Роль ядерної зброї у постбіополярний період

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ЕВОЛЮЦІЯ РОЛІ ЯДЕРНОЇ ЗБРОЇ У ПОСТБІПОЛЯРНИЙ ПЕРІОД

1.1 Дестабілізуюча роль ядерної зброї

1.2 Сучасні підходи до розуміння концепту «ядерна стабільність»

РОЗДІЛ II. ІРАН ЯК ДЕСТАБІЛІЗУЮЧИЙ ЧИННИК У

БЛИЗЬКОСХІДНОМУ РЕГІОНІ

2.1 Етапи розвитку ядерної програми Ірану

2.2 Перспективи вирішення іранської ядерної кризи

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Сучасний режим нерозповсюдження ядерної зброї переживає значну кризу. З часу підписання Договору про нерозповсюдження ядерної зброї кількість де-факто ядерних країн майже подвоїлась (за рахунок Ізраїлю, Індії, Пакистану та КНДР), ще декілька країн мають технології для створення ядерної зброї. Сполучені Штати, які є гарантом режиму нерозповсюдження, де-факто визнали ядерний статус Індії. Новим викликом є можливість заволодіння ядерною зброєю такими недержавними акторами, як терористичні організації.

Близький Схід - один з найбільш небезпечних регіонів світу за концентрацією загроз розповсюдження ядерної зброї. Це виявляється в тому, що тут або порушений режим нерозповсюдження ядерною зброї, або є фактори, які можуть спричинити його швидке розповсюдження. В регіоні знаходиться одна з невизнаних ядерних держав - Ізраїль. Ще одна країна (Ісламська Республіка Іран) вважається пороговою. Невирішеним залишається один з найбільш гострих конфліктів XX століття - арабо-ізраїльський. У регіоні свої стратегічні інтереси мають усі глобальні гравці (насамперед у енергетичній сфері). У країнах Близького Сходу знаходиться багато ядерних об'єктів енергетичного та науково-дослідного характеру. Через міжнародну кризу навколо ядерної програми Ірану розвиток регіональної системи ядерного стримування досяг точки біфуркації.

Мета та завдання дослідження. Метою дослідження є визначення факторів, які сприяють розповсюдженню ядерної зброї в регіоні Близького та Середнього Сходу, та встановлення їхнього впливу на регіональну систему безпеки.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

Дослідити на теоретичному рівні дестабілізуючий вплив ядерної зброї на постбіполярну міжнародну систем.

Визначити можливі сценарії розвитку міжнародної кризи, викликаної ядерною програмою Ірану.

Об'єктом дослідження є вплив розповсюдження ядерної зброї на глобальну безпекову систему.

Предметом дослідження є проблема розповсюдження ядерної зброї на Близькому та Середньому Сході як загроза системі регіональної безпеки.

Географічні межі дослідження. Оскільки існують суперечності стосовно визначення меж регіону Близького та Середнього Сходу, в дослідженні використовується підхід, запропонований експертами МАГАТЕ (з питання створення без'ядерної зони), відповідно до якого регіон включає територію від Марокко на заході до Ірану на сході, та від Сирії на півночі до Ємену на півдні. Через обмеженість обсягу дослідження та мирний характер ядерних програм країн регіону, головна увага у дослідженні надавалася ядерним програмам Ізраїлю та Ірану. Вплив позарегіональних гравців на динаміку розвитку безпекової системи регіону подається оглядово, адже може стати темою окремого дослідження.

Методологічна база. Розглядаючи теорії ядерної стабільності, було застосовано метод індукції для узагальнення емпіричного знання та формулювання висновків щодо еволюції концепту «ядерна стабільність». За допомогою методу математичного аналізу було визначено ступінь впливу різних факторів внутрішнього та зовнішнього середовища держави на її прагнення до розробки ядерної програми та ядерної зброї. Для дослідження іранської ядерної програми було застосовано історичний метод. За допомогою методів екстраполяції та побудови сценаріїв досвід минулих переговорів та розвитку подібних ситуацій було використано для вироблення можливих сценаріїв вирішення іранської ядерної кризи. Для дослідження іранської та ізраїльської ядерних програм застосовувався системний підхід, адже вони є складовими регіональної системи безпеки Близького та Середнього Сходу. Для встановлення деяких фактів щодо ядерних програм цих держав використовувався метод аналізу. За допомогою методу моделювання було розроблено моделі можливого ірано-ізраїльського ядерного стримування. Метод прогнозування використовувався для визначення перспективи застосування збройних сил Ізраїлю проти іранських ядерних об'єктів.

РОЗДІЛ І. ЕВОЛЮЦІЯ РОЛІ ЯДЕРНОЇ ЗБРОЇ У ПОСТБІ ПОЛЯРНИЙ ПЕРІОД

1.1 Дестабілізуюча роль ядерної зброї

Як показує об'єктивна реальність, розповсюдження ядерної зброї є невідворотним процесом. На сьогодні проекти повної заборони ядерної зброї хоча і існують, але сприймаються державами світу як вкрай утопічні. В сучасній політології й досі не вщухають спори стосовно наслідків розповсюдження ядерної зброї. Одні вважають, що цей процес призведе до стабілізації ситуації та подальшого скорочення кількості воєн. Інші - що колапс режиму нерозповсюдження викличе таку дестабілізацію на світовій арені, яка буде загрожувати переростанням у ядерну війну. Розглянемо аргументи прихильників обох точок зору.

Зазвичай війни виникають внаслідок того, що держава починає відчувати себе в небезпеці і нарощувати військовий потенціал. Спонуканням до війни для будь-якої держави є вірогідність, що вона може досягти перемоги у війні, зазнавши втрат, які будуть значно меншими за виграш. Таким чином, головним завданням для країни для збереження власної безпеки є переконання інших країн утриматися від агресії. Це можливо зробити або через побудову міцної лінії оборони і боєздатних збройних сил («оборонний ідеал»), або шляхом створення можливості нанесення удару у відповідь, втрати від якого для агресора будуть неприйнятними, і таким чином, стримати його від агресії.

Прихильники стабілізаційної ролі ядерної зброї виходять з того, що ядерна зброя придатна лише для стримування, а її застосування є практично неможливим, тобто їхні погляди ґрунтуються на теоріях стримування та раціонального вибору [4].

Є безліч визначень ядерного стримування. Одні з них визначають стримування як запобігання певним діям іншої сторони через загрозу завдання їй шкоди. Інші доповнюють перше визначення, надаючи йому обоюдний характер. Отже, ядерне стримування - це стан розуму, коли поряд із розумінням загроз від контрдій держав, що мають ядерну зброю, усвідомлюється важливість збереження рівноваги сил у світі. Психологічна ж точка зору діаметрально протилежна. Вона вважає, що будь-яке стримування по своїй природі містить загрозу, а тому ядерне стримування - загроза геноцидом, яка ще ніколи раніше не застосовувалась задля підтримки миру на планеті.

Для існування режиму стримування необхідним є виконання трьох вимог: 1) країна, яка володіє ядерною зброєю, не повинна проводити превентивну війну в період, коли інша країна вже розробляє, проте ще не створила ядерну зброю; 2) країни повинні мати такі ядерні арсенали, щоб бути здатними нанести гарантований удар у відповідь на ядерну атаку; 3) країни повинні належним чином забезпечувати контроль за своїми ядерними арсеналами, щоб унеможливити несанкціоноване або випадкове використання ядерної зброї [1].

Побудова такої системи обов'язково буде стикатися зі значними труднощами, адже раціональні актори ніколи не захочуть отримати поряд державу, яка з невідомих мотивів створила ядерну зброю. Отже, різко зростає вірогідність нанесення превентивного удару у випадку розробки ядерної зброї потенційним супротивником.

Оскільки ядерна зброя має колосальну, практично безмежну руйнівну потужність і страшні вторинні наслідки застосування, вона розглядається головним чином не як засіб ведення війни, а як інструмент політичного стримування або залякування інших країн. Така особливість ядерної зброї робить її досить ефективним засобом гарантування національної безпеки і національних інтересів у широкому значенні слова. Але саме тому у неядерних держав за певних обставин виникає бажання оволодіти цим видом зброї. Таким чином, ядерне стримування постійно стимулює ядерне розповсюдження.

Але є й зворотний зв'язок. Ядерне розповсюдження, немов "ланцюгова реакція", не лише розширює клуб держав, що володіють ядерною зброєю, але й робить ядерне стримування моделлю військово-політичних відносин між ними. По мірі того, як стримування стає все більш багатостороннім, воно робиться все менш стійким, а небезпека ядерної війни - більш вірогідною.

По-друге, навіть коли держави перестають сприймати одна одну в якості ворогів, їхні збройні сили отримують нових супротивників та нові цілі, що викликані ядерним розповсюдженням. Це може дестабілізувати стратегічні відносини колишніх супротивників та викликати посилення акценту на ядерне стримування у їх стратегічній взаємодії (прикладом може стати ситуація з НПРО США) [3].

Таким чином, іноді всю еволюцію ядерного фактору характеризують як ядерне розповсюдження: «вертикальне» - між ядерними державами у сенсі нарощування їхніх ядерних потенціалів та «горизонтальне» - у вигляді збільшення кількості держав, які володіють ядерною зброєю.

«Вертикальне» розповсюдження досягло свого піку наприкінці 1980-х років, коли стратегічні ядерні сили США та СРСР складали приблизно по 10-12 тисяч боєзарядів. «Горизонтальне» розповсюдження вже охопило 10 держав - США, СРСР, Велику Британію, Францію, КНР, Ізраїль, ПАР, Індію, Пакистан та КНДР. Росія, Білорусь, Україна та Казахстан стали ядерними після розпаду СРСР, проте три з них потім передали всю ядерну зброю Росії. Ще відомо про сім країн, які намагалися створити ядерну зброю, але відмовилися від цієї ідеї або були змушені згорнути військову ядерну програму. Іран наразі вважається «пороговою країною», тобто він стоїть на грані оволодіння ядерною зброєю. При найгіршому варіанті розвитку подій у найближчі 10-20 років ряд країн може увійти до «ядерного клубу», що підірве систему ядерного нерозповсюдження.

На ранніх етапах ядерне розповсюдження було на другому плані, адже всю світову політику визначало протистояння двох гігантів. Після завершення «холодної війни» ядерне стримування між Росією та США почало відходити на другий план. Ядерний фактор світової політики фактично переходив від двостороннього «вертикального» стримування до багатостороннього «горизонтального» [7].

Після завершення «холодної війни» пріоритети помінялися місцями. У центрі проблематики міжнародної безпеки укріпилися нерозповсюдження ядерної зброї та її носіїв, укріплення ДНЯЗ та його інститутів (МАГATE), додатковий органів та механізмів, заходів експортного контролю. Велике значення почало надаватися стратегії контррозповсюдження - застосуванню санкцій (не виключаючи військові акції) проти «порогових» країн. Прикладами таких дій є військова операція в Іраку (відповідно до офіційної версії), тиск на Іран та КНДР, а також на країни, що з ними співпрацюють у сфері атомної енергетики та ракетобудування.

Завершення «холодної війни» мало наслідком не лише ліквідацію ядерних арсеналів, але й демонтаж режиму та процесу обмеження ядерної зброї. Не зважаючи на скорочення ядерних потенціалів, великі держави фактично відкинули ідею ядерного роззброєння як невід'ємну умову досягнення загальної безпеки.

США та Росія включили у свої концепції національної безпеки положення про можливість нанесення превентивного удару (навіть по без'ядерній країні) в разі, якщо це буде необхідно для збереження її національної безпеки. Велика Британія, Франція та КНР взагалі не збираються приймати будь-які договірно-правові обмеження на свої ядерні сили через значне відставання по кількості від СИТА та Росії і мають плани щодо довготермінового оновлення та нарощування своїх ядерних арсеналів.

Як ніколи раніше, ядерне стримування виглядає зараз фактором, який залишиться у міжнародній політиці, при чому не через складність досягнення повномасштабного ядерного роззброєння, а через притаманні ядерній зброї значні переваги в якості засобу забезпечення безпеки та цивілізуючого впливу на міжнародні відносини, яке спонукає до стриманості у застосуванні сили. Держави «великої п'ятірки» трактують ядерне стримування як невід'ємний і законний інструмент своєї безпеки і військової політики, яким вони володіють відповідно до закріплених у ДНЯЗ «подвійних стандартів», і яким інші держави володіти не в праві [2].

В ідеалі ядерне стримування означає, що ядерна зброя є не засобом ведення війни, а політичним інструментом, який перед усім гарантує, що ядерна зброя не буде застосована на практиці ні в якості навмисного нападу, ні як результат ескалації неядерного конфлікту між ядерними державами.

Класичним парадоксом ядерного стримування є те, що стримування є недієвим без здатності стратегічних сил вести реальні бойові дії. Прихильники стабілізаційної ролі ядерної зброї говорять, що навіть наявність невеликих ядерних потенціалів зберігає вірогідність нанесення удару у відповідь (адже навіть одна боєголовка, яка впаде на мегаполіс завдасть колосальних втрат, тому політичні лідери нізащо не підуть на нанесення ядерного удару). Однак, якщо за умов невеликого ядерного арсеналу ставиться під сумнів питання про нанесення удару у відповідь, то руйнується вся логіка стримування і держава вбачає можливість виграшу у ядерній війні. А для деяких країн складним є питання стратегічної глибини, адже не маючи такої характеристики території ворог може вирахувати можливі місця базування ядерного арсеналу. Інша проблема полягає в тому, що «сіра зона» невизначеності між стримуванням та веденням війни є ще більшою у відношенні до оперативно-тактичних та тактичних ядерних засобів. Хоча наявність тактичної ядерної зброї у складі збройних сил Заходу та Росії також можна віднести до засобів стримування, однак, на практичному рівні ця зброя частіше розглядалася як засіб ведення війни, який може забезпечити швидкий успіх на театрі бойових дій або компенсувати перевагу супротивника у звичайних озброєннях.

Таким чином, щодо тактичних ядерних озброєнь практично не можна провести грань між стримуванням та веденням війни. Розподіл ядерної зброї на стратегічну та тактичну також є достатньо умовним, враховуючи той факт, що тактична ядерна зброя США, розміщена близько до кордонів Росії та здатна вразити значні обсяги її території, буде носити для Росії вже стратегічний характер.

До того ж, більша оперативність тактичної ядерної зброї та розробка «чистих ядерних боєзарядів» (які залишають мінімальне радіоактивне забруднення) призведе до зниження порогу використання ядерної зброї та до її баналізації, що в контексті ядерного розповсюдження буде спричиняти загострення конфліктогенності. США говорять, що використання таких міні-ньюкс допоможе бомбардувати сховища терористів. Проте, для цього потрібні точні координати цілей. А маючи точні координати, зовсім не є необхідним застосовувати ядерні боєзаряди, адже з цією задачею можуть справитися й високоточні конвенційні боєприпаси.

Третім парадоксом ядерного стримування є те, що в саме це поняття вкладається неоднозначний смисл. У загальноприйнятій інтерпретації стримування передбачає запобігання ядерному нападові вірогідного супротивника. Цю функцію називають «мінімальним» або «кінцевим стримуванням». Проте, ядерна зброя часто призначається для стримування не лише ядерного нападу опонента, але й інших його небажаних дій: агресії з використанням інших видів ЗМЗ або конвенційних озброєнь, а також інших силових та політичних акції, що можуть призвести до збройного конфлікту. Цей варіант називається «розширеним стримуванням». Слід зазначити, що цей варіант стримування є набагато більш поширеним, ніж прийнято вважати.

Ще одним парадоксом ядерного стримування є міра його раціональності. Ядерну війну можна розв'язати без згоди народу, просто довівши наказ вищого керівництва до чергових на пунктах управління пуском ракет. Населення, будучи головним об'єктом ядерного удару у відповідь, не несе жодної відповідальності за рішення про агресію вищого державного керівництва. Це особливо стосується авторитарних режимів, де населення не лише не обирає своїх лідерів, але й не складає в його очах значну цінність. До того ж, організаційна теорія говорить про те, що різні верстви населення держави можуть по-різному бачити вирішення певних проблем. Так, на відміну від цивільного командування, військові є більш схильними до застосування ядерної зброї, адже вбачають в цьому дієвий засіб збереження національної безпеки. До того ж, вони зазвичай керуються короткостроковими планами, не замислюючись над довгостроковими перспективами, що значно підвищує вірогідність превентивного удару по ядерним об'єктам супротивника [9].

Ще один чинник парадоксальності стримування полягає в тому, що на відміну від інших видів зброї (враховуючи катастрофічні наслідки його, особливо помилкового, застосування) ефективний контроль з боку політичного керівництва майже неможливий, адже рішення має прийматися на основі суб'єктивних доповідей підлеглих. Все це є особливо актуальним для концепцій зустрічного та зустрічного удару у відповідь, в контексті збільшення числа володарів ракетно-ядерної зброї та розширення кількості напрямків можливого нападу.

Якщо раціональність та результативність ядерного стримування у відносинах між державами та союзами минулого є спірним питанням, то продуктивність стримування по відношенню до недержавних акторів є достатньо ясним предметом та має доволі практичне значення у близькому майбутньому. Ядерне стримування не може бути використане проти міжнародних терористичних організацій, включаючи загрозу отримання такими організаціями ядерної зброї або ядерного вибухового пристрою. Терористи не мають традиційних об'єктів для застосування або загрози використання ядерної зброї: території, об'єктів промисловості, населення чи регулярних збройних сил, які могли б стати цілями удару відплати.

У тих випадках, коли певна держава надає їм базу, як афганський «Талібан» надав «Аль-Каїді», ядерне стримування по відношенню до цієї держави є низько ефективним, адже це навряд чи справить стримуючий вплив на терористів, які здатні швидко та таємно пересікати кордони. Можливий навіть варіант, що терористи самі будуть зацікавлені спровокувати ядерний удар по країні заради політичного просування своєї справи, або дестабілізувати внутрішньополітичну ситуацію у країні для закріплення своєї влади на певних територіях (tribal zone в Пакистані).

Боротьба з катастрофічним тероризмом має відношення до стримування лише в плані утримання тих чи інших країн від підтримки тероризму або надання йому баз чи іншої допомоги. Але важко уявити, що якась держава буде відкрито підтримувати терористів, які володіють ядерною зброєю. А ядерний удар по будь-якій державі (навіть по «державі-вигнанцю») враховуючи супутні наслідки та політичного шоку у світової спільноти є занадто сильним засобом, щоб застосовувати його без наявності беззаперечних доказів «провини».

В основному боротьба з ядерним тероризмом полягає у активних спецопераціях, зруйнуванні матеріальної та фінансової інфраструктури терористів, захисту сховищ ядерних боєприпасів та матеріалів та перш за все - посилення режиму нерозповсюдження ядерної зброї. Ключову роль тут грає співробітництво великих держав та регіональних лідерів [10].

Якщо суперечливість принципів ядерного стримування існувала та зберігається у відносинах між державами «великої п'ятірки», то у випадку отримання ядерної зброї державами із тоталітарними режимами подібне стримування буде мати виключно негативний характер. Окрім того, що у такій ситуації режим нерозповсюдження спіткає значна криза (фактично вона вже почалася після північнокорейських ядерних випробувань у листопаді 2006 року), по відношенню до таких держав будь-які силові акції будуть неможливі, бо в таких режимах «екзистенційна» загроза державі буде замінена на виживання власне тоталітарного режиму, а значить керівництво такої країни може піти на застосування ядерної зброї в разі спроби будь-якої держави насильницьким шляхом змінити режим такої країни-вигнанця. Такі держави можуть не лише підтримувати міжнародний тероризм політично та економічно, але й сприяти отриманню терористами зброї масового знищення, причому робити це практично безкарно, не боячись силового тиску ані з боку будь-якої країни, ані з боку ООН, адже вірогідність застосування ядерної зброї у подібному конфлікті буде надто великою [1].

Тобто, раціональність таких акторів (а саме авторитарні режими зараз є головними порушниками режиму нерозповсюдження) знаходиться під великим сумнівом. До того ж, особливе занепокоєння ці країни викликають через нерозвиненість систем захисту ядерної зброї та систем попередження. Це викликано декількома факторами. По-перше, ці держави, витрачаючи значні кошти на розробку ядерної зброї, просто економічно неспроможні підняти ще й розробку ефективних систем захисту ядерної зброї. По-друге, і нові ядерні держави, і держави, які ще лише розробляють ядерну зброю, проводять розробку ядерної зброї в режимі цілковитої секретності, тому випробування систем безпеки зведено до мінімуму, адже може викликати занепокоєння світової спільноти. По-третє, такі країни можуть знаходитися дуже близько одна від одної, що, в умовах ворожості та обоюдних провокацій, значно підвищує вірогідність ескалації в разі несанкціонованого запуску ракет.

Таким чином, сутність феномену ядерного стримування за останні 60 років та його роль у міжнародній безпеці були вкрай суперечливими, а в перспективі ці протиріччя можуть багаторазово збільшитися. Але подальша еволюція ядерного стримування у найближчому майбутньому, після завершення «холодної війни», на фоні розширення географії регіональних та локальних, внутрішніх та транскордонних конфліктів, одночасно із розповсюдженням ЗМЗ та засобів його доставки характеризується значною невизначеністю.

Отже, не зважаючи на зменшення свого значення, ядерна зброя все ще залишається основою глобальної стабільності. На думку автора, ядерне розповсюдження становитиме загрозу для подальшої дестабілізації ситуації у світі, адже модель стримування, яка була придатна для «холодної війни» не спрацює ефективно щодо нових викликів світовій безпеці. Подальше «горизонтальне» розповсюдження лише зруйнує вироблені за роки «холодної війни» сценарії «стримувальної поведінки». Дуже актуальною залишається проблема пониження «ядерного порогу» та можливості використання тактичної ядерної зброї у бойових діях, що призведе лише до баналізації ядерної зброї та нового витку її розповсюдження. Для зниження загрози ядерної війни треба вжити наступних заходів: 1) країни «ядерного клубу» мають відмовитися від пріоритетності ядерного стримування в стратегії своєї національної безпеки, зафіксованої в основних військових доктринах; 2) розробити правову базу, яка б детально регулювала всі аспекти ядерного стримування, та визначити в ній обов'язки ядерних та неядерних держав у міждержавних відносинах, створити правову основу існування ядерної енергетики в неядерних державах; 3) до цього заборонити поставки будь-яких ядерних матеріалів або технологій до країн, що не підписали ДНЯЗ, та поставки технологій повного ядерного циклу до країн, що не підписали Додатковий Протокол MATATE 1997 р.; 4) розробити і застосовувати найжорсткіші санкцій щодо країн, які не допускають інспекторів МАГ ATE на свої ядерні об'єкти.

1.2 Сучасні підходи до розуміння концепту «ядерна стабільність»

На сучасному етапі поняття «ядерна стабільність» витісняє конструкт «стратегічна стабільність», який був притаманний періоду біполярної конфронтації. Можна виокремити три контексти вживання терміну «ядерна стабільність».

По-перше, термін ядерна стабільність використовується при вивченні проблем нерозповсюдження ядерної зброї. На думку ряду авторів, розповсюдження ядерної зброї на кризові регіони (Близький Схід, Індостан, Корейський півострів) загрожує підвищенням конфліктності в них, оскільки на регіональних рівнях відсутні будь-які стабілізаційні механізми або практики, характерні для радянсько-американського протистояння. Нейл Джоік взагалі бачить в ядерній стабільності особливу «поведінкову категорію» часів «холодної війни», в основі якої лежало негласне правило: наявність ядерних сил в обох супротивників відвертає пряму війну між ними. Таким чином, стабільність виступає типом взаємодії ядерних держав на основі наявних у них стабілізуючих умов - розподілу конфліктних інтересів, відсутності територіальних спорів, наявність військово-стратегічного паритету.

На даному етапі найбільшу небезпеку становить не сам процес розповсюдження ядерної зброї, а злам тих політико-психологічних параметрів, які були характерні для ядерного протистояння СРСР та США. У новій політико-психологічній атмосфері ядерний конфлікт розглядається не як обопільно програшну ситуацію, а як варіант війни, де перемога не лише можлива, але й може перевищити втрати, нанесені переможцю. Тобто, політична свідомість повертається до стану раннього глобального протистояння 1940-50-х років. До того ж, у нових ядерних країн нема того «психологічного бар'єру» проти ядерної війни, який був притаманний ядерним державам «першого покоління». В такому контексті ядерна стабільність буде гарантована не нерозповсюдженням ядерної зброї за межі «ядерної п'ятірки», а збереженням переваги одних країн над іншими, що призведе до нової гонки ядерних озброєнь [5].

По-друге, термін «ядерна стабільність» вживається в контексті проблем протиракетної оборони. Розробка технологій ПРО повертає раціональність концепцій «раптового удару у певно заданий час». Адже раніше ядерна стабільність характеризувалася певним ступенем взаємної ядерної вразливості. «Невразливість» однієї зі сторін підриває статус-кво та логіку взаємного гарантованого знищення. Крім того, утворення потужних систем ПРО дестабілізує стратегічну ситуацію, бо тягне за собою злам сценаріїв поведінки сторін у ядерному конфлікті. Таким чином, девальвується дієвість механізмів попередження випадкової ядерної війни, а протиракетні технології розмивають стандартні уявлення про «війну та «мир».

По-третє, термін «ядерна стабільність» вживається в контексті проблем паритету. Дана категорія ув'язується з проблематикою збереження паритету як системи рівноваги можливостей. Тривала відсутність прямих зіткнень між ядерними державами викликана страхом політиків перед наслідками використання ядерної зброї. Стабільність була досягнута коли кожна із сторін отримала можливість доставити на територію супротивника декілька термоядерних боєзарядів. Ядерна стабільність постає як зведення правил поведінки ядерних держав, що утворився на базі паритету та усвідомлення руйнівних характеристик ядерної зброї [4].

Для усіх теоретиків ядерна стабільність можлива лише там і тоді, де ядерний конфлікт не розглядається ні політиками, ні стратегами в якості ситуації, що може забезпечити реальний виграш. Тож, існування стабільності можливе лише за досягнення рівня «взаємного гарантованого знищення». Вона фактично виключає дійсно гнучкі схеми застосування ядерної зброї, незважаючи на формальне визнання можливості такого в рамках концепції «гнучкого реагування». Однак, сучасне розуміння стабільності відрізняється від концепцій «стратегічного паритету» та «відсутності оборони», характерних для минулого століття.

Як заявляють автори робіт з ядерного стримування, за останні два десятиліття стабільність ядерного світу стає все меншою. Під сумнів поставлене базове уявлення про те, що загроза всезнищуючого удару у відповідь стабілізує систему міжнародних відносин.

Первинно такої загрози вистачало, однак поступово вона втратила свою дієвість. У 1980-х роках країни НАТО почали серйозно розглядати можливість обмеженого ядерного нападу як продовження політики стримування - для примушення опонента укласти невигідний йому мир. Тоді виник парадокс ядерного стримування: підвищення реалістичності залякування збільшує ризик початку війни.

У 1960-х роках американський дослідник К.Уолтц стверджував, що за наявності ядерної зброї стабільність залежить від розміру втрат, які сторони можуть нанести одна одній. Значить, взаємне стримування на основі залякування - універсальний інструмент забезпечення стабільності, незалежно від геополітичної та культурно-історичної специфіки регіону, у якому виникає протистояння.

Його опонент С.Саган розглядав ядерне стримування як морально-політичну категорію. Усі уявлення про стабілізуючу роль стримування - лише комплекс психологічних уявлень, який руйнується. На сучасному етапі великі ядерні держави намагаються стримати не інші держави, а цілі процеси - тероризм, розповсюдження ЗМЗ, регіональні конфлікти, радикалізацію ісламу тощо. Розмитість предмету стримуючих впливів змушує змістити акцент на ситуативні реакції: роззброєння «нових ядерних гравців», удари відплати по терористичних центрах і т.п. В той же час стратегії боротьби із нетрадиційними загрозами мало чим відрізняються від стратегій часів наполеонівських війн, коли головною метою був розгром ворожих сил та встановлення контролю над певною територією [5].

Логіка ядерної стабільності порушена тим, що тепер між класичною конвенційною війною та класичною ядерною війною можливі проміжні варіанти - так звані «війни-примуси», тобто нанесення обмежених ядерних ударів по певним країнам, з метою примусу супротивника до зміни політики.

Таким, чином, ядерну стабільність можна визначити як систему, в якій політичні функції ядерної зброї (примус опонента до певних дій) чітко відокремлені від його військових функцій (розробка сценаріїв ядерної війни для переконання опонента у безперспективності ядерного удару).

Сучасна ядерна інфраструктура починає суміщати дві функції: протиракети та надмалі бомби (які дають мінімум радіоактивного забруднення) мають одночасно залякувати супротивника та руйнувати його військову інфраструктуру. Американські політологи вважають, що прогрес озброєнь дозволить створити антитезу перманентному зниженню порогу ядерного стримування, який став відбуватися в умовах розпаду «старої» стратегічної стабільності, яка реальна діяла.

Головну небезпеку для ядерної стабільності буде становити невизначеність, яка прослідує за розповсюдженням ядерної зброї до нових країн. Розглянемо, які фактори можуть сприяти, або навпаки гальмувати розповсюдження ядерної зброї.

Створення власної ядерної зброї спирається на дві складові: ядерні можливості (opportunity) та ядерне прагнення (willingness). Ядерні можливості складаються з трьох елементів: наявність технологій, необхідних для виробництва ядерної зброї; наявність подільного ядерного матеріалу (саме тому його виробництво та торгівля знаходиться під жорстким контролем); економічна спроможність, адже створення ядерної зброї вимагає значних затрат на створення як ядерного арсеналу, так і систем контролю та доставки. Таким чином, країни, які відповідають цим параметрам, можуть в перспективі стати ядерними [8].

Однак, для віднесення країни до «групи ризику» її мають спонукати різні фактори, що визначають появу ядерного прагнення. До таких факторів можна віднести: 1) міжнародну безпеку; 2) внутрішню політику; 3) дотримання міжнародних норм; 4) статус на міжнародній арені.

Стосовно міжнародної безпеки, то декілька можливих загроз можуть сприяти прийняттю рішення про необхідність набуття ядерної зброї. Ядерна або конвенційна загроза можуть стати таким поштовхом. Країни-вигнанці більш схильні до розробки ядерної зброї, щоб продемонструвати свою життєспроможність та силу міжнародному співтовариству. Також вони можуть прагнути набуття ядерного статусу для утримання інших держав від спроб змінити політичний режим.

В той же час, якщо країна має гарантії ядерної безпеки від іншої ядерної держави, вона буде менш схильна до ядерного розповсюдження. На даний момент 4 офіційні ядерні країни (крім КНР) не відмовилися від можливості завдання превентивного ядерного удару для захисту своїх союзників.

Таким чином, до факторів міжнародної безпеки можуть бути віднесені конвенційна загроза, ядерна загроза, наявність «ядерної парасольки» та дипломатична ізоляція.

Щодо внутрішньої політики, то вплинути на ядерне розповсюдження можуть лише два фактори: 1) ядерні амбіції потрібні країні, щоб відвернути увагу від внутрішніх проблем та підхлеснути націоналістичні відчуття; 2) тип режиму може вплинути на прийняття рішення про розробку ядерної зброї (однак, вчені досі не можуть прийти до одностайності, який режим більше сприяє прийняттю рішення про розробку ядерної зброї - демократичний чи авторитарний)

Багато дослідників заявляють, що країни поводять себе відповідно до міжнародних норм або суто з бажання виконувати певні правила, або як результат простих стимулів. Договір про нерозповсюдження ядерної зброї є головним інструментом для утримання держав від набуття ядерного статусу. Тож, лідери можуть посилатися на необхідність виконання міжнародних норм для спротиву про-ядерним політичним угрупованням.

Регіональний або глобальний статус держави також може вплинути на її рішення про розробку ядерної зброї. Часто ядерна зброя розглядається як атрибут регіонального або глобального лідерства. Це може бути проілюстровано сприйняттям ядерної зброї різних країн на світовій арені. Так, ядерна зброя перших п'яти великих держав майже не викликала осуду у світовій спільноті. В той час як прагнення малих країн до здобуття ядерної зброї можу спровокувати прийняття санкцій проти країни. Фактично ДНЯЗ закріпив політику подвійних стандартів щодо розповсюдження ядерної зброї і закріпив своєрідну світову ієрархію.

Однак, вплив цих факторів не є однаковим. Відповідно до дослідження американського вченого Е. Гарцке, який дослідив вплив вищезазначених факторів на створення ядерної програми та створення ядерної зброї. Він визначив, що найбільше започаткуванню ядерної програми сприяє наявність ядерних матеріалів, конвенційна загроза та статус регіонального або глобального лідера. Однак, факторами, що сприяють набуттю ядерної зброї, виявились наявність відповідних знань та технологій, конвенційна загроза та статус глобального лідера [10].

Більш за все утримує від початку ядерної програми ядерна загроза, внутрішньополітична нестабільність та членство у ДНЯЗ. На прагнення отримати ядерну зброю негативно впливають ядерна загроза, наявність у країни «ядерної парасольки» та членство у ДНЯЗ.

Дипломатична ізоляція та політичний режим майже не впливають на бажання країни розпочати ядерну програму або отримати ядерну зброю.

Таким чином, можна зробити висновок, що кількість країн, що володіють ядерною зброєю буде зростати. Однак, враховуючи тиск з боку світової спільноти (а особливо США) для збереження режиму нерозповсюдження, малі держави не будуть прагнути набути ядерного статусу. В той же час, майже всі великі держави (за виключенням ФРН та Японії, які давно прийняли без'ядерний статус) вже мають ядерну зброю. А отже, найбільш вірогідними порушниками ядерної стабільності стануть регіональні лідери та держави середньої ланки.

Як не парадоксально, період «холодної війни» можна було охарактеризувати глобалізацією ядерної сфери. У постбіполярній системі міжнародних відносин відбувається регіоналізація систем ядерного стримування, викликана зниженням ядерного порогу та ядерним розповсюдженням.

В регіоні Близького Сходу багато країн активно розвивають свої атомні програми. Крім де-факто ядерного Ізраїлю та відомого своєю ядерною програмою Ірану, ядерною інфраструктурою володіють Єгипет, Сирія, Алжир, Саудівська Аравія, Лівія [5]. їхні програми знаходяться під гарантіями МАГАТЕ та не викликають сумнівів щодо їхнього мирного статусу.

Однак, дестабілізація ситуації в регіоні та вищезгадані фактори конвенційної загрози та статусності можуть порушити ядерну стабільність в регіоні.

РОЗДІЛ II. ІРАН Ж ДЕСТАБІЛІЗУЮЧИЙ ЧИННИК У БЛИЗЬКОСХІДНОМУ РЕГІОНІ

2.1 Етапи розвитку ядерної програми Ірану

ядерний зброя іран міжнародний

Іранські дослідження у ядерній сфері розпочалися ще у 1957 році угодою зі Сполученими Штатами про співпрацю у мирному використанні атомної енергії в рамках американської програми «Атоми для миру». Програма передбачала допомогу СІЛА Ірану в розвитку ядерної енергетики шляхом поставок ядерних установок та обладнання, а також підготовку спеціалістів в цій галузі в обмін на право моніторингу та інспектування відповідних об'єктів для перевірки їх використання виключно в мирних цілях.

У 1967 році в рамках вищезазначеної угоди за фінансового та технічного сприяння МАГАТЕ США поставили до Тегеранського ядерного науково-дослідного центру дослідницький реактор потужністю 5 МВт, який містив 5,5 кг високозбагаченого урану в якості пального. В тому ж році США поставили в цей центр гарячі камери зі здатністю щорічно виділяти до 600 г плутонію. Таким чином, була закладена науково-технічна база для розвитку іранської атомної енергетики.

З початку 1970-х років в Ірані було прийнято програму диверсифікації енергетичного комплексу, пріорітнетним напрямком якої став розвиток атомної енергетики. Таке рішення було викликано ростом світових цін на паливні ресурси та оцінками національних запасів нафти через 20 років. Також, рушійною силою розвитку атомної енергетики було бажання керівника країни шаха Мохаммеда Реза Пехлеві володіти найсучаснішими світовими технологіями. За рахунок доходів від продажу нафти та вкладення коштів у розвиток високотехнологічного виробництва шах планував перетворити Іран на п'яту індустріальну державу світу на 1983 рік [9].

У березні 1974 року шах оприлюднив план розвитку атомної енергетики. Передбачалася побудова 23 атомних реакторів загальною потужністю 20 МВт, а також створення замкнутого ядерного паливного циклу. Планувалося, що 6-8 реакторів будуть поставлені зі СЩА, а ще 12 - Західною Німеччиною та Францією. Крім того, розглядалася можливість поставки реакторів канадського виробництва. В якості перших майданчиків для будівництва АЕС було обрано Бушер та Ахваз.

План диверсифікації енергетичної бази мав бути реалізований до 1994 року, при цьому перші два енергоблоки в Бушері планувалося запустити за участю німецьких спеціалістів в 1980 та 1981 роках, ще два в Ахвазі силами французьких інженерів до кінця 1983 та 1984 років.

За прогнозами МАГ ATE 1974 року Іран повинен був щорічно вводити в експлуатацію по одному енергореактору на рік, а у 1988-90 роках по 2 енергоблоки із виходом на сукупну потужність атомної енергетики в 1990 в розмірі 10 ГВт. Планувалося, що частка атомної енергетики в енергобалансі Ірану досягне 25% [3].

В короткостроковій перспективі планувалося закупати ядерне пальне в Німеччині, Франції та США. В подальшому планувався перехід на самостійне виробництво палива, для чого проводилися геолого-розвідувальні роботи з пошуку покладів урану, а також велися переговори з іноземними компаніями про закупівлю збагачувальних технологій та установок.

У 1974 році Іран за 1млрд. доларів придбав 10% акцій заводу по збагаченню урану, що будувався в Трикастані (Франція). Еквівалентом долі Ірану в підприємстві став 1 млн одиниць роздільних робіт, або ж можливість щорічно збагачувати уран для 8-10 ядерних рекаторів потужністю 1000МВт. При цьому Тегеран набув права не лише викупати продукцію заводу, але й отримав повний доступ до збагачувальної технології, що розроблялася консорціумом. Однак, після Ісламської революції Ірану було відмовлено у праві власності на підприємство, відповідно втрачався і доступ до технологій та продукції.

Крім того, Іран вів переговори про купівлю 25%-ої долі в одному зі збагачувальних підприємств Сполучених Штатів. Проте, цим планом також не судилося здійснитися: наприкінці вересня 1975 року Сенат відхилив законопроект про приватизацію збагачувальної галузі [6].

Іранські спеціалісти вели перемовини із рядом африканських країн (Нігер, Габон, Замбія) про створення спільних підприємств з видобутку урану на їхній території. Іран викупив 15% пакет компанії «Rцssing Uranium Ltd.», яка розробляла уранові рудники в Намібії. Планувалося, що до досягнення самодостатності у виробництві урану потреби Ірану будуть задовольнятися поставками з Намібії.

Потужність підприємств з видобутку урану власне на іранській території мала на 1990 рік досягти об'єму у 1000 т урану на рік.

Численні іранські експерти отримували освіту і підготовку у галузі ядерної фізики в СІНА та Західній Європі - Бельгії, Великій Британії, Західній Німеччині, Італії, Швейцарії і Франції. З часом іранські спеціалісти розраховували розпочати самостійне проектування та будівництво атомних реакторів, тому іранські інженери та вчені приймали активну участь у роботах зі спорудження ядерних установок іноземними спеціалістами. Для підготовки іранських вчених та інженерів, які в майбутньому мали експлуатувати АЕС в 1974 році в Ісфахані за участі французьких спеціалістів почалося будівництво ядерного дослідницького центру [4].

Для реалізації програми розвитку ядерної енергетики в 1974 році була створена Організація атомної енергії Ірану, голова якої напряму підпорядковувався шаху. Основними її функціями були визначені:1) використання ядерної енергії для задоволення енергетичних потреб країни; 2) набуття технологій, необхідних для самостійного будівництва атомних реакторів; 3) набуття технологій, необхідних для створення замкнутого ядерного паливного циклу; 4) використання ядерних технологій в промислових, сільськогосподарських та медичних цілях; 5) захист людей та навколишнього середовища від радіаційного впливу. Для ефективної реалізації програми були значно збільшені асигнування в бюджет Організації, котрий в 1976 році зріс більше ніж в 30 разів в порівнянні з 1975 роком - з 30 млн. до 1 млрд. доларів.

Активну участь у контролі над ядерною програмою Ірану з самого початку брала MATATE. Первинно планувалося, що при поставках ядерних установок до Ірану в якості звичайної процедури будуть застосовуватися гарантії МАГ ATE. В 1974 році Іран підписав відповідну угоду з Агенцією. Ситуація кардинально змінилася після індійського «мирного ядерного вибуху» в травні 1974 року, тоді США та СРСР почали переговори про вироблення загальних умов ядерного експорту, спрямованих на відвернення розповсюдження ядерної зброї. В результаті подальших консультацій за участю основних ядерних постачальників, включаючи Францію та Західну Німеччину, було прийнято рішення про створення Групи ядерних постачальників та були вироблені керівні принципи ядерного експорту. Однак, через неспівпадіння позицій учасників в рамках Керівних принципів ядерного експорту було лише вироблено положення про те, що «постачальники повинні проявляти стриманість при передачі чуттєвих установок, устаткування, технологій та матеріалів, які можуть використовуватися для створенні ядерної зброї» [4].

Американська позиція на переговорах полягала у дозволі будівництва заводу з переробки відпрацьованого ядерного пального на території Ірану, але за умови участі в експлуатації переробляючого підприємства Пакистану (з паралельною відмовою Ісламабаду від подібного національного заводу). Пізніше ця пропозиція трансформувалася в проект регіонального багатонаціонального підприємства за участю держав Близького Сходу та інших сусідніх регіонів, що не здобуло підтримки іранського керівництва.

На практиці прийняте ГЯП зобов'язання фактично перетворилося на ембарго на такі поставки. Зміни у сфері контролю над ядерним експортом значно ускладнили для Ірану реалізацію національної програми з розвитку ядерної енергетики.

В 1978 році у зв'язку зі значним дефіцитом бюджету Ірану було переглянуто програму диверсифікації енергетичної бази, був введений мораторій на укладання угод про будівництво АЕС на додаток до підписаних раніше угод про будівництво двох реакторів Францією та двох - Німеччиною. У 1979 році Іран розірвав контракт на будівництво реакторів в Ахвазі з Францією у зв'язку з відсутністю коштів. Влітку 1979 року Німеччина припинила роботи в Бушері через заборгованість Ірану.

Нове керівництво Ірану, яке прийшло до влади в січні 1979 року внаслідок Ісламської революції, спочатку не проявляло інтересу до ядерних технологій. Крім того, розрив дипломатичних, відносин зі США в результаті захвату американського посольства в Тегерані значно ускладнив гіпотетичну можливість розвитку ядерної програми Ірану [4]. Більш важливою проблемою стала масова еміграція вчених після Ісламської революції. Можливості фінансування атомної енергетики скоротилися ще більше після вторгнення у 1980 році іракської армії в Іран та початку ірано-іракської війни.

В 1984 році Іран поновив активні роботи зі створення дослідницького центру в Ісфахані, що був заморожений у зв'язку з дефіцитом бюджету в 1978 році. Для завершення будівництва Бушерської АЕС розглядалися варіанти залучення іноземних компаній Західної, Східної Європи та Південної Америки.

Після того як спроби поновити співробітництво з колишніми європейськими партнерами у другій половині 1980-х років завершилася провалом, Організація атомної енергії Ірану почала активно налагоджувати контакти з менш розвиненими в ядерній сфері країнами, більшість з яких не дотримувались жорстких правил у сфері контролю над атомним експортом. Це в першу чергу стосувалося КНР, Пакистану та Індії. Крім того, Іран почав активно задіювати мережу для нелегальної купівлі ядерних технологій та обладнання, створену в Європі та апробовану закупівлями звичайних озброєнь в ході ірано-іракської війни.

Допомога зі сторони Китаю також надала можливість Ірану просунутися у ряді важливих питань ядерної сфери. Китай поставив до іранського ядерного дослідницького центру в Ісфахані обладнання та ядерні установки для науково-дослідної роботи, включаючи дослідницький реактор на важкій воді нульової потужності.

На початку 1990-х років Іран активно намагався знайти партнерів на пострадянському просторі для отримання технологій, матеріалів та експертизи в області ядерного паливного циклу. Головна увага приділялася Росії, з якою у 1995 році було укладено контракт на завершення будівництва АЕС в Бушері.

Питання про роль ядерної зброї на Близькому Сході постійно супроводжувало іранську програму розвитку атомної енергетики. В кінці 1950-х років Комітет начальників штабів СІЛА висунув пропозицію про розміщення ядерної зброї США на території Ірану. Проте, ця ідея була відкинута за адміністрації Кеннеді [5].

Шахський режим дотримувався офіційної позиції, що держава не має зацікавленості у набутті ядерної зброї. В цілому шахський Іран мав позитивний імідж у сфері нерозповсюдження. Так, у 1958 році Іран став членом MATATE, у 1970 році - приєднався до ДНЯЗ, у 1974 році - виступив із пропозицією щодо створення на Близькому Сході зони, вільної від ядерної зброї. У серпні 1974 року Іран представив проект відповідної резолюції на розгляд Генеральної Асамблеї ООН, включивши у перелік заборон не лише створення та застосування ядерної зброї, але й її зберігання.

Однак, незважаючи на позитивний імідж Ірану щодо ядерного питання, вже в середині 1970-х років, СІНА вперше зафіксували незадекларовану діяльність Ірану в ядерній сфері, пов'язану з виділенням плутонію, а також лазерним збагачуванням урану.

Деталі незаконної співпраці Ірану із Пакистаном у 1990-х роках, а також незадекларовані поставки Китаю довгий час залишалися поза увагою МАГ ATE. У відповідь на обвинувачення СІНА та Ізраїлю про наявність в країні ядерної програми, уряд Ірану в 1992-1993 роках запропонував МАГ ATE провести інспекцію будь-яких об'єктів на території Ірану, навіть якщо вони не є предметом гарантій в рамках угод з MATATE. Після двох серій перевірок 1992-1993 роках, інспекторами MATATE було заявлено про те, що вони не знайшли будь-яких ознак діяльності, яка б суперечила заявам Ірану про мирний характер його ядерної програми.

Нову кризу навколо іранської програми спричинили публікації знімків супутника у 2002 році, на яких було зафіксовано будівництво двох незадекларованих об'єктів з виробництва ядерного палива. Різке занепокоєння світової спільноти тоді викликала заява колишнього президента М. Хатамі, в якій ішлося про намір Ірану створити повний (замкнений) ядерний паливний цикл та про те, що Іран будує та вже експлуатує інфраструктуру для створення цього циклу, зокрема уранові шахти, збагачувальні, переробні та інші виробничі потужності для отримання самодостатності у виробництві ядерного палива для АЕС.

У лютому 2003 року розпочалися інспекції МАГАТЕ в рамках розслідування незадекларованої ядерної діяльності в Ірані. Експерти виявили шість серйозних випадків, пов'язаних із використанням ядерних матеріалів без належного інформування МАГАТЕ. Окрім того, Іран своєчасно не проінформував Агенцію про створення нових ядерних об'єктів, включаючи пілотні заводи з центрифужного та лазерного збагачення урану.

Ці порушення поставили питання про дотримання Іраном зобов'язань по ДНЯЗ, а також угоди про гарантії з Агенцією . В той же час, МАГАТЕ прийняла рішення не інформувати Раду Безпеки ООН про невідповідність дій Ірану взятим ним зобов'язанням.

Від жорстких санкцій з боку СІНА Іран рятували переговори з ЄС в особі „європейської трійки": Великої Британії, Німеччини, Франції - які велися з грудня 2002 року. Проте, через розбіжності у позиціях переговірників діалог фактично зійшов нанівець навесні 2005 року.

В листі до МАГАТЕ від першого серпня 2005 року іранська сторона офіційно заявила, що раніше діяла таємно, не надаючи вичерпної інформації про свої дослідження, мотивуючи це небажанням зазнати обмежень у ядерних розробках. Самі іранці постійно наголошують на тому, що створення ЯПЦ переслідує мирні цілі та буде використовуватись лише для АЕС. Разом з тим, цикл дає теоретичну можливість створити ядерну зброю [5].

Ситуація суттєво погіршилася із приходом до влади радикального президента Махмуда Ахмадінеджада у червні 2005 року. Він постійно заявляє про те, що країна не припинить роботу по створенню замкнутого паливного циклу. 10 січня 2006 року сталася непередбачена подія: іранські ядерники зняли пломби з центрифуг. У світі цей крок сприйняли однозначно: країна планує створити ядерну зброю.

«Ядерне досьє» було передано Радою керуючих МАГАТЕ до Ради Безпеки ООН, яка у липні 2006 року прийняла резолюцію №1696, яка передбачала готовність вжити заходів на основі глави 7 Статуту ООН («загроза міжнародній безпеці»), якщо Іран продовжить ухилятись від виконання вимог МАГАТЕ та не припинить збагачення урану.

У зв'язку з відмовою Ірану виконати вимоги резолюції №1696, 23 грудня 2006 року була прийнята резолюція 1737 (2006) РБ ООН, яка запроваджувала економічні та політичні санкції проти Ірану та надавала країні 60 днів для зупинення всіх робіт, пов'язаних зі збагаченням урану. Зокрема, країнам-членам ООН заборонялися будь-які фінансові, торгівельні, інші контакти з Іраном, що могли сприяти просуванню іранської ядерної програми. Проте, на Іран це не вплинуло: вищеназвані роботи зупинені не були.