Розвиток економічної політики визначається перетинанням об'єктивних закономірностей з економічними інтересами і цінностями на національному рівні. В останні десятиліття в цю орбіту усе більше утягують колективні інтереси економічних блоків. Слід зазначити, що тут може мати місце визначена протидія з боку окремих держав чи їхнього блоку, оскільки та чи інша національна, політика може ущемляти конкретні економічні інтереси. У такій ситуації необхідно орієнтуватися на баланс інтересів держав, що досягається шляхом компромісу чи взаємних поступок. Це визначає наявність альтернативних варіантів зовнішньоекономічної політики, серед яких центральне місце займають важелі тиску чи опору, а у випадку відсутності таких погроз - вибір інструментів, що дозволяють враховувати національні інтереси держав при проведенні зовнішньоторговельної політики.

В основу торгової політики, здійснюваної країнами світового співтовариства, покладені три основних напрямки: „Північ-Північ”, „Північ-Південь”, „Південь-Південь”. Торгова політика системи „Північ-Південь” являє собою вертикальну модель міжнародного поділу праці, де країна що розвивається здійснює вивіз усіх видів ресурсів, а ввозить техніку, продовольство і товари тривалого користування. Така модель взаємин відрізняється відсутністю взаємодоповнюваності економіки, що не властиво взаєминам країн системи „Північ-Північ” [15].

У будь-якому випадку, якщо мова йде про торгову політику Півночі чи Півдня, то варто мати на увазі, що вона проводиться в руслі зовнішньоторговельної чи міжнародний політики. При цьому перша з них являє собою цілеспрямований вплив держави на торгові відносини з іншими країнами. В другому ж випадку одержують відображень колективні інтереси груп країн, монополій, фінансово-торгових і інших угруповань. Світовий досвід здійснення такої політики заснований на принципах вільної торгівлі і протекціонізму.

Дослідження при цьому показують, що по тимчасовому параметрі підключення мір протекціонізму чи лібералізації торгівлі всі держави відрізняються одна від одної. Так, наприклад, ряд держав свої реформи починають із твердого курсу на керування політикою імпорту інші ж - з повної її лібералізації. Так, наприклад Південна Корея, Бразилія й інші країни спочатку створювали умови і надали ряд пільг для ввозу тих товарів, що використовувалися винятково для виробництва експортної продукції, а непричетний до експортного виробництва імпорт тих чи інших товарів або обмежувався, або заборонявся. Подібну методику використовував у своїй політиці Тайвань, де проводилася політика імпортозаміщення. Більш диференційовані прийоми спостерігалися в досвіді Малайзії, де обмеження встановлювалися в залежності від кількісних параметрів експорту тієї чи іншої продукції, що випускається фірмами чи виробленим підприємствами галузі.

Тим часом для ефективності торгової політики принципово важливий вибір шляху здійснення імпортозаміщення. Так, багато країн не рахували потрібним збільшити ступінь обробки експорту і вибрали екстенсивний шлях розвитку (Аргентина). Інші країни, наприклад Бразилія, пішли по шляху збільшення ступеня глибокої обробки власних товарів. В умовах мінливої кон'юнктури світового ринку аргентинський варіант став гальмом розвитку економіки, тоді як бразильський - локомотивом росту, оскільки із самого початку був націлений на застосування інтенсивного, а не екстенсивного способу розвитку народного господарства. Це означає, що результатом торгової політики, що проводиться з використанням першого чи другого методу, будуть різні наслідки в економіці в залежності від виборі цілей другого і третього порядку, точного визначена "точок росту" і вибору витратного або економічного варіанта реалізації реформи. Однак слід зазначити що в порівнянні з початковим етапом реформування економіки, сучасний період характеризується тим, що відкрито шлюзи для розвитку економіки, створені передумови для вступу в міжнародні економічні організації, підсилилися принципи регіоналізму. Вибір інструментів державного регулювання різними країнами може бути різний, часом обмежений. З цим стикаються в даний час і всі пострадянські держави на шляху вступу у Всесвітню Торгову Організацію (ВТО) під вагою тих зобов'язань, що були прийняті в рамках митних та інших угод [10].

Аналіз зовнішньоекономічної політики різних держав показує, що країни, які розвиваються, повинні йти по шляху раціонального включення національної економіки в складну систему мирогосподарських зв'язків. У зв'язку з цим їхня експортна політика повинна передбачати:

§ створення умов для розвитку експортних галузей чи орієнтацію галузей на експортне виробництво;

§ оцінку доцільності розвитку тих чи інших галузей і прийняття програми згортання тих, котрі не можуть конкурувати з імпортним виробництвом;

§ митний захист, фінансове і фіскальне стимулювання; створення інших зручних умов і надання пільг для їхнього функціонування, якщо та чи інша галузь має потенціал, що забезпечує в перспективі ту чи іншу нішу на світовому ринку, але до дійсного часу в неї немає можливості для її реалізації.

Це викликає необхідність оптимізації промислової політики: захистити галузі, що переживають інтенсивну модернізацію; налагодити випуск таких товарів, що не виробляються в даній країні; стимулювати імпорт товарів, без яких не можуть функціонувати пріоритетні галузі виробництва.

Методичні прийоми при здійсненні експортно-імпортної політики повинні ретельно відбиратися в залежності від конкретного товару; ситуації, що склалася в його виробництві; місця його в структурі внутрішнього національного ринку й експортних постачань країни; перспектив у міжнародному поділі праці. При цьому той чи інший обраний інструмент служить або протекціоністському режиму, або режиму лібералізації. Перший з названих режимів у своїй життєдіяльності обмежений тимчасовими параметрами і в міру досягнення мети може бути ослаблений, або цілком припинений.

Галузі з постійно зростаючими експортними позиціями, як правило, є об'єктами пріоритетів в інвестиційній політиці. При цьому протекціоністські режими з боку міжнародних економічних організацій і розвитих держав можуть випробувати стосовно себе протидію. Відповідно, відзначена вище процедура виконання тих чи інших операцій повинна установити баланс інтересів шляхом застосування взаємних поступок. Оскільки будь-яка держава, що розвивається, буде зазнавати утиску істотних важелів, то як відповідні міри повинна мати у своєму розпорядженні достатні варіанти для їхнього маневрування. Така постановка концепції інтеграції в мирогосподарські зв'язки може забезпечувати послідовні зміни статусу сировинного придатка на повноправного партнера.

При здійсненні імпортної політики, як правило, використовується наступна методика: аналізується національний потенціал у виробництві товарів; визначається місце його в структурі національної економіки; аналізуються тенденції світового ринку.

У випадках розбалансованості платіжного балансу, зниження ефективності експорту, необхідно використовувати широкий арсенал інструментів, що забезпечують протекціоністський режим. При досягненні тієї чи іншої конкретної мети і ступеня захищеності цей інструментарій заміняється іншими мірами і регуляторами, що переслідують наслідки іншого якісного порядку, зокрема, "знаходження точок росту". Такий приклад широко відомий і має місце як у Латинській Америці, так і в Східній Азії, коли усвідомлення необхідності підвищення економічного розвитку націлювало держави на прийняття довгострокових програм розвитку перспективних секторів економіки. Необхідність структурної реконструкції обумовлювала пріоритетність інтенсивної модернізації в ряді галузей, що мали потребу в протекціоністському захисті держави. Однак використання таких регуляторів повинно застосовуватися в розумних межах. Багато держав забезпечували лібералізацію імпорту не всіх товарів, а лише стратегічно важливих для розвитку пріоритетних галузей.

Слід зазначити, що міри, використовувані в торговій політиці, синхронно повинні підключити регулятори інвестиційної, митної, валютної й іншої політики [7].

Серед засобів торгової політики особливу роль відіграють торгові регулятори, що контролюють процес ввозу, вивозу товарів із країни і транзитні потоки, що слідують по даній території. З врахуванням цього держава стягує непрямі податки, іменовані митом. Основним засобом митного протекціонізму при цьому служать ввізні мита, називані фіскальними, котрі переслідують такі цілі, як поповнення доходів держбюджету (споживчі товари); створення бар'єрів для проникнення іноземних товарів і запобігання експансії на ринках. Ці мита, іменовані протекціоністськими, сприяють підвищенню цін на внутрішньому ринку і можуть використовуватися для захисту незміцнілих галузей народного господарства, фінансування демпінгу, в інтересах монополій, а іноді як резерв для поступок при одержанні пільг для свого експорту. Вивізні мита стягуються державами з місцевих товарів при вивозі їх за кордон у двох випадках: а) коли держава прагне обмежити їхній вивіз із країни; б) в умовах злету цін на світових ринках, куди експортуються дані групи товарів.

Транзитні мита стягуються при русі іноземних товарів через митну територію і можуть мати наступні форми: дозвільні, гербові, пломбіровочні, статистичні й ін.

По способах обкладання мита підрозділяються на специфічні (у залежності від ваги, обсягу товару); мита з ціни; мита змішаного типу. Необхідно відзначити і широкий розподіл їх по способі встановлення: державною владою самостійно (автономні) і укладання торгових угод з іншими країнами (конвенційні чи договірні).

У своїй практиці багато держав можуть використовувати пільгові мита (преференційні) для деяких товарів чи всіх визначених країн, що не можуть поширюватися в торговій політиці з іншими країнами. Поряд з ними в досвіді торгової політики можуть бути використані мита антидемпінгові і каральні. Перші застосовують як протидіючу міру по форсуванню експорту шляхом торгового і валютного демпінгу, коли країна вводить спеціальні компенсаційні й антидемпінгові мита понад звичайні мита. В другому випадку має місце репресивна мотивація за ту чи іншу дискримінацію, недружні акти у відношенні тієї чи іншої держави.

Систематизоване зведення ставок мита на товари, що підлягають обкладанню, безмитно ввезені чи що вивозяться, іменується митним тарифом. При цьому слід зазначити, що в межах одного і того ж різновиду товару використовується значна кількість різних оподатковуваних позицій, що і складає поле діяльності для ведення переговорів між країнами. Найчастіше та чи інша країна по тим чи іншим позиціям робить поступки замість зустрічних пільг, не торкаючи інші позиції. Це привело до необхідності виділення простих і складних тарифів [14].

У залежності від торгово-політичних ситуацій мають місце і нетарифні інструменти. Ці міри можуть бути класифіковані в наступні групи:

§ спрямовані на пряме обмеження імпорту (квоти, ліцензії, компенсаційні збори, імпортні депозити, антидемпінгові мита);

§ адміністративного типу, опосередковуючі процес обмежень у зовнішній торгівлі (митні формальності, технічні, санітарні норми, стандарти, вимоги до упакування, маркуванню) та інші.

Вищевикладене дозволяє ці бар'єри підрозділити на економічні, адміністративні і валютно-фінансові. Зокрема, до бар'єрів економічного характеру відносяться антидемпінгові міри (антидемпінгове мито), компенсаційне мито (наявність фактів субсидування експорту), компенсаційні збори, що дорівнюють різниці між низькою ціною даного товару за кордоном і високою ціною на внутрішньому ринку.

До бар'єрів адміністративного характеру можна віднести ембарго - заборона імпорту (пряма чи непряма заборона), кількісні обмеження (квоти), ліцензування, що вимагає одержання спеціальних дозволів на постачання товарів. У світовій практиці існує різний режим увозу тих самих товарів з різних країн у силу того, що квоти можуть носити в собі елемент дискримінації і при цьому бути індивідуальними, тарифними, сезонними чи глобальними. Їхнє використання переслідує різні цілі, у тому числі організацію контролю за рухом того чи іншого товару, захист національного виробництва, для стримування безробіття, поліпшення платіжного балансу. Особливе місце в систем квотування можуть мати угоди про „добровільне” обмеження експорту, що застосовуються до галузей які знаходяться в кризовій ситуації. Крім того, варто мати на увазі, що квоти можна підрозділяти по способу формування, по вибірковості товарів і країн, сезонності і т.д. Звичайно вони розподіляються на основі ліцензій, що дозволяють безперешкодний ввіз чи вивіз товару протягом тривалого періоду часу чи може носити характер одноразового дозволу [10].

У ряді випадків багатьма державами деякі компанії наділяються виключними правами здійснювати імпортно-експортні операції, що створює умови для формування державних монополій. До адміністративних бар'єрів, крім того, варто віднести технічні міри і спеціальні вимоги (стандарти, система специфікації, техніка безпеки, інспекція якості товарів і т.д.).

Розділ 2. Особливості товарної структури зовнішньої торгівлі України

Таблиця 2.3

Структура зовнішньої торгівлі України (%)

Стратегічна програма розвитку зовнішньоекономічних відносин України має базуватися на забезпеченні її суверенітету в світогосподарських зв'язках, гарантуванні її національної зовнішньоекономічної безпеки. Вся розгалужена сукупність зовнішньоекономічних зв'язків повинна ґрунтуватися на еквівалентному, взаємовигідному обміні, міжнародному поділі й кооперації праці. Взаємодія зі світовим господарством має спиратися на комплексну, гнучку і динамічну державну зовнішньоекономічну політику, в основі якої - максимальна господарська свобода безпосередніх виробників, експортерів товарів і послуг. Не менш важлива відкритість економіки для широкої і взаємовигідної участі в регіональних та світових господарських і валютно-фінансових системах і структурах.

На підставі цього можна сформулювати головні елементи системи зовнішньоекономічної стратегії України, яка, на наш погляд, має містити:

· створення потужного експортного сектору;

· зміцнення і забезпечення конвертованості національної валюти;

· залучення іноземних інвестицій на основі створення СП, вільних економічних зон, інших форм спільного підприємництва з іноземним капіталом;

· лібералізацію імпорту;

· здійснення закордонної підприємницької діяльності;

· формування розгалуженої системи зовнішньоекономічного менеджменту (банки, біржа, страхові компанії, консалтинг, аудит, лізинг і т.д.);

· гнучку податкову, цінову, депозитну, кредитну, фінансову і валютну політику, що стимулює диверсифікацію експортно-імпортних операцій;

· поступову інтеграцію економіки в європейські і світові господарські об'єднання та організації;

· кадрове забезпечення зовнішньоекономічної діяльності. Головне завдання полягає в тому, щоб визначити етапи, напрямки, форми і способи реалізації зовнішньоекономічної стратегії.

Серед пріоритетів у розвитку експортного сектору варто назвати, в першу чергу, високотехнологічні, наукомісткі галузі машинобудування (верстати, літаки, ракети, судна, прилади, побутову техніку), порошкову металургію, надтверді матеріали, кераміку, електрозварювальне виробництво. Техніка і технологія в цих і деяких інших галузях досягають світового рівня, що значно полегшує проблему пошуку й освоєння власної ніші на світових товарних ринках.

Другу групу пріоритетних галузей може скласти агропромисловий комплекс, спрямований, у першу чергу, на країни СНД і партнерів із числа країн, що розвиваються. Серйозні соціально-економічні й структурні перетворення на селі спроможні перевести сільське господарство і виробництво продовольства в розряд високоефективних галузей, що будуть визначати, поряд з іншими, експортний профіль країни в системі міжнародного поділу праці [5, 10].

Патентно-ліцензійна торгівля, ноу-хау, інжиніринг, різноманітні послуги, особливо туризм, можуть стати третім напрямком при формуванні експортного сектору України. За умови створення належної виробничої, соціальної і зовнішньоекономічної інфраструктури Україна може реально і стабільно підключатися до найбільш динамічних і вигідних позицій світової торгівлі.

Видобувна і металургійна галузі промисловості формують четвертий пріоритетний блок експортного сектору. Кольорові метали, уран, вугілля, сталь і прокат користуються постійним попитом на світових ринках і спроможні при кардинальній реконструкції металургійних заводів, рудників і шахт підсилити експортний потенціал України.

Зокрема, важливим є експортний потенціал чорної металургії. Сьогодні Україна не тільки входить до першої п'ятірки країн - виробників сталі, але й виробляє її більше за всіх на душу населення. Потужна металургійна база, очевидно буде залишатися однією з головних складових експортного сектору України, надаючи можливість реалізувати на світовому ринку наявні переваги кваліфікованої, відносно дешевої робочої сили, власних природних ресурсів, розміщення виробництва, ефект масштабу, ліквідувати технологічний розрив у торгівлі з розвиненими країнами.

Нарешті, п'ятий пріоритетний напрямок пов'язаний із надзвичайно вигідним географічним положенням нашої держави. Транзитні перевезення вантажів, нафти, газу з євроазіатської частини на захід і з півночі на південь Європи і далі на Близький Схід аж до Африканського континенту можуть перетворитися на важливий канал валютних надходжень, що вимагає серйозних структурних перетворень у транспортній сфері, щоб підняти її до рівня світових стандартів.

Серйозною передумовою виходу України на світові ринки є забезпечення внутрішньоекономічної стабілізації (фінансової, бюджетної, цінової та ін.). Як показує досвід "старих" і "нових" індустріальних держав, в умовах демонетизації золота головною гарантією введення і підтримки валютної конвертованості є товарна конвертованість. Тільки за наявності потужного і всезростаючого потоку на світові ринки конкурентоспроможних товарів і послуг, що користуються постійним попитом, буде і відповідний попит на національну валюту, а значить і її конвертованість у валюти інших держав. Золотовалютні резерви відіграють допоміжну роль як чинник стабілізації національної валюти і регулювання її поточного курсу. Вирішальне значення має товарна інтервенція, завоювання надійних ніш на світових ринках товарів і послуг, технологій і капіталів. Важливе значення має залучення іноземних інвестицій - важливий додатковий чинник економічного відродження України, створення розвинутого експортного сектору. Основні принципи імпорту іноземного капіталу - надання закордонним інвесторам прав і можливостей, адекватних тим, якими користуються національні суб'єкти господарської діяльності, за винятком стартового періоду (2- 5 років), а також пільг, що надаються в спеціальних економічних зонах або у випадку включення СП у державні програми, що допускають відповідні пільги [7,11, 15].

Серед пріоритетів державної імпортної політики на перше місце необхідно твердо і однозначно поставити ввезення сучасної техніки і технології, ноу-хау, інжинірингових послуг. За умови об'єднання новітньої технологи з досить високим загальноосвітнім і фаховим рівнем українських працівників саме такий підхід дасть бажаний результат. Доцільною була б розробка державної програми технологічної модернізації виробництва на базі закордонних технологій із зазначенням джерел фінансування (внутрішніх і зовнішніх) та виділенням головних галузей економіки, що є визначальними в системі науково-технічного прогресу.

Другий важливий напрямок імпортної політики - охорона здоров'я, розвиток медичної промисловості, медичних закладів. Розвиток за участю закордонних галузей охорони здоров'я набуває першочергового економічного і соціального значення.

Третій напрямок містить у собі сукупність галузей продовольчого комплексу, харчової промисловості країни. Оснащення галузей харчової промисловості новітньою технікою і технологією, забезпечення умов надійного збереження сільськогосподарської продукції лежить в основі рішення продовольчої проблеми і створення необхідних експортних ресурсів продовольства.

Активізація закордонної підприємницької діяльності і створення розгалуженої системи зовнішньоекономічного менеджменту також сприяють активізації зовнішньоекономічних потоків. Теперішня зовнішньоекономічна політика України по суті є пасивною, тимчасовою, перехідною. Закордонна підприємницька діяльність може здійснюватися за наявності вільних капіталів, досвіду, підготовлених кадрів. Починати доведеться практично з нуля - зі створення за кордоном спільних підприємств і фірм за участю українського капіталу, відкриття філій банків, розвитку інших структур, що сприяли б просуванню товарів і послуг на світові ринки.

Заснуванням експортно-імпортного банку України покладено початок формуванню системи зовнішньоекономічної інфраструктури, її необхідно доповнити за рахунок комерційних банків, міжнародної фондової і товарної бірж, транснаціональних банків, консалтингових і аудиторських фірм, лізингових і венчурних підприємств тощо.

Ключовою ланкою зовнішньоекономічної стратегії є податкова, депозитна, цінова, кредитна, фінансова і валютна політика. Ніякі постанови і рішення не додадуть бажаної активності і господарської енергії ні внутрішнім товаровиробникам і експортерам, ні закордонним інвесторам і банкірам без створення в Україні сучасної системи оподаткування експорту, імпорту, прибутку спільних підприємств і т.д.

З огляду на досвід закордонних країн у стимулюванні експортних галузей, доцільно було б експортно орієнтованим виробництвам компенсувати податок на додану вартість при перетинанні товарами митних кордонів України, а також впровадити пільгові умови кредитування інвестиційних програм і проектів. Цінова політика вже зараз має орієнтуватися на зближення внутрішніх і світових цін, депозитна - на світові грошові ринки.

Зовнішньоекономічна стратегія передбачає вибір географічного середовища, в якому найбільш органічно досягається реалізація економічних інтересів. Найкращим економічним регіоном для України є європейський. Територіальна спільність, наявність зручних транспортних комунікацій, майже однакові історичні і духовні традиції, близькі рівні економічного і науково-технічного розвитку роблять його головним на цьому етапі формування і диверсифікації зовнішньоекономічних зв'язків України. На двосторонні зв'язки з окремими країнами Європи необхідні значно сильніші стимули з боку держави. Необхідно також наполегливіше шукати шлях до розвитку багатостороннього співробітництва з Європейським Союзом, Чорноморською економічною зоною. Не варто ігнорувати і багатосторонні структури, що створюються на принципово новій основі в країнах Східної Європи і СНД.

Варто враховувати, що механічне поновлення зв'язків із цими державами, подальше перебування в кризовому економічному просторі СНД, що перебуває в стані стагнації, здатне ще більше загострити економічні проблеми нашої держави, загальмувати процес подолання кризових явищ, уповільнити і так невисокі темпи радикальних економічних перетворень. Орієнтація на невимогливі, економічно, технологічно й інфраструктурно нерозвинені ринки СНД, рівень яких значно поступається ринкам індустріальне розвинених держав, призведе до консервації нашої економічної і технологічної відсталості, низької якості й невисокої конкурентоздатності українських товарів і послуг. Тому необхідний ретельний перегляд всієї сукупності економічних зв'язків із країнами СНД, оптимізація на основі критеріїв доцільності й ефективності, відповідності національним економічним інтересам України. Аналогічні вимоги мають стати підґрунтям економічного співробітництва України з переважною більшістю країн, що розвиваються [8].

Однією з головних рушійних сил ринкових перетворень в Україні є тісне співробітництво з індустріальне розвиненими державами. По-перше, саме в цих країнах накопичено великий досвід ринкового господарювання, що може бути використаний в Україні, пристосований, адаптований до її специфічних умов і реалій. По-друге, налагодження економічного співробітництва з цими країнами виводить українські товари і послуги на потужні, вимогливі й жорсткі сучасні ринки, конкуренція на яких змусить наших підприємців прагнути до якісно нового рівня виробництва з урахуванням витрат, якості, фактороінтенсивності, дизайну, маркетингу і т.ін. На цих ринках виробництво і зовнішня торгівля України в цілому мають перед собою світові орієнтири, що повинні сприяти прискоренню процесу органічного включення її економіки в господарські процеси і структури. Розширення і поглиблення контактів з індустріальне розвиненими державами, їхніми підприємцями і бізнесменами буде стимулювати поглиблення економічних реформ в Україні. По-третє, взаємодія із західними державами створює можливості одержання і прямої (цільової) фінансової підтримки для формування ринкової інфраструктури в Україні (мала приватизація, розвиток придатного підприємництва, підготовка і перепідготовка кадрів і т.ін.) та іноземних інвестицій, технологій, сучасного менеджменту, що вкрай необхідні в умовах ринкової трансформації економіки. Слід зазначити, що всі перераховані форми економічного спілкування тією чи іншою мірою знайшли своє втілення у практиці зовнішньоекономічних зв'язків України з розвиненими державами. Але це тільки перші кроки, і Україна потребує істотного посилення взаємодії з західним світом, помітного кількісного нарощування і якісного вдосконалення економічних взаємовідносин.

Розділ 3. Тенденції і суперечності розвитку зовнішньої торгівлі України