Книга як канал соціальних комунікацій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»

Видавничо-поліграфічний інститут

Кафедра організації видавничої справи, поліграфії та книгорозповсюдження

Курсова робота з дисципліни

«Теоретичне і практичне книгознавство»

на тему

«Книга як канал соціальних комунікацій»

(напрям «Менеджмент організацій та адміністрування», спеціалізація «Книгознавство і організація розповсюдження друкованої продукції»)

Виконав

студент гр. СК-01 Д. О. Накидень

Керівник

проф., доктор істор. наук М. С. Слободяник

Київ 2012р.



ВСТУП

У розвитку сучасного суспільства важливу роль відіграє інформація. Вона поширюється в часі та просторі певними каналами, засобами, методами.

Особливе місце в цій системі належить комунікації.

Комунікація - обмін інформацією (ідеями, знаннями, повідомленнями) між людьми. Інформація - це відомості, призначені для передачі в процесі соціальної комунікації.

Головною умовою існування та розвитку суспільства є соціально - комунікаційна діяльність. Без спілкування, обміну інформацією між індивідами неможливі інтелектуальна еволюція людства, розвиток виробництва, збагачення соціальної пам'яті, нові досягнення матеріального і духовного життя. Сучасні дослідники соціогенезису доводять, що соціальна комунікація - це глибинний базис матеріального виробництва та необхідний фактор прогресу будь-якого виду суспільного устрою. Найважливішою підсистемою соціальних комунікацій є книжкова комунікація - процеси і засоби обміну інформацією у суспільстві за допомогою книг. Вона забезпечує рух соціальної інформації у часі і просторі шляхом створення, зберігання та розповсюдження документів. Книжкова комунікація виникла на певному етапі соціального прогресу людства і нині охоплює всі сфери суспільного життя.

Актуальність теми. Вивчення книжкової культури невіддільні від дослідження системи документальних комунікацій взагалі. Книга і документ розглядаються як основні елементи книжкової справи або системи соціальних комунікацій.

Мета цієї роботи - вивчення ролі книги в житті людства, зокрема у комунікаційній сфері.

Поставлена мета обумовила необхідність розв'язання наступних конкретних завдань:

1) прослідкувати розвиток поняття комунікація та соціальна комунікація;

2) охарактеризувати структуру та види соціальних комунікацій;

3) проаналізувати різні значення поняття «книга», історично сформовані і співіснуючі у сучасному книгознавстві, співвідношення поняття «книга» з поняттям «документ»;

4) з'ясувати функціональну сутність і властивості книги, визначити основні проблеми типології книги,

5) виокремити особливості книжкової комунікації як окремого виду комунікації;

6) визначити роль книги в системі соціальних комунікацій;

7) висвітлити основні бар'єри книжкової комунікації.

Об'єктом дослідження є книжкова комунікація в системі соціальних інформаційних комунікацій.

Предмет дослідження - становлення і розвиток теоретичних та науково-практичних знань про книгу як складову частину соціально-інформаційних комунікацій.

Над питаннями дослідження соціальних комунікаційних систем працювали такі відомі науковці як Ю. Н. Столяров, А. В. Соколов, О. М. Холод, Г. Г. Почепцов, В. В. Різун. Великий внесок в розроблення цієї проблеми внесли Н. М. Кушнаренко, Г. М. Швецова - Водка, роботи яких було взято за основу даної курсової роботи.

Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та предметного покажчика. У першому розділі розглянуто теоретичні засади вивчення соціальних комунікацій, їх структура та види. У другому розділі здійснено аналіз тлумачень терміну «книга» різними авторами, висвітлені властивості та типологія книги. В третьому розділі досліджені функціональна сутність книги та їх взаємозв'язок з системами соціальних комунікацій, а також виділено комунікаційні бар'єри. У висновках наведено підсумки курсової роботи.

1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ СОЦІАЛЬНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

1.1 Специфіка тлумачення терміну «соціальна комунікація»

Однією із найпоширеніших характеристик сучасного суспільства є визначення його як суспільства інформаційного. Інформація набуває статусу ресурсу, інформаційно-комунікативні процеси охоплюють всі сфери життєдіяльності суспільства. Все більш справедливим стає твердження, що той, хто володіє інформацією, володіє світом.

Комунікація виникла з потреб індивідів у суспільному житті. Це спілкування між людьми, в процесі якого вони обмінюються повідомленнями, думками за допомогою мови чи інших знаків.

Глобалізація сучасних соціальних процесів, що включає все більш зростаючу інформатизацію соціального простору, привела до стійкого підвищення інтересу до соціально-комунікативних процесів сучасного суспільства, і, як наслідок, до зростаючої ролі наук, які досліджують соціальну комунікацію на всіх рівнях її функціонування.

Соціальна комунікація за Чарльзом Кулі(американський соціальний психолог) це механізм, завдяки якому забезпечується існування та розвиток людських відносин, який включає в себе всі розумові символи, засоби їх передачі у просторі та збереження у часі. Можна говорити про існування двох підходів до визначення сутності комунікації - механістичного та діяльнісного.

Механістичний підхід розглядає комунікацію як однонаправлений процес передачі та прийому інформації.

Діяльнісний підхід розглядає комунікацію як процес спілкування, обміну думками, знаннями, почуттями, схемами поведінки, а також як спільну діяльність учасників комунікації, в ході якої виробляється спільний погляд на речі та дії з ними.

Теорія комунікації розглядає соціальне значення комунікації, яке означає та характеризує різноманітність зв'язків та відносин, що виникають у людському суспільстві (комунікаційні процеси у суспільстві).

Нині термін «соціальні комунікації» трактується по-різному. Автори журналу «Комунікація» пропонують визначати соціальну комунікацію як «обмін між людьми або іншими соціальними суб'єктами цілісними знаковими повідомленнями, у яких відображені інформація, знання, ідеї, емоції тощо, обумовлений цілим рядом соціально значимих оцінок, конкретних ситуацій, комунікативних сфер і норм спілкування, прийнятих у даному суспільстві» [1]. Автори статті про комунікацію додають, що словосполучення «соціальна комунікація» пояснюється як:

1) «передача інформації, ідей, емоцій у вигляді знаків, символів;

2) процес, що пов'язує частини соціальної системи одна з одною;

3) механізм, що дозволяє визначати поведінку іншої людини»[1].

Різні тлумачення термінологічного словосполучення «соціальні комунікації», що пов'язано з різними науковими реаліями, нині формує у молодих науковців розгубленість.

Значний внесок у розвиток теоретичного осмислення соціальних комунікацій зробили науковці Харківської державної академії культури: В. Шейко, Н. Кушнаренко, А. Соляник, І. Давидова.

В. Шейко та Н. Кушнаренко у роботі "Перспективи розвитку соціальних комунікацій як нової наукової галузі" наголошують, що "узагальнююче поняття "соціальні комунікації" багатозначне, має різні тлумачення, відсутнє в більш-менш авторитетних енциклопедіях та довідниках".

На думку авторів, узагальнене теоретичне визначення поняття соціальної комунікації можна представити з позиції таких основних підходів. У межах першого підходу соціальну комунікацію можна визначити як обмін певними відомостями, сукупністю якихось даних, знань, іншими словами, соціальна комунікація -- це обмін інформацією в суспільстві. З позиції такого загального тлумачення набувають значення два аспекти: по-перше, СК має справу з соціальною інформацією, яка спеціально створюється людиною з метою її поширення в суспільстві; по-друге, різниця між "соціальною комунікацією" та "соціальною інформацією" -- це відмінності між процесами передавання інформації та її змістом .

Автори підкреслюють, що соціальна комунікація як різновид комунікації, що реалізується на рівні суспільства за допомогою спеціально організованих соціальних інститутів, установ, закладів, організацій тощо, призначенням яких є створення та передавання в часі та просторі соціально значущої інформації в документально фіксованому або усному вигляді, визначається в межах іншого підходу, з позиції якого необхідним є існування професійних посередників -- книгорозповсюджувачів, бібліотекарів, бібліографів, інформаційних працівників, архівістів, музеєзнавців та інших професіоналів, представників різних соціальних інститутів, які працюють у комунікативній сфері. Автори виводять й іншу сутність соціальних комунікацій як міжособистісного спілкування, у результаті якого відбувається обмін інформацією між двома особами.

Г.Г. Почепцов вважає, що соціальні комунікації «налаштовані на управління соціальними системами, маючи для цього як короткотривалий (тактичний), так і довготривалий (стратегічний) інструментарій. Освіта, бібліотеки чи наука як стратегічний інструментарій підтримують домінуючі моделі світу, які належать даному виду суспільства» [1].

Соціальні комунікації визначають і як зібрання комунікаційних положень. Наприклад, О.М. Холод запропонував визначати соціальні комунікації як «галузь знань, що вивчає організаційно впорядковану систему документів, їх масиви, продукти засобів масової комунікації та інформаційні технології, що забезпечують реалізацію інформаційних процесів і намірів при безпосередній участі членів комунікативного процесу» [2, с. 35].

В.В. Різун вважає, що «під соціальними комунікаціями необхідно розуміти таку систему суспільної взаємодії, яка включає визначені шляхи, способи, засоби, принципи встановлення і підтримання контактів на основі професійно-технологічної діяльності, що спрямована на розробку, провадження, організацію, удосконалення, модернізацію відносин у суспільстві, які складаються між різними соціальними інститутами, де, з одного боку, у ролі ініціаторів спілкування найчастіше виступають соціальнокомунікаційні інститути, служби, а з іншого - організовані спільноти (соціум, соціальні групи) як повноправні учасники соціальної взаємодії» [3, с. 7]. Слід звернути увагу на обмеження в понятійному плані, які пропонує враховувати В.В. Різун: такі «комунікації є соціально маркованими, бо передбачають взаємодію з соціально визначеними групами людей». Автор попереджає про те, що «соціальні комунікації утворюються за законами спілкування, але, як і будь-які технологічні речі, передбачають використання наукових знань про спілкування та про все, що використовується для організації суспільно-комунікаційної справи» [3, с. 7].

Як В.В. Різун, так і В.О. Ільганаєва й О.М. Холод розрізнюють терміни «соціальна комунікація» (однина) і «соціальні комунікації» (множина).

Ільганаєва В.О. вважає, що соціальна комунікація (однина) як феноменологічний прояв об'єкта теорії соціальних комунікацій - це «цілеспрямований обмін соціально значущою для її учасників інформацією й знаннями». Автор пояснює: інформація «ґрунтується на програмованій комунікативній дії» [4, с. 296-297]. На думку автора соціальна комунікація є частковим випадком соціальної взаємодії.

Соціальна комунікація є «діяльністю людей, яка зумовлена цілою низкою соціально значущих оцінок, конкретних ситуацій, комунікативних сфер і норм спілкування, прийнятих у даному суспільстві» [5]. З іншої сторони, соціальна комунікація розуміється як «обмін інформацією між соціальними суб'єктами». Обмін, згідно з Ф.І. Шарковим [6], може здійснюватися між індивідами, індивідом і суспільством, спільнотами, спільнотами й інститутом, соціальними інститутами тощо.

Слід зазначити, що соціальну комунікацію (однина) А.В. Соколов тлумачить дещо інакше, вважаючи її рухом смислів у соціальному часі й просторі. Соколов А.В. трактує соціальну комунікацію як «механізм надбудови, утворення стійкої і поновлюваної узгодженості» [7]. Автор наполягає на тому, що соціальна комунікація здійснюється за рахунок певних знакових систем, що і є засобом зв'язку в суспільстві. Дослідник вважає соціальну комунікацію (однина) таким обміном, який забезпечує кооперативну взаємодопомогу. Саме така взаємодопомога робить можливою координацію дій великої складності.

Ільганаєва В.А., здійснюючи тлумачення соціальної комунікації А.В. Соколовим, пояснює, що визначення соціальної комунікації як феноменологічного ефекту дає можливість розуміти його (ефект) як систему «соціальних комунікацій завдяки об'єднанню обширної і багатообразної за змістом комунікаційної діяльності в суспільстві, що породжує її об'єктне підґрунтя» [4, с. 298].

Соціальну комунікацію (однина) Ф.І. Шарков вважає предметом спеціальної галузі соціології - соціології комунікації. Автор навіть називає таку галузь «соціо-комунікація», підкреслюючи її соціологічне коріння. Дослідник пропонує вивчати соціальну комунікацію (однина) завдяки ознайомленню з різними напрямками, науковими школами, теоріями, які він умовно об'єднав у три групи комунікації, що ґрунтуються на:

- соціальній,

- мовній,

- суто комунікативній основі [8].

Запропоноване Ф.І. Шарковим бачення вивчення соціальної комунікації враховує концептуальні підходи до соціальної комунікації (однина) як до галузі соціології. Але для формування повного уявлення до вивчення багатогранного явища соціальних комунікацій (множина) з позицій проектування моделей спілкування слід звернутися до терміну «соціально-комунікаційний інжиніринг», який вживається в працях комунікативістів-медіазнавців Г.Г. Почепцова, В.В. Різуна [9; 3].

Визначаючи основні вимоги до формулювання дефініції терміна «соціальні комунікації», В.В. Різун запропонував такий перелік елементів:

1) «різні види організованої публічної інституціолізованої взаємодії (комунікаційної діяльності) у суспільстві між соціальними інститутами й споживачами відомостей, які продукуються, зберігаються та поширюються цими інститутами;

2) за допомогою комунікаційних технологій та технологічно визначених каналів, способів і засобів зв'язку;

3) при наявності виробництва відомостей (соціальної інформації);

4) які створюються залежно від потреб, мети, завдань і стратегічно спрямовані на формування соціального поля, громадської думки, впливають на прийняття рішень у соціумі;

5) це такі види комунікаційної діяльності, які передбачають утворення суспільної комунікаційної системи, що функціонує за законами спілкування і включає соціальнокомунікаційні інститути, тобто такі соціальні інститути, які спеціалізуються на комунікаційній діяльності» [10, с. 35-36].

На думку В.В. Різуна, «основними ознаками соціальних комунікацій є те, що вони:

- рукотворні, штучні, придумані людьми, фахівцями, є артефактами;

- технологічні;

- забезпечують функціонування ідей, відомостей, поглядів тощо (соціально значущої інформації) у вигляді різного роду документів;

- стратегічні;

- системні;

- організовані;

- інституціолізовані й передбачають створення соціально-комунікаційних інститутів та наявність у них професіоналів;

- публічні;

- мають діяльнісний характер, перетворюють спілкування у комунікаційно-виробничу діяльність;

- передбачають продукування ідей, відомостей, поглядів тощо у вигляді різного роду творів (інформаційне виробництво);

- не можуть існувати без соціальної пам'яті;

- тримаються не тільки на морально-етичних засадах, а мають і правову основу» [10, с. 35-36].

1.2 Структура і види соціальних комунікацій

У моделі соціальних комунікацій, за Г. Лассуелом , визначається обов'язкових п'ять структурних елементів:

1) "хто" - комунікатор (той, хто передає й формує повідомлення);

2) "що" - повідомлення;

3) "як" - спосіб передачі повідомлення, канал;

4) "кому" - аудиторія, якій адресується повідомлення;

5) "навіщо" - з яким ефектом, ефективність.

З погляду соціологів (наприклад, В.П. Конецької [11]), в рамках структури соціальних комунікацій слід виокремити такі елементи:

1) соціальна стратифікація суспільства (актуальні соціально зумовлені ознаки індивідів);

2) комунікаційна система та її ознаки (об'єктність, структура, цілісність);

3) способи комунікації (візуальні, аудитивні, аудитивно-візуальні);

4) засоби комунікації.

У 1939 р. Сержем Чахотіним - німецьким емігрантом, що жив у Франції, була запропонована модель всемогутньої масової пропаганди, яка включала такі структурні складові:

1) мотив;

2) пропагандист;

3) зміст масової пропаганди;

4) одержувач (який випробовував уплив із боку власних переконань і установок, а також особливостей поведінки).

Вельми відома в криптографії модель Клода Елвуда Шеннона (англ. Claude Elwood Shannon; 30 квітня 1916 - 24 лютого 2001) -американського математика й електротехніка, який спільно зі своїми колегами створив математичну теорію інформації.

У 1948 р. К. Шеннон опублікував фундаментальну працю "A Mathematical Theory of Communication" ("Математична теорія комунікації"), у якій сформульовані основи теорії інформації. Саме в названій роботі автор запропонував модель трансмісії сигналу в комунікації. До структури своєї моделі К. Шеннон включив такі елементи:

1) джерело інформації;

2) передавач;

3) сигнал, що подається;

4) канал;

5) джерело перешкод (порушень);

6) відібраний сигнал;

7) приймач;

8) повідомлення;

9) адресат.

У моделі культурної мозаїки А. Молеса, яка була запропонована в 1967 р., передбачалася наявність таких складових масової комунікації:

1) пам'ять світу;

2) канали повідомлень (книги, газети, радіо й телебачення);

3) соціально-культурний образ;

4) особа.

Практично всі структури згаданих вище моделей мають, тією або іншою мірою, відбиті за задумом авторів основні структурні елементи, такі як:

· комунікант - відправник документного повідомлення, з якого саме і починається акт комунікації

· комунікат - документне повідомлення (фіксована інформація, закодована певним чином за допомогою символів, знаків, кодів).

· канал (спосіб передачі інформації).

· реципієнт - отримувач повідомлення (особа, якій призначена інформація і яка певним чином інтерпретує її, реагує на неї).

· зворотний зв'язок - реакція реципієнта на отримане повідомлення.

Елементарна модель комунікації подана на рис. 1.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис.1 Модель комунікації

Залежно від функціональності та спрямованості, що запропонована тією або іншою моделлю, автори додають до її структури необхідні, на їх погляд, елементи і складові. Проте основний набір структури масової комунікації визначений самим ходом розвитку людського суспільства.

Таким чином ми можемо виокремити й різні види соціальних комунікацій. Усі соціальні комунікації, наприклад В.П. Конецька, пропонує розподілити за трьома основними критеріями:

1) за характером аудиторії;

2) за джерелом повідомлення;

3) за каналом передачі.

Критерій "характер аудиторії" передбачає такі види соціальної комунікації:

- міжособистісна (яка індивідуалізувалася);

- спеціалізована (групова);

- масова.

Аналіз соціальної комунікації із погляду критерію "джерело повідомлення" зумовлює два види:

- офіційна (формальна);

- неформальна.

Нарешті , критерій "канал передачі " може стимулювати виокремлення в соціальній комунікації таких її видів, як:

- вербальна;

- невербальна[11].

Г. Г. Почепцов також провів класифікуватицію видів соціальних комунікацій. Визначаючи рівні соціокомунікаційних процесів, цей дослідник виділяє ієрархічний (пріоритетність прямого зв'язку) та демократичний (пріоритетність зворотного зв'язку). Для першого рівня наказ є фактичною нормою, для другого - переконанням [12]. Також комунікація поділяються на письмову та усну, при цьому письмова інформація не є звичайною фіксацією усної, вбачаючи між ними велику різницю щодо цілі та засобів висловлення.

На думку Почепцова, соціальні комунікації можуть бути формальними (офіційні) та неформальними. Міжнародні та міжмовні чинники призводять до появи міжнародної та міжкультурної комунікацій [13].

Загалом види комунікації розрізняються практично за кожним елементом процесу комунікації .

1.3 Різновиди комунікаційних каналів

"У загальному вигляді під каналом комунікації мається на увазі засіб передачі повідомлення (обличчям до обличчя, письмово, на плівці, через технічні засоби зв'язку та ін.); маршрут, який використовується для передачі повідомлень; реальна або уявна лінія зв'язку (контакту), якою повідомлення рухаються від комуніканта до реципієнта (комуніката)".

Комунікаційний канал сприяє створенню (кодуванню) передачі і прийому (сприйняттю) інформації. Для цього потрібні мови, коди, знаки, матеріальні носії інформації та технічне обладнання (шифратори, прибори прийому та передачі сигналів, дешифратори сигналів та ін.). На перших етапах людство використовувало природні засоби для передачі змістових повідомлень двома каналами: невербальним(несловесним) і вербальним(словесним).

Розвиток людства від первісного варварства до постіндустріальної цивілізації супроводжувався постійним збільшенням кількості комунікаційних каналів, завдяки доповненню природних каналів, що утворилися в ході антропогенезу, каналами штучними, свідомо створеними людьми.

Звідси ми бачимо, що соціально-комунікаційні канали мають видову класифікацію за походженням, а саме: природні та штучні.

У такому разі звернемося до документних та електронних комунікацій, тобто штучних комунікаційних каналів.

Документні комунікації є процесами або засобами розповсюдження (передавання) інформації в суспільстві, які здійснюються за допомогою документів. Архіви, бібліографічні служби, бібліотеки, видавництва і друкарні, книжкова торгівля, реферативні служби -- все це головні інститути документної комунікації, що існують нині .

Друга половина XX ст. ознаменувалася розширенням комунікаційного простору і виникненням нової форми штучної комунікації -- електронної, каналами якої є телебачення, комп'ютер, Інтернет та мобільний зв'язок. Отже, під електронною комунікацією маємо розуміти процес передавання інформації, який здійснюється через названі комунікаційні канали, для визначення яких зазвичай застосовують термін "мультимедійні канали". Адже мультимедіа -- це одночасне використання в комунікаційних каналах різних форм подання інформації -- звуку, образів, тексту з інтерактивним програмним забезпеченням; поєднання звукових, текстових символів, а також рухливих образів; комбінація двох і більше каналів комунікацій.

Найважливішим каналом соціальних комунікацій є документна комунікація - процеси і засоби обміну інформацією у суспільстві за допомогою документів. Вона забезпечує рух соціальної інформації у часі і просторі шляхом створення, зберігання та розповсюдження документів.

Найчастіше інформація передається за допомогою мови - природної (мова людського спілкування) чи штучної (мова машинного програмування). Комунікант кодує інформацію за допомогою знаків, символів, кодів, а реципієнт декодує (розшифровує, перекладає) інформацію [14, c.32].

Комунікація відбувається лише за умови, що мова повідомлення зрозуміла реципієнту [15, c. 29].

Між комунікантом та реципієнтом встановлюється канал комунікації, без якого неможливий зв'язок (спосіб обміну, передачі інформації). Це - зустрічі, конференції, радіо, і телебачення, Internet, видавництво, редакція журналу, бібліотека та інші канали, що забезпечують можливість безпосередньої чи опосередкованої комунікації [16, c.48].

Комунікація функціонує ефективно за умови існування зворотного зв'язку - реакції реципієнта на отримане повідомлення. Інтерес до повідомлення залежить від багатьох чинників: мають значення зміст повідомлення, доступність інформації, місце, час видання, тираж, мова, рівень і стиль публікації [17, c.44].



2. КНИГА ЯК ОБ'ЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ

2.1 Сутність, генезис і розвиток поняття «книга»

Незважаючи на те, що книга як явище людського життя існує вже давно, до цих пір немає точного визначення цього поняття. Це пов'язано з тим, що поняття багатозначне, протягом історії змінювалося, а межі, що відокремлюють його від дефініцій інших засобів передачі інформації, рухливі і не остаточно встановлені.

Сотні років робляться спроби наукового визначення поняття "книга". Відправною точкою служило вихваляння книги як носія людської думки, твори мистецтва, що нерідко мають матеріальну цінність.

Часто при визначенні книги дослідники відштовхувалися від двох основних аспектів книги - матеріальних і змістовних її ознак. В одній західнонімецької енциклопедії дається таке визначення книги: «Книга з точки зору своєї функції являє собою графічну матеріалізацію духовно-нематеріального змісту з метою його збереження, передачі і поширення в суспільстві» [18, с.33].

Радянський книгознавець А.І. Борсук дає розгорнуте визначення: «Книга - це твір писемності і друку (або певна їх сукупність), що є продуктом суспільної свідомості, ідейно-духовному житті суспільства, одним з основних засобів збереження, поширення та розвитку всіх форм ідеології, знаряддям соціальної боротьби, виховання, організації та формування громадської думки, знаряддям наукового та технічного прогресу »[18, c. 33].

При інтерпретації явища книги використовується і понятійний апарат і методи семіотики. Книга з точки зору теорії знаків обговорювалася в 1974 році на II Всесоюзній науковій конференції з проблем книгознавства. А.А. Гречихин визначив поняття так: «Книга - це не тільки форма, семіотична (знаковий твір певного жанру) або матеріально-конструктивна (документ, твір друку), але і зміст (соціальна інформація у всіх її різновидах). Вірніше, книга - це діалектична єдність, завжди єдність змісту і семіотичної і матеріально-конструктивної форми »[18, c .34].

Є.Л. Немирівський у своєму визначенні також дотримується семіотичної концепції: «Книга є однією з форм існування і поширення семантичної інформації, способом організації виробництва індивідуальної свідомості в знакову систему для її сприйняття іншими індивідами».

І.Є. Баренбаум звернув увагу на недостатній облік у семіотичній концепції багатофункціональності книги (яка є не тільки засобом інформації) та її орієнтації на читача. Він запропонував і власне визначення: «Книга - це твір писемності та друку, що має будь-яку читану знакову форму, зафіксовану на будь-якому матеріалі, що виконує одночасно ряд функцій і адресований реального чи абстрактного читача» [18, c. 34].

А.А. Беловіцкая і С.Л. Омілянчук дають таке визначення поняття «книга»: «Книга - спосіб організації словесного, музичного чи образотворчого твори у видання; спосіб, актуалізований засобами книжкової справи як процес і минущий проміжний результат організації тексту літературного, музичного, образотворчого твори, існуючого у формі письмового документа, в таку форму твору друку, як книжкове видання »[ 20, с. 281]. При цьому А.А. Беловіцкая виділяє сутнісну характеристику книги: «Книга є одна з форм існування інформації» [21].

Розглядаючи вищевикладені визначення, К. Мігонь зазначає, що всі ці визначення більш-менш вдало окреслюють сферу поняття «книга», але вони не в змозі відокремити його від інших, таких, як «газета», «журнал», «листівка», то Тобто від друкованого слова взагалі. Тому він дає рекомендації, які повинні бути враховані при визначенні поняття «книга»: визначення повинне відображати суть книги як суспільного явища; воно повинно основні характеристики явища; визначається об'єкт і визначає його частину мають бути адекватні; слід відобразити двоїстий характер книги - її матеріальну форму та ідейний зміст [18, c. 35].

У цілому радянське книгознавство спиралося на висновок, що складність або неможливість вирішення тієї чи іншої наукової проблеми не означає неможливість її вирішити в майбутньому. Тому радянські книгознавці намагалися виробити основні підходи до визначення поняття "книга".

Так, А.І. Черняк висловлював думку про те, що велике значення для характеристики книги представляється доцільним розділити визначення поняття «книга» на дві частини: формальну і функціональну. Відповідно до цього він запропонував таке визначення: «Книга - засіб семантичної інформації, твір писемності та друку, що представляє суспільний інтерес; вона служить знаряддям ідеологічної боротьби, формування суспільно-політичних, наукових та естетичних поглядів, інструментом накопичення та розповсюдження знань, науково-технічного прогресу »[22, c. 31].

Функціональний підхід, який визначається О.І. Барсуком як «підхід до твору друку з позицій читача» [23, c. 3], притаманний і визначення книги в енциклопедичному словнику «Книгознавство»: «Книга - найважливіший засіб інформації, знаряддя політичної та ідеологічної боротьби, поширення знань, освіти та виховання» [22, c. 32]. Але в даному визначенні відсутня характеристика книги як матеріального носія соціальної інформації.

А.М. Іоффе в своєму визначенні намагається об'єднати функціональний та семіотичний підходи, а також приділити увагу змісту книги: книга - це «документально зафіксована семантична інформація, яка існує у вигляді текстового повідомлення або зображення і функціонує в суспільстві в історично зумовленої формі структурно організованого і просторово розгорнутого твори писемності або друку »[22, c. 34].

У сучасному книгознавстві поняття «книга» розглядається у співвідношенні з поняттям «документ». Ще П. Отле розглядав книгу як різновид документа і дав їй таке визначення: «Книга - носій певного розміру з певного матеріалу, який у разі необхідності може бути підданий згинанню або згортання, на який нанесені знаки, які деякі інтелектуальні дані».

Г.Н. Швецова-Водка бере за основу комунікаційно-інформаційний підхід, в якому книга, як і документ, розглядається з точки зору теорії соціальної інформаційної комунікації. Г.Н. Швецова-Водка відзначає, що найбільш широке значення поняття «книга» з матеріальної і знаковою сторін прирівнюється до поняття Документа IV, тобто книга - це будь-який запис інформації на спеціальному носії будь-яким винайденим людиною способом [20, c. 249]. Але існують і інші визначення, що звужують обсяг поняття «книга», прирівнюючи її до того чи іншого виду документа за різними ознаками.

Вона розглядає поняття «книга» з урахуванням особливостей матеріального носія інформації. При цьому різні значення поняття «книга» позначимо таким чином: Книга I (так само Документу IV), Книга II (документ паперовий), Книга III (документ паперовий листовий), Книга IV (документ паперовий листової, збори листів), Книга V (документ паперовий листової, збори листів, блоковий), Книга VI (документ паперовий листової, збори листів, блочний, певного обсягу), Книга VII (документ паперовий листової, збори листів, блочний, певного обсягу, неперіодичне видання).

У значенні Книга I особливості матеріального носія не враховуються. Головне його якість: носій повинен бути таким, щоб на ньому можна було записати інформацію будь-яким винайденим людиною способом.

Значення Книга II охоплює тільки документи на паперовому носії, всі інші документи не відносяться до поняття "книга". Значення Книги III передбачає, що до «книзі» відносяться документи на паперових носіях, але обов'язково на аркушах паперу. Значення Книга IV вказує, що це - документ, складений з кількох аркушів паперу (збори листів).

Книга V прирівнюється до документа паперовому блоковому, в якому листи паперу з'єднуються в корінці. Книга VI - документ паперовий, блочний, певного обсягу. У ГОСТ 7.60 - 2003 «Видання. Основні види. Терміни та визначення »обсяг книги визначається« понад 48 сторінок ». У тому ж ГОСТі вказується неперіодичних книги [25, c. 18], що додатково звужує обсяг поняття «книга» і відображено у значенні Книга VII.

За особливостями знакової форми і способу сприйняття людиною поняття «книга» також визначається по-різному. Саме широке значення - Книга 1 (дорівнює значенню Документ IV). Більш вузькі значення: Книга 2, Книга 3, Книга 4, Книга 5, Книга 6. З точки зору кожного з цих значень всі інші (більш широкі) не відносяться до обсягу поняття "книга".

Книга 2 - документ людиносприйнятний, безпосередньо сприйманий. Якщо людина сприймає зміст документа за допомогою технічних пристроїв, то цей документ вже не вважається книгою в даному значенні.

Книга 3 - документ людиносприйнятний, безпосередньо сприйманий, візуальний. Якщо людина сприймає документ за допомогою слуху або тактильних відчуттів, то цей документ не є книгою у даному значенні.

Варто відзначити, що довгий час в книгознавстві існувала проблема: відносяться чи ні до Книги документи аудіальні та аудіовізуальні. В якості аргументів, що обґрунтовують Книгу як особливу категорію, висувалися фіксованість інформації (М. Ф. Яновський писав: «Той, хто читає завжди має можливість повернутися до прочитаного ... Хто слухає позбавлений цієї можливості») і спосіб функціонування (М. Червінський зазначав, що аудіальні та аудіовізуальні документи налічуються в єдиних екземплярах в інформаційних центрах, тоді як книга доступна для широкого споживача) [26, с. 75]. Але подальше технічне вдосконалення дозволило тиражувати такі документи у великих кількостях і повертатися до їх змісту. Більш істотним аргументом Г.М. Швецова-Водка вважає той, що книга - засіб передачі логічної (словесної) інформації), аудіальні та аудіовізуальні документи не володіють такою характеристикою [26, c. 75].

У значенні Книга 4 книгою вважається тільки документ символічний, тобто записаний абстрактними знаками, не подібними тому об'єкту, який відображається.

Значення Книга 5 відповідає документу, призначеному для читання, а Книга 6 - документу вербального письмового, літературному чи текстовому, з урахуванням всіх попередніх обмежень обсягу поняття "книга". Найменша за обсягом значення - документ безпосередньо сприймається, візуальний, символічний, призначений для читання, вербальний, письмовий (літературний або текстовою). М.М.Кушнаренко розглядає поняття «книга» ще вже: «Книга - текстовий документ, документ вербально-письмовий, безпосередньо сприйманий, що не вимагає застосування яких-небудь технічних засобів, візуальний, опублікований, друкований,поліграфічний, паперовий, блочно-кодексовий, неперіодичний» [27, c. 220].

Г.Н. Швецова-Водка робить висновок, що різні сучасні визначення поняття «книга» відносять книгу до різних видів документа за особливостями матеріального носія інформації, її знакової форми і способу сприйняття людиною. Також вона відзначає, що переконливих аргументів на користь того, щоб обмежити обсяг поняття «книга» тим чи іншим значенням, не знайдено [20, c. 254]. Не можна сказати, який саме певний вид документа (з точки зору класифікації) є книгою, тому що у визначеннях книги враховуються найрізноманітніші ознаки.

Для того щоб зрозуміти відмінність книги від інших документів, Г.Н. Швецова-Водка розглядає місце книги в соціальному комунікаційно-інформаційному процесі. Цей процес складається з трьох головних елементів: комуніканта, документа як каналу інформаційного зв'язку, реципієнта [20, c. 255].

Для того, щоб «документ» перетворився на «книгу», на шляху від комуніканта до реципієнта потрібна діяльність комунікаційних посередників (КП), які перетворюють документ вихідний, створений автором, до книги, і сприяють її вступу до одержувача інформації.

Місце книги в соціальному комунікаційно-інформаційному процесі можна показати таким чином: Автор - Документ вихідний -комунікаційний посередник-1 (КП-1) - Документ похідний (книга) - комунікаційний посередник-2 (КП-2) - Одержувач (споживач) інформації.

У запропонованій схемі Автор - це комунікант або творець інформації, що готує документ вихідний, в якому фіксується первинна інформація.

Документ вихідний - рукопис або первинний варіант повідомлення на одиничному носії.

КП-1 - видавництво або редакція серіального видання, центр депонування документів, фірма грамзапису, відеозапису і т.д.

Документ похідний - видання або публікація, депонований документ, опублікований документ.

КП-2 - установи системи книгорозповсюдження і кнігоіспользованія, які доводять опублікований документ до його користувача, роблять його доступним для багатьох. Це сфери книжкової торгівлі та передплати на періодичні видання, бібліотечної справи та науково-інформаційної діяльності.

Одержувач інформації - читач, слухач, глядач.

Таким чином, виходячи з розуміння місця книги в соціальному коммунікацінно-інформаційному процесі, Г.Н. Швецова-Водка дає таке визначення: книга - це документ, створюваний у результаті діяльності КП-1 (книговидавничої або редакцінно-видавничої організації) і потрапляє до одержувача інформації в результаті діяльності КП-2 (установ систем книгорозповсюдження і книговикористання) [20, c. 256]. Дане визначення підкреслює, що на відміну від будь-якого документа вихідного книга з моменту її створення призначається для невизначеного кола осіб або для абстрактного читача (споживача інформації). Для цього вихідний документ перетворюється у видання, тобто в опублікований документ.

З цього випливає, що книга за своєю функціональною сутністю є документом опублікованим, незалежно від форми опублікування (видання чи депонування), особливостей матеріального носія інформації, знакової системи її передачі і каналу її сприйняття людиною.

Для перетворення документа в книгу обов'язковою є діяльність КП-1 і КП-2. У зв'язку з цим Г.М. Швецова-Водка дає таке підсумкове визначення книги: «Книга - це документ опублікований, виданий або депонований, що надається у суспільне користування через книжкову торгівлю і бібліотеки».

Г.Н. Швецова-Водка з метою уточнення поняття «книга» розглядає місце книги в реальній системі документальних комунікацій у цілому, тобто в порівнянні з функціонуванням (способом надання до використання) документа початкового та документа архівного [20, c.259].

Документом початковим називається такий документ, який створюється комунікантом для використання в найближчим часом саме для передачі інформації реципієнту. Такий документ може бути переданий від комуніканта реципієнту як при їх безпосередньому спілкуванні, так і через різноманітні засоби зв'язку (КП-3).

Документ початковий може бути використаний для підготовки документу вихідного в процесі створення книги. З допомогою КП-1 і КП-2 документ вихідний перетворюється в книзі, і потрапляє до споживача інформації через систему книжкової справи.

Але в іншому випадку документ початковий може бути або знищений після виконання ним тих функцій, для яких він створювався, або може потрапити в спеціальні сховища - архіви чи музеї, де він з документа первісного функціонально перетворюється на документ архівний. Фізично такий документ залишається тим самим, який був створений комунікантом, але функції його в суспільстві змінюються, він стає документом архівним. В архівах зберігаються не всі документи, а найбільш важливі в правовому, науковому чи художньому відношенні. Для збереження та організації використання архівних документів потрібна діяльність КП-4 - архівів або музеїв.

Також важливим для визначення поняття «книга» є дослідження співвідношення понять «документ», «книга», «видання», «твір друку», «література», «публікація».

Значення поняття «документ» залежить від контексту його використання. Це може бути найбільш широке значення, що прирівнюються до Документу I і охоплює всі види документів. Г.Н. Швецова-Водка загострює увагу на тому, що поряд з узагальнюючим поняттям термін «документ» можна використовувати для позначення будь-якого явища, яке може бути названо «документом» в тому чи іншому значенні. Терміном «документ» можна називати будь-яку річ, що представляє собою єдність соціальної інформації та матеріального носія [20, c. 260].

«Книга» як поняття в найбільш широкому значенні охоплює об'єкти, пов'язані з обсягом поняття Документ IV (за винятком тих, які визначаються як Документ VI, VII, VIII, а також неопублікованих документів зі значенням Документ IV). Будь-яку книгу можна назвати «документом», але не кожен документ - «книгою».

Документом можна вважати як окреме явище, що відноситься до обсягу поняття «книга», так і частина документа-книги, якщо вона має певну самостійність (стаття зі збірки, стаття з газети).

Терміном «видання» позначається як процес, так і результат діяльності книжкових, журнальних і газетних видавництв чи видають організацій, які забезпечують офіційне опублікування та тиражування спеціально підготовлених документів.

У ГОСТ 7.60 - 2003 термін «видання» визначається так: документ, призначений для поширення в ньому інформації, що пройшов редакційно-видавничу обробку, самостійно оформлений, має вихідні відомості »[25, c. 6]. Таким чином, як відзначає М.М. Кушнаренко, книга вже, ніж видання [27, c. 221]. Г.Н. Швецова-Водка загострює увагу на тому, що поняття «видання» не може замінити поняття «книга», так як книга «обіймає як видання, так і документи, опубліковані у вигляді частини видання» [20, c. 263].

Сукупність видань становить найбільшу частину обсягу поняття «книга» у його широкому значенні (решта - депоновані документи). Кожен екземпляр видання є окремим документом. Крім того, самостійними документами можна вважати частини видань, які відокремлюються фізично (наприклад, тому з багатотомного видання) або за змістом (статті, замітки).

Серед видань переважають друковані. Грамплатівки, аудіо-та відеокасети теж є виданнями, якщо вони відповідають обов'язковим вимогам до видань. Видання може бути здійснено також у вигляді машиночитного документа, зміст якого не може бути змінено або знищено в процесі споживання інформації (наприклад, компакт-диски CD - ROM).

Особливу категорію складають електронні видання: електронні газети, журнали, неперіодичні видання. В електронному виданні «видавничий оригінал» існує у вигляді запису в пам'яті комп'ютера, а споживачеві інформації видається його «копія» на екрані монітора, яку можна зафіксувати на власному машиночитаному носії або віддрукувати на папері за допомогою принтера [20, c. 265].

Друковані видання можна також називати творами друку. Крім того, твором друку є будь-який окремий документ, який входить до складу друкованого видання. За знаковою природою інформації твори друку можуть бути текстовими та нетекстова: ізографічними, картографічними, нотними.

Текстові твори друку називаються також літературними творами, а їх сукупність - літературою. Поняття «література» охоплює як текстові документи, опубліковані у вигляді твори друку (видань), так і депоновані й неопубліковані текстові документи. Це значення використовується, коли говорять про текстових (літературних) документах по певній галузі знання або про певних типах літератури по соціальному призначенням (науково-популярна, довідкова і т.п.). У вузькому значенні цей термін використовується для позначення тільки художньої літератури. У книгознавстві термін «література» найчастіше використовується в широкому значенні [20, c. 265].

Твори літератури - це текстові документи, які можуть бути опубліковані у вигляді окремого видання, його частини, сукупності видань, депонованих документів або залишитися неопублікованими. Література - це збірне поняття для документів, що є літературними творами.

Застосовують у книгознавстві і документознавстві термін «публікація» у значенні «процес і результат опублікування документів».«Публікація» як результат опублікування документа - це окремий документ, опублікований в ідеї видання або його частини. Цей термін не охоплює депонованих документів, хоча за законом вони теж вважаються опублікованими.

Таким чином, визначення поняття «книга» є однією з основних книгознавчих проблем. Починаючи з моменту появи книги як продукту людської діяльності і до цього дня, даються різні визначення книги, що враховують ту чи іншу її характерну рису. На сучасному етапі книгознавство розглядає книгу як різновид Документа IV, у зв'язку з цим поняття «книга» має багато значень, що відрізняються один від одного за різними ознаками.

Так, за особливостями матеріального носія інформації можна виділити шість значенні поняття «книга», з яких більш широке прирівнюється до Документу IV, а найменше означає документ паперовий, листової, блочний, певного обсягу (понад 48 сторінок).

Інша класифікація - про особливості знакової системи запису інформації - приписує найбільш широке значення поняття «книга» як Документа IV, а найменше - як документ сприймаємий людиною, безпосередньо сприйманий, візуальний, символічний, призначений для читання, вербально-письмовий (літературний або текстовою).

Використовувані комунікаційно-інформаційний підхід дозволяє визначити книгу як документ опублікований, виданий або депонований, що надається у суспільне користування через книжкову торгівлю і бібліотеки. Визначення місця книги в системі документальних комунікацій дозволяє знайти відмінності між книгою, початковим документом і архівним документом (відмінність полягає в різних діях комунікаційних посередників).

Такі поняття, як «документ», «книга», «видання», «твір друку», «література», «публікація» не суперечать один одному і можуть використовуватися по відношенню до тих явищ, які вони позначають, як взаємозамінні.

бар'єр книга соціальний комунікація



2.2 Принципи типології книги

Типологія книги розглядається як розділ науки книгознавства. Існують різні підходи щодо того, як визначити об'єкт і предмет типології книги, її мету і першочергові завдання.

За першим підходом, який більш традиційний, типологія книги визначається як “знання категорій книги, їх видоутворюючих властивостей і логічного співвідношення різних категорій книги, що виділяються за ознаками призначення та форми”[28]. Об'єктом наукового пізнання тут вважається книга в цілому, а також її окремі сторони, “категорії книги”. Предметом типології книги в такому розумінні є порівняльний аналіз різних категорій книги, їх групування і систематизування, створення наукових класифікацій.

За іншим підходом типологія книги визнається не тільки такою науковою дисципліною, що вивчає книгу з погляду її систематизування, але й як учення про книгу та книжкову справу в цілому. Тоді об'єкт типології книги розуміється як “уся різноманітність книги, книжкової справи та книгознавства” і практично збігається з об'єктом книгознавства в цілому [29]. Предметом типології книги (“бібліотипології”) в такому розумінні вважається “систематизація будь-яких книгознавчих об'єктів, процесів, понять, методів і т. д.” [28]. Тут є дещо спільне з першим підходом до типології книги, але в цілому таке розуміння набагато ширше, ніж перше, і більше підходить до теорії книгознавства в цілому.

Принципами називають керівні ідеї, основні правила поведінки в процесі певної діяльності. Про необхідність установлення принципів типології книги як умови її успішної розробки першим написав Ісаак Григорович Моргенштерн [29]. На його думку, потрібно виділити чотири принципи типології книги.

Перший - соціальна детермінованість пропонованих схем класифікації. Враховуючи соціальний і конкретно-історичний характер книги, треба встановлювати хронологічні межі типологічного дослідження. Поняття “сучасна книга”, на думку І.Г.Моргенштерна, слід обмежити книжковим потоком у межах одного року. Вивчаючи типологічні підрозділи, слід виявляти причини соціального характеру, що вплинули на їх розвиток, суспільні потреби в певних видах, типах і формах організації інформації.

Другий принцип - логічна обгрунтованість пропонованих схем. Слід додержуватися певних правил логіки, зокрема до поділу обсягу поняття, до класифікації (єдина підстава поділу і т. д.).

Третій принцип - відповідність пропонованих схем потребам всіх галузей книжкової справи. Треба більше уваги приділяти розробці універсальної (загальної) типології книги, яка б враховувала типологічні характеристики книги, що цікавлять фахівців різних галузей книжкової справи: редакційно-видавничої, книготорговельної, бібліотечної, бібліографічної та ін. Галузеві типологічні класифікації повинні враховувати певні загальні типологічні схеми, деталізувати їх або доповнювати, але не суперечити їм.

Четвертий принцип - відображення в схемах головних, суттєвих елементів книги.

Треба визначити, що є для книги головним і суттєвим, а що - випадковим і несуттєвим, притаманним лише окремим явищам. Останні особливості необов'язково враховувати в типологічних схемах.

Запропонований перелік принципів розширив О.А. Гречихін. На його думку, серед принципів типології книги мають бути принципи комунікативності і діяльності [28]. Перший з них означає необхідність розгляду книги як засобу соціальної інформаційної комунікації, із врахуванням особливостей соціальної інформації і діалектичної єдності змісту та знакової форми книги. На наш погляд, цей принцип краще назвати “соціально-комунікаційно-інформаційний підхід”. Так само і “принцип діяльності” - це “діяльнісний підхід”, який означає необхідність враховувати те, що книга є результатом суспільної діяльності і призначається для обслуговування її потреб.

Умовами успішної розробки типологією книги її проблем є додержання вказаних принципів, чітке визначення основних понять (категорій) і врахування тих суспільних потреб, на задоволення яких вона спрямована.

2.3 Властивості книги

Властивості книги обумовлені її функціями. Відповідно, якщо розглядати книгу в соціальному комунікаційно-інформаційному процесі, то виявляється, що книги притаманні як властивості Документа IV, так і специфічні властивості.

Одне з найважливіших властивостей книги - знаковість. Про цю властивість писали ще в 20-і роки XX століття, але розуміли по-різному. М.М. Куфаєв розумів книгу «як вмістилище будь-якої думки і слова, наділених в видимий знак», або «вмістилище думки і слова людини, взятих в їх єдності і виражених видимими знаками» [20, c. 272]. При цьому в обсяг поняття «книга» включалися не тільки видання словесних творів, а й книга з ілюстраціями, і нотні видання, і фонографічні валики і грамофонні платівки.

З пожвавленням семіотичних досліджень зріс інтерес до знакової природі книги. Семіотичний підхід став широко застосовуватися в дослідженнях мови та словесних творів. Новим проявом семіотичного підходу до книги стало її розгляд в цілому як знакової системи.

У 70-ті роки XX століття з'явилося визначення книги як «знакової системи, в якій для обміну семантичної інформації між двома іншими матеріальними системами, наприклад автором і реально існуючим світом або автором і читачем, використовується сукупність візуально сприймаються шрифтових знаків або графічних зображень», як зазначав Є.Л. Немирівський.

Таким чином, знаковість властива книзі не тільки в тій же мірі, що і будь-якому Документу IV, але і в більшій мірі, тому що сама книга як матеріальний предмет виконує функцію знака, що аналогічно знаковості Документа III - створений людиною матеріальний об'єкт, спеціально призначений для передачі зафіксованої в ньому інформації в суспільстві.

Властивість знаковості визначає властивість семантично книги. Семантика - розділ семіотики, який вивчає знакові системи як засіб вираження змісту. Сприймаєма людиною інформація є семантичної, тому що вона виражає певний зміст. К. Мігонь зазначав, що книга є стабільним засобом передачі інформації, що дає можливість концептуалізації змісту. Таким чином, властивість семантично, притаманне для Документа, характерно і для книги.