Система підготовки дипломатів у провідних країнах світу, використання досвіду в Україні

Становлення професійної дипломатичної служби в Росії відбулося приблизно у той же час, що і утворення подібного інституту у інших країнах Європи, тобто у XV-XVII ст. З піднесенням Московського князівства особливе місце зайняла Боярська дума, що складалася з представників феодальної знаті. З XV ст. вона перетворилася на постійний дорадчий орган. Це відображено в потоці дипломатичних документів, що з'явилися за часів правління Івана III (1462-1505). Прийом іноземних дипломатів, ведення переговорів, складання документації по посольським справах - все знаходилося у віданні Боярської думи. У міру централізації влади, Боярська дума стала на перешкоді для здійснення монархом самодержавної зовнішньої політики, тому за часи правління Василя III була створена приватна рада государя, свого роду кабінет, що складався з довірених осіб царя - Ближня дума, яка готувала рішення і виносила їх на затвердження Боярської думи. Також, до компетенції Ближньої думи входило офіційне представництво царя та ведення переговорів з іноземними дипломатами. Крім Боярської та ближнього думи існувало й інша установа - Скарбниця, що займалася зовнішніми зв'язками та одночасно слугувала сховищем для дипломатичних документів, тобто була прообразом сучасного архіву. Також, Скарбниця була місцем де бояри і скарбники ухвалювали послів.

З XV - першої половини XVI ст. з'являються представники нового стану - дяків та їх помічники - піддячих. З 80-х років XV ст. документи свідчать про виділення категорії посольських дяків, які були присутні на прийомах, виступали з промовами від імені великого князя, записували перебіг переговорів, брали грамоти від іноземних послів, були постійними членами комісій, нерідко самі виїжджали за кордон у складі посольства. За їх участі писалися накази, вони ж відали дипломатичною документацією. У міру розширення функцій центральної влади з'являються нові установи - накази - структури з більш широкими повноваженнями, які крім зовнішніх зносин, відали іноземними купцями, займалися викупом і обміном полонених, керували рядом територій, завідували поштою, збором митних та інших податків. У цей же час утворюються перші ранги службовців. Так, почали виділяти «молодих», «середніх» і «старих» піддячих. Останні, як правило, очолювали новоутворені територіальні відділи - повиття, три з яких займалися зносинами з країнами Європи, два - з азійськими державами. Дяки, службовці найвищого рангу, брали привезені послами грамоти; вели попередні переговори; були присутні на прийомах іноземних дипломатів; перевіряли проекти відповідних грамот; складали накази послам і приставам, які направлялися для зустрічі іноземних послів. Вони ж очолювали посольства. У XVII ст. засновуються перші постійні дипломатичні представництва Росії в Швеції (1634) і Речі Посполитій (1673). Паралельно складалася і система рангування дипломатів. З XVI в. в документах згадуються:

великі посли - аналог надзвичайного і повноважного посла;

легкі посли - аналог надзвичайного і повноважного посланика;

посланники - аналог повноважного посланника;

послані - посланець з одноразовим дорученням;

посланці - швидкі кур'єри;

гінці - кур'єри з надзвичайних дорученням.

З самого початку, в Посольському наказі на високому рівні знаходився відділ перекладів: усні переклади здійснювали товмачі, письмові - перекладачі. Нерідко для вивчення іноземних мов та придбання навичок дипломатичного етикету вихідців з боярських сімей посилали здобувати освіту за кордон. Це закладало міцну основу для формування системи підготовки високопрофесійних дипломатичних кадрів. Ця особливість підготовки дипломатів цінувалася і відзначалася за кордоном: «Тільки в Росії, де існувала потужна перекладацька служба, питання про підготовку дипломатичних кадрів було поставлено на широку державну ногу». Навіть форма одягу дипломатів і дипломатичних службовців стала відповідати європейським стандартам.

Отже, у справі організації професійної дипломатичної служби, Росія не тільки не відставала від Заходу, але і по ряду показників випереджала багато західних країн, проте формування державної служби зовнішніх зносин і системи постійних дипломатичних представництв Росії в інших країнах відбулося лише за часів правління Петра I. Також варто відзначити важливу особливість російської моделі дипломатичної служби. Так, західна модель функціонувала в умовах секуляризації, світського державного устрою, а російська модель (до правління Петра І) базувалася на симбіозі світської і церковної влади, тобто християнське духовенство суттєво впливало на зовнішньополітичний курс держави. В деякому розумінні, Росія не намагалася бути ініціативним учасником міжнародних відносин, вона була своєрідними спостерігачем за подіями на світовій арені. Дипломатичні відносини встановлювалися лише після ретельної перевірки їх «необхідності » з точки зору релігійних ідеалів.

Ситуацію змінив прихід до влади Петра І, що затвердив розуміння дипломатії як системи взаємовідносин між суверенними державами, заснованої на взаємному обміні постійними дипломатичними представниками, що втілюють суверенітет свого правителя. Петро І секуляризував державний устрій Росії, провів ряд основоположних реформ, що перетворили державу на активного актора міжнародних відносин і вписали у європейську дипломатичну систему. В той же час заклалися основи відбору майбутніх професійних дипломатів не стільки за становим принципом, скільки за їх професійною придатністю. Хоча як і раніше всі найвищі пости в дипломатичному апараті займалися представниками потомствених дворян. Для дворянських дітей передбачалася обов'язкова шкільна освіта. Багатьох талановитих молодих людей направляли за кордон для подальшого навчання, причому не тільки в європейські країни, але і в країни Сходу для вивчення турецької, перської й арабської мов. Крім того, у практику був введений «Табель про ранги», що європеїзував систему рангування дипломатичних службовців. Так, з'являються повноважні та надзвичайні посли, надзвичайні посланники, міністри, резиденти, агенти. Статус і кар'єрне просування державних чиновників стали визначатися «Табелю про ранги».

Остаточно утворена у 1720 році Колегія іноземних справ Росії, вже в той час ввела систему вступних кваліфікаційних іспитів. Зауважимо, що на відміну від багатьох європейських країн, в Росії це правило дотримувалося досить строго: дипломатія стала розглядатися не лише як мистецтво, але і як наука, що вимагає особливих знань, умінь і навичок. У результаті Росія змогла сформувати досить ефективний адміністративний апарат системи дипломатичної служби. Цікаво, що у Росії нормою було брати на дипломатичні посади іноземців. Серед 135 чиновників апарату Колегії іноземних справ налічувалося 40 представників різних національностей та іноземних підданих - німців, французів, італійців, поляків, турків та ін. Таке положення зберігалося протягом усієї другої половини XVIII ст., адже через потребу в людях, які добре знають іноземні мови, уряд набирав на службу іноземців. За часів Катерини ІІ (1762-1796), впроваджується система закордонних консульських та дипломатичних установ, що були невеликим за кількістю службовців ( 2-3 чоловіки) та складалися з голови представництва, який, до речі, не мав звання посла, а іменувався міністром другого рангу, та його секретарів.

Кінець XVIII - початок XIX ст. в Європі характеризувалися розповсюдженням нової наполеонівської моделі державного адміністрування. Їй були притаманні багато рис військової організації, такі як максимальна централізація, єдиноначальність, строга дисципліна, найсуворіша відповідальність чиновників. Одночасно нова адміністративна система відрізнялася граничної раціональністю, логічністю структури та конкурсного системою прийому на державну службу. У 1832 р. за іменним указом Миколи I «Про утворення міністерства закордонних справ» колегія була офіційно скасована і перетворена в структурний підрозділ зовнішньополітичного відомства. Зарахування на службу в Міністерство закордонних виконувалося згідно з найвищим указом. З вступників бралася підписка про нерозголошення таємниць закордонних справ та заборонялися особисті стосунки з міністрами інших держав, з метою запобігання витоку державних таємниць. За недотримання цих правил передбачалася кримінальна відповідальність.

До початку ХХ ст. відбувалися удосконалення та розвиток дипломатичної служби Росії. Підвищувалися і вимоги до професійних дипломатів: серйозним нововведенням став ускладнений конкурсний іспит для вступу на дипломатичну службу. Іспит проводився нарадою, в яку входили всі директори департаментів і начальники відділів МЗС, питання про прийом кандидата вирішувалося колегіально. Прийняті на роботу чиновники складали присягу. Крім того, існував цілий ряд додаткових правил - вік кандидата мав бути не більше 27 років, обов'язковою була наявність вищої освіти, перевага надавалася випускникам юридичних навчальних закладів та ліцеїв, обов'язковим було знання французької, німецької та англійської мов. Такі жорсткі умови для вступу на дипломатичну службу перетворили іспит у солідний фільтр кадрового відбору , сприяли зміцненню відомства професійно підготовленими фахівцями, людьми високої кваліфікації та моральності.

Отже, дипломатична служба Росії є прикладом служби високого професіоналізму та освіченості. Тоді як у інших країнах матеріально-статусний ценз був визначальним при прийомі на роботу у дипломатичні структури, у Росії перевага віддавалася сама професійним якостям кандидата та рівню його освіти. Також, Росія перша з країн запровадила на державному рівні систему підготовки дипломатичних службовців і впровадила жорстку систему вступних іспитів.

Система підготовки дипломатів за часів СРСР та після його розпаду ХХ ст. стало переломним етапом для всього світу, адже саме тоді відбулися дві світові війни, розпалися могутні імперії, відбувся перерозподіл світу та балансу сил у ньому, почався швидкий розвиток науково-технічного прогресу. Для Росії ХХ ст. період, за який вона двічі поміняла свій державний устрій та форму правління. Революційне повалення монархії та утворення на її теренах нової держави - Союзу Радянських Соціалістичних Республік, природно спричинило повне реформування колишньої системи державного управління як внутрішньої, так і зовнішньої. До числа першочергових завдань новоутвореного Народного комісаріату іноземних справ входили: встановлення зовнішніх зносин з СРСР, забезпечення можливостей здійснення зовнішньоторговельних угод, нормалізація візової практики, підписання мирних договорів (у повоєнні часи), інформування іноземних держав та світової громади про зовнішньополітичний курс Радянського Союзу та ін. Проте , переважна кількість чиновників царського міністерства іноземних справ відмовлялися виконувати свої службові обов'язки при новій владі. Співпрацювати з радянською владою відмовилася і більшість дипломатів і службовців, що працювали в російських посольствах та консульствах. Зрозуміло, що всі вони були звільнені з посад. Це спровокувало дефіцит кваліфікованих кадрів, а враховуючи, що нову державу ще не хотіли визнавати у світі і певний час СРСР знаходилася в економічній та політичній ізоляції, все це змушувало негайно реанімувати орган зовнішніх зносин. Тому на відповідальні пости почали призначати ініціативних та активних людей, що володіли високими організаційними здібностями, а головне заслуговували на довіру комуністичної партії. Більш того, класовий принцип став головним принципом відбору та направлення на роботу в апарат зовнішньополітичного відомства. У штат зараховувалися перш за все члени комуністичної партії з великою партійним стажем і молоді люди з числа робітників та червоногвардійців. У Наркомінсправі був створений спеціальний відділ особистого складу, а також почала складатися номенклатурна система відбору, розстановки і виховання дипломатичних кадрів. Важливим критерієм оцінки кадрів та їх відбору в апарат була приналежність до комуністичної партії. Після вирішення кадрової проблеми, СРСР активно почав встановлювати дипломатичні зносини, підписувати торгові та інші угоди з іноземними країнами. Встановлення дипломатичних відносин супроводжувалося обміном дипломатичними представництвами, але оскільки в Радянському Союзі на той час були скасовані всі стани, громадянські чини, звання і титули, глава радянського дипломатичного представництва не мав загальновживаного звання Посла, Посланника або Повіреного у справах. Він іменувався просто Повноважним представником (Повпредом) СРСР. Така відмінність від загальноприйнятих і усталених норм викликала ряд труднощів перед протокольними службами зарубіжних країн та викликало невдоволення міжнародної спільноти. З часом, право на зовнішні зносини отримали всі країни-члени СРСР, що, відповідно, призвело до створення у кожній з республік своїх власних відомств та управлінь з питань зовнішніх зносин, проте суттєво на Накокомінсправ це не вплинули і він так і залишався головним зовнішньополітичним відомством країни.

Загалом, за часи існування СРСР заклався міцний фундамент зовнішньополітичного органу, а дії по вдосконаленню його апарату, методів функціонування та системи підготовки кадрів, дозволили перетворити це відомство на добре організоване міністерство, що могло забезпечити належний та надійний захист зовнішньополітичної позиції Радянського Союзу та його участь у міжнародному житті.

Після розпаду Радянського Союзу у 1991 році, система дипломатичної служби знову зазнала структурних та функціональних змін. Головним зовнішньополітичним органом РФ сьогодні є Міністерство закордонних справ Російської Федерації - федеральний орган виконавчої влади Російської Федерації, який здійснює державне управління в галузі відносин Російської Федерації з іноземними державами та міжнародними організаціями. МЗС Росії (з 1946-1992 рр. МЗС РРФСР) було утворено, як зазначалося раніше, як Народний комісаріат закордонних справ (створений 1 лютого 1944 року). МЗС Росії підвідомчий президентові з питань, закріпленим за ним Конституцією або відповідно до законодавчих актів Російської Федерації і очолюється міністром закордонних справ.

Отже, дипломатична служба є найважливішим інструментом державної влади і державного управління, а тому професіоналізм - її найважливіша риса. Дипломатів, працівників російської дипломатичної служби завжди відрізняли і відрізняють висока ерудиція, організованість, культура, вміння ефективно використовувати новітні інформаційні технології, глибоке розуміння історичної долі свого народу. Працівник дипломатичної служби - це громадянин РФ, високоосвічений та високопрофесійний спеціаліст, що представляє і захищає державні інтереси, виступаючи від імені та за дорученням держави. Головна його якість - сумлінність та професіоналізм у служінні державі і російському народу.

Особливості системи підготовки дипломатичних кадрів у РФ.

Як зазначалося у попередніх підрозділах, російська дипломатична служба завжди відрізнялася високим професіоналізмом службовців. Сучасна система підготовки дипломатів також передбачає отримання ними спеціальної освіти та високого рівня професійних знань та якостей. На сьогодні, і снує ряд вимог, яким має відповідати кандидат на вступ о для професійної дипломатичної служби РФ. Так, кандидат пред'явити наявність громадянства Російської Федерації (нагадаємо, що у часи зародження дипслужби у Росії, значний відсоток всіх працівників становили іноземці) та документ (документи) про закінчення відповідного навчального закладу та отримання кваліфікації з необхідної для роботи в системі МЗС спеціальності (зауважимо, що це є специфічної відмінністю у правилах прийому на службу). Здобутій освіті приділяється основна увага. Основним елементом формування професійного дипломатичного службовця є його початкова професійна підготовка (перша освіта) з наступною перепідготовкою (друга вища освіта), професійна перепідготовка та підвищення кваліфікації за спеціальностями «міжнародні відносини», «міжнародне право», «міжнародні економічні відносини». Враховуються потреби у фахівцях інших спеціальностей. Важливе значення має і після вузівська освіта через аспірантуру та докторантуру. Всі працівники дипломатичної служби повинні з періодичністю один раз на 3-5 років проходити професійну перепідготовку або підвищення кваліфікації. Факт професійної перепідготовки і підвищення кваліфікації враховується при просуванні по службі та присвоєння чергового дипломатичного рангу або кваліфікаційного розряду. Головний сенс базової вищої освіти - забезпечити належну фундаментальну професійну підготовку фахівця, його всебічне гуманітарне та морально-етичне виховання, причому такого рівня, який дозволить молодому фахівцю з самого початку його роботи в системі МЗС вдало справлятися з посадовими обов'язками. Крім того, безпосередньо в Міністерстві закордонних справ існує система внутрішньої освіти, що допомагає молодим співробітникам підвищити та покращити свої професійні навички та знання та забезпечити реальну можливість швидкого розвитку молодого спеціаліста до рівня ефективно працюючого службовця. Склалися і відповідні форми навчання: проблемні «круглі столи», школи практичного досвіду, семінари молодих дипломатів. На заняттях займаються редагуванням підготовлених молодими співробітниками проектів документів, аналізом дипломатичних подій, оцінкою якості виконаних доручень. Постійно проводяться заняття з діловодства, етики, дипломатичного етикету, розвитку навичок підготовки записів розмов, аналітичних і оглядових матеріалів. Важливо. Що основним змістом семінарів є не книжкова теорія міжнародних відносин, а розбір конкретних випадків і ситуацій, що зустрічаються в дипломатичній практиці, що дозволяє молодому службовцю влитися у системи та адаптуватися до неї. Планомірна робота з молодими фахівцями дозволяє надати кадровій роботі продуманий системний характер та вивести на відповідальні ділянки дипломатичної служби найбільш гідних, талановитих та перспективних спеціалістів.

Загалом, кандидатам до вступу в структуру МЗС РФ і отримання першого дипломатичного рангу, висувається ряд конкретних в кваліфікаційних вимог:

а) політично-правова передбачає знання Конституції Російської Федерації, федерального законодавства і діючої нормативної бази, що стосуються сфери його професійної діяльності, вміння давати грамотну, з позицій інтересів своєї держави та міжнародної безпеки оцінку тієї чи іншої події міжнародного або внутрішньодержавного життя, вміння продемонструвати здатність вільно, гідно і на рівних вести дискусію з політичних та міжнародно-правових питань;

б) вимоги до рівня інформаційно-аналітичної підготовки передбачає вміння володіти персональним комп'ютером, знати і грамотно використовувати відповідні інформаційні та технологічні програми, стежити за сучасними інформаційними потоками, працювати в системі «Інтернет», вміти робити огляди преси, радіо і телебачення, проводити контент-аналіз документів та інших джерел інформації;

в) мовна підготовка означає оперативний рівень знання іноземних мов, тобто вміння швидко і точно перекладати з листа газетні та журнальні статті іноземних офіційних засідань, володіти розмовними навичками, вміти вести бесіду на службову тематику, викладати російською та іноземною мовою зміст професійно орієнтованого тексту, здійснювати письмовий та усний переклад бесід;

г) документознавча підготовка включає: знання системи діловодства в органах державної влади, вміння грамотно оформити запис бесіди з іноземним представником, запропонувати кваліфікованих варіант проекту особистої і вербальної ноти, скласти інформацію про конкретну подію;

д) вимоги до моральних якостей: молодий співробітник повинен проявити себе як самостійна особистість, здатна підтримувати рівні, доброзичливі і поважні відносини з іншими членами колективу, відрізнятися скромністю, трудолюбством, дисциплінованістю, умінням працювати і жити в складних умовах «замкнутих просторів» за кордоном.

Очевидно, що для того, щоб відповідати таким серйозним вимогам, необхідно отримати високу професійну освіту, а саме по собі безперервне підвищення професійної кваліфікації розглядається в якості базового чинника підвищення ефективності державної служби та успішності службової кар'єри. В РФ фахову підготовку проводять багато ВНЗ, проте найбільш шанованими та висококваліфікованими є Московський державний інститут міжнародних відносин (університет) Міністерства закордонних справ Російської Федерації (МДІМВ) - один з провідних російських вузів, що готує спеціалістів за 12 освітніми програмами та Дипломатична академія Міністерства закордонних справ Російської Федерації один з найбільших і авторитетних у світі центрів підготовки професійних дипломатичних кадрів, фахівців у галузі міжнародних відносин. Варто зазначити цікавий факт, що МДІМВ офіційно занесений до Книги рекордів Гіннесса як ВНЗ з викладанням найбільшої кількості державних іноземних мов (53 іноземні мови). Це ще раз підтверджує фундаментальний підхід до підготовки спеціалістів дипслужби. Згідно з експертними оцінками, 60% вчених-експертів якість підготовки спеціалістів в МДІМВ і Дипакадемії оцінюють «високо» і «добре», причому ними оцінюється не престижність ВНЗ, а ступінь професійної та морально-етичної готовності їх випускників до виконання дипломатичних функцій як за закордоном, так і в центральному апараті міністерства.

У попередніх розділах роботи зазначалися особливості проходження служби і просування кар'єрними сходами, а також приділялася увага факторам, що впливають на просування по службі, таким як професіоналізм чи протекціонізм. Розглянемо, як склалася дана ситуація У РФ. На даний час у Росії відсутня нормативно затверджено система кар'єрного просування кадрів. Це породжує кадровий застій на одних ділянках і швидкі кадрові зміни на інших, що не дозволяє своєчасно виявити сильні професійні сторони та особисті схильності працівника, його природну схильність до того чи іншого виду діяльності. Природно, що таке положення породжує невдоволення і знижує віддачу працівників, які розуміють, що просування по службі залежить не від їхніх зусиль чи здібностей. Загалом, якість виконання службових обов'язків не завжди має вирішальний вплив на службове просування співробітника. Про це свідчать результати опитування, що вказують на відсутність прямого зв'язку між якістю професійної діяльності і службовою кар'єрою ( 46,8 % респондентів). Більш важливими для успішної кар'єри, на їхню думку, сьогодні є не «працьовитість», «професіоналізм», «організованість» і «виконавча культура», а «прагматизм» і «вміння розташувати до себе керівника». Лише окремі експерти, 10-12% опитаних, на перше місце в переліку неодмінних якостей сучасного дипломатичного працівника поставили «незалежність», «чесність», «принциповість».

Отже, високопрофесійна і добре організована дипломатична служба як невід'ємна складова державної служби Російської Федерації - найважливіша умова успішного виконання державою своїх функцій, вирішення стратегічних і тактичних завдань політики Російської держави на міжнародній арені. Підготовка службовців для МЗС Росії є важливим моментом у створені високопрофесійного кадрового апарату для вирішення завдань, покладених державою на дане зовнішньополітичне відомство. Сучасними освітніми засобами створюється шар професійно підготовлених федеральних службовців, а також представників недержавного сектору, здатних впевнено орієнтуватися в проблемах зовнішньої політики держави, міжнародної діяльності країни в цілому, адекватно співвідносити основоположні інтереси Росії з відомчими та приватними завданнями.

4. ДИПЛОМАТИЧНА СЛУЖБА УКРАЇНИ

Як незалежна суверенна держава, Україна з'явилася лише наприкінці ХХ ст. Після розпаду СРСР, до складу якого входила Україна, та проголошення незалежності 24 серпня 1991 року, Україна почала формуватися як самостійний актор міжнародних відносин. Зрозуміло, що все це вимагало реформування колишньої системи державного управління. У процесі упорядкування урядової структури одне з найважливіших місць зайняла розбудова дипломатичної служби України, оскільки важливим чинником забезпечення державного суверенітету постає зовнішньополітична діяльність. Нові історичні реалії, міжнародне визнання України як суверенної та незалежної держави спонукало спрямувати основні зусилля на прискорення входження країни до світового співтовариства й пошуки власного місця серед рівноправних суб'єктів міжнародних відносин. Проте становлення дипломатичної служби України і формування основних засад утворення зовнішньополітичних відомств і органів пов'язано зі створенням самостійної держави і проголошенням I Універсалу Української Центральної Ради. Для того, щоб простежити і зрозуміти особливості дипломатичної служби України і як наслідок сформувати особливості сучасної системи підготовки дипломатичних кадрів, необхідно розглянути історичний розвиток і становлення дипслужби України.

Становлення і розвиток дипломатичної служби України

Як вже зауважувалося, становлення зовнішньополітичної служби України пов'язано з утворенням незалежної держави і проголошенням 10 червня 1917 року I Універсалу Української Центральної Ради, що проголосив автономію України («однині самі будемо творити наше життя») у відповідь УЦР Тимчасовому урядові на його негативне ставлення до автономної України. Згідно з І Універсалом, «не одділяючись від всієї Росії... народ український має сам порядкувати своїм життям», а закони повинні бути ухвалені Всенародними Українськими Зборами. Процес формування самостійних органів законодавчої і виконавчої гілок влади знайшов своє оформлення в проголошеному Центральною Радою 16 липня 1917 року Другому універсалі, в якому було повідомлено про утворення Генерального Секретаріату - виконавчого органу влади. З першого дня існування Генерального секретаріату в його складі розпочало діяльність Генеральне секретарство з міжнаціональних справ, що стало попередником першого українського зовнішньополітичного відомства у XX столітті. 22 грудня 1917 року Голова Генерального Секретаріату Української Народної Республіки, проголошеної ІІІ Універсалом Центральної Ради 7 листопада 1917 року, Володимир Винниченко і Генеральний секретар з міжнаціональних справ Олександр Шульгін підписали "Законопроект про створення Генеральне секретарство з міжнаціональних справ", який цього ж дня був схвалений на засіданні Уряду УНР. Згідно із схваленим документом було встановлено обов'язки Генеральне секретарство з міжнаціональних справ, а саме: здійснення міжнародних зносин держави, охорона інтересів українських громадян поза межами УНР, загальне урегулювання національних непорозумінь в межах УНР. У цей же час уряд України розпочав роботу над створенням мережі дипломатично-консульських установ, чия діяльність регулювалася державними законами та нормативними документами Генерального секретарства з міжнародних справ (згодом - Міністерства закордонних справ), формуванням відповідної правової бази дипломатичної діяльності - навесні 1918 року співробітниками українського МЗС було підготовлено проект закону "Про закордонні установи УНР"; для підготовки дипломатичних кадрів мали започаткувати роботу консульських курсів при Українському економічному товаристві.

За час діяльності Центральної Ради було розпочато налагодження контактів з державами світу. Зокрема, у грудні 1917 року український уряд налагодив зв'язки з країнами Антанти, а наприкінці грудня 1917 року українська делегація взяла участь у мирних переговорах у Бресті, де 27 січня 1918 року було підписано перший мирний договір у І Світовій війні - між УНР та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією. Основна діяльність українських дипломатичних представництв і спеціальних делегацій УНР була спрямована на те, щоб забезпечити визнання України та заручитися міжнародною підтримкою у її державницьких прагненнях. Дипломатичні установи УНР здійснювали широку інформаційну та видавничу роботу про Україну, а також виконували основні консульські функції. Зі створенням Раднаркому Української Соціалістичної Радянської Республіки 29 січня 1919 р., уряд розгорнув мережу власних дипломатичних представництв, зокрема, представники УСРР перебували у Варшаві, Берліні, Празі. Щодо іноземних дипломатичних посланників при уряді радянської України, то серед них були представники Польщі, а також Австрії, Німеччини, Чехословаччини, які виконували переважно торговельні та консульські функції. В цей період діяльність Наркомату закордонних справ УСРР була в основному спрямована на розвиток дипломатичних відносин з іншими державами, вдосконалення внутрішнього законодавства в межах компетенції наркомату, підтримку контактів з представництвами іноземних держав в УСРР.

Ситуація змінилася після утворення в грудні 1922 року Союзу РСР. Всі зовнішньополітичні, економічні, торговельні зв'язки України невдовзі перейшли у відання союзного центру, позбавляючи УСРР права на власну зовнішньополітичну діяльність. З того часу діяльність дипломатичної служби України повністю стала залежною від дипслужби СРСР, функціонування та особливості якої були розглянуті у попередньому розділі. Лише 1 лютого 1944 року сесія Верховної Ради СРСР прийняла Закон "Про надання Союзним Республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин та про перетворення у зв'язку з цим Народного Комісаріату Закордонних Справ із загальносоюзного в союзно-республіканський народний комісаріат". Цим актом після двадцятирічної перерви по суті поновлювалися права союзних республік у сфері зовнішньополітичної діяльності, що також вже зауважувалося у розділі, присвяченому дипломатичній службі РФ.

Новим етапом у розвитку дипломатичної служби України став вихід держави зі складу СРСР та проголошенням Незалежності. Відтепер, згідно зі статтею 106 Конституції України, керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави здійснює Президент України. Згідно з Указом Президента України «Про Положення про Міністерство закордонних справ України» від 3 квітня 1999 року, центральним органом виконавчої влади України, який забезпечує відповідно до наданих йому повноважень проведення зовнішньої політики держави і координацію діяльності у сфері зовнішніх зносин, є Міністерство закордонних справ України. Згідно з Указом, основними завданнями МЗС України є: «участь у забезпеченні національних інтересів і безпеки України шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства, сприяння забезпеченню стабільності міжнародного становища України, піднесенню її міжнародного авторитету, поширенню у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера; створення сприятливих зовнішніх умов для зміцнення незалежності, державного суверенітету, економічної самостійності та збереження територіальної цілісності України; забезпечення відповідно до наданих повноважень цілісності та узгодженості зовнішньополітичного курсу України; захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном; сприяння розвиткові зв'язків із зарубіжними українськими громадами та надання цим громадам підтримки і захисту відповідно до норм міжнародного права та чинного законодавства України». Отже, у процесі становлення України як незалежної держави, сформувалися основні засади для розбудови міцного та надійного зовнішньополітичного апарату та розвитку дипломатичної служби. Увібравши в себе досвід, здобутий за час існування СРСР, Україна, отримавши незалежність, змогла створити органи зовнішніх зносин для нормального та ефективного представництва себе, як суверенної держави, на міжнародній арені. Оскільки Україна входила до складу Радянського Союзу, то кадровою політикою у ті часи відав Наркоміносправ СРСР, про що зазначалося у попередньому розділі. Тепер же, коли Україна сама формує всі свої органи управління, питанню системи підготовки кваліфікованих спеціалістів-міжнародників необхідно приділяти належну увагу, адже від професіоналізму дипломатичних службовців залежить імідж України на міжнародній арені та успішність вирішення зовнішньополітичних завдань, що стоять перед державою.

4.1 Система підготовки дипломатичних службовців в Україні

Згідно офіційним визначенням, дипломатична служба України - це професійна діяльність громадян України, спрямована на практичну реалізацію зовнішньої політики України, захист національних інтересів України у сфері міжнародних відносин, а також прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном. Виконання зобов'язань, покладених на дипслужбовців, вимагає від них наявності професійних якостей та навичок, а також відповідної освіти. Україна приділяє важлива увагу пiдготовцi професійних дипломатiв. Показним є те, що у Центральному апаратi МЗС України працює близько 60% працівників вiком до 30 років, а у закордонних установах - до 40%. Дипломатична діяльність у сучасних умовах ґрунтується на принципово нових підходах, демонструє гуманістичні цінності культури, багатоманіття еволюційних векторів розвитку (політичного, економічного, соціального). Новий етап і підходи переживає і система підготовки кадрів для дипломатичної діяльності. Це закладено як в Законі України "Про освіту", так і в державних освітніх стандартах, зокрема з напряму" Міжнародні відносини", який затверджено Міносвіти та науки України. Міжнародні відносини є складовою частиною напряму гуманітарної освіти, що відіграє важливу роль у освітньо-виховному, політичному і інформаційному аспектах українського державотворення. Реалізація освітньо-виховного процесу полягає в тому, що міжнародні відносини не можна розглядати без міжнародно-інформаційних джерел і міжнародних комунікацій; вони повинні статиобов'язковим компонентом стандарту вищої освіти.

Наша держава, при прийомі на роботу молодих спеціалістів, основну увагу приділяє їх освітній підготовці та якості знань, якими вони володіють. Здобути освіту фахівця з міжнародних відносин в Україні можна у багатьох університетах країни, у яких останнім часом постійно відкриваються кафедри з підготовки фахівців даного профілю. Серед державних навчальних закладів, які здійснюють підготовку кадрів для сфери зовнішніх зносин України, чільне місце належить Інституту міжнародних відносин Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка, який є флагманом національної школи підготовки фахівців-міжнародників. Випускники Інституту, серед яких є не лише громадяни України, а й представники понад 100 держав світу, обіймають сьогодні провідні посади в зовнішньополітичних відомствах, органах державного управління та наукових центрах своїх країн. Ще одним важливим центром підготовки майбутніх дипломатів є Дипломатична академія України при МЗС України. Заснована указом Президента України від ЗО травня 1995 р., вона покликана готувати еліту дипломатичної служби держави. Дипломатична академія України в своїй діяльності спирається на кращі традиції Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка, зокрема його Інституту міжнародних відносин. Повсякденною роботою академії, її формуванням та подальшим зростанням опікуються МЗС України, а також Наглядова рада, утворена розпорядженням Президента України від ЗО січня 1996 р. До її складу входять відповідальні працівники Верховної Ради України, Кабінету Міністрів, Адміністрації Президента, відповідних міністерств та відомств держави. Основним завданням Дипломатичної академії України є пiдготовка на базi вищої освiти та підвищення кваліфікації кадрiв дипломатичних, консульських, зовнішньо-економiчних та iнших представництв України за кордоном для роботи в міжнародних органiзацiях та в держаних органах, що займаються питаннями зовнiшнiх зносин України, а також проведення науково аналітичних дослiджень у галузi мiжнародних вiдносин. Головною метою дiяльностi Дипломатичної академiї України в сферi мiжнародних зв'язкiв є встановлення та розвиток взаємовигiдногоспiвробiтництва з профiльними навчальними закладами та науковими центрами зарубiжних країн. В галузi підготовки кадрiв укладено двостороннiдовгостороковi угоди про спiвробiтництво з дипломатичними академiями МЗС Грецiї, Казахстану, Росiї, Хорватiї та Дипломатичним iнститутом МЗС Єгипту, якi передбачають взаємний обмiн навчально-методичними планами, науковою лiтературою, проведення спільних науково-практичних конференцiй, обмiн викладачами та слухачами. Академiя є активним учасником мережi дипломатичних освiтнiхзакладiв країн Центральноєвропейської iнiцiативи та членом Мiжнародноїасоцiацiїректорiв дипломатичних академiй. Дипломатична академiя України при МЗС України бере участь у багатьох міжнародних програмах, має творчі зв'язки з провідними вищими навчальними закладами США, Великобританії, Нiмеччини, Францiї, Iспанiї, Бельгiї, Словаччини, Польщi, Австрiї, країн СНД та багатьох інших. Свідченням мiжнародного визнання Дипломатичної академiї України як центру підготовки фахiвцiв для зовнішньо-полiтичної дiяльностi є постiйна участь науковцiв та викладачiв Академiї у мiжнародних наукових конференцiях та семiнарах в провiдних країнах свiту. Щороку Дипакадемія набирає до 65 осіб - це ліцензійна квота. За 15 років вона підготувала близько 700 магістрів зовнішньої політики. Серед них є і посли, і генеральні консули, і керівники торгово-економічних місій, 60% працівників МЗС середньої ланки є випускниками Дипакадемії. Як правило, державний орган, який направляє на навчання своїх співробітників за держзамовленням, гарантує їм працевлаштування, але до зовнішньополітичного відомства потрапляє лише певна кількість людей, які прийшли з інших державних структур. Також, варто зазначати, що 75% від тих, хто навчається в Дипломатичній академії, вступають туди за держзамовленням, решта є контактними студентами.

Щодо рівня освіченості, у порівнянні з міжнародними стандартами, який обов'язково має бути у дипломата, то в одному з інтерв'ю, ректор Дипломатичної Академії Борис Гуменюк, зазначив: «Всі, хто працює в міністерстві і хоче в майбутньому бути послом, мають пройти через Дипакадемію, якщо, звичайно, вони не мають базової освіти. Сучасний дипломат має володіти двома, а ще краще трьома іноземними мовами. Якщо ми орієнтуємося на ЄС, то там стандарти такі: середньостатистичний євросоюзівський дипломат володіє трьома мовами. Поки що, кожен працівник українського МЗС володіє щонайменш однією мовою.

Що стосується умов вступу до МЗС України, Міністерство окреслило чіткі вимоги і порядок прийому документів на заміщення вакантних посад працівників центрального апарату або закордонних установ України. Так, після публікації оголошення про проведення конкурсу, МЗС здійснює прийом документів від осіб, які бажають взяти участь у конкурсі, та їх попередній розгляд на відповідність встановленим кваліфікаційним вимогам. Особи, які вчасно подали необхідні документи до МЗС для участі у конкурсі, є кандидатами для прийняття на дипломатичну службу , документи осіб, які надійшли до МЗС після закінчення встановленого терміну, не розглядаються.

Згідно з встановленою процедурою, після прийому та розгляду документів Конкурсною комісією проводиться іспит на перевірку кандидатами знання законодавства України з метою здійснення об'єктивної оцінки знань і здібностей кандидата, фахове тестування, співбесіди у відповідних структурних підрозділах МЗС України, а також визначається рівень володіння іноземними мовами. Конкурсна комісія на підставі розгляду поданих документів, результатів іспиту, знання іноземних мов та співбесід проводить відбір осіб для прийняття на дипломатичну службу. Іспит складається шляхом комп'ютерного тестування державною мовою. Підготовка відповідей на екзаменаційний білет становить не більше 20 хвилин. Під час іспиту перевіряються знання Конституції України, Законів України "Про державну службу", "Про дипломатичну службу" та інших актів законодавства, міжнародних договорів з різних питань з урахуванням специфіки діяльності дипломатичної служби та окремих структурних підрозділів МЗС. Кандидати, які не склали іспиту, не можуть бути рекомендовані Конкурсною комісією для прийняття на дипломатичну службу. Рівень знання іноземних мов визначається Вищими курсами іноземних мов Дипломатичної академії України при МЗС України за направленням Департаменту персоналу після подання документів кандидатами.

Просування по службі та термін перебування на посаді чітко регламентований законодавством України, а саме в указі Президента України «Про Положення про дипломатичну службу в Україні» від 16 липня 1993 року.

Система рангування в Україні в цілому співпадає з загальноприйнятою і складається з 11 рангів (Додаток 2). Так, дипломатичним працівникам присвоюються такі дипломатичні ранги України як аташе, третій секретар, другий секретар другого класу, другий секретар першого класу, перший секретар другого класу, перший секретар першого класу, радник другого класу, радник першого класу, Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу, Надзвичайний і Повноважний Посланник першого класу, Надзвичайний і Повноважний Посол. Дипломатичні ранги Надзвичайного і Повноважного Посла. Дипломатичні ранги від Надзвичайного і Повноважного Посла до аташе прирівнюються до рангів державних службовців відповідно з першого до одинадцятого рангу. Дипломатичний працівник, якому присвоєно дипломатичний ранг, за його заявою може перебувати на дипломатичній службі до досягнення ним 65-річного віку. Три найвищі ранги присвоюються Президентом України за поданням Міністра закордонних справ України. Інші дипломатичні ранги присвоюються Міністром закордонних справ України на підставі рекомендацій атестаційної комісії Міністерства закордонних справ України. Строки перебування дипломатичних працівників у дипломатичних рангах: аташе, третього секретаря, другого секретаря другого класу, другого секретаря першого класу, першого секретаря другого класу складає два роки, а для першого секретаря першого класу, радника другого класу - три роки. Перебування в дипломатичних рангах радника першого класу, Надзвичайного і Повноважного Посланника другого класу, Надзвичайного і Повноважного Посланника першого класу є безстроковим. Отже, дослідивши особливості дипломатичної служби України, можна зробити висновок, що на сьогодні в нашій державі вже сформувався ефективний апарат зовнішньополітичних зносин. Незважаючи, що як суверенна держава Україна з'явилася на міжнародній арені не так давно, вона активно підтримує і розвиває зв'язки з іншими країнами. Працівники українського апарату зовнішніх зносин - висококваліфіковані професійні службовці, що здобувають освіту у спеціалізованих навчальних закладах України і за кордоном. Належна підготовка і професійна освіта - основні вимоги до кандидатів на вступ до лав української дипломатичної служби. В цілому, система підготовки дипломатів в Україні базується на досвіді, здобутому за часів Радянського Союзу, а також на основі світової практики підготовки фахівців даного профілю.

5. ПОРІВНЯЛЬНА ТАБЛИЦЯ СИСТЕМ ПІДГОТОВКИ ДИПЛОМАТІВ У ВЕЛИКОБРИТАНІЇ, США ТА РФ; ВИКОРИСТАННЯ ДОСВІДУ В УКРАЇНІ

Отже, на основі вищенаведеної таблиці, порівнявши між собою системи дипломатичних служб та особливості підготовки дипломатичних службовців, можна окреслити певні рекомендації для покращення ефективності функціонування української дипломатичної служби.

Так, доцільним буде звернути увагу на демократичну модель служб США та РФ, адже рівний доступ до отримання знань та працевлаштування, допоможе виявити найкращих серед кращих, тобто найбільш освічених та талановитих претендентів на посаду дипслужбовця, що значно підвищить ефективність функціонування даної служби. А отже і покращить міжнародне становище України.

Перебування на службі професійних кадрових дипломатів суттєво покращує якість роботи дипслужби країни, адже просуваючись по службі в умовах гострої конкуренції, а не за протекцією зверху, на посади призначаються дійсно досвідчених та професійних службовці. Тому у цьому питанні раціональним буде взяти до уваги досвід Великобританії та Росії.

Щодо міри впливу дипломатичної служби на політичні структури держави, то найкраще використати досвід Російської Федерації, «золоту середину» між великим впливом дипломатів на зовнішню політику країни (ВБ) та між фактичним невтручанням спеціалістів-міжнародників у зовнішньополітичні справи (США).

Що стосується відбору кандидатів до дипструктури, то на питання чивідкривати доступ усім бажаючим ( не лише формально) або встановити певний майновий ценз для претендентів, відповісти складно, адже, наприклад, у Великобританії, де здавна існували обмеження на вступ на дипслужбу (нині існують де-фвкто), вважалося, що лише представник заможного класу може виконувати таку роботу, адже він не буде перейматися своїм матеріальним положенням, а тому зможе зосередитися на належному виконанні служби та не буде намагатися збагатитися за рахунок неї. Проте звуження кола можливих кандидатів автоматично веде до звуження кола талановитих та освічених особистостей, які у наш час є не лише серед представників вищих класів.

Для професійного виконання роботи необхідна професійна освіта, а оскільки Україна займається підготовкою фахівців даного профілю на державному рівні ( КІМО та Дипакадемія), то для удосконалення роботи цих навчальних закладів можна використати досвід подібних установ США та РФ.

Щодо зв'язку з воєнізованими структурами держави, то ми вважаємо недоцільним надавати їм широкі повноваження у дипломатичній сфері, проте дипломатам необхідно підтримувати постійний зв'язок з ними та бути добре обізнаними у питаннях військової галузі країни.

Стосовно надання пільг національним меншинам, то досвід США у цій сфері, ми вважаємо категорично недоцільним використовувати, адже відбір на дипслужбу має відбуватися перш за показниками освіченості та професійності, а не приналежності до певної соціальної групи, оскільки такі нерівні умови до вступу у дипструктуру знижують якість її функціонування.

Відносно реформування дипломатичної структури, то найдоцільнішим є досвід РФ у цьому питанні, тобто реорганізація структур лише за суттєвою необхідністю в цьому. Систематичні реформи США та консервативно-незмінний стан цих структур у Великобританії, може слугувати більш негативним прикладом.