Зовнішня політика України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зовнішня політика України

ПЛАН

Вступ

Зовнішня політика держави

Головні чинники визначення зовнішньої політики

Зовнішня політика для України

Новий зовнішньополітичний курс України

Воєнна зовнішня політика України

Перспективи зовнішньої політики України

Вступ

Зовнішній світ, здебільшого, не хоче бачити Україну економічно і політично могутньою державою. В усякому разі сьогодні його влаштовувала б ситуація, якби Україна була другорядною державою, на території якої можна б розмістити брудні виробництва. Повінь слів, що наші західні і східні партнери мають інші цілі, не підтверджується реальними кроками в організації допомоги, кредитів, рівноправного співробітництва у військовій сфері.

Наприкінці 2000 року стало зрозумілим, що існують усі ознаки кризи у відносинах і з Росією, і зі США, і з Європейським союзом. Причин для цього багато: борги, Чорнобиль, політика в енергетичній сфері, недостатній динамізм реформ, проблеми зі свободою слова, втрата інтересу до України як рівноправного партнера тощо. В цих умовах політика балансування між Сходом і Заходом перестає бути ефективною. Настав час формувати незалежний зовнішньополітичний курс виходячи з національних інтересів України, а не підлаштовуватнсь або "під Москву", або "під Вашингтон".

Зовнішня політика держави

Зовнішня політика (міжнародна) держави -- це система концептуальних підходів, що визначає життєво важливі національні інтереси держави та засоби їх забезпечення шляхом взаємодії з навколишнім світом. Існує також широке розуміння зовнішньої політики, як поєднання концептуальних засад і практичних дій держави, спрямованих на забезпечення національних інтересів. Здійснення зовнішньої політики має передбачати процеси її визначення, практичного втілення (реалізації) та оцінки загальної сутності.

У кожному конкретному випадку зовнішня політика як цілісне явище може розглядатись насамперед на найвищому з можливих для відповідної держави просторовому рівні. Так, наприклад, для держав з обмеженими можливостями та скромними амбіціями просторовим лімітом політик може бути регіон чи навіть субрегіон. Інші ж сприймають географію своїх національних інтересів ширше. Проте лише обмежене коло держав завжди мало потребу і було спроможне здійснювати зовнішньополітичну стратегію у географічно найширших межах. Спочатку вони охоплювали світи-пакси та суміжні території, а потім розростались за рахунок вторгнення до інших паксів. Класичним витвором такої стратегії був Давній Рим, який перетнув кордони Середземномор'я і сягнув статусу суперпотуги Старого світу. А першою державою, міжнародна політика якої справді реально претендувала на світовий рівень, вочевидь була Британія другої половини XIX ст. У XX ст. до Британії додались ще двоє гравців глобального рангу -- США та СРСР. Як у XIX ст., так і пізніше, низка держав вперто наближалась до глобальних гравців, прагнучи наздогнати їх, але так і не зрівнялась з ними. Після Другої світової війни США та СРСР утвердились в ролі конфронтаційної пари наддержав. Сьогодні фактично лише Сполучені Штати зберегли статус світової держави, а отже, і спроможність реалізовувати власну глобальну міжнародну політику.

Зовнішня політика втілюється не тільки через дипломатію, економічні зв'язки, розвідку, застосування військової сили, культурні впливи тощо, а й шляхом підтримки її внутрішньонаціональними заходами, що за певних обставин відіграють навіть більшу роль, ніж міжнародна діяльність. Нерідко визначення зовнішньої політики та її втілення відіграє також внутрішньополітичну роль, особливо ж, коли вона перебуває в центрі суспільних чи внутрішньо-групових дискусій. Очевидним є, таким чином, тісний зв'язок усіх складників здійснення стратегії з внутрішнім станом держави. Більше того, можна припускати, що здійснення стратегії має значно менший ступінь автономності від внутрішньої політики, ніж дипломатія, і тому це більшою мірою є справою не лише професіоналів-бюрократів, а ширших верств громадськості і влади.

Зовнішню політику можна порівняти з проектом будівництва архітектурно складної споруди. Архітектори й інженери втілюють свої задуми у кресленнях та комп'ютерних ескізах, визначають необхідні фінансові та матеріальні ресурси, складають план ведення робіт. Проте, на відміну від такої будівельної аналогії, міжнародна політика є феноменом значно складнішим. Вона не піддається вичерпному описові у вигляді математичних моделей. Натомість система -- власна країна в реальному міжнародному середовищі, яку стратегія має осягнути, є вкрай складною і навіть малозбагненною. Коли ж ідеться про здійснення політики, то комплексним виглядає процес її визначення, тому що стратегічна творчість найбільшою мірою пов'язана з архетипними ознаками кожної нації, особистісними рисами зовнішньополітичних стратегів і низкою інших чинників.

Головні чинники визначення зовнішньої політики

Такі чинники можна поділити принаймні на три групи: стабільні, нестабільні та змінні.

До стабільних чинників належить комплекс природно-географічних умов, зокрема клімат, географічне розташування тощо. Однак окремі важливі складники цього комплексу можуть ставати нестабільними навіть протягом кількох десятиліть. Так, природні ресурси, зокрема корисні копалини, здатні швидко і безвідмовно вичерпуватись, а вплив географічних чинників незручності зменшується завдяки прогресу комунікаційних технологій. Коли ж ідеться про тривалі історичні цикли, то у цьому випадку може зазнавати принципових змін і клімат. Хрестоматійними є приклади давніх процвітаючих цивілізацій, які з плином часу перетворились на забуті окраїни з несприятливим для ведення продуктивного господарства кліматом.

До нестабільних чинників належать історичний досвід та особливості національної свідомості, їх параметри досить мінливі й гнучкі, хоч і передбачають існування певного стабільного осердя. В сучасних умовах інформаційної відкритості та широких міжнародних контактів цілі країни зі своїми елітами, що доведено теорією навчання в міжнародних відносинах, схильні до швидкого засвоєння нового досвіду (так само, як це роблять менші групи -- соціальні, виробничі тощо).

Групу змінних чинників становлять:

-- стан і динаміка змін у міжнародній системі;

-- природа режиму, а також традиції суспільної дискусії щодо міжнародної стратегії держави;

-- економічні можливості та розміри держави;

-- технологічний потенціал держави;

-- світоглядна основа міжнародної стратегії, тобто комплекс уявлень про міжнародне середовище і перспективи його змін. Оскільки носіями цих уявлень є особи, спроможні завдяки своєму суспільному становищу впливати на політику держави, то саме їхні особисті погляди відіграють істотну роль.

Механізм визначення державної політики складний і багатогранний. Його центральним елементом є процес висунення та узгодження стратегічних концепцій. З цього випливає, що він має бути зорієнтований на визначення і конкретне зіставлення контроверзійних поглядів. Зрозуміло, що перевагу в цьому процесі мають, як правило, державні структури та політичні сили, які за ними стоять. Інші претенденти на визначення стратегії беруть участь настільки, наскільки дозволяють конкретні суспільні умови, їхній вплив на кінцевий продукт переважно обмежений, якщо навіть не відсутній, хоча нерідко позавладна стратегічна творчість є більш плідною й адекватною дійсності. Трапляється (і не тільки у демократіях), що національна політика на міжнародній арені є результатом консенсусу. Ця одностайність породжується переважно впливом сталих стратегічних парадигм, а також укоріненої демократично узгодженої стратегічної культури певного суспільства. Можна припускати, однак, що наявність такої культури ще не гарантує бездоганності політики. Більше того, стагнація політичної думки або її хибність загрожують розвиненим демократіям не менше, ніж найбільш авторитарним режимам.

Зовнішня політика для України

Україна має сьогодні стратегічні дороговкази для своїх відносин з міжнародним співтовариством, і це вже є чималим досягненням для держави, в якій традиційно виникають складнощі при прийнятті рішень з конституційних та кардинальних політико-екононічних питань. Проте, як нам уявляється, говорити про наявність у Києва справді великої міжнародної політики ще зарано. Низка обставин -- від невизначеності у соціальній свідомості до невизначеності перспектив при входженні у міжнародне співтовариство -- унеможливили усвідомлення і формулювання українським суспільством та владними структурами довготермінових національних інтересів і шляхів їх забезпечення. Істотним є і те, що наявні стратегічні орієнтири не відзначаються чіткістю, а нерідко навіть є суперечливими. Наприклад, Україна є позаблоковою державою, але виявляє схильність до зближення як з Північноатлантичним, так і з так званим Ташкентським блоком. Вона має щонайменше двох-трьох «стратегічних партнерів», але синхронний і збалансований розвиток тісних зв'язків з усіма ними одночасно ще й на тривалу перспективу виглядає проблематичним. Україна цілком слушно бачить своє майбутнє в лоні європейської цивілізації, але часто її економічні (а отже, і політичні) інтереси продовжують перебувати в межах пострадянського простору.

Йдеться, однак, не про слушність чи хибність таких підходів у конкретній ситуації, або їх сприйняття зарубіжною громадською думкою. Цілком очевидно, що створення і держави за таких обставин диктує потребу обдумувати насамперед тактику та відповіді на виклики саме сьогоднішнього дня. Зрештою, зовсім недавно схожим шляхом ішли й інші.

Натомість, якщо одного дня з'ясується, що Україна втратила свій історичний шанс чи не сприйняла нових міжнародних реалій, то пошуки винних серед представників владних структур мало зарадять справі. Врешті-решт, новітня Україна схильна до уникнення персоналізації зовнішньої політики, хоч їй і не бракує особистісного лідерства в цій ділянці державного управління. Отже, на порозі XXI ст. українське суспільство мусить більш свідомо поставитись до своєї частки відповідальності у визначенні міжнародного курсу.

У зв'язку з цим першорядного значення набуває створення традицій та організаційних засад суспільного обговорення зовнішньої політики. Інакше кажучи, існує потреба у розвиткові потенціалу гнучкого і змагального визначення пріоритетів України у взаємодії з міжнародною спільнотою. З огляду на український досвід щонайменше останнього десятиліття, вважаємо, що корисно відокремлювати таку аналітичну діяльність від діяльності окремих політичних партій та рухів, не заперечуючи, звичайно, їхнього права брати участь у дискусіях. Лише за такої умови громадянське суспільство, що народжується, матиме аналітичні ресурси впливу на владу, а влада, у свою чергу, забезпечуватиметься додатковими аналітичними ресурсами для зваженого коригування державної зовнішньої політики.

Чому такого коригування конче потребує Україна?

По-перше, українське суспільство тривалий час перебуватиме в стані драматичних трансформацій, а отже, зазнаватимуть змін громадська думка та сприйняття України міжнародним співтовариством.

По-друге, змінюватимуться зовнішньоекономічні орієнтири й інтереси українських підприємців, які шукатимуть виходу на світові ринки.

По-третє, зазнаватиме важливих змін міжнародне оточення країни, зокрема через вихід на міжнародну арену нових акторів міжнародної політики та зміну ролі попередніх.

По-четверте, Україна розташована у складному, але критично важливому геополітичному просторі в Євразії; фундаментальними характеристиками є її проміжний статус та сусідство з кількома геополітичними утвореннями, яким притаманна висока конфліктогенність.

По-п'яте, над свідомістю українців і надалі тяжітиме травматичний історичний досвід нації, в якому бездержавне існування і короткі миті творення державності супроводжувались демографічними катастрофами та цивілізаційною маргінальністю. Не буде перебільшенням сказати: щоразу, як засвідчує історія, українці втрачали державу не в останню чергу через хибність чи навіть відсутність чіткої зовнішньої політик своєї влади.

міжнародний політика україна держава

Новий зовнішньополітичний курс України

XXI століття може стати часом народження нового зовнішньополітичного курсу України. Але напрями цього курсу, його форми -- це ще terra incognita. Тому важливим завданням інтелектуалів України є пошук оптимального змісту і форм співробітництва зі світом та нашими сусідами.

То ж які шляхи обрати Україні в цій ситуації? Вибір перший -- євроцентристська орієнтація з поступовим еволюційним входженням в єдину Європу, використовуючи регіональні альянси з найближчими сусідами по Європі, встановлення особливих відносин з Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною, Туреччиною, не забуваючи при цьому перспективи партнерських відносин з Німеччиною, Францією, Великобританією та іншими країнами Європи.

Вибір другий -- євразійська орієнтація. Без тісних відносин з Росією, Казахстаном, середньоазіатськими та кавказькими державами нам не обійтись, але тут є деяка небезпека. Зважаючи на те, що Росії бракує традицій, досвіду, механізмів рівноправного співробітництва з менш сильними партнерами, враховуючи її сировинний, економічний та військовий потенціали, знову можемо наразитися на спробу підкорення народів колишнього СРСР, перетворення їх держав на маріонеткові. На цю загрозу треба зважати і нейтралізувати через відповідні угоди як з Росією, так і з НАТО.

Вибір третій -- роль "вільного стрільця", який шукає свою удачу по всій планеті, з орієнтацією на світові центри економічного розвитку, капіталу (щось близьке до стратегії Великобританії, яка має опорні пункти в усіх-усюдах, досвід сторіч щодо торгівлі в світі, механізм співробітництва). Британська співдружність націй і сьогодні має конкурентоспроможну економіку й ефективну політику.

Для України найперспективніший -- перший вибір. Він може здійснитися, але не повністю і повинен доповнюватись окремими частинами другого й третього варіантів дій. Під час реалізації обраного курсу важливо враховувати низку моментів, які проявилися вже за останні три роки.

Нині світ (особливо економічно розвинуті країни) стрімко втрачає інтерес до держав, що утворилися на терені колишнього СРСР, хоча такий інтерес і декларується урядами та політичними партіями розвинутих країн.

По-перше, їх лякає можливість розвалу вже самої Росії як держачи при збереженні безпідставних імперських амбіцій. Справді, справи складаються так, що дезінтеграція Росії можлива, а "смутні часи" можуть тривати ще 10 -- 15 років. Негативне сприйняття Росії, деяких республік Кавказу та Середньої Азії частково позначається і на ставленні до України. Тому дистанціювання від дій Росії та її лідерів у регіонах, па мін погляд, дуже бажане.

По-друге, світ дивує слабка активність України в економічних реформах і в сфері міжнародних відносин, особливо економіки. А наша "рідна" бюрократія, хабарники лякають їх іще більше.

Отже, реальні інтереси української державності, мабуть, акцентуються на встановленні міцних зв'язків з Росією, Європейським союзом і двосторонніх зв'язків з усіма державами, які цього прагнуть.

Для Європи Україна є цікавою, головним чином, у двох площинах: нейтралізація чи "санітарний кордон" щодо загрози зі Сходу, з боку Росії; як місток для зносин із Близьким і Середнім Сходом через південь України і Чорне море, Кавказ.

Україні також вигідно не потрапити в орбіту російської воєнно-політичної стратегії як сателіт. Але не така вже й добра перспектива стати східним кордоном Західної і Центральної Європи.

Зовнішній політиці України, що будується на послідовному відстоюванні національних інтересів, властиві відкритість і співпраця, твердість і партнерство. Тому вона не спрямована на конфронтацію з сусідами та іншими країнами. Тому небезпека стати прикордонною державою в протистоянні Західної та Центральної Європи і Росії не може бути привабливою. Тим більше, коли найближчі центральноєвропейські партнери, наприклад, Польща, то обіцяють не укладати угод, які зашкодили б інтересам України (йдеться про будівництво газопроводу в обхід України, через територію Білорусі та Польщі), то відмовляються від своїх обіцянок.

Україна заінтересована у створенні стратегічної системи безпеки XXI століття, яка виходила б із системи міжнародних і європейських договорів і логічно доповнювалася двосторонніми (чи багатосторонніми) угодами з близькими і далекими сусідами. Такі захисні механізми здатні протидіяти явній або прихованій агресії щодо України. Як одна з держав Єврорегіону Україна повинна й надалі все тісніше інтегруватись у системи колективної безпеки, що суттєво поліпшить геополітичну ситуацію в цьому регіоні. У взаємовідносинах з країнами, які виникли на терені СРСР, потрібен диференційований підхід. Поряд з Росією воші також відіграють значну роль у системах колективної безпеки. Останнім часом у відносинах держав СНД виявилися нові тенденції, відбулися деякі зміни. Значною мірою це пояснюється тим, що попередня політична тактика Роса щодо цих республік не дала бажаних наслідків, а СНД навіть як економічна організація втратила всяке значення. Утворені на терені колишнього СРСР країни зі значним економічним потенціалом, високотехнологічними виробництвами та кваліфікованими кадрами або зовсім не ввійшли до Співдружності (Литва, Латвія, Естонія), або ж дотримуються власних поглядів щодо її ролі (Казахстан, Україна Туркменістан). Такий саморозпад СНД триватиме. І на цей факт треба зважати при розробці зовнішньополітичного та зовнішньоекономічного курсів України.

Останні саміти представників країн СНД засвідчили, що ніяких конкретних угод, програм не укладається. А підписані в 1992 - 2000 роках не виконуються. Декларації, які оприлюднюються після ритуальних зустрічей глав держав, не відіграють важливої ролі в міжнародних відносинах.

Нині всі країни СНД, у тому числі й Росія, переживають найскладніші моменти своєї історії. Погіршується соціальне становище більшості населення, поглиблюється соціальне розшарування, що несе з собою чималу небезпеку. Ці країни переважно ще не прийшли до нормальної ринкової економіки. Подекуди триває громадянська війна і тому взагалі немає сенсу грворити про реформи. А там, де реформи здійснюються, спостерігається розчарування їх ходом і підсумками. Тож найближчим часом не слід чекати значних економічних та політичних успіхів на просторах СНД".

В Україні ще кілька років ситуація буде дуже складною порівняно з країнами, які забезпечені паливно-енергетичними ресурсами або не були економічно занадто мілітаризовані. До 2007 року нашій державі доведеться пережити тяжкі випробування. Два з них слід назвати окремо. В них поєднані внутрішній і зовнішній аспекти розвитку кожної країни.

Перший. Конверсія або закриття величезних підприємств ВПК, які сьогодні не потрібні, повинні тривати. Це доведеться робити в країні, яка вже відчула, що таке масове безробіття. А на черзі модернізація вугільної, металургійної промисловості та інших галузей народного господарства, яка зумовить нові скорочення робочих місць.

Співробітництво в межах СНД суттєво не збільшує кількість робочих місць.

Приватний та колективний сектори власності неспроможні швидко працевлаштувати значну кількість колишніх "оборонників", шахтарів, будівельників, металургів, а дехто з них взагалі не зможе знайти собі роботи. І якщо сьогодні не відпрацювати ефективну структуру соціального захисту цієї категорії населення, то вже завтра армія безробітних перетвориться на страшну політичну зброю в руках екстремістів. її можуть спрямувати проти кого завгодно - нової буржуазії, старої бюрократії, націоналістів, комуністів, міжнародних фінансових інституцій тощо.

Другий. Взаємовідносини України зі своїми сусідами. Вони залишаються суперечливими, хоч за різних часів були підписані різного роду договори, які начебто забезпечують невтручання у внутрішні справи один одного.

Справді, з розпадом Організації Варшавського договору і Радянського Союзу в Європі змінилися соціально-політичні умови. НАТО втратив би супротивника і перспективи на існування, якби на Сході не виникло нове військово-політичне об'єднання. І воно виникло у вигляді військово-політичного союзу Росії і деяких країн СНД. Держави Європи повертаються до політики, коли їх доля залежить від реалізації власних геополітичних інтересів. Вони не можуть не зважати на появу в центрі материка великої 50-мільйонної держави -- України, з ходом новітньої історії якої, результатом її боротьби за справжню незалежність буде пов'язана доля Європи. А отже, хотіли б мати в союзниках не "хвору" Україну, а таку, що динамічно реформується.

Докорінно змінилася площина взаємовідносин з Росією, північними, південними і східними партнерами. Збільшення кількості суб'єктів зовнішньополітичної взаємодії на терені колишнього СРСР ускладнило характер цієї взаємодії. Пролягли нові чи зафіксовано як державні старі умовні кордони, міжнародно-правова легітимність яких часто піддається сумніву з боку сусідів. Виникають нові регіональні зв'язки, угруповання і нові суперечності. За цих історичних умов постійно спостерігається вакуум довіри і безпеки в окремих регіонах, з'являються передумови виникнення нових зон конфліктності, що загрожує стабільності в світі загалом.

У цій ситуації небезпечними виявляються претензії деяких країн на військове втручання в колишніх радянських республіках під приводом "миротворчої діяльності" (Росія, Туреччина, Іран). Власне кажучи, такі домагання цих держав на право інтервенції є відродженням доктрин Монро і Брежнєва, за якими США і СРСР "мали право" вчинити інтервенцію в будь-яку країну, щоб захистити статус-кво. Сьогодні практично кожен свідомий громадянин визнає, що ці доктрини були шкідливі як для світу, так і для самих США і СРСР.

Для України дуже небезпечними є спроби деяких політичних інституцій та лідерів Росії застосувати доктрину Брежнєва проти колишніх радянських республік, висуваючи привід "захисту етнічних росіян". При цьому політика захисту "етнічних росіян" проголошується як стратегічно важлива. Цікаво, чи буде ця стратегія застосована проти США, Німеччини, Франції та інших західних країн, куди росіяни від'їжджають мільйонами? Республіки, які входили до СРСР, не винні н тому, що були специфічно інтегровані в минулому, завдяки чому не лише 2.5 мли росіян мешкають поза межами Російської Федерації, а й 35 мли неросіян живуть поза територіями свого історичного походження. "Розлучення" Росії з новими державами повинно бути і в XXI столітті цивілізованим та ненасильницьким, у дусі рівності прав і обов'язків титульних націй та національних меншин.

Якщо Росія піде шляхом застосування цієї доктрини або нової доктрини В. Путіна, першими жертвами стануть неслов'янські, а потім і слов'янські держави. Тиск екстремістських кіл Росії на 14 нових країн уже стимулює конфлікти (наприклад, у Криму) і водночас актуалізує дві тенденції. По-перше, порушується стабільність політичних систем держав і підривається авторитет урядів у очах населення. Як ставитиметься населення до уряду, який можна насильницькими методами в будь-який час усунути від влади? Тим самим зменшується здатність урядів здійснювати необхідні реформи. По-друге, серед населення цих республік виникає й поширюється антиросійський націоналізм, а це ускладнює життя тих росіян, які бажають жити в нових державах як повноцінні громадяни.

Жертвою такої недалекоглядної політики стає сама Росія. Нова мілітаризація держави означатиме, що їй доведеться утримувати більшу армію н військово-промисловий сектор. Російські військові будуть гинути в інших країнах невідомо за що. Вони вимагатимуть більшого впливу в державній політиці. Таке становище зробить перехід Росії до ринкової економіки і демократії значно важчим.

Остаточними жертвами стануть мир і співробітництво у світі. Нова мілітаризована імперія знову породить гонку озброєнь і світове протистояння блоків, де потреби особи задовольнятимуться за залишковим принципом.

Особливої ваги набуває налагодження відносин України з країнами Центральної Азії, які мають необхідні нам паливні та інші ресурси. Наша ж промисловість може "працювати" на добробут їх населення.

Таким чином, посилення інтересу України до цих країн за умов розбудови національних економік зрозуміле. Цей процес, з одного боку, підштовхне їх до активнішого виходу на світові ринки, в тому числі й на рийок України, а з іншого -- стимулюватиме становлення регіонального ринку. Розширення зв'язків України і держав Центральної Азії з сусідами по регіонах і провідними західними країнами має ще один надзвичайно важливий аспект. Воно значно збільшує можливості політичного та економічного маневру України і центральноазіатських країн у відносинах з Росією та іншими республіками колишнього Союзу.

На мою думку, всі зазначені процеси можна охарактеризувати як ознаки структурної перебудови СНД. Із переважно моноцентричного, де більшість зв'язків була орієнтована всередину, на Росію, Співдружність трансформується в утворення поліцентричної орієнтації. Новими центрами тяжіння для країн СНД стають США, Китай, Туреччина, країни Середнього Сходу (такі як Іран, Пакистан), західноєвропейські держави.

Україна не повинна втратити свій шанс посісти гідне місце при формуванні нових політичних та економічних пріоритеті центральноазіатських держав. Л що, в свою чергу, вимагає активізації нашої політики в цьому регіоні. Особливо тепер, коли зв'язки більшості держав Центральної Азії з Росією послаблюються, а з сусідами по регіону та західними державами ще не розвинуті достатньою мірою. Вирішення цього завдання має два аспект: політичний та економічний.

Перший із них: необхідно вести постійний діалог на політичному рівні з представниками Туркменістану, Узбекистану, Киргизстану та Казахстану для з'ясування їх сучасних політико-економічних пріоритетів і можливих аспектів співробітництва з Україною за нових умов.

Другий аспект: оскільки контроль за виконанням міжурядових угод здійснюється дуже важко, потрібно інтенсифікувати, за прикладом Китаю, торговельно-економічне співробітництво за прямими міждержавними поставками та максимально сприяти комерційним структурам, які самостійно виходять на центральноазіатський ринок.

На Близькому та Середньому Сході внаслідок розвалу СРСР і послаблення економічних позицій США утворився економіко-політичшш вакуум, у заповненні якого заінтересовані Західна та Центральна Європа, а також Україна. Враховуючи, що Балкани стали "пороховою бочкою", хоча вже й менш небезпечною, а Середземномор'я (Ліван, Ірак, Лівія, Ізраїль) давно є таким регіоном, шлях через Україну. Туреччину, Грузію буде досить зручним.

Стає реальністю формування ще однієї світової економічної зони - Казахстан, інші країни Центральної Азії, Кавказ та Близький Схід. У посередництві між цим регіоном (а далі, можливо, з Китаєм) і Західною Європою -- ще один із шансів України. Але він може бути використаний лише за умов політичної стабільності в Росії й Україні.

Для політичної стратегії Української держави XXI століття важливо визначитися і з орієнтацією на окремі країни Західної Європи.

Ураховуючи історичні традиції, сучасну політичну та економічну карту Європи, можна висунути гіпотезу, що наймогутнішим партнером України є Німеччина. Але відносини з нею треба збалансувати відносинами з іншими країнами Європи, щоб не налякати їх віссю "Бонн -- Київ", яка була б небезпечною для сусідів як Німеччини, так і України.

Першими кроками в цьому напрямі повинно бути встановлення близьких відносин із традиційно прихильними до Німеччини країнами (Угорщиною, Словаччиною, Австрією, Чехією), а також із федеральними землями ФРН, які нині мають мізерні зв'язки з Україною (Баварія, Північний Рейн-Вестфалія та ін.).

Досить складні відносини України з Румунією і Польщею є наслідком не їх українофобства, а, швидше, штучної реанімації територіальних проблем деякими політичними колами та збереженням орієнтації на сировинні ресурси Росії. Але українські політики повинні пам'ятати два факти: по-перше, Румунія і Польща йдуть до НАТО і гратимуть за правилами НАТО і ЄС, по-друге, Румунія і Польща, хоч які б обіцянки не давали, прагматично відстоюватимуть власні інтереси і підуть на будь-які союзи, якщо це їм вигідно. Національні інтереси України для них чужі.

Найголовнішим у зовнішній політиці України стане захист інтересів української діаспори в етнокультурному сенсі. Створення рівних умов для розвитку всіх народів України є відправною точкою для вимог забезпечення саме таких прав вихідцям з України, які живуть у різних країнах світу. Ігнорування цих прав розглядатиметься як виклик народові України і нехтування загальнолюдськими цінностями.

Воєнна зовнішня політика України

Окреме питання політичного курсу України -- це її воєнна політика. Верховна Рада України в низці заяв зафіксувала прагнення республіки стати без'ядерною, позаблоковою, нейтральною. Ці заяви зроблено за вельми специфічних історичних умов боротьби за незалежність. Але нині здається малоймовірною реалізація всіх раніше проголошених принципів. Після здобуття незалежності назріла необхідність уточнення геополітичних інтересів України: потрібно з'ясувати, чи відповідають проголошені пріоритети глобальним національним інтересам. Без'ядерного статусу Україна досягла, хоча це об'єктивно знижує рівень національної безпеки та звужує можливості впливу на міжнародну політику в інтересах республіки. Просування України цим шляхом має супроводжуватися суперактивною дипломатією на користь забезпечення захисту від можливого нападу ядерною "парасолькою" НАТО чи гарантіями інших ядерних країн. Надійні, далекосяжні гарантії в поєднанні з економічною та політичною допомогою Сходу і Заходу заспокоїли 6 громадську думку в Україні і просунули 6 процес встановлення взаємовигідних відносин з усіма країнами.

Передчасно сьогодні говорити і про позаблоковість України. В ситуації, коли існує фактично один воєнно-політичний блок -- IIАТО, вимога позаблоковості може бути розцінена як відмова співробітничати з цим блоком, що суттєво послабить гарантії безпеки України. Крім того, зміна обстановки на кордонах України може змусити пас вступити в політичні союзи з іншими державами. Статус позаблоковості буде перешкодою на цьому шляху. Така можлива перспектива вимагає пошуку стратегічних союзників України і демонстрації готовності взяти на себе взаємні зобов'язання щодо захисту спільних інтересів.

Подібні труднощі можуть виникнути й зі статусом нейтральної держави. Він у принципі не відповідає сучасним світовим інтеграційним процесам і курсу України на входження в світове та європейське співтовариство. Наочний приклад цього -- позиція традиційно нейтральних держав Європи -- Швеції та Австрії, парламенти яких схиляються до відмови їх країн від статусу нейтральних.

Відмови від ядерної зброї вимагає ретельного опрацювання концепції оборони України, погодження цієї концепції з пріоритетами зовнішньої та внутрішньої політики. Сьогодні владні структури України підкреслюють суто оборонну спрямованість нашої воєнної політики. У виступах міністрів оборони України лунала відмова від визначення ймовірних воєнних противників і головних напрямів воєнних загроз. Водночас громадська думка, політики і вчені визнають можливість воєнної агресії з боку деяких держав.

Головними точками умовно ймовірної напруженості у воєнно-політичній сфері можуть стати відносини з Росією, а в майбутньому, можливо, з Туреччиною, Польщею та Румунією. При цьому варто розуміти, що це окреслення ймовірних ситуацій, які можуть виникнути всупереч нашій миротворчій політиці і не будуть спровоковані Україною. Стратегія нашої держави щодо цих країн повинна будуватися як стратегія стримування здебільшого політичними засобами, але і з наявністю мінімально достатнього стримуючого військового потенціалу оборони.

Кількісний та якісний склад Збройних сил України повинен обґрунтовуватися виходячи не з минулих схем оборони, що діяли після Другої світової війни, а з критеріїв сучасних форм та методів, із ступеня реальної небезпеки і визначатися мінімально необхідними потребами щодо забезпечення безпеки держави. Згідно з оцінками експертів, у тому числі незалежних, чисельність Збройних сил України повинна становити не менше як 300 000 чоловік.

Планомірне їх скорочення, конверсія та невходження республіки до воєнної організації СНД, спираючись на здебільшого застарілі системи озброєнь колишнього СРСР, об'єктивно призводять до зниження рівня воєнної безпеки держави. Це вимагає розгортання наукових досліджень і конструкторських розробок у напрямі створення дешевшої та ефективнішої техніки та озброєнь, здатних повно і всебічно задовольнити потреби оборони країни.

Стратегія стримування повинна бути доповнена системою зовнішньополітичних гарантій, аж до участі у воєнно-політичних блоках.

На кінець 2000 року в політичних і військових колах України домінувала думка, що наша держава не має територіальних або інших претензій до жодної держави, не розглядає їх як свого ворога. Виходячи з цього визначились головні цілі воєнної політики:

- відповідно до базових життєво важливих інтересів України створити стратегічний баланс з державами, інтереси яких перехрещуються з інтересами України, на принципах оборонної достатності, щоб мінімізувати можливості збройної агресії проти нашої держави;

- брати активну участь у створенні регіональних та глобальних систем колективної безпеки, особливо тих, які забезпечують безпеку України;

- налагоджувати з сусідами відносини добросусідства та співробітництва у військово-політичному плані;

- брати участь у миротворчій діяльності міжнародного співтовариства в межах, які не суперечать інтересам України.

Можна передбачити, що орієнтація нашої країни в XXI столітті на співробітництво і мирне співіснування деякими країнами сприйматиметься позитивно, деякими -- нейтрально (це нас не обходить), а деякими -- як слабкість зовнішньополітичної позиції і може спровокувати посилення тиску на Україну в економічній, політичній та воєнній сферах.

Відомо, що доктрина стратегічного партнерства повинна виходити з концепції пріоритетних інтересів держави. Якою мірою Україна може додержуватись інтересів наших східних і західних партнерів, насамперед -- інтересів Росії, США, НАТО, особливо в ситуації, коли вони можуть бути антагоністичними?

Безперечно, західний вектор політики вважається перспективним: там новітні технології, звідти дали трохи грошей (які треба повертати з відсотками), там привабливіші норми демократії. Але ж Захід відкинув свою "демократичну" демагогію 60 --80-х років щодо права людини на вільний вибір місця проживання, роботи тощо. І, зруйнувавши "залізну завісу" між Заходом і Сходом старого комуністичного зразка, будує нову -- жорсткий візовий режим стосовно громадян пострадянських країн, квоти на еміграцію, на тимчасову працю, на товари тощо. У цій ситуації здаються утопічними слова "про злиття з Заходом", про його розуміння наших інтересів.

У XXI столітті варто облишити приносити в жертву національні інтереси України заради інтересів США, НАТО чи інших країн та організацій, беручи участь у різних блокадах, каральних економічних санкціях, які завдають Україні величезних збитків, і які ніхто не збирається відшкодовувати. Є національні інтереси України, які мають бути дороговказом до більшої незалежності її політики від політик інших країн. Певна річ, Україна дуже вразлива сьогодні в багатьох напрямах. Але вона буде ще вразливішою, якщо стане "служницею багатьох панів".

Постійно повертаючись до політики взаємовідносин з Росією, ми не тільки підкреслюємо "вагу" цих взаємовідносин і пропонуємо використовувати модель перебудови зв'язків "колишня метрополія -- колонія", яку розробила Франція щодо Алжиру. Водночас зважаємо на прогноз, що в XXI столітті Росія кардинально змінюватиме свою політику, робитиме її прагматичнішою і твердішою щодо Заходу і Сходу.

Не враховувати нову економічну, політичну і воєнну ситуацію в світі в українській внутрішній і зовнішній політиці XXI століття було б не тільки легковажно, а й трагічно.

Перспективи зовнішньої політики України

Якими могли б бути деякі практичні кроки у справі створення інфраструктури плюралістичного процесу визначення зовнішньої політики України? На наш погляд, потрібно починати з таких заходів:

-- надати більшої публічності звітам влади про її зовнішньополітичну діяльність та програму дій, зокрема посилити інформаційне забезпечення кроків вищих державних чиновників на міжнародній арені. Вкрай важливим у цьому зв'язку є започаткування видання справді інформативної загальнодоступної офіційної зовнішньополітичної періодики, яку мають багато країн. Зокрема, було б корисним регулярно видавати збірник (вісник), який би публікував поточні документи з питань української зовнішньої політики (промови, заяви, інтерв'ю державних керівників);

-- з метою укорінення і розвитку в українському суспільстві традиції дослідження та обговорення мегатенденцій міжнародного розвитку і оптимальних відповідей України на принципові виклики міжнародної політики слід, врешті-решт, створити неурядові аналітичні установи відповідного профілю. Істотну проблему початково становитиме і кадрове забезпечення цих інституцій. Проте за умови наявності організаційної волі ці проблеми долатимуться паралельно зі самовизначенням цивілізованих національних груп інтересів, спроможних відкрито спонсорувати як прибуткові, так і неприбуткові організації;

-- в Україні дедалі гострішою ставатиме потреба в інституціях, які могли б поєднувати функції громадських форумів і «мозкових трестів». У багатьох країнах таку роль виконують організації на зразок рад із зовнішньої політики чи товариств зовнішньої політики із загальнонаціональним чи регіональним статусом. Створення принаймні однієї такої ради з штаб-квартирою у Києві слід було б розглядати завданням найближчого часу.

На завершення образно скажемо, що українці як нація мусять усвідомити і відчути себе єдиною спільнотою в бурхливому океані світової політики, де для безпечного руху необхідні глибокі знання про зорі над головою, морські глибини і потужні вітри, які можуть як шматувати вітрила, так і напинати їх могутньою силою, що спрямовує до омріяної мети. Поряд з високим професіоналізмом, дисциплінованістю команди і керманичів, запорукою успіху такого плавання є чіткість уявлень про те, що чекає корабель за горизонтом і як слід підготуватись до можливих випробувань.

Література

1. Біличенко С. Геополітична стратегія України // Визвольний шлях. - 2004. - № 6. - С. 23-27.

2. Грищенко Т. Зовнішньополітична стратегія держави // Людина і політика. - 2000. - № 5. - С.2-8.

3. Михальченко М. Виклики зовнішнього світу і Україна ХХІ століття // Віче. - 2003. - №2. - С. 3-15.

4. Тарасюк Б. «Україна повертає собі роль регіонального лідера» // Визвольний шлях. - 2005. - № 8. - С. 18-25.

Размещено на Allbest.ru