Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Поняття внутрішнього ринку та його еволюція, етапи становлення
• 1.1 Поняття "спільний" і "внутрішній" ринок
• 1.2 Етапи становлення внутрішнього ринку ЄС
• 1.3 Правове регулювання свободи надання послуг в ЄС
• Розділ 2. Поняття "свобода надання послуг" в праві Євросоюзу
• 2.1 Правове регулювання свободи отримання послуг в ЄС
• 2.2 Виключення свободи зі вільного руху
• 2.3 Свобода заснування та етапи діяльності ЄС як складова вільного руху послуг
• Розділ 3. Вплив свободи надання послуг ЄС на треті країни
• 3.1 Договір про ЄП
• 3.2 Свобода надання послуг в ЄС
• 3.3 Поглиблення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС
• Висновки
• Список використаних джерел

Вступ

За останні 6 років, ситуація в Європі постійно змінюється, але з кожним роком на краще. Вона пройшла три складних етапи великого реформування, а саме: створено справжній спільний ринок товарів, послуг, капіталів та робочої сили, введена єдина валюта, постійно вдосконалюється політика забезпечення стабільного зростання, досягнуто значних успіхів у зменшені розбіжностей у рівнях економічного і соціального розвитку держав - членів, і тепер міжнародна спільнота наполегливо просувається шляхом вдосконалення. Дедалі більше уваги приділяється політичним аспектам інтеграції. Вже понад двадцять років провадяться прямі вибори до Європейського Парламенту. Прискорено розвивається співпраця в питаннях імміграції, охорони порядку, правосуддя, спільної політики, безпеки і оборони, зовнішньої політики.

На сучасному етапі потреба в подальшому реформуванні значною мірою пов'язана з розширенням Союзу. Одне тільки зростання кількості держав - членів вимагає перегляду механізмів вироблення і ухвалення рішень, гарантування стабільності і ефективності спільного урядування. Але головний напрям реформування - забезпечення високої демократичності загальноєвропейських інституцій. Як відзначається у Лаекенській декларації “потрібно наблизити європейські установи до громадян”. Звичайно, європейські громадяни згодні з головними цілями Союзу, проте вони не завжди простежують зв'язок між цими завданнями та повсякденною діяльністю Союзу. Вони вимагають від європейських інституцій меншої бюрократичної застиглості і особливо більшої ефективності й прозорості. Чимало громадян вважають, що Союз повинен радше займатися їхніми реальними турботами, ніж втручатися детально у справи, які, з огляду на їхній характер, було б краще довірити вибраним органам держав -- членів та регіонів. Деякі громадяни сприймають навіть такий підхід як загрозу для їхньої ідентичності. Проте, ймовірно, ще істотнішим є те, що громадяни думають, що все вирішується часто без їхнього відома, відповідно, прагнуть до кращого демократичного контролю євроінтеграції.

Процес реформування продовжуватиметься й надалі. Таким чином, держави, які прагнуть вступити до Союзу, змушені орієнтуватись на ціль, яка швидко рухається, і мають демонструвати неабияку динаміку. Найближчим часом ми зможемо оцінити, якою мірою відповідає цій вимозі європейська політика України. Вже зараз зрозуміло, що нам доведеться корегувати власну стратегію інтеграції. Зміни, що відбуваються в ЄС, практично ведуть до зникнення інституту асоційованого членства, на набуття якого спрямовані зусилля керівництва держави. При цьому спостерігається недостатня наполегливість у реалізації Угоди про партнерство і співробітництво та готовність використати можливості програми сусідства. Розроблений українськими урядовцями проект Плану дій “Україна - ЄС”, який, на жаль, не став за європейською практикою предметом широкого обговорення фахівців та громадськості, все ж, орієнтований на наближення до норм ЄС і підвищення рівня відносин з Союзом. Залишається сподіватись, що й спрямованість та темпи реформування в нашій країні забезпечать її повно масштабну участь у творенні нової Європи.

Розділ 1. Поняття внутрішнього ринку та його еволюція, етапи становлення

1.1 Поняття "спільний" і "внутрішній" ринок

В контексті євроінтеграційних прагнень нашої держави угода про зону вільної торгівлі України з Європейським Союзом (ЄС) може стати інструментом перетворень у країні. Передбачається, що економічна та торговельна співпраця між Україною та Євросоюзом відбуватиметься через «поглиблену» зону вільної торгівлі.

На відміну від класичної, поглиблена зона вільної торгівлі передбачає не тільки скасування митних тарифів на торгівлю товарами, а й лібералізацію торгівлі послугами та приведення відповідного регуляторного законодавства України у відповідність із законодавством Євросоюзу, до якого входять також угоди Світової організації торгівлі (СОТ) (гармонізація законодавства).

Це дозволить двостороннім відносинам між Україною та ЄС вийти за межі традиційних домовленостей між ЄС та іншими країнами, що не претендують на членство (наприклад, Чилі або країни Середземномор'я).

Правові засади функціонування внутрішнього ринку ЄС, зокрема, короткий виклад історії створення внутрішнього ринку ЄС та стислий опис так званих «чотирьох свобод» - свобода руху товарів, послуг, капіталу та осіб - досліджуються у працях вітчизняних науковців І.А. Грицяка, В.І. Муравйова, В.Г. Шемятенкова та зарубіжних науковців Д. Гарета, Д. Дайнена, Н. Мусиса та ін [8, 17].

Однак, у зазначених працях детально не аналізуються етапи становлення внутрішнього ринку ЄС, причини невдач на цьому шляху та способи уникнення перешкод належному функціонуванню внутрішнього ринку ЄС, що важливо не тільки для держав-членів ЄС, а і для третіх держав, які економічно інтегруються до ЄС та хочуть отримати вигоди від участі у внутрішньому ринку ЄС. Одним з найважливіших способів уникнення таких перешкод є саме ефективна гармонізація національного законодавства із законодавством ЄС.

Для розуміння змісту гармонізації законодавства як передумови отримання частки внутрішнього ринку ЄС та, відповідно, обсягу та змісту заходів, які необхідно закласти в угоду про поглиблену зону вільної торгівлі між Україною та ЄС, а також з метою уникнення надто амбіційних та невиконуваних завдань, необхідно розглянути різницю між поняттями «спільний ринок» ЄС та «внутрішній ринок» ЄС, що не збігаються за своїм змістом.

Поняття «спільний ринок» вживалося в усіх статутних договорах Європейського Співтовариства, зокрема, в Договорі про заснування Європейського Співтовариства з вугілля та сталі 1951 року, де йшлося про необхідність у межах держав-членів Співтовариства сформувати спільний ринок вугілля, заліза, металобрухту та сталі шляхом знищення митних кордонів, спрощення адміністративних приписів щодо вільного обігу відповідних товарів, уведення єдиних транспортних тарифів, запровадження єдиних цін у галузі індустрії, встановлення контролю за монополіями, введення заборони дискримінацій та субвенцій, а Договір про заснування Європейського Співтовариства з атомної енергії від 1957 року, передбачав створення спільного ринку в сфері атомної енергії [12, 107].

Відповідно до статті 2 Договору про створення Європейського Економічного Співтовариства 1957 року, завданням Співтовариства, через створення спільного ринку та прогресивного зближення економічної політики держав-членів є: сприяння гармонійному розвитку економічної діяльності; підвищення стабільності та рівня життя; встановлення більш тісних відносин між державами-членами.

Для досягнення цієї мети діяльність держав-членів мала спрямовуватися на:

- скасування між ними митних зборів та кількісних обмежень при експорті та імпорті товарів, а також інших заходів еквівалентного характеру;

- встановлення спільного митного тарифу та спільної комерційної політики з третіми країнами;

- усунення між державами-членами перешкод для вільного руху осіб, послуг та капіталу;

- прийняття спільної політики у сфері сільського господарства та транспорту;

- зближення законодавства держав-членів з метою належного функціонування спільного ринку;

- асоціація з третіми країнами для збільшення обсягів торгівлі та сприяння спільному економічному та соціальному розвитку.

Сучасне уявлення про спільний ринок сформувалося саме на основі приписів Договору про ЄЕС, відповідно до яких спільний ринок можна визначити як економічний простір без внутрішніх кордонів, у межах якого всі види товарів, а також особи, послуги і капітал вільно пересуваються за умови встановлення єдиних для всіх держав-членів правил заборони дискримінації.

Спільний ринок, створений Договором про ЄЕС у 1958 році, мав скасувати перешкоди у торгівлі між державами-членами з метою економічного процвітання та сприяння «ближчому об'єднанню жителів Європи», як було передбачено авторами Договору про ЄЕС. Спільний ринок повинен був стати засобом для лібералізації обміну товарами та послугами між державами-членами шляхом:

- створення митного союзу (усунення митних зборів між державами-членами та заснування єдиного зовнішнього тарифу);

- заборони кількісних обмежень (квот) та заходів еквівалентного характеру з метою повного забезпечення вільного руху товарів;

- забезпечення вільного руху осіб, особливо найманих працівників, послуг та капіталу.

Однак, ця програма не була завершена. Виконання поставлених завдань тривало довше, аніж це передбачалося, хоча деякі цілі було досягнуто, а саме:

- створення митного союзу (до 1 липня 1968 р.);

- скасування квот;

- вільний рух найманих працівників, що дало право громадянам будь-якої держави-члена вільно їздити до іншої держави-члена з метою отримання заробітку на таких самих умовах, як і громадяни цієї країни;

- приблизна гармонізація податків, зокрема, що стосується податку на додану вартість (1970 р.) [12, 186].

Поряд з наявними успіхами, існувала значна кількість завдань, які не були виконані протягом 15 років, а саме:

- не було суттєвого зменшення заходів еквівалентного характеру стосовно кількісних обмежень (національні технічні правила для продуктів, кількість яких зростала поряд з економічними складнощами);

- на практиці положення національного законодавства держав-членів, які стосувалися надання послуг, суттєво відрізнялись;

- свобода торгівлі товарами та послугами була також обмежена подальшою анти конкурентною практикою, що нав'язувалася державними органами влади (монопольне виробництво, надання державної допомоги).

Фактично, всі ці бар'єри у торгівлі свідчили про збереження кордонів, які були або фізичні (перевірки осіб та товарів на внутрішніх митницях), технічні (цілий ряд національних правил) або стосувалися податків (існування непрямих податків за дуже різними ставками, що спричинювало транскордонні формальності).

Всі ці невдачі у створенні спільного ринку пояснювалися надзвичайно складною процедурою гармонізації законодавства держав-членів як методу усунення перешкод. Європейське Економічне Співтовариство не змогло подолати всі перешкоди на шляху створення спільного ринку, і тоді з метою вирішення цієї проблеми з'явилася концепція «внутрішнього ринку». Це було повернення до амбіцій 1958 р., які потрібно було обмежити та зосередитися на найбільш невирішених питаннях, а саме на усуненні всіх кордонів для створення території, де вільно пересуватимуться людські та матеріальні ресурси, що забезпечить їх максимальне використання.

Ідея створення внутрішнього ринку була одразу ж підтримана урядами держав-членів ЄС. Європейська Комісія прийняла Білу книгу про завершення формування внутрішнього ринку, що була затверджена Європейською Радою у червні 1985 р. в Мілані. Біла книга містила більшість законодавчих актів (але не всі), які мали бути вжиті (приблизно 300) та були згруповані за трьома головними цілями:

- усунення фізичних кордонів шляхом скасування перевірок осіб та товарів під час перетину внутрішніх кордонів;

- усунення технічних кордонів, а саме знищення бар'єрів, що існували в національних правилах щодо товарів та послуг шляхом гармонізації або взаємного визнання;

- усунення податкових кордонів, а саме подолання перешкод, викликаних відмінностями у сфері непрямого оподаткування, шляхом гармонізації або зближення ставок податку на додану вартість та акцизних зборів [11, 186].

Через всі частини Білої книги червоною ниткою проходить ідея про нову концепцію правової гармонізації, відповідно до якої має відбутися гармонізація законодавства держав-членів, що виявиться новим імпульсом для створення внутрішнього ринку. Комісія, однак, не передбачала здійснити повну гармонізацію правових приписів, а ставила завданням усунути недобросовісну конкуренцію.

У 1986 р. держави-члени ЄС підписали та у 1987 р. ратифікували Єдиний європейський акт, яким закріплювалася методологія Білої книги стосовно гармонізації законодавства держав-членів та вносилися зміни до Договору про ЄЕС. Мета прийняття ЄЄА полягала у:

- інкорпорації концепції внутрішнього ринку, визначеної у Білій книзі, відповідно до якої внутрішній ринок визначався як «простір без внутрішніх кордонів, у межах якого гарантується вільне пересування товарів, осіб, послуг та капіталу» та встановленні граничного терміну його створення - 31 грудня 1992 року;

- встановленні спрощеної процедури прийняття рішень (кваліфікованою більшістю членів Ради) з питань, що безпосередньо впливали на функціонування внутрішнього ринку, а саме:

- зміни до спільного митного тарифу;

- вільного руху послуг;

- вільного руху капіталу;

- зближення національного законодавства.

До 1992 р. більшість поставлених завдань було виконано, зокрема, прийнято понад 90 % законодавчих актів, передбачених у Білій книзі, в основному, завдяки запровадженню спрощеної системи прийняття рішень (кваліфікована більшість), а саме:

- повна лібералізація руху капіталу;

- відміна всіх перевірок товарів на внутрішніх кордонах;

- значний прогрес у практичних питаннях забезпечення свободи підприємницької діяльності та свободи надання послуг, якого вдалося досягти шляхом гармонізації та взаємного визнання правил у регуляторних сферах, таких як банківська діяльність та страхування, взаємне визнання дипломів встановлених професій, а також шляхом відкриття ринків (public markets).

Однак, не зважаючи на такий значний прогрес, було кілька суттєвих питань, яких не вдалося вирішити, а саме:

- не було прийнято близько 10 % законодавчих актів, серед яких були такі важливі, як повна лібералізація транспортних послуг та податкова гармонізація; не були враховані деякі пропозиції, яких не було у Білій книзі 1985 р.; ці пропозиції додалися пізніше і вважалися важливими для завершення формування внутрішнього ринку, а саме:

- лібералізація таких сфер послуг, що надаються населенню: телекомунікації, електроенергія, газ, поштові послуги; та заснування транс'європейських мереж;

- транспозиція законодавства: значна частина ухвалених директив, які були основою законодавства з питань внутрішнього ринку, не була транспонована у національне законодавства держав-членів;

- реалізація актів, які були належним чином транспоновані відповідно до графіку, однак застосовувалися національними органами управління держав-членів недостатньо або внаслідок неврахування цих положень в адміністративній практиці та внаслідок їх різної інтерпретації країнами.

Більше того, підприємства та споживачі, які зазнали збитків внаслідок таких невдач, не завжди мали доступ до швидких та ефективних засобів відшкодування заподіяної шкоди.

Починаючи з 1992 р., Комісія доклала зусиль з метою прискорення повного формування внутрішнього ринку. Комісія регулярно надавала доповіді за результатами перегляду отриманих результатів та започатковувала програми дій з метою завершення розпочатих раніше проектів.

Одним з головних своїх завдань у контексті розширення Європейський Союз вбачає розвиток ближчих відносин з його «новими сусідами» - Росією, Україною, Молдовою, Білоруссю та південними середземноморськими країнами, які зможуть отримати доступ до ринку Європейського Союзу у разі досягнення прогресу у приведенні їх національного законодавства у відповідність до acquis communautaire. Доступ до внутрішнього ринку зазначених країн має взаємні вигоди, зокрема, у разі здійснення торгівлі між ними та країнами-членами ЄС, що надасть можливість новим країнам пристосуватися до сучасних вимог ринкової економіки.

Звичайно, Україна не є поки що державою-членом ЄС, однак вона прагне мати європейську перспективу членства і взяла на себе відповідні зобов'язання. Незалежно від того, який перелік директив буде визначений в графіках їх імплементації в рамках Нової Посиленої Угоди між Україною та ЄС та поглибленої зони вільної торгівлі як її складової, Україна не має ними обмежуватися, а потрібно враховувати в законодавстві й відповідні регламенти ЄС, що мають пряму дію в державах-членах ЄС і не потребують імплементації в національне законодавство, та інші акти, навіть так зване «м'яке право ЄС» - soft law (це документи, рекомендації, висновки, які не є обов'язковими і відтворюють тенденції розвитку законодавства ЄС у тій чи іншій сфері) [11, 176].

Регламенти, директиви, що стосуються однакових питань, а також «м'яке право» нерозривно пов'язані, саме тому незалежно від того, які акти будуть передбачені у відповідних графіках, цей перелік не може бути винятковим, а Україна має враховувати весь масив актів у відповідній сфері.

Зважаючи на те, що законодавство ЄС постійно змінюється, Україна має спостерігати за процесом нормотворення в ЄС, щоб бути в курсі останніх змін, що відбуваються, та відповідно реагувати на них вчасно. Для цього необхідно, щоб до Нової Поглибленої Угоди, переговори про укладення якої ще досі тривають, було закладено положення щодо включення українських експертів як спостерігачів до відповідних груп з розробки проектів актів ЄС у сферах, передбачених НПУ, вже на етапі їх розробки.

Додатково зазначимо, що гармонізація законодавства України із законодавством ЄС не самоціль, а засіб забезпечення якнайглибшої економічної інтеграції. Загальний формат поглибленої зони вільної торгівлі передбачає, що її створення не обмежується заходами зовнішньоекономічної політики, а потребує узгодження між сторонами широкого кола питань, пов'язаних з реалізацією внутрішньодержавної політики. Для цього потрібно докласти значних зусиль у сфері гармонізації українського законодавства із законодавством ЄС.

Перспективи подальших наукових досліджень у цьому напрямі мають стосуватися детального дослідження механізму функціонування внутрішнього ринку ЄС, зокрема, так званих «чотирьох свобод» (свобода руху товарів, послуг, людей та капіталу).

1.2 Етапи становлення внутрішнього ринку ЄС

Початковий період (1958-70)

У Римі шість країн-засновників Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) домовились про створення між собою митного союзу та початок програми наближення своїх національних законодавств. 1 липня 1968 року, за 18 місяців о закінчення перехідного періоду, визначеного у Римському договорі, із зникненням митних тарифів і квот у торгівлі всередині Співтовариства митний союз став реальністю.

Від початку 1970-3 рр. до Білої Книги 1985 року

70-і рр. були позначені низкою подій (закінчення Бреттон-Вудської міжнародної валютної системи, невдача першої спроби створення економічного і валютного союзу, нафтові кризи тощо), які справили негативний вплив на економіку країн-членів Європейського економічного співтовариства. Ці події призупинили процес створення спільного ринку і на початку 80-х рр. в атмосфері відчувався присмак „європесимізму”. Тим не менше, низка факторів сприяла народженню нової сили, яка сприяла появі у 1986 році Єдиного Європейського акту. Цими факторами були:

- рішення Суду ЄС, яке у 1979р. встановило принцип взаємного визнання національних норм;

- низка дискусій між країнами-членами на Самміті у Фонтенбло у 1984 р., що сприяло народженню нового поштовху до побудови Європейського Співтовариства;

Право внутрішнього ринку ЄС:

- зростаюче переконання головних промислових кіл конкурентноздатності на міжнародному рівні.

І саме на цьому тлі у 1985 р. Європейська Комісія опубліковує Білу Книгу про конкуренцію на внутрішньому ринку. У даному документі визначено 279 законодавчих заходів, необхідних для зняття перешкод на шляху торгівлі всередині Співтовариства, та запропоновано програму створення єдиного європейського ринку до 31 грудня 1992 р.

Від Єдиного Європейського Акту 1986 р. до внутрішнього ринку 1993 р.

Єдиний Європейський Акт було прийнято у 1986 році і він вступив у силу 1 липня 1987 року як логічне продовження Білої Книги 1985 року. На той час здавалося очевидним, що амбітна програма законодавства, запропонована Європейською Комісією, не може реалізовуватись без голосування кваліфікованою більшістю у Раді Міністрів. Тому, згідно з Актом до Договору вносилась нова стаття - Стаття 100а (ст. 95 згідно з новою нумерацією), - яка стосувалася заходів зі створення внутрішнього ринку. Вона розширила використання голосування кваліфікованою більшістю у Раді Міністрів (за винятком заходів у податковій сфері, щодо свободи пересування і прав та інтересів зайнятого населення) та дозволила уникнути частих затримок при прийнятті одноголосного рішення. До того ж у Акті було формально закріплено дату 31 грудня 1992 року, запропоновану в Білій Книзі, та дано визначення внутрішнього ринку як „території без внутрішніх кордонів, в межах якої забезпечується свобода руху товарів, осіб, послуг та капіталу у відповідності з вимогами Договору” [8, 32].

Незважаючи на те, що низка положень все ще чекала свого прийняття та/або зміни, в цілому о 1 січня 1993 року внутрішній ринок Співтовариства було створено. Було прийнято більшість законодавчих проектів, визначених у Білій Книзі: повністю скасовано перевірку товарів на внутрішніх кордонах, скасовано рутинні перевірки осіб на внутрішніх кордонах, лібералізовано велику кількість послуг, введено взаємне визнання дипломів та оцінок, відкрито ринки тощо. Тим не менше, програма не була повністю завершена: не було вжито законодавчих заходів щодо:

- повної відміни перевірки осіб на кордонах;

- статуту європейської компанії;

- введення європейської торговельної марки;

- повного відкриття енергетичної ринку;

- повної лібералізації транспортних послуг;

- гармонізації непрямих податків, особливо ПДВ.

У грудні 1992 р. після оприлюднення звіту Сазерлена Європейська Комісія направила до Ради Міністрів та Європейського Парламенту Комюніке про функціонування внутрішнього ринку. Звіт отримав форм” Комюніке пі назвою „Вплив та ефективність єдиного ринку". У червні 1997 року в Плані дій Європейської Комісії щодо єдиного ринку було визначено чіткий перелік необхідних законодавчих заходів, таких як спільна система ПДВ, відміна перевірки осіб на внутрішніх кордонах, статут європейської компанії та лібералізація газопостачання. План дій було затверджено Радою Європи на Амстердамському Саміті в червні 1997 року. Шість місяців по тому на Люксембурзькому Саміті Рада Європа звернулась о Ради Міністрів з проханням пришвидшити виконання плану дій. Але не зважаючи на всі заходи, направлені на завершення формування внутрішньо ринку, він все ще залишається незавершеним проектом. Тим не менше, розмаїття його недоліків та перехідних моментів неухильно зменшується.

Стратегія внутрішнього ринку на 2003-2006 рр.

З метою зміцнення функціонування внутрішнього ринку та повного використання переваг розширеного Європейського Союзу було розроблено Стратегію внутрішнього ринку, у якій були визначені пріоритети та план заходів на період 2003-2006 рр. Вона вважається одним із ключових інструментів координації економічної політики на рівні ЄС наряду із Засадами загальної економічної політики та Засадами зайнятості. Нова стратегія має надати нового поштовху реалізації амбітної цілі, визначеної Лісабонським процесом - 2010 рік. Більше того, після процесу розширення внутрішній ринок необхідно зміцнити аби уникнути ризику його фрагментації та повністю використати можливості, які пропонує країнам-членам розширений ринок. І насамкінець, стратегія повинна надати прискорення структурним реформам, необхідним ля розширення потенціалу росту європейських економік. Стратегія має на меті зміцнити „основи" або „базис" внутрішнього ринку: зняти перепони на шляху торгівлі товарами та послугами і забезпечити належну імплементацію та виконання законодавчих норм. Тому стратегією визначено перелік пріоритетів та план їх виконання. Вона має розглядатися як спільний план, для виконання якого Рада Міністрів, Європейський Парламент та країни-члени повинні докласти всіх зусиль [9, 176].

Стратегія внутрішнього ринку визначила головні пріоритети, яких необхідно досягти у найближчі декілька років, а саме:

- сприяння вільному руху товарів. Технічні бар'єри продовжують заважити вільному руху товарів між країнами-членами, а торгівля між країнами-членами залишається більш дорогою і складною ніж ведення бізнесу всередині країни. Свобода руху товарів (та послуг) спирається, насамперед, на довіру щодо контролю з боку інших країн-членів. А отже, існує необхідність у заходах, які б зміцнили довіру о нормативно-правової бази у сфері свободи руху товарів.

- інтеграція ринків послуг. У сфері послуг між країнами-членами все ще лишаються значні відмінності у їх законодавчих нормах, які становлять перешкоду вільному переміщенню послуг. Перешкоди стоять на всіх етапах ведення бізнесу - від заснування бізнесу до сервісного обслуговування, що відлякує компанії, особливо малі та середні підприємства, від ведення бізнесу в інших країнах-членах.

- організація високоякісної мереженої галузі. За останні десять років завдяки технологічному поступу та розвитку законодавства Співтовариства були значно відкриті ринки мережевої галузі. Мережева галузь підпорядковується окремим зобов'язанням щодо суспільних послуг. Європейська Комісія скоро опублікує Зелену Книгу з метою створення широкої бази даних питань, які потребують вирішення в даній сфері. Необхідно зробити значні інвестиції ля підвищення якості інфраструктури галузі в ЄС, особливо у його нових членах, і як засіб формування таких інвестицій буде корисне тісне партнерство між держаним і приватним сектором, хоча деякі питання ще потребують свого вирішення.

Право внутрішнього ринку ЄС:

- зниження негативного впливу податкових перепон. Існування 25 різних систем оподаткування підприємств становить проблему для рівного функціонування внутрішнього ринку. Такі проблеми, як існуюча система ПДВ, трансфери між двома компаніями однієї групи, різні ставки податків у різних країнах-членах (наприклад, податку з дивіденів) та ін., стримують транскордонні відносини на внутрішньому ринку.

- розширення можливостей для проведення закупівель. Транскордонна участь у замовленнях залишається обмеженою. Низький рівень конкуренції у сфері державних закупівель веде о втрати можливостей та, особливо, до неефективного використання коштів платників податків. Тому необхідно спростити та гармонізувати низку національних норм щодо процедур проведення конкурентноздатних тендерів. Також необхідне сприяння партнерствам між державним і приватним сектором.

- покращання умов для бізнесу. Заходи, необхідні для розвитку підприємництва та інновацій, знаходяться у сфері прямого контролю країн-членів. Європейська Комісія займається організацією обміну досвідом та найкращими підходами у даній сфері через програму BEST. Тим не менше, політика у сфері внутрішнього ринку також прямо пов'язана з розвитком підприємництва та інновацій в рамках економіки, яка все більше стає економікою знань.

- вирішення демографічних питань. Старіння населення становить проблему ля пенсійної системи, економічного зростання, державних фінансів та системи охорони здоров'я. Певні заходи на рівні Співтовариства можуть зіграти позитивну роль у сфері пенсій за посадою і, особливо в становленні розумної основи, яка б дозволяла пенсійним фондам ефективно працювати на внутрішньому ринку.

- спрощення нормативно-правового середовища. Покращення та спрощення нормативно-правового середовища є визначальним для конкурентоспроможності. Це також є важливим при інкорпорації європейського законодавства в національні законодавства країн-членів.

- дотримання норм. Країни-члени повинні відігравати активну роль у повсякденному управлінні внутрішнім ринком з метою забезпечення ефективної реалізації відповідних заходів. Єдиним засобом вирішення проблеми є подання скарги до Європейської Комісії, яка може розпочати процес щодо порушення країною-членом правових норм або судовий процес на національному рівні. Ці ва заходи передбачають повільні, а інколи і дорогі процедури. Європейська Комісія розробила ініціативу SOLVIT, метою якої є поліпшення застосування норм щодо внутрішнього ринку. Країни-члени повинні визначати більш амбітні цілі для заміни національних норм європейськими для підтримання політичного тиску щодо інкорпорації директив. Європейська Комісія видасть Рекомендації щодо „найкращих підходів” та пришвидшить превентивний діалог з країнами-членами. Також можливим є зобов'язати країни-члени повідомляти Європейську Комісію в електронній формі про відповідні заходи та надавати таблиці відповідності. Мають бути розроблені стандартний період заміни законодавчих норм (2 роки), стандартні статті та статті, що містять санкції, які б поставили співробітництво в адміністративній сфері на більш стабільну.

1.3 Правове регулювання свободи надання послуг в ЄС

Свобода надання послуг - це базова свобода Спільного Ринку, яка разом з свободою переміщення осіб, товарів і капіталу становить основу процесу європейської інтеграції. Вона робить можливим для громадян ЄС надавати послуги і користати з послуг без будь-яких обмежень щодо громадянства.

Юридичні норми, що стосуються цієї свободи, були визначені в Договорі. Згідно зі ст. 49, перший абзац (до внесення змін - ст. 59, перший абзац) Договору обмеження свободи надання послуг мали бути ліквідовані по відношенню о громадян країн-членів Європейського Співтовариства, які знаходяться в іншій державі щодо споживача послуг. Абзац 2 ст. 49, натомість, надавав Раді можливість поширення повноважень, що виникають з Договору, на громадян третьої країни, що надають послуги і провадять свою діяльність на території Співтовариства [17, 143].

Лібералізація вільного руху послуг відбувалася поступово. Постанови, що стосувалися вільного руху послуг, забороняли країнам-членам ЄС вводити нові обмеження і вимагали поступового скасування вже існуючих обмежень під час перехідного періоду (колишня ст. 59). Як і ведення господарчої діяльності, проведення діяльності з надання послуг повинна була підлягати лібералізації на основі загальної програми і директив, виданих з метою її реалізації (колишня ст. 63).

Припускалося, що процес мав закінчитися в кінці шістдесятих років, але, можливо з огляду на свою специфічність, прогрес гармонізації законодавства на рівні Співтовариства у сфері вільного надання послуг не відбувся такими швидкими темпами як передбачалося. Власне, фінансові і транспортні послуги були, і навалі є, сферою діяльності, сильно захищеною законодавствами країн-членів ЄС, і є найбільшою перешкодою процесу лібералізації.

Беручи під увагу факт, що частка сектора послуг у ВВП Європейського Співтовариства становить на даний момент 2/3, Європейська Комісія особливо наголошує на ліквідації всіх перешкод вільного пересування послуг. У січні 2004 року було представлено проект нової директиви про послуги у межах Внутрішнього Ринку. Головною тезою цієї директиви є впровадження усіх пільг щодо надання послуг для бізнесу у найширшому розумінні цього слова.

Перший параграф статті 50 Договору визначає поняття послуги як "дії, що як правило виконуються за винагороду, настільки, наскільки вони не визначені положеннями щодо вільного руху товарів, капіталу та осіб".

Поняття "послуги" згідно зі ст. 49 і наступними статтями Договору не ідентичне дефініції послуги, що використовується в економічних науках. Згідно зі ст. 50 (другий абзац) Договір наводить як приклад діяльність промислового характеру, торгівельного, ремісничу діяльність і здійснення вільних замовлень. Тим самим, вільне надання послуг передбачає також туристичні послуги і будівництво, наймання житла, лізинг, весь об'єм фінансових послуг, консультування, посередництво, рекламну діяльність, а також послуги, що їх надають лікарі, інженери, архітектори та юристи. Варто вказати, що наданням послуг, згідно зі ст. 49 і наступними статтями Договору, не вважається надання транспортних послуг, які підлягають окремому режиму транспортної політики.

Стаття 50 Договору зазначає, що послуга зазвичай винагороджується, а це означає, що послуга інколи може надаватися безкоштовно. Отже, йдеться особливо про таку діяльність, як промислова чи торгівельна, реміснича діяльність чи виконання вільних замовлень, яка зазвичай приносить прибуток або іншу послугу взамін; оплачується зазвичай з приватних джерел, хоча необов'язково особою, що замовляє послугу. Таким чином, навчання в закладах освіти, що фінансуються в основному державою, не є послугою згідно з постановами Договору, але послугою є, наприклад, медичне переривання вагітності згідно з законодавством держави, в якій ця послуга була надана.

Далі, ст. 50 Договору зазначає, що як послуги визначається така діяльність, що не підлягає дії положень щодо вільного пересування товарів, капіталу і осіб.

З того факту, що послуги виразно відокремлюються від товарного обороту, можна зробити висновок, що основа свободи надання послуг належить до нематеріальних об'єктів. Варто підкреслити, що в європейській судовій практиці постанови, що стосуються цих двох свобод, інтерпретуються паралельно. Таким чином, телевізійна трансляція - це послуга, але матеріали, носії звуку, плівка та інші продукти, що використовуються для телетрансляції, підлягають нормам щодо вільного пересування товарів.

Послугами вважаються лише такі дії, що - на відміну від ст. 39 Договору - виконуються самостійно, і, як правило, оплачуються, і скоріше з приватних, а не державних, джерел. Зі статей 49 і 50 Договору виникає, що йдеться виключно про ті послуги, що здійснюються між особами, які проживають в різних країнах-членах Європейського Співтовариства. Потім впроваджується знову обов'язковий транскордонний елемент, а це означає, що законодавство Співтовариства не буде діяти, якщо туристична агенція з Парижу продає мешканцю Бордо поїздку до французького Сен-Тропе.

Положення ст. 49 Договору не можуть застосовуватися до діяльності, обмеженої територією лише однією країною-членом ЄС. Елемент перетину кордону, який вимагається, може бути отриманий завдяки переміщенню того, хто надає послугу, переміщення адресата послуги, або переміщення самої послуги.

В рамках договірної свободи можливі 3 різних ситуації:

- особа, що надає послуги, може відправитися о країни-члена ЄС, в якій знаходиться особа, якій послуги надаються (споживач), так звана активна свобода надання послуг, або споживач може відправитися о країни, в якій знаходиться особа, що надає послугу, так звана пасивна свобода надання послуг;

- можливо також, що сама послуга перетне кордон, без необхідності переміщення особи, що надає послугу, чи особи, що з неї користається (фінансові послуги, телевізійні трансмісії, страхові поліси), так звана свобода пересування послуги.

Договірне право вільного надання послуг може бути втілене в життя також в ситуації, коли адресат послуги направляється до країни, в якій знаходиться особа, що надає послуг, щоб там, власне, цю послугу отримати. Суд до споживачів послуг відносить також туристів і стверджує, що право отримувати ту ж саму охорону (в цьому випадку - відшкодування) - це природній наслідок свободи пересування послуг так, як вона гарантується законодавством Європейського Співтовариства. Відшкодування, про яке йдеться і яке фінансується французькою державною скарбницею, не може змінити принципів щодо охорони прав, гарантованих Договором. Це означає, що принципи призначення відшкодування своїм громадянам мають бути призначені на тих самих умовах постраждалим особам, що є громадянами інших країн-членів ЄС [15, 115].

Розділ 2. Поняття "свобода надання послуг" в праві Євросоюзу

2.1 Правове регулювання свободи отримання послуг в ЄС

Всупереч розповсюдженій думці, часові рамки надання не є для поняття послуги конститутивної ознакою. Свобода надання послуг належить загалом до транскордонної торгівлі нематеріальними продуктами і, тим самим, також о відносин тривалої заборгованості, так як, наприклад, угод страхування, угод найму помешкання, ліцензійних угод. Фактор часу стає істотним лише в ситуації, коли йдеться про специфічні форми надання послуг і відрізнення від свободи провадження господарчої діяльності. Таким чином, наприклад, німецький лікар, що відкрив кабінет в Лондоні, діє в рамках положень Договору, що стосуються господарчої діяльності, але якщо як видатний спеціаліст здійснить певну операцію в Парижі, він діє в рамках положень, що стосуються послуг. І далі страхове товариство буде використовувати свободу господарчої діяльності, якщо має офіс з постійним персоналом або лише одну особу, що діє самостійно, є уповноваженою постійно виступати від імені товариства. Тому головним критерієм вирізнення, чи йдеться про надання послуг, чи ні - є існування основної постійної інфраструктури. Натомість якщо лондонський в порядку перестрахування, порозумівшись з німецьким страхувальником, покриває частину ризику німецької фірми, то діє в рамках свободи надання послуг.

Положення, що стосуються вільного надання послуг, застосовуються також до ситуацій, в якій особа, що надає послугу та особа, для якої ця послуга виконується, залишаються в своїх (різних) країнах, а лише послуга виконується, принаймні частково, за кордоном. Таким чином, надання телевізійних сигналів, що приймаються також за кордоном, підлягає дії норм щодо вільного руху послуг.

В свою чергу, неможливим є посилання на положення про вільний рух послуг у випадку, якщо даний громадянин поселяється на не окреслений час в іншій країні з метою надання послуг або їх споживання. Якщо особа, що надає послугу, тимчасово переїжджає до країни споживача послуг, це не є рівнозначним провадженню господарчої діяльності на території іншої держави-члена ЄС. Тому страхова фірма, яка протягом довшого часу знаходиться на території іншої держави не може посилатися на положення про вільне пересування послуг, навіть якщо її перебування на території цієї держави не має форми філії або відділу, а лише звичайного офісу, з власним персоналом або представником, що переставляє підприємство на умовах агенції.

Підсумовуючи треба сказати, що діяльність, яка провадиться виключно в одній країні-члені ЄС, не підлягає свободі надання послуг за Договором. Йдеться, отже, лише про тимчасову господарчу діяльність в іншій країні-члені ЄС, при чому особа, що надає послуги не проживає там, о товариство не має постійного місцеперебування.

Згідно зі статтею 49 Договору, особами, уповноваженими використовувати право вільного надання послуг, є громадяни держав-членів ЄС, що провадять діяльність у іншій країні Співтовариства, ніж споживачі послуг. Особа, що надає послугу (але не її споживач), повинна бути громадянином однієї з країн-членів ЄС. Ця стаття визначає як елемент перетину кордону той факт, коли особа, що надає послугу, і її споживач проживають в різних державах Співтовариства. Вже відомо, що на практиці цей елемент може набувати також інших форм. У Договорі згадується лише ситуація, коли особа, що надає послугу, провадить тимчасову діяльність на території держави, для території якої ці послуги призначені (стаття 50, параграф 3). Суд ЄС визнає також право вільного переміщення тих, для кого ця послуга виконується, що на практиці означає, що вони можуть поїхати о іншої країни-члена ЄС з метою споживання даної послуги. Це, згідно з Судом ЄС - природній додаток пересування послуг, який має на меті лібералізацію діяльності, що виконується за винагороду і не підлягає вільному пересуванню товарів осіб або капіталу. Тому, наприклад, турист, особи, що вимагають специфічного медичного обслуговування, студенти чи особи, які виїжджають о іншої країни-члена ЄС в службових цілях, можуть посилатися на право вільного пересування послуг. У цьому випадку особа, що надає послугу і споживач послуги не повинні знаходитися в різних країнах. Якщо туристична агенція посилає своїх клієнтів за кордон, їх обслуговує власний гід або гід приймаючої держави, то в обох випадках ця діяльність підлягає дії положень про вільне надання послуг, бо послуга була замовлена в одній державі і в іншій була виконана. А тому як особа, що надає послугу, так і особа, що споживає послугу, переміщуються з однієї країни-члена ЄС до іншої [11, 187].

До товариств, як суб'єктів, привілейованих свободою надання послуг, застосовуються положення статті 49 Договору в зв'язку зі статтями 55 та 48. У цьому випадку товариство повинно бути створене згідно з законодавством країни-члена ЄС, а також мати місцезнаходження на території однієї з держав-членів ЄС, тому що стаття 49 використовується лише тоді, коли послуга надається підприємствам, розташованим на території Співтовариства. Оскільки ст. 49 Договору відмовляється від критерію державної приналежності споживача, то свобода надання послуг може містити також такі транскордонні послуги, які надаються розташованому на території Співтовариства відділу або філії підприємства, яке не виконує критеріїв, згаданих в статті 49, перший абзац Договору. Право в'їзду і право перебування пов'язане з пасивною свободою, яке у випадку товариств відноситься до їх органів, працівників і представників, є обов'язковим лише для товариств згідно зі статтею 48, абзац Договору.

Свобода надання послуг стосується всіх видів діяльності і поширюється також на регулятивні юридичні заходи щодо продукту, які безпосередньо або опосередковано створюють труднощі в наданні роботи особою, яка надає послуги і також на отримання послуги. Свобода надання послуг також містить так звані подружні права, а потім право в'їзду і перебування для особи, що надає послуги. Ці права мають фундаментальне значення для транскордонного обміну послуг. Право перебування при цьому обмежене періодом надання послуги і поширюється на членів родини такої особи. У сфері застосування містяться всі дії особи, що надає послуги, які слугують приготуванню послуги, що надається за кордонами країни, (наприклад, дії, що служать прониканню на ринок, такі як реклама) а також виконанню угоди і виконанню прав.

Логіка статті 49 (перший параграф) Договору вимагає, щоб ліквідація обмеження свободи послуг стосувалася також споживачів послуг. По-перше, особа, що користається послугами, має право в'їзду і перебування в державі, в якій планує скористатися з послуги.

2.2 Виключення свободи зі вільного руху

Свобода надання послуг стосується всіх видів діяльності і поширюється також на регулятивні юридичні заходи щодо продукту, які безпосередньо або опосередковано створюють труднощі в наданні роботи особою, яка надає послуги і також на отримання послуги. Свобода надання послуг також містить так звані подружні права, а потім право в'їзду і перебування для особи, що надає послуги. Ці права мають фундаментальне значення для транскордонного обміну послуг. Право перебування при цьому обмежене періодом надання послуги і поширюється на членів родини такої особи. У сфері застосування містяться всі дії особи, що надає послуги, які слугують приготуванню послуги, що надається за кордонами країни, (наприклад, дії, що служать прониканню на ринок, такі як реклама) а також виконанню угоди і виконанню прав.

Логіка статті 49 (перший параграф) Договору вимагає, щоб ліквідація обмеження свободи послуг стосувалася також споживачів послуг. По-перше, особа, що користається послугами, має право в'їзду і перебування в державі, в якій планує скористатися з послуги. Іноземні громадяни мають право на ввезення іноземної валюти, потрібної для розрахунку за ці послуги, не дивлячись на те, що є валютні обмеження.

Згідно зі статтею 52 Договору, було відмінено всі обмеження вільного надання послуг в межах Співтовариства, а власне, обмеження права в'їзду, перебування, виїзду з даної країни громадянами, які хочуть надавати послуги або їх споживати. З метою реалізації цієї програми було введено відповідні директиви. Подібне трактування тих, хто хоче провадити діяльність, відмінну від найманої праці, іде так далеко, що ці особи отримують право власності на будинки, побудовані або відновлені з державних фондів, чи також право отримати дешеві будівельні кредити на таких же умовах, що і громадяни даної держави [12, 187].

"Особливі вимоги" повинні бути обов'язковими для всіх без винятку суб'єктів, що надають послуги, незалежно від їх національності. Поза тим, ці вимоги повинні мотивуватися загальним інтересом (що не завжди може означати охорону професії), але може також стосуватися охорони суспільного порядку, інтелектуальної власності, охорони працівника, споживача, національних цінностей, історичних або художніх, а також поширення знань про культуру і мистецтво, культурної політики, що має на меті забезпечення свободи слова або, врешті, безпеки дорожнього руху.

Обмеження вільного пересування послуг мають бути також об'єктивно необхідні для забезпечення отримання трудового законодавства. З таким випадком Суд ЄС зіткнувся у справі. Французький кодекс законів про працю вимагав, щоб закордонні працівники, крім дійсних дорожніх документів, мали також дозвіл на працю. Для контролю документів призначено Бюро у справах міграції (ОМІ). У зв'язку з тим, що бельгійський підприємець здійснював діяльність в Франції, вислав туди групу осіб, в тому числі і чотирьох громадян Марокко, яким він дав постійну роботу, що мали дійсний бельгійський дозвіл на працю. Крім того, вони отримали в'їзні візи до Франції, дійсні на період роботи. Під час перевірки на місці роботи працівники ОМІ зажадали, щоб їм представили французькі дозволи на працю. Оскільки вони були відсутні, ОМІ наклало на бельгійського підприємця штраф. Фірма звернулася в суд, який, у свою чергу, скерував до Суду преюдиціальний запит щодо відповідності французького законодавства статті 49 та подальших статей Договору. Суд вирішив, що країна-член ЄС може вимагати пред'явлення дозволу на працю, але не може накладати додаткових (або подвійних) умов, необхідних ля їх отримання. Країна-член ЄС тому не має права заборонити особам з інших країн-членів ЄС, що надають послуги, надавати послуги на його території, бо це порушувало б принципи вільного їх пересування.

До Франції привозили, звичайно, португальських працівників, які працювали там по кілька місяців, а потім їх відвозили назад у Лісабон. В цьому випадку також місцеве міграційне бюро зажадало французького дозволу на перебування. Суд, натомість, вирішив, що французи не мали на це права, тому що португальські працівники підлягали свободі надання послуг щодо власника фірми.

Країна-член ЄС може отримати обмеження вільного надання послуг щодо країни їх походження лише у випадках, вказаних у ст. 45 Договору (виконання державної влади) і ст. 46 Договору (порядок, безпека і здоров'я суспільства). Варто також підкреслити, що економічні цілі не належать до аргументів, що стосуються суспільного порядку.

Здається, що тут можна використовувати рішення, що відноситься до вільного пересування працівників, опрацьованого на фоні інтерпретації ст. 39 параграф 4 Договору. Важливим є те, щоб при використанні часткової зміни судового рішення брати до уваги необхідність її вузької інтерпретації і також у відповідних випадках, принцип пропорційності. В судовій практиці можна зазначити багато прикладів часткової зміни судового рішення з огляду на охорону суспільного порядку.

Поняття послуги у розумінні Договору містить у собі всі форми господарської діяльності, які не визначені положеннями Договору, що стосується інших свобод. Конститутивними елементами послуги є:

- одноразова (в розумінні необхідності отримання чергових замовлень) дія особи, що надає послуги, за яку він отримує винагороду;

- існування елементу перетину кордону, а це значить, що кордон перетинає особа, яка надає послугу, або особа, яка споживає послугу, або сама послуга (наприклад, в формі факсимільного повідомлення або електронного листа) [9, 176].

Від особи, що надає послугу, не можна вимагати наявності постійного місцезнаходження у країні, в якій надаються послуги.

2.3 Свобода заснування та етапи діяльності ЄС як складова вільного руху послуг

Економічні зв'язки між країнами світу існували завжди, але з поглибленням міжнародного поділу праці економічний взаємозв'язок держав стає все більш важливим чинником процесу відтворення, задоволення суспільних потреб та розвитку світового господарства. На сьогодні обсяг міжнародної зовнішньої торгівлі зростає з кожним роком. Зумовлено це тим, що підвищення ефективності господарської діяльності, скорочення суспільних витрат потребують постійного поглиблення спеціалізації виробництва при забезпеченні певного рівня його концентрації. Внаслідок цих процесів відбувається становлення, розвиток та розширення міжнародного співробітництва, формується світове господарство як економічна єдність, поглиблюється інтегрованість країн.

Основою міжнародної економічної інтеграції є насамперед відповідний рівень економічного розвитку. Тому найвищого ступеня зрілості економічна інтеграція досягла у групі промислово розвинутих країн, передусім у Західній Європі. Саме тут успішно функціонує Європейський Союз - єдине поки що об'єднання країн, розвиток інтеграційних процесів у якому, послідовно пройшовши чотири попередні фази (зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний союз), дозволяє сьогодні говорити про створення валютного союзу -- міжнародної економічної інтеграції найвищого ступеня. І, безумовно, етапи формування, еволюції ЄС, його організаційно-правова побудова, сфери діяльності, механізми прийняття рішень та забезпечення їх виконання є унікальним досвідом для будь-яких міжнародних інтеграційних утворень, для СНД також.

Європейський Союз - це порівняно нове явище в історії Європи. Формально він з'явився на політичній карті 1 листопада 1993 р., коли набув чинності Договір про Європейський Союз, або Маастрихтський договір. Однак насправді Євросоюз - це лише черговий, якісно новий крок у процесі європейської інтеграції, яка має тривалу історію.

Офіційно розбудова об'єднаної Європи розпочалася із започаткування у 50-ті роки ХХ ст. трьох Європейських співтовариств: Європейського об'єднання вугілля та сталі, Європейське співтовариство з атомної енергії та Європейське економічне співтовариство.