Сучасний стан та перспективи розвитку українсько-російських відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

АЕС - атомна електростанція

АНТК - Авіаційний науково-технічний комплекс

ВАТ - відкрите акціонерне товариство

ГЛОНАСС - Глобальна навігаційна супутникова система

ГТС - газотранспортна система

ЄЕП - єдиний економічний простір

ЄС - Європейський Союз

МІЦНТ - Міжнародний інноваційний центр нанотехнологій

НАН України - Національна Академія наук України

НАК - національна акціонерна компанія

НАТО - Організація Північноатлантичного договору

ОАК - Об'єднана авіабудівна корпорація

ОПК - оборонно-промисловий комплекс

ПДВ - податок на додану вартість

РРФСР - Російська радянська федеративна соціалістична республіка

РФ - Російська Федерація

СНД - Співдружність незалежних держав

СП- спільне підприємство

СРСР - Союз радянських соціалістичних республік

УРСР - Українська радянська соціалістична республіка

ЧФ РФ - Чорноморський флот Російської Федерації

ВСТУП

Актуальність. Проблема українсько-російських відносин є однією із тих тем для дослідження, що не зважаючи на надмірну увагу науковців, продовжує залишатися актуалізованою. Без аналізу українсько-російських відносин сьогодні не можна до кінця збагнути всі особливості євроінтеграційного курсу України, оскільки стратегічне партнерство з Російською Федерацією є традиційним та одним із найважливіших векторів зовнішньої політики нашої держави. Навіть за умов сьогоднішнього спаду товарообороту з РФ, його частка складає понад 40%. Проте в розвитку відносин прослідковується певна парадоксальність. З одного боку, Росія використовує свої економічні важелі, особливо монопольне становище на паливно-енергетичному ринку, для відповідного політичного тиску на Україну. З іншого - поширення і вдосконалення економічного співробітництва, створення транснаціональних корпорацій, спільних фінансово-промислових груп об'єктивно сприяють поліпшенню політичного клімату українсько-російських відносин, посиленню стабільності та конструктивізму в розв'язанні назрілих геополітичних проблем.

Сьогоднішній стан відносин між двома державами можна охарактеризувати як період зближення та потепління. Він розпочався із приходом на пост президента В. Януковича та створенням у Верховній Раді пропрезидентської більшості. Низка кроків нової влади одразу засвідчили значний крен у бік Росії у сфері зовнішньої політики України. Продовження терміну перебування чорноморського флоту РФ на території України, інтенсифікація роботи у напрямку демаркації міждержавного кордону, підписання нового газового контракту - це лише кілька резонансних подій, що свідчать про інтенсифікацію україно-російського діалогу та потепління у відносинах між двома державами. Такі зміни зовнішньополітичного курсу майже одразу викликали значний резонанс як у середовищі українського так і зарубіжного політикуму. У зв'язку з цим зміна пріоритетів у сфері зовнішньої політики України заслуговує наукового осмислення з огляду політичних, економічних, культурних та безпекових наслідків для нашої держави на сучасному етапі та у недалекій перспективі, що робить тему дослідження надзвичайно актуальною.

Об'єктом роботи є україно-російські відносини.

Предмет дослідження - сучасний стан та перспективи українсько-російських відносин.

Мета роботи - здійснити політологічний аналіз українсько-російських відносин на сучасному етапі „перезавантаження” (2010-2011 рр.).

Для досягнення сформульованої мети визначено такі завдання:

- охарактеризувати українсько-російські відносини крізь призму зовнішньополітичних стратегій двох держав;

- встановити та охарактеризувати основні етапи українсько-російських відносин (1991-2009 рр.);

охарактеризувати співробітництво України та Росії у сферах енергетики та високих технологій;

висвітлити особливості врегулювання проблеми перебування чорноморського флоту на території України;

висвітлити перебіг процесу визначення міждержавного кордону;

окреслити основні аспекти проблеми посилення інформаційної присутності Росії в Україні.

Хронологічні рамки роботи - 2010-2011 рр.

Територіальні межі дослідження охоплюють Україну та Росію.

Структура роботи випливає із завдань дослідження і складається з трьох розділів, кожен з яких має кілька підрозділів.

У першому розділі висвітлюються основні геополітичні орієнтири двох держав та визначаються етапи українсько-російських відносин періоду незалежності України (до 2009 року).

ІІ та ІІІ розділи присвячені характеристиці економічних та політичних аспектів відносин України та Росії періоду президентства В. Януковича, серед яких основними є вирішення проблеми: Чорноморського флоту Російської Федерації та міждержавного кордону; та співробітництво в енергетичній сфері та сфері високих технологій.

Методи дослідження, які використовувалися для реалізації поставлених завдань, поділено на дві групи: загальнонаукові та спеціальні. Серед першої групи важливе значення мають методи аналізу, синтезу, індукції та дедукції. Із спеціальних політологічних використано методи системного аналізу, порівняльно-історичний, формально-логічний, аналітико-прогностичний.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вона є однією з перших спроб аналізу сучасного стану та перспектив українсько-російських відносин.

Практичне значення. Сформульовані в роботі гіпотези можуть використовуватися при викладанні курсів „Зовнішня політика України”, „Сучасні міжнародні відносини”, „Зовнішня політика країн регіону”, „Актуальні проблеми зовнішньої політики України”.

Ступінь наукового вивчення теми. Проблема українсько-російських відносин за весь період їх розвитку стала предметом багатьох досліджень як вітчизняних, так і зарубіжних науковців. Зокрема, І. Діяк, автор монографії „Україна - Росія (історія та сучасність)”, висвітлив історію російсько-українських відносин, подібність та відмінність обох держав [20]. Безліч статей, які аналізують проблеми співробітництва двох держав належать доктору економічних наук, а також директор Національного інституту стратегічних досліджень в 2002-2005 рр А. С. Гальчинському [8, с. 48-55]. Проблема відносин розглядається в кількох статтях В. Ю. Богдановича, професора кафедри національної безпеки Національної академії державного управління при Президентові України, однією з яких є „Що ж буде після пази?” [6, с. 37-40]; політолог І. Лосєв, який досліджує культурний аспект відносин [39, с. 113-118]. Одним із зацікавлених у дослідженні українсько-російських відносин є фахівець з міжнародних відносин О. П. Дергачов, автор понад 170 наукових публікацій з проблем української зовнішньої політики, посткомуністичних геополітичних трансформацій, міжнародної безпеки, суспільно-політичних перетворень в Україні. Актуальною для цього дослідження є стаття „Українсько-російські відносини: осінь десятиліття”, в якій аналізуються зміни за 10-річний період незалежності [19].

Серед представників західної науки, проблема відносин України та Росії була у фокусі уваги З. Бжезінського, відомого американського політолога, який на цю тему написав кілька наукових статей. Серед них, на нашу думку, найважливішими є: „Якщо Україна не вистоїть, Росія стане імперією”, „Вирішальна роль України на пострадянському просторі” та ін., в яких описує велике геополітичне значення України для Росії; московський кореспондент канадського інформаційного агентства Canadian Press Фред Вейр, який досліджує проблеми та перспективи становлення стабільних відносин між Україною та Росією; французький історик, публіцист, перекладач, фахівець з історії України і Польщі Даніель Бовуа, який написав кілька статей з історії українсько-російських відносин [5, с. 24-28; 79].

Серед представників російських спеціалістів геополітики та міжнародних відносин, що займалися окресленою проблематикою відзначимо політолога А. Дугина, який у низці статей та монографій підкреслює важливе значення України для Росії; кандидат юридичних наук А.М. Окара, теж є автором багатьох політологічних статей, присвячених українсько-російським відносинам [22, с. 98; 46, с. 6-30]. Дослідженням проблем у відносинах між Україною та Росією займався також відомий російський політолог, кандидат політичних наук В.Я. Гельман, відомою статтею якого є „Уроки украинского” [9, с. 36].

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ ВИМІР УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИХ ВІДНОСИН

1.1 Російський вектор у зовнішньополітичній стратегії України: теоретичні засади

україна росія співробітництво кордон

От уже майже двадцять один рік, як Росія й Україна - суверенні незалежні держави. Зрозуміло, різкий і для багатьох несподіваний поділ близьких за мовою і культурою народів, що прожили разом більше 300 років, не міг пройти безболісно. Господарські системи цих країн тісно зрослись; мільйони людей, що народилися від змішаних шлюбів, відчувають себе або українцями, або росіянами, або жителями деякого єдиного цивілізаційного простору („радянськими людьми”) [3, c.1].

Після проголошення незалежності України в 1991 році в сфері українсько-російських відносин відбулися докорінні соціально-політичні зрушення, виникло дуже багато складних проблем. Одна з них полягає в тому, що обидві держави опинилися перед необхідністю вироблення нових геополітичних концепцій, формування державних пріоритетів і національних інтересів, критеріїв національної безпеки в умовах нового геополітичного простору. Якщо Росія після розпаду СРСР досить швидко зорієнтувалася і проголосила себе правонаступницею колишньої наддержави, то Україні довелося шляхом низки спроб і помилок вибудовувати свою зовнішньополітичну концепцію, прагнучи змінити імідж одного з регіонів колишнього Радянського Союзу на самостійну європейську державу. Значно відрізнялися також характер і спрямованість геостратегії України та Росії, їх моделі національної безпеки. Для розвитку незалежної України одним із принципових питань постало практичне забезпечення принципу багатовекторності її геополітики, Росія ж орієнтувалась насамперед на збереження статусу великої держави, реінтеграції країн СНД [7, с. 63].

На новому пострадянському геополітичному просторі у відносинах між Україною і Росією була напружена ситуація, яка в сучасній політологічній літературі отримала назву „остаточна ідеологізація”. Суть цього явища полягала в тому, що серед населення України домінували настрої національного романтизму, а в Росії домінантними залишались уявлення про Україну як про „залежну територію”. Внаслідок цього встановлення справді рівноправних відносин між країнами ускладнювали дві обставини: сприйняття Росії частиною населення й еліти України як потенційно загрозливої для української державності політико-державної системи та невизнання України частиною населення й еліти Росії як суб'єкта державності, суспільна структура якого формується і розвивається на основі власних психологічних та ідеологічних засад.

Проте, протягом майже двадцяти років Україна є незалежною державою і має власну геополітичну доктрину, головні риси якої закладені у „Декларації про державний суверенітет України” (1990 р.) та в „Основних напрямах зовнішньої політики України” [98]: Україна є мирною, нейтральною державою; однозначно вибрала західну орієнтацію; пріоритетними об'єктами зовнішньої політики, стратегічними партнерами України є Росія, Польща і США - держави з якими вона мала і має найтісніші економічні, культурні та міжетнічні зв'язки.

Щодо Росії, основними геополітичними приорітетами України є:

- стабілізація добросусідських відносин між Україною та Росією, які зазначені в широкомасштабному „Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією”;

- послаблення економічної залежності від Росії;

- послаблення залежності України від російської зовнішньої політики, що заважає більш ефективному просуванню нашої держави на шляху інтеграції до європейської спільноти та її включенню до системи європейської безпеки [9, c. 36].

За твердженням українського політолога А. З. Гончарука, „принципово помилковими є спроби розглядати відносини з РФ у вигляді дихотомічних, полярних альтернатив: або співдружність, політична й економічна кооперація, або конфронтація і конкуренція. Правильним є підхід до цих відносин як до складного багатовимірного комплексу, що має свої сфери кооперації і співробітництва та сфери конкуренції або навіть прямої конфронтації (зовсім не обов'язково військової)” [73, с. 16].

Зважаючи на існування таких сфер у найрізноманітніших галузях міжнародних відносин, економіки, екології, культури, повинна будуватися політика України щодо РФ. Це має бути політика взаємовідносин двох рівноправних суверенних держав, які на основі норм міжнародного права намагаються по можливості розширювати сфери кооперації і співробітництва і звужувати сфери конкуренції і конфронтації, добре розуміючи, що останні завжди будуть у тому чи іншому вигляді існувати.

Слід також враховувати й об'єктивні відмінності між обома країнами. Це, перш за все, різні конституційні устрої обох держав. Якщо Україна є унітарною державою, то конституція РФ побудована на принципах федералізму. Саме тому постановка питання про етнічну близькість двох слов'янських народів уявляється політично некоректною і етично неприйнятною, оскільки взаємнокомпліментарні відносини двох слов'янських етносів можуть викликати (цілком слушно) настороженість з боку тих етнічних груп, які не ідентифікують себе із слов'янським суперетнічним загалом [72].

Об'єктивними є також розбіжності політичних інтересів України і РФ, їх самоорієнтацій у геополітичному просторі. Якщо Україна в геополітичній системі координат перебуває в Центральній Європі, то РФ - в Євразії, причому більшою частиною своєї території (Урал, Сибір, Далекий Схід та Крайня Північ). Ця обставина визначає характер і вектори геополітичного розвитку двох держав як у збіжних, так і діаметрально протилежних напрямках.

Отже, ці суверенні незалежні держави мають проводити власну внутрішню і зовнішню політику, проголошувати нейтральність чи позаблоковість, створювати економічні, політичні й військові союзи, організовувати альянси і блоки, але робити це, виходячи із своїх національних інтересів і власної національної безпеки. Тільки такий підхід може забезпечити ефективну імплементацію зовнішньополітичної стратегії України на пострадянському просторі і в Європі в цілому.

1.2 Місце України в геополітичних доктринах Росії

Період існування союзного договору і фактично унітарної держави - СРСР заглибив Україну в євразійський політичний та економічний простір, результатом чого стала її абсолютна залежність від Росії. Об'єктивні інтеграційні процеси за умов тотального одержавлення аксіоматично набули спотвореного характеру. Десятиліття надцентралізації, втрата суспільством гнучкості і здатності до саморегулювання, а тим більше до самоврядування, вкрай ускладнили процес виокремлення і набуття реальної самостійності [73, c. 16].

Україна, як і будь-яка з радянських республік, прагнула отримати незалежність. Це стало можливим наприкінці ХХ століття, коли процес розпаду СРСР практично завершився.

Після отримання незалежності Україна стала претендувати на певне місце на міжнародній арені. Таких заяв російське керівництво не очікувало, проте, з часом, вони змирились з існуванням Української держави [26].

Росія не мала досвіду ведення зовнішніх справ з Україною. П'яти років незалежного існування виявилось недостатньо для завершення переведення російсько-українських відносин з внутрішньої до зовнішньополітичної сфери [83]. У плани Кремля це не входило і самим змістом цих відносин не детермінується, що повною мірою відбивається як у формальному так і реальному їх стані. Умови міждержавних відносин зафіксовані Біловезькою угодою: прозорі кордони, єдиний інформаційний простір, найширші зобов'язання щодо всебічної інтеграції, поряд з усе ще значною ізольованістю від решти світу є надзвичайно вагомими чинниками формування і російської, і, особливо, української державності, при неостаточності роз'єднання.

Росія як геополітична величина та її сучасна політика продовжують суперечливо впливати на всю систему зв'язків пострадянських держав з їх новими західними партнерами. Це проявляється у досить різних підходах Москви до двосторонніх відносин з країнами Заходу і НАТО, в прагненні до якнайшвидшого повномасштабного входження у світове співтовариство, у спробах загальмувати розширення євроатлантичних структур на схід, в курсі на стимулювання реінтеграційних процесів в СНД як альтернативних загальноєвропейським [17, с. 110].

Проте цей процес гальмується відсутністю стимулу для інших пострадянських країн. А без підтримки марно сподіватись на позитивні результати. Однією з таких держав є Україна, яка, на думку багатьох українських, та й російських науковців, відіграє важливу роль у геополітичній стратегії Росії.

Хоча, на думку О. Дергачова, Росія далека від того, щоб розглядати Україну навіть потенційно як союзника у вирішенні стратегічних зовнішньополітичних завдань. Україні відводиться скромна роль складової частини російського геополітичного простору. Це твердження можна було б охарактеризувати як дещо неправильне, проте, на сучасному етапі розвитку відносин, воно є правдивим [18, c. 4].

Отже, основним геополітичним пріоритетом Росії щодо України є відновлення Російської імперії, у складі якої повинна бути Україна. Хоча російському керівництву відомо, що приєднання неможливе. Тому наразі, на сьогодні, основним завданням Росії є будь-якими способами змусити Україну приєднатись до Митного союзу, до складу якого вже входять Росія, Білорусь та Казахстан. Аналізуючи причини труднощів в українсько-російських відносинах, не можна не дійти висновку, що їм притаманний переважно суб'єктивний характер, тобто вони зумовлені інтенціями, поглядами, прагненнями домінуючих у цих країнах політичних еліт [33, c. 15].

Принципова відмінність у менталітеті спричиняє ставлення росіян до самих себе як до великодержавної нації, а до українців - як до етносу вторинного, меншовартого, неспроможного до самостійних політичних дій. Відмова українців від телурократії трактується як державницька неспроможність. Вважаючи себе єдиним правонаступником СРСР, а ширше - ідеї світового панування, РФ проникла амбіціями щодо відновлення макрополітичної державної структури на євразійському просторі і тому прагне спрямувати свою зовнішню політику на реалізацію цієї месіанської ідеї.

Цікава позиція Росії з приводу налагодження і розвитку зв'язків з далеким зарубіжжям, перш за все, з державами Заходу. Московські колеги вважають, що зближення зберігатиме конфліктний потенціал в російсько-українських взаємостосунках. Тому будь-яка зовнішньополітична активність України, що неконтрольована і не направляється Москвою розцінюється як загроза Росії, її національним інтересам і прояв антиросійської політики [92].

Тому, українська проблема - геополітично, чи не найголовніша для Росії. І не тільки тому, що Україна - найбільша (в територіальному вимірі) країна в Європі (не враховуючи європейської частини Росії), володіє ключовим стратегічним положенням по відношенню відразу до кількох регіонів (Чорноморського, Північно-Кавказького, Центрально-Європейського, Балканського), не тому, що населення України всього лише в три рази менше російського (і це при його досить високої пасіонарності), не тому, що для Росії чималий інтерес представляє український промисловий і технологічний потенціал, і навіть не тому, що Росія найбільш вразлива в стратегічному відношенні саме з української території.

Головна проблема в тому, що саме російсько-українські відносини і тип субординації цих держав відносно один одного фактично визначають ідентичність самої Росії. Абсолютно правим був Збігнєв Бжезінський, відзначивши, що без України Росія перестає бути євразійською імперією [47, с. 1].

1.3 Етапи українсько-російських відносин: ретроспективний екскурс (1991-2009 рр.)

Пострадянські держави взагалі та, зокрема, східноєвропейські після проголошення незалежності опинилися в неструктурованому та доволі хаотичному просторі, що утворився з держав колишнього соціалістичного табору та колишніх республік СРСР, які стали незалежними. Кожна з цих держав прагнула не лише віднайти нові зовнішньополітичні орієнтири, але й, насамперед, гарантувати своє існування та суверенітет. Не винятком була і Україна, яка після багатьох років перебування в складі СРСР, залишилась ні з чим - господарства як такого не існує, політична система відсутня, нормативно-правова база залишилась у спадщину від колишнього Радянського Союзу [10]. Проте Україна отримала незалежність, яка мала велике значення не тільки для українського народу, а й в глобальному масштабі, адже поява України змінила геополітичний баланс в Європі. Політична ситуація в Європі зазнала докорінної трансформації, оскільки існування України значно послаблює Росію і тим самим робить її контрольованішою [5, с. 24].

Росія визнала Україну як незалежну державу 5 грудня 1991 р. Дві новостворені держави успадкували надзвичайно розвинені, обопільно життєво важливі, але практично не формалізовані відносини, які регулюються досить важко. Тому процес розбудови окремих суверенних держав став серйозним випробуванням для відносин між двома народами [1, c.23].

Першим етапом становлення відносин між Україною та Росією є період правління Л. Кравчука та Б. Єльцина. Тому на цьому етапі проблеми відносин України з колишнім імперським центром - Росією - потрапляли в поле зору Президента найчастіше. Аналіз виступів Леоніда Кравчука свідчить, що впродовж усього терміну перебування на президентській посаді північний сусід залишався потужним подразником президентської думки, оскільки саме у боротьбі й у протистоянні з Росією народжувалася українська державність. При цьому за кроками, діями, висловлюваннями Президента щодо Росії українці слідкували чи не найбільш ревниво. Таким чином, відразу після того, як 8 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі Л. Кравчук підписав документ про створення СНД, багато хто в середовищі української еліти (зокрема, національно-демократичної орієнтації) з гіркотою заговорив про те, що „незалежна Україна проіснувала тиждень”, а причиною цього, зрозуміло, стала діяльність саме Президента, його особиста угодовська позиція з Росією. Проте згодом позиція Президента стосовно СНД іншим його критикам давала змогу говорити прямо протилежне: „Президент України не сприймає СНД” [25, c.18].

Щодо Росії, то з самої першої миті української незалежності сусідня держава докладала значних зусиль, щоб напруга у стосунках з Україною не спадала. Через тиждень після офіційного зникнення з політичної карти світу СРСР Росія поспішила чи не вперше засвідчити своє недружнє ставлення щодо колишньої „братньої республіки”. Це проявилося не тільки у тому, що російський парламент відмовився привітати український народ із унезалежненням, але й найперше в тому, що російські депутати запропонували визнати незалежність України лише в рамках „її входження в склад Російської імперії в середині ХVІІ ст.”. Крім того, з вуст ряду парламентарів уже на початку грудня 1991 р. зазвучали територіальні претензії до України (попри підписання ще у листопаді 1990 р. у Києві договору між Росією й Україною, де вказувалося, що у кожної з них немає до іншої жодних територіальних претензій).

Не вирізнялося демократизмом і бачення росіянами перспектив Чорноморського флоту. На початку січня 1992 р. Президент Росії Б. Єльцин заявив, що Чорноморський флот був і залишається російським. У квітні російські газети опублікували заяву Б. Єльцина про можливість узяти Чорноморський флот під юрисдикцію Росії [26].

Вже пізніше, у 1993 році, кількість контактів між Президентами Росії й України збільшилася. Рік розпочався із російсько-українських переговорів на вищому рівні в Москві. Їх Президент України оцінив позитивно, зауваживши, що підписані в Москві документи базуються на реаліях життя і відкривають шлях до розвитку взаємовигідного співробітництва на добросусідській, взаємовигідній основі. Характерно, що за кілька днів лідери країн СНД (у т.ч. й Президенти України й Росії) зустрілися у столиці Республіки Білорусь, розглянувши такі питання, як створення міждержавного банку, урегулювання ринку цінних паперів, обговорення проекту Статуту СНД. Україна (як і Молдова та Туркменістан) не побажали підписати Статут. У 1993 - першій половині 1994 рр. Президенти Росії й України контактували під час зустрічі глав держав СНД в Москві, Ашгабаті. Зустріч у червні 1993 р. Л. Кравчука й Б. Єльцина у Підмосков'ї завершилася підписанням комюніке і угоди про Чорноморський флот. Показово, що на цей момент Україна фактично надалі несла основне навантаження з утримання ЧФ [33, c.13].

Отже, для цього етапу можна зробити висновок, що уламок імперії - Росія - могла „любити” Україну, тільки повністю володіючи нею, чого й намагалася досягнути всіма можливими й неможливими способами й засобами. Неуспіх у розвитку українсько-російських відносин у період президентства Л. Кравчука пояснюється не тільки тим, що президентом стала людина, яка не професійно ставиться до вирішення досить важливих проблем державного характеру, а й тим, що зовнішньополітичні орієнтації прем'єра Л. Кучми, тісно пов'язані насамперед з Росією, стали своєрідною завадою на шляху вироблення адекватної зовнішньополітичної лінії поведінки молодої української держави. Заперечення необхідності налагодження повноцінних міждержавних відносин стало сприятливим ґрунтом для визрівання й розвитку в наступні десять років зовсім інших українсько-російських відносин, які базуватимуться на засадах співробітництва (в період президентства Л. Кучми) [29, с. 343].

Другим етапом україно-російських взаємин слід вважати період перебування при владі Л. Кучми, яке тривало два терміни - 1994-2000 і 2000-2005 роки. За цей період переговорний процес між двома сусідніми країнами відбувався переважно в конструктивному руслі в усіх напрямах співробітництва, в тому числі в найголовнішій - сфері економічних зв'язків. Було врегульовано питання реструктуризації заборгованості України по державних кредитах Російської Федерації і погашення заборгованості за енергоносії. Розвитку співробітництва, врегулюванню відносин України з Російською Федерацією сприяла регіональна взаємодія. Саме в такому напрямі діяла Угода про співробітництво прикордонних областей двох держав, що була укладена 27 січня 1995 року.

Сторони взяли на себе зобов'язання стосовно ліквідації перешкод на переміщення між прикордонними областями товарів і послуг, виготовлених за рахунок місцевих ресурсів у межах цих областей і призначених для використання на їх територіях. Відпрацьовано засоби спрощеного імміграційного контролю щодо громадян, які проживають у прикордонних з Російською Федерацією областях [62, c. 162].

Проте більшість представників російської громадськості не сприймали українців, як окрему народність. Вони вважали сам факт існування української державності за історичну випадковість. Тому це попереднє упереджене ставлення Росії до України формувало відповідну громадську думку серед її населення і ще більше підштовхувало політичну еліту до вироблення і здійснення прозахідного геополітичного курсу. Українському суспільству не залишалося нічого іншого, як дрейфувати в бік відмежування своєї культурної традиції від російської. У геостратегії це проявилось у визначенні курсу на радикальну „європеїзацію”, на особливі партнерські відносини з НАТО. Україна стала членом Ради Європи, налагодила співробітництво з Євросоюзом, у 1997 році ухвалила Хартію про особливі стосунки з НАТО. Якщо враховувати, що саме в цей час питання про вступ до Північно-Атлантичного союзу Польщі, Чехії і Угорщини ввійшло у практичне русло, можна зрозуміти занепокоєність Росії новою геополітичною ситуацією в Східній Європі [56].

Усе це враз призвело до того, що ставлення Російської Федерації до України різко змінилось: у травні 1997 року до Києва прибув Президент Російської Федерації для підписання Великого договору - Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Президент України Л. Кучма назвав візит Б. Єльцина до Києва і підписання широкомасштабного договору початком нової ери в російсько-українських відносинах. При цьому він наголосив на особистому вкладі Б. Єльцина, якого вважає своїм близьким другом, у підписання угоди по Чорноморському флоту і самого договору. „Це, мабуть, був крок Президента Росії, бо лише він, як завжди, здатний на неординарні вчинки”, - зазначив Л. Кучма. Але доречно нагадати, що цього етапного візиту Україна чекала щонайменше три роки, тому що неодноразові обіцянки кожного разу відкладалися на невизначений термін. І раптом - несподіваний крутий поворот у ставленні Росії до України. Всі питання, що роками вважалися неприйнятними чи суто дискусійними, були вирішені. Однією з причин, що підштовхнула Росію до такого кроку, були серйозні зміни геополітичної ситуації в Європі. Саме в цей час, 27 травня 1997 року, в Парижі між НАТО і Російською Федерацією було підписано Основоположний акт. Згідно з ним усупереч прагненням Москви було відкрито шлях до розширення НАТО на Схід [63, c.46].

Саме тому російська сторона різко змінила тактику й виявила надзвичайну зговірливість. Було вирішено не чекати розв'язання спірних питань, а підписати спочатку основний, стрижневий договір про добросусідство і співробітництво, а потім уже домовлятися з окремих питань. Так з'явився Великий договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Але далеко не всі російські політики були задоволені такою подією, про що свідчить хоча б такий факт: якщо Верховна Рада України незабаром ратифікувала підписаний документ, то в Держдумі Російської Федерації він чекав своєї черги більше року, тобто аж до 1999 року [92].

Політична атмосфера в українсько-російських відносинах значно поліпшилась, посилився прагматизм та ефективність прийнятих рішень на державному рівні. Деякі аналітики безпосередньо пов'язують такі зміни, насамперед, з обранням Президентом РФ В. Путіна в березні 2000 року.

У другій каденції президентства Л. Кучми, яка тривала з 2001 по 2005 рр. стан відносин між Україною та Росією зазнав серйозних змін. Це визначалося такими факторами:

До влади в Росії прийшло нове керівництво, здатне до проведення більш послідовної і прагматичної політичної лінії в СНД в цілому, і в Україні зокрема. У своїй українській політиці адміністрація нового російського президента повинна буде враховувати як мінімум дві обставини. По-перше, зміцнення російської державності всередині країни і посилення її авторитету в світі, яке не відповідало толерантному ставленню до неповаги російських економічних інтересів з боку України. По-друге, проведення ліберальних реформ в Росії, націлених на зниження державного субсидіювання власної економіки і соціальної сфери, вступає в логічне протиріччя з продовженням необмеженого донорства щодо України [54, c.25]. 

Погіршилися перспективи для взаємодії України з Заходом. Там схвально ставились до того, що відбувся процес становлення України як політично незалежної держави і те, що наша держава закріпила свої орієнтації на західні економічні та військово-політичні структури, результатом чого стало зниження уваги до України. У той же час у країнах Заходу поширилося розчарування результатами економічних реформ і демократизації України, внаслідок чого вони перейшли до м'якого тиску. Під впливом процесу розширення ЄС Україна втрачає перспективу регіональної інтеграції. Чехія і Словаччина вже ввели по відношенню до України візовий режим, а Угорщина і Польща збиралися зробити це пізніше. Таким чином, Україна в найближчій перспективі залишиться країною пострадянського простору, провідним гравцем на якому в доступній для огляду перспективі буде Росія. 

До аналогічних висновків приводить і низька результативність проведення Україною протягом багатьох років курсу на формування в СНД регіональних структур і союзів „без Москви”, а також закріплення за собою частки нового енергетичного транзиту з Прикаспію в Європу [64, c.36]. 

Визначився ризик втрати Україною своєї ролі у транзиті російських експортних енергоносіїв. До недавнього часу ця роль була майже монопольною (до 90 відсотків експорту газу до Європи йшло через Україну), що дозволяло Києву здійснювати несанкціоновану відкачку газу, не побоюючись припинення постачань Росією. Тому Росія змінила систему постачання газу до споживача в Європі та створила нову транспортну інфраструктуру. У наявності воля переорієнтувати шляху газового і нафтового транзиту і пустити їх в обхід України, щоб знайти вихід з ситуації, вберегти себе від технологічних ризиків, пов'язаних з високим зносом трубопроводів, а у випадку з транзитом нафти - і зменшити тарифи [45, с. 9].

Констатуючи певне поліпшення клімату в російсько-українських відносинах протягом 2000-початку 2001 років, не можна не відзначити, що навесні позитивна динаміка сповільнилася. Не був реалізований ряд президентських домовленостей, серед яких виділяється угода про об'єднання до березня енергетичних систем двох країн. Невиправдано затягнулося прийняття Києвом рішення про приватизацію газопроводів. У російських ЗМІ повідомлялося про випадки, хай і поодиноких, відновлення несанкціонованої відкачування газу. 

Отже, другий період президентства Л. Кучми ознаменувався певною дестабілізацією відносин між Україною та Росією. При попередньому російському керівництві Україна була більш значимою для Росії. Але після приходу до влади нового керівництва, Україна перетворилась на державу, яка відіграє менш важливу роль для РФ. В. Путін намагався будь-якими зусиллями „обходити” Україну, формуючи плани та здійснюючи свою політику.

Четвертим етапом вважається правління В. Ющенка, прихід до влади якого ознаменувався початком нового періоду в історії України. „Помаранчева революція”, яка закінчилась інавгурацією нового президента була оповісником кардинальних змін у формуванні політики новосформованої влади.

Загалом, Україну 2004-2009 рр. можна вважати зразком демократичної держави серед пострадянських республік (звичайно з певним корективами). Саме такою американська правозахисна організація „Фрідом Хаус” визнала Україну.

У 2005-2009 рр. Україна вперше запропонувала РФ нову модель взаємин, що спиралася на пріоритет європейської і євроатлантичної інтеграції нашої держави. Орієнтиром для її формування Україна визначила європейську модель міждержавних відносин. Проте керівництво Росії неодноразово наголошувало на неприпустимості такого розвитку [70].

Зокрема у прийнятій 12 липня 2008 р. Концепції зовнішньої політики Росії зазначено, що «...Росія зберігає негативне ставлення до розширення НАТО, зокрема щодо планів прийому в члени альянсу України та Грузії, а також до наближення військової інфраструктури НАТО до російських кордонів загалом...». У цьому контексті особливо значущою була заява колишнього президента РФ В. Путіна, що Росія може переспрямувати свої ракети на територію України уразі визнання Кремлем загрози безпеці РФ з боку деяких об'єктів на українській території [86].

Тому, зовнішньополітичний курс України на європейську та євроатлантичну інтеграцію суперечив інтересам Росії в контексті її експансіоністських настроїв. Така розбіжність у баченні майбутнього України суттєво ускладнює пошук спільних підходів до вирішення суперечливих питань українсько-російських відносин.

Як важіль впливу на українську зовнішню і внутрішню політику Росія використовувала відносини в енергетичній сфері. Внаслідок суперечностей, які виникали між президентами України та Росії, відбулися дві „газові війни”. Підчас першої (2006 р.) російська сторона відмовилася узгоджувати передбачений чинними міжурядовими угодами протокол щодо постачання в Україну і транзиту її територією природного газу. Відтоді відносини України та Росії в енергетичній сфері позначалися регулярними конфліктами за участю ВАТ „Газпром” та НАК „Нафтогаз України” [94].

У 2008 р. для попередження чергового конфлікту з ВАТ „Газпром” В. Ющенко дав доручення уряду визначити оптимальний баланс газу і ціни на 2009 р. і наступні роки, а також продовжити переговори з російськими партнерами з тим, щоб не пізніше липня 2008 р. досягти чітких і прозорих домовленостей [94].

Друга „газова війна” відбулась в 2009 році і призвела до припинення постачання газу до значної частини Європи. Криза завершилася підписанням 19 січня 2009 р. контракту між ВАТ „Газпром” та НАК „Нафтогаз України” терміном на 10 років про постачання газу та угоди про транзит газу територією України. Умови цього контракту і угоди були оцінені Президентом України і низкою експертів як невигідні для України через розрив взаємозалежності постачання газу до України та транзиту українською територією. Разом з тим вказаний пакет документів залишається чинним, створюючи негативні наслідки для енергетичної безпеки нашої держави.

Також протягом президентства В.А. Ющенка було розглянуто кілька проблемних питань українсько-російських відносин: делімітація морського та демаркація сухопутного кордонів та перебування на території України ЧФ РФ. Ні одне з цих питань не було вирішено. Особливої гостроти проблематика перебування ЧФ РФ на території України набула під час участі оперативних з'єднань ЧФ РФ у російсько-грузинському збройному конфлікті у серпні 2008 р.

Загалом за весь період президентства В. А. Ющенка Україна очікувала стабілізації українсько-російських відносин [13, c.3]. Проте непрофесійний підхід до вирішення серйозних проблем суспільного та політичного розвитку призвели до недовіри існуючій владі. Відомий американський політолог Александр Дж. Мотиль так охарактеризував президентство В. А. Ющенка: „..президент Віктор Ющенко катастрофічно безгосподарно керував країною в 2005-2009 рр., він нехтував економікою, допускав процвітання корупції, деморалізував населення, поляризував країну і зруйнував єдність прозахідних українських еліт” [93].

Результатом цього стало обрання опозиційного кандидата в президенти, В. Ф. Януковича. Тогочасний екс-президент отримав лише 5,45 % голосів в першому турі президентських виборів.

Підсумовуючи вищесказане, можна дійти до висновку, що геополітично як і Україна для Росії, так і Росія для України, є досить важливими на міжнародній арені. Запевнення багатьох і українських, і російських політологів є правдивими, проте насправді ці дві, по-своєму могутні держави, не можуть повноцінно існувати без стабілізованих взаємовідносин.

І, загалом, протягом всього періоду становлення незалежної України та перетворення Росії з імперської у федеративну державу, українсько-російські відносини поетапно змінювали свій характер. Спочатку був період пристосування двох недавно „братніх” держав. Наступний етап ознаменувався зміною влади в Україні, певною стабілізацією. Третій період характеризується змінами в відносинах між Україною та Росією. На той час в Росії прийшов до влади інший, більш рішучіший в своїх діях президент, який не бажав іти на поступки перед Україною лише через те, що вона розташована між Росією та Європою. Наступним є етап чергової зміни влади в Україні, яка на той час вважалась „проєвропейського типу”. Істотне погіршення відносин призвело до численних „сутичок”, результатом яких стали припинення постачання газу в Європу, суперечки щодо встановлення ціни на газ, тобто проблеми суто економічного характеру. Досить влучно підмітив Збігнєв Бжезінський, сказавши, що без України Росія перестає бути євразійською імперією.

РОЗДІЛ 2. ЕКОНОМІЧНІ АСПЕКТИ УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИХ ВІДНОСИН

2.1 Співробітництво у сфері високих технологій

Високі технології - це систематизовані передові знання, що використовуються для випуску продукції чи створення технологічного процесу, які є принципово новими (тими, що не мають аналогів) або новими в певній сфері світових знань, застосування яких дозволить зайняти монопольне положення або поліпшити конкурентні позиції на міжнародному ринку тих компаній, які їх реалізують чи застосовують.

Щодо сфери високих технологій, то вона займає одне з найбільш перспективніших та значущих місць в співробітництві України та Росії [76]. Відповідно до Програми економічного співробітництва між Україною та Російською Федерацією на 1998-2007 роки головними напрямками співробітництва в інноваційній сфері були розвиток технологій в:

- освоєнні космосу, літакобудуванні, суднобудуванні, радіоелектроніці;

- модернізації автомобілебудування, розширенні науково-дослідницьких та дослідно-конструкторських робіт в галузі створення екологічно чистої автомобільної продукції;

- біотехнології для сільського господарства та виробництва медичних препаратів;

- машинобудуванні, організації виробництва високоефективної техніки для оновлення продукції в галузях виробництва, сільгоспмашинобудуванні, виробництві спецтехніки, транспортних засобів, енергетичного обладнання;

- металургійній промисловості - виробництво труб нафтогазового асортименту, прогресивних профілів прокату, феросплавів і спеціальних сталей;

- атомній енергетиці - узгодження стратегії її розвитку, підвищення безпеки, співробітництво в галузі вдосконалення ядерно-паливного циклу [85].

Програмою передбачалося забезпечити найбільш сприятливі умови для розвитку співробітництва у сфері дослідження та використання космічного простору у мирних цілях і для підтримання безпеки. Основою практичного здійснення узгодженої структурної політики є реалізація обома державами як національних цільових комплексних програм і проектів, так і спільних, у тому числі таких, що передбачають великі зміни в інвестиційній діяльності.

Одними з найбільш успішніших напрямків в українсько-російському співробітництві є ракетно-космічна та авіабудівна галузі, де обидві країни виступають як достатньо ефективні партнери. За підрахунками, двосторонні зв'язки наближаються тут до 40 %, а у деяких вузьких галузях - до 60 % [87].

Україна є однією з небагатьох країн світу, які мають добре розвинену космічну галузь. Після розпаду СРСР вона отримали майже третину радянського космічного потенціалу. На фоні подальшого прогресуючого занепаду економіки в цілому, космонавтику вдалося не лише зберегти, а й успішно продовжувати її славні традиції. Ракетно-космічний комплекс країни нараховує близько 40 підприємств та науково-дослідних інститутів, які мають неабиякий досвід у розробці та виготовленні ракетоносіїв, космічних апаратів, двигунів, систем керування та телеметрії. За роки незалежності були підготовлені проекти, які дали змогу здійснити близько 60 запусків наших ракетоносіїв. Цими носіями було винесено на орбіту понад 90 супутників. Частина розроблених технологій не мають аналогів у світі.

Щодо українсько-російського співробітництва у цій сфері, то вони співпрацюють над створенням належної основи для взаємовигідного співробітництва щодо використання та розвитку російської глобальної навігаційної супутникової системи ГЛОНАСС [71]. Основними напрямами співробітництва на 2010-2011 рр. визначено:

- створення українських наземних функціональних доповнень системи ГЛОНАСС, що дають змогу забезпечити ефективне використання системи споживачами навігаційних сигналів на території України;

- використання інформації від української наземної інфраструктури системи ГЛОНАСС для науково-технічних розробок і науково-прикладних досліджень;

- створення корисного навантаження супутникової системи функціонального доповнення системи ГЛОНАСС та розміщення його на геостаціонарних супутниках з метою створення української супутникової системи функціонального доповнення системи ГЛОНАСС;

- створення навігаційної апаратури споживачів, що працює за сигналами стандартної точності системи ГЛОНАСС, інших навігаційних супутникових систем та їхніх функціональних доповнень [103].

Передбачається, що російська сторона забезпечуватиме Україні доступ до сигналів стандартної точності системи ГЛОНАСС на безперервній, глобальній та необмеженій основі відповідно до можливостей системи ГЛОНАСС. При цьому українська супутникова система функціонального доповнення системи ГЛОНАСС та українська наземна інфраструктура системи ГЛОНАСС перебуватимуть під юрисдикцією та управлінням України. Ці двосторонні домовленості дають можливість забезпечувати умови створення в Україні додаткових робочих місць, а також сприяти просуванню українських підприємств на світовий ринок супутникових навігаційних послуг і технологій [73].

У сфері авіації, авіабудування перспективним напрямом двостороннього співробітництва є реалізація продукції галузі на ринках третіх країн. Не менш важливим є створення спільних підприємств. Одне з таких СП було утворене після підписання угоди між Російською Об'єднаною авіабудівною корпорацією (ОАК) і українським державним авіабудівним концерном „Антонов” [111].

Наразі існуюча двостороння кооперація дає змогу координувати зусилля щодо виробництва таких моделей, як АН-124, АН-140 та АН-148. Проте нинішній формат двостороннього співробітництва у цій сфері не визначений. Росія пропонує інтеграцію авіаційних комплексів АНТК України та „Об'єднаної авіабудівної корпорації” РФ. Також не виключається можливість створення спільних підприємств. Разом з тим важливим завданням залишається знаходження моделей співробітництва у цій сфері, що максимально забезпечували б національні інтереси в налагодженні ефективної роботи українського авіабудівного комплексу, збереженні його інтелектуальної власності та паритетних умов співробітництва.

Віктор Янукович вже неодноразово заявляв про намір влади підтримати такі високотехнологічні сектори української промисловості, як суднобудування та авіацію, завдяки хорошим відносинам з Російською Федерацією, яка з радянських часів була традиційним партнером українських підприємств. Ідея об'єднати суднобудівні комплекси двох країн, що існували до розпаду СРСР, в єдине ціле видається раціональною. На початку серпня перший віце-прем'єр Андрій Клюєв заявив про те, що Україна і Росія погодили низку інвестпроектів у авіації, суднобудуванні й атомній енергетиці за підтримки державних „Ощадбанку” і російського ВТБ [57, с. 14].

Щодо Москви, то її, перш за все, цікавить українська авіа- і суднобудівна промисловість. Підприємства саме цих галузей ОПК мають найбільший шанс втратити фінансову незалежність. Зокрема, до кінця листопада 2010 року Мінпром України та російська Об'єднана суднобудівна корпорація запланувала укласти договір про створення в 2011 році спільних підприємств за участю українського казенного підприємства „Зоря-Машпроект” (монопольний виробник корабельних силових установок для держав колишнього СРСР), ВАТ „Чорноморський суднобудівний завод” (монопольний володар потужностей із серійної збірки атомних авіаносців), НВО „Море” (єдиний конкурент петербурзького НВО „Алмаз” на ринку збірки суден на повітряній подушці й підводних крилах). Ще швидші темпи намічені в кооперації авіабудування двох країн. Ще в жовтні було підписано протокол про умови створення СП між російською Об'єднаною авіабудівною корпорацією і київським НВО ім.. Антонова. Щодо авіаремонтних заводів Міноборони України та інших сфер ОПК , то їх кооперація поки що не передбачається [67, c.6].

Співробітництво у сфері нанотехнологій було започатковане ще в 1996 році, після підписання Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про науково-технічне співробітництво від 27 серпня 1996 року. Пізніше, відповідно до цієї Угоди та Протоколу спільного засідання Підкомісії з питань науково-технічного співробітництва Комітету з питань економічного співробітництва Українсько-російської міждержавної комісії від 24 липня 2008 року, було визначено, що основними науково-технічними напрямками|направленням| в рамках|у рамках| українсько-російського співробітництва є:

1. фізика наноструктур;

2. технологія наноструктур;

3. аноелектроніка та нанофотоніка;

4. нові наноматеріали;

5. нанобіотехнології;

6. діагностика і метрологія наноструктур, в тому числі з використанням крупних та унікальних установок і комплексів;

7. нанобезпека і захист від можливих негативних впливів нанооб'єктів [98].

На сучасному етапі співробітництва було досягнуто таких результатів:

- НАН України стала співзасновником Міжнародного інноваційного центру нанотехнологій (МІЦНТ) держав СНД;

- http://dknii.gov.ua/index.php/uk/2010-10-05-14-51-56/343--22-2011-23 березня 2011 року відбулося засідання Колегії Державного агентства з питань науки, інновацій та інформації України, де обговорювалося питання організації виконання у 2011 році трьох державних цільових науково-технічних програм - „Нанотехнології та наноматеріали” на 2010-2014 роки, впровадження і застосування грід-технологій на 2009-2013 роки та прогнозування науково-технологічного розвитку;

- Росія зацікавлена в участі українських наукових установ у замовленнях, які надходять від підприємств РФ, а також у проектах модернізації та створенні нових виробництв [106].

Отже, співробітництво у сфері високих технологій між Україною та Росією зазнало істотних змін. Здійснюється кооперація підприємств у космічній, авіабудівній, суднобудівній галузі та у сфері нанотехнологій. Ці зміни певною мірою є досить важливими для економік двох країн, проте вони можуть спричинити виведення неоднозначних висновків з боку Росії, адже, як уже зазначалось, Україна не є претендентом на статус „домінанти” у сфері співробітництва цих двох держав. Загалом співпраця у сфері нанотехнологій є певною мірою вигідною для України, хоча можлива деяка загроза залежності від Росії [54, c. 25].

Також Україна, розуміючи те, що Росія не є передовою країною у сфері нанотехнологій, співпрацює з іншими країни, зокрема тими, які входять в ЄС (Бельгія), а також з США та Японією, яка має намір вкласти інвестиції в цю сферу в України.

2.2 Співробітництво в енергетичній сфері

Енергетика є винятково важливим елементом економічного і політичного розвитку будь-якої держави, що забезпечує її суверенітет. У світлі цієї тези слід пам'ятати, що Росія здійснює експорт газу (до 70 млрд. кубометрів на рік) та забезпечує більшість країн пострадянського простору левовою часткою нафтопродуктів. Україна ж імпортує близько 80% нафтопродуктів з Російської Федерації. Крім того, Росія і Україна є взаємозалежними через проблеми транзиту енергоносіїв газотранспортною системою останньої. Найбільшою країною-транзитером в СНД є Україна, яка прокачує власною територією більше 100 млрд. кубометрів „блакитного палива” [88].