1.1 Арабський схід і новий світовий порядок

Місце і роль Арабського Сходу в мінливій системі сучасних міжнародних зв'язків і відносин, у новому світовому порядку будуть визначати безліч динамічна трансформуючихся в останні десятиліття, але особливо з 90-х років XX століття, і складно взаємодіючих між собою факторів і реалій глобального і регіонального характеру. Не менш складним, як свідчать події останніх десятиліть, буде і вплив арабського світу, ісламської цивілізації на світове співтовариство. Осмислення багатовекторних, внутрішньо суперечливих, "багатошарових" (багатомірних) процесів взаємодії арабо-ісламського світу і світу "зовнішнього" стосовно Арабського Сходу неможливо у відриві від базових сучасних представлень про арабські країни, що перетерплюють на рубежі ХХ-ХХ1 ст. складну еволюцію, причому, процес цей не довершений.

Близька Схід і Північна Африка по своїх масштабах цілком зіставимо, а по деяких параметрах навіть перевершує інші великі регіони світу. Досить строкатий по своєму складі Арабський Схід включає більш двох десятків малих, середніх і великих держав світу. На його просторах аж ніяк не безроздільно домінує ісламська цивілізація. Тут досить тісно, хоча в різних державах по-різному, переплелися своїми історичними, господарськими, культурними, соціопсихологичними, моральними коренями найбільші світові цивілізації - ісламська і християнська, а також особливі галузі світової цивілізації - іудейська, середиземноморська й африканська. Становлення єдиного інформаційного простору, глобалізація господарських процесів, що зросла інтенсифікація міжнародних обмінів, включаючи ділові зв'язки, масовий туризм, трудові міграції, гуманітарні зв'язки і т.п., сприяли різкому посиленню міжцивілізаційних, міжетнічних зв'язків і контактів особливо на границях зіткнення, у регіонах переплетення народів і цивілізацій, що повною мірою відноситься до Близької Схід і Північної Африки. Тривалий період колоніального правління настільки різних метрополій, якими були Великобританія, Франція, Італія, Іспанія, Туреччина також залишив дуже строкату спадщину в багатьох областях і сферах як окремих країн, так і (типологічно близьких) груп арабських держав і цих розходжень виявляються дотепер у суспільно-політичному житті окремих арабських держав часом у самих несподіваних формах і видах.

У відомому змісті увесь світ - Вавилон, але Арабський Схід, розташований на стику трьох континентів - Європи, Азії й Африки, так до того ж - на злитті найбільших цивілізацій - Вавилон подвійно. Але і ця оцінка не вичерпує всієї багатоликості і багатомірності Арабського Сходу - пануючий тут світ ісламу аж ніяк не монолітний, на його великих просторах розташувалися, нашарувалися і тісно переплелися різні, часом, якщо не сказати - як правило -співіснуючі й одночасне - гостро конфліктуючі між собою напрямку - тарикати, мазхаби, коранічні школи і тлумачення всіляких кольорів і відтінків. Ці і багато інших особливостей арабського світу не залишають сумнівів у тім, що в XXІ в. як внутрішні, так і міжнародні процеси в регіоні Близької Схід і Північної Африки будуть розвиватися в особливо складному просторі - правовому, політичному, господарському, культурному, етноконфессіональному. Як і в попередній історії регіону, вони будуть відрізнятися взаємодією, взаємопроникненням, взаємозбагаченням і амальгацієй, симбіозом, з одного боку, і відторгненням, витисненням, конфліктами, з іншої, у тому числі, (і насамперед) з неісламської складової (у всіх її іпостасях).

Стан сучасного арабського суспільства на рубежі ХХ-ХХ1 століть із всією очевидністю показав - між найбільш твердими режимами і політичною, інтелектуальною елітою, у якій підсилюється роль і вплив лідерів масових помірних рухів і організацій, у ряді країн зведена зусиллями перших "китайська стіна". На її спорудження кинуті величезні матеріальні ресурси, поліцейські сили, практично весь потенціал державних ЗМІ і т.д. До факторів, що ускладнюють "вихід" регіону Близької Схід і Північної Африки на адекватні їхні ролі і потенціалу позиції у формується в XXІ столітті новому більш складному і, у ряді важливих аспектів, більш суперечливому світовому порядку, варто віднести й існуючі гострі проблеми міждержавних, міжарабських відносин. На тлі більшості регіонів світу Арабський Схід помітно відстає в налагодженні інтеграційних - економічних і (у меншому ступені) політичних союзів, альянсів. По суті, лише в останні 10-15 років починаються усе більш наполегливі спроби перебороти господарську і політичну роз'єднаність арабського світу. Наприкінці 80 - початку 90-х рр. минулого століття були початі зусилля по створенню інтеграційного угруповання країн арабського Магріба в складі Алжиру, Марокко, Тунісу, Мавританії, Лівії. Однак Союз Арабського Магріба по дійсний час живий в основному на папері. Рада співробітництва арабських держав Перської затоки поки залишається єдиним прикладом життєздатності альянсів подібного роду, але і він зіштовхується зі зростаючими проблемами. Наприкінці 90-х років була почата в цілому успішна спроба реанімувати ідею інтеграції арабських країн в економічній області й ініціювати створення єдиного торгово-економічного простору за участю країн регіону. Однак питання про її майбутню долю залишається відкритим. Окремі арабські держави, у тому числі Ірак, Сирія, Ліван, Судан, Сомалі, Ємен і інші дотепер знаходяться поза активною інтеграційною тенденцією. На міжарабську торгівлю приходиться лише 5-8% усього товарообігу країн регіону Північної Африки і Близького Схід. Це говорить про наявність серйозних проблем економічного і політичного характеру в регіоні.

До сказаного варто додати, що просування процесу політичної інтеграції арабських країн, що передбачає формування наднаціональних органів керування (за аналогією з Євросоюзом, деякими іншими найбільше "просунутими" угрупованнями й альянсами), більш ніж проблематично. Тим часом однієї з фундаментальних основ всієї архітектоніки, що формується, сучасного світового порядку є поступове (поетапне) просування від національного до наднаціонального рівня державних, суспільно-політичних структур (аж ніяк не означаюче зламування основних національних складових не тільки в найближчій чи середньострокової, але в довгостроковій перспективі!). Специфіка правлячих режимів, ступінь зрілості політичної культури елит і не тільки (більш масових соціально-політичних сил) поки блокують таку можливість. Не випадково, окремі арабські держави зневажають можливостями поглиблення інтеграційних міжарабських зв'язків і більш прагнуть чи віддають явну перевагу інтеграційним угрупованням із промислово розвитими країнами (ЄС, ВТО), а також із сусідніми країнами що розвиваються (Африканський Союз і ін.). І це - знаковий факт, що порушує питання - чому це відбувається, які перспективи такого "нетрадиційного" напрямку інтеграції, що воно несе країнам Близької Схід і Північної Африки, у тому числі - чи загрожує розмивом підвалин і навіть розвалом таким тільки що ще формується в рамках Ліги Арабських держав регіональним інтеграційним формам, як АФТА (єдиний торгово-економічний простір арабських держав), і т.д.

Сучасне і майбутнє місце розташування і роль арабського світу в новому світовому порядку багато в чому у вирішальній мері визначаються близькосхідним конфліктом, наслідки якого вийшли далеко за рамки регіону, кризою в Перській затоці, у тому числі і насамперед навколо Іраку. Відмітна риса цих конфліктів полягає в тому, що вони впливають на всі процеси в регіоні, глибоко деформують, як мінімум, ускладнюють хід історичного розвитку Близької Схід і Північної Африки.

1.2 Вплив інтифади Аль-Акса на економіку Ізраїлю

Протягом усього періоду свого існування Ізраїль постійно зіштовхувався з погрозою своєї безпеки. Це змушувало уряд підтримувати постійно високий рівень витрат на оборону. Самі ж військові конфлікти були короткостроковими і вимагали великих одноразових вкладень, негативний ефект на економіку був недовговічним і швидко компенсувався наступним ростом економіки Ізраїлю.

Інтифада Аль-Акса, яка розпочалася в останньому кварталі 2000р., багато в чому відрізняється від попередніх військових конфліктів Ізраїлю. По-перше, воєнні дії ведуться так чи інакше на території країни. По-друге, конфлікт прийняв затяжний характер, а Армія оборони Ізраїлю (АОІ), незважаючи на досвід першої інтифади кінця 80-х років минулого сторіччя, так і не розробила чітку стратегію ведення військових конфліктів такого роду. Тому й оцінити її вплив на економіку складніше.

У перші місяці після початку інтифади деякі фахівці і журналісти, що пишуть на економічні теми, були схильні бачити в ній єдину причину погіршення економічної ситуації в Ізраїлі. Зараз можна стверджувати, що були й інші, не менш значимі фактори, які призвели економіку країни до небувалої за останні часи економічної кризі. Не можна не відзначити світову кризу ринку високих технологій, циклічний економічний спад в економіці Ізраїлю, реакцію господарства країни на швидкий ріст сектора високих технологій не збалансований адекватним ростом інших секторів господарства. Дійсно, не завжди можна точно установити причину завданого збитку господарству країни - чи світовий економічний спад це чи інтифада. Так, наприклад, існує складність у виявленні причини серйозного зменшення іноземних інвестицій в Ізраїль у 2001р. після пікового 2000-го року. Вважається, що тут корінь явища в сполученні падіння індексу Насдак і спаду на ринку високих технологій в усьому світі, в уповільненні темпів росту економік багатьох західних країн і, звичайно, в інтифаді. Інвестори побоюються вкладати гроші в країну, де йдуть воєнні дії.

Для того, щоб краще простежити вплив інтифади Аль-Акса на економіку Ізраїлю є сенс коротко охарактеризувати економічну ситуацію в країні в період 2000 - 2003рр. Таблиця 1 показує зміну стану економіки Ізраїлю в 2000-2002р.

Таблиця 1

Зміна стану економіки Ізраїлю в 2000-2002 рр.

2.1 Перспективи політичної модернізації в провідних арабських країнах

Події, що розверталися в регіоні Арабського Сходу на рубежі XX-XXІ ст., змушують зробити невтішний висновок про те, що на наших очах відбувається розпалення старих конфліктів і виникнення нових. Серед тих, що займають особі місце на сторінках газет, екранах телевізорів варто виділити триваючий арабо-ізраїльський конфлікт, і новий виток палестино-ізраїльського протистояння. Більш ніж негативними виявилися для регіону наслідки так називаної "антитерористичної операції", ініційованої Вашингтоном і яка призвела лише до ще більшого росту напруженості. Розширення дуги нестабільності на Сході продовжилося з "реанімацією" кризи навколо Іраку, що вилилося, у кінцевому рахунку, у воєнну операцію США і їхніх союзників навесні 2003 р.

Ці складні міжнародні процеси впливають на внутрішньополітичну обстановку практично у всіх країнах регіону Арабського Сходу. Владі нерідко приходиться здавати іспит на здатність вижити в умовах, коли існує небезпека зовнішньої погрози і внутрішньої нестабільності.

На тлі росту регіональної напруженості на рубежі тисячоріч, Арабський Схід пережив зміну керівних еліт у ряді ключових країн. Питання наступності влади - один з найбільш важливих і показових у політичній культурі Арабського Сходу. Устояна за десятиліття політична система в тій чи іншій арабській країні час від часу переживає "струс". Це відбувається в зв'язку з кончиною правителя чи приходом до влади нових керівників у результаті виборів чи перевороту (що відбувається нерідко).

Специфікою політичної системи на Арабському Сході є вагома роль глави держави, що зосереджує у своїх руках бразди правління, як у внутрішньополітичних справах, так і на міжнародній арені. У країнах з республіканською формою правління при зміні влади вона найчастіше дістається або дітям колишнього глави держави, або представнику правлячого клану. Це дає підставу ліберально набудованим колам на Заході говорити про дуже незначну роль виборів, як демократичного інституту, у політичному житті країни. А, отже, нездатності громадян за допомогою голосування впливати на свою долю. При цьому на Заході не враховують політичну традицію Сходу, де виборність, багатопартійність, воля преси та інші атрибути демократії ніколи не були метою, а лише засобом, а стало бути, і прибігати до них слід лише в міру необхідності. Тому характерна (чи, принаймні, декларуєма) для західних демократій система цінностей при імплементації в східні суспільства зустрічає на своєму шляху безліч перешкод.

Характерною рисою політичної еліти Арабського Сходу початку XXІ ст. є задача зміцнення існуючої системи влади і передача її або в спадщину, або по принципах "керованої демократії", коли результати виборів найчастіше легко прогнозовані, а головне - мають другорядне значення, тому що не приведуть до істотної зміни політичного курсу в країні.

В умовах хиткості політичної системи роль стабілізуючого фактора відіграють армія і спецслужби. У ряді країн вони служать міцною опорою політичної еліти, а в деяких випадках - самі її і складають.

В арабських країнах з монархічною формою правління процес передачі влади проходить у цілому без потрясінь. У 1999 р. на зміну "патріархам" близькосхідної політики короля Йорданії Хусейна і короля Марокко Хасану ІІ прийшли їхні сини - Абдалла ІІ і Мухаммед VІ. Перші роки правління молодих правителів показали, що ці два розташованих у різних куточках Арабського Сходу королівства вже в найближчому майбутньому здатні досягти дуже вражаючих результатів і, насамперед , у сфері економіки. Багато в чому заслуга в цьому належить поколінню монархів, що пішло, що створили міцний фундамент для наступного ривка. Консерватизм у системі державного устрою і методах керування країною з лишком компенсується наочними успіхами в економіці і ростом добробуту підданих. До того ж і Марокко, і Йорданія традиційно підтримують зі США гарні відносини, що говорить про можливу допомогу Вашингтона у випадку, якщо хтось вирішить зазіхнути на владу правлячих еліт. У таких країнах істотної зміни політичного курсу не варто очікувати.

Цікаві політичні процеси відбуваються в двох ключових країнах Арабського Сходу - Сирії і Єгипті.

Ще задовго до кончини Хафеза Асада в червні 2000 р. було ясно, що влада в Сирії успадкує один із синів сірійського президента. До 1994 року таким єдиним спадкоємцем був старший син Басель - харизматичний, улюбленець народу, який користувався безумовним авторитетом в армії. Але несподівана смерть Баселя в результаті автокатастрофи змусила терміново готувати в майбутні президенти молодшого сина - Башара.

Треба сказати, що для сірійського народу було досконале неважливо, яким чином відбудеться зміна влади. Був важливий лише бажаний усіма результат - щоб місце великого батька, що дав сірійському народу стабільність і процвітання, зайняв син і продовжив його справу. Таким чином, легітимність влади Башара Асада не піддається ніякому сумніву. Крім того, практично незмінним залишилося коло найближчих соратників нового президента, що говорило про наступність політичного курсу.

В останні роки свого життя Хафез Асад зробив багато чого для того, щоб підняти авторитет Башара Асада серед сирійців. Башар пройшов інтенсивний вишкіл , закінчивши дворічний курс навчання у військовій академії, де захистив дисертацію. Він брав участь разом зі своїм батьком у вирішенні щоденних питань життєдіяльності країни. Башару Асаду було доручено курирувати відносини з Ліваном, що завжди були предметом особливої турботи Сирії. Уже перші місяці правління молодого президента показали, що "уроки батька" не пройшли даром для молодшого Асада. У керма країни встала сильна людина, рішуче набудований на те, щоб його країна упевнено ввійшла в ІІІ тисячоріччя під прапором реалізації планів міжарабської інтеграції.

В особі Сирії США, що мріють переробити політичну карту Близького Сходу за своїм розсудом, зустріли сильну відсіч. Дамаск на сьогоднішній день є, мабуть, останнім бастіоном панарабізму. Так, у конституції Сирії написано, що "будь-яка небезпека, який піддається будь-яка арабська держава з боку колоніалізму і сіонізму, є в той же час і небезпекою, що загрожує всій арабської нації". Прагнення Сирії до створення регіональних союзів, причому не тільки за участю арабських країн, зустрічає відсіч США, що не хочуть виникнення на Ближньому і Середньому Схід нового "центра сили". Незалежний курс Дамаска йде врозріз з відверто експансіоністськими устремліннями Вашингтона на Близький Схід, що багато в чому визначає характер сірійсько-американських відносин, що до початку XXІ століття продовжують залишатися складними.

На тлі поглиблення і зміцнення відносин Сирії з Єгиптом, офіційний Каїр дуже болісно сприймає погрози з боку Ізраїлю на адресу Дамаска. Єгипет різко засудив ізраїльську атаку на палестинські табори на території Сирії 5 жовтня 2003 р. Влади АРІ, що також докладають великих зусиль для активізації міжарабської інтеграції, дуже негативно сприйняли подібну акцію Ізраїлю. Сирія була і залишається однієї з ключових країн в арабському світі, а тому будь-які ворожі дії проти її сприймаються єгипетським керівництвом, інтелігенцією і громадськістю як спроба послабити її позиції.

У самому Єгипті внутрішньополітичні процеси протікають досить спокійно. 26 вересня 1999 року президент Єгипту Хосні Мубарак був обраний на черговий - уже четвертий - шестирічний президентський термін. У ході загального референдуму за нього віддали свої голоси 93,8 проц. виборців. Відповідно до Конституції Єгипту, прямі президентські вибори в цій країні не проводяться. Кандидатуру майбутнього глави держави затверджує Народні збори (парламент) і виносить її на всенародний референдум. Більшість у парламенті належить очолюваної Мубараком Націонал-демократичної партії (НДП).

Хосні Мубарак прагне зробити роль своєї країни в міжарабських відносинах як можна більш вагомою. Єгипет - країна, що має велику політичну вагу в Арабському світі, прагне до закріплення в ньому свого лідерства, хоча і не має настільки колосальних запасів вуглеводної сировини як країни Перської затоки. В зовнішній політиці Єгипет прагне стати одним з коспонсорів палестино-ізраїльського врегулювання, ключовою ланкою в системі безпеки, як у північній Африці, так і в регіоні Арабського Машрика. Усередині країни влади роблять ставку на масштабні національні проекти, що при успішній реалізації можуть вирішити внутрішні задачі й істотно підвищити престиж Єгипту на міжнародній арені. Мова йде про плани стати одним з найбільших постачальників природного газу у світі, центром просування інформаційних технологій, а також розв'язати проблему водяних ресурсів у басейні ріки Ніл.

Усе це, безумовно, малореалізуємо без солідної фінансової підтримки Заходу, насамперед США. Вашингтон щорічно виділяє Єгиптові близько 2 млрд. доларів безоплатної допомоги. Тому, прагнучи зміцнити своє регіональне лідерство на Арабському Сході, Єгипет у доступному для огляду майбутньому приречений на тісне співробітництво зі Сполученими Штатами. І Захід, і Ізраїль, і, зрозуміло, арабські країни зацікавлені в тім, щоб у Єгипті панували світ і спокій. Це вимагає особлива роль Єгипту, що відіграє роль посередника між Арабським світом і Заходом, особливо в тім, що стосується насущних політичних питань арабського співтовариства. У цьому змісті нинішній правлячий режим на чолі з досвідченим Хосні Мубараком, багатьох улаштовує.

Як би то ні було, співробітництво і Сирії, і Єгипту з Заходом буде продовжене і надалі, оскільки серйозні економічні інтереси Європи і США в цьому регіоні завжди будуть пересилювати невдоволення з приводу невідповідності внутрішньополітичних реалій цих двох арабських країн горезвісним західним стандартам. І все-таки, незважаючи на властивому Сходові консервативність і вірність устояним принципам державного будівництва і правління, у деяких країнах Арабського Сходу результати реформ по модернізації політичної системи в наявності. В авангарді країн, що починають кроки серйозних перетворень, йдуть невеликі арабські монархії Перської затоки - Бахрейн і Катар.

14 лютого 2001 року в ході референдуму була схвалена Національна хартія, що визначила основні напрямки політичних і соціально-економічних перетворень у Бахрейні. Відповідно до неї, передбачено створення двопалатного парламенту і незалежної судової влади, надання цивільних прав підданим і їхня рівність перед законом поза залежністю від статі, соціального походження і релігійної приналежності. Рівно рік по тому 14 лютого 2002 р. Хамад Бен Іса на підставі Хартії вніс зміни в Конституцію 1973 року й оголосив себе королем (до цього глава держави іменувався еміром). У 2002 р. король Бахрейну Хамад Бен Іса Аль Халіфа видав новий закон про пресу, який багато хто назвав "самим ліберальної в арабському світі".

У сусідньому з Бахрейном Катарі навесні 2003 р. переважна більшість жителів проголосувало за першу Конституцію після одержання країною незалежності в 1971 р. У підтримку документа проголосували 96 проц. учасників референдуму. Відповідно до прийнятої катарцями Конституції, у країні створюється Консультативна рада (парламент) у складі 45 членів, дві третини з який обираються на виборах, а одна третина - призначається еміром. У Конституції зафіксований поділ повноважень між виконавчою, законодавчою і судовою владою.

Прикладом країни, де успішно здійснюється політична й економічна модернізація, можна назвати також і Туніс. За роки реформ ця невелика держава на Півночі Африки домоглося великих результатів. Владі країни на чолі з президентом Зин аль-абідіном Бен Алі удалося придушити фундаменталістів, вийти на один із кращих в арабському світі показників по доходу на душу населення. Обраний владою курс на лібералізацію економіки і скасування обмежень на приватнопідприємницьку діяльність зустрічає підтримку в гнітючого більшості населення. У країні діє саме ліберальне на Арабському Сході законодавство у відношенні жінок. Досягнення Тунісу оцінила навіть скупа в компліментах стосовно Арабського світу Європа. У 1998 р. був підписаний документ про асоційоване членство Тунісу в ЄС.

Утім, є і ті, хто вважають, що тісне партнерство Тунісу з ЄС, його політика відкритості "неминуче приведуть країну до більшої залежності від Заходу, перетворять її в ринок збуту європейських товарів". А в політичному і військовому змісті - "у стратегічний плацдарм, територію для військових баз НАТО і США".

2.2 Перешкоди процесу політичної модернізації