Геополітична і геоекономічна складові розвитку сучасної Японії

Курсова робота з теми:

Геополітична і геоекономічна складові розвитку сучасної Японії

План

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. АНАЛІЗ ГЕОПОЛІТИЧНИХ ЦІЛЕЙ І НАПРЯМКІВ ЯПОНІЇ ДО 90-Х РОКІВ ХХ ст.

1.1 Місце сучасної Японії на політичній мапі світу

1.2 Зародження капіталізму в Японії. Японський мілітаризм

1.3 Японія після Другої Світової війни

Розділ 2. НОВІ ОРІЄНТИРИ ГЕОПОЛІТИЧНОГО І ГЕОЕКОНОМІЧНОГО КУРСУ СУЧАСНОЇ ЯПОНІЇ

2.1 Доктрина Коїдзумі

2.2 Участь Японії в міжнародних організаціях

2.3 Нові контури економічної взаємодії

2.4 Реорганізація і переозброєння Сил Самозахисту

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Останнє десятиліття ХХ-го сторіччя і перше десятиліття ХХІ-го сторіччя показали істотні зміни в світовій системі. Ці зміни вплинули, фактично, на всі аспекти життя міжнародного суспільства. Загалом, вони відомі як процес глобалізації, який приводить до безпрецедентної взаємодії і взаємозв'язку економічних, соціальних і культурних зв'язків серед різних країн, таких як вільний рух товарів, капіталу і робочої силі через національні кордони, створення міжнаціональних корпорацій і міжнародних організацій. Звичайно, всі ці події певною мірою впливають на життя будь-якої держави або регіону. Кожна нація, яка з'єднана багатьма видимими і невидимими нитками з іншими, не завжди діє, виходячи зі своїх національних інтересів, їй доводиться озиратися на все міжнародне суспільство.

Сучасне положення Японії, її політична роль в світі абсолютно не відповідають досягнутій економічній потужності країни. Політичні умови, нав'язані Японії США після поразки у війні 1941-1945 рр., значно обмежують її свободу у виробленні власної внутрішньої і зовнішньої політики, у виборі геополітичного шляху. На Японію мала вплив як Азіатська криза в кінці ХХ-го сторіччя, так і внутрішня структурна криза. Це стосується і геостратегічних відносин Країни висхідного сонця як в світі, так і з її найближчими сусідами.

Дана обставина викликає настійну необхідність всебічного аналізу нових геополітичних і геоекономічних проектів, розроблених Японією за останній період і які стають основою її нових відносин в Північно-Східному регіоні і світі.

Це робить вельми актуальним аналіз сучасних проектів Японії, її місця і ролі в геостратегічних планах провідних країн світу.

Як об'єкт дослідження виступає геополітична і геоекономічна складові розвитку сучасної Японії.

Предметом дослідження є інтеграційні процеси, які відбуваються в сучасній Японії як засіб досягнення своїх геополітичних і геоекономічних інтересів.

РОЗДІЛ 1. АНАЛІЗ ГЕОПОЛІТИЧНИХ ЦІЛЕЙ І НАПРЯМКІВ ЯПОНІЇ ДО 90-Х РОКІВ ХХ ст.

1.1 Місце сучасної Японії на політичній мапі світу

Японія - острівна країна, розташована на східному узбережжі Азії, в північно-західній частині Тихого океану. Зі сходу і півдня її омиває Тихий океан, з заходу - води Японського та Східно-Китайського морів, а з півночі - Охотське море. Японський архіпелаг витягнутий дугою з північного сходу на південний захід. Він складається з чотирьох великих островів Хоккайдо, Хонсю, Сікоку та Кюсю, які складають 97% загальної площі архіпелагу, а також близько 7 тисяч дрібних островів. Особливістю географічного положення Японії є те, що архіпелаг розташований далеко від Євразійського континенту. Найближча відстань від острова Кюсю до південного закінчення Корейського півострова складає 190 км, що в чотири рази більше, ніж відстань між Флоридою і Кубою і більш, ніж в п'ять разів більше відстані між Англією і Францією. Материковий Китай і Японію розділяє Східно-Китайське море завширшки приблизно 800 км. В безпосередній близькості від Японії знаходиться російський Сахалін, але ця територія Сибіру завжди була малонаселеною. [3]

Будучи великою економічною державою, Японія займає друге місце в світі по номінальному ВВП і третє по ВВП, розрахованому по паритету купівельної спроможності. Японія є четвертим по величині експортером і шостим по величині імпортером. Це розвинена країна з дуже високим рівнем життя (десяте місце по індексу розвитку людського потенціалу). В Японії одна з найвищих очікуваних тривалостей життя, в 2009 році вона складала 82,12 років, і один з найнижчих рівнів дитячої смертності. Японія посідає 10-е місце у світі за чисельністю населення, яке становить більш ніж 127 мільйонів осіб. Столиця країни, Токіо, нараховує більше 8 мільйонів мешканців (агломерація Великого Токіо нараховує більш ніж 30 мільйонів осіб і є найбільшою в світі).

Японія входить до числа країн-членів Великої вісімки і АТЕС, а також непостійний член Ради безпеки ООН. Хоча Японія офіційно відмовилася від свого права оголошувати війну, вона має велику, сучасну армію, яка використовується в цілях самооборони і в миротворчих операціях.

Згідно конституції, Японія є унітарною конституційною монархією. Головою держави є імператор, але виконавча влада в країні зосереджена в руках прем'єр-міністра. З червня поточного року цю посаду посідає Наото Кан. Законодавча влада належить Парламенту, який є одним із найстарших демократичних інститутів Азії. Оскільки Японія була першою країною світу яка пізнала жах ядерної війни, її сьогоднішній уряд сприяє боротьбі за мир і руху роззброєнь [8].

До національних особливостей Японії, котрі визначають формування її геополітичних поглядів, відноситься перш за все гомогенність і закритість японського суспільства, що визначилося тривалим, майже трьох сторічним (аж до середини XIX століття) періодом її самоізоляції. Гомогенність не сприяє подоланню закритості суспільства і виражається в самоідентифікації японців як частинок єдиної держави («одна нація - одне серце (іккоку - іссин)»). Крім того, в свідомості японського суспільства закріпилася традиція оцінки оточення країни крізь призму «японоцентричності».

Розвиток капіталістичних відносин в Японії пов'язаний з епохою Мейдзі, революції, під час якої було повалено уряд сьогуната Токугава, який правив Японією впродовж 250-ти років. Після революції почався бурхливий процес знищення феодалізму і побудови сучасного суспільства. Був організований парламент. Уряд встав на шлях буржуазних соціально-економічних перетворень, почав шукати нові джерела сировини (Японія нужденна на корисні копалини, енергоресурси) і нові ринки збуту. Нащадки самураїв обернули свій погляд на території найближчих сусідів: Корею, Китай і Росію.

За півстоліття країна стала провідною державою в Тихоокеанському регіоні і значною силою у світовому масштабі. З іншого боку, в цю епоху почався японський мілітаризм і колоніальна експансія, яка згодом привела Японію до участі в Другій світовій війні на стороні країн Осі.

1.2 Зародження капіталізму в Японії. Японський мілітаризм

Політика Японії, починаючи з епохи Мейдзі, але особливо в 30-і роки XX ст., відображала і відображає особливості її географічного і політичного положення. Острівне розташування, перенаселеність, недолік природних ресурсів з одного боку, а з іншого - могутня промисловість, яка динамічно розвивається, гостра потреба в сировині і ринках збуту зумовили прагнення Японії зайняти гідне своєму потенціалу місце під сонцем.

На сьогоднішній день Японія прагне до цих же цілей, використовуючи економічні засоби, але робить це ефективніше, ніж в 30-40-і роки, коли була вироблена ставка на японський мілітаризм.

Можна виділити такі геополітичні імперативи Японії того часу:

· Централізація влади і внутрішньої єдності японських островів.

· Контроль над вдаленими територіями.

· Встановлення контролю над стратегічними морськими протоками, усунення погроз не тільки з боку Кореї і Тайваню, а також з боку Сахаліну і Курильських островів.

· Придбання нових джерел сировини, ринків збуту і робочої сили загарбницьким засобом або активним втручанням в діяльність інших держав: Російського Сибіру, Маньчжурії, Китаю і країн Південно-Східної Азії. [3]

До 1874 року Японія встановила свій контроль над островами Рюкю, що відкрило шлях до Японії з боку Східно-Китайського моря. З 1904 по 1905 рік вона одержала перемогу у війні з Росією і захопила Ляодунський півострів, південну частину Сахаліну та інші території в Охотському морі. В 1910 році була анексована Корея, повністю встановлений контроль над островами Тайвань і Пенхулідао. Таким чином перші три імперативи були виконані. Тепер Японський мілітаризм міг рухатися в любому напрямку. Його цілі носили перш за все економічний характер. Індустріалізація метрополії потрібувала ресурсів. Швидке зростання промисловості Японії хворобливо відбилося на мізерних корисних копалинах. Потрібно було все більше нафти, залізної руди, вугілля, каучуку. З іншого боку, швидко зростаюче населення, яке зросло з 30 мільйонів осіб в 1868р. до 60 мільйонів в 1926р., вимагало більше продовольства, чим Японія спроможна була виробити. Японські мілітаристи розуміли, що саме існування розвиненої імперії гостро залежить від імпорту і безпечних торговельних шляхів.

Тому в 1930 році Японія повністю окупувала Маньчжурію і глибоко проникла в Китай, експлуатуючи їх природні ресурси і робочу силу.

Але треба віддати належне прозорливості політиків Країни висхідного сонця. Вони реалізували і наполегливо роблять це зараз - пан-азійськую доктрину, проголошену ще в 1934 р. В ній, зокрема, йшлося: Японія вважає себе безпосередньо відповідальною за мир і порядок на Далекому Сході, ніяка інша держава не має права здійснювати експлуататорську політику на Далекому Сході. Японія протистоятиме будь-яким іноземним вчинкам в Китаї, які вона визнає ворожими її власним інтересам[6,290].

Західний світ кипів. Сполучені Штати, турбуючись про свої Тихоокеанські території, особливо про Філіппіни, висунули Японії ультиматум зупинити експансію, погрожуючи нафтовим ембарго. В той час США забезпечувало 80% японської нафти [3]. Перед Японією проступив вибір: зупинитися чи просуватись далі до багатої на нафту, але контрольовану голландцями Індонезію. Завдавши удару голландцям і англійцям, союзникам США, Японія вступає у війну із Сполученими Штатами. Це було болісною геополітичною дилемою: чи повинна Японія йти до заключної стратегічної цілі, чи відступити, залишаючись на досягнутих цілях. Японія зробила свій твердий вибір і 7 грудня 1941р. віроломно нанесла удар по головній базі американського флоту в Перл-Харборі.

1.3 Японія після Другої Світової війни

Поразка в Другій світовій війні привела до втрати незалежності й окупації Японії Сполученими Штатами, позбавивши її фундаментальних стратегічних цілей. Керівництво Японії зіткнулось з необхідністю возз'єднання розірваною війною нації. Треба було знайти робочі місця для 6-ти мільйонів військових і цивільних осіб, які повертались в країну з Азії. Крім того, в Японії було вже понад 7 мільйонів безробітних [2, 118]. В період окупації Японія виживала за рахунок матеріальної і фінансової допомоги Сполучених Штатів, які забезпечили Японію продовольством і фінансовими ресурсами.

Після закінчення другої світової війни в Японії, яка знаходилась під американською окупацією, були розпущені озброєні сили, проведена земельна реформа, реорганізовані колишні монополістичні конгломерати (дзайбацу) такі, як Міцуі, Міцубісі, Сумітомо, Ясуда, прийняті антимонопольні закони. Починаючи з 1947р. Японія офіційно змінила свою назву - з «Велика Японська імперія» на «Державу Японія», була проведена конституційна реформа і здійснений перехід до системи парламентської демократії. Японія відмовилася також від застосування військової сили як засобу вирішення міжнародних проблем, проголосила пацифізм базовим принципом своєї зовнішньої політики.

Японія позбулась права створювати власні сухопутні війська, флот і військово-повітряні сили, щоб виключити в майбутньому будь-яку японську загрозу американським стратегічним інтересам в Тихому океані [3].

В 1952р. підписання Сан-Франциського мирного договору відновило суверенітет Японії. За цим договором Японія відмовлялася від своїх колоніальних володінь, Південного Сахаліну, Курильських островів, Південного Тихоокеанського мандату, претензій на Антарктиду, островів Спратлі, Парасельських і Пескадорських островів. В той же час, згідно з договором, Японія не втрачала острова Ліанкур (пізніше оголошені Південною Кореєю своєю територією), через що японський уряд вважає їх своєю територією. Після підписання договору окупація Японії закінчилася і вона знов стала суверенною державою. Одночасне укладення японо-американського договору про гарантії безпеки, по якому країна стала союзником США і надала їм право створювати на своїй території військові бази і містити необмежені військові угрупування, фактично заклало основи концепції національної безпеки Японії, яка отримала найменування доктрини Йосида (по імені прем'єр-міністра Японії і голови Ліберальної партії в 1946-1954рр. Йосиди Сігеру). Доктрина Йосида заклала генеральний напрямок післявоєнної політики національної безпеки Японії, який передбачає прискорений економічний розвиток, різке обмеження військових витрат і тісний союз з США. Це була доктрина економічного націоналізму (практичного націоналізму), основною метою якої був розвиток японської економіки під американською ядерною парасолькою.

В той же час, в середині 50-х років в Японії були створені сили самооборони, які здебільше були націлені на протистояння будь-яких потенційних загроз з боку Радянського Союзу з півночі (Південна Корея і Тайвань входили до сфери американських інтересів).

Таким чином, після підписання договору про безпеку в 1960р., Вашингтон відновив Японії три геополітичні цілі. Доктрина Йосида покликана переслідувати четвертий геополітичний імператив - придбання матеріальних ресурсів і сировини без військового втручання.

Основною геополітичною моделлю Японії в період дії доктрини Йосида стало поєднання «Сумісного азіяцентризма» (у військово-політичній сфері) і чистого «азіяцентризма» в економічній сфері. Японський «азіяцентризм» розвивався на шляху різних варіантів створення «Тихоокеанського об'єднання» при лідируючій економічній і політичній ролі Японії. Ця ідея була сформульована ще на початку ХХ століття як «велика Східно-Азійська сфера процвітання», в центрі якої знаходилися Японські острови - «метрополія» - навколо яких у формі концентричних кругів утворювалися «північний і південний простори», багаті мінеральною сировиною. Під час Другої Світової війни саме це бачення лежало в основі стратегічних планів ведення війни на Тихому океані.

К 1948 року, Сполучені Штати були зацікавлені в швидкому відновлені японської економіки для військових постачань в ході Корейської війни. Розкручувалася холодна війна і Сполучені Штати прагнули перетворити Японію на оплот капіталізму в Східній Азії на противагу комуністичній ідеї. Перший крок був направлений на відновлення японської індустрії. Гігантські дзайбацу, такі, як Міцубісі, Міцуі і Сумітомо були реформовані в кейрецу (групи компаній). Виникли нові індустріальні групи. Японський уряд і промисловість скористались можливістю відродження з завзяттям. Реальний ВНП досяг довоєнного рівня в 1951р., а рівень споживання на душу населення в 1953р. До 1955р. всі економічні показники були перевищені і країна приступила до подальшого розвитку.

В 1950-60 роки країна обходилась без імпорту сировини для своєї промисловості. Основним двигуном зростання були внутрішнє споживання і зростаючі капіталовкладення. До того ж в другій половині 50-х років в Японії почався «бум споживання», тобто зріст попиту на зовсім нові для того часу товари - пилососи, холодильники, телевізори і поступово автомобілі.

Крім того, в період 60-х рр. значно зріс військовий потенціал країни, націлений на заслон СРСР і Китаю від експансії в АТР. Так, з опорою на військово-технічну допомогу США були наново створені значні сухопутні сили (5 польових армій і 13 дивізій), а також основи оборонної промисловості і фактично дозволило створити сучасні ВМС. В цілому, доктрина Йосида була основою для проведення класичного варіанту політики національної безпеки.

Наступним кроком було налагодження морських шляхів для експорту японських товарів. Сполучені Штати надали пільговий доступ японським виробникам до свого масивного споживчого ринку.

Постійне зростання капіталовкладень з імпортом передових технологій, частково стимульований спеціальною податковою ставкою «прискореної амортизації», також різко підвищив продуктивність праці і забезпечив повне становлення важкої і хімічної галузей, які володіють набагато більшими чим легка промисловість впливом на зростання інших галузей.

Японія добилася після Другої світової війни найвищих в світі темпів розвитку промисловості і сільського господарства, приросту товарів і послуг. Середньорічні темпи зростання ВВП до 90-х років XX ст. складали приблизно 8-10%. Швидке економічне зростання Японії забезпечили багато чинників: орієнтація на досягнення науково-технічного прогресу у сфері нової техніки, технології, організації виробництва і менеджменту, виняткова працьовитість народу, боротьба за високу якість виробленої продукції, жорстка економія. Ці і інші чинники зумовили «японське економічне диво» і дозволили острівній державі до кінця 80-их років XX ст. зайняти друге місце в світі (після США) по виробництву ВВП. Якщо прийняти валове накопичення основного капіталу в США за 100%, то в Європі воно складає 75-85%, в Росії - 9%, а в Японії - 136%[6,292]. Валове накопичення капіталу - це прибуток підприємств, вільні кошти банків, приватних осіб. Якщо цих коштів забагато, то ціна товару знижується. Тоді кредит стає дешевим, йде швидке відтворення прибутку на вкладений капітал, економіка бурхливо розвивається.

Із зростанням японської економіки, зростає її потреба в зовнішніх джерелах сировини. З кінця 70-х - початку 80-х років японська економіка Японії вступила на шлях інтернаціоналізації. Її основою став інтенсивний експорт капіталу за межі країни. Створюючи дочірні підприємства, перш за все, в азіатських країнах, купуючи тут сировину, використовуючи місцеву робочу силу, випускаючи продукцію головним чином середнього технологічного рівня, і імпортуючи її назад в Японію, японський капітал почав поступово переходити до горизонтального типу участі в міжнародному розподілі праці.

Сюди ж, в азіатські країни значною мірою почали переводитися і деякі структурно хворі і трудомісткі галузі японської промисловості (текстильна, чорна металургія, суднобудування, нафтохімічна і ін.). Почала створюватися і наростати взаємозалежність економік Японії і сусідніх азіатських країн вже на якісно новому рівні. Проте ця взаємозалежність носила асиметричний характер, оскільки на її «вершині» діяли японські підприємства. В подібній ситуації не доводилося говорити про якісно рівноправні економічні відносини, взаємопереплетення капіталів, технологій і інших ресурсів.

Токійські інвестиції почали йти в тих же напрямках, що і військові завоювання початку ХХ сторіччя: Південна Корея, Тайвань, Гонконг, країни Південно-Східної Азії, а з 1979р. і Китай. В Південно-Східній Азії Японія отримала доступ до тих самих джерел енергії, яких вона добивалася в ході Другої Світової війни. Вона затвердила свій економічний вплив в Східній Азії через розширення кейрецу, забезпечення офіційної допомоги розвитку (ОДР), надання прямих інвестицій, формуючи сильні міжурядові і особисті зв'язки.

Іншими словами, Японія в значній мірі досягла свого четвертого геополітичного імперативу економічної безпеки в 1970-80-х роках використовуючи політику економічного націоналізму.

До кінця 1980-х років Радянський Союз поступово втратив свою роль великої держави. Реальна зовнішня загроза з боку СРСР фактично перестала існувати. Її місце займає Корейський півострів і Китай, а також проблеми нерозповсюдження ядерної зброї і інші транснаціональні погрози.

На початку 1990-х років Японія стала відставати в прийнятті рішень по своїм фундаментальним стратегічним інтересам, а економіка Японії почала давати помітні збої. Вслід за багатьма країнами Заходу і Південно-східної Азії, Японія почала вповзати в смугу депресії. Почалося повільне і хворобливе зниження виробництва товарів і послуг. Темпи зростання економічного розвитку топталися близько 2%. Дефіцит енергії економічного зростання, криміналізація виробництва, перенасичення ринку, хронічне падіння курсу ієни свідчили про те, що післявоєнне бурхливе економічне зростання і пов'язаний з ним таке ж бурхливе зростання рівня життя позаду. Японське «відчуття переваги» покотилося вниз. Про це говорять соціологічні опити. Якщо в 1978 р. лише 15% японців вважали себе нещасним, то в 1998 р. їх число досягло 23%. Задоволених життям в 1998 р. було менше 47% з числа респондентів [6,292]. Японію наздоганяє могутній сусід - Китай. Відношення валютних резервів до ВВП падає з 25 до 17- 18%. Накопичення валютних резервів, як наслідок післявоєнного бурхливого економічного зростання, до кінця XX в. значно впало. Ця тенденція стала характерна для багатьох країн Азії і Європи: Японії і Кореї, Китаю і Тайваню, Італії і ФРН. Японію очікувало так зване «Lost decade» - втрачене десятиліття, в якому вона боролась з серіями дефляційних спадів. Підвищення процентної ставки Центральним банком привело до того, що комерційні банки почали скорочувати кредитування, посилюючи спад. Роздуті ціни на землі і акції впали за короткий час, знизивши вартість застави банківських кредитів.

Розмір катастрофи був величезним. Сукупна втрата у вартості акцій склала 5 трлн. USD, і ще 5 трлн. USD. був втрачений у вартості землі, що у результаті досягло розмірів ВНП Японії за два роки, хоча рівень життя більшості японців майже не постраждав. Вони лише втратили прибутки від «міхура», який лопнув.

Рушійні сили японської економіки, млрд. Ґ

	1975 р.	1980 р.	1985 р.	1990 р.	1995 р.
Приватне внутрішнє споживання	143,400	173,354(рост - 20,9%)	202,226(16,7%)	250,760(24,0%)	277,930(10,8%)
Експорт	16,545	29,383(77,6%)	41,956(42,8%)	41,457(- 1,2%)	41,531(0,2%)
Приватні інвестиції на обладнання і устаткування	30,292	39,093(29,1%)	52,689(34,8%)	85,418(62,1%)	76,624(- 10,0%)

Закінчуючи перший розділ курсової роботи можна зробити наступні висновки:

1. Геополітичними напрямками розвитку Японії до кінця ХХ сторіччя були:

· Централізація влади і внутрішньої єдності японських островів.

· Контроль над вдаленими територіями.

· Встановлення контролю над стратегічними морськими протоками, усунення погроз не тільки з боку Кореї і Тайваню, а також з боку Сахаліну і Курильських островів.

· Придбання нових джерел сировини, ринків збуту і робочої сили загарбницьким засобом або активним втручанням в діяльність інших держав: Російського Сибіру, Маньчжурії, Китаю і країн Південно-Східної Азії.

2. Відродження Японії після Другої Світової війни відбулося при безпосередній допомозі Сполучених Штатів, які були зацікавлені в створенні оплоту капіталізму в АТР на противагу комуністичній ідеї.

3. Японія добилася після Другої світової війни найвищих в світі темпів розвитку промисловості і сільського господарства, приросту товарів і послуг за рахунок доступу до сировинних ресурсів, ринків збуту готових товарів, орієнтації на досягнення науково-технічного прогресу у сфері нової техніки, технології, організації виробництва і менеджменту, виняткової працьовитість народу, боротьби за високу якість виробленої продукції, жорсткої економія.

4. Крах японської економіки в 1990-х роках обусловлений:

· З розпадом Радянського Союзу в 1991р., США знаходиться без реальної військової загрози в західній частині Тихого океану і географічне положення Японії стало не так важливим в стримуванні радянської експансії в Східній Азії, що було основною причиною реконструкції після Другої Світової війни економіки Японії - оплоту проти комунізму в регіоні.

· Зростанням економік Південної Кореї, Тайваню і інших країн НІЕ.

· Економічною політикою президента США Рейгана (коли у США немає необхідності в наданні Японії своїх ринків чи низьких тарифів), зрощенням економік Японії і США.

· Перенасиченості внутрішнього ринку споживання.

· Намаганнями США зробити з Японії світову державу, переклавши на неї тягар офіційної економічної допомоги третім країнам.

· Сплати ѕ витрат по розміщенню американських військових баз на своєї території.

РОЗДІЛ 2. НОВІ ОРІЄНТИРИ ГЕОПОЛІТИЧНОГО І ГЕОЕКОНОМІЧНОГО КУРСУ СУЧАСНОЇ ЯПОНІЇ

2.1 Доктрина Коїдзумі

Розвиток глобалізації в останньому десятилітті ХХ сторіччя і на початку ХХІ поставив Японію перед новими викликами. Мова йде про визначення наново пріоритетів в зовнішній політиці, економіці, культурно-побутових проблемах.

Японські політичні круги в цілому продовжують дотримуватися традиційних уявлень про роль Японії в світі, ставлячи основною задачею зміцнення позицій країни як могутньої національної держави. Японія веде боротьбу за місце постійного члена Ради безпеки ООН, бере участь в міжнародних антитерористичних акціях і активізує власну політику в Азії, зокрема на Близькому Сході. При цьому вона в деяких випадках дистанціюється від політики США.

До кінця 80-х років були визначені основні вектори японської зовнішньополітичної стратегії. Вони включали в себе:

а) військово-політичний союз з США;

б) активну регіональну дипломатію (переважно економічну);

в) прагнення утвердитись в якості одного з лідерів «західного світу»;

г) спроби підвищити свій авторитет в Азії і серед третіх країн взагалі;

д) діяльна участь в ООН і інших міжнародних організаціях.

Перша половина поточного десятиліття XXI ст. міцно пов'язана з ім'ям і політикою колишнього прем'єр-міністра Коїдзумі Дзюн'ітиро, який став третім (після Накасоне Ясухиро і Сато Ейсаку) прем'єром-довгожителем на політичному олімпі країни. Не випадково цей період називають «ерою Коїдзумі». Не володіючи при вступі на посаду великим досвідом в області зовнішньої політики, дипломатії і національній безпеки, роблячи акцент на новому внутрішньополітичному курсі країни, проте, він, можливо більше за все запам'ятається своїми рішучими діями в зовнішній політиці. В 2002 р. в своїй промові на саміті АСЕАН в Сінгапурі, що здобула популярність як «доктрина Коїдзумі», японський прем'єр-міністр висунув ідею створення «розширеної Східно-Азіатської Співдружності», виразив надію, що в його центрі будуть Японія, країни АСЕАН, Китай, Південна Корея, Австралія і Нова Зеландія.[2,116]

Завданням свого уряду Коїдзумі проголосив «безперервні реформи» під девізом: «Ми змінимо ЛДП. Ми змінимо Японію». В першій парламентській промові прем'єр-міністр заявив про рішучість проводити «структурні реформи без заборонених зон». З їх допомогою він пообіцяв за три роки вивести країну з економічної кризи.

Одним з ключових елементів оздоровлення японської економіки Коїдзумі назвав боротьбу за підвищення ефективності японського бізнесу, включаючи жорстке відношення до компаній-боржників, щоб змусити їх скорочувати витрати.

До структурних реформ, які повинні були проводитися негайно, одночасно з вирішенням завдань «періоду інтенсивного впорядкування японської економіки» Коїдзумі відносив наступні напрями:

1. «Приватизація і реформа регулювання». Акцент чинився на приватизації суспільних підприємств, які мають статус особливих юридичних осіб. При цьому ставилося завдання вивчити інші об'єкти приватизації, особливо державної поштової служби, яка грає важливу роль в наданні таких послуг, як прийом від населення грошових коштів на заощадження і страхування.

2. «Підтримка вибору» припускала формування сприятливих умов в оподаткуванні для вкладення капіталу в акції, для створення нових підприємств і налагодження виробництва нових товарів і послуг. Крім того, ставилося завдання зміцнення апарату Комітету із справедливих і чесних операцій і розширення його функцій, визначуваних антимонопольним законодавством.

3. Розширення можливостей страхування, зокрема, за рахунок введення особових рахунків соціального забезпечення і здійснення програми підвищення ефективності страхового медичного обслуговування.

4. «Подвоєння інтелектуального капіталу». В документі висловлювалася концепція сприяння розвитку таких перспективних напрямів, як інформаційно-комунікаційні технології, екологія і т.п. Ставилися завдання довести рівень вищих учбових закладів до кращих світових стандартів шляхом впровадження в їх діяльність конкуренції, а також вивчити можливості встановлення пільгового оподаткування в цілях залучення інвестицій в розвиток науково-технічних досліджень на базі вузів.

5. «Оновлення життя». Висувалася ідея ухвалення комплексу заходів, направлених на наближення місць проживання до робочих місць, ліквідацію дискримінації за статевою ознакою при наймі на роботу, мешкання в екологічно чистих районах і т.д.

6. Активізація місцевого самоврядування. З цією метою передбачалось сприяння прискореному укрупненню первинних ланок місцевого самоврядування (міст, селищ, сіл) шляхом їх злиття, зміцнення самостійної фінансової бази органів місцевої влади за рахунок перегляду «місцевого передаваного податку» (порядку перерозподілу центром частини державних податків на місця) і збільшення частки місцевих податків в державному оподаткуванні.

7. Проведення бюджетної реформи. Її головними моментами визначені перегляд «особливих джерел фінансування» суспільних підприємств (перехід до звичайного використання засобів від ряду спеціальних податків, що нині використовуються за цільовим призначенням, наприклад, на будівництво дорогий), а також перегляд довгострокових планів розвитку суспільних робіт з метою скорочення бюджетних витрат.[5,10]

Саме Коїдзумі більшою мірою, чим хто інший, зробив основоположним принцип пріоритету альянсу із Сполученими Штатами. Він дуже міцно зв'язав долю своєї країни із долею США. Коїдзумі підкреслював, що це - єдина країна в світі, яка заявила, що розглядатиме будь-який військовий напад на Японію, як напад на саму себе. По суті, зміцнення зв'язків з Вашингтоном є наріжним каменем японської зовнішньополітичній стратегії, на основі якої можливий розвиток відносин з іншими країнами, тим більше що Японія все більше стурбована швидким розвитком КНР, а також ядерною загрозою з боку КНДР.

Кабінет Коїдзумі в кінці 2004 р. обнародував нові «основні напрями програми національної оборони», де Китай і Північна Корея згадувалися як країни, які представляють потенційну загрозу безпеці Японії. Положення в КНДР визнано «серйозним дестабілізуючим чинником для всій Східній Азії, включаючи Японію», а відносно Китаю зазначено, що він «останніми роками модернізує свій військовий потенціал, роблячи особливий упор на ядерний і ракетний потенціал, а також на військово-повітряні і військово-морські сили».

Вперше в оборонній програмі був згаданий Китай, який в свою чергу заявив, що Японія, модернізує свою політику в сфері безпеки, розвиваючи і розміщуючи систему протиракетної оборони. Крім того, між Японією і Китаєм існують серйозні проблеми, які можуть стати причиною виникнення озброєних конфліктів, зокрема, природні ресурси в спірному районі Східно-Китайського моря, територіальна суперечка навколо островів Сенкаку, підтримка Японією США в конфлікті з Китаєм із-за Тайваню.

Порівняння «доктрини Коїдзумі» з висунутими в 2009 р. новим прем'єр-міністром Японії Хатоямой ідеями будівництва Східно-Азіатської Співдружності дозволяє зробити висновок про те, що вони багато в чому схожі. Можна сформулювати, як мінімум, три особливості нових ідей Хатоями.

1. Відсутність конкретики в пропонованих форматах співпраці.

2. Принципова позиція про пряме підключення США, які покликані грати важливу роль у Східно-Азіатській Співдружності, а американо-японський союз безпеки буде його краєугольним каменем.

3. Особлива увага до людської безпеки і підвищення якості життя громадян країн співдружності, включаючи такі аспекти, як розвиток співпраці між молоддю, міжнародної освіти і т. п.

Таким чином, головну новизну склала ідея підключення США, як одного з ключових учасників співдружності.

Новітній приціл Японії - активізація в країнах Центральної Азії і Кавказу. Колишній японський прем'єр-міністр Рю оголосив про те, що «Японія має особливо ностальгічне відношення до цього регіону, який бере початок ще з часу існування Шовкового шляху». А це - не що інше, як відновлення стародавніх зв'язків між Далеким Сходом і Європою через Середню Азію під контролем Японії.

Іншими словами, в геополітичному плані справа йде до витіснення Росії з Далекого Сходу, Середньої Азії.

2.2 Участь Японії в міжнародних організаціях

На початку ХХI в. лідери Японії все частіше замислюються про те, як краще вирішувати нові проблеми в сфері економіки і безпеки в міжнародному плані, а також розглядають зовнішньополітичні пріоритети і пов'язані з ними надії як всередині країни, так і за кордоном. Крім проблем і викликів пов'язаних з міжнародним оточенням, внутрішня економічна і політична перебудова в Японії все глибше вбудовує її в систему міжнародних відносин і зобов'язань.

Зростаюче значення міжнародних економічних організацій і регіональних економічних угод сприяють посиленню взаємозалежності і глобалізації, і навпаки. В зв'язку з цим значно розширюється контекст багатобічного підходу. Більшість урядів більшою чи меншою мірою визнають, що вирішення таких проблем, як екологія, міжнародні економічні і торгові правила, цивільні конфлікти, вимагають колективних зусиль. Все більший акцент чиниться на багатобічні домовленості.

Японська політична еліта розуміє цю логіку світового розвитку. По мірі поглиблення міжнародної інтеграції, міжнародні інститути набувають все більшого значення, й ті, хто приймає рішення, повинні, по можливості, займати в цих інститутах відповідне положення.

Слід зазначити, що вся геоекономічна стратегія Японії післявоєнного періоду якраз і була заснована на приматі мультілатеризму, тобто доктрини участі переважно в багатобічних економічних і політичних організаціях глобального і регіонального масштабу. Саме за рахунок участі в таких структурах, Токіо послідовно добивався стратегічної цілі: міжнародного визнання країни, закріплення за нею гідного місця в світовій спільноті. Пріоритет в процесі зовнішньополітичного, зовнішньоекономічного і бюджетного планування завжди віддавався таким організаціям, як СОТ, Міжнародний валютний фонд, ООН. Починаючи з 1999 р. Токіо поступово приходить до розуміння важливості двосторонніх форматів, запустивши процес переговорів з Сінгапуром. Разом з тим слід підкреслити, що в цілому Токіо продовжує рахувати двосторонні формати економічного співробітництва такими, що «доповнюють» режим, який задається СОТ і іншими масштабними економічними організаціями, яким як і раніше надається першочергове значення.

Одним з найбільш перспективних напрямів з погляду розширення впливу країни в міжнародних справах, японські політики вважають підвищення статусу Японії в ООН. Можна сказати, що цей вектор японської зовнішньої політики зберіг свою значущість в нових умовах.

Одним з найважливіших інструментів для вирішення цього завдання служить фінансовий внесок Японії в діяльність організації. Останніми роками він коливався в межах 20% (19,468% в 2006 р.) від загальної суми бюджету ООН. Таким чином, країна займає друге місце після США (22%). Щорічний внесок Японії перевищує сукупний внесок решти чотирьох постійних членів Ради Безпеки ООН - Великобританії, Франції, Китаю і Росії.[1,50] Японія також займає лідируючі позиції в наданні допомоги 150 країнам (з погляду об'ємів допомоги - переважно азіатським державам). При цьому вона на відміну від більшості країн-донорів ООН повністю виконує свої фінансові зобов'язання перед організацією.

Цій обставині надається велике значення, оскільки передбачається, що величезні розміри фінансових вливань в ООН повинні забезпечувати Японії можливість участі в обговоренні ключових питань світової політики і безпосередньо впливати на їх рішення. Так, виражався подив, що, коли Рада Безпеки виявилася розколеною з приводу війни в Іраку, непостійні члени РБ, «чиї внески в ООН не перевищують 1% бюджету», при ухваленні рішень мали значно більшу вагу, чим Японія, яка в той час не входила в Раду Безпеки.

За час свого членства в ООН Японія дев'ять разів займала місце непостійного члена Ради Безпеки. Починаючи з 90-х років вона офіційно добивається статусу його постійного члена. Проте досягнення цієї мети безпосередньо пов'язане з проведенням реформи ООН і з внесенням змін до статуту організації.

Японія входить до основних міжнародних економічні організацій як глобального, так і регіонального характеру, зокрема в Організацію економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), Світову організацію торгівлі (СОТ), Всесвітній банк (ВБ), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Форум Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС) і багато інших. Мабуть важко назвати хоч би одну структуру міжнародної економічної співпраці, в якій би не було представника Японії.

В системі міжнародного економічного співробітництва Японія надає велике значення своїй участі в Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). Зокрема, вона є одним з лідерів в справі надання офіційної допомоги розвитку (ОДР), яка здійснюється в рамках Комітету допомоги розвитку ОЕСР (в першу чергу країнам Азії і Тихого океану).

В зв'язку з реструктуризацією державних фінансів, яку проводить уряд Японії, об'єм бюджетних коштів, які виділяються потреби ОДР, на початку першого десятиліття XXI ст. почав знижуватися, внаслідок чого в 2001 р. Японія втратила статус головного донора міжнародних програм допомозі розвитку, перемістившись на друге місце після США. Проте як і раніше вона зберігає провідні позиції в загальному потоці ОДР (близько 13% її світового об'єму в 2004 р.).

Основним нормативним документом, який направляє діяльність японського уряду по лінії ОЕСР, є Національна хартія ОДР. При розгляді питання про виділення допомоги конкретній країні, відповідно до духу Національної хартії, уряд в комплексі враховує як негативні (військові витрати виробництво і розповсюдження зброї, пригнічення прав людини), так і позитивні (розвиток демократії і ринкових реформ, гарантії політичних прав) моменти.

В 2003 р. була прийнята нова редакція Національної хартії ОДР. Головною метою офіційної допомоги розвитку тепер є «сприяння встановленню миру і розвитку міжнародного співтовариства і таким чином сприяти забезпеченню безпеки і процвітанню Японії».

Іншими словами, значення ОДР як інструменту зовнішньополітичної стратегії для Японії почало розглядатися в програмних зовнішньополітичних документах перш за все в контексті національних інтересів самої Японії.

В 2004 р. з 8955,5 млн. USD, виділених на потреби ОДР з державного бюджету Японії, на двосторонню допомогу було асигновано близько 5917,19 млн. USD (66,4% від загального об'єму ОДР), на внески міжнародним організаціям - 2988,36 млн. USD (33,6%).

Об'єм бюджетних асигнувань на програми офіційної допомоги розвитку (2004 р.)

	Сума млд. USD	Частка в загальному об'ємі бюджетних асигнувань на ОДР %
Фінансові гранти	4323,87	33,8
Технічна допомога	2806,76	48,3
Низьковідсоткові «ієнові кредити» з урахуванням коштів, списаних у якості безнадійних боргів	1041,28	17,9

Фінансові гранти, які представляють безвідплатну грошову допомогу, надаються найбільш відсталим і бідним державам, а також країнам, які постраждали від конфліктів і стихійних лих. Традиційне велике місце (40-50%) в загальному об'ємі японських фінансових грантів займали країни Південної і Південно-Східній Азії. Проте у зв'язку з поліпшенням економічного положення в азіатських країнах і у відповідь на критику за несправедливий географічний розподіл допомоги, акцент останнім часом був зміщений в бік країн Близького і Середнього Сходу (в даний час більш ніж 40% допомоги), а також бідних країн Африки (близько 17%).

Технічна допомога також представляється на безвідплатній основі. Її місія полягає в тому, щоб «служити перекидним мостом між жителями Японії і бідних країн, надавати цим країнам допомогу і добиватися створення мирного і благополучного світу».

Японія здійснює технічну допомогу з акцентом на побудову в країнах, що розвиваються державних інститутів, посиленні їх організаційної бази, розвитку соціально-економічних і людських ресурсів, які б могли дозволити країнам-реципієнтам самостійно розвиватися в соціально-економічній сфері.

«Ієнові кредити» надаються країнам, що розвиваються, на цілі розвитку на пільгових умовах, тобто по низькій процентній ставці і на тривалий термін. Вони виділяються для потреб створення економічної і соціальної інфраструктури, що має першорядне значення для успішного економічного розвитку країн-реципієнтів, на цілі економічної стабілізації і структурні зміни в економіці країн, які зазнають гострі економічні труднощі. Наприклад, до таких відносилися країни, які постраждали від азійської фінансової кризи 1997-1998 рр. Істотна частина кредитів виділяється також на захист навколишнього середовища, соціальний розвиток і розвиток трудових ресурсів.

Японія критикується за відносно низький в порівнянні з іншими країнами-членами Комітету допомоги розвитку об'єм бюджету ОДР щодо рівня національного доходу. В 2004 році вона займала по даному показнику 20-е місце серед 22-х країн-членів Комітету.

Проблемною точкою японської політики в області ОДР є надмірна орієнтація на власні економічні інтереси і ув'язка з комерційною активністю національного бізнесу. Зокрема, переважна частина «ієнових кредитів» (близько 80%) призначена країнам Східної і Південно-Східної Азії, на які доводиться основна частка інвестиційної активності японських компаній, тоді як країнам Африки в програмах ОДР приділяється явно недостатньо уваги. Це дає підстави звинуватити Японію в егоїзмі і недостатності зусиль по відношенню до основної мети ОДР по ліквідації бідності.

Після Другої Світової війни Японія досягла великих економічних успіхів саме тому, що вона перетворилася на найбільшу зовнішньоторговельну імперію. При цьому найважливішою запорукою її успіху з'явилася глобальна тенденція усунення протекціоністських бар'єрів і інші кроки по лібералізації міжнародної торгівлі, інструментом яких виступає СОТ. Для Японії свобода міжнародної торгівлі представляється найважливішою умовою розвитку національної економіки, багато в чому зав'язаною на експорт.

Але позиція Токіо в СОТ носить яскраво виражений суперечливий характер. Суперечність полягає в поєднанні тенденцій лібералізації в сфері торгівлі промисловою продукцією і протекціонізму в торгівлі продукцією сільського господарства. З одного боку Японія прагне до мінімізації митних тарифів у відношенні промислових товарів, які в її експортній номенклатурі займають основну частину. З іншого боку, Токіо турбує вразливість власного сільського господарства, продукція якого є не конкурентоздатною з погляду світових цін. Тому Японія прагне винести аграрну продукцію за дужки торгової лібералізації, яка проводиться в рамках СОТ.

З питань про лібералізацію сільгосппродукції Японія виступає проти країн експортерів, до яких належать США, Австралія, Канада, деякі країни ЄС (наприклад, Франція), а також «Група двадцяти», в яку входять такі країни-експортери, як Бразилія, Індія і т. д. Блокуючись в цьому напрямі з «Групою десяти» (Швейцарія, Південна Корея і ряд інших країн-імпортерів сільгосппродукції), Японія пропонує план помірного зниження імпортних мит на сільгосппродукцію. Вона побоюється, що зниження імпортних тарифів може підсилити залежність продовольчого ринку від зовнішніх поставок, які нині складають 60%, і таким чином понизити рівень продовольчої безпеки.

З моменту заснування в 1989 р. АТЕС, Японія прагне грати провідну роль в діяльності цієї структури багатобічного економічного співробітництва в АТР. На глобальному рівні Токіо розглядає АТЕС як важливий інструмент сприяння розвитку багатобічній торгівлі в рамках СОТ, з одного боку, і як ефективний провідник в АТР угод про багатобічну торгівлю прийнятих у СОТ, - з іншого.

Економічні відносини Японії з країнами-членами АТЕС мають для неї виключно велике значення. На ці країни доводиться до трьох чвертей всього зовнішньоторговельного обороту Японії і близько 40% всіх прямих іноземних інвестицій (ПІІ).

Токіо проводить курс на розвиток всебічних відносин з країнами АТЕС, розглядаючи взаємодію з цією структурою в рамках своєї зовнішньополітичної концепції як «найбільш ефективний» спосіб розвитку взаємної співпраці. По-перше, даний формат дозволяє забезпечувати Японії можливість діалогу основними економічними партнерами, які беруть участь в різних процесах в рамках АТЕС.

По-друге, Токіо намагається з максимальною ефективністю використовувати можливості самого Форуму АТЕС для розвитку регіональної співпраці. Особливість позиції Японії полягає в тому, що регіональна співпраця в рамках АТЕС повинна, по її думці, здійснюватися на користь запобігання регіональному сепаратизму, тобто з упором на інтереси глобального світового співробітництва. Даний підхід припускає, що всі регіональні організації економічної інтеграції повинні мати прагматичну спрямованість в таких областях міжнародної співпраці, як «зони вільної торгівлі», фінансово-кредитна сфера, захист навколишнього середовища, боротьба із злочинністю і т. д.

2.3 Нові контури економічної взаємодії

В умовах економічної глобалізації жодна з ведучих економік світу, жодна з крупних корпорацій, які працюють на ринках «тріади» - Північна Америка-Євросоюз-Японія, - не може не брати участь на макро- і мікрорівні в експорті і імпорті прямих інвестицій. На макрорівні потоки прямих закордонних інвестицій відображають діяльність транснаціональних корпорацій (ТНК) - основних суб'єктів глобалізації, які створюють системи міжнародного виробництва і формують умови конкуренції на основних світових ринках товарів і послуг.

Разом з тим до останнього часу Японія і де-юре і де-факто залишалася закритою щодо для прямих іноземних інвестицій (далі ПІІ). В даний час приплив ПІІ до Японії і їх накопичення не зіставні ні з ВВП і внутрішніми інвестиціями в країні, ні з об'ємами експорту капіталу японськими компаніями. Внесок іноземного бізнесу в економіку Японії відносно невеликий в порівнянні з роллю ПІІ в економіці таких країн, як США, Німеччина КНР, які являються крупними реципієнтами інвестицій. Головними причинами незначних в порівнянні з масштабами економіки об'ємів ПІІ до Японії є відносна «закритість» внутрішнього ринку країни і висока вартість виробництва.

На початку першого десятиліття XXI ст. спостерігаються істотні зрушення у сфері економічної взаємодії Японії з оточуючим світом, які стосуються характеру участі країни в глобалізаційних процесах. В Японії вперше за всю постмейдзійську історію почала формуватися політика залучення в країну прямих іноземних інвестицій.

В 2003 р. прем'єр-міністр Японії Коїдзумі оголосив про плани подвоєння накопичених прямих зарубіжних інвестицій в Японії протягом п'яти років запропонував цілий пакет невідкладних заходів. Найсуттєвішими з них стали:

1) розповсюдження інформації про ситуацію з ПІІ в Японії і за кордоном; поліпшення підприємницького середовища в Японії;

2) перегляд адміністративних процедур, регулюючих діяльність іноземного бізнесу в Японії;

3) підвищення якості життя для іноземців, які працюють в іноземних компаніях в Японії;

4) розвиток загальнонаціональних і місцевих організацій, зв'язаних із забезпеченням умов для іноземних інвестицій.

Крупний бізнес в основному підтримує політику уряду по залученню прямих іноземних інвестицій. Проведення цієї політики передбачається на національному і регіональному рівнях. Вона має системний і комплексний характер і охоплює законодавчу, організаційну, фінансову сфери. Іноземний капітал у вигляді прямих інвестицій йде в самі різні сфери японської економіки, але більш за все в сектор послуг, на який доводиться близько 2/3 потоку ПІІ в країну [7].

Разом з тим досить високі показники динаміки притоки і накопичення ПЗІ в Японії не повинні вводити в оману. Стартовий рівень цього процесу був дуже низьким (у 1990 р. накопичення не досягало і 10 млрд. USD). Тому і в даний час кумулятивні об'єми ПІІ в Японії на порядок нижче, ніж в інших промислово розвинених країнах і не відповідають масштабам економіки країни. До того ж динаміка притоку прямих зарубіжних інвестицій до Японії дуже нестійка. Дуже важливо, що японський уряд завдав певний вектор політиці в даній сфері, але багато що залежатиме від стратегії міжнародних і, звичайно, самих японських компаній як партнерів по бізнесу.

Роль ПІІ в економіці Японії

Країни/гр. країн	Інвестиції	Частка потоків ПІІ у валовому внутрішньому капіталонакопиченні, %	Частка накопичених ПІІ в ВВП, %
		2003р.	2004р.	2005р.	2003р.	2004р.	2005р.
Разом по світу	що заходять	7,3	7,7	9,4	8,5	18,3	22,3
	що виходять	7,4	9,3	8,3	8,6	20,6	23,9
Розвинуті країни	що заходять	6,4	6,3	8,0	8,2	16,2	21,4
	що виходять	9,2	10,9	9,5	9,6	22,8	27,9
Японія	що заходять	0,7	0,7	0,3	0,3	1,1	2,2
	що виходять	3,0	3,0	4,3	6,6	5,9	8,5

Приблизно до середини 80-х років модель зовнішньоекономічних зв'язків Японії представляла собою класичний варіант «вертикальної» моделі, яка припускає організацію в межах національної території автономного виробничого комплексу, який характеризується низьким ступенем міжгалузевої і внутрішньогалузевої кооперації із зарубіжними країнами та іншими рисами. Ця модель дуже відрізнялась від типової для більшості промислово розвинених країн «горизонтальної» моделі, яка характеризується в зовнішній торгівлі значною часткою взаємообміну продукцією оброблювальної промисловості, поглибленням кооперації і інтеграції між ними.

Додання до японської моделі зовнішньоекономічних зв'язків більшої «горизонтальності» почалося з середини 80-х років, коли країна приступила до масштабного експорту капіталу. При цьому особливістю цього процесу стало те, що трансформація японської моделі йшла не стільки за рахунок розвитку зв'язків з промислово розвиненими державами, скільки за рахунок розширення і поглиблення співпраці з країнами середнього рівня розвитку - новими індустріальними економіками (НІЕ) Азії. В 80-і роки один за іншим Японія почала переводити в НІЕ Азії «нижні поверхи» своєї промислової структури, освоюючи і розвиваючи на власній території високотехнологічні, наукоємні виробництва. Одночасно з року в рік зростали об'єми постачань з цих країн до Японії різної промислової продукції - текстилю, продовольчих товарів, швейних виробів, металів, хімічних добрив, різної побутової електротехніки і електроніки.

В період 90-х років XX ст. - початку першого десятиліття XXI ст. роль країн Східної Азії в зовнішньоекономічних зв'язках Японії ще більш зросла. З одного боку, істотно розширився круг країн (Китай, члени АСЕАН), які стали для Японії значущими партнерами. З іншого боку, відношення з державами цього регіону перетворилися на найбільш зрілий сектор всієї системи зовнішньоекономічних зв'язків країни. І все більше відкриття японської економіки миру, освоєння Японією все більш зрілих форм участі в міжнародному розподілі праці відбуваються, перш за все, за рахунок східноазіатського напряму її зовнішньоекономічних зв'язків.