Регіональні аспекти розвитку агропромислового комплексу країн Європейського Союзу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство науки і освіти, молоді та спорту України

Київський національний торговельно-економічний університет

Кафедра міжнародної економіки

Курсова робота

з дисципліни «Регіональна економіка»

на тему: «Регіональні аспекти розвитку АПК країн ЄС»

студента Захарова Дениса

Керівник: Генералов О.В.

КИЇВ 2014



ЗМІСТ

Вступ

1. Роль агропромислового комплексу ЄС у світовій торгівлі

2. Поняття спільної аграрної політики, її складові

3. Регіональні особливості САП

4. Історичні етапи формування спільної аграрної політики

5. Сучасний етап формування САП

Висновки

Список використаних джерел

ДОДАТКИ



ВСТУП

Агропромисловий комплекс (АПК ) об'єднує всі галузі господарства , які беруть участь у виробництві сільськогосподарської продукції , її переробки та доведення до споживача. Значення агропромислового комплексу полягає в забезпеченні країни продовольством і деякими іншими споживчими товарами.

Найбільш поширена модель агропромислового комплексу зазвичай включає три основні сфери.

Перша сфера включає галузі промисловості , що виробляють засоби виробництва для сільського господарства і галузей промисловості, які переробляють сільськогосподарську сировину: тракторне та сільськогосподарське машинобудування, виробництво обладнання для тваринництва, харчової та легкої промисловості, випуск мінеральних добрив, комбікормова і мікробіологічна промисловість, сільське виробниче будівництво.

Друга сфера - власне сільське господарство (землеробство і тваринництво).

Третя сфера - система галузей з промислової переробки і збуту сільськогосподарської сировини і продовольства: харчова, легка промисловість, система заготівель, транспортування, зберігання і реалізація продукції АПК .

Розміщення першого і третього ланок агропромислового комплексу багато в чому визначається територіальною організацією сільськогосподарського виробництва . Переробка , складування і зберігання сільгосппродукції значною мірою орієнтовані на споживача. Територіальна концентрація в приміських зонах і високоурбанізірованних районах виробництва картоплі , овочів та іншої продукції рослинництва також зобов'язана активізації господарств населення і фермерів. Європейський Союз (ЄС) є одним з найбільших в світі виробників, споживачів, експортерів та імпортерів сільськогосподарської продукції. В 2010 році ЄС експортував сільськогосподарської продукції на 91 млрд євро (ІІ місце в світі після США) а імпортував на 83 млрд євро (І місце в світі). В товарній структурі експорту ЄС переважає готова сільськогосподарська продукція з високою доданою вартістю на яку припадає 60 % від загального експорту сільськогосподарської продукції ЄС. Провідні позиції ЄС у агровиробництві та світовій торгівлі сільськогосподарською продукцією значною мірою обумовлені особливими умовами розвитку аграрного комплексу Євросоюзу, що були створені в результаті запровадження Спільної аграрної політики ЄС (далі - САП).

Об'єктом дослідження курсової роботи є агропромисловий комплекс ЄС.

Предмет дослідження: регіональні аспекти розвитку АПК.

Метою курсової роботи є аналіз усіх чинників та етапів формування АПК ЄС у регіонах.

Завдання роботи: дослідити та розглянути можливі шляхи розвитку АПК в регіонах ЄС, знайти можливі проблеми та запропонувати їх вирішення.



1. РОЛЬ АГРОПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ ЄС У СВІТОВІЙ ТОРГІВЛІ АГРОПРОДУКЦІЄЮ

Протягом трьох останніх років, ЄС та США були провідними світовими експортерами сільськогосподарської продукції. Європейський Союз також зберігав позицію найбільшого світового імпортера з 2008 року. Сьогодні основною тенденцією у зовнішній торгівлі ЄС сільськогосподарською продукцією із країнами, що не входять до ЄС, є посилення експортних позицій ЄС-27. У 2010 році ЄС став нетто-експортером продукції аграрного сектору - позитивне сальдо зовнішньоторговельного балансу склало 6 млрд. євро, тоді як негативне сальдо становило 2,5 млрд. євро у 2009 році. Такий результат, як пояснюють аналітики Європейської Комісії , зумовлений передусім зростанням вартості експорту: вартість експортованих сільськогосподарських сировинних товарів (commodities) збільшилася у 2010 році на 31 %, продукції проміжного споживання - на 24 %, а сільськогосподарських продуктів кінцевого споживання - на 13 %, у порівнянні до 2009 року. Аграрії Євросоюзу одержали пряму вигоду від обмежень на експорт зерна, що діяли в Україні й Росії. Експорт агропродукції з ЄС в 2010 році виріс на 21% до 91 млрд євро.

Щодо географічної структури експорту, то найбільше зріс експорт аграрної продукції з ЄС до Російської Федерації та США. Високими темпами також зростав експорт до Китаю та Гонконгу. Стосовно імпорту ЄС, найбільшими постачальниками продукції сільськогосподарського призначення у 2010 році були Бразилія (частка якої у загальному імпорті аграрної продукції ЄС становила 14 %), США, Аргентина, Китай, Швейцарія та Туреччина. Таким чином, найбільшими країнами-імпортерами сільськогосподарської продукції з ЄС є США (частка в загальному експорті аграрної продукції ЄС становила близько 15 %) та Російська Федерація (9 %).

За даними Європейської комісії, ЄС - найбільший постачальник сільськогосподарської продукції до Росії. Його частка у загальному імпорті цієї продукції Росією становила 38 % у 2010 р. З іншого боку, Росія - другий найбільший ринок експорту сільськогосподарської продукції ЄС, і саме на російському ринку відбулося найбільше зростання експорту - 2,2 млрд євро, з яких 1,9 млрд євро - продукція кінцевого споживання.

Розглядаючи сільське господарство Європейського Союзу, варто зазначити, що воно є стратегічною галуззю ЄС, оскільки найбільша частина бюджету Союзу йде на підтримку аграрного сектору, зокрема у вигляді кредитів, субсидій, дотацій та пільг, що надаються фермерам. Головні показники в сільському господарстві країн ЄС пояснюють, частково, ці витрати. Орна територія ЄС становить 185 мільйонів гектарів, а сільська зона покриває 90% території Європи, більше половини якої призначено сільському господарству

2. ПОНЯТТЯ СПІЛЬНОЇ АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ, ЇЇ СКЛАДОВІ, ПРИНЦИПИ

агропромисловий сільськогосподарський світовий торгівля

На постсоціалістичні країни, що стануть членами ЄС, поширюється Спільна сільськогосподарська політика (ССП). Власне, країни Центральної та Східної Європи ще з кінця 90-х років минулого сторіччя почали запроваджувати щодо аграрного сектора політичні інструменти, аналогічні тим, що застосовуються в ЄС.

Основні цілі Спільної сільськогосподарської політики формулюються наступним чином:

1. зростання продуктивності сільського господарства шляхом просування технічного прогресу і забезпечення раціонального розвитку сільськогосподарського виробництва і оптимального використання факторів виробництва, зокрема, праці;

2. забезпечення стандартів життя сільського населення, зокрема, шляхом підвищення доходів зайнятих у сільськогосподарському виробництві;

3. стабілізація ринків;

4. забезпечення запасів продовольства;

5. забезпечення продовольством споживачів за прийнятними цінами.

CСП базується на трьох принципах:

1. єдиному ринку, що має подвійне значення: застосування до сільськогосподарських продуктів правил вільного пересування товарів між країнами-учасницями і встановлення спільних цін і підтримки в євро.

2. преференціях ЄС, що реалізуються: через захист спільного ринку від імпорту сільськогосподарської продукції з третіх країн за низькими цінами з метою гарантування доходів європейських фермерів; через захист від коливань світового ринку для підтримки стабільності.

3. солідарних фінансах: витрати на впровадження ССП повинні здійснюватися всіма членами на загальних підставах незалежно від національних інтересів. У 1962 р. був заснований єдиний сільськогосподарських фонд.

Основними механізмами ССП є:

1. Інтервенційні ціни. Метою встановлення інтервенційної ціни є підтримка цін і гарантування доходів фермерів. Вони застосовуються для наступних видів продуктів: зернових, рису, цукру, масла, сухого молока і яловичини. За цими заздалегідь оголошеними цінами ЄС через різні національні державні інтервенційні агентства, що здійснюють заходи щодо регулювання ринку, скуповує місцеві продукти у випадку, коли ринкові ціни падають нижче рівня контрольних, що гарантує підтримку ринкових цін на певному рівні. За цими цінами скуповується продукція у випадку перенасичення ринку того чи іншого продукту, а також збуваються накопичені запаси у випадку, коли ринкові ціни перевищують контрольні. Ці закупки спричиняють накопичення надлишків сільськогосподарської продукції у великих масштабах, що потім йдуть на експорт за демпінговими цінами, на переробку, або ліквідуються.

2. Імпортні мита необхідні для того, щоб не допускати заповнення європейських ринків дешевою імпортною продукцією. Донедавна використовувався змінний податок на імпорт, спрощений механізм дії якого полягав в тому, що спочатку визначалася внутрішня ціна кожного продукту, а потім вона оподатковувалася до такого рівня, щоб імпорт не збивав внутрішні ціни. Згідно з угодами Уругвайського раунду ГАТТ з 1995 р. ці змінні величини були замінені фіксованими імпортними митами, що будуть поступово скорочуватися. Між 1995 і 2000 р. вони були скорочені на 15% порівняно з базовим періодом 1986-1988 р. Для зернових угода передбачала, що різниця між імпортною ціною на митниці і інтервенційною ціною не повинна перевищувати 55% інтервенційної ціни. Цей пункт угоди дуже важливий, тому що рівень захисту від імпорту став визначати межу маневрування внутрішньою ціновою політикою. Було введено також тарифні квоти на імпорт за зниженими тарифами певної кількості кожного виду сільгосппродукції - принаймні 3% обсягів внутрішнього споживання у 1995 р. і 5% - у 2000.

3. Експортні субсидії використовуються з метою компенсації товаровиробникам ЄС різниці у вартості їхньої продукції при експорті за нижчими цінами на світових ринках. Із зростанням виробництва зростають обсяги продукції, що потребують субсидій для продажу за демпінговими цінами на світових ринках. Згідно з угодами Уругвайського раунду експортні субсидії були скорочені на 36% за вартістю і 21% за обсягами протягом 1995-2000 рр. порівняно з базовим періодом 1986-1990 рр.

Проведена ЄС політика підтримки в значній мірі стимулювала експорт сільськогосподарської продукції і по ряду товарних позицій сприяла перетворенню ЄС із нетто-імпортера в нетто-експортера.

Позитивними наслідками політики інтервенційних закупок ЄС є самодостатність у забезпеченні продовольством і збільшення експорту. Однак, це було досягнуто не шляхом вільної конкуренції, а ціною суттєвих субсидій, сплачуваних споживачами.

Еволюція Спільної сільськогосподарської політики ЄС. Основи ССП щодо цін і ринкової політики були сформульовані у 1960 р. У 1962 р. ЄС схвалила пакет заходів аграрної політики, що передбачав створення шістьох спільних організацій на ринках зернових, свинини, яєць, птиці, фруктів і овочів, вина, створення гарантійного фонду і встановлення фінансових правил.

Відтоді ССП була суттєво реформована тричі: у 1992 р. (так звана реформа Мак Шеррі), 1995 р. в ході Уругвайського раунду переговорів ГАТТ і у 2000 р. (так звана Agenda 2000).

ССП впроваджується через такі політичні інструменти:

1. ринкову політику, що була започаткована у 1962 р. і впроваджується через спільні організації ринку;

2. політику щодо розвитку сільської місцевості, соціальну і структурну політику, започатковані у 1972 р. з метою адаптації і модернізації сільськогосподарських структур і підтримки європейської моделі сільського господарства, основаної на розвитку багатофункціонального сільського господарства; політика щодо розвитку сільської місцевості стала другим основним принципом ССП починаючи з 1999 р;

3. гармонізації національного законодавства у питаннях, що не охоплені спільними організаціями ринку.

Перша серйозна реформа спільної сільськогосподарської політики, так звана реформа Мак Шеррі, почалася з 1992 р. і передбачала передачу значної частини підтримки від споживачів до платників податків. Таким чином, політика ССП стала відходити від підтримки цін і управління ринком до підтримки шляхом прямих виплат. Більше уваги почало приділятися захисту довкілля, становленню молодих фермерів. Реформа 1992 р. складалася з двох частин. Перша частина стосувалася цін і системи підтримки. Вона передбачала зниження гарантованих цін до рівня, наближеного до рівня світових цін, повної компенсації за втрати доходів шляхом надання прямих допоміжних виплат фермам; зусилля по регулюванню обсягів сільськогосподарської продукції шляхом заходів по виведенню земель з обігу і встановленню меж на виплати надбавок за тварин. Реформа намагалася зменшити дисбаланси ринку, стимулювати попит через зниження цін. Реформа здійснювалася дуже успішно і привела до більшої збалансованості ринків, зменшення запасів продовольства.

На ринку зернових виведення земель з обігу сприяло контролю за обсягами виробництва, а цінова конкуренція дозволила збільшити обсяг продаж на внутрішньому ринку, в основному фуражного зерна. Ринкові ціни зросли більше, ніж передбачалося. Між 1992 і 1996 р. доходи фермерів зростали щорічно на 4,5%.

Реформа “Agenda 2000” здійснюється протягом семирічного періоду (2000-2006 рр.). Реформа поглибить і розширить попередню реформу 1992 р. шляхом більш широкої заміни цінової підтримки прямим виплатами допомоги і підтримки цих процесів відповідною політикою розвитку сільської місцевості. Реформа спрямована на підвищення рівня конкурентоспроможності європейського сільського господарства на внутрішньому і зовнішніх ринках. Безпека і якість продовольства є двома важливими аспектами конкурентоспроможності. Дві основні цілі ССП залишаються наступними: забезпечення стандартів життя сільських громад і стабільність доходів фермерів. Нова політика розвитку сільської місцевості доповнила заходи по розвитку сільської місцевості шляхом введення компенсаційних виплат для гірських і менш сприятливих регіонів. Крім розвитку сільської місцевості, реформування охоплює сектор зернових, зернобобових і олійних культур, свинини і яловичини, молока і молочних продуктів, вина.

Зокрема, інтервенційні ціни на зернові планується знизити на 15%, збільшити виплати прямої допомоги фермерами таким чином, щоб компенсувати 50% втрат від зниження інтервенційних цін. Темпи обов'язкового виведення земель з обігу встановлені на рівні 10% на весь період реформи, причому, дрібні виробники (ті, що виробляють менше 92 тонни зерна) звільнені від обов'язкового виведення земель з обігу. Базові ціни на свинину і яловичину поступово будуть знижені на 20%, інтервенційні цін на молоко - на 15%. Втрати доходу від зниження цін компенсуються фермерам.

Нова політика розвитку сільської місцевості, що впроваджується в ході реформи, базується на двох принципах:

– децентралізації відповідальності;

– гнучкості.

Політика впроваджує три форми підтримки сільської місцевості:

1. сприяння розвитку сільського і лісового господарства (основні заходи полягають у модернізації ферм, сприянні переробці і маркетингу; життєздатність ферм буде підкріплена заходами допомоги молодим фермерам при заснуванні господарства і створення умов для раннього виходу на пенсію). Вперше лісне господарство визнане суттєвим аспектом розвитку сільських територій і вживаються заходи його підтримки з огляду на значення для довкілля.

2. сприяння зростанню конкурентоспроможності сільської місцевості. Основна мета полягає у підтримці рівня життя сільських громад, сприяння диверсифікації і створенню нових видів діяльності. Вживаються заходи для створення нових джерел доходів і робочих місць.

3. Збереження довкілля і унікального європейського сільського культурного спадку. Інтеграція аспектів збереження довкілля у ССП підсилена шляхом поширення компенсаційних виплат, традиційно вживаних для менш сприятливих регіонів, на регіони, де фермерство обмежується через обставини, пов'язані із збереженням довкілля.

Пропозиції реформи “Agenda 2000” розроблені з метою реалізації європейської моделі сільського господарства, характеристиками якої є:

§ конкурентоспроможний сільськогосподарський сектор, здатний конкурувати на світовому ринку без надмірного використання субсидій, які все менше сприймаються на міжнародному рівні;

§ сільськогосподарський сектор, де методи виробництва є здоровими, екологічними і здатними виробляти якісну продукцію;

§ сильно диверсифікований сільськогосподарський сектор, що несе відповідальність не тільки за виробництва, але і за підтримку різноманітності ландшафтів і активну сільську громаду, що створює і підтримує робочі місця;

§ проста, більш зрозуміла аграрна політика з чіткою розмежувальною лінією між тим, що може вирішуватися на рівні ЄС, а що державами-членами;

сільськогосподарська політика, яка доводить, що витрачені кошти виправдані послугами, які очікує суспільство від фермерів.

3. РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ САП

В агропромисловому комплексі Центральної Європи розвинуті всі сфери виробництва. На галузевій спеціалізації сільського господарства позначаються особливості природи. Так, розрізняють середньоєвропейський, балканський і середземноморський типи ведення господарства. У районах середньоєвропейського типу переважає інтенсивне тваринництво молочно-м'ясного напряму, а в рослинництві - кормові, картопля.

Райони цього типу склалися в Польщі, Чехії, Словаччині, країнах Балтії. Для районів балканського типу характерне переважання рослинництва, в якому провідна роль належить зерновим (пшениця, ячмінь, жито) та технічним (цукрові буряки) культурам. Розвинуті садівництво, овочівництво, виноградарство. На узбережжі Адріатичного моря з середземноморською спеціалізацією вирощують цитрусові, інжир, маслини.

Переробна сфера АПК представлена галузями харчової промисловості, що є в кожній країні, її спеціалізація залежить від типу сільського господарства та національних особливостей народу країни. В північних районах переважають галузі, що переробляють тваринницьку продукцію, в південних - рослинницьку.

Галузями регіональної спеціалізації є м'ясна, масложирова - в Угорщині, рибна - в Польщі, Естонії, олійна - в Болгарії, цукрова - в Словаччині, Чехії, Польщі, плодоовочеконсервна - в Угорщині, Болгарії, пивоварна - в Чехії, виноробна - в Угорщині, Болгарії, Румунії, Хорватії, тютюново-ферментаційна - в Болгарії. Розвиваються сучасні технології переробки продукції, зокрема, виробництво свіжоморожених продуктів (Польща, Угорщина, країни колишньої Югославії).

Сільському господарству Західної Європи традиційно властива мала кількість працюючих і дуже висока інтенсивність. Передумовами значного розвитку сільського господарства є м'який і вологий клімат, величезні капіталовкладення, наявність платоспроможного попиту на сільськогосподарську продукцію за межами регіону.

Середній розмір ферм в регіоні 40-50 га. У більшості країн фермери користуються урядовою підтримкою. Так, у Великій Британії частка державних субсидій у вартості продукції сільського господарства становить більше чверті та є однією з найбільших у світі.

Галузь надзвичайно добре організована. Малопродуктивні землі вилучаються з сільськогосподарського землекористування та використовують під будівництво або лісонасадження, скорочують площі орних земель (за постійного зростання врожайності), багато земель відводять під численні парки, садиби, живоплоти. Оскільки сільське господарство власні потреби забезпечує не повністю ( в Австрії - на ѕ, у Великій Британії і ФРН - на 2/3, у Швейцарії - лише на половину), країни регіону імпортують масло, м'ясо, тростинний цукор, кормове зерно, продукти тропіків (чай і каву), рибу.

Тваринництво. Це провідна галузь сільського господарства, на яку припадає 70% всієї сільськогосподарської продукції. Розвитку тваринництва сприяють природні умови. Завдяки кліматичним умовам можливі тривалі строки випасу - з кінця березня до початку грудня. Вологий і м'який клімат на більшій території регіону сприяє чудовому росту трав. Луки і пасовища - головна база тваринництва - займають до 60% сільськогосподарських угідь. Основною спеціалізацією тваринництва є виробництво молока, молочних продуктів, м'яса.

У регіоні сформувалися такі зони і території тваринницької спеціалізації:

- молочне скотарство (гірські райони, де розташовані альпійські луки: Швейцарія, ФРН, Австрія) і м'ясний напрям вирощування великої рогатої худоби (Велика Британія й Ірландія). Загалом у регіоні налічується біля 58 млн. голів великої рогатої худоби;

- свинарство: Велика Британія, ФРН, Нідерланди. В регіоні налічується 67 млн. свиней;

- вівчарство: Велика Британія (поголів'я овець найчисленніше а Західній Європі), Альпійські та Піренейські території Франції, Ірландія, ФРН. Загальна чисельність овець сягає 54 млн.;

- птахівництво: Франція (переважно великі сучасні ферми), Бельгія, Нідерланди, де несучість курей (260 яєць у розрахунку на одну курку-несучку за рік) найвища у світі.

Рослинництво. Ця галузь є високопродуктивною, що пояснюється не тільки сприятливими кліматичними умовами, а й належним технічним оснащенням, раціональним добором культур, ефективним використанням добрив тощо.

Швидко зростає виробництво найважливіших зернових культур - пшениці та кукурудзи. Найбільшим їх виробником традиційно є Франція, яка за експортом зернових належить до десятки світових лідерів. У північних районах значними є посіви жита. В усіх країнах, де історично склалося пивоваріння (ФРН, Бельгія, Велика Британія, Ірландія), багато орних земель відведено під ячмінь, який використовують для виготовлення пивного солоду, а у Великій Британії - для виготовлення віскі. У Франції у нижній течії та дельті Рони розташований один з небагатьох районів Європи, де кліматичні умови дають змогу вирощувати рис.

У переважній більшості країн регіону важливою продовольчою культурою є картопля, а Нідерланди - значний виробник її насіння.

Серед технічних культур домінує цукровий буряк. Франція є найбільшим виробником і експортером цукру в регіоні, значний виробник цукру - Бельгія. Вирощують цукровий буряк у ФРН та в незначній кількості в інших країнах. У ФРН „національною” культурою став хміль, що використовується для пивоваріння, великі плантації хмелю є також у Бельгії, Франції та Австрії. Історично склалися території льонарства на північному сході та півночі Франції. Значні посіви тютюну - у центральних районах Франції, південних районах Бельгії та Німеччини, в східних районах Австрії.

Важливе місце посідають олійні культури, серед яких домінує соняшник, особливо у Франції, південь якої також славиться вирощуванням оливок, з яких виробляють цінну олію. На виробництво олії спрямовується і частина врожаю кукурудзи і рапсу.

На півдні Франції в історичних областях Прованс та Лангедок розташовані великі плантації ефіроолійних культур (шавлія, троянда, розмарин, лаванда та ін.), що зумовило створення тут мережі науково-дослідних інститутів і фірм парфумерно-косметичної галузі.

У харчовому раціоні народів Західної Європи традиційно помітне місце відводиться овочам і фруктам. Тому безліч сільськогосподарських підприємств країн регіону вирощує різні сорти капусти (у тому числі брюссельську, брокколі, кольорову тощо), цибулі, моркви, огірків, шпинату, пряних трав. У південних районах, особливо у Франції, багато площ відведено під помідори.

На території Західної Європи залежно від кліматичних умов для плодових насаджень виділяють кілька „поясів” садівництва: північні райони (Ельзас, Нормандія і Бретань у Франції, Люксембург) відомі своїми яблуневими садами та яблучним вином (сидром); центральні території (Лотарингія у Франції, середня течія Рейну в Німеччині) - вишневими садами; у районах, прилеглих до Середземномор'я, більш поширеними є теплолюбні культури (персики, абрикоси, мигдаль, черешні). У тепличних господарствах Нідерландів і Бельгії вирощують багато ягід, особливо полуниць. Овочівництво та квітництво в країнах Бенілюксу цілорічне. За розмірами парників (загальна засклена площа перевищує 8,8 тис. га) Нідерланди посідають 1-ше місце у світі.

Вже давно самостійною галуззю сільського господарства у Великій Британії, Бельгії й, особливо, в Нідерландах стало квітництво, історія розвитку якого охоплює 400 років. Тут не тільки вирощують квіти (тюльпани, троянди, гвоздики, нарциси, хризантеми тощо), а й виробляють велику кількість насіння та квіткових цибулин. Майже 60% зрізаних і 50% кімнатних квітів, що продаються у світі були вирощені в Голландії. На території Нідерландів у місті Алсмер розташований найбільший у світі квітковий аукціон.

Важливу роль відіграє виноградарство. За збором винограду (6,8 млн. тонн - 3-тє місце в світі після Італії та США) та виробництвом вина (5,3 млн. тонн - 1-ше місце в світі) традиційним лідером є Франція. Виноград для власних потреб вирощують майже в кожному її агрогосподарстві. Також виноградарські райони склалися в долинах річки Мозель у Німеччині та Люксембурзі, верхнього Рейну у ФРН і в теплих долинах Швейцарії, Ліхтенштейну та Австрії.

Останніми десятиліттями багато фермерських господарств країн Західної Європи переходять на виробництво екологічно чистих продуктів - переважно без застосування хімічних агро засобів або з їх мінімальною кількістю. Незважаючи на значно вищу вартість такої продукції, попит на неї постійно зростає. Агропромисловий комплекс північноєвропейських країн становить рибальство, землеробство і тваринництво. В основному переважає м'ясо - молочний напрям (в Ісландії - вівчарство). Серед культур вирощуються зернові - жито, картопля, пшениця, цукрові буряки, ячмінь.

Південна Європа є аграрним регіоном із давніми традиціями. За стандартами ЄС сільське господарство більшості країн регіону недостатньо ефективне. Фермерські господарства невеликі за площею, переважно не більше 5 га. Малі господарства малопродуктивні й малотоварні.

Причини відсталості сільського господарства різноманітні: переважання екстенсивних форм господарювання, наявність подекуди феодальних пережитків; низький рівень механізації, хімізації та енергоозброєності селянської праці; вікова роздрібненість земельних наділів. Врожаї вирощують згідно з традиціями, без урахування умов ринку, стану ґрунтів.

Рослинництво. В усіх країнах регіону переважає над тваринництвом. За обсягами вирощування домінують «середземноморські культури». Культивують також зернові: пшеницю (переважно в центрі та у південних районах країн регіону), кукурудзу (в північних районах), жито та овес (на приальпійських та припіренейських територіях). Тверді сорти пшениці (для макаронної промисловості) вирощують на півдні Італії. Значні території зайняті під рис (в Іспанії найвища його врожайність у Європі -- 60-70 ц/га, Італія посідає 1-ше місце в Європі за його зборами). Здебільшого для зернових використовують богарні землі.

Серед технічних культур найважливішими є: у групі олійних -- оливи, плантації яких поширені на значних площах країн регіону; у групі цукроносних культур домінує вирощування цукрових буряків (особливо в Паданській низовині Італії та центральних районах Іспанії), на півдні Іспанії розташована єдина в Європі місцевість, де вирощують цукрову тростину. Португалія та Іспанія найбільше у світі виробляють кори з пробкового дуба. В незначних кількостях в Іспанії та Італії вирощують бавовник, а Греція є провідним в Європі виробником цієї культури. Культивують (найбільше на території Італійської Рив'єри) ефіроолійні культури -- троянду, лаванду, шавлію тощо. Великі площі зайняті під овочі: помідори (італійська область Кампанія), капусту, салат, цибулю. У Сан-Марино галуззю сільськогосподарської спеціалізації є вирощування зеленої цибулі на експорт. Значними є обсяги вирощування баштанних культур.

Середземноморський теплий клімат якнайкраще сприяє розвитку садівництва. На півночі поширені яблуні, груші, вишні, сливи, ближче до півдня -- інжир, абрикоси, персики, гранат, мигдаль, волоські горіхи. Експортну мету переслідує вирощування цитрусових дерев: апельсинів (в Іспанії, Італії, Португалії та Греції), лимонів (особливо в Греції). Тільки на південному сході Іспанії плодоносять в Європі фінікові пальми.

Країни регіону є одними з найбільших виробників винограду. За його зборами, виробництвом вина та експортом Італія та Іспанія входять у трійку світових лідерів: Італія поділяє 1-2-ге місця з Францією, а Іспанія стабільно перебуває на 3-му місці.

Тваринництво. Традиційно є другорядною галуззю сільського господарства (умови Середземномор'я для нього не сприятливі), але дедалі набуває більшого значення. Розводять переважно дрібну та велику рогату худобу, свиней, овець, птицю. Молочну худобу вигодовують здебільшого на альпійських пасовищах. Окремим напрямом тваринництва в Іспанії є вирощування биків для кориди.

Рибальство. Розвинуте недостатньо, причиною цього є невеликий шельф (слабка кормова база для риби) і давнє освоєння моря (велика вичерпаність рибних багатств).

Внаслідок переважання у структурі сільського господарства рослинництва зі спеціалізацією на плодівництві та садівництві регіон часто називають «садом» і «городом» Європи.

4. ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ СПІЛЬНОЇ АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ

Виняткова роль у формуванні агрополітики належала економічному і соціальному комітету Європейської комісії. Він діяв на основі 257 статті Договору про ЄС, мав статус консультативного органу ЄС, що забезпечував інституційне представництво різних сфер економічного і соціального життя. Рада консультувала Комісію як на її запит, так і за власною ініціативою, давала висновки із широкого кола питань, включаючи законодавство, на прохання парламенту, Комісії та голови ради відстежувала функціонування єдиного ринку і доповідала про виниклі проблеми і порушення. Комітет складався з 222 радників (по 24 представники від Франції, Німеччини, Італії, Великобританії; 21 - Іспанії, по 12 - Бельгії, Греції, Нідерландів, Португалії, Швеції, Австрії, 9 -Данії, Ірландії та Фінляндії, 6 - Люксембургу). Вони представляли різні сфери економіки, соціальні групи (роботодавців, осіб найманої праці й вільних професій, зайнятих у сільському господарстві, промисловості, сфері обслуговування, представників громадських організацій).

При формуванні регіональних аграрних програм як складової загальної аграрної стратегії виняткова роль належала Комітету регіонів -консультативному органу, що забезпечував представництво в ЄС регіональних і місцевих адміністрацій. Комітет, заснований у відповідності зі ст. 198а Маастрихтського договору, діяв з березня 1994 р. На нього покладалася функція підготовки висновків з різних питань, в тому числі аграрних, що стосувалися регіонів. Він здійснював перевірку доходів і витрат ЄС, стежив за якістю управління фінансами та доповідав Європарламенту і Раді аудиторів. Цей орган складався з представників, обраних по одному від кожної держави-члена та затверджених Радою, на шестирічний термін, був незалежним у виконанні своїх обов'язків.

Спільна аграрна політика - це досить складний механізм, який охоплював сотні регулювань на всіх ділянках сільськогосподарського виробництва, а також переробки і реалізації продукції.

Протягом усього періоду свого функціонування, з кінця 1950-х років, він перебував у процесі змін. Основні заходи, що здійснювались протягом 1960-1980-х років, спрямовувались на запровадження механізмів ефективного функціонування сільського господарства в межах як Євросоюзу, так і національних економік. Хронологічно і сутнісно вони були такими: у 1968 р. запроваджувалося квотування виробництва рафінованого цукру; в 1969 р. вводилась програма управління надвиробництва пшениці (започатковувалась її закупка для переробки і використання не на харчові цілі); у 1982 р. вводились граничні обсяги виробництва для молока, цукру, зерна, рапсу і помідорів як сировини для харчової промисловості; у 1984 р. вступила в дію квота на закупівлю молока; у 1986 р. зменшувались квоти на молоко та запроваджувались інтервенційні закупки молокопродуктів і м'яса; в 1988 р. прийнято першу комплексну програму, що зачіпала структурні зміни у сільському господарстві, вводились “сільськогосподарські стабілізатори” для половини сільгосппродукції та максимальні гарантовані квоти виробництва, вихід за які автоматично знижував підтримку, бюджетна дисципліна (видатки затверджувались в розмірі 3/4 середнього зростання ВВП), зниження інтервенційних цін і закупівель.

За нижчої світової ціни при імпорті стягувався компенсаційний збір, який піднімав її до мінімального рівня, зафіксованого на території ЄС. У такий спосіб підтримувалась конкурентоспроможність приблизно 1/4 аграрної продукції. Фінансова солідарність передбачала спільну оплату видатків, пов'язаних з реалізацією спільної агрополітики. Для цього розроблялися схеми регулювання ринків окремих видів сільгосппродукції, зокрема по відношенню до тих, де спостерігалося перевиробництво (зерно, цукор, молоко). Для них вводились гарантовані або інтервентні ціни. ЄС гарантував мінімальна ціну, за якою товар скуповувався спеціальними організаціями, що відповідали за надлишок і могли реалізувати їх, поки ціна на відкритому ринку підніметься. Такі механізми діяли на ринку свинини, фруктів, овочів і столового вина. Одначе Співдружність в основному фінансувала зберігання і переробку продукції. В цілому гарантовані ціни поширювалися на 70% сільгосппродукції. Для стримування перевиробництва використовувалась система квот. Бонуси вводилися, коли міжнародні зобов'язання не дозволяли ЄС установлювати імпортне мито, а світові ціни виявлялися нижчими за собівартість продукції. За їх допомогою ціни знижувались до світових, розміри виплат залежали від виробничих витрат, об'ємів виробництва, орних земель, у тваринництві - чисельності поголів'я.

Структурна політика спрямовувалась на розвиток трьох напрямків: організації виробництва, оптимізації торгових потоків і розвитку села.

Для поліпшення організації виробництва органи ЄС сприяли впровадженню досягнень науки і техніки, методів економії сировини, води й інших ресурсів, підвищенню освітнього рівня сільськогосподарських працівників, розвитку мережі консультаційних центрів, компенсації фермерам з виплати відсотків по банківських кредитах та інших інвестиційних зобов'язаннях. З метою оптимізації торгових потоків і розвитку збуту продукції поліпшувались інфраструктура та матеріально-технічна база комбінатів переробки молока і м'яса, фабрик упаковки плодоовочевої продукції, складів-холодильників, заохочувалось ство-ення кооперативних об'єднань з метою налагодження співпраці фермерів з організаціями споживачів. Наприкінці 1990-х років з'явився новий напрям агрополітики - розвиток села, що передбачав заходи по збереженню навколишнього середовища, диверсифікації виробництва, підвищенню якості життя в депресивних сільських районах.

Структурна агрополітика відрізнялася високою мобільністю, зумовленою необхідністю приведення її у відповідність з потребами виробників сільськогосподарської продукції, запобігання кризовим явищам та адекватного реагування на кон'юнктуру глобальних економічних ринків.

Модель сільського господарства ЄС була заснована на трьох базових чинниках: фермерському господарстві, багатофункціональності галузі та всебічному захисті доходів товаровиробників від ринкової і природної стихій. Постійно вдосконалювалась регуляторна політика в аграрній сфері. Вона все більше спрямовувалась на ефективну мінімізацію екстерналій, тобто похідних чинників, що виникали під дією ринкового механізму, природних факторів тощо. На початку 1990-х років сільське господарство ЄС почало відчувати вплив таких чинників, як індустріалізація та застосування у виробництві новітніх технологій. Ці обставини актуалізували вироблення агрополітичних заходів, які забезпечували б сталість розвитку. Згідно з економічними теоріями, які використовувалися в країнах Європейської співдружності, сталість - це якість розвитку галузі, за якої навколишньому природному середовищу, сільській місцевості і соціальній сфері надається паритетне значення. Аграрна політика включала пропоновані сільськогосподарськими і продовольчими організаціями ООН і СОТ концептуальну норму багатофункціонального сільського господарства з наступними елементами: а) продовольча безпека, б) охорона довкілля, в) комплексний розвиток сільських територій.

З огляду на затратність і неефективність структурної аграрної політики ЄС, а також зростаючі проблеми з торговими партнерами та розширенням Співдружності на Схід, у березні 1999 р. на засіданні Ради міністрів у Берліні було прийнято “Програму АГЕНДА 2000”, розраховану на 2000-2006 рр. Ініціатором її ухвалення був уповноважений із сільського господарства ЄС Ф.Фішлер. Запропоновані ним у липні 1997 р. тези були доопрацьовані міністрами сільського господарства країн і систематизовані в програму, що передбачила приєднання до Союзу ряду країн Східної Європи, механізм узгодження дій в рамках СОТ, перехід від цінової підтримки продукції до прямих виплат, зміну системи оцінки контролю виробництва. Також передбачалося, що у 2006 р. на підтримку галузі виділятиметься 40,5 млрд євро, або на 20 % менше, ніж у 1997 р. Планувалося знизити на 15 % цінову підтримку на зерно, або на 18 євро за тонну; скоротити на 33 % протягом трьох років (до 2002 р.) ціни на насіння олійних культур; на 10 % зменшити площу орних земель; знизити на 20 % підтримуючу ціну на яловичину (з 2780 євро за тонну до 2224), замінивши через три роки на прямі виплати; відстрочити до 2006 р. реформу молочної галузі; збільшити квоту на виробництво молока на 1,2 % на два роки для країн, які мають дефіцит цієї продукції, а з 2005 р. - ще на 1,2 % для інших членів Співдружності. Ціль цих змін зводилась до забезпечення відповідного рівня прибутків працівників, зайнятих у сільському господарстві, знищення фіксованих, в тому числі інтервенційних, цін на окремі види продукції, що компенсувались нормативним субсидуванням із розрахунку на площу сільгоспугідь під окремі культури, а також поголів'я худоби. Певному скороченню вирощування сільгоспкультур мала сприяти і вимога залишати в господарствах під пар 10 % земель.

Аграрна політика передбачала принципи аграрної структурної політики, що полягали у вирівнюванні умов господарського та соціального розвитку окремих територій, стимулювання їх економічного зростання; підтриманні міжгалузевих пропорцій і рівня доходів працівників різних сфер агропродовольчого сектора; обмеженні монополізму в продовольчому комплексі і підтримки конкурентоспроможності фермерських господарств; формуванні раціональної структури оброблюваних сільськогосподарських угідь і запобіганні неефективному використанню земель і перевиробництву продовольчої продукції; захисті внутрішніх сільськогосподарських виробників

ЄС від надмірної конкуренції зарубіжних форм та імпорту продовольства з-за меж ЄС; узгодженні цінової політики країн ЄС та усуненні перешкод на шляху розвитку інтеграції та кооперації сільськогосподарського виробництва в межах ЄС; створенні передумов для потенційного роз ширення спільного аграрного ринку з урахуванням інтересів внутрішніх виробників Євросоюзу. З цією метою створювався Європейський фонд вирівнювання та гарантій для сільського господарства (EAGFL).

Внутрішній ринок ЄС формувався відповідно до програми, яка передбачала: усунення митно-адміністративних бар'єрів і встановлення контролю за пересуванням товарів на внутрішніх кордонах країн-членів; уніфікацію статистичного обліку, технічних нормативів і стандартів; відкриття ринків державних закупівель. На початку 1990-х років був відмінений прикордонний контроль, що дозволило Співдружності щорічно економити до 15 млрд екю. Здійснювались кроки по впровадженню єдиних норм контролю, які б випливали з визнання країною-імпортером результатів перевірки, здійснюваної країною-експортером.

У кінці 1992 р. у всіх країнах ЄС були введені єдині правила проведення фітосанітарного і ветеринарного контролю, карантинних заходів і заходів боротьби із захворюваннями тварин і рослин. У 1989 р. була започаткована робота з розробки програми розвитку єдиної статистичної інформації в зоні ЄС. Її основне завдання - забезпечення Комісії і країн Співдружності інформацією про рух товарів, осіб, послуг і капіталів. Уніфіковувалися вимоги до товарів. До них належали: безпека здоров'я населення, захист інтересів споживачів і навколишнього середовища. Суть цього підходу полягала в тому, що продукція, яка вироблялась у відповідності з національними технічними нормами чи стандартами, але з урахуванням “основних вимог”, могла вільно продаватися у державах Співдружності. Спрощений підхід застосовувався до сільгоспмашин і тракторів, рідких добрив, продовольчих товарів. Вводився механізм сертифікації.

Основною метою САП, що залишалася незмінною протягом більш як 30 років, є гарантування закупівельних цін для виробників аграрної продукції та підтримка стабільного рівня доходів суб'єктів сільськогосподарського виробництва. У той же час, реагуючи на актуальні економічні, технологічні, політичні виклики, країни-члени Європейського Союзу вносили корективи у поточну аграрну політику та змінювали поточні пріоритети у залежності від актуалізації аграрної проблематики. Так на початкових етапах реалізації САП в ЄС домінували галузеві підходи, що були сконцентровані виключно на регулюванні агропромислового комплексу та рибної промисловості; на більш пізніх етапах політика була значно розширена, охопивши проблематику розвитку сільських територій, безпеки продовольчих продуктів, екологічного розвитку тощо. Короткий огляд етапів розвитку Спільної аграрної політики Євросоюзу дозволяє спрогнозувати основні тенденції розвитку агропромислового комплексу Євросоюзу та виокремити чинники впливу на сільське господарство України.

Перший етап реалізації САП (1962 - 1973 рр.) був пов'язаний із потребами у забезпеченні жителів ЄС найнеобхіднішими продовольчими продуктами. Закупівельні ціни було зафіксовано централізовано та на досить високому рівні, обмежень імпорту не було. Оскільки на даному етапі до ЄС входило 9 країн, вперше виникла потреба узгодження загальної політики регулювання цін на агропродукцію, також було запропоновано інструменти регулювання ринку, сформульовано принципи встановлення закупівельних цін і обсягів закупівель. Суб'єкти сільського господарства одержували значні суми субсидій. Витрати загального бюджету ЄС на сільське господарство у цей період перевищило 65 %, а високий рівень підтримки виробництва окремих сільськогосподарських продуктів призвів до їхнього перевиробництва.

Особливістю другого етапу (1978-1992 рр.) реформування САП стала боротьба з наслідками успішного виконання завдань першого етапу, а саме, з перевиробництвом агропродукції. Серед основних засобів САП стало жорстке регулювання закупівельних цін, що обмежувало перевиробництво агропродукції та поставки її на ринок. Вперше було запроваджено експортні субсидії, що в комплексі з рештою заходів створили більш сприятливі цінові умови для реалізації товарів на закордонних ринках. Також було запроваджено квоти на виробництво (молока), що в подальшому кардинально змінило систему САП, тому що вперше були введені кількісні обмеження на обсяги виробництва певного виду продукції. Субсидії було прив'язано до фіксованих обсягів виробництва.

Третій етап (1992 - 2000 рр.) пов'язаний з реформами MacSharry. За цей час Євросоюз пережив декілька хвиль розширення, що зумовило кардинальний перегляд умов фінансування видатків САП. Так, відповідно до реформ MacSharry було скасовано систему регулювання закупівельних цін, та замість цього запроваджено прямі виплати за гектар сільгоспугідь. Такий підхід уніфікував виплати та створив для виробника передумови для раціонального використання матеріальних, фінансових та природних ресурсів, виходячи з аналізу реальних змін на ринку. Крім того, виробники могли самостійно обирати оптимальні стратегії розвитку власного господарства, в тому числі - визначати обсяги та номенклатуру вирощуваної агропродукції. У цей період запроваджуються нові методи фінансової підтримки, що стимулюють структурні зміни в аграрному секторі ЄС: введення субсидій для осіб, що передчасно йдуть на пенсію; надається допомога господарствам, що розташовані в регіонах з порівняно несприятливим для отримання високих урожаїв кліматом. Встановлюються вимоги для фермерів щодо обов'язкових сівозмін, запроваджено обов'язкові нормативи щодо натурального відновлення врожайності земель (щорічно 10 % сільгоспугідь повинно було залишатися під паром).

Рис. 4.1.Частка агропродукції у ВВП ЄС та видатки на САП у бюджеті ЄС



5. СУЧАСНИЙ ЕТАП ФОРМУВАННЯ САП

Поточна ситуація на світових ринках, прогрес у домовленостях у рамках СОТ про лібералізацію торгівлі аграрною продукцією, з одного боку, і розбіжності у рівнях розвитку аграрного сектору окремих країн ЄС, що склалися історично, (рівень прямих виплат, продуктивність праці, структура господарств), з іншого, обумовлюють необхідність у регулярному перегляді САП, удосконаленні інструментів політики та визначенню нових цілей. З 2000-х рр. провідною ідеєю САП стає забезпечення сталого функціонування аграрного сектору ЄС через фінансування розвитку сільської місцевості та посилення вимог захисту довкілля та безпеки аграрної продукції.

«Порядок денний 2000» (Аgenda 2000) поклав початок лібералізації виробничого процесу агропродукції та ухваленню нових фундаментальних принципів САП.

По-перше, було запроваджено принцип «багатофункціональності», що поставив сільськогосподарського виробника у центр соціальної, культурної та природної системи (соціокультурний підхід прийшов на зміну функціонально-виробничому).

По-друге, було проголошено формування особливої «європейської моделі сільськогосподарської діяльності», що полягає у посиленні життєздатності та конкурентоспроможності сільського господарства ЄC, включаючи регіони з порівняно гіршими умовами виробництва. Відтак, у числі найбільш важливих пріоритетів у цей період: охорона природних ландшафтів і підтримка життєздатності сільської місцевості, розвиток сільських громад, забезпечення їхньої активності й стійкості. Важливим елементом моделі стає зміцнення вимог до виробників в аспекті якості й безпеки продовольства, захисту навколишнього середовища й підтримки стандартів добробуту. Також було спрощено правила регулювання сільського розвитку, ліквідована велика кількість інструкцій, зокрема тих , що стосувалися виробництва зернових культур. Законодавство стало більше чітким, прозорим і доступним. Особлива увага приділена регулюванню виробництва й збуту зерна, яловичини й телятини, молока й молочних продуктів, тютюну, оливкового масла й вина. Другим за значенням магістральним напрямом реформування САП на цьому етапі стає розвиток сільської місцевості, тобто проведення інтегрованої політики за допомогою єдиних заходів політики, що забезпечують більшу взаємодію між розвитком сільської місцевості й політикою цін та ринку в рамках САП.

Остання реформа САП розпочалася в 2007 році значною мірою під тиском світових процесів лібералізації (з вимогами скасування субсидій), загроз продовольчих криз та викликів продовольчої безпеки. Відтак стратегічна програма розвитку сільського господарства ЄС на 2007-2013 р. визначала наступні ключові сфери регулювання та підтримки агросектору.

1.Посилення конкурентоспроможності сільського господарства. Для вирішення цього завдання члени ЄС мають зосередити зусилля в наступних напрямах: реструктуризація та модернізація аграрного сектора; підтримка інтеграційних і продовольчих зв'язків; забезпечення доступу до науково-технічних досягнень і підтримка їхнього впровадження; забезпечення доступу до інформації та впровадження інформаційних технологій; підтримка виробництва нової продукції сільського господарства та лісового господарства; підтримка кооперації виробників.

2.Захист навколишнього середовища в сільській місцевості. Державна підтримка в цій сфері повинна сконцентруватися на впровадженні енергозберігаючих технологій; збереженні водних, ґрунтових і лісових ресурсів; зниження шкідливого впливу аграрного сектора на клімат та пов'язані з ним сфери.

3. Поліпшення якості життя в сільській місцевості і стимулювання несільськогосподарської зайнятості. Державної підтримки потребують розвиток малого бізнесу та ремесел у сільських регіонах; розвиток туризму; збереження ландшафтів; розвиток освіти для потреб багатопрофільної сільської економіки; модернізація сільської інфраструктури; створення умов для інноваційного використання поновлюваних енергетичних джерел із використанням аграрної продукції тощо.

В рамках визначених програмних цільових пріоритетів держави-члени ЄС зобов'язуються розробити власні плани розвитку сільського господарства й визначити напрямки регулювання та фінансування аграрного сектора. 2008 року був проведений проміжний огляд реформи САП 2003-2004 років (так звані «перевірки здоров'я»). Він дав можливість врахувати нові виклики (наприклад, пов'язані зі змінами клімату, екологічними катастрофами тощо). За наслідками огляду було скасовано вимоги до аграріїв залишати 10% орних земель під пар; також було прийнято рішення про поступове підвищення молочних квот та про їхню ліквідацію у 2015 р. Важливим кроком у напрямку лібералізації САП стали зміни у політиці централізованих закупівель. Вирішено, що ЄС вдаватиметься до закупівлі надлишків продукції лише з метою захисту ринку та доходів фермерів, коли ціни на продовольство знизяться до загрозливо низького рівня. Відтак, прямі виплати фермерам будуть обмежені, а фінансові ресурси скеровані на розвиток сільських територій.

Загалом цілі, поставлені реформою САП, можна поділити на три групи. До перших двох належить те, що власне ЄС прагне отримати від реформ. Третьою метою є сприйняття реформи серед населення країн ЄС.

Скорочення витрат з бюджету Євросоюзу. Донедавна Євросоюз не відчував нагальних потреб у скороченні аграрних видатків. Багаті країни-члени ЄС були спроможні фінансувати САП завдяки споживачам та платникам податків. Крім того, політична вага ЄС у СОТ також гарантувала, що підходи САП будуть захищені від коригування та тиску інших членів СОТ. Захист САП від кардинальних змін всередині ЄС забезпечувало аграрне лобі, добре організоване як на національному рівні, так і на рівні ЄС. Лобі представляє інтереси фермерів та сільських регіонів загалом, а також індустрію сільськогосподарських поставок і велику частку промисловості з переробки продовольства. Політична система таких держав-членів, як Німеччина і Франція, надає великого значення аграрним інтересам. Отже, незважаючи на кардинальне реформування, САП залишається найбільш інтегрованою політикою Співтовариства, і у зв'язку з цим поглинає значну частину бюджету ЄС. Європейський Союз щорічно витрачає понад 40 млрд євро на реалізацію САП, тобто майже 45 % свого бюджету, у той час як внесок сільського господарства у валовий внутрішній продукт ЄС становить тільки близько 2 %, а кількість працездатного населення ЄС, зайнятого в цій галузі, не перевищує 6 %.