Співробітництво України з країнами Близького Сходу. Пошук шляхів інвестиційного розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дипломна робота

Тема: "Співробітництво України з країнами Близького Сходу. Пошук шляхів інвестиційного розвитку"



ЗМІСТ

Вступ

Розділ і. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ СТРАТЕГІЇ УКРАЇНИ У РЕГІОНІ БЛИЗЬКОГО СХОДУ

1.1 Історичний розвиток зовнішньополітичної стратегії України на Близькому Сході

1.2 Стратегічні інтереси України в регіоні Близького Сходу

1.3 Теоретико-методологічні засади залучення іноземних інвестицій в Україну

Розділ іі. ІНВЕСТИЦІЙНий КЛІМАТ та Інвестиційна привабливість уКРАЇни

2.1 Інвестиційний клімат країни та фактори інвестиційної привабливості

2.2 Аналіз сучасного стану інвестиційного клімату України

2.3 Порівняльна характеристика України як інвестиційно привабливого об'єкта за аналізом американської компанії "Heritage Foundation"

Розділ ііі. ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПРИВАБЛИВОСТІ УКРАЇНИ

3.1 Розвиток торговельного співробітництва України та регіону

3.2 Значення ісламських банків в механізмах економічного співробітництва з країнами Близького Сходу

3.3 Інвестиційне співробітництво України з окремими країнами Близького Сходу

Висновки

Список використаних джерел

ДОДАТКИ

зовнішньополітичний інвестиційний економічний банк



ВСТУП

Участь України як самостійного суб'єкта в сучасних міжнародних відносинах поставила перед державою складні завдання вибору шляху розвитку, створення повноцінної системи зовнішніх зв'язків. Пріоритетними питаннями в перші роки незалежності для українського політичного керівництва виявилися проблеми взаємин з провідними світовими державами та міжнародними об'єднаннями. Поступово, у ході створення концепції зовнішньої політики та визначення головних цілей політичного й економічного співробітництва, стали активно розроблятися й інші напрями розвитку зовнішніх зв'язків.

Актуальність теми даної дипломної роботи полягає в тому, що в останньому десятиріччі XX ст. арабські країни почали відігравати значно більшу роль у світовій політиці. Але традиційно їхня політична вага і значення обумовлюються роллю у нафтовій сфері. Однак арабський світ це - передусім великий регіон на стику Європи, Азії й Африки, регіон давньої і високої цивілізації, один з найважливіших у світі геополітичних центрів. Здавна досягнення арабської культури ввійшли складовою частиною у світову цивілізацію. Арабські країни становлять значний інтерес і в плані розвитку політичної та економічної моделі сучасного суспільства. Для України, що стала на шлях економічних, суспільних перетворень, досвід реформ в арабському світі становить неабияке значення. Як важливий аспект політичної та економічної стратегії, зовнішня політика України на Арабському Сході створює шляхи до міжцивілізаційного порозуміння.

Місце арабських країн у стратегічних інтересах України не часто стає об'єктом постійних наукових досліджень. Однак є нечисленні публікації українських авторів, в яких аналізуються окремі аспекти співробітництва України з державами регіону. Чи не вперше тема співробітництва України з державами близькосхідного регіону аналізувалась В. Гурою, О. Коппель, О. Пархомчук . Український сходознавець

А. Синявський у статті "УСРР та Близький Схід у світлі геополітики" розглядав геополітичні аспекти відносин між країнами Близького Сходу та Україною - економічною одиницею у складі Радянського Союзу. А. Синявський виходив з позиції, що об'єктивні передумови спонукають до розвитку відносин між Україною та Близьким Сходом; розвиток економічних зв'язків вирішував би завдання союзного значення.

Хронологічні рамки дипломної роботи охоплюють перші дванадцять років розвитку незалежної української держави - 1991 - 2010 рр. Початковим моментом періоду є 20 грудня 1991 року, коли арабські держави почали визнавати Україну.

Географічні рамки дипломної роботи включають, головним чином, арабські країни Перської затоки (великі країни-експортери нафти та газу - Держава Бахрейн, Держава Катар, Держава Кувейт, Королівство Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати, Султанат Оман).

Мета і завдання дослідження. Метою є цілісне та комплексне відображення процесу становлення й розвитку українсько-арабських відносин, місця й ролі країн Арабського Сходу в зовнішньополітичній і зовнішньоекономічній діяльності України, пошук шляхів розвитку торгівельного співробітництва та залучення інвестицій з країн Перської затоки.

Відповідно до мети дослідження поставлено такі завдання:

- дослідити шляхи встановлення та еволюції українсько-арабських відносин;

- з'ясувати місце арабського напряму політики України в системі її міжнародної діяльності;

- дослідити інвестиційний клімат України і показати пріоритеті напрямки капіталовкладень;

- проаналізувати чинники та умови розгортання та реалізації зовнішньоекономічної стратегії України в арабському світі;

- визначити шляхи інвестиційного розвитку та співпраці України з регіоном країн Перської затоки

Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дослідження є історія торговельно-економічних відносин України з країнами Арабського Сходу наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст. в контексті глобалізації світового торговельного та фінансового співробітництва.

Предметом дослідження є становлення та розвиток політичних і економічних відносин України з країнами Арабського Сходу.

Структура дипломної роботи обумовлена метою роботи та її основними завданнями, складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (75 найменувань українською, російською, англійською, арабською мовами) та 3 додатків. Загальний обсяг роботи становить 99 сторінок.



Розділ і. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ СТРАТЕГІЇ УКРАЇНИ У РЕГІОНІ БЛИЗЬКОГО СХОДУ

1.1 Історичний розвиток зовнішньополітичної стратегії України на Близькому Сході

Регіональний рівень зовнішньополітичної практики формує контури головних осей взаємодії у сфері світової політики. Наукове осмислення сучасних світових політичних процесів неможливе без урахування близькосхідного регіону. Цей регіон привертає значну увагу політичних, економічних, військових кіл провідних країн світу. Він є місцем найбільшої активності як великих держав, так і інших регіональних держав, що в значній мірі впливають на розвиток міжнародних відносин на Близькому Сході. Участь України як самостійного суб'єкта в сучасних міжнародних відносинах поставила перед державою складні завдання вибору шляху розвитку, створення повноцінної системи зовнішніх зв'язків. Пріоритетними питаннями в перші роки незалежності для українського політичного керівництва виявилися проблеми взаємовідносин з провідними світовими державами та міжнародними об'єднаннями. Поступово, у ході створення концепції зовнішньої політики та визначення головних цілей політичного й економічного співробітництва, стали активно розроблятися й інші напрями розвитку зовнішніх зв'язків.

Узагальнено політика України стосовно країн Арабського Сходу була визначена в "Основних напрямках зовнішньої політики України", прийнятих як Постанова Верховної Ради України. У цьому документі відносини з арабськими країнами розглядаються як складова частина відносин з країнами Близького та Середнього Сходу, Азійсько-Тихоокеанського регіону, Африки та Латинської Америки. Прагнення України до активної присутності на Близькому Сході викликане як політичними, так і економічним чинниками. У цьому регіоні Україна виступає не тільки як велика європейська держава, але і як вигідний партнер у реалізації масштабних проектів, у постачаннях високотехнологічної продукції на арабські ринки, що дозволяє в короткий історичний період збільшувати обсяги економічної співпраці в кілька разів.

У цьому документі проголошувалось, що "...Україна буде шукати шляхи до встановлення контактів з країнами Близького та Середнього Сходу" [1]. Такий недиференційований підхід до країн регіону був несумісним з реальними стратегічними інтересами України. На наш погляд, є всі підстави стверджувати, що розвиток відносин з країнами Близького Сходу (або, якнайменш, тій частині, яка має значні запаси нафти і газу) має бути віднесено до першої з трьох визначених в "Основних напрямках зовнішньої політики України" груп національних інтересів у сфері міжнародних відносин, а саме стратегічних та геополітичних інтересів, пов'язаних із забезпеченням національної безпеки України та захистом її політичної незалежності. Крім того, Україну не може не турбувати вибухонебезпечна ситуація на Близькому Сході. Зацікавленість щодо врегулювання близькосхідної кризи, участь у миротворчих операціях є часткою забезпечення національних інтересів, і може стати одним з чинників визнання міжнародного авторитету України.

Можна виділити якнайменш чотири групи близькосхідних держав, що було б доцільно внести у сферу головних інтересів української зовнішньої політики, а саме:

1. Нафтодобувні країни Близького Сходу, що диктується безпосередніми економічними потребами України (на Близькому Сході сьогодні зосереджено 70% світових розвіданих запасів нафти та 25% газу);

2. Регіональні "центри сили" на Близькому Сході (перш за все Іран та Ізраїль), з якими налагодження зв'язків у значній мірі полегшело б процес входження України в регіон;

3. Колишні арабські союзники СРСР, в яких потенційні точки опори для розвитку сучасних зв'язків України були закладені в попередній політиці Радянського Союзу;

4. Країни регіону, що об'єктивно зацікавлені в розвитку відносин з Україною (перш за все у сферах економічного, торговельного та технічного співробітництва), які є платоспроможними і мають потенціал розвитку (наприклад, Ліван) [8, 24].

Без сумніву, запропонована класифікація груп країн з точки зору інтересів України в близькосхідному регіоні має доволі умовний характер, оскільки одна й та ж країна може бути одночасно віднесена до двох або навіть трьох названих груп. Однак класифікація, за думкою авторів, дає можливість структурувати інтереси і пріоритети України в регіоні. Розглянемо детально групу нафтодобувних країн Близького Сходу. Цю групу країн, у свою чергу, можна поділити на три підгрупи:

* Першу складають аравійські монархії (перш за все Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати, Кувейт, Катар, Бахрейн, Оман).

* До другої підгрупи арабських нафтодобувних держав можна віднести країни, що мали тісні контакти з колишнім Радянськім Союзом (або ж трималися прорадянської орієнтації. Це такі країни як Лівія та Єгипет).

* Представником третьої підгрупи, ураховуючи специфіку цієї країни в близькосхідному регіоні, можна назвати Іран.

Відносини України з нафтодобувними країнами Близького Сходу визначаються ключовим значенням енергетичної складової в структурі зовнішньої політики України. Україна належить до енергодефіцитних країн, оскільки за рахунок внутрішніх джерел вона задовольняє свої потреби у енергоносіях лише на 47-49%. Власний видобуток покриває 10-12% потреби у нафті та 20-25% - у природному газі. Основним постачальником нафти й газу в Україну виступає Росія. Таким чином, рішення проблеми диверсифікації джерел енергоносіїв може розглядатися як ключовий елемент національної безпеки і формування необхідних передумов для стійкого розвитку економіки України. У цьому контексті енергетична і цілеспрямована політика на близькосхідному напрямку безпосередньо після досягнення Україною незалежності дозволила б значно пом'якшити гостроту проблеми енергозабезпечення і послабити енергетичну залежність від Росії. Як відзначає український дослідник Б. Парахонський, "завдяки активній власній політиці у відносинах з країнами Сходу Україна швидше вийде з тіні північного сусіда" (тобто Росії) [11, 100]. Однак унаслідок певної недооцінки близькосхідного напрямку на концептуальному, а згодом і на практичному рівні, а також у зв'язку з деякими об'єктивними і суб'єктивними причинами цього не сталося, а згадане завдання залишається як і раніше актуальним і сьогодні.

Без перебільшення можна сказати, що у вивченні історії, практики і перспектив розвитку відносин України з арабськими країнами Близького Сходу і Північної Африки з обох сторін зроблені лише перші кроки.

Слід відзначити, що Україна поки що не має деталізованої концепції своїх національних інтересів на Близькому Сході, хоча в значній мірі сьогодні вони вже окреслені; проглядаються й ключові елементи структури системи національних близькосхідних інтересів, що визначаються безпосередніми економічними потребами країни і необхідністю забезпечення її національної безпеки.

1.2 Стратегічні інтереси України в регіоні Близького Сходу

Українські вчені-економісти та державні посадовці зазначають, що на даний час проблема співпраці України з країнами Близького Сходу не залишається без уваги. Керівництво держави підкреслює важливість Близького Сходу для української зовнішньої політики й економіки. Не зважаючи на зусилля приватного бізнесу та вчених, країні поки ще не вдається створити критичну масу для прориву в даних відносинах. Дії уряду України в цьому напрямку вважаються фрагментарними за наступними причинами. По-перше, на нетрадиційних для радянської продукції ринках, українські виробники виглядають малоефективними на фоні конкурентів з Європи, Америки й Південно-Східної Азії. Вони не проявляють серйозної ініціативи для освоєння ринків близькосхідних країн. Українські підприємства, бажаючи відіграти активну роль у просуванні власної продукції до ринків країн Близького Сходу, не готові нести необхідні для цього витрати. По-друге, українська продукція, що постачається через посередників з третіх держав до близькосхідних країн, в основному є сировинною, тому вважається неконкурентоздатною в країнах арабського світу [9, 13].

Серед об'єктивних чинників економічних стосунків, що позитивно можуть вплинути на розвиток торговельно-економічних відносин України з країнами Близького Сходу, необхідно відзначити наступне. В Україні сформована значна діаспора країн Близького Сходу, існує досить дієздатна й активна кількість представників ділових кіл, потенціал яких може сприяти розвитку двосторонніх бізнесових контактів. Кількість представників ісламського світу в Україні за роки незалежності збільшилася від 1,2 до 2,3 млн. чол., що складає близько 5% населення держави. У той же час, більша кількість країн Близького Сходу становить значний інтерес для України як перспективний ринок товарів, послуг і технологій, транспортний, транзитний, торгово-фінансовий і туристичний центр.

Завдяки своїй традиційній ролі регіонального торгово-економічного посередника, деякі країни можуть розглядатися як своєрідні "проходи" для просування української продукції та технологій на ринки інших суміжних арабських країн. Україна, у свою чергу, приваблює великим промисловим та науково-технічним потенціалом, широкими транзитними можливостями. Через територію України проходять важливі транспортні комунікації, що з'єднують Європу з країнами Близького Сходу та Центральної Азії. Географічна близькість України та країн Близького Сходу, зручність морського та повітряного сполучення, взаємодоповнюючий характер національних економік, створюють об'єктивні передумови для успішної розбудови взаємовигідного торгово-економічного співробітництва з близькосхідними країнами. Активізація зовнішньоекономічної діяльності України у близькосхідному напрямі повністю відповідає довгостроковим економічним інтересам країни, сприяє реалізації стратегії економічного зростання і близькосхідного вектора зовнішньої політики України [32, 10].

На сучасному етапі розвитку взаємовідносин України з державами Близького Сходу першочергового значення набуває завдання опрацювання найбільш перспективних та сучасних форм економічної та науково-технічної співпраці. Це насамперед є робота міжурядових спільних комісій з питань торговельно-економічного та науково-технічного співробітництва, розробка довгострокових програм співробітництва, активніша участь національних виробників у роботі тих міжнародних виставок, бізнес-форумів, що відіграють особливо важливу роль в економічному розвитку Близького Сходу з метою освоєння ринків близькосхідних країн.

Значення Близького Сходу для України щонайменше обумовлюється наступними основними факторами:

* ключовим значенням близькосхідних країн у структурі світової торгівлі енергоносіями. У цьому контексті забезпечення стабільності близькосхідного регіону збігається зі стратегічними національними інтересами України;

* наявністю значних фінансових ресурсів у ряді близькосхідних країн і місцем останніх у міжнародних валютно-кредитних та фінансових відносинах;

* ємністю ринку товарів і послуг більшістю країн регіону.

Серед довгострокових цілей економічної політики України в регіоні можна визначити наступні:

* забезпечення гарантованого і постійного доступу до близькосхідних енергоносіїв (шляхом формування системи відповідних договорів);

* завойовування постійних ринків збуту для українських товарів. Це є надто важливим у контексті динаміки товарної структури українського експорту на сучасному етапі. Його основу складає продукція, що орієнтована на ринки з нестійким попитом, надлишковою пропозицією і, отже, жорсткою конкуренцією та в деяких випадках невигідними умовами торгівлі. Докорінна зміна структури експорту шляхом збільшення частки продукції машинобудівного комплексу припускає певну географічну переорієнтацію експорту на регіони, де домінує індустріальна модель розвитку, оскільки Україна сьогодні є більш конкурентоспроможною на рівні саме індустріальних, а не високих технологій. Ринки держав Близького Сходу є дуже перспективними в цьому контексті. Це пов'язано з доволі високою взаємодоповнюваністю економіки України і більшістю арабських країн; їх платоспроможністю; присутністю в деяких країнах Арабського Сходу певного прошарку кваліфікованого кадрового потенціалу, який має не тільки навички роботи з вітчизняною технікою (перш за все спеціалісти які підготовлені в навчальних закладах минулого СРСР), але й може стати опорою при освоєнні імпортованих з України технологій; зацікавленістю керівництва ряду близькосхідних країн у розвитку взаємовідносин з Україною перш за все в торговельно-економічній сфері і т.д. Крім того, країна має можливість реалізувати на Близькому Сході свій потенціал високотехнологічних галузей промисловості, що вже сьогодні є конкурентоспроможними (перш за все літакобудування, суднобудування), узяти курс на спільне впровадження українських технологій у тій чи іншій близькосхідній державі з подальшим освоєнням регіонального ринку;

* зберігання провідних позицій України у сфері транспортних послуг.

Газотранспортна система (ГТС) України за своєю довжиною й потужністю є другою у Європі (після Росії). Її щорічна пропускна спроможність дорівнює 290 млрд. куб. м при вході ГТС та 170 млрд. м³ при виході. Обсяги транзиту газу в 2009 г. сягали 119 млрд. м³ (93% експорту російського газу, що оцінюється у 25% потреби європейських країн). Ці експортні послуги коштують 2,5 млрд. дол. та сплачуються газом. Довжина магістральних нафтопроводів досягає 4 тис. км з загальною потужністю по прийому нафти 125 млн. т³ щорічно, по транзиту - 65 млн. т³, щорічно; довжина нафтопродуктопроводів - 4,5 тис. км. Загальні об'єми транзитного транспортування нафти сягали у 2009 році майже 60 млн. т³. В умовах загострення боротьби за маршрути транспортування енергоносіїв (деякі варіанти безпосередньо суперечать українським інтересам) Україна здатна активізувати свою політику на Близькому Сході з метою зберігання та зміцнення (шляхом реалізації проектів транспортування близькосхідної нафти й газу через українську територію) своєї ролі у сфері транзиту енергоносіїв у Європу;

* встановлення відносин з деякими країнами за типом "особливих", що дозволило б українському фактору перетворитися в постійну величину в близькосхідній політиці [34, 20].

Без сумніву, налагодження конструктивних контактів з нафтодобувними країнами Аравійського півострова, ураховуючи достовірні запаси нафти і газу, якими вони володіють (Саудівська Аравія - 261,5 млрд. барелів, Об'єднані Арабські Емірати - 97,8 млрд. барелів, Кувейт - 96,5 млрд. барелів нафти), їх місце в міжнародних валютно-кредитних і фінансових відносинах, а також мінімальну ймовірність появи негативних для України наслідків у процесі розширення з ними контактів і т.д., повинне стати пріоритетним завданням української політики. Однак, на наш погляд, безпосередньо після досягнення незалежності перспектива інтенсивного і масштабного співробітництва України з нафтодобувними країнами Аравійського півострова є малореальною, що було викликано цілою низкою факторів об'єктивного та суб'єктивного характеру (традиційно прозахідна орієнтація держав субрегіону; наявність жорсткої конкуренції з боку країн Заходу; відсутність традиційних зв'язків з Україною та виражених інтересів до неї (за вилученням, можливо, інтересу як до ймовірного джерела диверсифікації поставок озброєнь); обмеженість фінансових ресурсів і перехідний стан економіки України і т.д.) [10, 13].

Таким чином, виходячи з вищеназваного можна зробити висновок, що українська політика на Аравійському півострові може бути орієнтована на процес тривалого входження в цей субрегіон. Це підтверджує в певній мірі й динаміка товарообігу України з нафтодобувними країнами Аравійського півострова (товарообіг України з Об'єднаними Арабськими Еміратами в період з 2009 по січень-листопад 2010 рр. зменшився майже вдвоє: з 354,274 млн. дол. США до 271,319 млн. дол. США. Товарообіг України з Саудівською Аравією у 2010 році склав майже 968,63 млн. дол. США проти 506,4 млн. дол. США у 2009 році).

Дослідження середовища міжнародного маркетингу є необхідною умовою успішного співробітництва між країнами Близького Сходу й Україною. Вивчення маркетингового середовища економічних відносин України з країнами регіону слід проводити з урахуванням, по-перше, особливостей географічного положення країн, по-друге, особливостей структур економік близькосхідних держав і України, особливо наявність або потреба в енергетичних ресурсах, а по-третє, можливості найбільш повного обліку і комерційної реалізації економічних інтересів держав. Отже, для подальшого ведення двостороннього діалогу з країнами Близького Сходу Україна має продовжити узгоджувати принципи та механізми економічного співробітництва, що в подальшому позитивно відобразиться на міждержавних економічних стосунках. Ураховуючи реальні потенціальні можливості Києва відносно близькосхідного регіону, необхідно також визначитися з пріоритетами й зосередити зусилля на традиційних для радянської продукції ринках, де українська продукція ще не повністю витіснена. Поліпшенню відносин може також сприяти удосконалення й укріплення законодавчої бази щодо захисту інвестицій і торговельно-економічної співпраці з близькосхідними країнами.

1.3 Теоретичні засади залучення іноземних інвестицій в Україну

Світовий досвід свідчить, про те, що найкоротшим шляхом піднесення на якісно новий рівень розвитку продуктивних сил країни є оптимальне використання інвестицій у різноманітних організаційно-правових формах. Іноземне інвестування, як невід'ємний атрибут сучасних світогосподарських зв'язків, - явище багатогранне й динамічне. Іноземні інвестиції дають можливість виготовлення конкурентоспроможної продукції без нарощування боргових зобов'язань, активізують модернізацію технологічних процесів та сприяють розвитку малого та середнього підприємництва, що спеціалізується на обслуговуванні великого бізнесу. Більш значущою є роль іноземних інвестицій як фактора, що активізує включення в економічний процес раніше недостатньо ефективно використовуваного природного, виробничого i трудового потенціалу [14, 120].

Проблема залучення іноземних інвестицій в українську економіку набуває особливої уваги, оскільки держава не має достатніх внутрішніх фінансових ресурсів для вирішення численних проблем економічного та соціального характеру.

Питанням іноземних інвестицій та їх ролі в економіці України присвятили значну увагу у своїх дослідженнях багато вітчизняних та зарубіжних учених зокрема М. Денисенко. В. Геець, М.Герасимчук, Я.Жалило, А.Пересам А.Музиченко, В.Федоренко, З.Луцишин, В.Хобта, Н.Вознесенська, В.Андрійчук, Б.Губський, С.Соколенко. А.Філенко, У.Шарп, Л. Дж. Гитман, Ф.Хешус, М.Джонк та інші. У дослідженнях учених-eкономістів висвітлено центральну думку шодо позитивного впливу іноземних інвестицій на економіку країни в цілому незалежно від рівня її економічного розвитку.

Категорія "інвестиції" охоплює широке коло економічних відносин, що досить важко об'єднати в одному визначенні, формулювання останнього також ускладнюється неоднозначним розумінням економічного змісту цієї категорії вітчизняними та іноземними економістами. Сучасна економічна література досить часто тлумачить сутність інвестицій або помилково, або занадто вузько. Так, досить часто під інвестиціями розуміють будь-яке вкладення ресурсів, що може і не призводити до зростання капіталу чи одержання прибутку, їх помилково ідентифікують з капітальними вкладеннями, іноді визначають лише грошову форму їх здійснення й наголошують на обов'язковій довгостроковості інвестиційної діяльності.

Інвестиції як відносно нова для вітчизняної економіки категорія, що охоплює широке коло економічних відносин, потребує єдиного й вичерпного визначення, яке б вживалося як в теорії, так і в практиці.

У широкому розумінні інвестиції являють собою вкладення капіталу з метою наступного його зростання. При цьому приріст капіталу повинен бути достатнім для того, щоб компенсувати інвестору відмову від використання власних ресурсів на споживання у поточному періоді, винагородити його за ризик та відшкодувати витрати від інфляції в майбутньому. Однак інвестиції - це не просто технічний процес, а широке коло економічних відносин, що охоплюють сфери виробництва та обміну [13, 38].

Інвестиції як економічна категорія представляють собою складну систему зв'язків і відносин з приводу вкладання капіталу з метою його збереження та примноження, отримання прибутку й досягнення максимального соціального ефекту.

Багатогранний зміст інвестицій як економічної категорії визначає широкий спектр їх форм, що свідчить про необхідність науково обґрунтованої класифікації інвестицій. Усі вони мають право на життя в практичному, а особливо в науковому плані, тому що дозволяють детальніше і глибше проводити аналіз інвестицій з метою підвищення ефективності їх використання. Однак, незважаючи на високий рівень переважної більшості класифікацій, подальша розробка цього напряму наукових досліджень на сьогодні залишається актуальною; у сучасних економічних умовах наявних класифікацій недостатньо, їх необхідно розвивати й удосконалювати. Найбільш важливими є сім ознак класифікації інвестицій: за об'єктами вкладення коштів, за строками інвестування, за характером участі в інвестуванні, за формами власності інвестицій, за джерелами фінансування, за ступенем ризику та регіональною ознакою. При цьому основною ознакою класифікації інвестицій є перша серед наведених, що передбачає їх поділ на реальні та фінансові і є придатною як на макро- так і на мікрорівні. Реальні інвестиції - це вкладення коштів у реальні активи: матеріальні і нематеріальні. Вони спрямовуються на відтворення основного капіталу та приріст матеріально-технічних запасів; отже, це капітальні вкладення. Фінансові інвестиції - це вкладення коштів у різноманітні фінансові інструменти (активи): фондові цінні папери, банківські вклади (депозити) тощо. В умовах ринкової економіки реальні інвестиції опосередковуються фінансовими і в єдності забезпечують відтворення капіталу і суспільного продукту [22, 45].

Класифікація інвестицій за формами вперше згадується в Законі України "Про оподаткування прибутку підприємств". Згідно з останнім інвестиції поділяються на капітальні, фінансові та реінвестиції. При цьому під капітальними інвестиціями необхідно розуміти реальні інвестиції. Фінансові інвестиції згідно з Законом поділяються на прямі та портфельні, що є некоректним через поєднання в одній класифікації різновидів інвестицій з різними класифікаційними ознаками. Слід зазначити і помилковість віднесення до форм інвестицій реінвестицій, що характеризують не об'єкт вкладення капіталу, а процес використання доходу, отриманого від інвестиційних операцій [4].

Інвестиції відіграють центральну роль в економічному розвитку країни, зростанні її економіки. Обсяги інвестицій визначаються багатьма факторами, зокрема вони залежать від пропорцій розподілу доходу, що одержується, на споживання та заощадження, очікуваної норми прибутку, ставки позичкового процента, передбачуваного темпу інфляції.

Несприятливий стан інвестиційної сфери України пов'язаний зі зменшенням інвестиційної частки в бюджетах усіх рівнів, браком ефективних ринкових механізмів формування власного інвестиційного потенціалу, відсутністю довгострокової концепції структурних змін [15, 34].

Як показує світовий досвід, масштабні інвестиції дозволяють не лише зупинити спад економіки та пожвавити виробництво, а й створити умови для розв'язання іншого, ще складнішого завдання - проведення глибокої структурної перебудови народного господарства країни. При цьому вирішальну роль у подоланні економічного спаду та пожвавленні виробництва в країнах, що переходять до ринкової економіки, повинні відігравати виробничі інвестиції. Лише на їх основі можна здійснити оновлення основного капіталу (ступінь фізичного та морального зносу якого в Україні надмірно високий), що, у свою чергу, забезпечить підвищення конкурентоспроможності продукції завдяки зниженню витрат виробництва та покращанню її якості. У країнах з перехідною економікою ефективно використані іноземні капітали перетворюються на один з ключових факторів їх розвитку, а інвестування за кордон впливає на інтеграцію у світове господарство. Заохочення іноземних інвестицій відіграє важливу роль у структурі пріоритетів економіки країни [17, 10]. Однією з головних передумов для формування в Україні відкрито ринкової економіки та національної конкурентоспроможності є ефективне використання власних і міжнародних інвестиційних ресурсів в оптимальних пропорціях.

Протягом останнього десятиріччя обсяги інвестицій в Україні систематично знижувалися, причому більш високими темпами у порівнянні зі спадом виробництва. Це насамперед пояснюється диспропорціями, що склалися в процесі формування фінансових ресурсів. У вітчизняній економіці порушена відповідність між національними заощадженнями та інвестиціями в народне господарство: обсяги сформованих та використаних інвестиційних ресурсів не збігаються. У той час, як рівень валових національних заощаджень в Україні відповідає усталеним світовим нормам, капітальні вкладення за останні роки суттєво зменшилися, тобто значна частка заощаджень не трансформувалася в інвестиції. Зниження валового нагромадження основного капіталу є результатом того, що значна частка заощаджуваних у вітчизняній економіці ресурсів не спрямовується на інвестиційні цілі через відсутність макроекономічної рівноваги. Однак падіння обсягів інвестування - це лише частина інвестиційної проблеми. Адже процеси оновлення та зростання економіки визначаються не лише розмірами інвестицій та темпами їх здійснення, а й їх структурою та якістю.

Дослідження показують, що спад інвестиційної активності в Україні загрожує інвестиційній безпеці держави і є наслідком формування несприятливого інвестиційного клімату в її економічному середовищі.

Інвестиційний клімат, що склався на сьогодні у вітчизняній економіці, продовжує стримувати розвиток інвестиційної діяльності в країні насамперед тому, що потреба народного господарства в інвестиціях й досі з технологічної не трансформувалася в економічну. Недоінвестування реального сектора економіки України потребує визначення потенційних інвестиційних джерел та створення умов для їх трансформації в реальні. Потенційні джерела інвестицій на макрорівні можна розподілити на зовнішні (іноземні) та внутрішні (національні). Останні формуються за рахунок національних заощаджень - доходів держави, підприємств, населення, не використаних на поточне споживання. Економічний зміст зовнішніх або іноземних інвестицій полягає в тому, що вони, як правило, є результатом заощаджень, здійснених в інших державах. На мікрорівні (на рівні підприємства) потенційні джерела інвестиційних ресурсів (з організаційно-фінансової точки зору) можуть формуватися за рахунок власних (внутрішні джерела), позичених і залучених (зовнішні джерела) коштів.

На сьогодні обсяги іноземних інвестицій не відповідають реальним потребам економіки України. У галузевому розрізі іноземні інвестиції зосереджуються в галузях, що забезпечують гарантований швидкий прибуток завдяки високій оборотності капіталу [21, 33].

Таким чином, можна зробити висновки, що найважливішим завданням державного управління на даному етапі є поліпшення і стабілізація зовнішньополітичного курсу України. Адже не слід зосереджуватися тільки в одному напрямку. Вибір України країн Близького Сходу як країн-партнерів виправдане та зважене рішення, оскільки це дозволяє розширити України свій зовнішньополітичний вектор, встановити нові торговельні зв'язки та значно підвищити економічний рівень країни шляхом залучення інвестицій та капіталовкладень. Таке співробітництво надалі призведе не тільки до збільшення обсягу зовнішньої торгівлі, але й надасть базу для залучення іноземних інвестицій.



Розділ іі. ІНВЕСТИЦІЙНий КЛІМАТ та Інвестиційна привабливість уКРАЇНИ

2.1 Інвестиційний клімат країни та фактори інвестиційної привабливості

Інвестиційним кліматом прийнято називати сукупність політичних, соціально-економічних, фінансових, організаційно-правових і географічних чинників, властивих тій або іншій країні, що приваблюють або відштовхують інвесторів. Ранжирування країн світової спільноти за індексом інвестиційного клімату певною мірою є вимірником для інвесторів при ухваленні ними рішень щодо інвестування. До основних параметрів, що визначають інвестиційний клімат у країні, відносяться політична і соціальна стабільність, фундаментальні основи правової системи, стан економіки, система прийому іноземного капіталу, зокрема режим оподаткування, величина митних зборів і акцизів, порядок реєстрації підприємств з іноземною участю і тому подібне. Поняття "Інвестиційний клімат" відображає ступінь сприятливості ситуації, що складається в тій або іншій країні (регіоні, галузі) по відношенню до інвестицій, які можуть бути направлені в країну (регіон, галузь). Оцінка інвестиційного клімату ґрунтується на аналізі чинників, що визначають інвестиційний клімат сприяючих економічному зростанню. Як правило, для цього застосовуються вихідні параметри інвестиційного клімату в країні (приток і відплив капіталу, рівень інфляції і процентних ставок, частка заощаджень у ВВП), а також вхідні параметри, що визначають значення вихідних і таких, що характеризують потенціал з освоєння інвестицій і ризик їх реалізації. До цих параметрів відносяться [35, 36]:

- природні ресурси і стан економіки;

- якість робочої сили;

- рівень розвитку і доступність об'єктів інфраструктури;

- політична стабільність і передбачуваність;

- макроекономічна стабільність;

- якість державного управління;

- регулювання економічного життя;

- рівень дотримання законності і правопорядку;

- захист прав власності;

- обов'язковість партнерів при виконання контрактів;

- якість податкової системи і рівень податкового тягаря;

- якість банківської системи, доступність кредитування;

- відвертість економіки, правила торгівлі із зарубіжними країнами;

- адміністративні, технічні, інформаційні і інші бар'єри виходу на ринок;

- рівень монополізму в економіці.

Найбільш істотні чинники, що формують інвестиційний клімат :

§ Стан державного боргу.

§ Державне управління і економічна політика.

§ Інтелектуальна власність.

§ Законодавство і судовий захист.

§ Дотримання зобов'язань за контрактами.

§ Злочинність і корупція.

§ Податки.

§ Банківська система.

§ Валютна і торгова політика.

§ Політика місцевої влади.

§ Відмінності в інвестиційному кліматі для місцевих й іноземних інвесторів.

Інвестиційний клімат є найбільш важливим моментом при ухваленні іноземним інвестором рішення про інвестування в тій або іншій країні; він є комплексним поняттям. Інвестиційний клімат розглядають одночасно із забезпеченістю країни ресурсами, необхідними для реалізації проектів, він показує привабливість країни для інвесторів, що вже діють і потенційних. Крім об'єктивних чинників (не залежних від державної політики), що впливають на привабливість держави для інвестування, існують і суб'єктивні чинники (залежні від державної політики). Перша група чинників у першу чергу впливає на ступінь ризику вкладень, друга -- на прибутковість вкладень. Іноземний інвестор, маючи великий вибір країн, куди він має можливість помістити капітал, вибирає найбільш сприятливі умови, оцінює їх, звертаючи першочергову увагу на те, наскільки ці умови стабільні і як довго вони збережуться. Якщо ж стабільності немає, і вона не є видимою в майбутньому, то ніякі заходи не привернуть іноземного інвестора. Крім політичної стабільності важливі загальний стан економіки і державна політика економічного розвитку. Показовим у зв'язку з цим є постійне зростання валового національного продукту, постійне зростання виробництва. Іноземний інвестор робить перший висновок про державну економічну політику, коли він починає вивчення валютного регулювання і контролю і зокрема таких питань, як коливання національної валюти, протекціоністські заходи, умови репатріації капіталу і прибутків, імпортне регулювання. Його цікавить питання, наскільки реально гарантовані його можливості репатріації капіталу і перерахування дивідендів і відсотків. При цьому кращою реальною гарантією вважається позитивний платіжний баланс у країні-реципієнтові капіталу. Такі заходи як встановлення "стелі" при перерахуванні прибутків з країни або прогресивна система їх обкладення, повинна служити інтересам держави, але не сприяють заохоченню іноземних інвесторів. Негативну дію на інвестиційний клімат спричиняє непрозорість, тобто відсутність ясних, чітких, легко зрозумілих і загальноприйнятих методів ведення діяльності на світових ринках капіталу і в національній економіці. На оцінку інвесторами інвестиційного клімату впливають дві групи чинників; об'єктивні, тобто незалежні і суб'єктивні від державної політики, що проводиться на рівні регіону або центру. Ці чинники складають інвестиційну привабливість країни. Інвестиційна привабливість це не тільки фінансово-економічний показник, а модель кількісних і якісних показників - оцінок зовнішнього середовища (політичного, економічного, соціального правового) і внутрішнього позиціонування країни у зовнішньому середовищі, оцінка усього фінансово-технічного потенціалу, що дає змогу варіювати кінцевий результат. Приймаючи рішення про вкладання капіталу у той чи інший інвестиційний об'єкт, інвестор розглядає інвестиційну привабливість країни комплексно. Кількісним показником інвестиційної привабливості вважається інвестиційний потенціал, що враховує основні макроекономічні характеристики, насиченість території факторами виробництва (природними ресурсами, робочою силою, основними фондами, інфраструктурою), споживчий попит населення та інші показники. Сукупний інвестиційний потенціал включає такі складові: ресурсно-сировинну, розраховану на основі середньозваженої забезпеченості території регіону балансовими запасами основних видів природних ресурсів; виробничу, а також споживчу (сукупну покупну спроможність населення регіону). Вважається, що сприятливий інвестиційний клімат країни складається з наступних ключових інвестиційних чинників:

1. Лібералізація і дерегулювання підприємницької діяльності: наявність працюючої схеми з виявлення та швидкого усуненню бар'єрів для створення, провадженню і закриттю бізнесу. Вона включає комплекс заходів щодо зниження ступеня втручання з боку уряду в приватний бізнес, надання приватним підприємцям можливості діяти вільно і одержувати прибуток в умовах чесної конкуренції.

2. Стабільність та передбаченість правового поля. Це означає узгодження законів, що ставлять єдині правила гри для компаній усіх форм власності. Не менш важливим представляється і забезпеченість реального дотримання міжнародних договорів і виконання рішень іноземних арбітражних судів.

3. Корпоративне і державне управління. Цей напрямок включає комплекс заходів щодо урегулювання корпоративних прав, діяльності державної адміністрації і приватизації державної власності. Необхідно створити таку систему взаємовідношень між державою та бізнесом, яка би мінімізувала можливості для корупції на всіх рівнях.

4. Лібералізація зовнішньої торгівлі і руху іноземного капіталу. Цей інвестиційний фактор включає в себе комплекс заходів зі стимулювання вільного пересування товарів, послуг і капіталів між державами. Першочерговому урегулюванню належать такі сфери:

- митна і транспортна політика, включаючи боротьбу з контрабандою, створення уніфікованої митної практики в різних областях країни;

- сертифікація, включаючи спрощення сповільненої и непрозорої процедури одержання сертифікатів на імпортовані в країну товари, взаємне визнання сертифікатів якості продукції і міжнародної організації стандартів ISO;

- страховий ринок, який передбачає удосконалення суперечних європейським і світовим стандартам законів українського страхового ринку;

- ринок праці.

5. Розвиток фінансового сектора. Це означає проведення наступного комплексу заходів:

- зняття обмежень на процентні ставки за банківськими кредитами і позиками;

- скасування програм пільгового надання кредитів, запроваджених урядом;

- розширення автономії Центрального банку. Його основною метою повинна бути підтримка внутрішньої и зовнішньої стабільності, без урахування політичних міркувань;

- оздоровлення банківського сектора шляхом удосконалення контролю за банківською діяльністю для підвищення довіри інвесторів до українських банків;

- зміцнення кадрів комісій з цінних паперів і бірж;

6. Зниження політичного ризику: політична стабільність і незалежність економічних пріоритетів від змін в органах влади, гарантованість неможливості свавільного відчуження приватної власності, включаючи "повільну експропріацію".

7. Імідж і програми просування країни. Довгострокові цілі із залучення зовнішніх інвестицій потребують постійних умов з формування привабливого іміджу країни, що включає готовність уряду здійснювати радикальні заходи, орієнтовані на ринкову економіку, публічно підтримувати інвестиції, зміцнювати комерційні відділи закордонних посольств.

8. Формування інвестиційних стимулів. Основною метою дій у цьому напрямі є створення інвестиційних стимулів, аналогічних стимулам торгових партнерів країни [23; 59].

Значно збільшити приток інвестицій можливо лише при умовах розвитку всього комплексу факторів, формуючих інвестиційний клімат. Недооцінка хоча б однієї складової обов'язково призведе до дисбалансу і утворить напруженість на інвестиційному ринку. Якщо підсумовувати сказане вище, то можна зробити висновок, що державна інвестиційна політика повинна постійно реагувати на стан господарського середовища, постійно адаптуватися до змін, що відбуваються, не тільки в країні нею і в усьому світі. Ураховуючи загальні риси і відмінності в прямих і портфельних інвестиціях держава повинна розробляти специфічні стимули для цих типів інвестицій. Перш за все, приділяючи увагу залученню прямих інвестицій, оскільки саме вони є найбільш переважними з погляду розвитку економіки. Державна політика із залучення інвестицій реалізується в основному через ухвалення законодавчих актів, що поліпшують інвестиційний клімат (зниження ризику за рахунок державних гарантій і підвищення прибутковості за допомогою надання різних пільг). Особливу увагу слід приділяти підвищенню стабільності, передбачуваності і прозорості економіки.



2.2 Аналіз сучасного стану інвестиційного клімату України

Однією з передумов стабільного економічного розвитку країни та її регіонів є формування та підтримка сприятливого інвестиційного іміджу в уяві потенційних інвесторів. Визначальним завданням державної політики у сфері інвестиційної діяльності є формування сприятливого інвестиційного клімату та зниження інвестиційного ризику для іноземних інвесторів. Найбільш вагомими перевагами України для інвесторів з позиції сучасного та потенційного стану розвитку країни можна вважати наступні (табл. 2.1).

Україна, володіючи значним внутрішнім ринком, розгалуженим промисловим і сільськогосподарським потенціалом, багатими та різноманітними природними ресурсами, а також вигідним геополітичним розташуванням, може стати одним із провідних європейських реципієнтів інвестицій другого десятиліття ХХІ століття (рис 2.1).

Рис 2.1 Пріоритетні напрямки іноземних капіталовкладень в Україні

Країна здатна абсорбувати додатковий капітал, маючи, по-перше, людські ресурси (трудові, управлінські, адміністративні), що володіють навичками, необхідними для перетворення інвестиційних засобів (заощаджень) у реальні інвестиції, по-друге ефективний платоспроможний попит на продукцію, вироблену в результаті інвестицій [36, 23].

Найбільш вагомими перевагами України для інвесторів з позиції сучасного та потенційного стану розвитку країни можна вважати наступні (табл. 2.1). Якщо говорити про базові макроекономічні показники України, які відіграють ключову роль у прийнятті інвестором рішень щодо інвестування, то на початку 2010 року протягом 2-х кварталів спостерігається поступове відновлення позитивної динаміки (див Додаток А). Так, за оцінкою Держкомстату у ІV кварталі 2010 року зростання ВВП становило 3.0 %, що підтверджує факт просування економіки України уперед на шляху до виходу з кризи (рис 2.2).

Таблиця 2.1 Фактори інвестиційної привабливості України

№	Фактор інвестиційної привабливості	Характеристика
1.	Вигідне геополітичне розміщення	Країна має вихід до Чорноморського басейну; розташована на перехресті транспортних шляхів Європа - Азія, Північ - Південь;
2.	Високий рівень природно- ресурсної забезпеченості	За кількістю розвіданих запасів марганцевих руд Україна -- друга у світі і перша -- серед країн СНД; запасами вугілля, залізної руди, вторинних каолінів, калійних солей, глинистої сировини країна забезпечена на 100-200 років
3.	Дешева кваліфікована робоча сила	Середньомісячна заробітна плата в Україні за січень-вересень 2010р. становить 1004,7 грн., тоді як рівень мінімальної заробітної плати у країнах-членах ЄС: Франція -- 1328,5 євро, Англія -- 1160,0 євро.
4.	Місткий споживчий ринок	Річна місткість українського споживчого ринку за урядовими оцінками -- 32,122 млрд. дол. США.

Результати роботи промисловості за І півріччя 2011 року дозволяють позитивно оцінювати перспективи розвитку реального сектора економіки у поточному році, оскільки промисловий комплекс демонструє високі темпи зростання обсягів виробництва 12 %. Закріплення позитивної динаміки в поточному році остаточно засвідчило



Рис. 2.2 Динаміка ВВП за кварталами, у % до відповідного періоду попереднього року

вихід економіки України з фази рецесії та перехід до фази активного відновлення виробництва. Причинами пожвавлення виробництва стали не тільки покращання світової кон'юнктури, а і поступове покращання внутрішньої економічної ситуації.

У переробній промисловості позитивні результати розвитку продемонстрували як експортоорієнтовані галузі: хімічна та нафтохімічна промисловість (на 39,2 %) та металургійне виробництво (на 26,9 %), так і галузі, орієнтовані на внутрішній ринок: машинобудування (27,8%), харчова промисловість (0,8%). Окремо слід відзначити суттєве зростання виробництва у машинобудуванні (на 27,8%) - виду промислової діяльності, що орієнтований на виробництво продукції з високою часткою доданої вартості (рис 2.3).



Рис 2.3 Динаміка промислового виробництва у розрізі основних видів діяльності у 2010-2011рр.

Отже, результати роботи промисловості за перше півріччя 2011 року дозволяють з оптимізмом очікувати перспективи розвитку реального сектора економіки в поточному році.

Також у першому півріччі 2011р. спостерігається зростання обсягів виробництва в сільському господарстві. Високі темпи зростання в сільському господарстві були забезпечені виключно діяльністю сільськогосподарських підприємств, обсяги виробництва у яких зросли на 13,3% (в останнє таке значне зростання спостерігалося у січні 2007р. - 15,8%) (рис 2.4) [49, 12]. Динамічний розвиток виробництва у сільськогосподарських підприємствах переважно зумовлений тим, що великотоварні виробники мають більше можливостей для власного розвитку та задоволення потреб внутрішнього ринку у порівнянні з потенціалом господарств населення. Зауважимо, що дані тенденції повністю відповідають загальносвітовим змінам в організації процесу сільськогосподарського виробництва [37; 30].



Рис 2.4 Динаміка сільськогосподарського виробництва за категоріями господарств

Незважаючи на поліпшення ряду макроекономічних показників та відносного пожвавлення економіки України після кризи, участь іноземного капіталу в процесах економічного реформування в Україні досі є незначною, у порівнянні зі східноєвропейськими країнами. Станом на 1 січня 2010 року всього в економіку України іноземними інвесторами внесено 40 426,8 млрд. дол. США. Інвестиції надійшли зі 125 країн світу (рис.2.5) [65]. До основних країн-інвесторів увійшли:

· Кіпр - 8 593,2 млн. дол. США;

· Німеччина - 6 613,0 млн. дол. США;

· Нідерланди - 4 002,0 млн. дол. США;

· Російська Федерація - 2 674,6 млн. дол. США;

· Великобританія - 2 375,9 млн. дол. США;

· Франція - 1 640,1 млн. дол. США;

· Сполучені Штати Америки - 1 387,1 млн. дол. США;

· Віргінські Острови - 1 371 млн. дол. США;

· Швеція - 1 272,3 млн. дол. США;

· Швейцарія - 430,1 млн. дол. США;

· Польща - 330,5 млн. дол. США [26].



Рис 2.5 Обсяги прямих інвестицій в Україну (млн. дол. США)

Реалістичний підхід до оцінки потенціалу економічного розвитку України засвідчує наявність конкурентних переваг країни та її регіонів, що є дійсним фактором підвищення її інвестиційної привабливості як для внутрішнього, так і для зовнішнього інвестора. Разом з тим у цілому статистичні дані свідчать, що Україна залишається привабливою для інвестицій, водночас вона не знаходиться осторонь світових процесів, є достатньо інтегрованою у світове господарство і порушення макростабільності на зовнішніх ринках має свій відголос в Україні. Спад темпів приросту прямих іноземних інвестицій в економіку України починаючи з другого півріччя 2005 року найбільшою мірою пояснюється впливом світової фінансово-економічної кризи на рух капіталу (рис 2.6).