їй підвищення технічного рівня вітчизняної промисловості.Тому в 2010 році, за інформацією адміністрації президента РК, очікується збільшення експорту на 11% до 393,5 млрд. дол. США, а імпорту - на 16% до 383,7 млрд. дол. США. Відповідно сальдо торговельного балансу складе 9,8 млрд. дол. Сальдо торговельного балансу за період із січня по жовтень 2009 року склало 34,58 млрд. дол. США, що відповідає сальдо торговельного балансу за той же період у 1998року.Сальдо торговельного балансу РКу жовтні2009року склало 3,63 млрд. дол. США за рахунок росту імпорту на 1,8%. У рамках урядової програми «Global Korea» в 2010 році на фінансування участі в міжнародних організацій, включаючи ООН, буде виділено 365 млрд. вон. Допомога іншим державам буде збільшена на 19,4% і складе 427млрд. дол.США.Дохід на душу населення в 2009 році скоротився на 11% і склав 17100 дол.США (у 2010 році планується приблизно 20223 дол.США, що буде пов'язане з ростом ВВП). За розрахунками міністерства планування і фінансів РК, економічний ріст країни в 2010 році може перевищити прогнозовані 4% [33].У третьому кварталі 2009 року ВВП зріс на 2,9%, а протягом останніх чотирьох кварталів країна виходить із кризи.Зараз у РК працює 57,4 % жінок.Однак їхня заробітна плата становить лише 70% від заробітної плати чоловіків.Борги південнокорейських домогосподарств перевищили в третьому кварталі 2009 року суму в 700 трлн. вон, склавши 712,8 трлн. вон (616,7 млрд. дол. США). Сума боргів збільшилася на 2,2% у порівнянні з попереднім кварталом. Найбільш швидкими темпами росла заборгованість перед банками. За інформацією національного митного управління РК, майже 60% південнокорейської зовнішньої торгівлі доводиться на 10 країн, у числі яких Китай, США і Японія. На сьогодні торговельними партнерами Республіки Корея є приблизно 230 країн.Однак за перші 10 місяців 2009 року 61% загального обсягу південнокорейського імпорту та експорту довелися на 10 країн, а 75% - на 20 країн [34]. Головним імпортером товарів південнокорейського виробництва є Китай, на його частку за цей період довелося 23,6% загального обсягу південнокорейського експорту. За Китаєм йде США, Японія, Гонконг. Уряд Південної Кореї збирається інвестувати 300 млрд. вон (або близько 250 млн.дол.США) у розвиток технології видобутку рідких металів - літію та магнію.За інформацією міністерства економіки знань РК, планується до 2018 року збільшити кількість вітчизняних підприємств, зайнятих у даній галузі, з 25 до 100 і збільшити рівень самозабезпечення цими металами з 12% до 80% [35]. Міжкорейський товарообіг росте два місяці підряд завдяки поліпшенню економічної ситуації у світовому масштабі і ослабленню напруженості у відносинах між РК і КНДР. За повідомленням митної служби РК, обсяг міжкорейського товарообігу склав у жовтні 2009 року 172,6 млн. дол. США, що на 5,9% більше показника аналогічного періоду 2008 року Експорт з РК у КНДР склав 71,9 млн. дол. США, а імпорт 100,7 млн. дол. РК і КНДР сформували спільну групу для огляду закордонних промислових комплексів.12 грудня 2009 року спільна міжкорейська делегація, у яку вийшли по 10 представників Півдня та Півночі, відправилися в поїздку по індустріальних зонах Китаю та В'єтнаму, які за 10 днів побували у портовому місті Циндао на півдні Китаю, центрі китайської текстильної промисловості Сучжоу та фінансовому центрі Шеньчжень.19 грудня 2009року міжкорейська експертна група відправилася також у В'єтнам, де запланований огляд вільної економічної зони Йонфонг, розташованої на околицях Ханоя. Основна мета поїздки - знайомство з організацією виробництва та керування ВЕЗ(вільної економічної зони), вивчення нормативно-правової бази, що регулюють керування комплексами, залучення інвестицій, систему в'їзду, виїзду та митного оформлення щоб згодом використовувати закордонний досвід у роботі Кесонського індустріального комплексу. Уряд РК включив до складу своєї делегації представників міністерства у справах возз'єднання та міністерства економіки, корейської земельної та житлово-будівельної корпорації, а також комісії з керування Кесонським індустріальним комплексом. Подібні поїздки делегації були у 2005 і 2007 роках [36].

Враховуючи дану інформацію авторка дійшла до висновку, що,звичайно, багато чого буде залежати від готовності Пхеньяну і Сеула виконувати намічені плани. Найбільш важливим досягненням останнього десятиліття стало усвідомлення Пхеньяном і Сеулом того, що, незважаючи на існуючі фундаментальні розбіжності, не можна досягти об'єднання нації ні військовим шляхом, ні примусовим «поглинанням» однієї сторони іншою.Для настільки несхожих партнерів, якими є КНДР і Республіка Корея, це вже немало. Істотну роль у зростанні взаємного притягання грають економічні міркування.Обіцянки, які містяться у прийнятій ще Но Му Хеном і Кім Чен Іром декларації, обійдуться країні не менше ніж в 13 млрд. дол., що ляже важким тягарем на економіку.У цьому зв'язку не можна виключити, що південнокорейська адміністрація, не відмовляючись формально від намічених планів, постарається спустити їх на гальмах.Не до кінця зрозумілі і наміри Пхеньяна, який у минулому робив все для того, щоб економічні та інші зв'язки із Сеулом носили дозований і обмежений характер.Економічне проникнення південного сусіда в КНДР може бути націлене на поступову зміну північнокорейського ладу зсередини.

корейський конфлікт економіка політика дипломатичний

РОЗДІЛ ІІІ. ЯДЕРНА ПРОГРАМА КНДР

У 1956 році КНДР і СРСР підписали договір про підготовку фахівців-ядерників. У 1959 році КНДР уклала договори про співробітництво в області мирного використання ядерної енергії c СРСР і КНР і початок будівництва дослідницького центра в Йонбене, де в 1965 році був установлений радянський реактор ІРТ-2000 потужністю 2 МВт. Реактор ІРТ-2000 - це дослідницький реактор басейнового типу на легкій воді з водно-берилієвим відбивачем нейтронів. Як паливо в цьому реакторі застосовується порівняно сильно збагачений уран. Очевидно, такий реактор не можна використовувати для напрацювання матеріалів для ядерної зброї - наприклад, для виробництва плутонію. Роботи зі створення ядерної зброї були початі в 1970-і роки. У 1974 році КНДР вступила в МАГАТЕ. У тому ж році Пхеньян звернувся по допомогу в створенні ядерної зброї до КНР; північно-корейськії фахівці були допущені на китайські полігони. 12 грудня 1985року КНДРпідписала Договір про непоширення ядерних озброєнь (ДНЯО). У 1986році СРСР поставив у Корею газо-графітний дослідницький реактор потужністю 5 Мвт. З деякою імовірністю, на ньому і був напрацьований весь наявний у розпорядженні КНДР плутоній [1].

З червня 1992 на атомних об'єктах країни почалися інспекції МАГАТЕ. Однак на ряд об'єктів інспектори допущені не були, що привело до скандалу й оголошення КНДР про вихід із ДНЯО. У червні 1993року КНДР в обмін на обіцянку США не втручатися в її справи призупинила вихід з договору, але через рік, 13 червня 1994року, вийшла з МАГАТЕ.21 жовтня 1994року КНДР і США при президенті Біллі Клінтоні підписали угоду про заморожування північно-корейської ядерної програми в обмін на постачання мазуту й обіцянка побудувати на території країни два атомних реактори на легкій воді. Однак створений для будівлі корейських реакторів міжнародний консорціум KEDO так і не завершив почате будівництво. Наприкінці 1990-х років КНДР придбала в Пакистані установки для збагачення урану в обмін на свої ракети середньої дальності Nodong. Прихід до влади президента США Дж.Буша привів до загострення відносин між двома країнами. Буш включив Північну Корею в список "країни-ізгоїв", а в жовтні 2002 року заступник держсекретаря США Джеймс Келлі заявив, що КНДР веде збагачення. Через якийсь час США призупинили постачання палива для північно-корейських електростанцій, а КНДР 12 грудня 2002 року офіційно оголосила про поновлення ядерної програми і виселення інспекторів МАГАТЕ. До кінця 2002 року в КНДР, за даними ЦРУ, було накопичено від 7 до 24 кг збройного плутонію. 10 січня 2003 року КНДР офіційно вийшла з ДНЯЗ [2].

6 січня 2004 року Пхеньян заявив про готовність заморозити ядерну програму в обмін на скасування санкцій і видалення з американського списку «країн-ізгоїв».У 2003році почалися переговори по ядерній програмі КНДР за участю КНР, США, Росії, Південної Кореї і Японії. Перші три раунди (серпень 2003 року, лютий і червень 2004 року) не принесли особливих результатів. А від участі в четвертому , наміченому на вересень, Пхеньян ухилився в зв'язку з черговим загостренням американо-корейських і японо-корейських відносин. 23 серпня 2004 року МЗС КНДР виступив із заявою, що містила образливі випади на адресу Джорджа Буша. У заяві також говорилося, що КНДР не бачить змісту в переговорах по врегулюванню північно-корейської ядерної програми в умовах, коли президент США привселюдно іменує північно-корейського лідера Кім Чен Іра тираном. МЗС КНДР у своїй заяві назвав Джорджа Буша «дурнем у політику», «тираном, що затьмарив навіть Адольфа Гітлера», «ідіотом, невігласом і убивцею» [3].

9 вересня 2004 року найсильніший вибух було зафіксовано південнокорейським розвідувальним супутником у віддаленому районі КНДР (провінція Янгандо) неподалік від границі з Китаєм. На місці вибуху залишився видимий з космосу кратер, а над місцем події виросла величезна грибоподібна хмара діаметром біля чотирьох кілометрів. На думку південнокорейських фахівців, сила вибуху в тротиловому еквіваленті склала не менш тисячі тонн. Це приблизно в три рази перевищує масштаб вибуху, що відбувся 22 квітня 2004 року в Північній Кореї в районі станції Ренчхон. Тоді в результаті детонації вагонів потяга , що перевозило вибухонебезпечні речовини і паливо, загинуло 170 чоловік і близько 1300 було поранено. 13 вересня влада КНДР пояснила появу хмари, схожу на ядерний гриб, вибуховотехнічними роботами в ході будівництва ГЕС (у Янгандо беруть початок дві найбільші ріки цього регіону Амнонкан і Туманганбіл). Південнокорейські експерти сумніваються в тім , що це був ядерний вибух. На їхню думку, вибуху могло не бути взагалі, а викид диму в атмосферу - наслідок великої пожежі. По деяких повідомленнях, у районі може знаходитися завод з виробництва компонентів ракет, і причиною вибуху могло стати запалення ракетного палива або детонація боєголовок. По іншій інформації, у цьому районі зосереджені воєнно-стратегічні об'єкти, зокрема недавно побудована ракетна база Йонджорі, що представляє собою підземний ракетний полігон, де в глибоких тунелях зберігаються і випробуються балістичні ракети, здатні досягати території Японії. Офіційні американські влади думають, що ядерного вибуху не було [4]. У той же час американські розвідслужби відзначали дивну активність у районі ядерних об'єктів країни. 16 вересня 2004 року КНДР заявила, що не буде брати участь у шестисторонніх переговорах по північно-корейської ядерній проблемі до прояснення ситуації із секретними урановими і плутонієвими розробками в Південній Кореї. На початку вересня Південна Корея визнала, що в 2000 році нею була отримана невелика кількість збагаченого урану. За твердженням офіційних осіб, всі експерименти носили сугубо науковий характер і незабаром були цілком згорнуті. 28 вересня 2004року заступник міністра закордонних справ КНДР заявив на сесії Генеральної асамблеї ООН, що Північна Корея вже «перетворила в ядерну зброю» збагачений уран, отримана з 8000 перероблених паливних стрижнів з її атомного реактора. Він підкреслив , що в КНДР не було іншого вибору в створенні «сил ядерного стримування» в умовах, коли США проголосили своєю метою «знищення» КНДР і загрожують «превентивними ядерними ударами». При цьому дипломат відкинув повідомлення про готування КНДР до поновлення ракетних іспитів як неперевірені слухи. Однобічний мораторій КНДР на іспиту балістичних ракет був введений у 1999 році, у 2001році його продовжили до 2003 року. У 1998 році КНДР провела іспит балістичної ракети, у ході якого вона перелетіла через Японію і впала в Тихий океан [5].

21 жовтня 2004 року тодішній держсекретар США Колін Пауелл заявив, що розвідка не може сказати, чи володіє КНДР ядерну зброєю.24 січня 2005 року стало відомо, що заступник МЗС КНДР Кім Ге Гван на зустрічі з американським конгресменом Куртом Уелдоном заявив, що країна має ядерну зброю, але застосує його «винятково з метою оборони». 10 лютого 2005 року МЗС КНДР уперше відкрито заявив про створення в країні ядерної зброї, однак змушені перервати свою участь у шестисторонніх переговорах на невизначений термін - доти, поки не переконаються, що створено достатні умови й атмосферу, що дозволяють сподіватися на результати діалогу. Переговорний процес зайшов у глухий кут через антикорейську ворожу політику США, які розмахують ядерним кийком, наміряючись будь-що ліквідувати корейський лад, тому КНДР буде розширювати запаси ядерної зброї заради захисту історичного вибору свого народу, волі та демократії.

Реальні докази того, що КНДР дійсно здійснює військову ядерну програму і, тим більше, уже створив ядерну бомбу, однак, відсутні. Тому думають, що керівництво КНДР такою заявою просто мало намір продемонструвати, що воно нікого не боїться і готово протистояти потенційній погрозі з боку США - у тому числі ядерною зброєю. Але оскільки північні корейці не представили доказів його існування, те російські експерти рахували цю заяву черговим проявом політики «шантажу з елементами блефу». Що стосується МЗС РФ- його представники назвали відмовлення КНДР від участі в шестисторонніх переговорах і намір нарощувати ядерний арсенал «не відповідному прагненню, що виражається Пхеньяном, до без'ядерного статусу Корейського півострова». У Південній Кореї у зв'язку з заявою КНДР було скликано термінове засідання Ради безпеки країни. Південнокорейський МЗС призвав КНДР «відновити участь у переговорах без будь-яких умов» [6]. Державний секретар США Кондоліза Райз заявила, що якщо інформація про наявність у КНДР ядерної зброї підтвердиться, то це «лише підсилить ізоляцію цієї країни». Пізніше вона додала про сподівання, що шестисторонні переговори ще відбудуться і на них зможуть вирішити проблему. Прем'єр-міністр Японії Коідзуми заявив, що японці «будуть і надалі переконувати КНДР, що відмова від ядерної зброї послужить їх власному благу». Заяви КНДР не викликають довіри вже хоча б тому, що, за підрахунками Південної Кореї, КНДР уже не менш десяти разів у різній формі визнавала наявність у них ядерної зброї. Проте слова Пхеньяна змусили США активізувати спроби спонукати країни-учасниці шестисторонніх переговорів зробити скоординований тиск на КНДР, щоб змусити її повернутися до переговорів і зайняти на них конструктивну позицію - тобто відмовитися від усіх ядерних програм - як військових , так і мирних. У противному випадку США загрожували розглянути «інші варіанти» тиску на Пхеньян. Так, наприклад, Державний секретар США Кондоліза Райз у березні 2005 запропонувала КНР зробити економічний натиск на Пхеньян шляхом припинення постачань нафти і вугілля, що було б рівносильне торгово-економічній блокаді. По оцінках експертів, частка КНР у наданні Північній Кореї економічної допомоги складає , по різним даним, від 30 до 70% [7].

Південна Корея була проти того, щоб зводити до санкцій і відмовлятися від надання КНДР гуманітарної допомоги або від спільних економічних проектів. Офіційний представник правлячої партії «Уродан» навіть зажадав від США надати доказу своїх обвинувачень у тім , що КНДР експортує ядерні матеріали, або припинити «займатися пропагандою», оскільки така політика може викликати серйозні проблеми між Південною Кореєю і США. До речі, виявилося, що США спотворили дані , якими вони раніше надавали іншим країнам у відношенні північно-корейської ядерної програми. Зокрема, на початку 2005 США проінформували Японію, Південну Корею і Китай про те, що КНДР постачала в Лівію гексафторид урану- вихідний матеріал у процесі збагачення урану, що може бути використаний і для створення бойового ядерного заряду. Однак, як повідомила газета «Вашингтон-пост», КНДР насправді поставляла гексафторид урану в Пакістан - не знаючи про його подальше переправляння в Лівію.

Єдине , що могла зробити Японія, - перекрити потік валютних надходжень у КНДР від живучих у Японії корейців. КНДР, очевидно, цього не побоювалася - і більш того, 22березня Пхеньян сам пішов у настання, зажадавши виключити Японію з участі в шестисторонніх переговорах, оскільки Японія «цілком додержується американської політики і не вносить якого-небудь свого внеску в переговори». Одночасно КНДР поспішила виразити свою солідарність із Сеулом, відносини якого з Японією різко зіпсувалися через територіальні претензії Японії на південнокорейський острів Токто. У липні 2005 після тривалих неофіційних консультацій КНДР погодилася повернутися за стіл шестисторонніх переговорів по своїй ядерній програмі в Пекіні . Як умову КНДР висунула одну вимогу - щоб США «визнали Північну Корею як партнера і відносилися до неї з повагою» [8].

Четвертий раунд переговорів пройшов у липні-серпні 2005, п'ятий - 9-11 листопада 2005. Північна Корея в ході п'ятого раунду переговорів заявила про готовність призупинити іспиту ядерної зброї. Пхеньян пообіцяв відкласти іспиту ядерної зброї як перший крок у рамках програми поступового перетворення Корейського півострова в без'ядерну зону. Однак після того, як 10 грудня посол США в Сеулі Александер Вершбоу сказав, що комуністичний лад у Північній Кореї можна назвати «кримінальним режимом», КНДР заявила, що розглядає слова американського посла як «оголошення війни», і призвала Південну Корею вислати Вершбоу з країни. Пхеньян також заявив, що висловлення посла здатне звести нанівець усі досягнуті раніше домовленості щодо ядерної програми КНДР. Уже 20грудня Центральне телеграфне агентство Кореї повідомило, що Північна Корея має намір активізувати ядерні розробки на основі графітових реакторів, за допомогою яких можна одержувати збройовий плутоній. Свої дії в Пхеньяні пояснили припиненням у 2003 році програми будівництва АЕС на двох реакторах на легкій воді у Синпхо (східне узбережжя КНДР) міжнародним консорціумом «Організація сприяння розвиткові ядерної енергетики Корейського півострова»(КЕДО) під егідою США ( про розвиток самостійної ядерної енергетики на основі графітових реакторів потужністю 50 і 200 мегаватів) [9].