Сучасний стан і перспективи розвитку міжнародного права у ХХІ столітті

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Національний університет «Одеська юридична академія»

БАКАЛАВРСЬКА РОБОТА

з Міжнародного права

на тему: Сучасний стан і перспективи розвитку міжнародного права в ХХІ столітті

Зміст роботи

Вступ

Розділ І. Історія становлення міжнародного права

1.1 Міжнародне право в історичному розвитку

1.2 Система і джерела сучасного міжнародного права

Розділ ІІ. Механізм реалізації міжнародного права

2.1 Міжнародний механізм реалізації міжнародного права

2.2 Національний механізм реалізації міжнародного права

Розділ ІІІ. Проблеми та перспективи розвитку міжнародного права

3.1 Основні напрямки розвитку міжнародного права

3.2 Значення міжнародного права для України

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Міжнародне право виникло внаслідок суспільних процесів. Вже на ранніх стадіях розвитку первісні общини і племена не існували відокремлено, а були об'єднані неписаними родовими законами.

Міжнародне право є результатом суспільної практики. З'явившись як засіб усвідомлення людьми свого матеріального інтересу, особливо в зв'язку з міжнародними відносинами, що постійно змінюються, воно справляло і справляє величезний вплив на розвиток держав і народів.

Міжнародне право -- це система юридичних принципів і норм договірного і звичаєвого характеру, що виникають у результаті угод між державами й іншими суб'єктами міжнародного спілкування і регулюючих відносини між ними з метою мирного співіснування.

Починаючи із виникнення міжнародного права людство задавалося питанням, яким буде його подальший розвиток.

Актуальність написання роботи полягає в тому, що міжнародне право в сучасних умовах не є універсальним засобом від усіх бід, його механізм не завжди здатен реалізовувати принципи міжнародного права. Все частіше з`являються думки про необхідність внесення змін до міжнародного права.

Об'єкт дослідження. Об`єктом дослідження виступає міжнародне право та перспективи його розвитку у ХХІ столітті.

Предметом дослідження є історія становлення міжнародного права, його визначення, предмет та об`єкт регулювання. Досліджується внутрішній та міжнародний механізм його реалізації. Визначаються проблеми та перспективи розвитку міжнародного права та його значення для України.

Мета написання роботи. Дослідити можливі шляхи розвитку міжнародного права у ХХІ столітті.

Завдання, що ставляться при написанні бакалаврської роботи: дослідити історію становлення міжнародного права; визначити поняття міжнародного права; дослідити внутрішній та міжнародний механізм його реалізації; розглянути напрямки розвитку міжнародного права у майбутньому; визначити місце міжнародного права у системі права України.

Методи дослідження. Методологічну основу даної бакалаврської роботи складають загально визнані методи наукового пізнання, перш за все це - формально-логічний, нормативний, порівняльно-правовий, системно-структурний.

Нормативною основою стали такі правові акти, як Конституція України, Закон України «Про міжнародні договори України», Віденська Конвенція про право міжнародних договорів, Декларація тисячоліття ООН, Загальна декларація прав людини, Статут ООН.

Науковою основою при написанні даної роботи стали праці вітчизняних та зарубіжних вчених: Баймуратов М.А., Баскін Ю.Я., Буткевич В.Г., Геогіца А.З., Євінов В.І., Кревельд М., Плотніков О.В., Хантінгтон С., Чайковський Ю.В., Черкес М.Є., Етцоні А.

Наукова новизна полягає у дослідженні різних поглядів та підходів до питання розвитку міжнародного права у найближчій перспективі.

Практична реалізація. Дана робота може застосовуватися студентами під час підготовки до семінарів, написанні доповідей та статей на теми пов`язані з міжнародним правом. У ній досліджуються основні напрямки розвитку міжнародного права, які можуть використовуватися у дискусіях на конференціях з міжнародного права.

Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

У розділі І розглядається історія становлення міжнародного права та визначається його поняття.

У розділі ІІ детально розглянуті механізми реалізації міжнародного права.

У розділі ІІІ досліджуються перспективи розвитку міжнародного права у ХХІ столітті та його значення для України.

Розділ І. Історія становлення міжнародного права

1.1 Міжнародне право в історичному розвитку

Міжнародне право зародилося завдяки еволюції розвитку особистості і держави, націй і народів. Вважається, що міжнародне право виникло у стародавньому світі відтоді, коли між державами розпочинаються міжнародні відносини. Ця риса полягає не в тому, що народи бажали відносин з іншими державами, а для облаштування внутрішнього життя своєї держави, яке виключало б будь-яке втручання зовні.

У питанні про час зародження міжнародного права в доктрині немає одностайності. Існує три версії:

- період розвитку міжплемінних відносин (він характеризується вузьким регіоналізмом і локальним обсягом);

- одночасно з виникненням держав (у цей період регіоналізм значно розширюється);

- середина середньовіччя, конкретно - з Вестфальського миру 1648 р [12, c. 26].

Прослідковуючи розвиток міжнародного права, можна розбити його на такі етапи:

* період стародавнього часу;

* від падіння Римської імперії до Вестфальського миру 1648 року;

* від Вестфальського миру до Гаазьких конференцій миру 1899 р. та 1907 р.;

* від Гаазьких конференцій миру до заснування ООН і формування сучасного міжнародного права [16, c. 32].

І етап - стародавні часи.

Міжнародне право виникло і почало складатись, розвиватись водночас із зародженням міжнародних відносин у стародавньому світі, точніше в тих державах, де був високий рівень цивілізації (державах, що знаходились в долині Тигру і Євфрату, Нілу, райони Китаю та Індії, Егейського і Середземного морів).

Найдавнішим договором - між містами Лагаш і Умма (" 3100 р. до н.е.) узгоджувались такі питання: державний кордон, непорушність знаків; розв'язання спорів міжнародним шляхом (на основі арбітражу); санкції гарантувались клятвами і звертанням до богів.

Іншим важливим договором цього періоду став Договір між царем Хаттушілем і фараоном Рамзесом II (? 1300 р. до н.е.) про укладення миру "наперед і до кінця вічності". Суб'єктами правовідносин визначались фараони, царі, князі тощо, проте умов цього договору не завжди дотримувалися.

Важливу роль у розвитку міжнародного права відіграла Римська держава.

Здійснення зовнішніх зносин і укладення договорів (договори миру і союзу, дружби і гостинності) здійснювали народні збори і сенат. Дотримувались принципу дипломатичної недоторканності [31, c. 42].

Формується "римське право народів" (jus gentium), основним інститутом якого було становище людини в державі і міжнародних відносинах.

Важливу роль у середні віки в міжнародному праві відіграла Київська Русь. Тут активізувався процес укладання міжнародних договорів, насамперед двосторонніх. Тільки з Візантією було підписано три договори київських князів: договір "миру і любові" 907 p.; рівноправна, міждержавна угода з політичних, економічних, військових і юридичних питань 911 p., союзний договір щодо територіальних питань і посольського права 944 р.

Ще за часів Київської Русі мала місце "таємна дипломатія", прикладом якої був договір київського князя Святослава і візантійського патриція Калокіра [32].

II етап - міжнародне право від падіння Римської імперії до Вестфальського миру 1648 р.

Падіння Західної Римської імперії у V ст. супроводжувалось "приватними війнами" між феодалами. Це зумовило розвиток права війни, права зовнішніх зносин та права міжнародних договорів. Зокрема, виникає право самостійного провадження зовнішніх зносин і укладання договорів (насамперед, союзницьких договорів) з метою захисту прав та інтересів.

Як правило, поширеними були договори у письмовій формі (латинню або мовою сторін). Обов'язковими визнавались гарантійні забезпечення договору - видача заручників (родичі особи), застава цінностей, території тощо.

Активно розвивається дипломатичне право, створюються постійні дипломатичні представництва, виникає інститут консулів, а також визнавалась недоторканність послів.

ІІІ - етап розвитку міжнародного права - від Вестфальського миру 1648 р. до першої Гаазької конференції миру.

Вестфальський мирний конгрес завершив поділ Європи після Тридцятирічної війни підписанням Вестфальського трактату (Вестфальського миру) 1648 р. Умови цього договору обговорювались ще з 1634 p., серед яких ключовими стали: релігійні відносини; територіальні зміни; політичний устрій Європи. Міжнародні принципи, які історично створені цим договором, пізніше, в 1789 p., були відтворені у Декларації прав людини і громадянина [31, c. 45-53].

Після війн між Францією і Росією 1812 р. заслугою зовнішньої політики Росії стало об'єднання європейських держав у своєрідний союз для реалізації спільних цілей і захисту від зовнішніх посягань, їх результатом є Паризький трактат 1814 р. з питань територіальних претензій.

У 1815 р. на Віденському конгресі було прийнято низку міжнародно-правових документів, а саме: Декларація про припинення торгівлі неграми, Віденський регламент, угода про делімітацію кордонів, вільне судноплавство тощо [15, c. 61].

Отже, у цей період активізувався міжнародний договірний процес, який сприяв територіальним змінам у світі та певним зрушення у сфері прав людини.

IVетап - від Гаазьких конференцій до формування сучасного міжнародного права.

Гаазькі конференції були присвячені двом основним напрямкам співробітництва держав на той час:

- регулюванню збройних конфліктів;

- мирному розв'язанню спорів.

Перша Гаазька конференція 1899 р. відбувалась за ініціативою російського імператора, у ній взяло участь 26 держав. її результатом стало підписання 3-х конвенцій:

1) про мирне розв'язання спорів;

2) про закони і звичаї сухопутної війни;

3) про застосування Женевської конвенції щодо поранених і хворих до морської війни (1864) [12, c. 38].

Не менш цікавою з історичної точки зору є і трансформація питання про правонаступництво в міжнародному праві (Декрет Всеросійського центрального комітету рад робітничих, солдатських і селянських депутатів про анулювання державних позик, опублікований 28 січня 1918 р.).

Для історичного періоду характерний подальший розвиток міжнародно-правого інституту прав та обов'язків держав. Міжамериканська конвенція про права та обов'язки держав 1933 р. стала успішною спробою кодифікації прав та обов'язків держав [39].

З-поміж інших тенденцій у розвитку міжнародного права на початку XX ст. слід назвати суперечності між державами, серед яких основною була суперечність між переможцями і переможеними в Першій світовій війні. Саме ця суперечність стала причиною у 1925 р. Локарнської конференції, яка прийняла 8 актів, що регулюють відносин між західноєвропейськими країнами.

На міжнародно-правові відносини держав впливали і світові економічні кризи, прихід до влади фашизму в Німеччині в 1933 р. Мюнхенська угода, підписана 1938 р. Великобританією, Францією, Німеччиною та Італією, стала дипломатичною предтечею Другої світової війни. Вона розпочинала новий розподіл світу та розв'язання інших проблем міжнародного спілкування [22, c. 80].

На сучасне міжнародне право значний вплив мало створення Організації Об'єднаних Націй, НАТО та ряду регіональних міжнародних організацій з метою забезпечення миру і безпеки, демократичного розвитку, свободи і загального добробуту в світі та окремих країнах.

1.2 Система і джерела сучасного міжнародного права

Досить довго міжнародні відносини переважно базувались на так званому праві війни -- ad bellum. Лише на початку ХІХст. погляди видатних філософів, які свого часу сприймались виключно як утопія, певною мірою почали пристосовуватись до реального життя. Біль і страждання двох світових війн ХХст. з усією переконливістю довели, що подальше бездумне використання сили з метою розподілу сфер впливу на світовій арені призведе до суцільної катастрофи, наслідки якої можуть стати невиправними. Людство, як ніколи, усвідомило результати подальшого протистояння. Саме в цей період було закладено фундамент майбутнього розвитку міжнародних відносин на засадах міжнародного права [9, c. 96].

У 1945 р. було створено дійсно універсальну міжнародну організацію та визначено основні принципи сучасного міжнародного права. Саме у Статуті Організації Об'єднаних Націй містяться так звані норми jus cogens, тобто норми найвищої сили, порушення яких безумовно веде до порушення прав суб'єктів міжнародного права, а в певних випадках -- і до загрози міжнародному миру та безпеці. З часу прийняття Статуту ООН виникли нові універсальні принципи міжнародного права, деякою мірою змінилось формулювання і зміст первинних принципів, закріплених у Статуті, але всі вони актуальні і в наш час, адже закріплюють основні засади міжнародного співіснування [14, c. 43-44].

Термін «міжнародне право» на сьогодні є сталим і загальновизнаним, хоча науковці-міжнародники свого часу висловлювали сумніви щодо точності зазначеного терміну. Деякі з них вважали, що не можна назвати цю систему «міжнародною», і дійсно, по суті міжнародне право регулює насамперед міждержавні відносини, а не відносини між народами, якщо дослівно розуміти запропонований термін. Хоча суб'єктний склад міжнародного права не обмежується державами, саме вони є головними, первинними суб'єктами, без яких навіть існування цієї особливої системи немислиме.

Щодо визначення міжнародного права можна сказати, що як і будь-яка галузь права -- це система норм, котра має на меті врегулювання особливого виду соціальних відносин, учасниками яких є передусім держави, а також деякі інші суб'єкти міжнародного права. На відміну від інших видів міждержавних відносин, уміжнародному праві нормам притаманна юридична сила, що передбачає особливий механізм дії цих норм, зокрема можливість застосування примусу. Дещо узагальнено можна сказати, що міжнародне право складає особливий правовий механізм регулювання міжнародних відносин [20, c. 76].

Однією з найважливіших характеристик правової системи є система його джерел. У міжнародному праві основних джерел два -- міжнародний договір та міжнародний звичай. Тоді як у національних правових системах основна роль належить законам і підзаконним актам або судовим прецедентам кожної держави.

На відміну від внутрішньодержавної правової системи міжнародне право будується не за принципом субординації, який притаманний національним правовим системам, а за принципом координації. Тобто міжнародне право регулює відносини між рівноцінними суверенними суб'єктами і в ньому не існує наддержавних органів влади. Особливості нормотворчої діяльності в міжнародному праві зумовлюють загальнодемократичну сутність міжнародного права. Тобто в процесі узгодження воль держав із різним державним устроєм відкидається будь-яке соціальне забарвлення такої норми. Тоді як навіть у найдемократичнішій державі неможливо позбавитись від ідеологічного та соціального впливу осіб, які відповідальні за створення та прийняття нормативно-правових актів [18, c. 67].

Аналіз теорії та практики міжнародного права надає можливість скласти перелік тих джерел, які застосовуються на сучасному етапі розвитку міжнародного права. Найбільш загальновизнаним є перелік джерел міжнародного права, який міститься у ст.38 Міжнародного Суду ООН. Відповідно основними джерелами міжнародного права є міжнародний договір та міжнародний звичай. Також роль джерела визнається й за загальними принципами права, хоча практика доводить, що загальні принципи права надто рідко застосовуються, отже, можуть розглядатись лише як допоміжні джерела. Крім того, до допоміжних джерел належать рішення міжнародних організацій та судових установ, а також доктрина міжнародного права [6].

Одним з двох основних джерел міжнародного права є міжнародний договір. Одразу ж слід зауважити, що міжнародний договір є родовим поняттям та включає будь-який міжнародно-правовий акт -- конвенції, декларації, пакти, хартії, власне міжнародні договори, угоди, протоколи та всі інші найменування міжнародних документів. Міжнародний договір є добровільною угодою двох або більше суб'єктів міжнародного права щодо певних матеріальних або нематеріальних благ, які складають об'єкт міжнародного права; суб'єкти наділяються певними взаємними правами та обов'язками відповідно до такої угоди.

Слід зазначити, що міжнародний договір є настільки важливим джерелом, що в системі міжнародного права існує окрема галузь, яка має назву «право міжнародних договорів». Ця галузь регулює порядок укладання, дії, розірвання міжнародних договорів, його форми, а також всі інші питання, якимось чином пов'язані з міжнародними договорами. Право міжнародних договорів є кодифікованою галуззю та її найважливішим міжнародно-правовим актом є Віденська конвенція 1969 р. про право міжнародних договорів [17, c. 77].

Зважаючи на те, що міжнародне право тривалий час залишалось правом війни, першими джерелами міжнародного права були двосторонні мирні договори. У пізніший період почали з'являтись договори про торгівлю та співробітництво. З подальшим розвитком відносин між країнами починається формування інституту консульських представників, що спричиняє укладання численних консульських угод. Згодом міжнародно-правові відносини з локальних, двосторонніх, переходять у регіональні, тобто набувають загальнішого значення та охоплюють уже кілька сусідніх країн одного регіону. Універсальні міжнародні договори з'являються вже у ХІХ ст. Сьогодні у світі налічується понад 500тис. двосторонніх і багатосторонніх договорів, які регулюють практично всі сфери міжнародного життя [19, c. 64].

Таке значення міжнародних договорів зумовлює вимоги, які висуваються щодо них. Так, міжнародний договір має бути об'єктивно правомірним, тобто укладеним відповідно до норм і принципів міжнародного права. Як уже зазначалось, договір, який суперечить імперативним нормам міжнародного права, є автоматично недійсним. Крім того, під час укладання міжнародного договору сторони мають додержуватись норм права міжнародних договорів. Повноваження сторін і процедура укладання міжнародних договорів мають відповідати вимогам норм внутрішнього законодавства стосовно держав і не виходити за межі статутів, якщо це стосується міжнародних організацій. Саме внутрішньодержавними нормами визначається, які особи мають право укладати міжнародні договори ex officio, тобто без спеціальних повноважень, за посадою. В Україні, як і в переважній більшості країн, такими особами є президент, прем'єр-міністр і міністр закордонних справ. Внутрішньодержавні норми визначають порядок надання спеціальних повноважень для укладання міжнародних договорів [36, c. 141].

У міжнародному праві немає чіткої ієрархії міжнародних договорів. Але загальновизнано, що найавторитетнішим договором є Статут ООН. Зумовлено це тим, що саме в Статуті закріплено основні принципи міжнародного права. Відповідно в міжнародному праві визнається пріоритет договорів залежно від характеру норм, які містяться в такому договорі [6].

В Україні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства [7].

Другим універсальним джерелом міжнародного права є міжнародний звичай. На відміну від внутрішньодержавного права, в міжнародному праві звичай має таке ж значення, як і міжнародний договір. Отже, міжнародний звичай -- це правило поведінки суб'єктів міжнародного права, яке встановлюється шляхом його тривалого та одноманітного застосування на міжнародному рівні. З самого визначення можна виокремити основні складові міжнародного звичаю, а саме: тривалість застосування, одноманітна практика суб'єктів міжнародного права, а також одна з головних умов -- загальна думка держав, яка визнає цю норму юридично обов'язковою.

У разі відсутності останньої складової подібна юридично необов'язкова практика держав є лише міжнародною звичкою, яка не входить в сферу дії міжнародного права і яку слід чітко відрізняти від міжнародного звичаю.

Критерій тривалості застосування є достатньо відносним, адже існує категорія так званих миттєвих звичаїв. Найкращим прикладом миттєвого звичаю є право вільного прольоту космічного об'єкта над територією інших держав. Терміном формування цього звичаю фактично є час прольоту першого космічного апарату у повітряному просторі, тобто насправді мить [11, c. 25].

Головною відмінністю звичаю від міжнародного договору є те, що звичаєва норма випливає з практики суб'єктів міжнародного права і не є закріпленою в якомусь конкретному документі. Важливо, що одна й та ж правова норма може бути і звичаєвою, і договірною. Наприклад, якщо держави закріпили обов'язковість міжнародного звичаю в договорі, між країнами, які беруть участь у такому договорі, ця норма вже буде договірною. Але якщо хоча б один із суб'єктів правовідносин не є учасником такого договору, то та сама норма в такому разі вже буде звичаєвою. І навпаки, міжнародному праву відомі й такі випадки, коли в договорі формується нова міжнародно-правова норма, яка стає звичаєвою у разі її застосування іншими державами [31, c. 98-99].

Щодо рішень міжнародних організацій як джерела міжнародного права, серед вчених і практиків міжнародного права не має одностайної думки. Безумовно, особливе місце в цій категорії джерел посідають рішення Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї ООН. Важливу роль у певних галузях міжнародного права відіграють також рішення деяких спеціалізованих установ ООН, наприклад конвенції, стандарти та регламенти ІКАО, міжнародні санітарні правила ВООЗ та ін. Але в цілому за рішеннями міжнародних організацій визнається роль лише допоміжних джерел міжнародного права [24, c. 73].

Міжнародна судова та арбітражна практика є досить корисною як підтвердження існуючих норм міжнародного права. Крім того, вона здатна сприяти появі нових міжнародно-правових норм. Як допоміжне джерело міжнародного права рішення міжнародних судів та арбітражів можуть застосовуватись виключно стосовно сторін відповідної справи і лише у разі їх добровільної згоди на те [34].

Думки провідних учених-міжнародників, або доктрина міжнародного права, суттєво вплинули на процес формування сучасної системи міжнародного права. До цього допоміжного джерела вдавались з метою отримання кваліфікованого тлумачення з певних міжнародно-правових питань. Але на сьогодні роль доктрини як джерела міжнародного права з появою численних міжнародних організацій фактично нівелювалась [24, c. 72-73].

Загальновизнано, що національне законодавство, так само як і рішення національних судів, не є джерелами міжнародного права.

Визначення міжнародного права доцільно пов'язати із визначенням системи міжнародного права, адже будь-яке право -- це насамперед система норм, і міжнародне право не є винятком з цього правила. Але цим нормам притаманна особлива структура та механізм дії.

Система міжнародного права -- це сукупність принципів і норм міжнародного права, які становлять єдине ціле і впорядковані розподілом на відносно самостійні компоненти: інститути і галузі міжнародного права.

Сучасна система міжнародного права має чітку ієрархію, яка дає можливість визначити роль і місце складових елементів міжнародного права в його системі. Завдяки існуючій системі норми міжнародного права здатні комплексно врегульовувати сучасні міжнародні відносини. Сучасній системі міжнародного права притаманна характерна внутрішня структура, яка є особливою організацією його норм, взаємозв'язком норм, інститутів і галузей міжнародного права [13].

У системі міжнародного права окреме місце посідають загальносистемні інститути міжнародного права, які не входять в якусь окрему галузь міжнародного права. Вони мають вирішальне значення для всього міжнародного права. Серед таких інститутів можна виокремити інститут міжнародної правосуб'єктності, інститут міжнародної відповідальності, інститут застосування норм міжнародного права та ін.

Найбільшим структурним елементом у системі міжнародного права є галузь. Галузь міжнародного права є сукупністю норм і принципів, які регулюють відносини між суб'єктами міжнародного права у певній сфері, що складає специфічний предмет міжнародного права та пов'язана із специфічною групою об'єктів міжнародного права. Єдиного переліку галузей, так само як і інститутів міжнародного права не існує. Але загальновизнаними галузями міжнародного права є такі: право міжнародних договорів, міжнародне морське право, міжнародне повітряне право, міжнародне космічне право, дипломатичне та консульське право, право міжнародних організацій, право міжнародної безпеки, міжнародне економічне право, право охорони навколишнього середовища тощо.

Із розвитком міжнародного права виникають нові інститути та галузі, деякі припиняють існування, а інші продовжують відігравати таку ж важливу роль, як і раніше. Так, серед найновіших галузей міжнародного права можна виокремити: міжнародне космічне право, міжнародне право навколишнього середовища, міжнародне атомне право тощо [25, c. 82-83].

Наступним, більш дрібним, елементом системи міжнародного права є суто галузеві інститути, які регулюють відносини суб'єктів з приводу певного об'єкта в межах конкретної галузі. Прикладом галузевих інститутів може бути інститут дипломатичних імунітетів у галузі дипломатичного права або інститут мирного проходу судів через територіальне море держав у галузі міжнародного морського права. Інколи інститути можуть функціонувати на межі двох або більше галузей міжнародного права. В такому випадку вони мають назву міжгалузевих або прикордонних інститутів.

Найдрібнішим елементом системи міжнародного права є міжнародно-правова норма, адже саме норми лежать в основі структурної побудови інститутів та складніших утворень -- галузей міжнародного права [12, c. 54].

Норми міжнародного права -- це юридично обов'язкові правила поведінки держав та інших суб'єктів міжнародного права в міжнародних відносинах, які встановлюються шляхом узгодження волі суб'єктів.

Характеризуючи систему сучасного міжнародного права в цілому і відмічаючи її основні ознаки, слід зазначити, що деякою мірою ці ознаки схожі з тими відмінностями, які відзначалися при загальній характеристиці міжнародного права. Однак розходження все-таки є, і можна констатувати, що в якості основних ознак системи сучасного міжнародного права слід відзначити:

1) цілісність обумовленої конкретної сфери дії (тобто сфери міжнародного права);

2) специфічність співвідношення з іншими міжнародними нормативними системами, і особливо із системами внутрішньодержавного права;

3) стрункість структури конкретних елементів системи;

4) особливу характеристику суб'єктів міжнародного права [31, c. 110-112].

Норми міжнародного права - це його первинні елементи. Вони дуже різноманітні і мають широку класифікацію. Питання про класифікацію норм міжнародного права є поглибленням питання про систему міжнародного права, воно більш детально характеризує цю систему. Розвиток і вдосконалення міжнародних відносин стимулює і вимагає подальшого розвитку і вдосконалення норм міжнародного права, що позначається, у свою чергу, на розвитку його системи й удосконаленні питань класифікації норм міжнародного права, а також на визначенні критеріїв такої класифікації.

На практиці цими питаннями займається доктрина. На сучасному етапі норми міжнародного права можна класифікувати, враховуючи такі критерії:

- зміст і місце в загальній системі міжнародного права (тобто їхня значимість);

- сфера дії норм міжнародного права;

- міра юридичної сили норм міжнародного права;

- органи, що їх приймають (тобто ієрархія);

- спосіб створення і форма існування норм міжнародного права;

- спосіб регулювання (ті, що забороняють, зобов'язують, уповноважують) [20, c. 85-86].

Інститут міжнародного права - це група, сукупність правових норм, що регламентують якісь однорідні правовідносини. Існування правових норм, що регулюють однорідні правовідносини, - явище, продиктоване необхідністю розрізняти правові норми за характером регульованих правовідносин. Це упорядковує наші уявлення про систему права. Інститут міжнародного права являє собою дуже численний елемент. У числі найбільш відомих можна назвати такі інститути сучасного міжнародного права: власності, відповідальності, міжнародного визнання, притулку, територіальних вод, захисту прав дитини та ін.

У сучасному міжнародному праві у процесі його розвитку спостерігається явище розростання окремих інститутів права і перетворення їх на галузі. Прикладом такого перетворення є атомне право, екологічне право, право міжнародних договорів та ін. [21, c. 21-23].

Система міжнародного права не ідентична його структурі. Основний елемент структури міжнародного права -- норма міжнародного права.

Структура міжнародного права -- це внутрішня організація системи міжнародного права. Структурою міжнародного права є особливі способи зв'язків на рівні норм міжнародного права, інститутів міжнародного права і галузей міжнародного права.

Структура сучасного міжнародного публічного права багаторівнева. Елементарний структурний рівень -- це структура норм, компонентний розподіл на рівні інституту і галузі міжнародного права.

Сучасне загальне міжнародне право -- центр функціонуючої системи. У взаємодії з ним існують регіональні міжнародно-правові комплекси (європейське право прав людини, право ЄС, комплекс міжамериканських норм права тощо). Значна кількість норм регулюють локальні, партикулярні відносини. Ці норми можуть не вписуватись в певний інститут. Міжнародне право не тільки багатофункціональна система, але й складно структурована система [18, c. 70-71].

Загальносистемні інститути міжнародного права -- це сукупність норм, яка забезпечує стійкість системи права та не входить структурно до жодної галузі міжнародного права. В системі міжнародного права вони є тим ядром, навколо якого формулюються галузі міжнародного права. Такі інститути: інститут міжнародної правосуб'єктності; інститут міжнародної правотворчості; інститут застосування норм міжнародного права; інститут міжнародно-правової відповідальності; інститут відновлення порушених правовідносин.

міжнародний право імплементація

Розділ ІІ. Механізм реалізації міжнародного права

2.1 Міжнародний механізм реалізації міжнародного права

Реалізація норм міжнародного права (імплементація) - процес впровадження міжнародного права в поведінку і діяльність держави та інших суб'єктів міжнародного права. Можна виділити чотири форми імплементації норм міжнародного права:

- Додержання норм.

- Виконання норм.

- Використання норм.

- Застосування норм.

Додержання норм міжнародного права полягає в утриманні суб'єкта права від вчинення заборонених міжнародним правом дій, тобто в такій формі як правило викладаються норми заборони. Прикладом таких норм можуть слугувати норми договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 року, де зокрема зазначається, що ядерні держави зобов'язуються не передавати нікому свою ядерну зброю і не спонукати будь-яку державу до набуття такої зброї [41, c. 242].

Виконання норм права - така форма реалізації норм, що вимагає активної участі держави щодо здійснення покладених на них обов'язків. Прикладом цього може слугувати міжнародний пакт про соціальні, культурні і економічні права 1966 року, де зокрема зазначається, що кожна держава зобов'язується вжити відповідних заходів для гарантування та реалізації таких прав.

Використання норм права - являє собою таку форму їх реалізації коли учасники правовідносин на власний розсуд реалізують належні їм права. Прикладом може слугувати конвенція ООН з морського права 1982 року, де зазначено що в судах прибережних держав і тих в яких немає виходу до моря користуються права мирного проходу через територіальне море.

Застосування норм права - форма їх реалізації, що здійснюється державою в особі своїх органів щодо конкретних випадків міжнародних відносин. Прикладом може слугувати Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року, де зазначено про те, що положення цієї конвенції застосовуються тільки до тих договорів, що були укладені державами після набрання нею сили [24, c. 87-88].

Механізм реалізації норм міжнародного права. Він являє собою сукупність нормативних та інституційних (організаційно-правових) засобів, що використовуються суб'єктами міжнародного права на міжнародному та національному рівнях, з метою виконання своїх зобов'язань за міжнародно-правовими нормами, обов'язковими для них. Відтак, цей механізм як комплекс засобів та інститутів, що використовуються суб'єктами міжнародного права для забезпечення реалізації міжнародно-правових норм, складається з двох взаємопов'язаних елементів -- міжнародного правового (конвенційного) та міжнародного організаційно-правового (інституційного) механізму [26].

Міжнародно-правовий (конвенційний) механізм включає:

1) нормотворчість -- передбачає наявність двох аспектів: а) попередня нормотворчість, що передбачає створення «пробних» норм права, які передують створенню основних норм, реалізацію яких вона покликана забезпечити, що дозволяє визначити рівень ефективності майбутніх норм, виявити їх недоліки з метою запобігання їх негативної дії в майбутньому; б) конкретизація, що здійснюється або одночасно зі створенням первинних, основних норм, або в процесі їх реалізації. Конкретизація винятково необхідна, оскільки високий ступінь узагальнення в первинних нормах часто ускладнює їх подальшу реалізацію. Так, ст. 2 Статуту ООН лише перелічує принципи, якими повинні керуватися держави у зносинах між собою. Однак конкретне їх змістове наповнення дається лише в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., в Заключному акті НБСЄ 1975 р. та багатьох інших. В них стверджується, що розвиток змісту принципів сприятиме забезпеченню більш ефективного їх застосування. Конкретизація також необхідна, щоби врахувати особливості окремих держав та інших учасників міжнародного права, їх специфічні інтереси, в разі існування такої потреби, а також для створення гарантій, за якими держави виступатимуть гарантами якого-небудь договору, в зв'язку з чим бере на себе зобов'язання підтримувати конкретне положення міжнародно-правового характеру [6; 5].

2) тлумачення -- може здійснюватися як в процесі нормотворчості, так і в процесі правозастосування. Без тлумачення немислима конкретизація, більше того тлумачення саме часто перетікає в конкретизацію.

3) міжнародний контроль -- здійснюється шляхом співставлення інформації про діяльність держави (чи інших суб'єктів) або шляхом порівняння діяльності з вимогами норм права на предмет їх відповідності. В основні контролю лежать збір та оцінка інформації. Збір інформації ведеться, як правило, шляхом інспектування, моніторингу чи обміну інформацією, що міститься в спеціальних доповідях [20, c. 115].

Організаційно-правовий механізм імплементації полягає в вияві і реалізації норм міжнародного права залежно від кількості учасників міжнародно-правових відносин, рівня і сфери співробітництва та від терміновості вирішення питання. Цей організаційно-правовий механізм імплементації як правило складається і галузевих організаційно-правових механізмів.

2.2 Національний механізм реалізації міжнародного права

Проблема ефективної реалізації норм міжнародного права у національних правопорядках держав є однією з найбільш актуальних в теорії та практиці міжнародного і національного права. Її актуальність зумовлюється необхідністю вироблення виважених механізмів взаємодії міжнародного та національного права як запоруки дієвості норм міжнародного права в правових системах держав як на нормативно-правовому, так і інституційному рівнях. Новою тенденцією в цьому складному процесі є зростання та зміцнення ролі національних судових установ, які реалізуючи функцію правозастосування, покликані забезпечувати належний захист національних і міжнародних правових цінностей, підвищувати їх реальне значення для держав і людей. В процесі такого застосування виявляється придатність, дієвість і авторитет норм міжнародного права в національних правових системах [41, c. 244].

Механізм реалізації правових норм містить багато різних елементів. Важлива роль серед них належить гарантіям реалізації правових норм, зокрема мають бути вичерпно визначені механізм реалізації, черговість дій, процедури, гарантії реалізації тощо. Так само цілком доцільним є запровадження в національному повітряному праві норм, що гарантують імплементацію міжнародно-правових норм.

Імплементація в національній правовій системі має охоплювати весь комплекс заходів щодо здійснення міжнародного права в державі. У системі повітряного права України імплементація норм міжнародного права на відміну від трансформації має здійснюватися за допомогою національного механізму імплементації, який дозволить досягти виконання міжнародно-правових зобов'язань держави [41, c. 246].

Отже, імплементацією є фактична реалізація міжнародних зобов'язань на внутрішньодержавному рівні, здійснювана шляхом трансформації міжнародно-правових норм у національні законодавчі та підзаконні акти в галузі повітряного права України.

Механізм імплементації норм міжнародного права в державі має бути визначений максимально чітко й повно. Дуже важливо, щоб він не ускладнював і не обмежував досягнення цілей, закладених у нормах міжнародного права. Цей механізм повинен охоплювати міжнародно-правові зобов'язання держави, які виходять із основних принципів та норм міжнародного права. Відсутність належної чіткості й визначеності в цьому питанні призводить до небажаних наслідків, зокрема таких, як інфляція права.

Надбанням української правової системи є створення на конституційному рівні загальної правової основи для імплементації міжнародного права. Однак незаперечною є також і юридико-технічна недосконалість національного механізму реалізації норм міжнародного права [22, c. 80].

Ефективність імплементації норм міжнародного права всередині держави залежить від організаційно-правових заходів, які становлять зміст механізму імплементації, метою якого є досягнення цілей норм міжнародного права. Не всі норми міжнародного права розраховані на окремі держави. Тому органами державної влади повинні вживатися заходи, які забезпечать нормам міжнародного права взаємодію для ефективного впливу на економічні процеси.

Механізм імплементації норм міжнародного права в державі має бути визначений чітко і повно. Важливо, щоб він не ускладнював і не обмежував досягнення цілей, ефективності і оперативності торгових операцій. Механізм імплементації повинен охоплювати міжнародно-правові зобов'язання держави. Відсутність належної визначеності в цьому питанні призводить до небажаних наслідків, таких, як інфляція права або втримання процесу торгового обміну [41, c. 245].

Реалізація норм міжнародного права ускладнюється труднощами об'єктивного (недосконалість чинного законодавства, порушення законності) та суб'єктивного характеру (низький рівень правової культури державних службовців, низька виконавча дисципліна, слабке знання положень міжнародного публічного права та відповідних положень міжнародного приватного права). Успішне рішення завдання щодо підвищення ефективності впливу міжнародно-правових норм на регульовані ними міжнародні відносини залежить від розробки державами на національному і міжнародному рівнях заходів, спрямованих на реалізацію взаємно погоджених правових приписів.

Хотілося б також звернути увагу на положення ст. 9 Конституції України: "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України є частиною національного законодавства". Доцільно говорити тут не про визнання їх частиною законодавства, а права в цілому [1].

Черкес М. звертає увагу, що, проаналізувавши ст. 9 Конституції України і Закон України "Про міжнародні договори України", можна говорити, що норми міжнародних договорів прирівняні до того акта внутрішнього права, котрим ним введено до системи внутрішнього законодавства [1; 7; 40, c. 75-76 ]. Якщо її введено Указом Президента, то вона має силу Указу Президента, тобто вони не можуть суперечити Законам України, що мають вищу юридичну силу порівняно з іншими нормативно-правовими актами, крім Основного закону. Але Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969р. говорить, що сила міжнародного договору не повинна залежати від способу введення його в національне законодавство [2]. Тобто з'являється явне протиріччя.

Науковці також говорять про необхідність чіткого визначення моменту, з якого міжнародний договір стає частиною національного законодавства.

М. Буроменський порушує ще одну проблему. Відповідно до ч.І ст.7 Закону України "Про дію міжнародних договорів", для ратифікації до Верховної Ради України передаються договори "... що стосуються прав і свобод людини і громадянина..." Однак майже неможливо виділити нормативно-правовий акт, який би в тій чи інші мірі не стосувався питання прав людини і громадянина. Вирішення автор вбачає в розділі II Конституції України "Права, свободи і обов'язки людини і громадянина", оскільки саме його вважають найбільш авторитетним переліком таких прав [7; 24, c. 94].

Імплементаційний процес може ускладнюватися в залежності від дій конкретних посадових осіб, суддів, правосвідомість яких не завжди досягає належного рівня.

Вимагає вирішення і той факт, що досі відсутня чітка система інформування про набрання чинності для України та офіційного оприлюднення міжнародних договорів.

До недавнього часу спірним було положення ч. 1 ст.7 Закону України "Про міжнародні договори", відповідно до якого ратифіковані Верховною Радою міжнародні договори України підписувались та оприлюднювались Головою Верховної Ради. Конституційним судом України було вирішено, що ч.І ст.7 ЗУ "Про міжнародні договори України" не відповідає Конституції України (ст. 151 Конституції). Це може призвести до невизнання відповідних міжнародних договорів частиною внутрішнього законодавства України [7].

Незважаючи на відносно недавню редакцію Закону України "Про міжнародні договори України" та внесення змін до Основного Закону, вирішення цих питань ще не знайшло свого розв'язання. То ж на даному етапі виважена державна політика щодо сприяння становленню умов для використання міжнародного права на національному рівні, а також уважний контроль за її реалізацією мають стати пріоритетними напрямами розвитку української правової системи.

До внутрішньодержавного інституційного механізму реалізації норм міжнародного права належить система державних органів всіх гілок влади, що здійснюють правову діяльність в передбачений конституційними приписами спосіб для організації внутрішньодержавних процедур з метою виконання міжнародно-правових зобов'язань на міжнародній та державній арені [41, c. 243].

У статті 27 Віденської Конвенції про право міжнародних договорів 1969 року міститься важливе правило, згідно з яким держава не має права посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання нею договору. Відповідно до статті 26 вказаної Конвенції кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен ними добросовісно виконуватись [2].

Це означає, що держава для сумлінного виконання договору повинна належним чином імплементувати його положення в національну правову систему. Іншими словами, міжнародно-правові зобов'язання покладаються на державу в цілому, вибір же способів реалізації норм міжнародного права визначається законодавством держави на власний розсуд. Виключеннями є лише договори, в яких визначається конкретний спосіб їх реалізації. Для прикладу, в статті 2 Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом 1990 року зазначається, що «Кожна Сторона вживає таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для забезпечення її спроможності конфісковувати засоби і доходи або власність, вартість якої відповідає таким доходам» [40, c. 121].

За такого формулювання відступ законодавчого, виконавчого чи судового органу від встановленого договором порядку може розглядатись як порушення міжнародного права. Таку ж позиція висвітлено у статті 6 Проекту статей Комісії міжнародного права про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння 2001 року: «Поведінка органа держави буде

розглядатися як діяльність держави за міжнародним правом, незалежно від того, чи належить орган до місцевої, законодавчої, виконавчої, судової чи іншої влади». Більше того, держава також несе відповідальність за те, щоб діяльність якою займаються фізичні та юридичні на її території чи під її юрисдикцією не порушувала вимог міжнародного права, що підтверджується міжнародною договірною практикою [12, c. 68-69].

Таким чином, організація та діяльність органів держави з приводу реалізації норм міжнародного права регламентується її внутрішнім правом. Усвідомлюючи різний розподіл повноважень, законодавчі і виконавчі органи здійснюють свою діяльність у сфері розроблення, прийняття та забезпечення реалізації актів, що надають обов'язковості нормам міжнародних договорів у національному правопорядку, однак саме судові органи наділені функцією застосовувати такі норми, хоча й після необхідних процедур їх введення чи перетворення, що вимагає національна правова система держави. Важливим є те, що, виступаючи як елемент механізму внутрішньодержавної реалізації норм, суд передусім діє в рамках національної правової системи, відповідно до її цілей та принципів, а також відповідно до процедури, яку вона встановлює.

В деяких міжнародних договорах, зазвичай про співробітництво, спеціально зазначається, що вони будуть виконуватись у відповідності з законами держав, що беруть в них участь. З іншого боку, міжнародні договори здатні вливати на повноваження судової влади, наприклад визначати, які суди компетентні розглядати відповідні справи, визначати процедуру подачі позовів, заснованих на положеннях договору і особливості їх розгляду [17, c. 77].

Національні суди відіграють важливу роль в процесі реалізації норм міжнародного права. У країнах англосаксонської правової сім'ї судові прецеденти є повноцінними джерелами права, в країнах романо-германської

правової сім'ї мають загальнообов'язковий характер лише для сторін справи. Судові акти, в яких застосовуються міжнародні норми, забезпечують досягнення кінцевих цілей міжнародних угод, свідчать про їх ефективність. Так, права людини є належно захищеними, коли їх охорона в судовому порядку забезпечується як міжнародними, так і національними механізмами. З цього приводу Ю.А. Решетов навіть визначає національний суд як «найбільш надійний засіб в системі захисту прав людини на випадок їх порушення» [35, c. 52].

Національні суди забезпечують шляхом держаного примусу дотримання норм міжнародного права.

Судові рішення підлягають неухильному виконанню, породжують відповідальність національних суб'єктів права у разі порушення норм міжнародного права. Виходячи з цього, деякі автори навіть розглядають національні суди як органи, що реалізують одночасно національні і міжнародні функції. Так, американський професор Р. Фольк звертає увагу на подвійний статус національних судів, що будучи органами держави реалізують функцію примусового забезпечення виконання міжнародного права.

Міжнародні суди розглядають норми внутрішньодержавного права в якості фактів, що свідчать про існування міжнародного зобов'язання, його реалізації чи порушення. Науковці підкреслюють беззаперечне значення національних судових рішень як доказу існування практики держав для формування міжнародного звичаєвого права [29, c. 102-103].

Крім того, національні суди на стадії правозастосування в конкретних справах за допомогою тлумачення уточнюють і розвивають зміст міжнародного права, що набуває особливого значення, коли в ньому існують

неясності або прогалини. Своїм авторитетом суд підтверджує певне розуміння міжнародних норм, чим формує певні стандарти правосуддя для обох систем права. Судові рішення виявляють можливі невідповідності між національним законодавством і міжнародними зобов'язаннями, таким чином, забезпечуючи їх подолання і гармонізацію двох систем. І.І. Лукашук розмежовує наслідки застосування і незастосування норми міжнародного права, яке в першому випадку є критерієм обґрунтованості і життєздатності норми права, а в другому - її лише формального існування або застарілості [25, c. 203].

З іншого боку, застосування міжнародного права національними судами має неабияке значення і для розвитку правових систем держав. Так, норми міжнародного права після проходження необхідних процедур імплементації сприяють виникненню норм національного законодавства, які вдосконалюють механізм внутрішньодержавного регулювання, забезпечуючи його відповідність універсальним міжнародним цінностям.

Норми міжнародного права слугують також для з'ясування змісту термінів і понять, що використовуються у внутрішній системі права, але похідні з міжнародної. Серед них: «міжнародних договір», «континентальний шельф», «біженець», «збройний конфлікт», «дипломатичне представництво» та інші.

Міжнародні договори здатні регулювати сферу відносин, що належить до внутрішньої компетенції держави та безпосередньо адресовуватись суб'єктам національного права. Наприклад, договори про боротьбу з тероризмом, захист навколишнього середовища, протидію корупції. Як зазначає С.Ю. Марочкін, у такому випадку, незважаючи на те, що стадія правотворчості здійснюється на міжнародній арені, етапи дії та реалізація припадають на сферу національного права [29, c. 152].

Деякі міжнародні угоди прямо передбачають заходи реалізації їх норм у внутрішньому праві, які можуть стосуватися як нормативно-правового забезпечення, так і організаційно інституційного. А.М. Талалаєв до таких заходів включає: обов'язок держави ухвалити закони для виконання положень відповідних договорів; обов'язок внести зміни в законодавство; обов'язок видати адміністративні акти; обов'язок скасувати закони чи адміністративні акти, що суперечать положенням договору; обов'язок встановити кримінальне покарання та інші санкції за порушення вимог договору; обов'язок створити спеціальні внутрішньодержавні органи та служби для забезпечення виконання договору [36, c. 162-165].

Разом з тим, більшість науковців позитивно оцінюють реальний і потенційний вплив діяльності національних судів по застосуванню норм міжнародного права на забезпечення ефективного розвитку як внутрішньодержавної, так і міжнародної систем права.

Розділ ІІІ. Проблеми та перспективи розвитку міжнародного права

3.1 Основні напрямки розвитку міжнародного права

Міжнародне право на початку ХХІ століття досягнуло високого рівня розвитку. Увібравши в себе дух століть, воно закріпило в своїх основних принципах найвищі еталони добра та справедливості. Однак, незважаючи на той високий ступінь, якого воно досягло, все ж залишається ряд проблем, які уповільнюють його прогресивний розвиток. Тому дослідження даної теми є досить актуальним. Адже визначення та аналіз цих проблем - це вже перший крок до їх вирішення.