Документування видавничої діяльності (на прикладі видавництва "Лугань")

Загальне документознавство переважно має теоретичний характер і незначну кількість отриманих в його межах практичних результатів для застосування. Цінність і значущість загального документознавства полягає в можливостях порівняння шляхів вирішення певних концептуальних питань з теорії документа в різних наукових дисциплінах, які декларують, що їхнім об'єктом дослідження є документ або окремі його характеристики. Особливо це важливо тоді, коли зазначені узагальнення можуть стати основою для вироблення концептуальних методик у певних сферах практичної роботи з документами. Йдеться про розроблення класифікаційних схем, аналізування ознак (характеристик), властивостей, особливостей інформації та матеріального носія окремих видів документів (зокрема, аудіовізуальних документів чи документів з електронним носієм). Наприклад, підготовка вітчизняної методики грошової оцінки документів НАФ (розробники С.Г. Кулешов, Н.М. Христова, Н.П. Кравцова) [37] здійснювалося на підставі узагальнення досвіду грошового оцінювання пам'яток культури, музейних предметів, рідкісних та цінних видань. Перспективною є також продовження таких досліджень щодо диференціації ціннісних характеристик зазначених об'єктів, зокрема в контексті визначення змісту ознак для поділу унікальних, особливо цінних та цінних архівних документів.

Водночас підготовка у межах загального документознавства універсальних методик організації створення документів чи роботи з ними не є доцільною. Такі спроби вже мали місце у 1920-х роках, коли у практику роботи служб діловодства, архівів і навіть музеїв намагалися впровадити методики, застосовувані в бібліотеках та бібліографічних центрах. Нереальними є виконувані ідеї щодо створення єдиних методик описування видань та службових й архівних документів, а також документів як музейних предметів. Це ж стосується єдиних методик щодо організації фондів (бібліотечних, служб діловодства, архівних, музейних). Відмінності зазначених процесів у кожній сфері практичної роботи є надто суттєвими.

Разом з тим, може виявитися певна спільність в практичних способах роботи з електронними носіями інформації і узагальнення цього досвіду може стати корисним у наукових пошуках раціональних методик для служб діловодства, архівів, бібліотек та музеїв. Зокрема, під час створення універсальних баз даних історичних об'єктів (видань, архівних документів, рукописних книг тощо) у межах вирішення завдань проектів «документальної пам'яті» («Пам'ять світу», «Пам'ять Америки», «Документальна пам'ять України» тощо). Особливої значущості набувають дослідження феномену Інтернет-документа - своєрідного засобу соціальної комунікації та інформаційного ресурсу суспільства [38].

Слід відзначити високий теоретичний потенціал досліджень, спрямованих на вивчення зовнішньообігових та внутрішньообігових функцій документів, зокрема з точки зору «міграції» їхньої документної інформації. Особливу теоретичну значущість це набуло в археографії - науковій дисципліні, що розробляє теорію й досліджує практику публікації документів [39]. Однак, називаючи публікацію нормативно-правового акта в офіційних виданнях (наприклад, закону, постанови, наказу в «Офіційному віснику України») офіційним документом, ми створюємо прецедент «опублікованого документа». Втім зрозуміло, що опублікувати документ не можна, оскільки він складається як з інформації, так і з її носія. Носій опублікувати неможливо. Можна відтворити в факсимільній друкованій копії офіційного документа, певні зовнішні ознаки її матеріального носія - колір, місця пошкоджень, перегинів, плями чи інші забруднення тощо.

Таким чином йдеться про публікацію змісту або всієї інформації документа.

Між тим, процес оприлюднення інформації неопублікованого документа можна вважати одним із заключних етапів її освоєння суспільством і набуття цим документом (архівного службового чи особистого документа, рукописної книги) статусу «історичного джерела». Дослідження співвідношення сутності таких понять як «доджерело» та «історичне джерело» [39] стосовно історичного документа має вивчатися з позицій історичного джерелознавства, археографії, книгознавства, традиційного документознавства.

1.3 Видавнича діяльність: сутність, історія розвитку та сучасні

проблеми

1.3.1 Сутність

Видавнича справа -- вид людської діяльності, галузь економіки, що спеціалізується на підготовці, створенні і масовому розповсюдженні інформації, друкарської, музичної продукції і інших видів контента.

Спочатку видавнича справа була пов'язана з друкуванням і розповсюдженням книг, журналів, брошур, газет, буклетів, художніх альбомів, нотних видань, візиток і листівок.

З появою цифрових інформаційних систем і Інтернету масштаби видавничої діяльності розширилися і тепер включають електронні ресурси, такі як, електронні версії книг і періодичних видань, а також веб-сайты, блоги, довідкові системи на електронних носіях, аудио-, відеодиски, касети, комп'ютерні ігри.

Класична видавнича діяльність включає: створення твору и/или пошук авторів, розвиток, придбання авторських прав, графічний дизайн, виробництво -- друк (і його еквіваленти в електронній формі), а також маркетинг і розповсюдження газет, журналів, книг, літературні твори, музичні твори, програмного забезпечення і інших робіт, присвячених інформації, у тому числі в електронних ЗМІ.

На практиці видавнича діяльність може полягати тільки в посередництві між автором і друкарнею і в допечатной підготовці видань і їх розповсюдженні і продажу.

1.3.2 Історія розвитку

Створення перших рукописних книг на нашій планеті, що розпочалося слідом за винайденням кожним народом свого письма, сягає сивої давнини й оповите захоплюючими легендами. Навряд чи вдасться комусь з нинішніх чи майбутніх учених об'єктивно дослідити питання про те, який з народів, чи котра з особистостей були першопроходцями у цій справі. Адже такий дивовижний набуток людської культури як книга утворився не відразу і не завдяки чиємусь генію, а став результатом довготривалого поступу цілих народів трудним шляхом виживання й пізнання сутності дарованого Богом людського буття.

Прообразом перших рукописних книг можна вважати ті тексти, що писалися на кам'яних скелях у пустелях, у печерах, на стінах палаців, окремих великих плитах і спеціально підготовлених для цього стелах. Першокниги народжувалися також на плоских табличках, виготовлених з випаленої глини, бамбукових дощечках, висушених пальмових листях, черепаших панцирах, папірусі, пергаменті, кольорових плетінках чи шнурках і навіть на кістках тварин, що приносилися в жертву.

Зовнішній вигляд книги, якою ми її традиційно уявляємо (певна кількість скріплених воєдино аркушів певного матеріалу, заповнених текстом чи ілюстративним матеріалом і "вдягнутих", ніби для захисту чи схову, у відповідно оформлену оправу), не завжди був таким.

Форми книги постійно змінювалися залежно від досягнутого рівня матеріальної й духовної культури. Перші книги дійшли до нас у вигляді чи то різноманітних малюнків на кам'яних стінах печер, чи то помережених витіюватими позначками глиняних виробів, чи то в грубих шкіряних або витончених шовкових сувоях, чи зв'язаних шкіряними нитками сторінок-дощечок з бамбуку, сосни чи берестової кори. Відомі також книги, виготовлені з пальмових листків, скріплених у вигляді віяла, писані на тонких пластинках із бронзи, свинцю, міді. Нерідко такі дощечки прибивалися на стінах будинків у людних місцях (якщо тексти подавалися там з одного боку), або прикріплювалися на ланцюжку, коли текст був з двох боків.

Можливість фіксувати й передавати написане у зручній для користувачів формі (на папірусі, а згодом на пергаменті), спонукало, з одного боку, сильний поштовх людської думки, а з іншого -- пожвавлення рукописної справи.

Раз написана кимось книга незабаром відтворювалася іншим переписувачем. Процес цей розтягувався на тривалий час, а попит на книги постійно збільшувався. Рукописна справа об'єктивно ставала, отже, професійною справою, до неї залучалося все більше й більше освічених людей. Окремі писарі об'єднувалися в цілі цехи. Як правило, їх створювали багаті вельможі, бо на цьому можна було заробляти добрі гроші. Якщо раніше один переписувач працював лише з одним оригіналом, то незабаром, для збільшення кількості копій, одночасно певна кількість переписувачів у одній кімнаті стала писати "з голосу", під диктовку.

Українська книга, що є невід'ємною складовою світової культури, має особливо непросту історію. Своєрідність цієї історії полягає в тому, що давня українська літописна книга, з одного боку, позначена беззаперечним авторитетом і славою в усьому цивілізованому світі, безмірною силою її просвітницького і патріотичного впливу на читача, божественним талантом і розумом її творців, а з іншого боку -- вкрай несприятливими обставинами її розвитку і збереження, тією руйнівною силою, отим заборонницьким, обмежувальним, принижуючим арсеналом форм і засобів, які протягом століть методично й постійно спрямовувалися проти неї. Спрямовувалися з єдиною ціллю -- зменшити, нейтралізувати її одухотворюючу суть, не дати можливості виконувати призначену її творцями функцію -- спонукати народ думати, піднімати його з колін.

Досі ми не маємо правдивої, науково вивіреної й повної картини витоків вітчизняної книги. Це та невиорана нива, яка, за словами Івана Огієнка, давно вже чекає чесних і працьовитих робітників. Бо тільки за таких умов вона вродить рясними плодами, дасть можливість заповнити десятки нових, досі незнаних, сторінок минулого нашої Батьківщини.

Пояснити наявність значної кількості "білих плям" у цій справі можна кількома причинами.

Книги, створені з такого делікатного і майже незахищеного матеріалу як пергамент, папірус, папір, гинули від пожеж, повеней, спустошливих набігів чужинців. Ті примірники, які поспіхом прилаштовувалися десь від неминучого знищення в церковних чи монастирських сховах, незабаром перетворювалися на попіл разом з варварською руйнацією цих святинь. Цілий том можна написати про історію нищення, паління книжок у результаті міжконфесійних сутичок віруючих, наступу на завойовані силою території різноманітних непримиренних орденів іновірців. Сюди ж варто додати й всі ті випадки вилучення та знищення писаного й друкованого українського слова з політичних мотивів. Переконливим прикладом такого поширеного в радянську пору явища став цілком не випадковий підпал залу україніки найголовнішої наукової бібліотеки України у 60-ті роки минулого століття -- бібліотеки ім. В. Вернадського НАН України, де зберігалися найрідкісніші, найдавніші і тому найцінніші писемні набутки народу.

Кращі витвори культурної спадщини стародавньої України-Руси постійно, в усі часи, вивозилися за її межі й більше сюди ніколи не поверталися.

Часто робилося це з добрих намірів: писані твори, які народжувалися в київських і при київських освітніх осередках, за словами Михайла Грушевського, знаходили на півночі своїх адептів, які приймали їх побожно, як святу річ, варту подиву, поширення, наслідування; ченці, "святителі" та їхнє оточення ширили ці писання поза київською землею як твори взірцеві, як канони віри й побожності. Ширили нерідко методом переписування, прилаштовуючи їх до тамтешніх мовних особливостей, віддаляючи твір від оригіналу.

Пізніше процес множення давньоукраїнських книг із обов'язковою заміною граматичних і мовних особливостей У Російських монастирях здійснювався за вказівкою московських ієрархів. З втратою оригіналів київського походження Усіма явними ознаками тогочасної української мови ставали вже власністю нових її творців.

Проблема з'ясування походження як рукописного, так і друкованого слова має для кожного народу принципове значення, оскільки йдеться про стан розвитку культури цього народу, його роль у загальноцивілізаційному поступі людства. Надто ж для українців. Адже сама історія української книги як найголовнішого чинника культури в умовах багатолітньої бездержавності нації дає, за словами Олександра Лотоцького, багато матеріалу для роздумів на тему про непереможність культурних прагнень народу, що пробудився до свідомого національного життя.

Сталося так, що протягом тривалого часу, передусім з причин політичного характеру, розробка цієї важливої теми перебувала під особливо пильним контролем. На початку -- державних чиновників Російської імперії, а згодом -- і радянської. Історія українців, таким чином, писалася не вітчизняними вченими. До того ж, поза межами України, здебільшого в Петербурзі й Москві. І все ж у контексті об'єктивних пошуків витоків друкарської справи українці робили свої спроби, хоча не цілком вдалі і не завжди сміливі. Показовими у цьому плані є дослідження Михайла Максимовича та Миколи Костомарова.

Звідси -- й існування двох, цілком протилежних, підходів, а отже й різного ступеня науковості концепцій щодо вивчення й інтерпретації зазначеної проблеми.

За тоталітарного режиму колишньої радянської імперії концепція виникнення і розвитку українського друкованого слова розроблялася далеко не об'єктивно. В радянській науці домінувала затверджена в Москві ідеологічна схема, за якою українська освіта, наука, культура нібито завжди розвивалися лише в тісному взаємозв'язку з російською, до того ж, постійно вважалися другорядними, принагідними, позбавленими самостійних ознак. Ця схема у 30-х роках набула образної метафори у вигляді стовбура-дерева з трьома його відгалуженнями, що символізували єдність і взаємозалежність трьох слов'янських народів -- російського, українського і білоруського.

За такою образною теорією серцевину цього дерева -- його стовбур, коріння якого сягало часів Київської Русі, -- беззаперечно присвоювала Росія. А два його відгалуження, що проросли, за цією схемою, лише в XIV столітті, віддавалися Україні й Білорусі.

Ось чому протягом усіх підрадянських років початки виникнення української мови, літератури, культури в цілому, як і самої української історії, дозволялося розглядати саме з XIV століття. Все, що не "вписувалося" в таку ідеологічну схему, ще донедавна вважалося антинауковим, а отже, шкідливим. А політично незаангажовані вчені, які відважувалися своїми чесними і глибоко науковими розвідками прямо висловити своє бачення проблеми, оголошувалися лютими ворогами свого народу з наступною забороною їхніх творів. У відповідності до наведеної ідеологічної метафори протягом останніх більш ніж вісімдесяти років українські науковці змушені були повторювати в різних варіантах єдиний постулат щодо виникнення українського друкованого слова.

Сутність російської (радянської) концепції започаткування українського друкарства полягає в наступному: після заснування першої друкарні в Росії в 1564 році (рік виходу "Апостола" в Москві) перший російський друкар Іван Федоров (Федорович) через вісім років, прибувши через Білорусь в Україну, до Львова, засновує там друкарню і 1574 року видає "Апостола". Ця дата і визначалася початком заснування українського друкарства.

Таким чином, згідно з цією концепцією, друкарство на українські землі прийшло з Росії. Принесене воно було російським першодрукарем Іваном Федоровим (Федоровичем, Хведоровичем) після того, як прогресивний винахід ствердився в Москві. Виходило, що українці змогли долучитися до дивовижного витвору людського розуму -- друкарського верстата -- знову ж таки завдяки "старшому братові".

Іван Огієнко дає таку послідовність розвитку друкарської справи серед слов'янських народів:

чехи -- 1478;

українці -- 1491;

чорногорці -- 1493;

поляки -- кінець XV століття,

білоруси -- 1517;

серби -- 1553;

росіяни -- 1564;

болгари -- 1641.

Таким чином, українці другі після чехів у слов'янському світі запровадили в себе друкарство. Більше того, на противагу, скажімо, Росії, де діяльність друкарень була повністю підконтрольна Синоду церкви, одним із пунктів (п. 8) Гадяцької угоди 1658 року гетьмана України І. Виговського з польським королем спеціально було передбачено волю українського друку: "Колегії, школи, друкарні, скільки їх буде потрібно, вільно засновувати, вільно науками займатися і друкувати різні книжки ".

Професор Іван Огієнко, будучи надзвичайно ретельним і відповідальним у відборі й аналізі емпіричних даних, формулюванні наукових висновків, неодноразово наголошував на необхідності додаткових детальних досліджень чи ґрунтовної перевірки деяких тез, припущень, зроблених ним і його попередниками. Не маючи доступу до багатьох джерел, він не міг віднайти підтвердження фактів існування дофедорівського друкарства саме на Галичині. Але в той же час ніби вказував своїм послідовникам "куди саме треба в першу чергу прикласти більшої праці", сподіваючись, що названі ним джерела, визначені віхи українського друкарства спонукатимуть до появи "більшого числа спеціальних і ґрунтовних розвідок з тих питань, які я лише поверхово намітив".

Прийшовши на українські землі із Заходу у другій половині XV століття і, потрапивши на благодатний грунт, друковане слово почало поступово утверджуватися, стаючи конкурентом рукописних книжок, а згодом і витісняючи їх.

Серед найголовніших осередків раннього українського друкарства можна виділити такі:

- галицько-волинське;

- києво-печерське;

- чернігівське.

З поступовим просуванням друкарської справи з Заходу на Схід могутнім видавничим осередком початку XVII століття став Київ, зокрема його Києво-Печерська друкарня. Не один раз за непросту й довгу історію свого розвитку вона зазнавала злетів і спадів, але незаперечним є факт: тут створювалися на віки справжні шедеври книжкового мистецтва, звідси ширилося на весь світ мудре й виважене друковане слово, створене й увічнене його талановитими творцями із вченого гуртка перших печерських друкарів -- Єлисея Плетенецького, Захарії Копистенського, Петра Могили, Памви Беринди, Йосипа Кириловича, Іова Борецького, ЛаврінаТустановського та багатьох інших. З лаврських першодруків вчилися видавничої справи майстри з Новгород-Сіверського та Чернігова, Харкова та Полтави.

Лаврські першодруки стали першими з українських книжок, які офіційно почав забороняти царський уряд, починаючи з 1686 року, спочатку для ввезення в Москву й Петербург, а потім і для поширення по всій Росії. Саме з діяльністю друкарні Києво-Печерської лаври пов'язана поява першого антиукраїнського цензурного акта, підписаного 5 жовтня 1720 Року Петром І. Друкування книжок у Києві заборонялося передусім через те, що тут їх "печатают несогласно с велико-Россійскими печатми", тобто тогочасною українською мовою.

Які ж ті книги, що першими побачили світ у щойно заснованій друкарні Києво-Печерської лаври? Був це Часослов, що вийшов друком через рік після перевезення друкарні із Стрятина -- наприкінці 1616 року. Все оформлення цієї книги, починаючи від шрифту і закінчуючи різноманітними заставками, ініціалами, кінцівками, повністю схожі на випущений на цьому ж друкарському обладнанні у Стрятині ще 1604 року Служебник. Маємо, таким чином, ще одне підтвердження галицького походження друкарні Києво-Печерської лаври.

Майже одночасно з Часословом у друкарні приступили й до повного Анфологіона, але робота над цією книгою тривала після того ще три роки. Розкішно прикрашений грубезний том більше ніж на тисячу сторінок побачив світ у січні 1619 року.

З видань лаврської друкарні, якими щоденно опікувався Єлисей Плетенецький, варто окремо виділити одну з багатьох книг не церковного, а світського призначення -- "Вірші на жалостний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного". Автором її є тодішній ректор Київської братської школи Касіян Сакович. Ці вірші були виголошені двадцятьма спудеями (студентами) цієї школи під час похорону славного українського гетьмана 10 квітня 1622 року, що відбувся в Київському братському монастирі.

На противагу попереднім лаврським виданням, ця книга не відзначається розкішним оформленням. І на те були поважні причини, адже готувалася вона до друку відразу ж свіжими слідами жалобної події. Але навіть за таких умов тут було вміщено надзвичайної ваги й цінності ілюстративний матеріал, який згодом став передруковуватися в інших книгах, особливо тих, які присвячувалися українській історії. Передусім, це майстерно виконані гравюри на козацьку тематику: штурм козаками турецької твердині -- Кафи, фрагмент атаки великого турецького корабля легкими козацькими човнами-чайками. Це й портрет самого гетьмана Петра Сагайдачного. Зображений він тут верхи на коні із знаком гетьманської влади -- булавою -- в руці і з сагайдаком на боці. А на звороті титульного аркуша вміщено графічне зображення герба Війська Запорозького -- український козак із шаблею на боці і мушкетом за плечима. Герб обведений круглою, у формі візерунка, рамкою. Такий знак був і на козацьких печатках, і на похідних прапорах. В одному з віршів, уміщених біля цієї гравюри, говориться, що цей козак-лицар, який завжди готовий мужньо битися за "вольность" своєї Вітчизни, заслужено є гербом славного Війська Запорозького.

Найсприятливішою і найрезультативнішою порою в діяльності Києво-Печерської друкарні був період від початку її заснування до 1648 року. Це була справжня доба розквіту цієї друкарні, коли одна за одною, все більшими накладами, все в кращому оформленні випускалися унікальні книги і швидко розходилися по всіх-усю-дах. Київські книги передусім міцно завойовували свої позиції в Росії. За змістом і неповторною оздобою вони практично не мали рівних поміж московських і петербурзьких друків. Скажімо, в 1669--1672 роках Києво-Печерська друкарня завдяки наполегливості архімандрита Інокентія Гізеля домоглася відкриття в Москві своєї власної книгарні, де досить добре йшла торгівля київськими виданнями.

Помітно щирилася українська книга не лише в цілій Росії, а й у Молдавії. Власне, й тамтешнє друкарство було засноване завдяки підтримці Києво-Печерської лаври. На знаменитій грецькій горі Афон, де здавна облюбували місце для своїх скитів ченці -- вихідці із слов'янських країн, печерські видання також були в особливій пошані.

Після приєднання України до Росії друкарі Києво-Печерської лаври старалися не звертати уваги на все більш погрожуючі вимоги й попередження з Москви щодо обмеження своєї діяльності. Навіть після остаточного перепідпорядкування Київської митрополії з-під влади костянтинопольських патріархів до Московської патріархії, що сталося після ганебного торгу Москви з Константинополем 1686 року, києвопечерські друкарі вперто продовжували зазначати на титулах своїх богослужбових книг, що вони вийшли "в Лаврі Печер-ській, Ставропігії Святійшого Вселенського Константинопольського Патріарха". Незважаючи на неодноразові вимоги Москви щоразу одержувати дозвіл на кожен друк чи передрук книги, а також присилати до Москви для контролю підготовлені до друку примірники, Києво-Печерська друкарня й далі робила свою справу без усіляких погоджень.

"Тиха війна" між Синодом Російської православної церкви і Києво-Печерською лаврою тривала аж до 1720 року, поки непокірну друкарню і її мужніх друкарів остаточно не прибив спеціальний указ Петра І про заборону українського друку. Цей недоброї пам'яті грізний царський указ вийшов 5 жовтня 1720 року. І його по праву можна вважати першим антиукраїнським цензурним актом, яким починалася багаторічна боротьба цілої державної машини тодішньої Російської імперії не лише проти волі українського друку, айв цілому проти самої української мови -- мови багатомільйонного українського народу.

До становлення і ствердження видавничої справи на теренах нашої держави були причетні сотні, тисячі різних за житейськими долями, суспільними, релігійними і просто людськими якостями особистості. Входили ці люди в історію по-різному. Хто -- переконливим служінням справі, щирою вірою в потрібність і важливість її божественного призначення, її просвітницького, "будительського" начала, хто -- з корисливих міркувань. Одне беззаперечне: переважна більшість тих, хто чесно і самовіддано виорав на довгій ниві українського друкарства першу борозну, хто засіяв у неї свої мудрі зерна-сторінки, вічно будуть, за влучним висловом Івана Огієнка, "світильниками невсипущими" для все нових і нових поколінь нащадків на їхній непростій дорозі до світла, знань, справедливості й добра.

Людей, які творили досі небаченим способом книги, називали здебільшого друкарями або книжниками. Вже всередині свого цехового товариства вони ділилися на справників, дереворитників, металоритників, складачів, коректорів, редакторів, управителів. Про те, яким був склад працівників, скажімо, друкарні Києво-Печерської лаври на початку XVII століття, засвідчує запис в „Імнології" від 1630 року:

"Ієродиякон Ісая -- типонадзиратель;

інок Артемій -- блюститель;

Стефан Беринда -- типограф;

Нафан Зінкевич -- наборщик;

Димитрій Захарієвич -- столпоправитель;

Парфеній і Михаїл Фойнадські -- ізобразителі;

Павел Макарієвич і Федор Кипрієвич -- батирщики;

Леонтій Ієрусалимович -- письмоліятель;

Памво Беринда -- типокароводець;

Тарасій Земка -- типоправитель ".

Чіткого поділу обов'язків на початку не було: один працівник мусив поєднувати в собі кілька функцій. Тому до тих, хто відважувався переступити поріг друкарні, виставлялися особливі вимоги. Годі вже говорити за того, хто сам брався за створення друкарні -- це мав бути універсаліст за знаннями, наділений здібностями як до гуманітарних, так і технічних наук. А ще -- аби мав дар Божий до писання, до Слова.

За походженням і освітнім рівнем давніх українських друкарів умовно можна розділити на три групи:

- вихідці з міщанського середовища;

- вихідці з релігійного середовища;

- діячі освіти, науки, письменники.

Одним з основних недоліків рукописно-друкарського книгописання було те, що в умовах невдосконалення розроблення граматики мови, відсутності єдиних правописних норм переписувачі нерідко покладалися на свій досвід. Окрім цього читання текстів ускладнювалося, бо, згідно з рукописною традицією, нерідко кінцеві склади, а то й ціле останнє слово в реченні каліграфи писали над попереднім словом. Цю традицію на певний час продовжили і перші друкарі: коли Рядок виходив довшим за визначену ширину шпальти, його закінчення набирали меншим розміром шрифту над попереднім рядком. Нерідко через це опускали окремі літери.

Серед нововведень, які спонукало друкарство в подальшому удосконаленні видавничої справи і редагування, можна навести такі:

1. Друкарство започаткувало чіткість і послідовність у розстановці в тексті відповідних розділових знаків. На початку ставилася лише крапка. Згодом в арсеналі шрифтових гарнітур стали з'являтися й інші розділові знаки: коми, тире, оклики,запитання, лапки.

2. На етапі раннього друкарства редактори стали запроваджувати на початку окремих слів вживання великих літер (у рукописній практиці велика літера вживалася лише на початку розділу або якогось цілого уривку).

3. Обов'язковим елементом друкованих видань стає наскрізна нумерація (пагінація) сторінок. Для виділення основного і додаткового тексту редактори нерідко нумерували окремо передмови. Водночас творці ранніх друків зберегли на певний час започатковану рукописними майстрами традицію зазначення своєрідних сторожових слів -- кустодів -- наприкінці сторінки і на початку наступної.

4. В наукових виданнях з'являються посилання. Висловлюючись сучасною видавничою термінологією, з'являються елементи апарату видання, які роблять книгу зручнішою в користуванні, наповнюють текст додатковою інформацією. Особливо ця тенденція посилюється після наукових видань Іоаникія Галятовського.

Знаменитий ручний друкарський верстат, яким його створив у середині XV століття талановитий німець Йоган Гутенберг, з певними видозмінами у своїй конструкції, вірою й правдою служив творцям книг у різних країнах світу практично до кінця XVIII -- початку XIX століття. Відтак з'являються перші друкарські машини, які започаткують у недалекому майбутньому появу цілого комплексу нового друкарського обладнання.

Таким чином, на зміну друкарства як ремесла приходить окрема галузь промисловості -- поліграфія. Вона перебрала на себе друк усіх видів видавничої продукції: книг, періодики, плакатів, буклетів, формулярів, печаток, етикеток, пакувальних засобів.

Саме на цей час припадає процес відокремлення видавничої справи від поліграфії. Віднині ці два взаємно залежні підрозділи -- видавництва і поліграфічні підприємства -- стали розвиватися автономно.

Цензура, в широкому розумінні слова означає нагляд за друком з метою попередження шкідливих, з точки зору уряду, друкованих творів. У вужчому значенні цього поняття маються на увазі заклади, яким спеціально доручено такий нагляд.

Причиною запровадження з боку уряду такого нагляду за друком книжок у Російській імперії стала... діяльність друкарень в Україні. Справа втому, що одна-єдина друкарня, що виникла в Москві за Івана Грозного й існувала до кінця XVII століття, була на утриманні самої влади, виконувала лише її замовлення. Отож, ніякої потреби в цензурі тоді не було.

В інших умовах розвивалася ця справа в Україні. Українські гетьмани своїми універсалами віддавна забезпечували на підпорядкованих ним територіях волю друку. Так, в одному з пунктів Гадяцької угоди, підписаної Іваном Виговським з поляками, спеціально гарантувалася воля і незалежність українських друкарень: "Колегії, школи й друкарні, скільки їх буде потрібно, вільно засновувати, вільно науками займатися і друкувати різні книжки".

"Розгромний" висновок створеної Олександром II спеціальної комісії щодо "смертельно небезпечного" для Російської імперії друкування книжок українською мовою спонукав його підписати в травні 1876 року в німецькому містечку Емсі, де цар перебував з родиною на відпочинку, черговий антиукраїнський цензурний циркуляр. Тому й одержав він пізніше назву Емського. Цей документ таємно був переданий до Головного управління у справах друку, а звідти розійшовся в усі кінці імперії -- до всіх цензурних комітетів, цензорів, губернаторів, начальників друкарень.

В Україні настав, таким чином, найгнітючіший, найтрагічніший 30-літній період реакційної цензури. Дедалі важче доводилося українському друкованому слову пробиватися крізь цензурні й поліцейські рогатки до читача. Закривалися українські часописи, зазнавали переслідувань ті, хто мав причетність до друку, поширення чи й навіть читання книжок українською мовою.

Саме на цей період припадає особливо "плідна" діяльність двох маловідомих поки що в нашій історії антиукраїнських інституцій -- Київського Тимчасового комітету у справах друку та Київського окремого цензора з іноземної цензури. Ці управління були безпосередньо підпорядковані двом провідним центральним відомствам міністерства внутрішніх справ у Петербурзі -- Головному управлінню у справах друку та центральному комітету з іноземної цензури -- і мали практично ніким не обмежені повноваження в Україні що до того "пущать" чи "не пушать" до Друку або щодо поширення серед українського населення будь-якої україномовної книжки, листівки чи періодичного видання.

Процедура отримання дозволу на друк була довгою і принизливою. Крізь недремне цензурне око практично не могла пройти жодна фраза, жодне слово, в якому був би бодай найменший натяк, скажімо, на історичне минуле українського народу, згадка про когось із національних героїв чи спроба захисту рідної мови. Питання про такі рукописи або щойно видані без дозволу цензурного відомства книжки негайно виносилися на засідання комітету, де ретельно фіксувалися всі "огріхи", і надсилалися письмово до Петербурга для "предварительного испрошения по сему предмету указаний Главного управления".

Вже 1907 року з метою обмеження ввезення україномовної літератури з Галичини до Росії особливим циркуляром було запроваджене непомірно високе мито (по 17 рублів за пуд). Ще жорсткіші обмеження введені додатково у 1909 році. Приводом посилення цензурного тиску на українське друковане слово послужили два документи тодішнього міністра внутрішніх справ П. Столипіна у 1910 та 1911 роках.

60-ті роки

Найпомітнішою в цей період була діяльність видавництва П. Куліша в Петербурзі, циркуляру заснованого ще 1857 року. З 1860 року тут розпочинаються регулярні випуски "Сільської бібліотеки" (вийшло 39 книжок-метеликів з кращими творами українських письменників). В цьому ж видавництві побачили світ "Граматка" П. Куліша, шість томів "Сочинений и писем Гоголя", альманах "Хата", журнал "Основа". Видавництво змушене було припинити працю наприкінці 60-х років.

В цілому ж, за даними покажчика національної бібліографії "Україномовна книга. 1798-1916" протягом цього десятиріччя побачило світ 178 назв книг, значне їх число -- до виходу Валуєвського циркуляру.

70-ті роки

Початок 70-х років вважається коротким перепочинком в історії існування української видавничої справи, коли стала можливою на короткий час діяльність Південно-Західного відділу Російського Географічного Товариства з широкою видавничою програмою та поява кількох нових українських видавництв. Більшість же з 233 назв україномовних видань, що з'явилися за це десятиліття, друкувалися поза межами Російської імперії -- у Львові ("Галицько-Руська матиця", Товариство імені Т. Шевченка), Чернівцях, Відні (видавництво С. Подолинського), Женеві (видавництво М. Драгоманова).

80-ті роки

Цей період для українського друкованого слова був вимушеним антрактом. З метою компрометації української літератури та її кращих представників цензура свідомо пропускає лише примітивний непотріб типу водевілів та пісеньок, де висміюється українство, мова його народу.

90-ті роки

Видавництво Б. Грінченка. Створене 1894 року в Чернігові, ставило цілллю видання науково-популярної і художньої літератури для народу кращих українських авторів -- Т. Шевченка, П. Грабовського, Ю. Федьковича. Всього вийшло 50 назв.

Видавництво "Вік". Засновують 1896 року у Києві О. Лотоцький, С. Єфремов, В. Доманицький, Ф. Матушевський,

2 серпня 1914 року -- буквально другого цензури дня після початку Першої світової війни -- російська влада в Києві забороняє видавати газету "Рада". Така ж доля незабаром спіткала і журнал "Українська Хата". А вже з початком наступного року, за наполяганням військових, спеціальним розпорядженням київського губернатора призупинялася діяльність усіх редакцій газет, що виходили "на малоросійському наріччі". Під це розпорядження потрапила ціла низка періодичних друкованих органів, що утворилися після обнародування царського маніфесту від 17 жовтня 1905 року, зокрема найтиражніші місячники "Літературно-Науковий Вісник", "Україна", "Дзвін", "Світло", "Молода Україна" та інші.

Спроби властей у черговий раз накинути пута на українське друковане слово, скориставшись військовим станом.

Провідні історики радянської доби настирливо підкреслювали у своїх працях, що розгляд будь-якого питання, в тому числі й видавничої справи, в Україні відразу ж після жовтневих подій 1917 року має пов'язуватися винятково з тріумфальним ходом радянської влади, що "процес становлення і розвитку української радянської книги характерний її тісним зв'язком з життям і боротьбою трудящих нашої країни за перемогу влади Рад, за побудову соціалізму і перехід до будівництва комуністичного суспільства".

Це -- цитата з розкішно оформленого академічного видання, присвяченого 400-літтю російського книгодрукування, що побачило світ за редакцією члена-кореспондента АН УРСР П. Попова у київському видавництві "Наукова думка" 1965 року під назвою "Книга і друкарство на Україні". У цьому ж виданні є ще одне відверте зізнання про те, як саме забезпечувався "тріумфальний хід радянської влади" у контексті становлення нової системи, пов'язаної з творенням і тиражуванням друкованого слова.

Нормальний, демократичний процес становлення українського друку, що століттями заборонявся, був зупинений зі вступом до Києва у січні 1919 року російських військ армії генерала Муравйова. у рішенню більшовицького уряду знаходимо в публікаціях тодішнього заступника наркома освіти Яна Ряппо. Ось витяг з офіційного друкованого органу "Шлях освіти": "Ці підручники визналися аполітичними, у них відсутній матеріалістичний світогляд та, навпаки, наявний підхід авторів з антимарксистської точки зору". Забігаючи наперед, варто підкреслити, що й через сім років "тріумфальної ходи радянської влади" цей же Ряппо заявив: "Якщо зробити генеральний огляд, загальну оцінку наших підручників у напрямку їх відповідності новим типам шкіл, шкільних програм і методам роботи, то ми не маємо ще таких підручників, що цілком відповідали б вимогам часу... Підручники з математики далекі від марксистського підходу".

1922 року для організації систематичної і повсюдної роботи щодо ревізії випущених раніше видань при наркомосвіти України створюється Центральна комісія по вилученню літератури. Незабаром на місця розсилається спеціальна "Інструкція по вилученню шкідливої літератури з читалень, книгарень та кіосків книгодруку".

Якщо в перші роки радянської влади рішення про заборону використання виданих книг чи публікацію нових приймали до друку видань здебільшого комісари при освітніх установах і закладах, то з утворенням 6 жовтня 1922 року Головного управління з питань літератури та видавництв, що на практиці отримало скорочену назву Головліт, таку функцію перебрала на себе нова цензурна установа, об'єднавши під одне управління всі види тотального контролю за друком.

Як зазначає дослідниця початкового етапу становлення радянської цензури А. Горчева, заборонялися і знищувалися, спалювалися і списувалися, відправлялися в спецсхрони мільйони книг і газет, географічних карт, платівок, кіно-і фотоплівок. Необхідність знищення інформації пояснювалася класовою боротьбою та ідеологічним контрольно-тимчасовим заходом.

Другий приклад стосується долі десятків тисяч унікальних книг, видрукуваних у різний час Києво-Печерською друкарнею. Напередодні ліквідації Лаври, аби ні віруючі, ні науковці не користувалися більше цими друками, іменем радянської влади значну кількість книг розброшурували з метою продажу їх на макулатуру. Сотні людей з болем у серці спостерігали, як у магазинах споживчої кооперації у ці безцінні рукописні і друковані аркуші цупкого крейдяного паперу, на яких були увічнені слова зі Святого Письма, продавці загортали оселедці й халву...

Поширеними були випадки розсипання в друкарнях вже зробленого набору майбутніх книг. Причому, тексти багатьох з них були цілком нейтральними або й далекими від політики.

Наступним кроком радянської влади в галузі видавничої справи стало поступове та експропріація закриття діючих видавництв. Менші видавництва занепадають відразу. Дещо довше трималися знані вже в Україні "Час", "Друкарь", "Криниця", "Дзвін". Деякі з них оживилися в умовах непу, коли більшовики дозволили діяльність приватних видавництв (тоді "Друкарь" змінив назву на "Слово"), однак цей процес тривав недовго, що призвело до остаточної ліквідації "дорадянських" видавництв.

Наклади видань відновлених на період непу приватних видавництв вже не були такими високими, як раніше. Населення, що купувало книжки, особливо інтелігенція, ставало все біднішим. До того ж, руйнувалася створена мережа поширення книг у глибоку провінцію.

Справжня руїна українського книговидання припадає на *920 рік, коли слідом за закриттям видавництв влада ліквідовує й ті осередки, де вони накопичували, зберігали і продавали свою продукцію. Чи не першою "впала" книгарня "Освіта", що містилася в будинку Київського губернського земства. За нею закриваються книгарні "Часу", Друкаря", "Криниці", Дзвону". До літа книготоргівля була розгромлена, всі книжкові магазини націоналізовані. Заборонялася й приватна торгівля. Скажімо, у збереженій книгарні "Дніпросоюзу" книги можна було купувати лише оптом.

Першим законодавчим актом радянської законодавчої влади, який цілковито стосувався видавничої справи, був "Декрет про державне видавництво", підписаний головою Ради наркому у Москві 11 січня 1918 року. Дія його поширилася на українські території дещо пізніше -- з другим взяттям більшовиками Києва взимку 1919 року. ("Декрет про пресу було видано ще 10 листопада 1917 року).

Цей, невеликий за обсягом, документ у загальних рисах декларував політику нової влади щодо видавничої діяльності. Щойно створеній Народній комісії з освіти та Літературно-видавничому відділу доручалося негайно приступити до широкої видавничої діяльності.

Така терміновість пояснювалася в декреті двома чинниками: по-перше, гострим безробіттям серед друкарів і по-друге, книжковим голодом у країні.

Першочерговим завданням державних видавництв декрет встановлював випуск "дешевих народних видань російських класиків"..

Для керівництва видавничою справою 18 січня 1919 року створюється Видавниче бюро при Народному комісаріаті освіти, яке, за зразком Росії, переходить у справою безпосереднє відання Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК). 20 грудня 1919 року на засіданні Всеукраїнського революційного комітету, яке проходило в підмосковному Серпухові, прийнято рішення про створення Відділу друку та пропаганди. Через два місяці -- 21 січня 1920 року -- відділ перейменовується на Всеукрвидав. Це був центральний орган при ВУЦВК, на який було покладено, згідно з розробленим положенням, обов'язки керувати видавничою справою в Україні, розпоряджатися поліграфічною базою, розподіляти папір, створювати й закривати видавництва.

Перше радянське видавництво було відкрите у Києві у лютому 1918 року. Тоді більшовики, захопивши на короткий час столицю, встигли створити "Видавництво щ0 робітничо-селянського уряду України ", націлізовавши приватну друкарню Лубковського. Проіснувало до визволення Києва військами Центральної Ради.

Таким чином, сформувалася типологія видавництв за приналежністю до засновників: державні, партійні, військові. Першим у цій ієрархії був Всеукрвидав -- не лише як керівний орган, а й як головне видавництво. На початок 1923 року радянська влада розгорнула в Україні діяльність близько 50 видавництв. Географія їх була такою: Київ -- 19, Харків -- 17, Одеса та Катеринослав -- по 6.

На кінець грудня 1930 року в республіці формується типологія видавництв за тематичним напрямком літератури, який визначався для кожного як профільний:

- твори основоположників марксизму-ленінізму, партійна і суспільно-політична література ("Пролетар");

- технічна література (Держтехвидав);

- книги з питань сільського господарства і агротехніки (Держсільгоспвидав);

- підручники і методична література для вчителів ("Радянська школа");

- масова політична і професійна література ("Український робітник");

- художня література ("Література і мистецтво");

- військова, спортивна література ("На варті");

- медична та природознавча література (Держмедвидав);

- дитяча, юнацька та комсомольська література ("Молодий більшовик").

Цю типологію склали в основному видавництва, що входили до Державного видавничого об'єднання України (ДВОУ)-і хоча це об'єднання через чотири роки розформувалося, визначена спеціалізація видавництв, які стали працювати самостійно, в основному зберігалася й надалі.

Напередодні Другої світової війни структура видавництв в Українській РСР мала дещо інший вигляд. З юридичного боку типологія видавничої системи визначалася функціонуванням двох типів видавництв: оформлених і неоформлених.

До першої групи відносилися ті видавництва що були оформлені як самостійні творчо-виробничі підприємства, друкована продукція яких мала загальнореспубліканське значення і поширювалася зокрема й через книготорговельну мережу. Такими були: видавництво Академії наук, Сільгоспвидав, Літвидав, Держвидав, "Мистецтво", "Молодий більшовик" (пізніше -- "Молодь"), "Політлітература" при ЦК КП(б)У, "Радянський письменник", Укрмашвидав, Укроргвидав Міс-Цевпрому, Держфінвидав, Юрвидав, Металвидав, Нацмен-видав.

До другої групи відносилися видавничі підрозділи різноманітних відомств, організацій, міністерств другого порядку, які не маючи юридичного статусу, здебільшого випускали літературу відомчого характеру. Це передусім видавничі відділи партійних, комсомольських, адміністративно-судових, військових, торговельно-заготівельних, фінансових, обліково-атистичних, книготорговельних, краєзнавчих, літературні видавництва органів охорони здоров'я, народної освіти та ін.

Нинішні ж літописці сучасності, аналізуючи складні й суперечливі процеси нашого буття "гарячими слідами", свідками й учасниками яких вони є самі, попри запрограмовану неупередженість, об'єктивно не можуть позбавитися певного нальоту пристрасності й суб'єктивізму. Тому й з'являлися в періодиці такі діаметрально протилежні терміни й визначення як "парад суверенітетів" і "період втрачених можливостей", "остання спроба утвердження української незалежності" і "загроза втрати України".

Період розвалу найбільшої і найтривалішої в часі її існування російської радянської імперії та становлення на її теренах самостійних держав призвів до корінної ломки в усіх сферах суспільного, економічного й духовного життя, що породило в свою чергу надзвичайно велику кількість проблем. Надто ж у культурно-духовній і освітньо-науковій галузях, зосібно і в такій специфічній ділянці як видавнича справа.

На етапі становлення нової системи видавничої справи в Україні ці проблеми доцільно розглянути в кількох аспектах, а саме: організаційному, законодавчому, тематичному, мовному і географічному.

До здобуття Україною незалежності в 1991 році існувало 25 державних видавництв.

Якщо за радянських часів видавничу структуру складали лише видавництва і друкарні системи колишнього Держкомвидаву та кілька малопотужних відомчих видавництв (розміщених, як правило, у столиці та найбільших обласних центрах), то сьогодні її активно й постійно поповнюють нові потоки суб'єктів видавничої діяльності.

Якою ж виглядає нині структура видавництв України за головними типологічними ознаками?

За формою власності. Серед найпоширеніших можна виділити:

- державні видавництва;

- приватні видавництва, засновані на власності окремого громадянина України, з правом найму працівників;

- колективні видавництва, засновані на власності колективу, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської та релігійної організації;

- спільні видавництва, засновані на базі об'єднання майна різних власників;

- видавництва, засновані на власності юридичних осіб. За підпорядкованістю. Це -- самостійні видавництва різних форм власності, а також підрозділи різноманітних підприємств, установ і організацій з правами видавничої діяльності. В останньому сегменті картина виглядає особливо строкатою:

- фірми;

- асоціації;

- спільні підприємства;

- приватні підприємці;

- редакції газет і журналів;

- редакційно-видавничі підприємства;

- поліграфічні підприємства;

- наукові організації;

- науково-дослідні інститути;

- навчальні заклади;

- громадські, релігійні організації та товариства.

Усього в Україні на початок нового тисячоліття їх налічувалося понад 1500 (проти 705 у 1996 році).

Відпрацьована в Україні десятиліттями система книгорозповсюдження, яка давала з змогу через мережу об'єднання "Укркнига» донести друковане слово до найвіддаленішого сільського магазину, на початку 90-х років XX століття розвалилася. Перед видавництвами та видавничими організаціями виникла потреба створення альтернативної дистрибуційної мережі, пошуку нових форм і методів роботи з потенційним покупцем, замовником чи споживачем друкованої продукції.

Мережа продажу друкованих видань в Україні на початок третього тисячоліття мала таку структуру:

- відділи маркетингу видавництв;

- книжкові магазини різних форм власності;

- книготорговельні фірми;

- дрібнооптові книготорговельні організації;

- лотки й кіоски з продажу друкованої продукції;

- інтернет-магазини;

- книжкові базари;

- книжкові ярмарки;

- книжкові клуби;

- прямий продаж без посередників;

- фізичні особи-книгоноші;

- книжкові відділи непрофільних торговельних підприємств;

- відділи "книга-поштою" при фахових періодичних виданнях.

З набуттям Україною незалежності поступово усталена система почала руйнуватися. Сліпо копіювати нові видавничі стандарти Російської держави виявилося недоцільно з кількох причин. Передусім, політичного характеру. З іншого боку, "прилаштувати" старі радянські стандарти до нових умов, у яких розвивається українське книговидання, сьогодні практично неможливо, бо критерії й методика, на яких вони базувалися, більшою мірою мали відношення до політичної безпеки колишньої радянської імперії й аж ніяк не до інтересів авторів, читачів та видавців. Про розумне використання досвіду західного книговидання в цих документах і не йшлося.

Тому цілком закономірним було створення в середині 90-х років XX ст. при Державному комітеті із стандартизації, метрології та сертифікації України Технічного комітету за номером 101 (ТК--101) "Технологія поліграфії". Перед цим підрозділом постало завдання здійснювати організацію й підготовку до затвердження державних стандартів України в галузі видавничої діяльності, формних і друкарських процесів високого, офсетного, спеціальних видів друку та брошурувально-палітурних процесів книжкового і газетного виробництв.

Структура цього Комітету включає чотири підкомітети і одну робочу групу. Підкомітети: "Видавнича діяльність", "Технологія книжкового виробництва", "Технологія газетного виробництва", "Технологія спеціальних видів друку". Окрема робоча група має назву "Бланки цінних паперів і документів суворого обліку".

Таким чином, розробкою видавничих стандартів покликаний займатися окремий підкомітет, створений на базі Національного науково-виробничого об'єднання "Книжкова палата України". Проте потужності цього комітету є недостатніми. Зволікання із розробкою нових стандартів для видавничої справи в Україні негативно позначається на загальній культурі, перешкоджає залученню вітчизняної друкованої продукції до загальносвітової книжкової скарбниці й ідентифікації держави чи конкретного видавця в цьому книжковому морі.

Частка вітчизняної книги на внутрішньому ринку за роки української незалежності невпинно скорочувалася. Якщо 1999 року у вільний продаж надійшло (без врахування видань за держзамовленням та відомчих для службового користування) близько 9 млн. примірників книг, то 2000 року -- на мільйон менше. Для порівняння варто навести показники сусідів: у Польщі -- 150, у Росії -- 300 млн. примірників книг за один рік.

Зрозуміло, що внаслідок нестачі вітчизняної книги цей вакуум активно заповнюється книжковою продукцією, випущеною тими ж сусідами. А це, за даними лише митних органів, -- близько 55 млн. книжок, які щороку завозяться в Україну для перепродажу передусім з Росії та Білорусі.

І ще одна вражаюча цифра: щорічно з України відпливає близько 400 млн гривень у кишені передусім російських видавців і поліграфістів, які надійно і не без підтримки доморощених владних покровителів окупували український ринок. Отож, ідеться про пряме інвестування зарубіжного виробника. І це за умов, коли вітчизняна поліграфія задихається від нестачі інвестицій.