Ісламський фундаменталізм на Близькому Сході

Ґрунтуючись на вже згадуваному принципі такфіру «войовничі» фундаменталісти проголосили, що сучасна держава в мусульманських країнах не має ісламського характеру, а політична еліта складається з «невірних i ворогів віри». Такфір по відношенню до держави вони виводили з 44 аяту, 5 сури Корану: «А хто не судить по тому, що зіслав Аллах, то це -- невірні.» Коран… -- С. 95..

Крім цього, С. Кутб у своїй концепції проголосив, що всі суспільства, які існують зараз на Землі, є суспільствами джахілійї, які не присвячують себе Аллаху, а отже, виступають проти його волі. Таким чином, невелика група «істинних мусульман» протиставляється решті світу i орієнтується, відповідно, на захоплення влади шляхом державного перевороту або громадянської війни. Як писав Кутб: «Може так статися, що вороги ісламу будуть вважати вигідним для себе не застосовувати жодних дій проти ісламу, якщо він залишить їх у спокої… Але іслам не може погодитись на це, хіба що тільки вони скоряться його владі… воістину в ісламу є право проявляти ініціативу…» Цит. за: Беляев И. Ислам: религия и политика // Диалог. -- 1990. -- № 6. -- С. 92..

Агресивність ісламського екстремізму, що поєднується з експансіонізмом, фактично, закликає йти завойовувати світ. Найкоротшим шляхом для досягнення своїх цілей екстремісти вважали такий засіб як політичне насильство. З цього відповідно i випливають ті стратегії боротьби, які використовували в своїй діяльності радикальні фундаменталістські організації. Перша стратегія, яка була застосована сирійськими групами в кінці 70-х -- на початку 80-х років, полягала в розв'язанні кампанії терору, котрий мав дестабілізувати правлячий режим i призвести до загального повстання. Друга, заснована на ідеях С. Кутба, передбачала створення общини «істинних мусульман», яка, зміцнівши, розпочне громадянську війну проти решти «невірного» суспільства. Третя, що використовувалась організацією «аль-Джихад» (Священна війна) у Єгипті, виходила з необхідності спочатку шляхом державного перевороту захопити владу, а вже потім зверху проводити тотальну ісламізацію суспільства.

Однак, як зазначає відомий російський історик -- арабіст Р. Ланда: «Відмінності в політичному забарвленні та спрямованості течій фундаменталізму не змінюють питання про його спільне (до певної міри) коріння i практично єдине походження у всіх країнах його розповсюдження.» Ланда Р. Исламский фундаментализм … -- С. 35.. Ця теза знаходить підтвердження при розгляді організаційної структури та соціальної основи фундаменталістських організацій.

Найбільш чіткою та розробленою була структура організації «Брати-мусульмани». Вона мала назву «система сімейств» i являла собою свого роду піраміду, основою якої були сімейства, що складалися з 10 членів. Чотири «сімейства» об'єднувалися в плем'я (ашіра). У свою чергу, п'ять «племен» складали «групу» (рахт), а п'ять «груп» об'єднувалися у «фалангу» (катіба), яка, відповідно, складалася з тисячі чоловік.

На чолі «Братів-мусульман» стоїть «верховний наставник». У 1971-1985 роках ним був Омар Тильмісані. Виконавчим органом при «наставнику» є «Генеральне бюро орієнтації», члени якого, числом 10-20 чоловік, призначалися ним самим. Після ХІ з'їзду (1974 р.) в «Генеральне бюро» увійшли, зокрема, Мухаммад Газалі, Юсуф аль-Кардаві, Саліх Ашмаві, Абд-ар-Рахман Халіфа. «Генеральна консультативна асамблея», що складається з 150 членів, володіє консультативними функціями i скликається раз в рік. Існує ще також цілий ряд допоміжних i технічних органів та служб Игнатенко А. Халифы без… -- С. 91..

Решта фундаменталістських організацій i груп мали в цілому схожу організаційну структуру. Це пояснюється перш за все тим, що більшість з них перебувала на нелегальному становищі, а значна їх частина історично походила від «Братів-мусульман».

Очолювали організації, як правило, харизматичні лідери, найчастіше творці-засновники. Для прикладу можна назвати єгипетську групу «ат-Такфір ва-ль-Хіджра» (Звинувачення в безвір'ї i відхід від світу), яка діяла в ІІ половині 70-х років. Керував нею одноосібно її засновник Ахмед Шукрі Мустафа. Проте, існували організації, де керівництво здійснювалось на колегіальних засадах. Так лідер «Муназзамат ат-тахрір аль-ісламій» (Організація ісламського визволення) Саліх Сірійя був головою неформальної виконавчої ради з 12 чоловік, i змушений був виконувати її рішення. Як правило, екстремістські організації складалися з ізольованих одна від одної груп, у кожну з яких входило не більше 10-11 чоловік. Часто ці групи, наслідуючи «Братів-мусульман», називалися «сім'ями». Кожна з них спеціалізувалася на певному виді діяльності: місіонерській, пропагандистській роботі, вербуванні нових членів, здійсненні терористичних актів або вуличних боях Коровиков А. Исламский экстремизм… -- С. 92..

Виходячи з даних про арешти, чисельність найбільшої екстремістської групи «Аль-Джихад» на початку 80-х років мала досягати 4 тисячі осіб. Решта єгипетських організацій налічувала від 100 до 1000 чоловік. Загальна кількість радикальних фундаменталістів у Єгипті на рубежі 70-х -- 80-х років -- обчислювалась в 10-20 тисяч, а кількість співчуваючих -- приблизно в 200 тисяч. Сирійських екстремістів налічувалося в цей час не менше 10 тисяч, а число співчуваючих -- не менше декількох сотень тисяч.

Розглядаючи віковий та професійний склад фундаменталістських організацій більшість вчених погоджується, що в 70-ті роки соціальною основою фундаменталізму була частина інтелігенції та середніх верств суспільства.

Дві третини членів «Муназзамат ат-тахрір аль-ісламій» та «Гамаат аль-муслімін» були вихідцями з сільської місцевості та невеликих містечок. Але на час вступу в організацію вони вже прожили певний час у великих містах. Близько 1/3 членів цих організацій належали до міських верств інтелігенції, торговців та державних службовців; їх батьки займали часто високе становище у суспільстві Менделл М., Мюллер З. Исламский фундаментализм в Египте. Социальные и социально-психологические аспекты / Мусульманские страны. Религия и политика (70-80-е годы). -- Москва: Наука, 1991. -- С. 87..

9/10 членів групи «Аль-Джихад» були молодші 30 років. А середній вік членів «ат-Такфір ва-ль-Хіджра», на час вступу в організацію, був 24 роки. Основну масу ісламських екстремістів складали студенти -- 40--50 %, як правило, з технічних вузів. На другому місті за чисельністю були інженери та люди вільних професій (лікарі, фармацевти, викладачі) -- 15--25 %. Решту частину складали військові, ремісники, державні службовці, дрібні торговці (детальніше див. у додатку № 2).

Професор соціології Американського університету в Каїрі Саад ед-Дін Ібрагім на основі конкретних соціологічних досліджень склав психологічний портрет типового фундаменталіста: «Середній вік члена організації складає від 20 до 30 років, він є студентом університету або недавнім випускником… Його оцінки в школі були вище середніх. Його захоплюють дискусії, глибоко хвилюють політичні ідеї, він нетерпимий до інших точок зору i -- готовий застосувати насильство, якщо це необхідно для досягнення мети, яку він вважає шляхетною. Він хоче, щоб нафтові багатства Близького Сходу були використані в інтересах народів цього регіону. Більшість форм співробітництва з Заходом він вважає неоколоніалізмом. Він походить з середовища дрібних землевласників або середнього класу i любить досягати успіху у всіх починаннях. Як це не дивно, але частіше він має інженерну або наукову освіту, ніж гуманітарну. Не виступає проти сучасної техніки, але хоче встановлення контролю над її впровадженням, щоб уникнути порушення ісламських принципів.» Цит. за: Милославская Т. Деятельность «Братьев-мусульман»… -- С. 22. .

У 70-х роках -- на початку 80-х років діяльність ісламських фундаменталістів найбільшого розмаху набула в трьох близькосхідних країнах: Єгипті, Саудівській Аравії та Сирії.

Для єгипетських фундаменталістів початок 70-х років став новим етапом в їхній історії. Як зазначає польський вчений Й. Бєлявскі: «Після приходу до влади президента А. Садата 15 травня 1971 року в Єгипті наступив період значної лібералізації.» Bielawski J. Islam... -- S. 273.. I першим хто це відчув були «Брати-мусульмани».

Уже влітку 1971 року А. Садат встановив зв'язки з їхнім керівництвом, заявивши, що поділяє їх цілі у справі протидії «комуністичному атеїзму» та готовий до співробітництва з ними. Така позиція А. Садата пояснюється його прагненням знайти союзників у боротьбі проти з лівими силами, які на той час становили основну небезпеку для садатівського режиму.

Формально організація так i не була легалізована, але практично з 1971 до 1978 років ніяких перепон її діяльності не робилося. У 1976 році «Братам-мусульманам» навіть дозволили видавати два журнали -- «ад-Даава» (Заклик) та «аль-Іатісам» (Відданість). Мирне співіснування i фактичне співробітництво «Братів-мусульман» з урядом продовжувалось до поїздки Садата в Єрусалим. I тільки після підписання ним мирного договору з Ізраїлем вони перейшли в опозицію Васильев А. Исламский фундаментализм в Египте // Азия и Африка сегодня. -- 1986. -- № 1. -- С. 25..

Ще одним кроком Садата, що сприяв зростанню фундаменталістських настроїв у Єгипті, було створення за ініціативи уряду «гамаат ісламійя» -- ісламських студентських товариств для боротьби з впливом насеризму та марксизму серед молоді. Їх було започатковано в тому ж 1971 році. Спочатку вони користувалися певною підтримкою правлячого режиму. «Гамаат ісламійя» користувався значною свободою дій в області пропаганди ісламістських поглядів. I невдовзі їхня діяльність вийшла за межі університетів та розпочалася активна пропагандистсько-вербувальна робота серед всього населення.

Уже в 1973 році режим А. Садата відчув посилення тиску з боку фундаменталістських груп, які вимагали проголошення ісламу державною релігією, а шаріату -- головним джерелом національного законодавства. Як писав вже згадуваний М. Хейкал: «Джин вилетів з пляшки, i ніхто не міг знову загнати його туди, якими би талісманами i чарами він для цього не користувався.» Цит. за: Борисов А. Роль ислама… -- С. 137..

Такий тиск змушував уряд Садата йти на постійні поступки фундаменталістам. Наслідком цього було введення в єгипетську конституцію положення за якими принципи шаріату проголошувалися основним джерелом законодавства. Релігійна шкільна освіта стала обов'язковою. А в 1978 році було прийнято закон, який забороняв займати відповідальні посади у виборних державних органах особам, котрі розповсюджували ідеї, що суперечили або заперечували шаріату.

Однак, широка хвиля підйому політичного ісламу в 70-х роках сприяла відродженню не тільки «поміркованого» фундаменталізму, але й виникненню в Єгипті цілого ряду екстремістських фундаменталістських організацій. Тим більше, що серед фундаменталістів в цей час йшов активний процес диференціації.

Однією з перших виникла на початку 70-х років «Муназзамат ат-тахрір аль-ісламій», яку очолював Саліх Сірійя. Група була малочисельною -- всього близько 100 чоловік. Однак, вона раніше інших перейшла до активізації дій i вже 18 квітня 1974 року спробувала захопити владу в країні, вчинивши напад на військово-технічну академію в Геліополісі. Але внаслідок рішучих дій урядових сил спроба заколоту була придушена, організація розгромлена, а її керівники, Саліх Сірійя i Карем аль-Анадолі, страчені Течин Ю., Филоник А. Исламский экстремизм в Египте (70-е годы) / Ислам: проблемы идеологии, права, политики и экономики. -- Москва: Наука, 1985. --С. 196..

Ще однією новою екстремістською організацією, яка виникла в 1972 році була «ат-Такфір ва-ль-Хіджра». Засновником i керівником групи був Ахмед Шукрі Мустафа, випускник агрономічного факультету Асьютського університету. Про неї стало широко відомо в 1977 році, після викрадення та вбивства її членами колишнього міністра у справах вакфів шейха Хусейна ад-Дахабі, який був ідейним противником ісламістів.

Викрадення ад-Дахабі призвело до збройних зіткнень сил безпеки з «ат-Такфір ва-ль-Хіджра». У результаті більше 600 членів цієї організації, включаючи всю її верхівку, були заарештовані. П'ять чоловік з них, у тому числі Ахмед Шукрі Мустафа, були страчені Коровиков А. Исламский экстремизм… -- С. 127.. Однак, після розгрому «ат-Такфір ва-ль-Хіджра» не розпалася. Цьому сприяла значна чисельність групи -- 4 тисячі осіб. Вона продовжила свою діяльність i в наступні роки.

Однією з найбільш згуртованих та чисельних екстремістських організацій в Єгипті була «Аль-Джихад». Вона виникла ще в першій половині 70-х років, але активну діяльність розпочала в 1977 році. Ця діяльність мала терористичний характер i була в першу чергу спрямована проти коптів. Вкінці 70-х років поліція декілька раз проводила чисельні арешти членів організації. Такі дії сил безпеки фактично роздробили організацію i позбавили її керівного центру.

У 1980 році один з лідерів «Аль-Джихад» в Каїрі, Абд ас-Салям Фарадж, реорганізував та відновив групу як цілісну загальнонаціональну організацію. До «Аль-Джихад» приєдналися i невеликі самостійні екстремістські групи. А в кінці 1980 року Фарадж написав та видав книгу «Забутий обов'язок», яка стала програмним твором «Аль-Джихад» Течин Ю., Филоник А. Исламский экстремизм…-- С. 201. .

З січня 1981 року в керівництві організації почали обговорювати можливість захоплення влади в країні. 25 вересня було затверджено план збройного виступу, який передбачав вбивство А. Садата. Була сформована ударна група з 4 чоловік, на чолі з лейтенантом Ахмедом Шаукі аль-Ісламбулі. Видаючи себе за солдатів, вони взяли участь у військовому параді 6 жовтня 1981 року, на якому був присутній А. Садат. Під час параду було здійснено вдалий замах на президента. Однак, дальшому здійсненню плану перешкодили швидкі дії служби безпеки Борисов А. Роль ислама… -- С. 140..

Єдиним містом, в якому відбувся виступ фундаменталістів, був Асьют. 8 жовтня 1981 року вони здійснили напад на управління безпеки та два поліцейські відділи. Очолював екстремістів полковник аз-Зумр. За відсутності підтримки населення цей виступ невдовзі був придушений. Восени 1982 року відбувся суд над членами «Аль-Джихад», проте, більшість з них залишилась на свободі. Четверо чоловік, що здійснили замах на А. Садата, та Абд ас-Салям Фарадж були страчені.

Отже, можна констатувати, що серед основних причин обмеженості успіхів опозиційних екстремістських угрупувань в Єгипті були не відповідні часу як форми та методи їх діяльності (змовницькі, сектантські), так i сама їх ідеологічна платформа.

Існування фундаменталістського руху в 70-х роках у Саудівській Аравії було тісно пов'язане з особливостями її суспільно-політичного устрою. «Саудівська держава була створена на хвилі ваххабітського релігійного руху, що, безперечно, наклало відбиток i на характер державної влади, політичний лад, весь устрій цієї країни.» Малышева Д. Религия и общественно-политическое развитие… -- С. 22..

Коран i шаріат й надалі визначали все суспільно-політичне життя у Саудівській Аравії, змінюючи собою конституцію, комерційний, карний i громадянський кодекси. Декретом 1961 року в королівстві була заборонена всяка інша ідеологія, окрім ісламу. Духовна та світська влада поєднувалися в особі короля, панував абсолютизм. Король одночасно був i керівним шейхом всередині племінної системи, i головним імамом уламів, i главою саудівського клану, i, звичайно, главою держави. У 1927 році Ібн Сауд, засновник королівства та родоначальник династії Саудидів, був оголошений на Всемусульманському конгресі в Мецці, охоронцем загальномусульманських святинь в Мецці та Медині. Ісламські приписи продовжували визначати все громадське життя саудівців, впливати на формування зовнішньої політики та вироблення позицій з основних питань сучасності.

Все це дуже наближало існуючий в Саудівській Аравії суспільний лад до фундаменталістського ідеалу «ісламської держави». Відповідно діючі там «Брати-мусульмани» були дуже лояльними до династії Саудидів. Своїм основним завданням вони проголосили підтримку правлячого режиму у боротьбі за перетворення Саудівської Аравії в лідера ісламського світу. Така позиція «Братів-мусульман» сприяла їх підтримці з боку вищих кіл мусульманських богословів, високих державних чиновників, членів правлячої династії. За короля Халеда (1975 - 1982) стосунки «Братів-мусульман» з саудівським керівництвом стали ще більш міцними i стабільними. Організація отримала офіційний дозвіл на діяльність Валькова Л. Саудовская Аравия: нефть, ислам, политика. -- Москва: Наука, 1987. -- С. 93..

Крім «Братів-мусульман» в 70-х роках в Саудівській Аравії продовжували існувати впливові релігійні об'єднання, які сприяли значному розповсюдженню фундаменталістських ідей: «Джамаа ас-саляф ас-саліх» (Група наслідування благочестивим предкам), «Ахль ат-Таухід» (Єдинобожники), «Джамаа ат-табліґ» (Група попередження про грядущий Страшний суд), «Джамаа тахфіз аль-Куран» (Група збереження Корану), «Ахль ад-даава» (Закликаючі) Игнатенко А. Халифы без… -- С. 24..

У 60-70 роках у Саудівській Аравії відбувався бурхливий розвиток нафтової промисловості та нафтотранспортної інфраструктури. Це сприяло появі таких нових явищ в житті саудівського суспільства, як збільшення міського населення, широке впровадження західної технології, навчання саудівців за кордоном, масовий наплив робочої сили з арабських країн. Неминучим наслідком цих явищ стало вторгнення в закрите саудівське суспільство певних споживацьких цінностей американського зразка паралельно з проникненням в армію, середні верстви, частково правлячий клас демократичних ідей.

Все це змусило саудидів пристосувати офіційну доктрину країни до реалій сучасного життя. Перші модернізаторські заходи були здійснені ще в середині 60-х років за короля Фейсала. Отже: «у нафтових монархіях» Перської затоки специфіка посилення політизації полягала в тому, що тут збереження середньовічних соціальних та політичних інститутів i привілейованих позицій улама поєднувалось з «засвоєнням» племінною та фінансовою елітою окремих плодів західної цивілізації.» Ислам в современной политике… -- С. 172..

Таке становище дало можливість частині фундаменталістів вважати, що офіційна доктрина Саудівської Аравії стала вміщувати багато відступів від основоположних принципів ісламу. Це підготувало ґрунт для появи екстремістських груп, опозиційних правлячого режиму.

Такою опозиційною силою стала група радикальних фундаменталістів на чолі з Джу-хайманом аль-Отейбі. Її зародження відбулося в 1973 році, коли аль-Отейбі з частиною однодумців вийшов з організації «Джамаа ас-Саляф ас-саліх». На 1976 рік число прихильників аль-Отейбі значно зросло. У 1977 році він видав брошуру «Правила клятви та підкорення: невірна поведінка правителів», в якій була сформульована ідеологія групи, що мала яскраво виражений екстремістський характер. Це стало причиною арешту влітку 1978 року Д. аль-Отейбі та 98 його послідовників. Невдовзі вони були випущені, але перебування у в'язниці остаточно радикалізувало їх. I, як зазначає Л. Валькова: «Після революції в Ірані опозиційний рух в Саудівській Аравії активізувався.» Валькова Л. Саудовская Аравия… -- С. 96.. У середині 1979 року група почала готуватися до збройного виступу.

Варто відзначити, що група широко пропагувала ідеї про прихід махді -- ісламського месії, спасителя. Ним було проголошено зятя аль-Отейбі, 27-річного колишнього студента-теолога Мухаммада Абдалаха аль-Кахтані.

У зв'язку з цим виступ було призначено на 20 листопада 1979 року (1 мухаррама 1400 року хіджри). У цей день, за уявленнями екстремістів, мав відбутися прихід махді. Але ще 16 листопада декілька загонів фундаменталістів захопили район на північ від Медини. Тут розпочалось активне вербування прихильників, а 17 листопада відбулися перші сутички з армійськими підрозділами. 19 листопада число повстанців перевищило 3 тисячі. Цього ж дня загони фундаменталістів розділилися: частина, на чолі з аль-Отейбі, пішла на Мекку, а інші -- почали наступати на Медину.

У Медині екстремісти зіткнулися із значними силами армії та Національної гвардії i були швидко розгромлені. Кількість вбитих досягла 750 чоловік.

Та частина повстанців, що рушила на Мекку, досягла значних успіхів. 20 листопада, змішавшись з паломниками, вони захопили мечеть аль-Харам i 35 тис. заручників, що знаходились всередині. Було проголошено прихід махді.

Ісламські екстремісти повністю контролювали мечеть три дні, i лише 23 листопада військам вдалось захопити внутрішній двір. Однак, повністю звільнити мечеть вдалось тільки 3 грудня. У нападі на аль-Харам брало участь близько 600 повстанців, 117 з них було вбито i 143 заарештовано. Решті вдалося втекти. 65 фундаменталістів, разом з Дж. аль-Отейбі, були засуджені до смертної кари i 9 січня 1980 року страчені.

«Захоплення мечеті аль-Харам -- один з найбільших успіхів ісламського екстремізму» Коровиков А. Исламский экстремизм… -- C. 120..

У Сирії ісламські фундаменталісти на протязі довгого часу становили серйозну загрозу для правлячого режиму. Як твердять самі «Брати-мусульмани», Сирія стала першою арабською країною, куди з Єгипту розповсюдилась діяльність їх Асоціації.

Зростання насеристських тенденцій в арабських країнах у другій половині 50-х років значно послабило позиції «Братів-мусульман». А після створення Об'єднаної Арабської Республіки, в яку ввійшли Сирія та Єгипет, лідер сирійських фундаменталістів ас-Сібаї оголосив про розпуск організації «Братів_мусульман» в Сирії. Проте, частина її членів, незважаючи на рішення про саморозпуск, продовжила свою діяльність в країні.

Переломним в історії сирійських фундаменталістів став 1963 рік, коли після військового перевороту 8 березня до влади в країні прийшла партія Баас (Партія арабського соціального відродження -- ПАСВ).

У середині 60-х років перші спроби секуляризації у внутрішній політиці баасистів викликали протидію з боку «Братів». Вони розгорнули кампанію громадянської непокори, використовуючи мечеті як центри для ведення широкої антибаасистської агітаційної роботи. Зміна політичного курсу «Братів-мусульман» супроводжувалась пошуком нових форм та методів боротьби, для яких все більше ставали характерними насильство та екстремізм. При цьому необхідно врахувати те, що сирійські «Брати-мусульмани» ніколи не були цілісною єдиною організацією. Вони завжди поділялися на чисельні угрупування Абдувахитов А.О. О социально-политической деятельности сирийских «Братьев-мусульман» / Востоковедение. - Ташкент: Изд-во ТашГУ, 1988. -- С. 77..

У цей період всередині Асоціації діяли такі релігійно-політичні організації:

«Ісламський визвольний рух» -- найбільш чисельна організація, котру очолював шейх Абдель Рахман Абу Гудда.

«Загони Мухаммада» -- організація, заснована в 1965 році Мрваном Хадідом. Штаб організації знаходився в Йорданії, на території якої в спеціальних таборах була організована військова підготовка її членів.

«Партія ісламського визволення» -- штаб-квартира якої також знаходилась в Йорданії. Керував організацією шейх Заллум.

«Група «Святого Корану», яка мала свої центри в Халебі, Дамаску, Аммані та Єрусалимі. Керував нею Хазем Абу Газалі Сараджян П. Активизация деятельности организации «Братья-мусульмане» в Сирии в 1979-1982 гг. / Ислам в политической жизни стран современого Ближнего и Среднего Востока. -- Ереван: Изд-во АН АССР, 1986. -- С. 149..

Варто відзначити, що після 1963 року в діяльності ісламських фундаменталістів в Сирії з'явилася одна характерна риса -- наголос на тому, що конфлікт їх організації з правлячим режимом -- це боротьба 90 % сирійського народу проти 10 % алавітів, які захопили владу. Це було пов'язано з тим, що представники шиїтської секти алавітів (нусайритів), які складали 10 % населення країни, займали непропорційно велику кількість місць в уряді та керівному складі армії Политические отношения на Востоке: общее и особенное. -- Москва: Наука, 1990. -- С. 195..

Ґрунтуючись на фетві (законодавчому заключенні), з якою ще в ХІV ст. виступив сунітський богослов Ібн-Тамійя, «Брати-мусульмани» проголосили алавітів «невірними» i «єретиками», яких можна вбивати.

Після обрання в 1975 році єдиним керівником «Братів-мусульман» Аднана Саад-ад-Діна, організація фактично оголосила війну режиму Х. Асада. Тактика дій організації передбачала систематичне та масоване застосування терору проти алавітів, державних службовців та працівників сил безпеки.

Починаючи з літа 1979 року «Брати-мусульмани» різко активізували свою кампанію. Безумовно, важливу роль в цьому відіграв успіх іранської революції.

Однією з найбільших акцій сирійських екстремістів був розстріл курсантів Алеппського артилерійського училища 16 червня 1979 року, внаслідок якого загинуло близько 80 чоловік.

З осені 1979 року теракти відбувалися майже щоденно. Кількість вбитих за другу половину 1979 i першу половину 1980 року становить як мінімум декілька сотень Игнатенко А. Халифы без … -- С. 32..

7 липня 1980 року було прийнято закон, який встановлював смертну кару за належність до організації «Братів-мусульман». Х. Асад все частіше змушений був використовувати війська, щоб зберегти контроль над ситуацією в країні.

У кінці 1980 року на конгресі сирійських «Братів-мусульман» у ФРН в їхньому керівництві відбувся розкол. Аднан Саад-ад-Дін, Алі аль-Баянуні та Саїд Хава, які представляли більшість організації, виступили за продовження боротьби з використанням насильницьких методів. А в грудні 1981 році з цієї частини «Братів-мусульман» виділилось ще більш радикальне угрупування «Бойовий авангард» (Ат-таліа аль-мукатіля), яке виступило за негайне встановлення в країні халіфату. Його лідером був Аднан Окла Абдувахитов А. О социально-политической… -- С. 79..

Кульмінацією збройної боротьби «Братів-мусульман» проти режиму Х. Асада стало повстання в Хамі в лютому 1982 року. Внаслідок чисельних терактів, які відбулися тут, 28 січня 1982 року, Хама була оточена військами i блокована. Керівництво «Братів-мусульман» оголосило про початок загального повстання. У місті розпочалися тяжкі бої між екстремістами та урядовими військами. На придушення повстання було кинуто танки, артилерію та авіацію. Бої тривали три тижні. Стара частина Хами була повністю зруйнована. За оцінками західної преси, на протязі лютого 1982 року в Хані загинуло близько 10 тисяч чоловік Коровиков А. Исламский экстремизм… -- С. 125..

Придушення повстання в Хамі ознаменувало собою фактичний кінець активних операцій «Братів-мусульман» в Сирії.

Таким чином, можна констатувати, що період 70-х -- початку 80-х років для арабських країн Близького Сходу став часом загострення суспільно-політичної боротьби, одним з основних учасників якої стали ісламські фундаменталісти. Причому найбільшу активність проявило їх радикальне екстремістське крило. У політичній практиці вони широко застосовували методи насильства i терору, внаслідок чого становили реальну загрозу для правлячих режимів. Однак, невідповідність ідеології та форм діяльності ісламістів реаліям сучасного життя, не дозволили їм здобути підтримку більшості населення мусульманських країн Близького Сходу.

Всі спроби ісламських фундаменталістів захопити владу в цих країнах у 70-х -- на початку 80-х років зазнали невдачі. Наслідком їх виступів були лише суспільна дестабілізація та чисельні людські жертви.

Розділ ІІІ. Міжнародні аспекти активізації ісламського фундаменталізму на Близькому Сході

Процес «відродження ісламу» в 70-х -- на початку 80-х мав значний вплив не тільки на внутрішньополітичне життя мусульманських країн. Він став важливим фактором зовнішньої політики цих держав та їх міжнародного становища. Особливо відчутним був вплив «ісламського фактору» в регіоні Близького Сходу, де тривалий арабо-ізраїльський конфлікт відбувався на фоні протистояння США та СРСР i боротьби декількох арабських країн за лідерство в цьому регіоні. У кінці 70-х років міжнародна ситуація на Близькому Сході ще більше загострилась внаслідок ісламської революції в Ірані, який основою своєї зовнішньополітичної доктрини проголосив «експорт революції» в інші мусульманські країни.

Ісламський фундаменталізм, що став в цей період одним з найважливіших чинників суспільно-політичного життя арабських країн Близького Сходу, також сприяв зростанню ролі «ісламського фактору» в міжнародних відносинах. У першу чергу це пояснюється особливостями його ідеології, яка в своїх зовнішньополітичних концепціях ґрунтується на ідеях панісламізму.

Панісламізм зародився в другій половині ХІХ століття i пов'язаний з іменем Джамал ад-Діна аль-Афгані (1838-1897 рр.), перса за походженням, відомого шиїтського муфтія та богослова. В основу панісламізму ним була покладена ідея об'єднання всіх мусульманських народів в єдиній державі -- халіфаті, щоб протистояти ворожому до них «західному» світу. Об'єднуючим чинником мав стати іслам Laszlo J. Nagy. Rola islamu… -- S. 10..

У ХХ столітті ідеї аль-Афгані були підтримані та розвинуті засновником організації «Брати-мусульмани» Х. аль-Банною. За його теорією в Корані термін «єдність» (аль-вахда) виражений словом «віра» (аль-іман), а термін «роз'єднання» (аль-фурка) -- словом «невір'я» (аль-куфр), отже, виходячи з цього, всі істинні мусульмани повинні складати єдину націю, яка об'єднує братів по вірі. Тому ісламські фундаменталісти стали вважати, що «іслам -- це батьківщина i громадянство», а мусульмани, говорячи словами аль-Афгані, «…не знають іншої національності, крім своєї релігії.» Цит. за: Степанянц М. Мусульманские концепции… -- С. 132..

Здійснення «ісламської єдності» Х. аль-Банна уявляв як послідовну реалізацію декількох етапів:

встановлення повної та гармонійної єдності мусульман у Єгипті;

об'єднання арабських народів (на основі ісламу);

єдність всіх мусульман Милославский Г. Интеграционные процессы в мусульманском мире. -- Москва: Наука, 1991. -- С. 62..

Послідовники Х. аль-Банни ще більше конкретизували його панісламістські ідеї та зробили їх не від'ємною частиною своєї політичної програми. Як підтвердження можна навести декілька положень декларації, що детально висвітлює ісламську концепцію світового порядку, прийнятої на міжнародному семінарі, який був організований Мусульманським інститутом досліджень та планування 3-6 серпня 1983 року в Лондоні. В цій декларації були сформульовані політичні цілі ісламської «умми», серед яких:

ліквідувати націоналізм у всіх його проявах та формах, i особливо у формі «нація -- держава»;

об'єднати всі ісламські рухи в єдиний глобальний рух, щоб створити ісламську державу;

перетворити ісламський світ в систему ісламських держав, пов'язаних між собою такими інститутами, які є необхідні, щоб виразити єдність «умми»;

ліквідувати всі політичні, економічні, соціальні, культурні та філософські впливи західної цивілізації, які проникли в ісламський світ;

відродити домінуючу, глобальну ісламську цивілізацію, засновану на концепції «таухід» (об'єднання) Жданов Н. Исламская концепция… -- С. 12..

Таким чином, фундаменталісти проголосили, що в ісламі однією з визначальних норм, у відповідності з якою може бути організоване політичне життя суспільства, є спільність віри. Вона створює основу для політичної інтеграції, соціальної солідарності, економічної взаємодопомоги та духовного братства.

Як зазначає Й. Шимоні, для ісламських фундаменталістів у 80-i роки: «… час ідеалів всеісламської єдності став бачитись живим у центрі мусульманського світу, i недавня хвиля радикалізму, утвердження ісламізму може встановити цей новий лад…» Shimoni Y. Political dictionary… -- P. 399..

Такі ідеологічні засади ісламських фундаменталістів безумовно впливали на їх оцінку конкретної міжнародної ситуації у світі. Так, ще вкінці 40-х років «Брати-мусульмани» висунули ідею «третього (ісламського) шляху розвитку», протиставляючи «мусульманський світ» як світові капіталізму, так i соціалізму. Один з ідеологів «Братів» Мухаммад Кутб, зокрема, твердив: «Чудове географічне розташування мусульманських країн -- посередині між старим та новим світом -- дозволить їм тримати в своїх руках ключ до встановлення балансу сил… Тоді вони будуть підтримувати ту чи іншу сторону, керуючись власними колективними інтересами, а не прагненням прислужити східному або західному імперіалізму» Цит. за: Меркулов А. Ислам в мировой политике и международных отношениях. -- Москва: Междунар. отношения, 1982. -- С. 276..

В якості першого кроку на цьому шляху фундаменталісти вважали можливим створення «Східного союзу» -- блоку афро-азіатських держав, на основі «східного націоналізму», який вони визначали як «спільні почуття, протиставлені гордості Заходу». Мусульманські країни в цьому союзі мали займати домінуюче становище Милославский Г. Интеграционные процессы… -- С. 61..

У 70-х роках для ідеологів фундаменталізму стало характерним об'єднання обох світових систем в одне загальне поняття -- «Захід». Основою для об'єднання соціалістичних та розвинутих капіталістичних країн послужило те, що всі вони неісламські, i там, i там однаково порушується принцип «хакімії», тобто в обох випадках ці суспільства живуть за власними законами, а не законами Аллаха.

Уявлення про Захід як ворожу силу ґрунтувалися на переконані фундаменталістів в існуванні всесвітньої змови спрямованої проти ісламу, в якій беруть участь «євреї, хрестоносці (християни) та атеїсти (комуністи)».

Внаслідок цього єдино можливим видом відносин між мусульманським світом та його «ворожим оточенням» може бути тільки джихад -- священна боротьба проти невірних. Ця доктрина виводилась з коранічних вислові, у яких Мухаммад неодноразово звертався до своїх послідовників із закликом «докладати всіх зусиль» (джахада) у боротьбі проти язичників, за утвердження істинного єдинобожжя -- «Виступайте проти них -- покарає їх Аллах вашими руками, i зганьбить їх, i допоможе вам проти них…» Коран… -- С. 162. (сура 9, аят 14), «Якщо ж вони виступлять проти вас, то вбивайте їх: таке покарання невірних» Там само. -- С. 47.. (сура 2, аят 191) та ін.

Фундаменталісти також вважали, що їх джихад буде відродженням політичної практики халіфату в перші віки існування ісламу, коли джихад був основною формою взаємовідносин між «землею ісламу» (дар аль-іслам) -- територіями, що перебували під мусульманським правлінням та «землею війни» (дар аль-харб) -- країнами, що перебували під політичною владою «невірних».

Найбільш послідовну та радикальну концепцію джихаду розробив, серед інших ідеологів фундаменталізму, вже згадуваний С. Кутб. Згідно цієї концепції метою джихаду є встановлення влади Аллаха на землі, перебудова всіх людських відносин відповідно до істинного керівництва, що йде від Аллаха, та знищення всіх ворожих сил i систем життя, які суперечать цьому. Адже: «Аллах… один Великий Творець. Він всемогутній над своїми рабами абсолютний володар, Господь миру. У всьому світі ні одна влада не прирівнюється до Нього. Ніяка інша сила, крім Нього, не має права наказувати, забороняти або видавати закони, які дозволяють одне i заперечують інше» Абу Аля аль-Маудуді. Життєва місія… -- С. 21..

С. Кутб виділяє три характерні риси джихаду. По-перше, він не обмежений рамками якогось періоду або епохи i повинен тривати до «дня Страшного Суду». По-друге, джихад не знає національних кордонів, географічних бар'єрів, расових обмежень. «Ісламське суспільство не має географічних кордонів, а також меж за національною та расовою ознакою. Це суспільство відкидає будь-які кордони, поширюючись по цілому світу…» Абу Аля аль-Маудуді. Спосіб життя… -- С. 25.. По-третє, джихад є боротьба не оборонна, а наступальна, агресивна. «Може стати так, що вороги ісламу будуть вважати корисним для себе не застосовувати ніяких дій проти ісламу, якщо він залишить їх у спокої… Але іслам не може погодитись на це, хіба що тільки вони скоряться його владі… Воістину в іслама є право проявити ініціативу…» Цит. за: Беляев И. Ислам… -- С. 92..

Таким чином, можна констатувати, що джихад став гаслом радикальної ісламської опозиції, яка закликала до нього, як до засобу розповсюдження своїх уявлень про іслам The Oxford Encyclopedia… -- P. 372..

У практичній діяльності ісламських фундаменталістів на міжнародній арені проявилися як особливості їх ідеологічних засад, так i потреба пристосуватись до реалій сучасного політичного життя. Диференціація фундаменталізму в 70-х роках теж наклала свій відбиток на ставлення різних ісламських організацій до тих чи інших подій та явищ міжнародної політики.

Вже з перших днів свого існування єгипетські «Брати-мусульмани» намагалися заснувати мережу своїх осередків в арабських та західних країнах. У 1937 році були створені перші зарубіжні філіали «Братів» -- в Дамаску, Халебі, Латакії, Бейруті, Дейр ез-Зорі. Було встановлено зв'язки практично з усіма країнами, де існували великі ісламські громади.

Після репресій в середині 50-х років з боку єгипетських властей єдина організація «Братів-мусульман» фактично розпалася. На її місці в мусульманських країнах з'явилася чисельна група фундаменталістських організацій, які вважали себе «Братами-мусульманами». Однак, кожна з них мала свою специфіку, певні політичні цілі, пов'язані з особливостями тієї країни, в якій вона функціонувала. У 70-х роках налічувалося більше 30 організацій «Братів-мусульман» у державах Азії та Африки.

Разом з тим єдність загальних ідеологічних принципів вимагала координації дій окремих організацій «Братів». Для цього в кінці 50-хроків у Женеві було організовано Міжнародний ісламський центр, який мав виконувати координуючі функції, не будучи при цьому спільним верховним органом. Очолив його один з єгипетських «Братів-мусульман» Саїд Рамадан, котрий емігрував у Женеву після розгрому Асоціації.

На протязі 60-х -- 70-х років «Брати» розширили мережу своїх центрів у західноєвропейських країнах, Пакистані, Індії. Крім цього було засновано цілий ряд інститутів та організацій з вивчення питань ісламу.

Так, зокрема, в Лондоні почали діяти «Європейський союз ісламських інститутів», «Європейська ісламська рада» (під керівництвом Абдель Рахман Ааззама) та «Ісламський інститут» (під керівництвом Хоршіда Ахмеда). Вони були пов'язані з десятками розкиданих по всьому світу організацій. Інститут Х. Ахмеда фактично став центром, що фінансував всі подібні установи в Європі з фондів, які надавалися арабськими нафтодобувними країнами та багатими меценатами. В Європі діяли також «Інститут Хенса» (Мюнхен) та «Інститут ісламських досліджень» (Женева) Сараджян П. Активизация деятельности… -- С. 149..

Загальний підйом ісламського руху в 70-х роках сприяв встановленню більш тісних контактів між окремими групами та організаціями «Братів-мусульман». Так у липні 1979 року в Лондоні відбулася зустріч лідерів «Братів-мусульман» Сирії, Судану, Пакистану, Афганістану, Йорданії та Саудівської Аравії за участі Саїда Рамадана. Аналогічна зустріч мала місце в квітні 1980 року. На ній були присутні представники Єгипту, Сирії, Судану, Саудівської Аравії, Іраку, Йорданії, Марокко, Тунісу та Кувейту. В обох випадках обговорювалися питання координації дій у зв'язку з актуальними політичними подіями на Близькому та Середньому Сході Милославская Т. Деятельность «Братьев-мусульман»… -- С. 20..

Крім цього, в 70-х роках помірковані фундаменталісти стали брати активну участь у діяльності недержавних ісламських міжнародних організацій. Яскравим прикладом може бути Ліга ісламського світу, заснована в 1962 році на конференції мусульманських богословів у Мецці. Невдовзі її членами стали не тільки богослови, але й відомі мусульманські суспільні та політичні діячі, в основному прихильники ідеології фундаменталізму. Так на протязі 70-х років одним із провідних ідеологів Ліги був «патріарх» пакистанських фундаменталістів Абу Аля аль-Маудуді, який входив в установчу раду організації. Цьому сприяв, зрештою, i сам характер Ліги ісламського світу, адже в її статуті було зазначено, що головне завдання ЛІС полягає в тому, щоб «зробити мусульманське вчення пануючим у всьому світі i створити таким чином, порядок, заснований на ісламських принципах» Цит. за: Шарипова Р. Панисламизм сегодня… -- С. 24..

Як зазначають деякі автори вже з початку 70-х років фундаменталізм захопив пануючі позиції в Лізі ісламського світу: «У виступах ідеологів Ліги поряд з традиційними морально-етичними моментами підкреслюється соціально-політичні та економічні переваги «ісламського порядку» Шарипова Р., Тихонова Т. Лига исламского мира: от традиционализма к реформаторству // Народы Азии и Африки. -- 1984. -- № 2. -- С. 32..

Активізація фундаменталізму в країнах Близького Сходу та ісламська революція в Ірані мали безпосередній вплив на створення в травні 1981 року Ради співробітництва арабських держав Перської затоки, членами якої стали Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Оман, Катар, Бахрейн. Діяльність в цих країнах у кінці 70-х років ісламських екстремістських фундаменталістських організацій становили серйозну загрозу для стабільності правлячих режимів. Остаточно це стало зрозумілим після захоплення групою Джухаймана аль-Отейбі мечеті аль-Хорал у листопаді 1979 року. Тому, після створення РСАДПЗ, першочерговим кроком її членів стало вироблення узгодженої політики щодо посилення впливу ісламу на суспільно-політичне життя цих країн. Було вжито заходів щодо зміцнення та розширення позицій «офіційного» ісламу та дискредитації всіх опозиційних ісламських угрупувань, зроблено кроки до вироблення єдиного для всіх країн «шістки» кодексу, заснованого на мусульманському громадянському i карному праві.

Отже, можна погодитись, що: «На релігійному рівні створення Ради співробітництва означало протидію впливу Ірану, консолідацію консервативних арабських монархій, стурбованих проблемою соціальної та політичної стабільності перед загрозою поширення діяльності опозиційних сил, що виступили під гаслами ісламу» Мелкумян Е. Исламский фактор в деятельности совета сотрудничества арабских государств Персидского залива / Исламский фактор в международных отношениях в Азии. -- Москва: Наука, 1987. -- С. 90..

Потрібно відзначити, що радикальні фундаменталістські організації, які виникли на Близькому Сході в 70-х роках, мали менш розвинуті міжнародні контакти, ніж «Брати-мусульмани». Це пояснюється як слабістю i не чисельністю деяких з них, так i прагненням зосередити всі свої зусилля на боротьбі з «невірними» режимами всередині власної країни. Однак, декотрі організації виходили i на міжнародну арену. Зокрема, частина членів єгипетської «ат-Такфір ва-ль-Хіджра» взяли участь в захопленні мечеті аль-Харам у Саудівській Аравії.

Більш розвинуті міжнародні зв'язки мали вкінці 70-х -- на початку 80-х років сирійські «Брати-мусульмани», які тісно співпрацювали з йорданськими ісламістами. Крім цього сирійські «Брати» уклали угоду з ліванськими фалангістами, згідно якої фалангісти поставляли зброю та займались військовим навчанням членів організації.

У 70-х -- на початку 80-х років фактор активізації діяльності ісламських фундаменталістів ряд арабських країн намагалися використати для забезпечення своїх зовнішньополітичних інтересів.

У середині 1978 року активну підтримку сирійським «Братам_мусульманам» став надавати уряд Йорданії, поставляючи їм зброю та гроші. На території Йорданії, в районі гірського масиву Аджлун, були розташовані табори для підготовки бойовиків, через йордано-сирійський кордон контрабандою перевозилася зброя та вибухівка.

Крім Йорданії фінансову та іншу підтримку сирійським «Братам-мусульманам» надавали Саудівська Аравія та Ірак. У квітні 1982 року Сирія навіть закрила на деякий час кордон з Іраком, мотивуючи це тим, що той підтримує ісламських екстремістів.

Єгипетські фундаменталістські організації користувалися підтримкою з боку Лівії. Так, «ат-Такфір ва-ль-Хіджра» була офіційно звинувачена в підтримці незаконних зв'язків з іноземним урядами, i зокрема з урядом Лівії. Ряд її членів жили в Лівії i, як вони зізналися на суді, мали зв'язки з лівійською розвідкою. Певні контакти з Лівією мала i «Муназзамат ат-Тахрір аль-ісламій», чий лідер Саліх Сірійя навіть зустрічався з Муамаром Каддафі. В отримані грошей та зброї з Лівії звинувачувалась також «Аль-Джихад» Коровиков А. Исламский экстремизм… -- С. 133..

У 70-х роках у центрі міжнародної політики на Близькому Сході безумовно продовжував залишатися арабо-ізраїльський конфлікт та проблема Палестини. Ісламські фундаменталісти, в особі «Братів-мусульман», створили власну концепцію вирішення «палестинського питання».

Позиція «Братів» була відображенням основних ідеологічних засад цієї організації. Проникнення сіонізму в Палестину розглядалося ними як виклик «мусульманському світу», а єврейська колонізація Палестини як така, що завдає удару в саме «серце» мусульманського Сходу. Адже: «Для «Братів» Палестина -- не тільки об'єкт сіоністської агресії, але й перша лінія захисту арабської нації, «арабської батьківщини». Вона «серце арабського світу», «вузол мусульманських народів, перша з двох кібл (сторін) (перші мусульмани під час молитви спочатку звертались обличчям не в напрямку до Мекки, а в напрямку до Єрусалиму), i в Палестині, i в Єрусалимі, розташована третя за значенням мусульманська святиня» Васильев А. Исламский фундаментализм… -- С. 26..

«Брати-мусульмани» розглядали конфлікт арабів з Ізраїлем виключно в релігійних термінах, в рамках релігійної конфронтації. Вони виходять з того, що єдиною альтернативою вирішення «палестинського питання» є повернення всіх арабів до істинного ісламу. Тільки іслам може бути ефективним засобом у боротьбі з Ізраїлем, тим більше, що й противник, Ізраїль, використовує релігійну зброю в боротьбі проти арабів.

Згідно концепції фундаменталістів Близький Схід став ареною зіткнення «мусульманської нації» з «світовим єврейством» (аль-йахудійа аль-аламійа). Захопивши Палестину i створивши Ізраїль сіоністи розпочали масовану агресію проти мусульманського світу. Цілями цієї агресії є: захоплення всіх мусульманських територій «від Нілу до Євфрату», а в більш широкому масштабі -- підкорення мусульманського Сходу «єврейському політичному контролю», руйнування ісламської культури, розповсюдження принципу секуляризму, що позбавляють мусульман їх «головного джерела сили» -- ісламу, i, нарешті, пограбування природних ресурсів та економічне закабалення мусульманських країн Кудрявцев А. Концепция исламского решения ближневосточной проблемы / Исламский фактор в международных отношениях в Азии. -- Москва: Наука, 1987. -- С. 81..

Звідси робиться висновок: перш, ніж араби i мусульмани стануть готові до війни з Ізраїлем, необхідно, щоб в їх країнах отримав гору рух за «відродження духу ісламу» у всіх областях життя суспільства. У першу чергу необхідно втілити в життя «ісламські принципи» соціальної справедливості, для забезпечення єдності мусульманського суспільства. Крім цього потрібна перебудова на «ісламських засадах» економічної та фінансової систем, які повинні бути незалежними від світових банків, що контролюються «єврейством». Нарешті мусульманські країни мають розірвати союзницькі відносини з усіма державами, «ворожими справі Палестини», i, згуртувавшись в єдиний «ісламський блок», створити незалежні «ісламські збройні сили».

Отже, вважаючи Палестину «землею ісламу», фундаменталісти виступили за ліквідацію Ізраїлю як сіоністського утворення, та за встановлення на території всієї Палестини ісламського правління.

Дотримуючись своїх ідеологічних засад, Асоціація «Братів-мусульман» виступила проти поділу Палестини на арабську та єврейську держави. Сформовані за наказом Х. аль-Банни «батальйони джихаду» з членів організації взяли активну участь в Палестинській війні 1948-1949 років. На початку 50-х років вони активно закликали палестинців до партизанської війни проти Ізраїлю та допомагали створювати диверсійні загони «федаїв».

Після розгрому «Братів-мусульман» у Єгипті режимом Насера, позиції фундаменталістів у Палестині значно ослабли, оскільки сектор Газа до 1967 року перебував під контролем Єгипту. Їх вплив зберігся тільки на західному березі ріки Йордан, який анексувала Йорданія. Крім цього, значна частина прихильників руху «Братів-мусульман» в середині 50-х років увійшла в організацію фатх, яка стала лідером палестинців у боротьбі з Ізраїлем та заклала основу для Організації визволення Палестини. Як наслідок -- участь «Братів-мусульман» у арабо-ізраїльських війнах 1967 i 1973 років була не значною.

Однак, у 70-х роках фундаменталісти продовжили пропаганду ідей «ісламського вирішення» палестинської проблеми. Було створено мережу «мусульманських осередків» (аль-муйамаа аль-Ісламі) на палестинських землях, метою яких мало стати втілення в життя програми просвіти, яка допоможе «палестинським масам прийти до повної віри в Бога», зрозуміти природу «релігійного конфлікту з євреями» Малышева Д. Религиозный фактор… -- С. 54..

У кінці 70-х років військово-політична ситуація на Близькому Сході зазнала значних змін внаслідок, так званої, мирної ініціативи президента Єгипту А. Садата, яка завершилась підписанням в березні 1979 року єгипетсько-ізраїльського мирного договору. Але: «…садатівський режим, ставши на шлях зближення з Ізраїлем, зіткнувся з ворожою реакцією релігійних кіл -- «ісламською відмовою» Кудрявцев А. Исламский мир… -- С. 99..

Мирна ініціатива А. Садата стала поворотним пунктом у його взаємовідносинах з поміркованими фундаменталістами, які до цього часу були лояльними по відношенню до режиму i часто йшли з ним на співпрацю. Підписання мирного договору з Ізраїлем викликало різку критику з боку «Братів-мусульман», які в своєму друкованому органі «Ад-Даава», зазначали, що будь-які торги навколо мусульманської святині -- Єрусалиму, неприпустимі Тимофеев И. Роль ислама в общественно-политической жизни стран зарубежного Востока // Мировая экономика и международные отношения. -- 1982. -- № 5. -- С. 62..

Критика єгипетсько-ізраїльського мирного договору з боку фундаменталістів пролунала i за межами Єгипту. Так кувейтський орган «Братів-мусульман», тижневик «Аль-Муджтамаа» (Суспільство), розцінив ініціативу садатівського режиму як прояв «капітулянтства» перед Ізраїлем. При цьому використовувалась релігійна аргументація: шаріат, твердили фундаменталісти, не дозволяє заключати перемир'я -- а тим більше мир -- з «невірними» до того часу, поки вони продовжують утримувати під своїм контролем частину «території ісламу» (дар аль-іслам), тому аж до повного її звільнення та повернення мусульманам віруючі зобов'язані вести джихад.

Події, що відбулися в регіоні після «мирної ініціативи» Садата -- два ізраїльських військових вторгнення в Ліван (1978 i 1982 рр.), бомбардування авіацією Ізраїлю центру ядерних досліджень в Іраці, посилення окупаційною владою репресій проти палестинців, проголошення Єрусалиму «вічною неподільною столицею» Ізраїлю, сприяли зміцненню переконання фундаменталістів в тому, що тільки повернення арабських народів та їх політичних лідерів до «істинного ісламу», дозволить радикальним чином змінити ситуацію навколо Палестини.