Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Хмельницький національний університет

Кафедра історії та країнознавства

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни: "Аналіз зовнішньої політики"

на тему: "Арабська весна: причини, хід і наслідки"

Виконала

Студентка групи МІН-11

Матяш Катерина Олексіївна

Перевірив

Науковий керівник, доцент

Олійник Микола Петрович

Хмельницький 2014



Зміст

• Вступ
• 1. "Арабська весна": причини виникнення
• 2. Суть "арабської весни"
• 3. Вплив "арабської весни" на міжнародні відносини
• Висновки
• Джерела інформації
• Додатки


Вступ

Мета: знайти основні витоки дестабілізуючих факторів політичної системи країн Близького Сходу. Проаналізувати основні етапи, та тенденції розвитку революційних заворушень.

Об'єкт: система міжнародних відносин.

Предмет: причини та наслідки арабської весни.

Події на Близькому сході створюють найсерйозніші безпекові виклики як на глобальному, так і на регіональному рівнях. Протягом останнії двох років, починаючи від подій "арабської весни", Близький Схід концентрує в собі майже всі актуальні загрози міжнародній безпеці.

З однієї іскри розгориться полум'я. Грудень 2010 року став найспекотнішою порою в історії Близького сходу та Півночі Африки - там почалася арабська весна.

"Арабська весна" - це серія масових вуличних протестів, революцій та внутрішніх військових конфліктів у низці арабських країн Північної Африки, що почалися наприкінці 2010 року в Тунісі й тривають у деяких країнах по нині. На території декількох держав революції розгорнулись навіть до масштабів громадянської війни (Сирія, Лівія). Загалом, ця багатозначна подія охопила усі арабські країни, та жодну не минула участь зміни політичної парадигми. Причини цього повномасштабного процесу досить різноманітні: соціальні, політичні, економічні, глобалізаційні. Посол РФ у Ємені, Лівії та Тунисі Веніамін Попов виказав і таку думку, що "арабська весна" здійснилася під натиском часу ("велением времени" [1]). Зрозуміло, що політичні лідери сучасної епохи цілковито повинні прислуховуватись до свого населення, захищати права людини, боротись із корупцією, адже світ зменшився у зв'язку із поширення таких досягнень, супроводжуючих процес глобалізації, як Інтернет, телебачення, мобільні телефони.

Визначальною рисою "арабської весни" став масовий характер та широка соціальна база протестів, що починалися саме як революція "знизу". Головні вимоги, що від самого початку висувалися протестувальниками, носили виключно соціально-економічний характер і включали, в першу чергу, зниження цін на продовольчі товари, створення нових робочих місць.

Хвиля арабських революцій розпочалася з Тунісу, потім в Єгипті, спалахнули Ємен та Бахрейн. В Лівії пав режим Каддафі. Не було жодної арабської країни, де б не відбулися акції протесту. Протести прокотилися Йорданією та Оманом. Усі ці події відбувалися майже синхронно.

Протести майже повністю згасли до кінця 2011 року - за винятком Сирії та Єгипту. У більшості країн близького сходу мітингувальники отримали те, чого прагнули - багаторічні президенти подали у відставку, народ отримав розширені права та свободи, в країнах близького сходу розпочалися демократичні реформи. Але був і зворотній бік медалі - охоплений перманентними революціями регіон став ідеальним розплідником для радикальних ісламістів. Громадянська війна в Лівії вишколила десятки тисяч бойовиків, які зараз воюють проти військ Башара Асада в Сирії та проти сил НАТО у Іраку та Афганістані. В Єгипті радикальні ісламісти - Брати-мусульмани - на короткий час прийшли до влади, але й досі не припиняють спроб повернути собі вплив.

Тому наслідки арабської весни - як позитивні, так і негативні, - ще довгий час відчуватимуться в проблемному регіоні.[5]

Усі праці дозволили ґрунтовно осмислити низку суспільно-політичних явищ, що відбулися на Близькому Сході. Інує декілька думок на рахунок даного питання. Наприклад, Арабська весна допомогла світові усвідомити декілька моментів. По-перше, силу соціальних мереж, які дали змогу протестному руху консолідуватись. По-друге, арабський світ об'єднався не через ідею ісламу, а через ідею кращого життя. А по-третє, падіння авторитаризму, адже цей політ у режимі до "світлого майбутнього" нікого не вів. З іншого боку, фіаско Арабської весни полягає у відсутності демократичних традицій, які формуються не одне десятиліття. Сьогодні ми можемо спостерігати ігнорування соціального життя, громадянські війни в Сирії та Лівії, бюрократизацію, цензуру в ЗМІ та парадоксальну диференціацію арабського суспільства. Від революцій Близький Схід отримав тільки дефіцит політичних, економічних і культурних ресурсів.



1. "Арабська весна": причини виникнення

Поняття "Арабська весна" з'явилося відносно недавно. Під цим виразом розуміють сукупність політичних змін радикального характеру, що сталися у ряді країн Північної Африки (Магрибу) і Близького Сходу навесні 2011 року. У ряді арабських країн ці дії відносяться до січня цього року, а в Тунісі вони відбулися ще в грудні 2010.

Через що почалася Арабська весна? Причини її криються не тільки у внутрішніх проблемах цих країн. Насправді феномен пов'язаний з міжнародними подіями, які розгорнулися в регіоні, володіє істотними запасами нафти і газу. Ці вуглеводні відносяться до поновлюваних ресурсів, споживання яких постійно зростає. Битва за них на Близькому Сході і в Магрибі стало важливою частиною цієї боротьби сучасності.

Існує дві групи контролю геополітичного простору і ресурсів: панельні і точкові. Перша дозволяє здійснювати панування в усьому обсязі даного простору, друга - в його ключових точках. У географічному плані контроль панельного типу здійснюється виключно за допомогою силового захоплення - війни. Але відкрита форма завоювання сьогодні в рамках проходження концепції прав людини неприпустима. Тому було знайдено три способи обійти цю ситуацію.

У тому випадку, який назвали "Арабська весна", аналіз приводить до висновку про застосування всіх трьох способів. Це: (1) використання в інтересах агресора цивілізації Старого Світу, (2) "гуманітарна інтервенція" під приводом захисту прав людини, (3) превентивна війна з використанням технології "кольорових революцій".

Превентивна війна - початок військових дій, мета яких, нанесення удару на випередження для перешкоджання очікуваної агресії з боку вірогідного противника. Ініціатор превентивної війни фактично так само є агресором.

Такий потрійний вплив можна назвати тільки війною, а не яким-небудь іншим більш нейтральним терміном. Арабська весна стала способом захоплення ресурсів з повним придушенням опору їх власника і використанням захопленого в інтересах інтервентів. Потрібно розуміти, що жодне соціальне перетворення в країні неможливо без об'єктивних передумов. Часто ними стають корупція влади, бідність населення, інші прояви соціальної несправедливості.[4]

Арабська весна характеризувалася "купчастістю" ланцюжка "революцій", що змушує припускати істотну роль саме зовнішнього впливу на політичні процеси в цих країнах, що базується на існуючому соціальному невдоволенні людей. У результаті "арабських революцій" у влади виявилися помірні ісламісти. А це важливий аргумент для постійної присутності військових сил "розвинутих демократій" у названих країнах і в регіоні в цілому. (див. додаток 1)[9]

Весь попередній період у всьому його ідеологічному розмаїтті можна охарактеризувати як постколоніальний. З відходом режимів, чия легітимність була побудована на ідеях національно-визвольної боротьби, формується попит на сучасну державність, на ефективні методи управління і повагу громадянських прав. На цих, нових для них, шляхах арабські народи очікують і нові можливості, і нові, не очевидні для них в даний момент виклики. Хвиля революцій продовжує котитися по арабському світу. Вона почалася в Тунісі, потім просунулася на схід, накривши Єгипет, Ємен і Бахрейн, повернулася на північ Африки й поглинула Лівію, знову пішла на схід - на цей раз до Сирії. Протестні акції меншого масштабу періодично спалахують в Йорданії і навіть у завжди такому спокійному Омані. В кожному випадку є свої місцеві особливості. З різним ступенем впевненості можна будувати прогнози щодо перспектив політичних процесів в Єгипті та Ємені. Важливо, однак, побачити загальне за цим потоком швидко мінливих подій, масштаб яких сам по собі говорить про їх історичному значенні.

Родовід авторитарних арабських режимів, які стали в 2010 - 2011 рр. мішенню молодих арабських революціонерів, налічує від одного (як в Лівії) до цілої серії переворотів. В Ємені - три перевороти і одне політичне вбивство, в Сирії - 18 президентів змінили один одного за неповні 25 років, поки в 1971 році країну не очолив Хафез аль-Асад. За десятиліття правління Салеха, Каддафі і Мубарака влада стала сімейним підприємством, насильство - одним з її основних інструментів, а накопичення на приватних рахунках ренти від використання національних ресурсів - основною турботою правителів.

У період після стабілізації режимів з'явився новий метод передачі влади - успадкування. Правда, єдиним успішним спадкоємцем судилося стати Башару аль-Асаду, нинішньому президенту Сирії. Давно планована спадкова передача влади в Єгипті та Лівії була зірвана революціями. У 1980-і роки в Єгипті, Сирії, Іраку, Лівії, Алжирі, Тунісі та Ємені остаточно сформувався тип політичної системи, який дослідники називають "державою національної безпеки", маючи на увазі під цим системи, що розглядають підтримку власної безпеки (де-факто безпеки правлячої еліти ) як основну функцію держави. Зрозуміло, що така мета, як забезпечення безпеки правлячої еліти, не може гарантувати масову підтримку і легітимність режиму, тому офіційною ідеологією цих держав, як правило, проголошувалися завдання модернізації, яка розуміється переважно в економічних термінах.

Реальні та уявні загрози повторення кривавих переворотів переслідували арабські режими протягом відносно стабільних 1980-х, 1990-х і 2000-х. Режими навчилися використовувати фактор постійної загрози як засіб підтримки своєї легітимності в очах населення та міжнародної спільноти. Західних партнерів незмінні лідери вміло переконували в тому, що якщо не вони, то до влади неминуче прийдуть ісламісти.[12]

В останні 30 років політичний іслам дійсно був єдиною формою протесту, доступною тим, хто опинився за межами підтримуваних режимом клієнт-патронских мереж, які розприділяли основний обсяг соціальних благ. Режими зуміли приручити більшу частину традиційних опозиційних партій, таких як єгипетський "Вафд", придушити або значно скоротити політичне представництво самих незговірливих (таких як "Брати-мусульмани").[6] При цьому очевидним для всіх було те, що за межами простої схеми "влада - ісламісти" більшість населення, включаючи більш освічений середній клас, не має політичного представництва і відчуває себе все більш витісненими з публічного простору, заповненого культом вождів.

Повстання мас в арабських країнах продемонструвало, що в цій частині світу, охопленої перманентної соціальної стагнацією, сформувався стійкий попит на оновлення політичного і соціального устрою.

Для кожної країни можна виділити одну-дві ключові ідеї, навколо яких організовані всі інші вимоги протестантів, складані, однак, в єдину для всіх мозаїку. Так, в Ємені ключовим гаслом було відторгнення ендемічною корупції, в Єгипті - репресивної моделі держави (заклик до припинення режиму надзвичайного стану, що став основою поліцейського свавілля, об'єднав найрізноманітніші групи).

Спільним для всіх революцій стало свідоме прагнення домагатися поставлених завдань мирними методами. Ще в 2004 р один з авторів цих рядків, коментуючи події київського Майдану для арабського телеканалу Аль-Арабія, почув такі слова з вуст журналіста-єгиптянина: "Яка ж це революція, коли тут зовсім немає крові?". На тлі стереотипного для арабського світу сприйняття революції як збройного перевороту свідома відмова від насильства як методу політичної боротьби являє собою безумовну соціальну інновацію.

Соціальні структури багатьох арабських країн, охоплених зараз революційними змінами, в чому все ще залишаються архаїчними. Так, ключову роль в Лівії та Ємені продовжують грати племена, а в Єгипті, Тунісі та Ємені найважливішим інститутом держави продовжує залишатися армія. Питання про цивільний контроль над оборонним сектором, який розглядається як найважливіша умова сучасного демократичного управління, на даному етапі просто не варте уваги. Проте з упевненістю можна сказати, що арабські країни досягли нової фази свого політичного розвитку.[7]

Туніський народ спровокував так званий "ефект доміно", охопивши інші країни арабського світу. Масові виступи проти влади, вуличні протести, самоспалення спричинили зміни політичних устроїв у деяких країнах Близького Сходу та Північної Африки.

Чому ж населення так віддано захопилося ідеєю піти проти влади?

Зрозуміло, що без благодатного ґрунту ростки людського незадоволення так швидко на проросли б і не сягнули таких висот, потягнувши за собою велику кількість населення, і врешті-решт не домоглися б такого результату. Що саме стало ґрунтом для формування радикальних настроїв місцевого люду нам і належить з'ясувати.

По-перше, внутрішні чинники зіграли особисту роль у формуванні суспільної думки. Серед них можна назвати соціальні проблеми, які вважаються наслідками сучасного капіталізму: збільшення нерівності між найбагатшими та найбіднішими, великий рівень бідноти, низька заробітна плата, зниження проценту середнього класу серед населення, безробіття та погані житлові умови. У економічному плані причинами спалахнувших повстань були: зростання цін на продукцію першої необхідності, диспропорція в економіці країн. Найбільших страждань зазнала молодь, що не мала можливостей реалізувати себе. Зростав рівень смертності, а показник рівня повсякденного життя навпаки знижувався [10]. Водночас з цим малочисельна частина суспільства - політична еліта - користувалася усіма благами, загрузнувши у корупції та безвідповідальності.

З політичної точки зору протести були спричинені дефіцитом реальної демократії. У арабських країнах державні голови упродовж десятиріч залишались при владі, передаючи керівництво країною своїм наслідникам. Таким чином, один сімейний клан міг знаходитись на верхівці протягом близько п'ятдесяти років. Такі авторитарні режими передбачували високий рівень корупції, відсутність свободи слова, зростання розриву між багатим і бідним населенням країн, що в свою чергу стало поштовхом до масових незадоволень. Протестуючий народ мав на меті саме усунути від владних структур сімейні клани, які на думку більшості населення гальмували розвиток демократії в арабському суспільстві.[8]

Вже майже через рік після початку революційних подій можна зробити висновок, що результатами "арабської весни" скористалися найрізноманітніші політичні сили - від демократичних до радикально ісламістських, але навесні 2011р. вони розчинилися на арабських вулицях в загальній масі обуреного натовпу, що вимагав кращих умов життя.

Головною рушійною силою цих виступів була, звісно ж, молодь, що в більшості близькосхідних країн складає від 50 до 70% населення і щорічно поповнює лави не працевлаштованих на кількасот тисяч осіб. З цим пов'язана ще одна особливість арабських революцій - їхній стихійний та, головним чином, емоційний характер. Радикальність протестних настроїв можна пояснити, по-перше, прагненням швидких і докорінних змін існуючого устрою, небажанням вдовольнятися половинчастими мірами; по-друге, глибоким розчаруванням у старих режимах і зневірою у майбутнє; по-третє, відсутністю досвіду політичної боротьби, політичної культури, а також лідерів, що могли б запропонувати чітку програму пост революційних дій. Тому на певному етапі, коли прийшов час боротися не проти чогось чи когось, а за щось, необхідно були визначати, якими саме мають стати ці країни після повалення старих авторитарних режимів, та найголовніше - яким чином цього можна досягти.[2]



2. Суть "арабської весни"

Заворушення в арабському світі у 2011р. стали несподіванкою для більшості спостерігачів. Такі задавнені проблеми арабських режимів, як соціальна нерівність, економічна стагнація, обмежена участь у політиці та маргіналізація жінок, зазначалися в кожній Доповіді з питань людського розвитку в арабських країнах (Arab Human Development Reports), але мало хто з експертів очікував цілого ряду масових заворушень, які точилися з такою завзятістю та з такими глобальними наслідками, що вимагали дедалі більшого застосування насильства для їх припинення.

Заворушення, що згодом отримали назву "арабської весни", швидко поширюючись від країни до країни, охопили регіон Північної Африки і Близького Сходу (див. додаток 2). Попри ряд спільних рис - таких, як масові демонстрації, ненасильницькі виступи, брак єдиного лідера, використання центральних площ великих міст, - вони мали й певні відмінності. Вимоги протестувальників варіювали від покращення економічної ситуації до зміни режиму; залежно від цього різним був і рівень насильства. Якщо в Алжирі та Марокко було відносно небагато жертв, то інші країни (в т.ч. Бахрейн, Єгипет, Ємен, Туніс) постраждали значно більше. Найвищий рівень насильства спостерігався в Лівії і Сирії.

Внутрішні події

Бахрейн

Протестам 2011р. у столиці Бахрейну Манамі та в кількох навколишніх містах і селах передували багатомісячні політичні репресії та роки невиконаних обіцянок демократичних реформ. У середині лютого тисячі протестувальників зібралися на Перлинному майдані в Манамі, що став центром протестів.

Спочатку протестувальники закликали до політичних реформ, але, коли тиск сил безпеки на них посилився, вимоги перетворилися на заклики до повної зміни режиму. Проте, вимоги найбільшої опозиційної партії Wifaq весь час обмежувалися переважно політичними реформами. Хоча запроваджений в середині березня надзвичайний стан було 1 червня скасовано, напади на протестувальників і медичних працівників, які допомагали пораненим, продовжувалися; сотні людей були затримані й засуджені військовими судами.

Єгипет

До початку протестів в січні 2011р. у Єгипті Національно-демократична партія (НДП, National Democratic Party, NDP) 33 роки керувала фактично однопартійною державою, Президентом якої з 1982р. був Х.Мубарак (Hosni Mubarak). На додаток до проблем місцевого рівня (сфальсифіковані вибори, корупція, некерованість), відносно організовану єгипетську опозицію надихали попередні події в Тунісі.

Демонстрації проти Х.Мубарака відбувалися й раніше. Але оголошений через Twitter і Facebook заклик до призначеного на 25 січня протесту спо- нукало десятки тисяч людей долучитися до "дня гніву". Попри жорсткі дії поліції проти демонстрацій, протестувальники залишилися на площі Тахрір у центрі Каїра та на майданах інших міст, і через постійні сутички з поліцією ситуація продовжувала загострюватися. З метою пом'якшення ситуації, Х.Мубарак запропонував ряд поступок. Вони були сприйняті як "замалі та запізнілі", і протестні вимоги зміни режиму були зрештою задоволені - 11 лютого Х.Мубарак пішов у відставку.

З метою заповнення політичного вакууму, Вища рада Збройних сил (Supreme Council of the Armed Forces, SCAF) на чолі з фельдмаршалом М.Тантаві (Mohamed Hussein Tantawi) перебрала ініціативу на себе. Спочатку дії SCAF віталися населенням, але невдовзі політична ситуація з демократією виявилася не набагато кращою, ніж раніше. В листопаді 2011р. - січні 2012р. пройшли вибори до Нижньої палати Парламенту. Одночасно з першим раундом виборів єгиптяни знову вийшли на вулиці, тепер - щоб показати невдоволення SCAF і відсутність прогресу після лютого 2011р. Результатом стало поновлення демонстрацій, на які влада відповіла насильством, що викликало осуд як усередині країни, так і за кордоном.[10]

Лівія

У Лівії демонстрації в лютому 2011р. були пов'язані з історією жорсткого правління М.Каддафі (Muammar Gadda?). Жорстока страта в червні 1996р. понад 1 000 в'язнів (багато з них політичних) тюрми Абу Салім створило прецедент для невдоволення режимом. У лютому 2006р. силами безпеки було вбито 12 учасників мирної демонстрації в Бенгазі, а арешт на початку 2011р. Ф.Тербіля (Fathi Terbil), правозахисника та адвоката, який представляв родини жертв різанини 1996р., спричинив нові протести. Заворушення швидко поширились, і чим більше людей виходили на вулиці, тим жорстокішими ставали репресії. Особливо активними дії опозиційних сил були на сході країни, а м. Бенгазі швидко перетворилося на штаб-квартиру опозиції. М.Каддафі наказав військовим жорстко придушити демонстрації, що було засуджено міжнародною спільнотою.

У той час, як кампанія репресій тривала, повстанська організація, що діяла з Бенгазі, почала подавати себе як Національну перехідну раду (НПР, National Transitional Council, NTC) з чіткою метою - усунення М.Каддафі від влади.

Початок наступ у режиму М.Каддафі на бунтівні міста стимулював обговорення міжнародним співтовариством способів дій з недопущення жертв серед мирного населення. 17 березня Рада Безпеки (РБ) ООН ухвалила Резолюцію №1973, яка дозволила закрити повітряний простір над Лівією і вповноважила країни-учасниці ООН "вжити всіх необхідних заходів . . . для захисту мирного населення та населених цивільними районів від загрози нападу". Фактичне запровадження під проводом НАТО - в рамках операції Uni?ed Protector - авіаційної підтримки повстанських дій змінило перебіг конфлікту; після безрезультатних боїв у Лівійській пустелі, коли міста кілька разів переходили з рук до рук, повстанці за підтримки НАТО почали повільно просуватися до Тріполі.

Наприкінці серпня повстанці отримали перевагу, і до кінця місяця Тріполі опинився під їх контролем. М.Каддафі вдалося втекти, і його не могли знайти, аж поки 20 жовтня повстанці не захопили його рідне місто Сірт. У ситуації безладу натовп схопив і вбив М.Каддафі, поклавши край режиму, що існував 40 років.

Ситуація після загибелі М.Каддафі була неспокійною. НПР перенесла свою базу з Бенгазі до Тріполі; її наміри були спрямовані на демокра- тизацію Лівії. Водночас, на руках у населення залишилося багато зброї, у країні зростало безробіття. Разом із традиційною фрагментацією суспільства, це призвело до зіткнень між бійцями НПР з різних племен. Хоча ці зіткнення обмежувалися невеликими перестрілками, загроза міжплемінного конфлікту залишалася. Іншим невирішеним питанням були очевидні протиправні дії повстанців на завершальній стадії конфлікту. Невдовзі, після загибелі М.Каддафі, обвинувач Міжнародного кримінального суду Л.Морено-Окампо (Luis Moreno-Ocampo) заявив, що сили НАТО та повстанців - так само, як і режиму М.Каддафі - будуть піддані перевірці на причетність до військових злочинів.

Сирія

Спочатку здавалося, що "арабська весна" не вплине на Сирію, стабільність якої останніми десятиріччями була вражаючою, особливо з огляду її релігійну та етнічну неоднорідність. До 2011р. єдиним серйозним викликом 40-річному правлінню Президента Х.Асада та його сина й наступника Б.Асада (Hafez al-Assad і Bashar al-Assad) було повстання "Братів мусульман" н априкінці 1970-х років, яке хоч і було придушене до 1982р., але спричинило загибель 10-25 тис.осіб, переважно цивільних.

Перші протести почалися у лютому 2011р., але вони були локалізовані і швидко придушені режимом. Ситуація змінилася 18 березня через протести в м. Дара на півдні країни, спричинені арештом і тортурами групи молодих хлопців. Сили безпеки безуспішно намагалися зупинити протести, застосову- ючи сльозоточивий газ, водомети та навіть бойові набої і вбивши при цьому чотирьох осіб. Протести швидко поширилися, призвівши до нових жертв серед мирного населення в м. Дара та інших містах.

Наприкінці року протести точилися вже на всій території Сирії - часто за участі десятків тисяч осіб. Провінція Дара залишалася в центрі уваги, але головною гарячою точкою невдовзі стала провінція Хомс, на яку припадала майже третина всіх жертв. Упродовж року протести координувалися через мережу Facebook і відбувалися, зазвичай, після п'ятничного намазу або похо- рон загиблих протестувальників. Спочатку вимоги учасників протестних акцій стосувалися економічних і політичних реформ, але згодом - усунення Президента Б.Асада, проведення вільних і справедливих виборів. За винятком кількох випадків погромів і кидання камінням, демонстрації загалом залишалися мирними. Натомість влада відповіла масовими арештами, тортурами затриманих, відмовою в медичній допомозі пораненим і використанням снайперів проти протестувальників. Десь за місяць після початку протестів режим вдався також до блокування та обстрілів цілих міст, які, на його думку, були притулком опозиції.

Крім сили, режим застосовував також політичні заходи, покладаючи вину за насильство на "іноземні елементи" та "терористів", постійно висуваючи обіцянки проведення реформ. Дійсно, Б.Асад скасував надзвичайний стан, що був чинним з 1963р., змінив склад Уряду, але ці реформи залишалися косметичними й завершувалися ще більш жорстоким насильством.

Насильницькі дії сирійської армії призвели до дезертирства, особливо серед сунітських солдатів-призовників. Повідомлялося, що для протидії цьому за бойовими порядками військ розташовувались агенти сил безпеки, не дозволяючи солдатам втекти. Окремі дезертири організовували невеличкі групи для захисту демонстрантів, та іноді навіть вступали в сутички з армією. Група офіцерів-перебіжчиків на чолі з полковником Р.Асаадом (Riyad al-Asaad) 29 липня оголосила через YouTube про створення Вільної сирійської армії (ВСА, Free Syrian Army, FSA)28. Наприкінці вересня ВСА почала бойові дії проти урядових сил переважно у провінціях Алеппо, Хама та Хомс, що спричинило до кінця 2011р. сотні жертв - на додаток до тисяч загиблих внаслідок силового придушення протестів.

Туніс

17 грудня 2010р. сталося самоспалення бізнесмена М.Буазізі (Mohamed Bouazizi) - після суперечки з поліцією з приводу його невеличкого овочевого бізнесу. Цей акт викликав хвилю протестів у всьому Тунісі проти жорстокості та корупці ї поліції і зрештою - проти режиму. Ескалація протестів змусила Президента З.Бен Алі (Zine-Al Abidine Ben Ali) 14 січня втекти до Саудівської Аравії. Наприкінці лютого Прем'єр-міністр М.Ганнуші (Mohamed Ghannouchi) також був змушений піти у відставку, звільнивши шлях для формування нового тимчасового Уряду, не пов'язаного із З.Бен Алі. 23 жовтня пройшли вибори до Конституційної асамблеї, а 12 грудня тимчасовим Президентом було обрано колишнього правозахисника М.Марзукі (Moncef Marzouki). З.Бен Алі був заочно засуджений до 35 років ув'язнення.

Ємен

У 2011р., після понад 30 років правління Президента А.Салеха (Ali Abdullah Saleh), Ємен переживав серйозні економічні та соціальні проблеми: поширення корупції, високий рівень безробіття (близько 40%), зменшення видобутку нафти, прогресуюча нестача води та загальна бідність. Крім того, останніми роками Ємен потерпав від високого рівня насильства, в т.ч. з боку осередків Аль-Каїди на Аравійському півострові (al-Qaeda in the Arabian Peninsula, AQAP).

У січні правлячий Загальний народний конгрес (General People's Congress) заявив про намір скасувати обмеження на кількість президентських термінів. Це викликало широкий спротив, оскільки багато єменців побою- валися, що А.Салех збереже президентську посаду довічно. Заклики до відставки А.Салеха посилилися після відставки Президента Х.Мубарака в Єгипті. Загалом, попри мирний характер багатотисячних демонстрацій в містах Сана, Адені і Таїз, урядові сили і прихильники режиму відповіли на них жорстоким насильством.

У відповідь на збільшення жертв серед демонстрантів найбільш впливові племена та воєначальники відмовили А.Салеху в підтримці. Наприкінці травня сталися збройні сутички між лояльними до Президента силами і племенем ахмар. 3 червня А.Салеха було поранено під час ракетного обстрілу президентської резиденції - нібито бойовиками цього племені. А.Салех вилетів до Саудівської Аравії на лікування, але у вересні повернувся до Ємену. Він зберігав усі президентські повноваження до 23 листопада, коли погодився до лютого 2012р. відмовитися від них в обмін на амністію в рамках плану, узгодженого Радою співробітництва держав Перської затоки (РСДПЗ, Gulf Cooperation Council, GCC). Він залишив посаду 21 лютого, після обрання колишнього віце-президента А.Хаді (Abdo Rabu Mansour al-Hadi) тимчасовим Президентом на дворічний термін.

Упродовж року урядові сили широко застосовували насильство проти мирних протестувальників, що спричинило загибель сотень осіб. Сотні інших - загинули в зіткненнях між урядовими силами, повсталими військами та бойовиками племен.

Зовнішня участь.

Реакція міжнародної спільноти на події в Північній Африці та на Близькому Сході була дуже різною. У двох країнах з найбільшим числом жертв - Лівії і Сирії - зовнішня підтримка надавалась одній або обом сторонам конфліктів (таблиця 2.1). У трьох з чотирьох країн із середнім рівнем насильства - Єгипті, Тунісі та Ємені - міжнародна спільнота обмежилася політичними заявами на підтримку або проти тодішнього лідера, хоча часто, зокрема в Єгипті, це відбувалося лише на останньому етапі протестів. Лише четверта країна з цієї категорії (Бахрейн) отримала на прохання Уряду до РСДПЗ зовнішню підтримку від Саудівської Аравії та Об'єднаних Арабських Еміратів у вигляді військового та поліцейського підкріплення. На відміну від засудження інших режимів за репресії проти мирних протестувальників, Уряд Бахрейну зазнав лише невиразної критики на регіональному та міжнародному рівнях.

Безпосередня участь міжнародного співтовариства в лівійських подіях була продемонстрована швидкою реакцією на них ООН з ініціативи Великої Британії і Франції. Міжнародний підхід грунтувався на ідеї захисту мирного населення від нерозбірливих дій урядових сил. Участь у забезпеченні запровадженої ООН і за кілька днів офіційно встановленої НАТО зони, забороненої для польотів (безпольотної зони), взяли 19 країн. Літаки НАТО бомбардували аеродроми та позиції артилерії лівійської армії з метою не дозволити їй наносити удари по мирному населенню та по силах повстанців. Бомбардування штабів суттєво порушило систему військового управління. Ліга Арабських Держав (ЛАД), яка із самого початку підтримувала Резолюцію РБ ООН №1973, піддала НАТО критиці за перевищення мандата. Повстанці отримували пряму військову або фінансову підтримку також від Великої Британії, Італії, Катару, Туреччини і Франції та, меншою мірою, від Судану. В цілому, міжнародне втручання значною мірою допомогло збройній боротьбі повстанців.

Уряду Сирії зброю, боєприпаси та технічну допомогу надавали Росія і, можливо, Іран. За повідомленнями, Іран також міг надавати війська та військових радників. Росія періодично вдавалася до відрядження до регіону і своєї військово-морської бази в Тартусі кораблів ВМФ - як заходу стримування можливої військової операції НАТО. У політичній сфері Китай і Росія неодноразово виступали проти пропонованих США і Францією резолюцій РБ ООН стосовно Сирії. За умов блокування цих пропозицій, ЄС і США запровадили односторонні санкції проти Сирії і зміцнили політичний тиск на Б.Асада, виказуючи наміри утриматися від наступного військового втручання. Туреччина, попри тісні відносини із Сирією, зміцнені останніми роками, різко критикувала режим Б.Асада. Вона прийняла десятки тисяч біженців і в червні надала територію для проведення першої конференції всіх сирійських опозиційних партій у вигнанні. Туреччина також значною мірою допомогла ВСА, надавши притулок і захист її лідеру Р .Асаду та дозволивши використання своєї території для відступу ВСА.

Залучення третіх сторін.

Крім прямої підтримки різних сторін у конфліктах "арабської весни", міжнародне співтовариство активно шукало шляхи врегулювання цих конфліктів. Як і зовнішня підтримка, залучення третіх сторін відбувалося в обох країнах з найбільшим числом жертв (Лівії і Сирії), а також в одній країні із середнім рівнем насильства - Ємені.

У Лівії посередником між Урядом і НПР намагалася бути Росія. Колишній російський губернатор, президент Міжнародної шахової федерації К.Ілюмжинов здійснив у червні кілька офіційних візитів до Лівії. Його зустрічі з М.Каддафі та повстанцями за кілька тижнів після початку бомбар- дувань, які, здається, не буди узгоджені з НАТО, не дали помітних результатів. Регіональні організації спочатку вагались і не мали єдиної позиції стосовно безпольотної зони. Африканський Союз (АС) спробував виступити посередником у Лівії, але, оскільки жодна з його пропозицій не передбачала відставку М.Каддафі, НПР рішуче відкидала їх.

У Сирії ЛАД спочатку підтримала запропоновані Б.Асадом реформи. Але, мірою поширення насильства проти мирного населення, Ліга поступово змінила свою позицію, спочатку закликавши Б.Асада припинити насильство, а потім спробувавши організувати діалог між сторонами. Оскільки насильство не припинялося, ЛАД у листопаді призупинила членство Сирії. Через загрози економічних санкцій і подальшої політичної ізоляції Б.Асад 19 грудня погодився на мирний план. Згідно з умовами плану, ЛАД надіслала до Сирії Місію спостерігачів для моніторингу та інформування про ситуацію у країні, але опозиція вважала цю Місію упередженою, і на початку 2012р. її діяльність була призупинена.

В Ємені РСДПЗ за підтримки ООН вела постійні переговори з Президентом А.Салехом з приводу його відставки. Ці зусилля були успішними та в лютому 2012р. призвели до передачі влади. Унікальність ситуації в Ємені зумовлена тісною співпрацею Уряду зі США в боротьбі з AQAP. Але, мірою ескалації протестів і насильства, США зрештою підтримали план РСДПЗ і закликали А.Салеха піти у відставку. Водночас США продовжували співпрацювати з Урядом і завдали ряд авіаударів по AQAP на території Ємену.[13]

3. Вплив "арабської весни" на міжнародні відносини

Якщо проаналізувати характер арабських революцій 2010-2011 рр., помітимо деякі суперечні моменти. У першу чергу належить зосередити увагу на відсутності чіткої ідеології у протестуючих. Повстанські рухи не мають рівноцінної альтернативи для політичної програми. "Гнів населення має персоніфікований характер", протестуючі діють не намагаючись змінити саму політичну систему. Також немає і лідерів цього революційного руху - ні особистостей, ні організацій. Підозріло виглядає надмірна швидкість розповсюдження "ефекту доміно" та вибірковість країн для здійснення переворотів. Також неможливо ігнорувати наявність фінансової підтримки даних переворотів, бо жоден рух проти влади матиме успіх без фінансування ззовні. Відомо, що "лідер єгипетських революціонерів М. Аль-Барадей є членом аналітичного центру США "Міжнародна кризисна група" та отримує спонсорську підтримку з боку "Відкритого товариства" Джорджа Сороса, Chevron, Shell, Morgan Stanley, Deutsche Bank та ін.. Такі факти вказують якраз на штучне походження даних революцій, з цього приводу виникає питання.

Навіщо Західним силам організовувати "арабську весну"?

Серед причин, які могли б зацікавити Захід у використанні арабських держав Близького Сходу та Північної Африки у якості плацдарму для організації революцій із метою звергнути авторитарних лідерів, можемо зазначити наступні. Це і бажання розповсюдити західну ідеологію та нав'язати свій спосіб життя усім країнам, які піддаються впливу з боку розвинутих держав. Це і чіткий намір укріпити своє положення на світовій арені у часи, коли базовими є глобалізаційні процеси. Відомо, що вчені (Робертсон, Фукуяма, Ритцер) прогнозують одним із сценарів розвитку глобалізації - об'єднання усіх держав світу під егідою спільного Світового керівництва. Лідерами якраз-таки визначаються саме ЄС та США.

Промисловість країн Магрибу слабо розвинена, але з недавніх часів на території цих країн ведеться добування нафти та природного газу. Згідно із оцінками експертів Інституту нафтогазової геології Сибірського відділення РАН, запаси нафти й газу тільки збільшуватимуться протягом наступних кількох років. Великий наплив інвестицій у нафтодобувну сферу промисловості з боку західних країн доводить їх гостру зацікавленість в контролі над цим регіоном. Таким чином, бачимо безсумнівно один з найважливіших чинників, який міг змусити країни США та ЄС звернути увагу на ситуацію в арабських державах Близького Сходу та Північної Африки.[8]

Є кілька взаємопереплетених причин арабських хвилювань. В 60-70х роках в арабських країнах відбулися революції, до влади прийшли люди на хвилях національно-соціалістичного визволення. В своїх країнах вони встановили світські режими. Трималися на диктатурі свого режиму і піклувалися за безпеку своїх правлячих кіл та родин. Всі інші не мали можливості займатися політикою, що дуже не подобалося арабам і вони де далі втомлювалися від диктатури.

Друга психологічна причина це те, що у свідомості арабського світу влада має належати тільки нащадкам пророка Мухамада, тому усі світські диктатори, в очах народу вважаються вискочками. Вагомий чинник в арабську весну вніс Західний світ. США та Європа активно воюють і займаються перерозподілом впливу в ісламському світі. Захід намагається контролювати цей регіон, із часів війни в Іраку почав активно збільшувати контроль цін на нафту. На сьогодні США контролює приблизно 60% цін на чорне золото. Наприклад Лівія Кадафі експортувала Західному світу 2% нафти від усього світовогу продажу. Начебто це не багато, але все ж таки, тепер Захід її не купує і сам визначає ціни на лівійську нафту яку контролюють союзний до США і Великобританії Тріполі та племена. І при бажанні Захід може підвищити ціни на нафту або знизити.[3]

Існують реальні ризики та загрози безпеці в регіоні Близького Сходу та Північній Африці внаслідок подій "Арабської весни":

(1) Подальше загострення міжкланової боротьби за владу в країнах Північної Африки та Близького Сходу призведе до посилення в найближчій перспективі військової присутності США та союзниць Вашингтону по НАТО - Франції та Німеччини в цьому регіоні з метою так званої "стабілізації" в державах окресленого простору. Нові режими під дипломатичним, військовим, економічним та політичним тиском США/НАТО з урахуванням небезпеки, що зростає, для стабільності країн в цілому будуть вимушені дати згоду на розміщення на територіях своїх держав військових баз США або НАТО. Такий розвиток подій відповідає зовнішньополітичній стратегії США, яка одним із ключових завдань ставить перед собою підкорення Великого Близького Сходу.

(2) Загострення конфлікту інтересів в регіоні Близького Сходу та Північної Африки між ключовими регіональними акторами (Туреччиною, Іраном) та позарегіональними суб'єктами світової політики (США/НАТО, ЄС). Посилення міжкланової боротьби паралельно із постійними зривами переговорів по близькосхідному врегулюванню створює передумови для виникнення в регіоні повномасштабної війни. В цьому зв'язку важливо зазначити, що, за оцінками міжнародних експертів, першу ядерну зброю Іран зможе отримати вже в кінці цього року, і світова спільнота більше не буде в змозі не рахуватись з новою ядерною державою при вирішенні питань регіональної та глобальної безпеки.

(3) Нехтування регіональними механізмами забезпечення безпеки провідними геополітичними потугами світу та ООН, зокрема, баченням ЛАД ситуації на Близькому Сході та у Північній Африці; а також подвійне тлумачення резолюцій РБ ООН позарегіональними акторами, що поставило під сумнів легітимність самих рішень РБ та право на їх реалізацію.

(4) Недосконалість міжнародно-правових норм - система міжнародного права в рамках процесу становлення нового світового порядку потребує кардинальних змін; так, у міжнародному праві немає чіткого визначення права на збройне вторгнення, яке можна піддати сумніву та оскаржити в міжнародних інстанціях, з точки зору законності. В подальшому дві проблеми, які визначатимуть майбутній конструктивний розвиток процесу імплементації механізму забезпечення регіональної/глобальної системи безпеки, ? це збройне вторгнення та право держав та блоків на самооборону. Більш того, розширення трактування статті 51 Статуту ООН остаточно закріпило право за ключовими світовими гравцями на дії за межами зони власної геополітичної відповідальності та виправдовування вторгнення на будь-яку територію.[14] Якщо виходити з традиційного розуміння права на самооборону, то надання більш широких повноважень у сфері врегулювання конфліктів регіональним організаціям дозволить розглядати систему регіональної колективної безпеки як засіб реагування на агресію, не залишаючи можливості використання цього права за межами регіону. Проте таке тлумачення не відповідає сучасним геополітичним реаліям та інтересам провідних світових акторів.

(5) Посилення політичної ролі ісламу. Прихід до влади проісламських режимів під гаслами розбудови демократичного суспільно-політичного ладу в країнах Близького Сходу та Північної Африки за підтримки Заходу обумовив появу такого феномену як дебати навколо проблеми посилення політичної складової ісламу. Про це свідчить й посилення останнім часом антагонізмів між проісламськими режимами, які пришли до влади внаслідок "революцій", ісламістами радикального штибу, які вороже ставляться до ідей модернізації політичних систем за західним взірцем, та представниками секуляристських (світських) ісламських організацій (Туніс, Сирія, Єгипет). Іслам використовується усіма трьома силами політичного процесу не лише як релігія, що здатна виковувати консолідуючу функцію, але й як механізм для реалізації цілей державної політики. Отриманий "революційний" досвід країнами регіону довів гнучкість політичної ісламської доктрини, здатної своєчасно реагувати на внутрішні та зовнішні виклики. Політична згода щодо подальшого розвитку кожної країни регіону можлива лише за умови налагодження взаємодії усіх політичних угрупувань, кінцевим результатом якої має бути досягнення політичного консенсусу з найбільш важливих питань модернізації суспільного буття [5]. В основу політичного компромісу покладено спільну ціль усіх ісламських угрупувань - створення всесвітньої ісламської держави/міжнародного ісламського співтовариства ("умма" - перекладається з арабської і як держава і як співтовариство). Ця мета перетинається з ідеями турецьких геополітичних доктрин - неоосманізму та пантюркізму - основне завдання яких - створення альтернативи ЄС - політичного, військового та економічного об'єднання усіх мусульманських держав.

(6) Загроза тероризму. Все частіше представники опозиційних сил вдаються до організації терактів, кількість яких збільшується залежно від стабільності/нестабільності внутрішньополітичної ситуації в країнах (Єгипет, Сирія). Чим більш неспокійною ситуація є в країні, тим більша кількість опозиційних організацій обирають тактику та стратегію терору. З іншого боку, внаслідок подій на Близькому Сході активізувалась діяльність терористичних організацій в Західній Європі. В цьому зв'язку варто зазначити, що в саме в регіоні Західної Європи діє найбільше терористичних організацій різної спрямованості - 312, у порівнянні з Близьким Сходом - 283 (без Північної Африки) "Арабська весна" з одного боку та внутрішньополітична криза та економічні труднощі в країнах Західної Європи з іншого створили передумови для активізації опозиційних націоналістично налаштованих сил (яскравим прикладом є Греція, яка до того ж за чисельністю терористичних організацій займає перше місце в Європі - 90, у порівнянні з Бельгією - 7); ймовірно, що у короткостроковій перспективі ми станемо свідками збільшення терактів з боку націоналістичних організацій, які використовують теракт як єдино правильний насильницький засіб заради психологічного тиску на суспільство з метою примушення влади до певних дій (проведення адміністративних реформ з метою ще більшої автономізації регіонів, здійснення більш ефективних соціально-економічних реформ, що можливо лише за умови виходу з Єврозони тощо).

(7) Збільшення потоків біженців з країн Близького Сходу та Північної Африки, які характеризуються тенденцією до подальшої нестабільності, може погіршити економічне, демографічне та політичне становище не лише у сусідніх регіонах. Так, суттєво збільшився потік біженців до країн Західної Європи (передусім до Італії, Греції). На сьогодні у ЄС відсутнє спільне бачення вирішення проблем працевлаштування та, особливо, процедури реадмісії (повернення) нелегальних мігрантів з Африки та Близького Сходу (запити Італії про необхідність надання італійському уряду фінансової допомоги з боку ЄС на вирішення питань депортації так і не були задоволені Брюсселем). При чому, розкол спостерігається серед країн Старої Європи. Єдиним проривом в цьому питанні було прийняття нової європейської програми "Партнерство заради демократії та спільного добробуту з Південним Середземномор'ям" від 08.03.11, яка передбачає підтримку політичних перетворень і фінансову допомогу арабським країнам, що стали на шлях системної трансформації, а також полегшення в'їзду до Європи для студентів, науковців та бізнесменів із близькосхідних держав за умови посилення співробітництва арабських урядів з ЄС у сфері контролю над нелегальною міграцією. Європа сьогодні констатує кризу "доктрини мультикультуралізму", основна причина - небажання мігрантів інтегруватись в культурно-цивілізаційний простір Європи.

(8) Нестабільність міжнародно-політичної ситуації на Близькому Сході та в регіоні Північної Африки призвела до зростання цін на енергосировину. Очікується збільшення ціни на енергосировину з 2010 року по 2035 рік приблизно на 1/3. Більш того, через події в Єгипті на деякий час було заборонено перевезення нафти Суецьким каналом. Тріполі оголосила, що не в змозі виконати низку експортних контрактів. Діяльність лівійських портів була частково призупинена, відвантаження нафти практично припинено. Експертна думка стверджує, що вже весною 2012 року ціна нафти може перевищувати 175-200 доларів за барель в зв'язку із загрозою відкритого збройного протистояння між Ізраїлем та Іраном. Окрім цього, загострення внутрішньополітичної нестабільності в Лівії, Ємені та Сирії призводить до збоїв постачань енергосировини з цих країн. Запаси сирої нафти в Європі стрімко зменшуються. Після оприлюднення доповіді МАГАТЕ щодо ситуації навколо ядерної програми Ірану США знову виступили за вжиття нових санкцій проти Ірану. Проте європейська спільнота з обережністю ставиться до таких заяв Вашингтону, розуміючи, що Іран є третім найбільшим експортером нафти після Саудівської Аравії та Росії в світі. Тегеран контролює Ормузький канал, через який щодобово транспортується 15,5 млн барелів нафти. У випадку ударів з боку Ізраїлю по ядерним об'єктам Ірану Тегеран автоматично блокує протоку. Саме в такій ситуації ціна на нафту може зрости до 200 доларів за барель.[11]

Цілком можливо, що центральним для нового внутріелітного протистояння стане контроль над силовими структурами -- армією та спецслужбами. Всі відтінки ісламістського фронту періодично зазнали репресій із боку органів безпеки і саме їх розглядають як джерело всіх своїх лих. У зв'язку з цим із великою ймовірністю можна припустити, що на громадське обговорення буде винесено питання люстрації, яку її ініціатори розглядатимуть як механізм встановлення дійового контролю над силовими структурами. Також цілком імовірна повзуча ісламізація армії, яка однак може наштовхнутися на організований опір, оскільки генералітет, у разі збереження контролю над армією, цілком здатний повернути собі управління країною.

Цілком імовірне повалення режиму Асада в Сирії стане вкрай тяжкою поразкою для іранського режиму й особисто президента Ахмадінежада. За деякими оцінками, падіння Асада може навіть запустити процес демонтажу держави.

Інший потенційно небезпечний сценарій розвивається на півдні Аравійського півострова, в Ємені, який дедалі більше починає скидатися на Сомалі. Дефрагментація й розвал держави в Ємені може мати вкрай негативні наслідки для одного з ключових гравців усього регіону -- Саудівської Аравії. У разі розвитку подій за негативним сценарієм у саудитів не буде шансів утримати нестабільність у межах сусіда, але брати на себе відповідальність за ситуацію в складній і дуже неоднорідній країні не менш небезпечно. Щось схоже, але в м'якшому варіанті можна спостерігати на лівійському прикладі. Лівійський перехідний уряд із труднощами впорюється -- або, точніше, не впорюється -- зі збройними загонами колишніх революціонерів, які контролюють сухопутні, морські та повітряні шляхи, що ведуть у країну.

Лівія, як і Ємен, мала централізовану владу, але в ній не було централізованої держави. Саме створення централізованої "держави інститутів" тепер на порядку денному практично всіх країн регіону. І від того, як це реалізовуватиметься, залежить, чи вдасться зберегти мир і стабільність у цьому ключовому регіоні світу.[15]



Висновки

Наслідки першого року "арабської весни" є неоднозначними. В одних випадках мінялися режими, в інших - придушувався народний спротив. Утім, цей унікальний в історії ланцюг подій змінив політику в арабському світі.

Простежується очевидний зв'язок між числом жертв і рішучістю вимог: там, де протестувальники вимагали зміни режиму, жертви сягали середнього або високого рівня. Крім того, монократії - тобто режими, керовані однією партією або сім'єю, - виявилися більш вразливими до викли- ків, ніж традиційні монархії чи інші види режимів. Зокрема, Єгипет, Ємен, Сирія і Туніс належать до першої категорії, тоді як Йорданія, Марокко, Саудівська Аравія і країни Перської затоки - до другої. Цікавими винятками є Бахрейн, де традиційна монархія захиталась, але зберегла владу завдяки зовнішній підтримці, та Алжир, де авторитарний режим військових мусив задовольняти переважно помірні вимоги. В найбільш відкритих арабських країнах - таких, як Ліван, Палестинська Автономія та Ірак, - громадські заворушення з приводу внутрішніх проблем були набагато слабшими. Зокрема, на Палестинських територіях демонстранти вимагали більшої єдності з палестинською спільнотою, а не зміни режиму.

Міжнародна реакція в кожному випадку була різною, і лише в кількох з них надавалася зовнішня підтримка. Західні держави, насамперед США і Франція, в Єгипті та Тунісі спочатку підтримали владу, але потім почали вимагати змін режимів. У випадку Лівії вони, за схвалення ООН і використовуючи інструмент НАТО, одразу зайняли жорстку позицію щодо режиму. В Сирії західні держави протистояли Китаю і Росії, які дедалі різкіше критикували міжнародне використання сили. Масштаб залучення третіх сторін для розв'язання криз був дуже обмеженим, серйозні переговори велися лише в Ємені.