Документування видавничої діяльності (на прикладі видавництва "Лугань")

Видавнича діяльність, історія її розвитку та сучасні проблеми. Головні завдання документознавства. Дослідження видавничої сфери українського суспільства в умовах кризи. Характеристика і практичні аспекти документування видавничої діяльності видавництва.

Рубрика Журналистика, издательское дело и СМИ
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 16.01.2012
Размер файла 3,7 M

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Тема курсової роботи «Документування видавничої діяльності (на прикладі видавництва "Лугань")».

Видавнича справа -- вид людської діяльності, галузь економіки, що спеціалізується на підготовці, створенні і масовому розповсюдженні інформації, друкарської, музичної продукції і інших видів контента.

Спочатку видавнича справа була пов'язана з друкуванням і розповсюдженням книг, журналів, брошур, газет, буклетів, художніх альбомів, нотних видань, візиток і листівок.

З появою цифрових інформаційних систем і Інтернету масштаби видавничої діяльності розширилися і тепер включають електронні ресурси, такі як, електронні версії книг і періодичних видань, а також веб-сайты, блоги, довідкові системи на електронних носіях, аудио-, відеодиски, касети, комп'ютерні ігри.

Класична видавнича діяльність включає: створення твору, пошук авторів, розвиток, придбання авторських прав, графічний дизайн, виробництво -- друк (і його еквіваленти в електронній формі), а також маркетинг і розповсюдження газет, журналів, книг, літературні твори, музичні твори, програмного забезпечення і інших робіт, присвячених інформації, у тому числі в електронних ЗМІ.

Актуальність теми зумовлюється потребою вивчення процесів документування видавничої діяльності, яке раніше не розглядалось.

Необхідність дослідження обраної теми саме в відсутності спеціального дослідження, яке б містило комплексний аналіз документування видавничої діяльності.

Поняттям видавнича справа визначається сфера суспільних відносин, що поєднує в собі організаційно-творчу та виробничо-господарську діяльність юридичних і фінансових осіб, зайнятих створенням, виготовленням і розповсюдженням друкованої продукції [93].

Мета роботи зумовлює розв'язання низки завдань:

розглянути історико-теоретичні аспекти проблеми дослідження;

розглянути практичні аспекти документування видавничої діяльності видавництва "Лугань";

зробити висновки.

Об'єктом дослідження є видавництво "Лугань".

Предметом дослідження є закономірності розвитку видавничої діяльності, формування та розвитку документування видавничої діяльності.

Історично склалося, що український книготворчий процес періоду СРСР розглядався у загальноросійському та радянському контекстах. Тому публікації багатьох тогочасних вчених не претендують на об'єктивність. Щодо основ видавничої справи та редагування, то певної уваги заслуговують лише теоретичні праці Д. Гнатюка [51], М. Малихіна [68], А. Мільчина [27], Б. Назарова [69].

За останнє десятиліття в Україні з'явилася низка розвідок, що стосуються видавничої сфери років незалежності. Проте, ця тематика досі залишається недостатньо розробленою у новітній історії та культурі України. У своїх працях і статтях вітчизняні науковці торкаються окремих аспектів друкарської справи: формування законодавчої бази; організації та структури сучасного видавництва; статистики друку; частково книжкового маркетингу; частково документування.

Найвагомішою працею, що стосується згаданих щойно проблем, є підручник М. Тимошика “Історія видавничої справи” [85]. Це перше в Україні цілісне монографічне дослідження і навчальне видання, у якому історія книги базується не на застарілих ідеологічних засадах і догматах, а враховує концептуально новий підхід до трактування зародження і розвитку друкованого слова у державі. Надзвичайна цінність названої праці і в тому, що основу окремих тем складає ексклюзивний архівний матеріал, зібраний та опрацьований професором під час тривалих відряджень і наукових стажувань за кордоном. Події викладено у хронологічному порядку. Кожна тема присвячена окремому історичному періоду - від часу появи ранніх осередків рукописної книги на Близькому Сході, в Азії та Європі задовго до Різдва Христового до видавничої справи в незалежній Україні. Для дослідження тенденцій сучасного книговидання суттєвим є виклад останнього розділу зазначеної праці (“Видавнича справа незалежної України на етапі становлення (1990-2003)”), в якому автор зупиняється на важливих проблемах формування законодавчої бази, організації нових видавництв, дає коротку оцінку друкарства у статистичному, географічному, тематичному і мовному зрізах, з'ясовує причини, через які книжкова галузь опинилася у незадовільному становищі.

Розвиток наукового книговидання дослідила Н. Зелінська у монографії “Наукове книговидання в Україні: історія та сучасний стан” [62]. На окремих аспектах випуску науково-популярної літератури зупинилася Е. Огар у статті “Сучасна науково-популярна література: зникнення чи трансформація виду” [80]. Щодо інших тематичних ніш друкарства існують лише окремі статті у періодиці різного спрямування.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що зроблено першу спробу комплексного дослідження документування видавничої діяльності на прикладі видавництва.

видавничий історія документознавство український

Розділ 1. Історико-теоретичні аспекти проблеми дослідження

1.1 Категоріально-понятійний апарат дослідження

Для проведення дослідження «Документування видавничої діяльності» нам необхідно ознайомиться з основними поняттями і термінами, які будуть нас супроводжувати в процесі дослідження.

Почнемо з визначень. Поняття «видавнича справа» має декілька значень, основне з яких (саме загальне) приведене в енциклопедичному словнику по книгознавству: «Видавнича справа -- галузь культури і виробництва, пов'язана з підготовкою, випуском і розповсюдженням книг, журналів, газет і інших видів друкарської продукції» [15].

Проте термін «видавнича справа» може використовуватися як в широкому, так і у вузькому значеннях, як в практичному, так і в теоретичному значеннях. Поняття, близькі за змістом, так чи інакше вбираючі багато аспектів видавничої справи, -- «Книгознавство», «Книжкова справа», «Бібліологія» та ін.

Основними видами друкарських видань є: книга, газета, журнал. При цьому книга є неперіодичним виданням, а газета і журнал -- періодичними. Кожний вид друкарської продукції має свою історію, принципи розвитку, місце в суспільстві і особливості технології виробництва. Найголовнішим, стародавнім і специфічним продуктом видавничої діяльності безумовно є книга.

Головною особливістю книги як продукту людською діяльністю є подвійність її природи: вона, з одного боку, є твором духовної культури, а з іншого -- технології виробництва. З одного боку, книга містить результат творчого процесу, втілений в деяку форму знання, призначену для суспільного розвитку, з іншого вона -- матеріальний об'єкт, річ, виготовлена на підприємстві, на конвейєрі, має фізичні параметри -- вага, об'їм, густина і ін. -- і комерційну вартість.

Термін «книга» походить від грецького слова biblio. (Якщо бути точним, історично вживання склалося в множині -- «книги»). В історичній ретроспективі в це поняття включалося три значення: 1) твір як віддзеркалення змісту; 2) «зшиті в корінці листи паперу різного формату в обкладинці або палітурці» як віддзеркалення форми (вираз з діючого термінологічного стандарту) і 3) частини, розділи більш крупного твору, як віддзеркалення структури (наприклад, «Книги Ветхого заповіту»). Останнє значення з часом втратилося, і залишилися дві іпостасі книги як явища, позначені вище. Характерно, що із стародавніх часів -- в різні епохи, в різних країнах, у різних народів і в самих різних культурах -- значення терміну «книга» повністю співпадають. Це відноситься і до Стародавньої Греції, і до Стародавнього Рима, і до єврейської, і до арабської, і до слов'янської культурам. Чим більше ми поглибимося в поняття «книга», розглядаючи його з філософських позицій, тим більше знайдемо соціально історичних і інших елементів в походженні, функціях і призначенні цього справді унікального явища.

Так, з одного боку, книга містить накопичене знання і відображає людський досвід, з іншою -- сама є чинником розвитку суспільства, тому що впливає на створення нового знання, укріплює і удосконалює прогрес, спонукає до відкриттів, пошукам людей, формує їх світогляд і розвиває його. Книга має і історичну, і сучасну, і футурологічну цінність. Причому іноді для майбутнього вона має більше значення, ніж для теперішнього часу. Вона є популяризатором знання для масового читача, формуючи суспільну свідомість, і одночасно продуктом, призначеним для еліти суспільства. Книга може бути як засобом передачі інформації, так і засобом розваги.

Як елемент суспільства книга підкоряється законам діалектики. Так, за законом заперечення заперечення вона може незабаром після своєї появи припинити існування в соціальному ареалі, але знов з'явитися в ньому через десятиріччя або навіть сторіччя, коли науковий або суспільний інтерес на новому етапі історичного розвитку викличе її до життя. Цьому можна привести безліч прикладів.

Книга виступає посередником між історією і сучасністю, між індивідуумом і суспільством, між думкою і дією. Книга об'єднує все суб'єктивне і об'єктивне в оточуючому нас світі знань, віри і відчуттів в єдину систему, наповнюючи життя значенням існування і розвитку.

Автор -- фізична особа, творчою працею якої створено твір; первинний суб'єкт, якому належить авторське право [1,16].

Авторське право виникає у зв'язку із створенням, використанням і охороною творів літератури, науки, мистецтва.

Автор перш за все захищає своє право на авторство, укладаючи видавничий договір. Автор також може захистити (поновити) своє авторство (співавторство) згідно із законом «Про авторське право і суміжні права в суді, подавши позовну заяву (Додаток Б).

Замовник - фізична чи юридична особа, яка замовляє видавничу продукцію, беручи на себе фінансові зобов'язання.

Видання -- основний вид опублікованого, друкарського, поліграфічного документа. Це документ, призначений для розповсюдження інформації, що міститься в нім, пройшов редакційно-видавничу обробку, отриманий друкуванням або тисненням, поліграфічно самостійно оформлений, такий, що має вихідні відомості. До видань можуть бути зараховані всі документи, випущені по планах видавництв або позапланово, на основі договорів з авторами, будь-якими способами поліграфічного друку.

Видавець - фізична чи юридична особа, яка здійснює підготовку і випуск видання.

Видавництво - спеціалізоване підприємство, основним видом діяльності якого є підготовка і випуск у світ видавничої продукції.

Видавнича організація - підприємство, установа або організація, статутом якої поряд з іншими видами діяльності передбачено підготовку і випуск у світ видавничої продукції.

Видавнича продукція - сукупність видань, призначених до випуску або випущених видавцем (видавцями).

Виготовлювач видавничої продукції - фізична чи юридична особа, що здійснює виготовлення замовленого тиражу видання.

Розповсюджувач видавничої продукції - фізична чи юридична особа, яка займається розповсюдженням видавничої продукції.

Споживач видавничої продукції - приватні особи, підприємства, установи, організації.

Видання - твір (документ), який пройшов редакційно-видавниче опрацювання, виготовлений друкуванням, тисненням або іншим способом, містить інформацію, призначену для поширення, і відповідає вимогам державних стандартів, інших нормативно-правових актів щодо видавничого оформлення, поліграфічного і технічного виконання.

Тираж (наклад) - кількість виготовлених примірників видання.

Міжнародний стандартний номер книги (ISBN) - номер, який на міжнародному рівні ідентифікує будь-яку книгу чи брошуру певного видавця.

Державна тематична програма (комплексна, цільова) - схвалена в установленому порядку програма випуску суспільно необхідних видань з визначенням тиражу, обсягу, терміну випуску, джерел фінансування.

Суспільно необхідні видання - пріоритетні види видань для забезпечення загальнодержавних потреб.

Періодичні видання (ППрі), що продовжуються, виділяються за ознакою регулярності виходу в світ.

Періодичне видання виходить через певні проміжки часу постійним для кожного року числом номерів (випусків), що не повторюються за змістом, однотипно оформленими нумерованими або датованими випусками, що мають однакову назву.

Видання, що продовжується, виходить через невизначені проміжки часу, у міру накопичення матеріалу, що не повторюються за змістом, однотипно оформленими нумерованими і/або датованими випусками, що мають загальний заголовок.

ППрі є різновидом серійного видання, що виходить протягом часу, тривалість якого заздалегідь не встановлена, як правило, нумерованими і/або датованими випусками (томами), що мають однаковий заголовок.

Серійне видання планується як нескінченне, необмежене в часі видання. Його окремі випуски мають суцільну нумерацію, не повторюються за змістом. Випуск серійного видання може припинитися під впливом різних обставин, проте у момент свого початку воно мислиться безперервним. Для серійних видань характерна ще одна ознака: їх, як правило, випускають декілька колективів (наукових, творчих, просвітницьких, суспільних). Назви цих колективів обов'язково указуються у вихідних відомостях.

Періодичне видання -- найбільш поширений вид серійного видання. Воно характеризується певними ознаками: актуальність тематики, різнохарактерність зміст, оперативність і регулярність виходу в світ, відповідність заголовка характеру видання, не змінному протягом тривалого часу, наявність однієї або декількох організацій, органом якої (яких) виступає видання. Періодичне видання є одним з основних засобів в системі масової комунікації.

За ознакою регулярності виходу в світ періодично видання можуть бути щоденними, щотижневими, щомісячними, щоквартальними, щорічними і т.д.

По місцю випуску і сфері розповсюдження розрізняють місцеві (в межах однієї області, міста, одного або не скількох районів, підприємства, установи, господарства або учбового закладу), регіональні (Автономної Республіки Крим), загальнодержавні (національні) і зарубіжні періодичні видання.

Виділяють п'ять основних видів періодичних видань: газета, журнал, хворій, календар, експрес-інформація.

По ступеню надання відомостей документи діляться на опублікованих і неопублікованих. Поняття «Неопублікований документ» виступає як протилежне поняттю «Опублікований документ», «публікація», «видання».

З'явившись в 1960-х роках, термін «опублікований», а потім «неопублікований документ», не отримали однозначного визначення. Найбільш прийнятним представляється визначення, згідно якому опублікований, -- це документ, призначений для широкого і багатократного використання, як правило, пройшов редакційно-видавничу обробку, мав тираж і вихідні дані.

Неопублікований документ не розрахований на широке розповсюдження, створений в ході роботи установ, підприємств, окремих осіб, відображає результат їх діяльності. Неопубліковані документи залишаються в рукописному вигляді або тиражуються в невеликій кількості екземплярів. До них відносяться звіти об НДР і ДКР, дисертації (за винятком виданих у вигляді наукової доповіді), описи алгоритмів і програм, проекти і кошториси, раціоналізаторські пропозиції, неопубліковані заявки на винаходи, рукописи, що депонують, рукописи перекладів.

В межах неопублікованого виділяється непублікований документ -- призначений для одноразового використання, необхідний для ухвалення або виконання безпосередніх управлінських рішень, такий, що містить первинні початкові фактичні відомості, показники, параметри і т.д. Сюди відносять адміністративно-господарську, організаційно-розпорядливу, бухгалтерську, технологічну, постачальницьку і подібну документацію. Неопубліковані документи служать основою для складання нових узагальнюючих документів.

Неопубліковані документи оформляються, як правило, засобами машинопису або друкуються принтером ЕОМ, реєструються в органах інформації і бібліотеках для віддзеркалення в інформаційних виданнях або базах даних цих органів.

Неопубліковані документи виникли історично раніше, ніж опубліковані. Зараз видається лише 20% відомостей, отриманих в процесі досліджень, тому неопубліковані документів в 4 рази більше, ніж опублікованих. По загальній кількості назв число неопублікованих документів, що щорічно з'являються, перевищує випуск опублікованих, а по важливості, новизні, актуальності, унікальності і достовірності інформації, оперативності виходу і іншим інформаційним якостям вони часом перевершують опубліковані документи.

За ознакою соціально-культурної значущості виділяють групу документів, що отримали назву артефакт (лат. arte -- штучно, factus -- зроблений) -- документ, що володіє особливою соціально-культурною цінністю, не властивою документу в цілому. Артефактні документи -- це документні пам'ятники, в т.ч. писемності, складові частина культурного надбання країни, народу, людства, що зазвичай охороняються спеціальними законами.

Пам'ятники виступають об'єктом науки пам'ятникознавство, яка ділить їх на рухомих і нерухомих. До рухомих відносять документні пам'ятники: рукописи і старопечатні книги (манускрипти, палімпсести, інкунабули), раритети, рідкісні письмові і графічні видання, кінофотофонодокументи і т.п.

В середині 1980-х років поширення набуло поняття «Книжковий пам'ятник», що поступово стало узагальнювальним для таких понять, як «рідкісна» і «цінна книга» (особливо цінна, унікальна). Трактування цінної книги як якісної її характеристики належить И.Н. Розанову, А.И. Маркушевичу, М.Н. Куфаєву, С.А. Собольовському (XIX -- почало XX вв.) [80].

Будучи одним з видів документів, видання може класифікуватися по ознаках документа: за змістом, матеріальній конструкції, періодичності, знаковій природі інформації і ін. Його типологічне різноманіття, як і документа в цілому, базується на сукупності ознак, головними з яких є цільове і читацьке призначення, а також характер інформації, що міститься у виданні. Це служить підставою для всесторонньої характеристики видання як виду документа. Видання класифікують по наступних ознаках: цільовому призначенню, об'єму, складу основного тексту, структурі, ступеню аналітико-синтетичної переробки інформації і ін. Це дозволяє здійснити внутрішньовидову класифікацію видань, визначити їх різновиди і типологічну різноманітність.

За цільовим призначенням виділяють наступні типи видань: офіційне, наукове, науково-популярне, науково-виробниче, виробничий-практичне, нормативне виробничий-практичне, виробничий-практичне видання для любителів, учбове, суспільно-політичне, довідкове, видання для дозвілля, рекламне, літературно-художнє.

По ступеню аналітико-синтетичної переробки інформації розрізняють 5 видів видань: інформаційне, реферативне, бібліографічне, оглядове, а також дайджест -- видання, що містить публікацію у вигляді підбірки витягань з конкретного тексту, відібраних і згрупованих так, щоб дати про нього загальне уявлення. Це може бути підбірка найцікавіших матеріалів, передрукованих з інших видань.

По інформаційних знаках (знаковій природі інформації), тобто домінуючому у виданні способу фіксації повідомлень, весь масив видань підрозділяється на 4 види: текстове, нотне, картографічне, ізовидання.

У текстовому виданні сенс передається за допомогою письмових знаків природної мови, тобто алфавітний, складовий або ієрогліфічний лист. У наукових і інших виданнях додатково до тексту широко використовуються формули, що складаються з математичних, хімічних і інших знаків, а також графіки, схеми, діаграми і ін. Оскільки математичний знак або символ з поліграфічної точки зору мало відрізняється від букви, то видання з подібними знаками також відносяться до текстових.

Видання для сліпих -- брайлевські видання -- також є текстовими, хоча поліграфічне їх виготовлення (опуклий шрифт для сліпих) істотно відрізняється від звичайних текстових видань. Тому текстове видання як збірне поняття підрозділяють на два різновиди: плоскопечатне і брайлевске текстове.

Нотне, картографічне і ізовидання є нетекстовими виданнями, в яких сенс передається за допомогою знаків штучної мови (нотних, картографічних), або немовними знаками (образно-образотворчими). До перших відносяться нотні і картографічні видання, до других -- видання ізографій (ізовидання).

По матеріальній конструкції (або формі видання) розрізняють наступні види видань: книжне, журнальне, листове, газетне, буклет, карткове видання, плакат, листівка, комплектне видання, книжка-іграшка. По відношенню до плакатів, буклетам і газетам поняття «Листове видання» є збірним. «Книжно-журнальне видання», у свою чергу, збірне для книг, брошур і журналів.

За об'ємом, тобто по кількості сторінок, а також паперу, витраченого на виготовлення одного екземпляра видання, весь масив ділиться на 3 види: книга, брошура, листівка.

По складу основного тексту (тобто по кількості включених творів) видання діляться на 2 види: моновидання і збірка. Моновидання містить один твір. Збірка -- видання, що містить ряд творів.

По структурі (тобто числу одиниць, з яких складається видання) розрізняють наступні види видань: серія, однотомне, багатотомне видання, зібрання творів, вибрані твори.

Серія -- видання, що включає сукупність томів, об'єднаних спільністю задуму, тематики, цільовим або читацьким призначенням, що виходять в однотипному оформленні.

Однотомне видання (однотомник) -- неперіодичне видання, випущене в одному томі.

Багатотомне видання (багатотомник) -- неперіодичне видання, що складається з двох або більш нумерованих томів, є єдине ціле за змістом і оформленню.

До зібрань творів відносять однотомне або багатотомне видання, що містить все або значну частину творів одного або декількох авторів, дає уявлення про його (їх) творчість в цілому. До вибраних творів (творам) відносять однотомне або багатотомне видання, що містить частину найбільш значних творів одного або декількох авторів, відібраних за певною ознакою.

По класу художньо-поліграфічного виконання видання діляться на:

1) видання підвищеної якості (подарункові, ювілейні, сувенірні, факсиміле, експортні, особливо ретельно оформлені);

2) видання в покращеному оформленні;

3) видання в звичайному і економному оформленні.

Видання може бути ілюстрованим і неілюстрованим, з художньо-образними або науково-пізнавальними ілюстраціями. Ілюстрації можуть складатися з малюнків, гравюр, фотографій, креслень, схем і т.п.

За способом друку видання може бути надруковане високою, офсетною, глибокою, трафаретною і ін. спеціальними видами друку. Видання може бути однофарбним і багатобарвним (зокрема дитяче). Розрізнений шрифт. Крупний шрифт -- для дитячих видань і підручників для молодших класів, дрібний -- для довідкових видань.

По формату видання ділять на видання великих (від 84x108/8 до 84x90/16), середніх (від 70x100/16 до 70x108/32), малих форматів (від 70x90/32 до 70x102/64) і видання мініатюрні (від 70x90/64 до 60x84/102).

У універсальній схемі класифікації видань їх типи і види суміщені, що обумовлене як труднощами в чіткому визначенні їх відмінностей, так і тим, що вони тісно взаємозв'язані між собою.

Загальноприйнятим є ділення видань на книжних, журнальних і листових.

Книжне -- це видання у вигляді блоку листів друкарського матеріалу будь-якого формату, що скріпляють в корінці, в обкладинці або палітурці. До нього відносять книгу (об'ємом понад 48 сторінок) і брошуру (об'ємом понад 4, але не більше 48 сторінок).

Журнальне -- це видання у вигляді листів, що скріпляють в корінці, друкарського матеріалу встановленого формату, видавничо пристосованого до специфіки даного періодичного видання, в обкладинці або палітурці. Основним різновидом цього виду видання є журнал. Сюди можна віднести частину газет, якщо листи газети скріпляють. Тоді використовується термін «газетний-журнальне видання».

Листове -- це видання у вигляді одного або декількох листів друкарського матеріалу будь-якого формату без того, що скріпляє. Різновидом цього виду видання є газетне і карткове видання.

Газетне -- це листове видання у вигляді одного або декількох листів друкарського матеріалу встановленого формату, видавничо пристосованого до специфіки даного періодичного видання.

Карткове -- листове видання у вигляді картки встановленого формату, віддруковане на матеріалі підвищеної щільності. До листових видань відносять газету, плакат, буклет, листівку і т.д.

Видання -- це твір друку, виріб поліграфічного виробництва, отриманий друкуванням або тисненням. До творів друку, окрім книг, брошур, журналів, газет і плакатів, відносять також малі друкарські форми: буклети, листівки, програми, квитки, листівки, етикетки, бланки.

Крім творів друку до поліграфічної продукції відносяться білові товари (зошити), акциденція (бланки) і ін. У масі цієї продукції видання відрізняється наявністю інформації, призначеної для розповсюдження, а також особливим видавничим оформленням. В результаті маємо наступний класифікаційний ряд: документ -- поліграфічна продукція -- твір друку -- видання. Найбільш широке поняття тут -- «документ», найбільш вузьке -- «видання».

Воно є діалектичною єдністю семіотичної (знаковою) інформації і матеріального носія і містить завершену інформацію (повідомлення, текст), виражену природною мовою, зафіксовану, як правило, на паперовому носієві, має більш менш офіційний характер (відомості про видання), розраховано на безпосереднє візуальне сприйняття. Видання як друкарський документ (твір друку) як би протистоїть документам нецензурного походження (фільмам, звуковим записам, мікрофішам), а також носіям інформації для комп'ютерного читання (дискетам, відеодискам і т. п.).

1.2 Документування: сутність, проблеми

1.2.1 Сутність

Документування та організація роботи з документами, що охоплює сукупність форм, прийомів, способів і методів їх укладання й обробки, називається діловодством (справочинством).

Сучасний термін «документаційне забезпечення управління» є інформаційно-технологічною складовою в сучасній організації діловодства.

Результатом документування є документ -- зафіксована на матеріальному носієві інформація з реквізитами, які дозволяють її ідентифікувати. Носій -- це матеріальний об'єкт, що використовується для закріплення та зберігання на ньому мовної, звукової чи зображувальної інформації, у тому числі в перетвореному вигляді.

Разом із папером нині широко використовуються й нові носії -- магнітні стрічки, дискети, диски, які дозволяють використовувати для документування технічні й автоматизовані засоби. Документування -- регламентований процес запису інформації на папері чи іншому носії, який забезпечує її юридичну силу.

Юридична сила -- здатність офіційного документа, яка надається йому чинним законодавством, компетенцією органу, що його видав, та встановленим порядком його оформлення.

Держстандартом установлений не лише склад реквізитів (усього їх 31), але й зони, і послідовність-їх розташовування на документі.

Мета даної частини дослідження полягає у розкритті інформації про сутність процесу документування.

Об'єктом даного дослідження є документ як носій інформації.

Предметом - всі правила (методи, способи, засоби) створення у всій їх різноманітності щодо створення та їх використання.

Всяке наукове дослідження - від творчого задуму до остаточного оформлення наукової праці - здійснюється дуже індивідуально. Сучасне науково-теоретичне мислення прагне проникнути в сутність досліджуваних явищ і процесів. Це можливо за умови цілісного підходу до об'єкта вивчення, розгляду цього об'єкта у виникненні і розвитку, тобто застосування історичного підходу до його вивчення.

Поняття «документ» є центральним, фундаментальним у понятійній системі документознавства. Воно відбиває ознаки реально існуючих предметів, що служать об'єктами практичної діяльності по створенню, збору, аналітико-синтетичній обробці, зберіганню, пошуку, поширенню й використанню документної інформації в суспільстві.

Це поняття широко використовується у всіх сферах суспільної діяльності. Майже в кожній галузі знання є одна або кілька версій його розуміння у відповідності зі специфікою тих об'єктів, яким надається статус документа.

Воно розуміється по-різному в таких наукових дисциплінах, як інформатика, бібліотекознавство, бібліографо-, і музеєзнавство, а також у відповідних спеціальних галузях діяльності -- бібліотечній, музейній, архівній справі й бібліографії. Звідси його багатозначність (полісемічність), що утруднює спілкування й взаєморозуміння між фахівцями документно-комунікаційної сфери. Визначення загального значення поняття «документ» є завданням теоретичного документознавства, названого документологією [17, C. 25].

На міжнародному рівні найбільш загальним визнане визначення документа як записаної інформації, що може бути використана як одиниця в документаційному процесі. Таке визначення розроблене й затверджене Міжнародною організацією по стандартизації (ІСО) при участі Міжнародної федерації бібліотечних асоціацій, Міжнародної федерації з документації, Міжнародної ради з архівів, Міжнародній організації з інтелектуальної власності. Відповідно до стандарту ІСО, інформація може бути записана будь-яким способом фіксування яких-небудь відомостей, тобто за допомогою не тільки знаків листа, але й зображення, звуку й т.п. Таке визначення дозволяє зарахувати до документів всі матеріальні об'єкти, які можуть бути використані для передачі інформації в суспільстві (включаючи експонати музеїв, архітектурні пам'ятники, зразки порід і т.п.).

В Україні офіційно прийняті три значення документа, зафіксовані в ряді державних стандартів (ДСТУ):

ДСТУ 2392-94. Документ I. Записана інформація, що може розглядатися як одиниця в ході здійснення інформаційної діяльності.

ДСТУ 3017-95. Документ II. Матеріальний об'єкт із інформацією, закріпленої створеною людиною способом для її передачі в часі й просторі.

ДСТУ 2732-94. Документ III. Матеріальний об'єкт, що містить у закріпленому виді інформацію, оформлений установленим порядком і має у відповідності із чинним законодавством правове значення.

Відношення між різними значеннями документа будується за принципом ієрархії -- підпорядкування одного поняття іншому, де кожне більше широке поглинає, містить у собі менш широке. Необхідність поетапного звуження обсягу поняття «документ» викликана практичними цілями визначення предмета діяльності тієї або іншої галузі. Визначення Документа I обов'язково для використання у всіх видах нормативної документації: у довідковій, учбово-методичній й іншій літературі, що відноситься до сфери інформації й документації. Значення Документа II прийнято в сфері книговидання й книгорозповсюдження. Сфера використання визначення Документа III - діловодство й архівна справа.

Для документознавства в цьому випадку найбільш прийнятним є визначення Документа II: він являє собою двосторонню одиницю -- з'єднання матеріального об'єкта з інформацією, створеною людиною закріпленим способом. Без однієї із цих сторін немає документа. Вказівка такої ознаки, як створений людиною спосіб закріплення інформації, не дозволяє вважати документом, наприклад, ген: генетична інформація закріплена способом, створеним природою, а не людиною. Це визначення дозволяє обмежити коло основних документів - об'єктів документно-комунікаційної діяльності, зосередити увагу на понятті, яким оперують бібліотекознавство, бібліографознавство, книгознавство й деякі інші суміжні з ними галузі знання. У бібліотечній, бібліографічній, книготорговельній, інформаційній діяльності працюють зі спеціально виготовленими об'єктами, тобто документами, призначеними для одночасного виконання двох функцій, які є основними для документа, - це зберігання й передача інформації в часі й просторі. Існує безліч предметів, на яких зафіксована інформація, наприклад, предмети побуту, вивіски, рекламні щити, будинки й т.п. Вони також зберігають і передають її в часі, а деяких - верб просторі, але для них ці функції є вторинними. Значення Документа II виводить із числа документів предмети, які не можуть бути включені в певний документний фонд і не призначені для широкого поширення в суспільстві [18, C. 32].

Названі у визначенні ознаки документа припускають: 1) наявність інформації, значного змісту; 2) стабільну речовинну (матеріальну) форму, що забезпечує довгострокове використання й зберігання документа; 3) функціональне призначення для передачі інформації в просторі й часі, тобто для використання в соціальних комунікаційних каналах.

Головною складовою документа виступає інформація, тобто всілякі дані, відомості, повідомлення, знання, призначені для передачі в процесі комунікації. Інформація, що втримується в документі, має певну специфіку, що виражається в наступному:

Документ є носієм соціальної інформації, створеної людиною для використання в суспільстві.

Документ припускає наявність семантичної (значеннєвої) інформації, що є результатом інтелектуальної діяльності людини. Наявність змісту -- один з головних відмітних ознак документа. Безглузда інформація документом бути не може.

Інформація передається дискретно, тобто у вигляді повідомлень. Повідомлення, зафіксоване на якому-небудь матеріальному носії (папірусі, папері, пластмасі, фотоплівці), стає документом. Для документа характерна закінченість повідомлення. Незавершене, фрагментарне повідомлення не може бути повноцінним документом. Виключення становлять незакінчені літературні твори, ескізи, нариси, чернетки, що характеризують творчий процес їхнього творця (письменника, ученого, художника).

Як будь-який об'єкт, що має знакову природу, повідомлення являє собою закодований текст. Значення або зміст закодованого тексту можна зрозуміти, лише знаючи знакову систему кодування й декодування інформації.

Фіксоване повідомлення має знакову форму тому, що тільки в такому виді можна передати в повідомленні знання, емоції, вольові впливи автора (коммуніканта), надаючи читачеві (реципієнтові) можливість декодувати й опановувати відповідними знаннями. Знаковість - обов'язкова властивість будь-якого документного повідомлення.

5.Документ -- це інформація, що зафіксована на матеріальному носії способом, створеним людиною, -- за допомогою листа, графіки, фотографії, звукозапису й ін. 6. Документ має субстанціональність (речовністю). Для документа важлива стабільна речовинна форма. Запис «вилами по воді» документом не вважається.

Інформація може бути недокументною -- не закріпленої -- і документною -- закріпленою на речовинному носії (папір, магнітна стрічка, дискета, лазерний диск, пергамент, папірус, глиняна табличка й т.п.), спеціально призначеному для її зберігання й передачі в просторі й часі.

Матеріальний об'єкт, спеціально призначений для запису, зберігання й передачі інформації, прийнято називати матеріальним носієм або носієм інформації. Існування документа поза матеріальним носієм неможливо.

Функція матеріальних об'єктів обумовила їх особливу, специфічну матеріальну конструкцію (форму), представлену переважно у вигляді книг, брошур, журналів, газет, аркушів, буклетів, мікрофіш, магнітних дискет, оптичних дисків і т.п. Були також історичні форми документів у вигляді глиняних табличок, папірусних і пергаментних сувоїв і т.д. Така конструкція дає можливість документам бути зручними для переміщення, зберігання й використання їх (читання, перегляд, слухання) у соціальних документних комунікаціях. Однак спеціальна форма об'єкта також не може служити єдиним критерієм для того, щоб вважати його документом (чистий листок паперу, дискета або фотоплівка), така ідентифікація можлива лише при наявності зафіксованого на ньому спілкування, тексту [11, C. 14].

Отже, матеріальний об'єкт стає документом тільки у випадку єдності речовинного носія й укладеної в ньому інформації. Двоєдина природа документа - одна з основних особливостей його як відомої системи. При відсутності однієї з перерахованих характеристик немає єдності, а отже, і документа. Документ спеціально створюється з метою зберігання й передачі соціальної інформації в просторі й часі. Саме тому його розглядають як джерело інформації й засіб соціальної комунікації.

Існує також інтерпретація поняття «документ», якої дотримується ІСО і яка відбита в ДСТУ 3017-95: це забезпечення взаєморозуміння між основними соціальними інститутами по зберіганню й організації користування документами - бібліотеками, архівами, музеями, інформаційними центрами.

Поняття «документ» виступає як родове для видових: опублікований, неопублікований, ізодокумент, кіно-, фоно-, фотодокумент і т.п. Із цього погляду різновидом документа є: рукопис, книга, журнал, газета, буклет, листівка, креслення, карта, ноти, фільм, грамплатівка, мікрофільм, магнітна стрічка, магнітний й оптичний диск і т.п.

Наявність узагальнюючого поняття «документ» не виключає можливості існування більше часток, вузькоспеціальних його трактувань стосовно до різних сфер суспільної діяльності й наукових дисциплін: історичному джерелознавству, діловодству, дипломатиці, юридичній науці. Деякі фахівці не вважають документами художні твори, пам'ятники писемності минулих років. Інші визнають такими лише об'єкти, що мають правове значення й т.п.

Документування - це створення документа з використанням різних методів, способів і засобів фіксування інформації на матеріальному носії.

Метод документування - це прийом або сукупність прийомів фіксування інформації на матеріальному носії за допомогою знакових систем (характер кодів мов, знакові системи й т.п.).

Спосіб документування - це дія або сукупність дій, застосовуваних при записі інформації на матеріальному носії (висікання, тиснення, різьблення, фарбування, перфорування, фотохімічний, електромагнітний, оптичний, електронний, механічний, ручний і ін. способи документування).

Засіб документування - це предмет (знаряддя) або сукупність пристосувань (устаткування, інструменти), використовуваних для створення документа. Номенклатура засобів складання, копіювання й розмноження документів включає ручні, механізовані й автоматизовані засоби, починаючи з гусячого пера й закінчуючи увідно-вивідними пристроями ЕОМ.

Методами документування визначається специфіка знакової системи запису інформації на носії. Способи, засоби й інструменти створення документа у своїй сукупності є основою видового різноманіття документів.

Неодмінною умовою процесу документування є кодування інформації.

Кодування інформації - це спеціально вироблена система прийомів (правил) фіксування інформації.

Основними атрибутами кодування є код, мова, знак, за допомогою яких інформація фіксується й передається в просторі й часі.

Код - це набір знаків, упорядкованих відповідно до певних правил тієї або іншої мови, для передачі інформації. Мова - це складна система символів, кожний з яких має певне значення. Мовні символи, будучи загальноприйнятими й відповідно загальнозрозумілими в межах даного співтовариства, у процесі мови комбінуються один з одним, породжуючи різноманітні за своїм змістом повідомлення [9, C. 109].

Знак - це влучний, предмет, яким позначається що-небудь (буква, цифра, отвір). Знак разом з його значенням називають символом. Код, мова й знак дозволяють передавати інформацію в символічному вигляді, зручному для її кодування й декодування. Системі кодування інформації властиві наступні відмітні риси:

Код повинен добре сприйматися, відтворюватися й передаватися. Цим визначаються особливості його форми -- незмінність, однотипність і визначеність.

Код повинен бути однозначним, зрозумілим всім учасникам комунікаційного процесу -- відправникові зі спілкування і його одержувачеві, із цією метою розробляється система правил, що дозволяє кодувати й декодувати інформацію.

3.Кодів існує набагато більше, ніж матеріальних носіїв.

Розрізняють наступні види кодів: алфавітний - система букв, цифровий - система цифр, алфавітно-цифровий - змішана система алфавітних і цифрових кодів, рельєфно-крапковий - система опуклих крапок (шифр Брайля), матричний - система поглиблень або отворів і ін. Використовуючи як код букви, можна фіксувати слова на різних мовах, отже, використати різні коди.

Вибір коду залежить від матеріального носія. Паперовим матеріальним носіям відповідають різні варіанти графічного зображення кодів. Хвильова природа матеріального носія визначає такий спосіб кодування, що базується на зміні довжини хвиль.

Інформація не залежить від обраного коду. Те саме повідомлення може бути передане на різних мовах, різними знаками. Повідомлення, передане по телетайпу за допомогою електромагнітних хвиль, може бути перетворене в текст. При перекладі з однієї системи кодування в іншу з'являються перешкоди, що частково спотворюють форму й зміст інформації.

Чим коротше код, тим довше текст. Існують писемності, у яких код величезний. Наприклад, китайські ієрогліфи. У нас теж є ієрогліфи. Але ієрогліфічні тексти, у порівнянні з текстами інших систем письма, короткі. Наприклад, якщо написати буквами номер сорок п'ять -- знадобиться 14 букв, а якщо ієрогліфами, те потрібно три знаки №45. Однак якби для кожного слова був ієрогліф, то код був би, як у китайському листі, багатотисячним.

Вироблення коротких кодів - важливе завдання. Прикладом створення мови з коротким кодом, тобто з обмеженим словником, є Бейсик (Basic English). Назва складена з початкових букв таких слів: British American Scientific International Commercial English (британсько-американська наукова інтернаціональна комерційна англійська мова). Створив цю мову англійський філософ Огден в 1920-х роках. Було відібрано 850 найбільших слів, граматика обмежена самими необхідними конструкціями.

1.2.2 Проблеми

Нині існує два підходи до визначення сутності документознавства як наукової дисципліни.

Перший підхід базується на традиційних поглядах щодо документознавства як науки, що виникла в надрах радянського архівознавства і розвивалася впродовж 1960-1980-х років e СРСР. У цей період здійснювалися фундаментальні та прикладні дослідження з документознавства, головна увага в яких приділялася управлінській документації (серед її класів - організаційно-

розпорядча, планова, звітно-статистична, фінансова, банківська тощо), а саме - створенню та функціонуванню її уніфікованих систем, розробленню уніфікованих форм документів, регулюванню процесів документообігу, опрацювання, зберігання управлінських службових документів в установі, користування ними. Основною сферою практичного впровадження вважалося діловодство (як загальне, так і спеціальне). Серед інших класів документації та видів документів об'єктом дослідження епізодично ставали науково-технічна, картографічна документація, кінофотофонодокументи. Документознавчі дослідження значною мірою пов'язувалися з теорією діловодства, архівознавством та інформатикою (з останньою - здебільшого виходячи з проблем створення та обігу машинопрочитуваних службових документів).

Нині проблематику із зазначеного вище документознавства, яке можна назвати традиційним (інколи його називають адміністративним, спеціальним або класичним), розробляють науково-дослідні інститути документознавства та архівної справи в Російській Федерації, Білорусі, Україні. Об'єктами його дослідження залишаються документація (сукупність службових документів, об'єднаних за певною ознакою), а також сфери її створення та функціонування. Зважаючи на характер дослідницької проблематики, у структурі цього документознавства можна виокремити управлінське, науково-технічне, картографічне та інші його види, що досліджують окремі класи документації. Управлінське документознавство споріднене із такою галуззю знань та сферою практичної діяльності за кордоном як «керування документаційними процесами» (Records Management).

Другий підхід ґрунтується на ширшому трактуванні поняття «документ» порівняно з традиційним (документами вважаються не тільки елементи документації, а й публікації, видання), внаслідок чого відбиває більш загальні підходи до аналізу його характеристик. Витоками цього підходу вважають документаційну науку, що існувала впродовж 1930-1950-х років. Формування цієї версії документознавства активно розпочалося з початку 1990-х років і його провідниками стали представники таких наукових дисциплін як бібліотекознавство, бібліографознавство та книгознавство. Ними декларуються можливості реалізації зазначеного підходу також із позицій археографії, кодикології, журналістики, теорії комунікацій та інших дисциплін так званого документально-комунікаційного циклу. Дослідження у межах «нового» документознавства спрямовані на опрацювання питань теорії документа, вивчення закономірностей його генезису та еволюції, загальних для всіх наук проблем створення документів, їхнього функціонування, роботи з ними. Тобто існує певна сукупність знань, пов'язана з характеристиками зовнішньої форми, змісту, функцій документа, проблемами його класифікування (типологія документів), закономірностями історичного розвитку й функціонування, а також універсальними технологіями роботи з документами. Цю сукупність знань називають загальним документознавством або документологією.

Можна відзначити, що кожний з видів традиційного документознавства (і якоюсь мірою загальне документознавство) структурно поділяється на певні розділи («Основні етапи розвитку документа», «Функції документа», «Концепції документа», «Типологія документа», «Проблеми створення, функціонування і зберігання документа» тощо), зміст яких відповідає специфіці об'єкта дослідження (тобто певного виду документа, його характеристик чи сукупностей документів). Типологія, дослідження функцій, поняттєвого апарату відповідного виду документознавства, визначення історичних етапів розвитку документів і закономірностей цього процесу створює передумови для розроблення теорії певних видів документів чи класу (класів) документації. Слід зауважити, що за радянських часів у традиційному документознавстві на відміну від архівознавства, теорія документа (незважаючи на наявність низки теоретичних статей) цілісно не розглядалася. Нині привертають увагу публікації російського дослідника Є.А. Плешкевича, в яких викладено основи теорії документа з позицій традиційного документознавства [19]. В працях С.Г. Кулешова зроблено спробу окреслити теоретичні основи традиційного документознавства [20]. Деталізованіше їх розглянуто на прикладі управлінського документознавства в навчальному посібнику В.В. Бездрабко [21]. Свій погляд на галузеве документознавство виклав М.С. Слободяник [22]. Можна відзначити активізацію розроблення проблем аудіовізуального документознавства [23], обґрунтування щодо формування музичного документознавства [24], феноменології документа як окремої дисципліни [25].

Сучасний стан та перспективи розроблення проблематики документознавства доцільно розглянути в контексті головних його завдань та основних напрямів досліджень.

Головними завданнями документознавства як наукової дисципліни є:

1) Визначення ролі документації в житті держави, суспільства, особи.

2) Формування державної політики у сфері створення, зберігання та функціонування документації та розроблення методик, спрямованих на оптимізацію цих процесів.

3) Вирішення проблем обігу та зберігання електронних службових документів в установі.

4) Уніфікація документознавчої термінології.

5) Розроблення досконалих типологічних схем документації.

6) Вивчення загальносвітових здобутків у дослідженні документації, гармонізація вітчизняних методик роботи з документацією з міжнародними стандартами зокрема, щодо керування документаційними процесами.

7) Дослідження історії документації, виявлення закономірностей у процесах її розвитку.

Вказані вище головні завдання, на нашу думку, мають вирішуватись і в подальшому. Вони конкретизуються в основних напрямах наукових досліджень, серед яких можна виокремити такі групи: теоретико-фундаментальні, теоретико-прикладні, науково-технологічні, історичні.

Можливість виникнення загального документознавства, причому з назвою «документологія», прогнозували ще радянські документознавстві та архівознавці (Б.І. Ілізаров, А.М. Сокова). Основні структурні підрозділи і водночас проблемні питання загального документознавства вперше виклав у навчальній програмі вузівського курсу «Документознавство» російський вчений Ю.М. Столяров. Нині цей автор є промотором ідеї щодо назви цієї галузі знань як «документологія» [25] з метою відокремлення її від традиційного документознавства.

В Україні у середині 1990-х років документологія як узагальнююча, синтетична наука про документ згадувалася в деяких публікаціях [26]. Спорідненість проблематики дисциплін документально-комунікативного циклу відзначалася також у фундаментальних монографіях Л.А. Дубровіної [27] та Г.В. Боряка [28]. Ідею документології, як нової версії документознавства, підтримала Н.М. Кушнаренко [29], яка є автором першого в Україні вузівського підручника з документознавства [30], що містить характеристику структури загального документознавства як комплексної дисципліни Теоретичні основи загального документознавства (документології) та традиційного документознавства викладено в монографії С.Г. Кулешова, хоча комплексний характер загального документознавства ним було розкритиковано [31]. Автором оригінальної концепції щодо структури загального документознавства є Г.М. Швецова-Водка [32]. У низці публікацій власну точку зору щодо сутності та завдань документознавства висловив М.С. Слободяник [33]. Загальне документознавство є теоретичною галуззю знань. Воно фактично має представляти узагальнену теорію документа та сукупностей документів. Більшість питань, пов'язаних з визначенням базових понять документознавства, різні концепції документа, склад і зміст його функцій, проблеми типології документів висвітлено в фундаментальній монографії Г.В. Швецової-Водки [34].

Важливими для розвитку загального документознавства слід вважати сучасні дискусії «нових» та «традиційних» документознавців на наукових форумах та сторінках спеціальних часописів [35]. Особливо гострими виявилися питання щодо сутності поняття «документ» і похідного від нього змісту документознавства як наукової дисципліни. «Традиційні» документознавці або заперечують існування нової версії документознавства, або доводять, що для її визнання має пройти певний час. З іншого боку, публікації деяких нових документознавців свідчать, що вони також ігнорують або не розуміють змісту традиційного документознавства та архівознавства [36], окремих спеціальних історичних дисциплін. З іншого боку, присвячуючи низку наукових розвідок та навчальних видань аналітико-синтетичному опрацюванню (при цьому часто використовується термін «обробка») документів, розгляд зазначених процесів здійснюється виключно з позицій бібліотечно-бібліографічної та науково-інформаційної діяльності (тобто йдеться про публікації!), не враховуючи специфіку здійснення таких процесів, наприклад, у діловодстві, архівній справі, археографічній діяльності.

Перспективність розвитку проблематики загального документознавства - документології є безсумнівною. Водночас він буде продуктивним за умови розгляду документології не як комплексу наук або навіть наукової дисципліни, а певної сукупності знань. Інакше документологія буде підмінена книгознавством, бібліографознавством, інформатикою або журналістикою, особливо коли не враховується проблематика традиційного документознавства, архівознавства та циклу спеціальних історичних дисциплін, що вивчають окремі характеристики історичних документів. Однобічний підхід до розгляду документознавчих питань тільки з точки зору бібліотекознавства, бібліографознавства чи книгознавства навряд чи створює можливість зарахування таких робіт до документознавчих (документологічних).


Подобные документы

  • Етапи видавничого процесу: підготовчий, редакційний, виробничий та заключний. Шляхи, якими авторські оригінали потрапляють до видавництва, та їх приймання. Функції літературний агентів. Первинні документи для заведення "Облікової картки видання".

    реферат [31,5 K], добавлен 13.02.2011

  • Перші роки в Кракові. Перші відомості про видавничу діяльність Швайпольта Фіоля. Соціально-політичні та економічні витоки виникнення першої слов’янської типографії кирилівського шрифта. Основний етап розвитку видавничої діяльності Швайпольта Фіоля.

    реферат [24,1 K], добавлен 26.08.2012

  • Історія виникнення писемності. Передумови друкарства: друкування за допомогою штампів. Друкований аркуш, виготовлений методом ксилографії. Початок історії книгодрукарства. Розвиток процесів друкування в XVIII-XIX ст. Друкарська машина Вільяма Буллока.

    презентация [2,6 M], добавлен 10.06.2014

  • Етимологія, історія появи і розвитку слова "редактор". Обов’язки і роль його у редакційно-видавничому процесі, комп’ютерній діяльності, програмуванні. Редагування редактором авторського оригіналу до перевтілення його в конкретний вид видавничої продукції.

    доклад [12,6 K], добавлен 16.04.2014

  • Виставково-ярмаркова діяльність як один із способів видавничої промоції. Способи збуту та продажу українського книжкового ринку. Поняття ярмарку та виставки. "Форум видавців у Львові": мета, завдання та особливості проведення. Номінації та нагороди.

    курсовая работа [4,4 M], добавлен 29.01.2014

  • Структурно-хронологічна періодизація журналістського процесу за Животком. Формування історії журналістики як науки в Україні. Наукове вивчення історії української преси та видавничої справи на початку 90-х років. Принципи партійності та правдивості преси.

    статья [20,1 K], добавлен 12.10.2009

  • Історія становлення та видавничі стратегії видавництва "Імекс-ЛТД". Іміджетворчий потенціал краєзнавчих видань. Системний квалілогічний аналіз видавничих проектів. Дослідження стану краєзнавчого книговидання. Створення краєзнавчих видавничих шедеврів.

    курсовая работа [78,4 K], добавлен 17.05.2014

  • Коректура як етап редакційно-видавничої підготовки, в якому виправляють помилки у відбитках з комп’ютерного складання, історія розвитку даного процесу в видавничій справі, значення. Аналіз шкоди помилок в дитячих виданнях, необхідність їх виправлення.

    реферат [9,4 K], добавлен 27.09.2010

  • Розгляд основних навчальних видань різних років. З’ясування особливості творчої діяльності найбільш відомих укладачів. Основні новації редагування на окремому етапі книготворення. Узагальнення думки про становлення редакторсько-видавничої практики.

    статья [22,8 K], добавлен 17.08.2017

  • Характеристика етапів редакційно-видавничого процесу, його особливості щодо наукових видань. Зміст роботи та завдання редактора при підготовці та поліграфічному виконанні конкретного видавничого продукту. Випуск та аналіз контрольного примірника.

    курсовая работа [52,5 K], добавлен 18.01.2013

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.