Зовнішня політика США у пост біполярний період

116

1

Зовнішя політика США у пост біполярний період



План

1. Політика США щодо Ірану

2. Політика США на Близькому Сході

3. США та перша іракська війна в Перській затоці 1991 року

4. Антитерористична операція в Афганістані (2001-2002 роки)

5. Друга іракська війна 2003 року: причини, перебіг та результати

6. США та країни Латино-Карибської Америки (JIKA)

7. Зовнішньополітичні пріоритети нової демократичної адміністрації на чолі з Б.Обамою та перші кроки на міжнародній арені



1. Політика США щодо Ірану

В основі зовнішньополітичної лінії Ірану лежить побоювання на предмет того, що країна може опинитися в оточенні ворожих сил. Для таких підозр існують вагомі докази: держави Перської затоки розмістили на своїй території американські війська і дискримінують шиїтські громади у себе вдома; Пакистан провокує прикордонні інциденти і підтримує антиіранський режим в Афганістані; деякі колишні радянські середньоазійські республіки дозволили американцям відкрити у себе військові бази. Найнебезпечнішими для Ірану є Сполучені Штати, які намагаються використовувати ту своїх стартегічних інтересах Середню Азію та Ізраїль, який володіє ядерною зброєю і який окупував мусульманські святині.

Не менше Іран боїться своїх арабських сусідів, з яким у нього існують багаточисельні протиріччя. Основним фактором, який визначає їхні взаємини, є націоналізм чи, точніше, протилежні національні інтереси сторін. Іншим фактором,який зміцнює антиарабські настрої в Ірані, стало сприйняття його багатьма арабськими режимами як єдиної тут неарабської країни, «периферії арабського світу». З точки зору Ірану уже упродовж двох століть відбувається його культурне й територіальне «виштовхування» із зони Перської затоки. Відносини між державами регіону ускладнюються територіальними спорами. До того ж їх розділяють релігійні розбіжності: по Перській затоці проходять кордони розмежування двох гілок ісламу - на півночі зони затоки переважают шиїти (в основному іранці), а на півдні - сунніти (в основному араби). Іран і великі нафтодобувні держави регіону також притримуються протилежних поглядів на обсяги видобутку нафти і на цінову політику у цій царині. Нарешті, Іран - найбільша країна регіону як за чисельністю населення, так і за територією (якщо не брати до уваги майже безлюдну Аравійську пустелю). Малі держави Перської затоки почувають себе незатишно поряд з таким великим сусідом і з підозрою спостерігають за військовою діяльністю Ірану.

У забезпеченні власної безпеки Іран надіється тільки на самого себе, заявляючи, що необхідно бути готовим до самозахисту і до повернення собі статусу гегемона Перської затоки. Для цього, вважають в Тегерані, Ірану необхідна власна військова промисловість і ядерна зброя, а також гарантії для себе від можливих втручань і агресії Сполучених Штатів.

Іранська ядерна програма займає центральне місце у стосунках Ірану і США. Вашингтон вдається до найрішучіших зусиль для того, щоб не дозволити Тегерану обзавестися своєю ядерною зброєю.Ці зусилля можуть бути успішними, якщо Іран доведе мирну спрямованість своєї програми, але вони можуть також і не мати позитивного результату, і в цьому випадку Сполученим Штатам потрібно буде вибудовувати взаємини з ядерним Іраном. Така можливість обговорюється, і американській стратегії в регіоні доведеться шукати відповіді на цілий комплекс непростих питань.

В ядерній програмі Ірану США вбачають не тільки безпосередню загрозу своїй безпеці і безпеці території Ізраїля, але і ризик неконтрольованого розповсюдження ядерної зброї. Для США іранська програма стала символом майбутньої епохи ядерних воєн на Близькому Сході, втіленням небезпек, породжених отриманням ядерної зброї режимами, які не поділяють гуманітарних цінностей Західного світу і які керуються іншими, аніж Захід, міркуваннями при прийнятті рішень про застосування сили. У цьому контексті посилання Росії на міжнародне право і заклики еяких західноєвропейців до безкінечних переговорів володіють обмеженим впливом на американців - їх влаштує лише стовідстокова гарантія того, що нинішній режим Тегерана не обзаведеться ядерною зброєю. При цьому гарантіями третьої сторони у цьому питання СІІІА не задовольняться Якби в Ірані існував режим, більш парийнятний для Вашингтона, та ж проблема, можливо, оцінювалась би Вашингтоном дещо по-іншому. За сьогоднішніх обставин США перебувають у жорсткій опозиції, як і раніше, не виключаючи варіанту військової операції проти Ірана.

Значна частина американської зовнішньополітичної еліти ставить сьогодні питання про майбутнє американо-іранських відносин. При цьому зазначається, що «поступки», які б бажав отримати Вашингтон в обмін на врегулювання, значно переважають те, на що міг би піти Тегеран.

До того, як американо-іранські відносини зайшли у глухий кут після приходу до влади Ахмадінежада, окремі американські експерти пропонували конкретні кроки, які могли б підштовхнути керівництво Ірана поглянути на відносини зі США по-іншому. Основою серед них була ідея переглянути політику санкцій, оскільки ставало очевидним, що запроваджені

Сполученими Штатами заборона на продаж зброї і економічні санкції у кращому випадку лише сповільнювали роботи у сфері ядерної технології і створення балістичних ракет. Експерти наполягали на збереженні ембарго на поставки зброї в Іран, але пропонували переглянути політику економічних санкцій, стимулювати закордонні капіталовкладення в інфраструктуру Ірана і переглянути список технологій подвійного використання, заборонених до експорту. Вважається, що зближенню позицій двох країн допомогла бзода Вашингтона на будівництво трубопроводів з Середньої Азії через територію Ірана, до того ж, такий проект міг би послабити вплив китайських інвестицій в іранській нафтогазовій промисловості. Аналітики також пропонували забезпечити більшу прозорість американської військової політики в регіоні Перської затоки. У якості перших кроків, на їхню думку, США могли б спільно з Іраном знешкодити міни у водах затоки, укласти угоду про попередження інцидентів на морі, провести спільні навчання з рятування на морі; могли б розпочати дискусію з проблем безпеки у форматі 6 плюс 2, який був заст осований в афганському врегулюванні.

На думку прихильників «зближення», ці кроки дозволили б Штатам налагодити діалог з низки питань, у т ому числі домовитися з Іраном про умови взаємодії у Перській затоці до того, як вінзміцнить свої позиції ядерною зброєю і зможе виступати більш жорстко. Вони вважали, що діалог можна було б розширити відновленням академічного та студентського обмінів, взаємними візитами чиновників невисокого рівня, підтримкою прийняття Ірану у СОТ.

Проте адміністрація Буша була налаштована на остаточне «вирішення» іранської проблеми. Частково ця проблема була створена самими Сполученими Штатами, частково - вона продукт складних взаємин Ірану зі своїми сусідами по регіону. У різний час підходи Вашингтонащодо Ірану змінювались, але США завжди діяли виключно у своїх інтересах, інколи закриваючи очі на можливі наслідки.

У своїй іранській політиці Вашингтон спеціально залишає всі варіанти відкритими. Підхід адміністрації Дж. Буша-молодшого до Ірану ставав дедалі твердішим і через це, що позиції інших зацікавлених держав і міжнародних союзів з питання взаємин з Іраном залишаються неузгодженими. Жодна країна, включаючи Росію і КНР, не зацікавлена у створення Іраном ядерної зброї, але РФ, наприклад, не відчуває патологічного страху від наявності у Тегерані нинішнього теократичного режиму, схильна розширити контакти з Іраном, враховуючи при цьому свою вигоду, і вважає, що «іранська загроза» перебільшена. Приблизно так само ставиться до «іранського питання» і КНР, яка активно торгує з Іраном - недаремно його президент був запрошений на саміт ШОС в червні2006 року.

США обурилися цими спробами «нажитися» на проблемі, яка з їхньої точки зору загрожує перерости у глобальну небезпеку, і така оцінка цієї ситуації, яка певною мірою створена самими США, стає дедалі більшим подразнювачем в американо-російських і американо-китайських відносинах. Якщо Тегеран не погодиться на варіант, який гарантуватиме міжнародній спільноті, і насамперед Сполученим Штатам та їхнім союзникам, повну безпеку, Вашингтон може піти на силовий варіант або передати цю роль Ізраїлю. Менш вірогідним, але також можливим у перспективі бачиться варіант коли США закриють себе і своїх союзників протиракетним щитом і залишать Росію і КНР один на один з наслідками перетворення Ірану у ядерну державу. І нарешті, у Сполучених Штатах розглядається варіант , за якогоу Тегерані зміниться політичний режим і до влади прийдуть сили, налаштовані на більш конструктивну взаємодію з Заходом.

Разом з тим адміністрація Буша, термін якої завершився в січні 2009 року, так і не визначилась, в якому стані вона залишить іранську проблему наступному президенту. Виступаючи з нагоди п'ятої річниці терактів 11 вересня, Дж.Буш ще раз уточнив ідеологічні акценти американської політики на «Великому Близькому Сході». Він остаточно відмовився від недавно популярної тези про зіткнення цивілізацій і підкреслив, що США борються за виживання цивілізації як такої (тобто західної цивілізації і західного способу життя). Якщо не протидіяти процесам, які розгортаються на Близькому Сході, вважала адміністрація Буша, то цей регіон перетвориться в хаос. «Якщо мизараз не переможемо ворога, - сказав Буш, - то нашим дітям доведеться мати справу з терористичними державами і диктатурами, які володітимуть ядерною зброєю і які заполонять Близький Схід».

Поки США діють через механізми ООН і «шістку» держав, які ведуть переговори про ядерну програму Ірану. Через відсутність прогресу на переговорах з Іраном наступним логічним кроком може бути запровадження міжнародних економічних санкцій проти Ірану. З точки зору Вашингтона, такі санкції скоріше будуть символічними і будуть прикликані зміцнити єдність «шістки» і продемонструвати його Ірану. Серйозного тиску на Іран шляхом економічних санкцій здійснити не вдасться , на що існує принаймні три причини. По-перше, ні Росія, ні КНР не підтримають по-справжньому жорстких санкцій проти Ірану (щонайменше зразу); по-друге, Західна Європа не готова скоротити споживання іранської нафти і провести кілька холодних зим, альтернативна ж політика енергоспоживання, яка зробить Європу ще більш залежною від російських поставок, також не зовсім влаштовує Париж і Берлін. І нарешті, по-третє, навіть у режимі офіційних санкцій, як це було в ірано-іракській війні, чи неочевидних санкцій з боку Заходу наприкінці 1990-х років і на початку нинішнього століття Іран продемонстрував вміння не тільки використовувати різного роду шпарини і експортувати свою нафту через треті країни, але і здатність розробляти сучасні системи зброї (ракетні системи, торпеди, власний бойовий літак).

Видається цілком вірогідним, що рішення про принципові кроки щодо Ірану адмінстрацією Дж.Буша-молодшого відкладено і залишено у спадок наступній, тобто уряду Б.Обами.

І у Вашингтоні, і у західноєвропейських столицях сьогодні побутує точка зору, згідно якої Іран своєю ядерною програмою переслідує цілком визначену політичну мету і вимагає визнати себе однією з найважливіших регіональних держав Перської затоки - це у більш вузькому контексті, а у ширшому - всієї Азії. Ядерна зброя і у першому і у другому контексті використовується як інструмент, і, можливо, Іран погодиться обміняти свою ядерну програму (чи, скоріше, дещо обмежить) на визнання провідними світовими державами його ролі реального центра сили.

Вимога Ірану досить амбіційна і прийняття її Заходом, особливо Сполученими Штатами, видається нелегким, оскільки такий поворот американської політики вимагатиме докорінного переглду американської стратегії в Азії і перетасовки практично всієї системи союзницьких відносин на «Великому Близькому Сході», насамперед відносин з Ізраїлем і Саудівською Аравією. Опиниться під знаком питання стратегія «розповсюдження свободи», яка становить певною мірою основу американської політики в регіоні в останні роки, будуть перекреслені всі результати зовнішньополітичної діяльності США в Азії після завершення «холодної війни». Новій адміністрації доведеться визнати політику попередника помилковою і висунути принципово новий зовнішньополітичний проект. Передбачити, що США вже готові викинути з історії 15 років свого панування у Перській затоці і поступитися своєю роллю регіональним державам, поки що важко. Такий поворот можливий лише за умов наступу нової хвилі ізоляціонізму і відступу США із завойованих в «холодній війні» рубежів.



2. Політика США на Близькому Сході

В роки «холодної війни» США переслідували три головних цілі на Близькому Сході: протистояння радянській експансії; гарантія доступу до енергоресурсів Перської затоки; захист безпеки Ізраїлю.

Сполучені Штати незмінно акцентували на особливому характері взаємин з Ізраїлем, які були межевим каменем і опорою пполітики Америки на Близькому Сході, хоча між Тель-Авівом і Вашингтоном ніколи не існувало будь-яких договорів про взаємодопомогу і загалом не було жодних документів, які зобов'язували США виступати на підтримку і захист Ізраїля.

Це розумілось само собою, оскільки це було аксіомою близькосхідної політики Сполучених Штатів.

Інтерес до Ізраїля пояснюється, насамперед, внутрішньополітичними причинами. Велике значення має вплив менталітету американців, моральних цінностей американської спільноти, і особливо Холокосту. Ізраїль підтримує не тільки єврейська громада США, але й більшість американського суспільства.

З завершенням «холодної війни» ситуація на Близькому Сході набрала нових рис. Тепер Сполученим Штатам Америки протистояла не радянська експансія, а нестабільність і загроза з боку радикальних антиізраїльських і антиамериканських рухів. Арабо-ізраїльський конфлікт набув власної динаміки і став розглядатися Вашингтоном як загроза своїй національній безпеці, оскільки він загрожував підірвати всю ситуацію в регіоні і заблокувати поставку нафти до США.

У новій ситуації Сполучені Штати Америки переглядають пріоритети своєї політики в регіоні. На перше місце вийшли проблеми гарантованого забезпечення поставок енергоносіїв, боротьба з тероризмом, проблеми модернізації і демократизації близькосхідних країн. Разом з тим розв'язання рарабо-ізраїльського конфлікту по-старому вважається одним з найважливіших, пріоритетним напрямком політики США, оскільки він завжди залишався детонатором, здатним підірвати всю ситуацію на Близькому Сході.

У політиці Сполучених Штатів на Близькому Сході з'явилися нові риси: вперше з моменту створення Ізраїля США явно відійшли від беззастережної підтримки цієї держави і стали шукати шляхи компромісу. Найсерйознішим зрушенням в їхній позиції стало визнання необхідності створення палестинської держави. Таким чином, США вимушені були погодитися з формулою існування двох держав на місці колишньої Палестини: Ізраїлю і Палестини.

Така позиція значною мірою є відзеркаленням громадських настроїв. В американському суспільстві існує досить сильна підтримка Ізраїля. Проте в останні роки помітно зміцнилися настрої на користь того, щоб США займали більш нейтральну позицію у розв'язанні арабо-ізраїльського конфлікту. Як показують численні опитування служби Геллапа, майже дві третини американців віддають перевагу нейтральній позицію в цьому конфлікті, 22% опитаних підтримають Ізраїль і тільки2% - Палестину. Разом з тим 53% американців підтримують військові акції Ізраїля, а 70% розглядають дії палестинців як тероризм.

Замість беззастережної підтримки Сполучені Штати стали виступати в ролі посередника між Ізраїлем і Палестиною. Разом з тим розпад біполярної системи міжнародних відносин (саморуйнація СРСР і розпуск ОВД) позбавив арабські країни та Організацію Визволення Палестини (ОВП) потужного союзника, що заставило частину арабських керівників шукати порозуміння з Ізраїлем і відповідно модеонізувати переговорні позиції. Найбільш поміркована частина лідерів ОВП дійшла висновку про необхідність визнання права Ізраїлю на існування і піти на прямі переговори з ним.

У вересні 1993 року президент Клінтон організував зустріч у Білому домі палестинського лідера Арафата і ізраїльського прем'єр-міністра Рабина. Була підписана 3 вересня угода між Ізраїлем і ОВП про визнання один одного. Це була серйозна поступка палестинців. 8 вересня підписана «Декларація про принципи організації тимчасового палестинського управління в секторі Газа і м. Єрихон» (відома також під назвою, як угода «Осло-1»). Це вже була поступка з боку Ізраїлю. Б.Клінтон доклав чимало зусиль у справі посередництва: « Я заставив Я.Арафата і І.Рабина потиснути один одному руки». Ізраїльський уряд погодився з поступовою передачею під контроль арабо-палестинської адміністрації частину історичної Палестини, в якій переважало арабське населення. Ізраїльське керівництво також усвідомлювало, що у перспективі на цій території буде проголошена арабська незалежна держава. Згодом була створена Палестинська автономія у межах Ізраїля. У жовтні 1993 року було створено Раду Палестинської Національної адміністрації на перехідний період, а президентом Палестинської національної автономії (ПНА) обрано Я.Арафата. Також передбачалося, що з весни 1994 року з території Палестинської автономії розпочнеться поетапне виведення ізраїльських військ. До речі, Арафат зобов'язався перед ізраїльським прем'єром Рабином не використуовувати титул президента Палестини, а лише голови Палестинської адміністрації або овп.

Одночасно відбувся поворот і у ізраїльсько-йорданських відносинах. 24 жовтня 1994 року був підписаний договір між обома країнами: відновлені нормальні дипломатичні відносини. Йорданія підтримала переговори Ізраїля з ОВП і не заперечувала проти передачі під контроль Я.Арафата території Західного берега р. Йордан, яка до 1967 року входила до складу Йорданії.

Після вересневої 1993 року зустрічі у Білому домі переговорний процес став фактично постійним: наприклад, з 1993 по 1999 рік були підписані ще вісім документів за посередництва і прямої участі Сполучених Штатів.

Так, у вересні 1995 року Ізраїль і ОВП укладають нову тимчасорву угоду (відома як угода «Осло-2»), яка передбачала виведення ізраїльських військ з шести міст на Західному березі р. Йордан і секторі Газа з переважним арабським населенням, проведення в них виборів до Палестинської законодавчої ради на п'ятирічний термін і формування палестинських поліційних сил. Це був вагомий крок до створення палестинського протодержавного утворення. Фактично йшлося про розвиток положень документа, прийнятого 1979 року у Кемп - Девіді під назвою «Рамки мирного урегулювання на Близькому Сході».

Тимчасова угода між Ізраїлем та ОВП викликала спротив екстремістських кіл сил як в ОВП, так і в Ізраїлі. В ОВП відбувся розкол. Я.Арафата звинувачували у зрадництві інітересів арабської нації і у «змові з сіоністськими бандами». Крайні екстремісти засудили його навіть до смертної кари. Але Арафат вистояв.

Подібна ситуація була в ортодоксальних релігійних колах Ізраїля. Ратифікація тимчасової угоди у кнесеті викликала бурхливі дискусії. Все ж 5 жовтня 1995 року вона була схвалена мізерною більшістю («за» - 61, «проти» - 59). Проти прем'єр-міністра Іцхака Рабина розгорнули крикливу пропагандистську кампанію, звинувачуючи його у капітулянстві перед терористами, яка завершилася тим, що 4 листопада 1995 року він був убитий єврейським релігійним фанатиком у центрі Тель-Авіва.

Екстремістиські організації ісламістів «Хамас» («Рух ісламського спротиву») і Аль-Джихад аль-ісламі» («Ісламська священна війна»), які притримувалися тактики знищення Ізраїлю військовою силою, відповіли на укладення тимчасової угоди посиленням диверсійно-терористичної активності. У лютому-березні 1996 року вони організували серію терористичних актів у великих містах Ізраїля і, як наслідок, на парламентських виборах в Ізраїлі, які відбулися 29 травня 1996 року, перемогу отримав прихильник жорсткої лінії щодо ОВП Б.Нетаньяху. Він ув'язав реалізацію тимчасової угоди з припиненням адміністрацією Палестинської автономії на чолі з Я.Арафатом дій екстремістів. Оскільки Я.Арафат не зміг, чи не захотів цього робити, виконання тимчасової угоди затягнулося.

Ігноруючи ці несприятливі симптоми, президент США Б.Клінтон продовжував дипломатичні зусилля щодо прискорення процесу урегулювання. У травні 1999 року «миротворець» Е.Барак змінив на посаді прем'єр-міністра Ізраїля «традиціоналіста» Б.Нетаньяху. Новий прем'єр пішов на підписання низки угод з ОВП, які стосувалися графіку виведення ізраїльських військ і ліквідації низки єврейських поселень. У травні 2000 року у місті Ейлаті на зустрічі Б.Клінтона, Е.Баракак і Я.Арафата була здійснена спроба домогтися «остаточного урегулювання» і був навіть вироюлений компроміс з проблеми статусу Єрусалиму і повернення палестинських біженців. Проте досягнута домовленість виявилася недовговічною. Спроби конкретизувати погоджені принципові положення під час наступних зустрічей не увінчалися успіхом, оскільки і традиціоналісти і ісламісти виступили проти них.

Прихід адміністрації Дж.Буша-молодшого ознаменував собою новий етап близькосхідної політики США. Нова адміністрація демонстративно підкреслювала, що вона не буде виконувати миротворчі функції, а досягнення миру і компромісу на Близькому Сході повинно залагоджуватися самими ізраїльтянами і палестинцями. Вашингтон дав зрозуміти своєму стратегічному союзнику, що той повинен шукати шляхи до компромісу і не сподіватися на беззастережну підтримку США.

Восени 2001 року держсекретар Колін Пауелл виступив з промовою з питань зовнішньої політики США, в якій детально зупинився на ситуації на Близькому Сході. Держсекретар чітко і недвозначно оголосив про те, що США підтримують схему двох держав і Ізраїль повинен погодитися на необхідність існування палестинської держави, а палестинції повинні визнати факт існування Ізраїля. Президент Буш у червні 2002 року у великій промові, присвяченій Близькому Сходу, сказав: «Америка підтримає створення палестинської держави, кордони і деякі аспекти суверенітету якої будуть тимчасовими, поки не будуть оформлені прикінцеві угоди».

Сполучені Штати Америки стали наполегливо залучати до розв'язання близькосхідного конфлікту представників світового співтовариства. У другій половині 2002 року з'явився відомий документ «Дорожня карта», у розробці якої взяли участь представники США, Європейського Союзу, ООН і Росії. Це так звана «четвірка» з Близького Сходу. Повна назва документа - «Дорожня карта, базована на досягнутих домовленостях і спрямована на розв'язання ізраїльсько-палестинського конфлікту шляхом створення двох держав, з постійними кордонами». У травні 2003 року в йорданському місті Акаба відбулася тристороння зустріч Дж.Буша, прем'єр-міністра Ізраїля

А.Шарона і голови уряду Палестинської автономії М. Аббаса, на якій було прийнято «Дорожню карту», розроблену «четвіркою».

Передбачалося за «Дорожньою картою»: поетапне (упродовж трьох років) створення незалежної держави палестинських арабів при дотриманні принципу «нерозривності» їхньої теритиорії (до 2003 року Палестинська автономія складалася з декількох «клаптиків», не зв'язаних між собою територіально); заради цього А.Шарон погодився демонтувати деякі ізраїльські поселення на землях, які мали відійти арабам; ізраїльський прем'єр вперше визнав, що підконтрольні Ізраїлю з 1967 року арабські землі є «окупованими територіями»; у плані не було згадки про статус Єрусалиму і його приналежність ( фактично це означало, що М.Аббас погодився зняти вимогу про перетворення його частини у столицю «Арабської Палестини».

Організація «Хамас», яка входила до ОВП, не визнала «Дорожню карту». Кілька слів про «Хамас» і еволюцію ставлення до неї США. Рух «Хамас» виник у роки першої інтифади (1987-1991) у секторі Газа як регіональне відділення організації «Брати-мусульмани», яка була визнана світовим співтовариством на той час терористичною організацією. Виникнення «Хамас» було спричинене тим, що у палестинському соціумі існувала пустка, оскільки ОВП, яка отримала на той момент статус представника палестинського народу (1974), і її структуроформуюча ланка - рух ФАТХ - діяли з-за кордону. До того ж їхня діяльність була передовсім спрямована на міжнародне визнання і не стосувалася конкретних проблем повсякденного життя населення окупованих територій. Таким чином на цих територіях, які фактично контролювалися ОВП, сформувалася сприятлива атмосфера для організації нових локальних сил, здатних організувати боротьбу палестинців на окупованих територіях за свої права.

На початку 1990-х років «Хамас» остаточно оформився у самостійний рух, плацдармом якого був сектор Газа. Незважаючи на прогрес, досягнутий між арабською та ізраїльською сторонами у близькосхідному врегулюванні у 1990-і роки (визнання ОВП держави Ізраїль, її участь у мирному діалозі, створення палестинської держави), «Хамас» продовжував вести збройну боротьбу проти Ізраїля, використовуючи терористичні методи і заперечуючи водночас можливість існування на території історичної Палестини єврейської держави.

Головною характерною рисою «Хамас», на відміну від ОВП, була його релігійна орієнтація, що, з одного боку, зближувало його з простим населенням, а з іншого - забезпечило йому підтримку як з боку ісламських режимів, у тому числі Ірану, так і з боку західних країн, насамперед США, які прагнули обмежити той вплив, яким завдяки ОВП в регіоні користувався СРСР.

Іншою особливістю «Хамас» з моменту його виникнення стала його діяльність у соціальній сфері, пов'язана з одим із провідних принципів ісламу - закятом (пожертування частиною доходів з будни ми і нужденними). Рух не тільки надавав «разове» фінансове, медичне, чи продовольче сприяня жителям окупованих палестинських територій, насамперед у секторі Газа, але й реалізовував власні довготермінові програми у сфері працевлаштування, медицини, освіти, спрямовані на покращення становища палестинців. Це стало чи однією із головних причин популярності руху «Хамас» серед палестинців.

США на першопочатках підтримували «Хамас» з тим, щоб створити альтернативу прорадянськи налаштованій ОВП і її абсолютному впливу серед палестинців. Вашингтон підтримував контакти з очільниками руху аж до 1993 року. І лише після підписання між ОВП і Ізраїлем угоди про створення Палестинської автономії (1993 рік) США відходять від контактів з «Хамасом», який продовжував не визнавати державу Ізраїль. Врешті-решт, «Хасам» був визнаний США терористичною організацією. Цей статус зберігся за цим рухом до сьогодні.

Із арабських держав - Йорданія і Єгипет підтримали план «четвірки». Зрив графіка реалізації «дорожньої карти» заставив ізраїльський уряд приступити до односторонньої реалізації тих її положень, які стосувалися виведення ізраїльських військ і ліквідації єврейських поселень. У наступному цей процес отримав назву «односторонього розмежування». Якщо співстаити його з формулою «земля в обмін на мир», то він означав, що обміну не відбулося, оскільки Ізраїльт миру не отримав.

Після смерті Я.Арафата його наступник президент Палестинської автономії М.Аббас, який виграв президентські вибори у січні 2005 року, заявив про прийняття «дорожньої карти» і навіть вдався до деяких кроків на шляху її реалізації. Проте на парламентських виборах у ПА, які відбулися у лютому 2006 року, очолюваний М.Аббасом рух «Фатх» зазнав поразки. Перемогу отримав «Хамас», який сформував уряд, який заявив, що ні про жодний компроміс з Ізраїлем не може бути мови і що він визнає його права на існування і що не вважає себе зв'язаним жодними раніше укладеними угодами з Ізраїлем.

У той же час після парламентських виборів у березні 2006 року в Ізраїлі новий прем'єр-міністр Е.Ольмерт оголосив про продовження реалізації плану «односторонього розмежування», у відповідності з яким територія Ізраїлю буде відгороджена від Палестинської національної автономії бетонною стіною (завершення будівництва якої було намічено на кінець 2008 року), а ізраїльські війська будуть виведені у 2010 році. Стіна, яка мала символізувати «постійні кордони Ізраїлю», в основному проходить по тих же лініях перемир'я, які були встановлені після першої арабо-ізраїльської війни 1948-1949 років. Виключення становить тільки Єрусалим, який пропонується зберегти як «єдину і неділиму столицю Ізраїлю», і анклав на Західному березі річки Йордан, де знаходяться основні блоки єврейських поселень. Передбачається, що у вигляді компенсації за нього Ізраїль виділить ПНА вдвоє більшу площу в іншому місці. Разом з тим Е.Ольмерт оголосив про припинення будь-яких контактів з новим палестинським урядом, поки «Хамас» не визнає право Ізраїлю на існуваня.

Тим часом у самій Палестинській автономії розгорнулася громадянська війна між «Фатхом», якого фінансово підтримали США, і «Хамасом», підтриманого Іраном та Сирією. У цьому контексті можна говорити про свого роду «ліванізацію» Палестинської автономії, оскільки протиборчі сили контролювали різні її території.

В цих умовах Дж.Буш ініціював скликання нової зустрічі з урегулювання близькосхідного конфлікту. У листопаді 2007 року в Аннаполісі (штат Мериленд) відбувся за його посередництва раунд переговорів між ізраїльським прем'єром Е.Ольмертом та президентом ПА М.Аббасом. Експерти прогнозували два ймовірні сценарії цієї зустрічі: невдача зустрічі і активізація діяльності радикальних сил на Близькосу Сході або ж Дж.Буш ввійде в історію людиною, яка поклала край 60-річному ізраїльсько-палестинському конфлікту.

Переговори були важкими. Сторони не могли навіть узгодити назву спільного документа. Через ймовірність провалу США розширили коло питань зустрічі, включивши у її порядок денний пункт про Голанські висоти. З цієї нагоди країни-члени Ліги арабських держав, зокрема Сирія та Саудівська Аравія, дали згоду на участь у зустрічі-конференції в Аннаполісі.

Врешті-решт Ізраїль і Палестина підписали спільну заяву, в якій йшлося про початок переговорного процесу, який має завершитися укладенням мирного договору. Також було створено спеціальний комітет, який розробить план переговорів з проблемних питань, а саме: статус Єрусалиму; проблема 4 млн. палестинських біженців; ізраїльські поселення на Західному березі річки Йордан; кордон між Ізраїлем і ПА; водні ресурси (контроль над життєво важливими джерелами води, які живлять Тиверіадське озеро (озеро Кінерет), з якого ізраїльтяни буреть 40% споживаноїв країні прісної води. У цьому питанні необхідно домовлятися з сирійцями про спільний контроль, але сирійський керівник Башар Асад вимагає насамперед повного і остаточного залишення Ізраїлем Голанських висот).

Реакція на домовленості в Аннаполісі в Ізраїлі та Палестинській автономії була різною.Праві сили Ізраїлю («Наш дім Ізраїль») виступили проти будь-яких поступок Палестинській автономії: вони проти передачі частини Єрусалиму та ліквідації ізраїльських поселень на Західному березі річки Йордан.

Складною залишалася ситуація і у президента ПА М.Аббаса, адже контрольована ним «Фатх» утримує владу лише на Західному березі річки Йордан, а сектор Газа перебуває під контролем «Хамас», який відповів на домовленості ракетними ударами з «Кассамів» та «Катюш» («Град») по ізраїльських поселеннях на півдні. У лютому 2008 року Тель-Авів відповів на атаки хамасівців операцією під назвою «Гаряча зима», метою якої було знищення авіаційними атаками бойовиків та їхньої інфраструктури.

Ситуацію щодо наступних переговорів повинна була врятувати держсекретар США К.Райс, яка спеціально прибула у березні 2008 року до регіону. Проте М.Аббас попередньою умовою поновлення діалогу вважає припинення ізраїльтянами бойових дій, тоді як К.Райс притримується думки, що ніби припинення вогню з боку Ізраїлю не є обов'язковою умовою проведення переговорів. Фактично слова американського держсекретаря означають згоду США на продовження операції ізраїльтян.

Нарешті, у червні 2008 року було досягнуто між Ізраїлем і «Хамасом» перемир'я («тахдіа» - у буквальному перекладі «затишшя») терміном на шість місяців, дія якого поширюється лише на сектор Газа. На Західному березі річки Йордан Ізраїль продовжує операції проти палестинських бойовиків.

Загалом проблема полягає у тому, що у нинішніх умовах розв'язання палестино-ізраїльського протистояння на основі усталеного принципу «двох держав для двох народів» малоймовірне. Палестинська автономія розколота на Західний берег річки Йордан («Фатх») і сектор Газа («Хамас»). Підстав вважати, що «Фатх» і «Хамас» у найближчому майбутньому поновлять діалог немає - у таких умовах можна проводити лише роздільну політику стосовно цих рухів. А отже, і території, які перебувають під їхнім контролем, правильніше розглядати як самостійні утворення. Таким чином, сама ідея палестинської держави, по суті, відходить на другий план. Керівник американського держдепартаменту К. Райс вважає, що укладення миру стане потужним об'єднувальним чинником. Так би сталося, якби мир було укладено на прийнятих для більшості палестинців умовах.

Події у секторі Газа були головною міжнародною темою перед інавгурацією нового президента США Барака Обами. Безперечно, США і за Б.Обами відіграватимуть велику роль у спробах врегулювати ізраїльсько- палестинський конфлікт. Він обіцяє у цьому сенсі шукати нові підходи: «З низки питань у минулому США часто починали з диктату, і ми не завжди брали до уваги всі факти, які мали відношення до тієї чи іншої проблеми. Давайте послухаємо». Це Обама говорив в інтерв'ю міжарабському каналу «Аль-Арабійя».

Разом з тим експерти вважають, що конфлікт у Палестині не буде зовнішньополітичною проблемою номер один для нового американського президента. Пріоритетними питаннями для зовнішньої політики США називають Афганістан, Іран та Росію.

Водночас новий ізраїльський прем'єр-міністр Біньямін Нетаньяху одразу після свого призначення на цю посаду здійснив у травні 2009 року перший візит до США і тим самим підтвердив лінію на стратегічне партнерство і історичну відповідальність Вашингтона у питанні безпеки єврейської держави, яка має давнюю традицію. Щоправда, зустріч, яку називають ознайомчою, не увінчалася конкретними кроками у поступі близькосхідної проблеми, оскільки бачення і підходи до її розв'язання обох лідерів дещо різні. Необхідно визнати, що колишня формула, запропонована арабським світом - «мир в обмін на територію», застаріла, а запропонована нинішня - «два народи - дві держави» - повинна пройти серйозне тестування реаліями нинішньої ситуації на Близькому Сході.

Насамперед, президент США Барак Обама підвердив необхідність створення палестинської держави, як засадничої бази у розв'язанні конфлікту на Близькому Сході, і відмовився встановлювати для Ірану чіткий термін, упродовж якого той повинен відмовитися від ядерної зброї. Для Вашингтона є очевидним, що саме мирна угода Ізраїлю з палестинцями суттєво знижує ризики і сприяє денуклеризації Ірану. Ізраїльський прем'єр, який очолює правоконсервативний уряд, не підтримав цих двох підходів.

Нагадаємо, що ідея створення палестинської держави стала в останні десятиріччя провідним фактором ведення переговорів. Концепція двох держав була закладена ще в угоді Осло-1 1993 року, успадкована адміністрацією Дж.Буша і закладена у «Дорожню карту», розроблену «близькосхідною четвіркою» (США, ЄС, ООН і Росією). Угода в Аннаполісі 2007 року також базується на концепції двох держав - Ізраїля і Палестини. Уряд Нетаньяху не готовий пристати до цієї ідеї, тим більше, що, у відповідності до резолюції ООН 181 /II від 29 листопада 1947 року, ізраїльській державі відводилось 56% Палестини, арабській державі - 43%. Нинішні реалії, якщо навіть повернутись до кордонів, які склалися після війни 1967 року, далекі від того, щоб Палестина отримала належні їй території.

Інша перепона на шляху полагодження арабо-ізраїльського конфлікту - повернення палестинських біженців. Згідно даних ООН, у 2006 році нараховувалось 1 млн. 835 тис. зарегістрованих палестинських біженців в Йорданії, 435 тис. і 405 тис. в Сирії і Лівані відповідно. Зрозуміло, що повернення цих біженців на територію Ізраїлю не тільки докорінно змінило б демографічну ситуацію в регіоні, але, по суті, привело б до знищення ізраїльської держави, в якій нині на арабське населення вже припадає 1 млн. осіб.

Есперти навіть говорять про початок нової ери у відносинах Америки і Ізраїля. Якщо попередники нинішнього американського президента намагалися перш за все брати до уваги ізраїльські інтереси в арабо- ізраїльському протистоянні, то Барак Обама хоче реалізувати глобальний підхід у близькосхідному конфлікті, суть якого полягає у зближенні США з арабським світом, навіть якщо це спричинить деяке ослаблення зв'язків з

Ізраїлем. Загалом своєю незгодою з американським баченням розв'язання конфлікту на Близькому Сході уряд Б.Нетаньяху може спровокувати завершення «медового місяця» між США та Ізраїлем, який тривав упродовж багатьох десятиріч.

3. США та перша іракська війна в Перській затоці 1991 року

Поряд з позитивними зрушеннями, які загалом характеризують міжнародні відносини кінця 1980-х - 1990-х років, виникали небезпечні локальні вогнища агресії. Так, президент Іраку Саддам Хусейн, утвердившись у своїй абсолютній владі та зіткнувшись з рядом внутрішніх проблем після війни з Іраном, а саме: Ірак вийшов з цієї війни з майже 40-мільярдним боргом, занепадом промислових та нафтовидобувних об'єктів. До того ж розпочалося повстання курдів, котре Саддам Хусейн жорстоко придушив. В таких умовах він розпочав 1989 року відкриту агресію проти сусіднього Кувейту, який усупереч рішенням ОПЕК збільшив обсяги видобутку й продажі нафти. Падіння світових цін на «чорне золото» викликало великі фінансові втрати Багдада. Це перша проблема, яка виникла між Іраком та Кувейтом. Друга суперечка стосувалася того, що Ірак вважав нез'ясованою приналежність нафтового родовища Ер-Румайла, розташованого на кордоні Іраку з Кувейтом. Саддам Хусейн звинуватив Кувейт у незаконному викачуванні нафти, яка залягає під іракською територією. Ірак вимагав також від Кувейту два острівки, що полегшило б його вихід до Перської затоки. Далі - вимога відстрочки платежі по кредиту: Кувейт позичив 15 млрд. дол.. Іраку під час його війни з Іраном.

2 серпня 1990 року іракська армія вторглася на територію Кувейту, правитель якого (емір) в той же день залишив країну і перебрався до Саудівської Аравії. 20-тисячна кувейтська армія не могла чинити опору 150- тисячній армії Іраку. Захопивши Кувейт, іракські війська продовжували наступ і захопили частину території Саудівської Аравії. Але були зупинені і згодом відкинуті Саудівською армією. 8 серпня Саддам Хусейн оголосив, що емірат Кувейт є «19-ою провінцією» Іраку, названою на честь Саддама Хусейна «Ас Саддамія».

Проте конфлікт, який на самому початку мав характер двостороннього, набрав світового виміру. У цій війні Лівія, Ємен, Йорданія та ОВП підтримали Ірак, решта арабських країн виявилися на боці Кувейту та Саудівської Аравії.

2 серпня 1990 року Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію № 660, в якій засуджувалася агресія Іраку проти Кувейту і ставилася вимога про негайне і беззастережне виведення іракських військ з кувейтської території. Ірак відмовився виконати цю резолюцію. Через чотири дні РБ ООН прийнла другу резолюцію №661 про заборону імпорту іракської нафти і запровадження ембарго на торгівлю з багдадським режимом. Ініціатором резолюцій були США. Так розпочалася повна економічна блокада Іраку.

Дж.Буш-старший не плекав ілюзій щодо можливостей умиротворення агресора в регіоні, який був оголошений зоною життєво важливих інтересів США. Отримавши згоду короля Саудівської Аравії Фалда, він наказав 7 серпня 1990 року про передислокацію у Східну провінцію Саудівської Аравії великого американського військового контингенту, який був підтриманий потужною ескадрою з 80 бойових кораблів, в тому числі чотири авіаносці. До них згодом приєдналися військові підрозділи Британії, Франції, Італії, Канади, Саудівської Аравії, Єгипту, Сирії, Пакистану, Чехословаччини та інших країн. Всього 28 держав. Вони утворили міжнаціональні сил, загальна чисельність яких досягла до січня 1991 року 780 тис. осіб (540 тис. американців). У їхньому розпорядженні було 3500 танків і 1800 літаків. Командувачем коаліційних сил було призначено американця Нормана Шварцкопфа. Ірак володів напередодні операції «Буря в пустелі» 500- тисячною армією, 4200 танками і 650 літаками.

В цих умовах С.Хусейн оголосив 12 серпня 1990 року, що попередньою умовою виведення іракських військ з Кувейту є відведення ізраїльських військ з усіх окупованих арабських територій. Таким чином він спробував ув'язати кувейтську проблему з палестинською. За словами лідера Іраку, анексія Кувейту була вимушеним заходом, спрямованим мобілізувати ресурси арабської нації для боротьби з «сіоністськими бандами». Він закликав всіх арабів й мусульман розпочати «джихад» (священну війну) роти «американців і сіоністів», звинувативши при цьому країни зони Перської затоки у «зрадництві» і сприянні «новим хрестоносцям».

Арабські й мусульманські лідери не відгукнулися на іракські заклики до «джихаду». Винятком був керівник ОВП Я.Арафат, який не тільки схвалив анексію Кувейту, але й закликав палестинців, які перебували у зоні конфлікту, співпрацювати з іракською окупаційною владою. Він також закликав народи держав Перської затоки розпочати повстання проти «реакційних зрадницьких режимів» у своїх країнах. Поведінка ОВП виявилася несподіванкою для держав регіону, які завжди надавали їй фінансову допомогу.

19 серпня 1990 року С.Хусейн оголосив іноземних громадян, як перебували на території Іраку та Кувейту (25 тис.осіб), закладниками, які мали стати «живим щитом»на випадок військових дій проти Іраку.

29 листопада 1990 року була прийнята Радою Безпеки ООН резолюція №678, яка надавала право анти іракській коаліції застосувати проти нього силу у тому випадку, якщо до 15 січня 1991 року Саддам Хусейн не звільнить окупований Кувейт. Ірак зневажив попередження.

Спроби СРСР та Франції мирно урегулювати воєнний конфлікт були безуспішними. 17 січня 1991 року багатонаціональні сили на чолі з США розпочали операцію по звільненню Кувейту під назвою «Буря у пустелі», завдавши спочатку масових повітряних та ракетних ударів по військах і військових об'єктах Іраку. Союзники знищили пункти зв'язку, радарні станції протиповітряної оборони. Іракська армія була дезорганізована і не змогла чинити опору під час наземної операції, яка розпочалася в ніч з 23 на 24 лютого 1991 року. Війна тривала 42 дні (наземні бойові дії - 100 годин) і завершилася визволенням Кувейту та поразкою Іраку. Ірак втратив у цій війні понад 100 тис. осіб, а втрати багатонаціональних сил склали 223 особи, з яких 146 були американцями. Рішучі дії ООН під час цього воєнного конфлікту засвідчили зростання її ролі та впливу після завершення "холодної війни".

Під час активних дій авіації багатонаціональних сил Саддам Хусейн віддав наказ про нанесення ракетного удару по Ізраїлю, розраховуючи на його адекватну відповідь і тим самим його участь в конфлікті, що могло би привести до розколу всередині антиіракської коаліції і спровокувати «священну ісламську війну». Але ізраїльтяни не дали себе спровокувати.

25 лютого 1991 року іракський уряд заявив про визнання всіх резолюцій РБ ООН, про відшкодування втрат, про обмеження продажі своєї нафти, про допуск на територію Іраку 52 спостерігачів, які будуть контролювати виконання його зобов'язання про припинення розробки заборонених видів зброї та ядерних боєприпасів.

28 лютого міжнаціональні сили, які наступали на Багдад, припинили військові дії. Режим С.Хусейна зберігся в Іраку. Проте він зустрівся з низкою труднощів: по-перше, проти нього продовжувалися економічні санкції; по- друге, США створили собі всередині Іраку союзника в особі іракських курдів. Іракський Курдистан був фактично відокремлений від Іраку і на його території під протекцією США на початок 1999 року було створено курдське територіальне утворення, формально автономне, але яке фактично користувалося надзвичайно широкою самостійністю. Іракські війська позбавлялися права застосовувати проти курдів силу, були заборонені польоти іракської авіації над територіями, заселеними курдами. ВПС США збивали літаки ВПС Іраку, які перетинали лінії зон, заборонених для польотів іракської авіації.

Перша іракська війна, її переможний фінал забезпечив домінування Штатів на Близькому Сході. Єгипет, підтриманий США, відновив свій статус провідної держави арабського світу, втраченого після підписання Кемп- Девідських угод, і домігся списання 40% своїх боргів державам регіону.

Позитивного успіху досягла Сирія, яка до цього перебувала у стані конфронтації з Заходом та арабськими державами регіону через підтримку

Х.Асадом екстремістського крила Організації визволення Палестини (ОВП), курдської робітничої партії, міжнародних терористичних організацій та її дії в Лівані. У 1986 році США віднесли Сирію до категорії країн, які підтримують міжнародний тероризм. Сирія нормалізувала відносини з призатоковими державами, які погодилися на часткове списання чи реструктурування її боргів. Серед тих учасників, які програли у першій іракській війні, окрім Іраку, виявилася ОВП, авторитет якої різко впав.

4. Антитерористична операція в Афганістані (2001-2002 роки)

Була відповіддю на терористичні акти, здійснені у США 11 вересня 2001 року, та першою за всю історію світової спільноти операцією проти міжнародного тероризму. Відомо, що після 11 вересня 2001 року США оголосили терористам глобальну війну, яку підтримали в тій чи іншій формі практично всі країни.

За висновками американських експертів, терористичні атаки у Нью- Йорку та Вашингтоні були скоєні групою з 19 терористів. Окремі групи з 4-5 осіб, озброєні лише холодною зброєю, захопили 4 пасажирські літаки, що вилетіли з аеропортів східного узбережжя США. Після захоплення літаків терористи спрямували два літаки на будівлі Всесвітнього торговельного центру (м. Нью-Йорк), а третій - на Пентагон у Вашингтоні.

За окремими даними, четвертою ціллю було обрано одну із будівель державних органів влади, не виключено, що резиденцію президента США або Конгрес США. Цей літак впав неподалік м. Шансквілль (штат Пенсільванія), що є опосередкованим свідченням того, що на борту мала місце запекла боротьба за контроль над літаком.

Терористи ретельно і досконало вивчили ситуацію, оскільки використали такі рейси і літаки з допомогою яких їхні плани могли бути реалізовані з найвищою ймовірністю (наприклад, літаки з великим запасом палива, щоб потужнішим був вибух). Пілоти-терористи були висококласними фахівцями: свідченням є маневр літака «Боїнг - 757», що атакував Пентагон. За оцінками американських авіадиспетчерів, цей літак різко змінив курс (майже на 270 градусів) і швидко знизив висоту, що було схоже на маневр літака-винищувача. Внаслідок цього зображення літака «зникло» з екранів спостереження РЛС. Це міг зробити досвідчений пілот. Здається, терористи проходили льотний вишкіл у самих США.

Аналіз подій, що сталися у США, об'єктів, часу і форм здійснення теракту свідчать про масштабну та завчасно й ретельно підготовлену, узгоджену та керовану акцію, яка не мала аналогів у світі. Цей спосіб теракту доводить, що його підготувала організація з розгалуженою структурою, сучасними засобами і серйозною фінансовою підтримкою.

Вже 30 вересня 2001 року представники спецслужб США заявили, що 4 з 19 терористів були підготовлені в таборах «Аль-Каїди» на території Афганістану, а план розробив один з найближчих помічників Усами Бен Ладена М.Атеф, який відповідає за підготовку бойових операцій.

Водночас нема однозначних свідчень того, що за атакою на США стоїть лише «Аль-Каїда». Стовідсотково не доведено, як змогли члени цієї організації самотужки здійснити таку багатоповерхову, ретельно сплановану та технічно обґрунтовану терористичну операцію. Тобто напрошується думка, що до цієї операції причетна одна з провідних спецслужб світу. З'ясувалося, що операція готувалась 18 місяців і у її підготовці брало участь, як мінімум. 500 осіб.

Реальними замовниками терактів очевидно є ті, хто хотів довести, що претензії США на світове лідерство у XXI столітті є необгрунтованими.

Вереснева трагедія зафіксувала один надзвичайно важливий фактор світової політики, а саме, вразливість Америки. Не стало на перешкоді вигідне геополітичне розташування Штатів - на Заході і на Сході - два велетенські океани, з Півночі і Півдня - дружні країни Канада і Мексика. Буквально на очах радикально змінився характер зовнішніх загроз США. Виникли також питання, яких раніше не було: для чого Сполученим Штатам електронна високоточна зброя, стеження з космосу, потужні ядерні боєголовки, літаки-невидимки «Стеле», глобальні за охопленням радарні системи типу НОРАД, якщо не держава, а лише група людей з 19 осіб, взявши просто білет на внутрішні рейси місцевих авіакомпаній, здійснила напад на країну. Як сталося, що ні Пентагон, ні ФБР, ні ЦРУ, незважаючи на 33 млрд. дол., виділених на глобальну розвідку, не змогли попередити терористичного акту національного масштабу, жертвами якої стало 5 тис. мирних людей, майже вдвічі більше, ніж внаслідок атаки японців на Перл- Харбор у грудні 1941 року. Для реалізації атаки 11 вересня терористи потратили 2 млн. дол.., а сума лише матеріальної шкоди склала 100 млрд. дол.

Напад 11 вересня було оголошено актом війни. Американці самі признають, що «це дивний тип війни, в якій відсутні лінії фронту, концентрація військ, вона провадиться ніби у сутінках, проти невидимого противника, без чіткої спрямованості дій, без уяви про те, чим ця війна завершиться». Разом з тим, Захід оголосив війну тероризму, який завтра може перетворитись в еквівалент Третьої світової війни. Президент США Дж.Буш-молодший назвав вересневу трагедію «першою війною XXI століття». Але «війна» - це легальний, юридичний термін, який стосується відносин між державами. Отже, оголошувати війну явищу, а не державі, безглуздо, тому термін «війна» стосовно тероризму має емоційно- пропагандистську основу.

28 вересня 2001 року Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію щодо стратегії боротьби з міжнародним тероризмом. Водночас конгрес США прийняв закон про надання президентові Дж.Бушу повноважень на застосування збройних сил США без попереднього узгодження щодо цього із законодавчими органами країни. Далі - США проінформували РБ ООН, що військова операція в Афганістані здійснюватиметься відповідно до статті 51 Статут ООН у порядку реалізації їх невід'ємного права на індивідуальну та колективну самооборону.