Особливості дослідження історичного розвитку звукорежисури та телебачення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Особливості історичного розвитку телебачення

1.1 Історичні передумови появи та розвитку телебачення

1.2 Історія появи та розвитку звукового телебачення

Розділ 2. Засоби звукоапаратного комплексу на телебаченні

2.1 Розвиток звуку на телебаченні на території України

2.2 Принцип побудови телевізійного звукового тракту

Розділ 3. Сучасне телебачення та перспективи розвитку

3.1 Звукові формати сучасного телебачення

3.2 Перспективи розвитку звукорежисури на українському телебаченні

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність роботи. Важливою особливістю розвитку світової економіки другої половини XX століття є "сервісна революція". Вона характеризується посиленням значущості сфери послуг підвищенням уваги до якості кінцевого продукту споживання населення, що стосується, в першу чергу, засобів медійної.

Науково-технічний прогрес сприяв появі нових видів комунікації, діяльності засобів масової інформації, ділових, інформаційних, персональних даних економічної діяльності, таких як ділові, інформаційні, персональні розважальні послуги.

Телебачення і радіомовлення України зайняли важливе місце в структурі виробництва і споживання. Їх динамізм, широка доступність, перспективність залучають інвесторів, а специфічний характер продукту і багатоваріантність шляхів розвитку зумовлюють пильну увагу державних структур та інтерес наукових дослідників.

Індустрія звукозапису в даний час є однією з найбільших серед галузей, що виробляють технічні розважальні послуги, крім цього, накопивши за свою тривалу історію, маючи значний досвід роботи з нематеріальними активами, вона і відрізняється найширшої географією діяльності і задовольняє потреби, запити людей різного віку, культурних смаків і переконань. А завдяки невеликій вартості й частому оновленню основних фондів галузі, остання швидко реагує на появу технічних новинок і нових способів ведення бізнесу, сприяючи їхньому подальшому утвердженню в інших сферах економічної діяльності.

Саме по цьому на сьогоднішній день вона знаходиться в числі лідерів по застосуванню цифрових технологій та електронної торгівлі. Успіх індустрії звукозапису переконливо підтверджує зростання світових продажів з 27 до 38 млрд. доларів протягом 1990-х років, що відбувається головним чином завдяки інвестиціям в розвиток масової культури. Виробники фонограм вкладають мільярди доларів в розвиток культур різних держав, даючи можливість здійснювати свої проекти величезній безлічі артистів самих різних напрямів і стилів по всьому світу.

Тому в сучасних умовах активного використання новітніх цифрових і комунікаційних технологій їх широкого розповсюдження у суспільстві, важливо оцінити вплив, який стимулюють даними процеси в культурній сфері, зокрема в галузі телебачення.

Значимість вивчення світового досвіду та поточного стану справ у світовій індустрії звукозапису на телебаченні є високою тому, що в країні практично відсутні власні дослідження з даної проблеми, необхідні для аналізу перспектив розвитку звукорежисури на телебаченні.

Актуальність вивчення особливостей історичного розвитку звукорежисури на телебаченні значно підвищилася в останні кілька років у зв'язку з входженням в загальноприйняту практику інтернет-торгівлі та розповсюдження інформації по всесвітній комп'ютерній мережі. Нові тенденції у виробництві і особливо в поширенні інтелектуальних продуктів вимагають проведення подальшого всебічного аналізу. Результати такого аналізу, проведеного на прикладі звукорежисури на телебаченні, можуть бути застосовними до всього спектру індустрії звукозапису. Окрім цього вони дозволяють врахувати проблеми, поки не характерні для всіх видів даних послуг: адже звукозаписна галузь на телебаченні вже сьогодні стикається з питаннями, з якими виробники інших видів послуг тільки будуть мати справу з розвитком технологій зберігання і передачі даних.

Також нині відчувається гострий дефіцит літератури, присвяченої історичному розвитку звукорежисури на телебаченні, констатується практично повна відсутність публікацій українською та російською мовами, що описують шлях розвитку та принципи функціонування звукозапису на телебаченні. У дипломній роботі зроблена спроба показати розвиток телевізійної звукорежисури з історичної та технічної точок зору, а також проаналізувати тенденції та перспективи її розвитку.

Отже, на підставі вищевказаного можна зробити висновки про те, що тема дослідження "Особливості дослідження історичного розвитку звукорежисури на телебачення" є актуальною.

Мета дипломної роботи полягає у вивченні особливостей, основних етапів розвитку звукорежисури на телебаченні, виявленні принципів побудови телевізійного тракту, дослідженні звукових форматів сучасного телебачення, зясування шляхів подальшого розвитку звукорежисури на українському телебаченні.

Для досягнення цієї мети автор поставив перед собою наступні завдання:

1. Вивчити історичні передумови появи та розвитку телебачення;

2. Розкрити основні етапи історії появи та розвитку звукового відео;

3. Дослідити еволюцію техніки звукозапису на вітчизняному телебаченні;

4. Виявити принцип побудови телевізійного звукового тракту;

5. Проаналізувати звукові формати сучасного телебачення;

6. Оцінити перспективи розвитку звукорежисури на українському телебаченні.

Об'єкт - звукорежисура на телебаченні

Предмет - історичний розвиток звукорежисури на телебаченні

Розробленість теми. При підготовці диплома були використані праці М.М. Богуславського, С.А. Григоряна, Е.Н. Жильцова, А.Д. Корчагіна, М.Н. Кузнецова, А. Маддісона, Ю.Г. Матвєєва, М. Портера, М. Ростокера, А.П. Сергєєва, Р. Уоліса, В.П. Шатрова та інших авторів. Істотну допомогу в роботі надали матеріали Міжнародної федерації звукозапису, Американської асоціації звукозапису та Європейського музичного офісу.

Кількість праць, які включали б теоретичний аналіз розвитку телебачення, вважаємо надто обмеженою. Відомі наукові дослідження лише окремих питань функціонування телекомпаній є дотичними до теми даної роботи й можуть стати підґрунтям для подальших наукових досліджень особливостей історичного розвитку телемовлення. Наприклад, працю Р. Борецького [22] можна розглядати у контексті порівняння із тими змінами, які відбулися у жанровій структурі сучасних телепрограм телекомпаній. Основи наукового розгляду функціональних та методологічних аспектів розвитку Українського ТБ, що були закладені Т. Щербатюк [7], - варто вивчати для подальшого визначення специфіки телевізійного продукту. Наукові дослідження О. Гоян та В Гоян присвячені окремим питанням доцільності роздержавлення телекомпаній [17]. Чимало наукових розробок тлумачать сутність телевізійних жанрів або ж розглядають їх в контексті конкретних передач УТ [18].

Науково-публіцистичному дослідженню функціональних особливостей державного мовлення, зокрема прямих екранних діалогів, присвячена спільна праця В. Бугрима та Г. Мащенка "Телебачення прямого ефіру" [22]. Специфіку телевізійної інформації розглянуто в наукових працях З. Дмитровського [35].

Окрім того були розглянуті наукові дослідження, в яких автори аналізують візуальну сутність телебачення. Так, І. Фенг вивчав специфіку екранної творчості [32], екранний образ телевізійного персонажу вивчено П. Гуревичем. [20].

В основу роботи покладено сучасні методи наукового пізнання, включаючи історичний, порівняльний та системний підхід.

Наукова новизна дослідження полягає у здійсненні ретельного історичного аналізу звукової складової телемовлення, зокрема дослідженні сучасного стану звукорежисури на українському телебаченні; науковому узагальненні таких понять, як телебачення високого розширення та телебачення стандартного розширення, виявленні перспектив розвитку форматів застосування передачі звуку на телебаченні.

Практична значущість дослідження полягає в тому, що його матеріали, а також сформульовані в ньому висновки і практичні рекомендації можуть бути використані відповідними управліннями Міністерства культури України, студентами спеціалізованих ВНЗ та підрозділами інших державних установ, діяльність яких пов'язана з практичною реалізацією звукорежисури на телебаченні.

Матеріали дипломної роботи також можуть бути використані в роботі компаній, що створюють аудіо матеріали до телевізійних аудіовізуальних творів. Окрім того, дослідження становить інтерес для науковців, що займаються питаннями історичного розвитку звукорежисури та телебаченні, викладачів ВНЗ при підготовці відповідних розділів навчальних курсів в інститутах спеціалізованого профілю.

Структура роботи: дослідження складається зі вступу, трьох розділів та шести підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.

Розділ 1. Особливості історичного розвитку телебачення

1.1 Історичні передумови появи та розвитку телебачення

В основі візуального ряду телебачення лежить відкриття фотоефекту в селені, зроблене Вілл Смітом 1873 року став винахід скануючого диска П. Ніпкова 1884 року послужив поштовхом у розвитку механічного телебачення, яке користувалося популярністю аж до 1930-х років ХХ ст.

Системи, засновані на диску П. Ніпкова, практично були реалізовані лише 1925 року Дж. Бердом у Великобританії, Ч. Дженкінсом у США, І. Адамяном і Л. Терменом в СРСР. Діючи незалежно один від одного, І. Адамян і Л. Термен здійснили вагомий внесок у розвиток телебачення, яким воно є сьогодні.

10 жовтня 1906 винахідники М. Дікманн, учень К. Брауна, і Г. Глагов зареєстрували патент на використання трубки К. Брауна для передачі зображень. [15]. Особисто К. Браун був проти досліджень в цій галузі, вважаючи ідею ненауковою, проте 1907 року Дікманном був продемонстрований телевізійний приймач, з двадцяти смуговим екраном розміром 3 ? 3 см і частотою розгортки 10 кадр / с. [11]

Перший патент на електронне телебачення використовуване нині, отримав професор Петербурзького технологічного інституту Б. Розінг, який подав заявку на патентування "Способу електричної передачі зображення" 25 липня 1907 року. Втім, йому вдалося домогтися передачі на відстань лише нерухомого зображення. Такий досвід людство отримало 9 травня 1911 року.

Справжнім проривом в чіткості зображення електронного телебачення, що допоміг вирішити на його користь суперечну конкуренцію з механічним телебаченням, став "іконоскоп", винайдений в 1923 році Володимиром Зворикіним (він працював у той час для Radio Corporation of America). Іконоскоп - перша електронна передавальна телевізійна трубка, що дозволила почати масове виробництво телевізійних приймачів. Його винахід був запатентований також радянським вченим Семеном Катаєвим 1931 року, проте В. Зворикін зміг створити працюючу модель на рік раніше радянських вчених - у 1933 році.

1926 року відбулася знаменна подія в історії телебачення: Кендзіро Такаянагі вперше в світі за допомогою електронно-променевої трубки продемонстрував зображення літери катакана.

Рухоме зображення вперше в історії було передано на відстань 26 липня 1928 року в Ташкенті. Це здіснили винахідники Б. Грабовський та І. Белянський. Досліди проводилися на базі Ташкентського трамвайного тресту, існуючі документи свідчать, що отримані зображення були грубими й недостатньо чіткими. Втім, саме ташкентський досвід можна вважати народженням сучасного телебачення. [5]

Перший в історії телевізійний приймач, на якому проводилися ташкентські експеременти, називався "телефото". Заявка на патентування телефото за наполяганням професора Розінга, була подана Б. Грабовським, М. Піскуновим і В. Поповим 9 листопада 1925 р. За спогадами В. Маковеєва, за дорученням Мінзв'язку СРСР всі збережені документи про телефото були вивчені на предмет встановлення можливого пріоритету радянської науки кафедрами телебачення Московського і Ленінградського інститутів зв'язку. У підсумковому документі констатувалося, що працездатність "радіотелефота" не доведена ані документами, ані безпосередніми свідками. Іншої думки щодо перспектив винаходу Грабовського дотримувалися в США: так в романі Мітчела Уїлсона "Брат мій, ворог мій", що викладає американську версію історії створення телебачення, саме "телефот" описаний як предтеча сучасного телебачення.

За іншими даними, перша передача рухомого зображення була здійснена 26 січня 1926 шотландським винахідником Джоном Бейрд [43], який заснував в 1928 Baird Television Development Company. Перші регулярні передачі чорно-білого телебачення були розпочаті у Німеччині в 1934 році [38], такі передачі велися без звуку з 1929 року.

Варто згадати, що на Олімпіаді 1936 року, яка проходила в м. Берлін (Німеччина) використовувалася телевізійна камера "Olympia-Kanone".

Історичні документи свідчать, що окрім вище згаданих були інші моделі електронного телебачення: винайдені також 1931 року "диссектор" Філо Фарнсворта і "рухомий промінь" Манфреда фон Арденне. Проте останні не витримали конкуренції з іконоскопом.

Регулярне телемовлення в Росії почалося 10 березня 1939 року[23]. У цей день московський телецентр на Шаболовці через передавачі, встановлені на Шуховской вежі, передав в ефір документальний фільм про відкриття XVIII з'їзду ВКП (б). У подальшому передачі велися 4 рази на тиждень по 2 години. Навесні 1939 року в Москві передачі приймали понад 100 телевізорів "ТК-1". 18 грудня 1953 року в США було розпочато перше в світі кольорове телемовлення в системі NTSC.

Телебачення обслуговує надзвичайно складна техніка. У її винаходах брало участь чимало дослідників. Російські вчені вважають, що ленінградський професор Б. Розінг винайшов електронне телебачення, створивши електропроменеву трубку (кінескоп) і 1911 року вперше в світі у лабораторних умовах передав зображення на відстань кількох метрів. Проте існують інші свідчення про те, що першу в світі передачу зображення людини на відстані 20 метрів здійснив син відомого українського поета Павла Грабовського - Б. Грабовський, який створив перший телеприймач. Але винахід не був зареєстрований на його ім'я.

Вагомий внесок у розвиток телебачення, як пише Дж. Джованніні у книзі "Від кременя до кремнію", внесли російські емігранти Франсуорт і Зварикін. Зокрема, Франсуорт створив першу електронну телекамеру. Шлях до рівня сучасного телебачення лежав через громіздкі ящики з окуляром, як у телескопі, механічні телевізори, перші серійні телеприймачі КВН-49, "Москвич", "Ленінград", які можна було дивитися тільки через велику лінзу.

Публічне телебачення у Західній Європі найперше з'явилося в Англії у 1936 році, а 30 квітня 1939 року у Сілі відкрито телемовлення у Нью-Йорку.

З 1 жовтня 1939 року Московський радіотехнічний вузол почав регулярні телепередачі, які приймали аматори на саморобних приймачах у Ленінграді, Києві, Одесі, Смоленську, Томську та інших містах. Лише після Другої світової війни в Європі й Америці з'явилося масове телебачення. Розквіт телебачення в колишньому СРСР випав на 50-ті роки. У цей час транслюють прямі репортажі за допомогою ПТС (пересувних технічних станцій), готують і передають студійні передачі, транслюють вистави та фільми.

За короткий час історії телебачення пройшло шлях від чорно-білого до кольорового, від антенного до супутникового. Супутникове телебачення - це світове телебачення, що згодом витіснить антенне. Адже воно збільшує кількість телевізійних каналів і приблизно наполовину здешевлює телебачення, відкриває доступ до своїх передач всім, хто має приймальну супутникову антену [38].

Перші передачі телевізійних зображень по радіо в колишньому СРСР проведено 29 квітня і 2 травня 1931 р. [27] Вони були здійснені з розкладом зображення на 30 рядків. За допомогою короткохвильового передавача РВЕІ-1 Всесоюзного електротехнічного інституту (м. Москва) на хвилі 56,6 метра передавалися зображення живого обличчя і фотографії.

На зміну механічним системам прийшли електронно-променеві системи телебачення. На початку 30-х років передавальна телевізійна електронно-променева трубка з накопиченням заряду була запропонована в СРСР С. Катаєвим. 1936 року П. Тимофєєву і П. Шмакову було видано авторське свідоцтво на електронно-променеву трубку з перенесенням зображення []. Ця трубка була наступним важливим кроком у розвитку електронного телебачення.

У 1938 році в СРСР були запущені в експлуатацію перші телевізійні центри в Москві і Ленінграді. Розкладання переданого зображення в Москві було 343 рядки, а в Ленінграді -240 рядків при 25 кадрах в секунду. 25 липня 1940 був затверджений стандарт розкладання на 441 рядок.

Перші успіхи телевізійного мовлення дали можливість приступити до розробки промислових зразків телевізійних приймачів. 1938 року почався серійний випуск консольних приймачів на 343 рядки типу ТК-1 з розміром екрану 14 ? 18 см. Незважаючи на те, що в період Великої Вітчизняної війни телевізійне мовлення було припинено, науково-дослідні роботи в галузі створення більш досконалої телевізійної апаратури не припинялися. Великий внесок у розвиток телебачення внесли радянські вчені і винахідники: С. Катаєв, П. Шмаков, П. Тимофєєв, Г. Брауде, Л. Кубецький А. Чернишов та ін [6]. У другій половині 40-х років розкладання зображення переданого Московським і Ленінградським центрами, було збільшено до 625 рядків, що істотно підвищило якість телевізійних передач.

Масовий випуск телевізорів КВН-49 на трубці з діаметром 17 см (розробники В. Кенігсон, Н. Варшавський, Н. Миколаївський) було розпочато у 1949 році. Вимоги до телевізійного мовлення, що невпинно зростали, привели до створення 4 березня 1950 року в Москві першого наукового центру, діяльність якого була спрямована на вивчення приймальної телевізійної мережі.

Бурхливе зростання передавальної і приймальної телевізійної мережі розпочався в середині 50-х років. Якщо в 1953 році працювали тільки три телевізійних центри, то у 1960 році вже діяли 100 потужних телевізійних станцій і 170 ретрансляційних станцій малої потужності, а до кінця 1970-го року - до 300 потужних і близько 1000 телевізійних станцій малої потужності. 1963 року були розроблені уніфіковані чорно-білі, а потім і кольорові телевізори.

Прийом кольорового телебачення проводився на телевізори "Веселка" з обертовим світлофільтром. Зауважимо, що така система вимагала значного розширення спектра відеочастот і була не сумісною з існуючою системою чорно-білого телебачення. У 1956 році в лабораторії Ленінградського електротехнічного інституту зв'язку ім. М. А. Бонч-Бруєвича під керівництвом П. В. Шмакова розробили і виготовили установку кольорового телебачення з одночасною передачею кольорів.

Протягом кількох років у Радянському Союзі та в інших країнах Європи та світу проводилися випробування різних систем кольорового телебачення. У березні 1965 року було підписано угоду між СРСР і Францією про співробітництво в галузі кольорового телебачення на основі системи СЕКАМ. 26 червня 1966 було прийнято рішення обрати для впровадження в Радянському Союзі спільну радянсько-французьку систему кольорового телебачення СЕКАМ-111. Перші передачі зі спільної радянсько-французької системи почалися в Москві з 1 жовтня 1967 р., до цього ж часу був приурочений випуск першої партії кольорових телевізорів.

4 листопада 1967 вступила в дію Загальносоюзна радіотелевізійна передавальна станція міністерства зв'язку СРСР. Основною спорудою Загальносоюзної радіотелевізійної передавальної станції в Останкіно була і залишається башта, яка вільно стояла окремо від інших споруд, загальною висотою 540 метрів. Вона перевищує висоту знаменитої Ейфелевої вежі в Парижі на 240 метрів. Введення в дію телевізійної вежі в Останкіно забезпечило: збільшення кількості одночасно діючих телевізійних програм до чотирьох, а також збільшення радіусу впевненого прийому всіх телевізійних програм від 50 до 120 км, забезпечило впевнений прийом всіх програм на території з населенням понад 13 млн осіб. Також це спричинило значне поліпшення якості прийому зображення; суттєве збільшення напруженості електромагнітного поля телевізійного сигналу, що дозволило усунути вплив різного роду перешкод при прийомі телевізійних программ. Завдяки її роботі відбувся подальший розвиток міжміського та міжнародного обмінів телевізійними програмами по радіорелейних, кабельних магістралях і каналах космічного зв'язку, також значно збільшився обсяг позастудійних передач шляхом одночасного прийому сигналу від десяти пересувних телевізійних станцій і стаціонарних трансляційних пунктів, що забезпечило передачу радіомовних програм через УКХ радіостанцій для населення і на радіотрансляційні вузли Московської області. Відмітимо, що окрім вищезгаданних функціональних нововведень, було передбачено автоматичне включення і виключення радіовузлів шляхом подачі в ефір кодованих сигналів.

Ціквою історичною подією стала перша кольорова телевізійна передача з Червоної площі параду і демонстрації трудящих, що відбулася у день 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції 7 листопада 1967 року. Впровадження кольорового телебачення відкрило широку можливість підвищити якість передач, дозволило істотно посилити емоційний вплив на процеси сприйняття телевізійних передач, забезпечило можливість передачі зображення у наближених до природних фарбах.

У 1960 році відбулася перша передача кольорового телебачення в Ленінграді з дослідної станції Ленінградського електротехнічного інституту зв'язку. Наголосимо на тому, що для прийому передач кольорового телебачення були виготовлені телевізори, що відповідали вимогам.

Перший обмін передачами між Москвою і Ленінградом, Ленінградом і Києвом по кабельних лініях було проведено 31 грудня 1960 року. У 1964 році було розпочато трансляцію передач з міжнародної радіорелейної лінії Київ - Бухарест - Софія і з міжнародної кабельної магістралі Москва - Львів - Катоніце - Прага - Берлін [13].

Упродовж 1950-х - 1970-х років у СРСР було побудовано понад 270 потужних телевізійних станцій і телецентрів, близько 900 телевізійних трансляторів малої потужності, створено розгалужену мережу кабельних і радіорелейних ліній для передачі програм міжміського та міжнародного телебачення.

До 1965 року вся приймальна телевізійна апаратура збиралася в основному на лампах. Напівпровідникові прилади замінялися тільки діодними радіолампами, що використовувалися як випрямлячі живлення й детектори, що пояснювалося відсутністю надійних і дешевих транзисторів.

1965 року завод імені Козицького розробив і випустив перший лампово-напівпровідниковий телевізор "Вечір", перемикач телевізійних каналів, відеопідсилювач і рядкова розгортка цього телевізора були зібрані на лампах, а інші вузли і блоки - на транзисторах.

1966 року Кунцевським механічним заводом у м. Москві був розроблений і випущений малогабаритний переносний телевізор "Юність", зібраний повністю на транзисторах.

Відмітимо, що у згадуваний історичний час телевізійне мовлення в СРСР здійснювалося в основному на 12 каналах в метровому діапазоні хвиль. Ширина кожного каналу становила 8 МГц, рознос між несучими частотами зображення і звуку нараховував 6,5 МГц.

До 1970 року було освоєно ще 19 каналів, які розміщувалися в області від 470 до 622 МГц. У зв'язку з тим, що довжина хвилі каналу в цьому діапазоні менше 1 м, їх назвали каналами дециметрового діапазону хвиль. [14]

Ці дані зазвичай наводилися в доступній літературі для того, щоб громадяни могли самостійно виготовляти приймальні антени індивідуального користування. Це пояснювалося тим, що навіть у 70-ті роки минулого століття антени колективного користування ще не знайшли широкого розповсюдження. Зауважимо, що і донині, особливо у районних центрах, особливо в малих селах, населення активно використовує індивідуальні антени телевізійного прийому сигналів.

Також варто звернути увагу на те, що у згаданий історичний період жителі Сибіру і Далекого Сходу бачили тільки місцеві програми, які майже всі йшли в прямому ефірі.

4 жовтня 1957 з виведенням на орбіту першого радянського супутника Землі (ШСЗ) почалася ера практичного застосування космонавтики, зокрема одного з її напрямів - космічного зв'язку [19, 20]. Починаючи з 23 квітня 1965 року, в СРСР було запущено ряд активних супутників зв'язку "Молния-1". Останні діяли на еліптичних орбітах з параметрами: максимальна відстань від поверхні Землі (апогей) -39957 км. (40 тис. км.); мінімальна відстань від поверхні Землі (перигей) -548 км (500 км.).

На непарних витках апогей ШСЗ (штучного супутника Землі) знаходився над територією СРСР і він забезпечував зв'язок між будь-якими пунктами СРСР, Європи та Азії протягом 9 годин. На парних витках апогей ШСЗ знаходився над Північною Америкою і підтримував зв'язок між Європейською частиною СРСР і Північною Америкою протягом 3 годин. Мала кутова швидкість руху ШСЗ поблизу апогею полегшувала стеження за ними з точністю до 7 хвилин.

Епохальною подією для ТВ мовлення в Західному і Східному Сибіру, став запуск в нашій країні першого супутника "Екран" на геостаціонарну орбіту. Через супутник телевізійний сигнал достатньої якості, що виходив з Москви, можна було приймати в будь-якій точці Радянського Союзу за допомогою простого вітчизняного обладнання, саме тому східна частина СРСР приймала телевізійний сигнал з технічними перервами. Час перерви становив від 5 до 15 хвилин.

Перша передача кольорових програм телебачення за системою SECAM з Москви до Парижа через супутник зв'язку "Молния-1" була проведено 29 листопада 1965 року, а з Парижа до Москви - 28 травня 1966 року. А 18 травня 1966 року вперше у світі відбувся показ по телебаченню земної кулі з відстані 40 тис. км телевізійною камерою, встановленою на супутнику зв'язку "Блискавка".

За короткий термін (менше двох років) була споруджена і 2 листопада 1967 введена в дію мережа станцій для прийому телевізійних програм від штучних супутників Землі "Блискавка - 1", що отримали назву "Орбіта". Перші станції цієї мережі були споруджені в найбільш важкодоступних і віддалених містах - Магадані, Якутську, Южно-Сахалінську, Петропавловську-Камчатському, Воркуті, Норильську, Хабаровську, Читі та ін Завдяки цьому аудиторія телеглядачів, які отримали можливість приймати передачі Центрального телебачення, збільшилася приблизно на 20 млн осіб.

Супутникові системи "Москва" і "Москва глобальна" вирішили проблеми розподілу сигналів телевізійних програм на значній території нашої країни і за кордоном, включаючи представництва СРСР у багатьох країнах.

Взагалі підкреслимо, що наприкінці 50-х років майже всі телевізійні програми передавалися в "прямому ефірі", і важко було собі уявити, що всього через кілька років більшість програм буде передаватися в ефір попередньо записаними на магнітній стрічці. Цю технологічну революцію на телецентрах усього світу зробили відеомагнітофони, першим виробником яких стала фірма Ampex (США). У 1956 р. в США такий магнітофон був продемонстрований як пристрій для запису телевізійних програм.

У листопаді 1972 року з'явилася можливість проводити позастудійних передачі з використанням пересувних телевізійних станцій (ПТС), а у квітні 1988 року почалося використання комплекту переносної тележурналістські техніки з відеомагнітофоном. Підготовка матеріалів для телепередач на кіноплівці була повністю припинена 1 січня 1989 року.[25]

Через супутникову систему "Екран" 26 жовтня 1976 почалися регулярні ТБ-передачі з Москви на територію Сибіру і Далекого Сходу, які приймалися на індивідуальні приймачі. Передачі з ХХII Олімпійських ігор у Москві велися всіма програмами центрального телебачення і 20 міжнародними телеканалами з 19 липня по 3 серпня 1980 року. До "Олімпіаді-80" був створений Олімпійський телерадіокомплекс (ОТРК). Перший супутниковий телеміст "Москва-Лос-Анжелес" 5 вересня 1982 року був присвячений діалогу музичних колективів СРСР і США.

У лютому 1999 року було розпочато багатоканальне цифрове супутникове ТБ-мовлення ("НТВ-плюс"). Тут передається до 69 каналів, приймальня парабола (антена) має діаметр до 60 см.

Досліджуючи історичні передумови появи та розвитку телебачення, дійшли висновку, що вагомий внесок в появу телебачення у всьому світі здіснив наш співвітчизник Б. Грабовський, який став основоположником історії телебачення вцілому. Телебачення пройшло важкий і тернистий шлях від аматорського і механічного до високопрофесійного і супутникового. На початку появи телебачення користуватися новою технологією могли собі дозволити лише одиниці, але з розвитком телебачення, нині, кожен бажаючий може дозволити собі переглядати улюблені передачі.

1.2 Історія появи та розвитку звукового телебачення

Історія телебачення України розпочалася у 1925 р., коли талановитому фізикові-експериментатору Борисові Грабовському, синові видатного українського поета Павла Грабовського, вдалося зробити першу в колишньому СРСР і в цілому світі телевізійну передачу.

Тоді винахід нашого земляка, на жаль, не зміг відіграти вирішальної ролі. Однак і замовчати його не вдалося. Один з істориків і теоретиків телебачення колишнього СРСР О. Юровський, ніби виправдовуючи негативне ставлення до відкриття українського винахідника, писав, що це був труд одинака, а в такій країні, як СРСР, мовляв, мають значення тільки колективні досліди. Насправді ж, крім політичних міркувань, пояснення тут таке: "гелефот" Грабовського був розрахований на електронний спосіб передавання зображення на відстань, а тогочасна нерозвиненість електронної промисловості не давала змоги швидко реалізувати відкриття.

Загалом же у 30-ті роки XX ст. в колишньому СРСР, до якого належала Україна, услід за СІЛА, Англією, Францією, почало розвиватися так зване механічне телебачення (диск Ніпкова), про яке йшлося вище. Зокрема, дослідні передачі механічного телебачення проводили в Одесі.

У 1939 р. першу телепередачу було здійснено в Києві. Проте відомий дослідник телебачення України Іван Мащенко у книзі "Телебачення України" назвав й іншу дату, посилаючись на енциклопедичний словник "Українська Радянська Соціалістична Республіка" (Головна редакція Української енциклопедії. К., 1987), де у статті "Телебачення і радіомовлення" повідомлено, що телевізійний передавач у Києві почав працювати 1938 р. Першими Передачами Київського телецентру були концерти майстрів мистецтв, у яких брали участь незабутні М. І. Литвиненко-Вольгемут, І. С. Паторжинський, О. А. Петрусенко та інші відомі артисти. Телебачення сприймалося тоді лише як засіб "транспортування" і "тиражування" (хоча й невеликого через обмежені можливості перегляду) творів інших видів мистецтва.

Аудиторія перших трансляцій складалася з кількох десятків власників телеприймачів у Києві. Перервала освоєння можливостей телебачення війна. Київський телецентр був зруйнований.

У 1949 р. на Хрещатику, 26 розпочалося будівництво нового телецентру. Через два роки було завершено першу чергу Київського телецентру - передавальну станцію з вежею, висота якої сягала понад 190 м. Тривало будівництво апаратно-студійного комплексу. Ще не було павільйонів, тому першими передачами стали два художні кінофільми. А після того, як став до ладу "малий павільйон", 1 травня 1952 р. з нього було передано в ефір великий святковий концерт за участю оперних співаків столичного театру ім. Т. Г. Шевченка.

Згодом уведено в дію "великий павільйон" № 1 площею 270 м. У 1951-1952 роках Київ увійшов у першу десятку європейських столиць, де постало електронне телебачення. Над руїнами Хрещатика виріс Київський телецентр, збудований у дуже стислі терміни. Однак телевізори були рідкістю. Спочатку в Києві їх налічувалось 200-220, у 1952 - понад півтори тисячі. А 1953 р. київську телестанцію приймали уже 7 тис. телевізорів - спочатку одноканальних, а згодом - триканальних. Подивитися передачі ходили до сусідів, родичів, друзів.

Отже, більш-менш регулярне мовлення Київської телестудії почалося 1952 року. Першими дикторами були Новела Серапіонова та Ольга Даниленко. До речі, один із перших дослідників телебачення у колишньому СРСР В. Саппак так писав про побачену на телеекрані О. Даниленко: "Красуня-українка ніби зійшла зі святкового плаката". У лютому 1956 р. кияни побачили перший випуск "Останніх вістей", точніше, почули - диктор читав з екрана усні повідомлення. Лише через три роки, у 1959 р., в інформаційних випусках з'явився зоровий ряд. Передача новин мала назву "Телевізійний кіножурнал".[31]

Поява першої на українському телеекрані аналітичної передачі пов'язана з приходом у студію журналістів - учорашніх працівників друкованих видань, зокрема газет, а також працівників радіо. Ставало зрозуміло, що телебачення, передусім, є засобом масової інформації, тобто полем діяльності нового розділу журналістики. Подібно до відповідних відділів газет і редакцій радіо, на телебаченні створили галузеві редакції.

У 1956 році почала діяти Харківська студія телебачення, яка стала другою студією в історії ТБ після Київської. Через рік засвітилися голубі екрани в Донецьку й Одесі. У 1957 р. стала до ладу і Львівська телестудія. На 700-му році існування міста Лева тут, на верхів'ї гори Високого Замку було побудовано телевізійну вежу, а трохи нижче - апаратно-студійний комплекс Львівського телебачення. У квартирах кількох десятків львівських сімей 24 грудня 1957 р. уперше засвітився екран телевізора. Цього зимового вечора з ложі місцевого оперного театру звернулася з привітанням до нечисленних глядачів чарівна жінка - перший диктор Львівського телебачення Стефанія Харчук. З 1958 р. почали працювати телестудії у Дніпропетровську і Луганську, а з 1959 р. - у містах Сімферополі, Херсоні, Запоріжжі та Миколаєві.

У 1965 р. вперше вийшла в ефір загальноукраїнська (загальнореспубліканська) телепрограма, яку підготувала для УТ Харківська телестудія; цим започатковано "виходи" місцевих телестудій на Українське телебачення, хоча провідну роль у ньому й надалі відігравала Київська телестудія.

1969 року в Україні з'явилось кольорове телебачення. Новий телецентр у столиці разом із телевежею будували з 1967 по 1973-й роки. Місце під будівництво знаходилося на 92-метровій висоті над рівнем моря. Висота самої вежі сягала 383 м. Радіус дії нараховував понад 100 км. Сконструював вежу Інститут електрозварювання, який очолював Борис Патон. Унікальність конструкції полягала в тому, що вона - перша у світі цільнозварна і не має аналогів. І хоч вежа, як і весь комплекс, розрахована на п'ять програм, завдяки закладеному резерву нині має 20 телепередавачів.

Наприкінці 80-х років телебачення охоплювало територію України, де проживало 97 відсотків населення, серед нього - практично все сільське населення. Другу і третю програми мали змогу дивитися, відповідно, 93% і 65%. Це були найвищі технічні показники в колишньому СРСР.

Досягнення таких результатів вимагало великих зусиль, адже розподіл техніки повністю залежав від Москви. Українське телебачення було складовою частиною всесоюзного (центрального) телебачення і перебувало у його технічному, адміністративному та, особливо, політичному підпорядкуванні. Тоталітарній системі потрібно було телебачення, яке б відповідало певним ідеологічним та політичним інтересам.

З ухваленням Верховною Радою "Закону про телебачення і радіомовлення", утворенням Державного комітету телебачення і радіомовлення України (Держтелерадіо) і Національної телекомпанії України (НТКУ), яку створено як юридичну особу, Українське телебачення перестало бути додатком до "центрального", а стало цілком самостійною телесистемою.

Звуковим телевізійним мовленням називають процес циркулярної передачі різноманітної звукової інформації широкому колу територіально розосереджених слухачів. У процесі телевізійного мовлення звукова інформація компонується в окремі закінчені в тематичному відношенні блоки, звані передачами. Деякі передачі, як, наприклад, "Вікна", "Підйом" та інші, повторюються періодично у визначений час. Інші передаються відповідно до розкладу.

Сукупність передач, що розподіляється по призначеним для цього каналах, називається програмою. Передачі можуть бути мовними, музичними і змішаними. До змішаних відносять літературно-драматичні передачі та художні монтажі, в яких мова супроводжується музичним фоном або окремими музичними вставками. Характер передачі визначає вимоги до студій, де відбувається їх формування, а також до каналів зв'язку, що з'єднує студії зі слухачами.

Телебачення в Україні народилося в першій половині минулого століття. У 1930 році в лабораторії телебачення Всесоюзного електротехнічного інституту в Москві була розроблена механічна система для передачі зображень по радіохвилях. 29 квітня і 2 травня 1931 лабораторія здійснила перші в СРСР досвідчені передачі. Перші зображення були нерухомими - фотографії відомих артистів та заслужених діячів країни. 1 жовтня 1931 в центральних газетах з'явилося повідомлення про те, що в Москві, вперше в СРСР, починаються регулярні передачі "рухомих зображень" /телебачення/ з Московського радіотехнічного вузла. Система була недосконалою, звукове телевізійне мовлення велося окремо від відеоряду - зображення передавалося на одних хвилях, а звук - на інших. "Товариші радіоглядачі, - говорили диктори, - починаємо передачі радянського дальнобачення ...". [2]

Слово "телеглядач" і поняття "телебачення" ще не увійшли до широкого ужитку, у Москві налічувалося всього 30 саморобних телевізорів. Проте передачі, що транслюються зі столиці по радіохвилях, можна було приймати на просторі всього Радянського Союзу і навіть за кордоном.

У 1934 році з'явилося звукове телебачення. На Нікольській вулиці Москви був побудований новий телевізійний передавач, підключений до двох широкомовних радіостанцій. 24 жовтня газета "Правда" повідомила, що Всесоюзний комітет з радіофікації і радіомовлення приступає до регулярного - два рази на п'ятиденку - телемовлення.

15 листопада 1934 вийшла перша звукова телепередача. Рівно о 24 год 00 хв народний артист СРСР Іван Москвін прочитав оповідання Чехова "Зловмисник". Глядачі впізнавали знаменитого мхатівського актора лише по голосу - розглянути обличчя на екрані можна було насилу. Тривала передача 25 хвилин і мала величезний резонанс. Через кілька днів Всесоюзний комітет з радіофікації і радіомовлення ухвалив рішення про створення у своїй структурі відділу телебачення.

Незважаючи на посередню якість зображення, телебачення набуло величезної популярності - щасливі володарі телевізорів збиралися біля екранів цілими сім'ями, звали сусідів і друзів.

Наприкінці 30-х років телебачення стало електронним. У березні 1938 року на базі Шаболовской радіостанції був побудований перший телецентр, регулярні передачі якого почалися в 1939 році.

У роки Великої Вітчизняної війни телевізійне мовлення було тимчасово припинено. Перша повоєнна передача з Московського телецентру на Шаболовці була проведено 7 травня 1945 року, а 15 грудня того ж року телецентр першим у Європі почав регулярне мовлення - двічі на тиждень.

З 1948 року почалося позастудійне мовлення, яке значно розширило можливості телебачення. Перша така передача - трансляція футбольного матчу - пройшла в 1949 році. У цьому ж році почався перший масовий випуск телевізора "КВН" з розміром екрану з поштову листівку і кількістю рядків 625.

У 1951 році на базі Московського телецентру була створена Центральна студія телебачення, з'явилися перші редакції: літературно-драматичного мовлення, музичного, передач для дітей і т.д. Всі програми йшли в прямому ефірі, запис і монтаж з'явилися пізніше. Розширився формат мовлення: крім суспільно-політичних передач, фільмів, концертів, театральних постановок з'явилися нові жанри - тележурнали, репортажі, теленариси. На Шаболовці прийшли працювати журналісти - Юрій Фокін, Євген Синіцин, Дамир Бєлов, Валентин Зорін та ін.. Але головним "обличчям" ТВ завжди були диктори: Ніна Кондратова, Валентина Леонтьєва, Ганна Шатілова, Ігор Кирилов, Віктор Балашов, Нонна Бодрова - заслужили всенародну любов і визнання глядачів. Саме завдяки першим дикторам телебачення стало справжнім засобом спілкування. Коли диктори віталися чи прощалися з телеглядачами, ті, не замислюючись, відповідали: "Доброго дня" або "До побачення!". А що здаються сьогодні примітивними перші програми радянського телебачення досі вважаються фахівцями та глядачами дивно душевними.

Телебачення стрімко розвивалося. З 1959 року в СРСР почало діяти супутникове телебачення - 7 жовтня з допомогою міжпланетної станції "Луна-3" на Землю вперше було передано зображення зворотної сторони Місяця. З 1 жовтня 1967 року в Москві почалися регулярні передачі кольорового телебачення. У тому ж році була створена супутникова система розподілу телевізійних програм на мережу наземних приймальних станцій "Орбіта". У 1967-1970 роках введено в експлуатацію Технічний телевізійний центр "Останкіно". При ньому було створено творче об'єднання "Екран", яке стало найбільшою студією телефільмів в країні. 60-і роки стали часом народження так званого "авторського ТВ" - разом з дикторами на екрані з'явилися ведучі або автори програм. Величезною популярністю користувалися передачі "Від щирого серця", "Світ тварин", "Клуб кіномандрівників", "Естафета новин", "Блакитний вогник", "КВК", "На добраніч, малюки" та ін

Наприкінці 80-х - початку 90-х років на телебаченні з'явилися нові програми: телемости США - Росія, "12-й поверх", відеоканал "П'яте колесо", виникли ранкові та нічні програми, знову зросла кількість прямих ефірів, сократившихся в 70 -80-х рр.. Розпочато реорганізацію телемовлення, з'явилися перші комерційні телеканали, намітилося поділ телекомпаній на мовні і виробляють / ВИД, АТВ та ін /, які готували програми для інших телекомпаній. Поступово провідне місце в телеефірі зайняли новинні та суспільно-політичні програми.

Отже, проаналізувавши історію появи та розвитку звукового телебачення, стало зрозуміло, що телевізійне мовлення не відразу стало звуковим. На початку свого розвитку телемережа мала здатність передавати виключно візуальний ряд, тобто глядачі могли спостерігати тільки відео, а перші телевізори не мали у своїй конструкції приладів для відтворення звуку. Згодом, телебачення набуло ознак звукового: щоб отримати звук до відеоряду, що йшов по телебаченню, необхідно було ввімкнути радіо, по якому транслювався звуковий ряд. Тільки з часом, до трансляції телевізійного мовлення додали додаткву хвилю передач - звукову. Ще в 90-х роках ХХ ст. трансляцію засідань Верховної Ради України передавали синхронно по телебаченню та радіомовленню. Сьогодні вітчизняне телемовлення не досягло свого розквіту, адже транслюється виключно в форматі "моно".

Розділ 2. Засоби звукоапаратного комплексу на телебаченні

2.1 Розвиток звуку на телебаченні на території України

За спостереженнями мистецтвознавців та кінознавців, за роки незалежності в Україні відбулася повна реструктуризація телевізійного простору, який перетворився у потужний чинник національного відродження і державотвотворення.

Державними телеорганізаціями зазвичай називають ті, засновниками яких виступають органи державної влади. Їхнім основним завданням є:

а) оперативно інформуванти телеглядачів про суспільно-політичні та інші події в Україні і за кордоном, розповсюджувати офіційні повідомлення, роз'яснювати рішення органів законодавчої, виконавчої та судової влади;

б) створювати та розповсюджувати економічні, публіцистичні, культурно-освітні, художні, навчальні, розважальні, спортивні програми для дітей та юнацтва;

в) сприяти зміцненню міжнародних зв'язків України, зростанню її авторитету в світі.

Приватною є телеорганізація, створена у будь-якій формі, передбаченій чинним законодавством, засновниками якої є приватні юридичні і (чи) фізичні особи України, які своїм основним завданням ставлять одержання комерційної вигоди від діяльності у сфері телемовлення (приватна комерційна телеорганізація) чи не ставлять такої мети (приватна некомерційна телеорганізація). Приватне телебачення може діяти на загальгнонаціональному, регіональному і місцевому рівнях [28].

Відповідно до сформованої в Україні структури національного телебачення [16], "5 канал" це підприємство з іноземними інвестиціями у формі товариства з обмеженою відповідальністю "Телерадіокомпанія "НБМ". Тому насамперед необдіно визначитися в правильності структурного поділу.

"5 канал" засвічує "голубі вогники" екранів із 1997 року. Почавши передачі з примітивного технічного телевізійного обладнання, телеканал невпинно дбав про підвищення рівня і якості, невдовзі програми транслювалися не тільки по київських каналах, а, навіть, по Інтербаченню.

Таблиця 1 ЗАГАЛЬНА СТРУКТУРА

Підприємство з іноземними інвестиціями у формі товариства з обмеженою відповідальністю "Телерадіокомпанія "НБМ" та "5 канал" (вересень 2012 року)

Статус телеканалу
Підприємство з іноземними інвестиціями у формі товариства з обмеженою відповідальністю "Телерадіокомпанія "НБМ"	"5 канал"
Середньодобовий обсяг мовлення
5 год	19 год
Періодичність виходу в ефір
Щодня	Щодня
Види програм
Інформаційно-публцистичні, релігійні, освітні	Інформаційні, навчально-інформаційні, навчальні, суспільно-політичні, художні, дитячі, юнацькі, молодіжні, спортивні

Кінець ХХ століття ознаменувався в історії "5 каналу" залученням молодіжної аудиторії до активного тележиття, було сформовано експериментальну молодіжну редакцію "Дека", завданням якої стало виготовлення сучасних культурно-просвітницьких програм. Продовження цієї теми реалізувалося 1999 року у телефестивалі авторської пісні та акустичної музики "Срібна підкова". Тематику культурних програм продовжила телепередача "Томи" (присвячена новинкам книговидання), а основою для зйомки літературних вечорів була щоп'ятнична телепрограма "Третє тисячоліття". Згодом ефірний час регулярно заповнювала молодіжна програма "Тайстра". Згідно творчого задуму це мала бути передача "легкого жанру", яка інформувала глядачів про різні події в житті регіону. На початку свого існування передача складалася з авторських сюжетів різноманітної тематики. Втім, телеглядачі прагнули більшого, і згодом в ефір вийшла відкоригована програма з проблемними сюжетами світоглядного спрямування. Таким чином, проект "Тайстра" став своєрідним "творчим полігоном" для нових програм [25].

Поступово в телекомпанії сформувався професійний колектив, своя школа редакторів та режисерів. Програми "5 каналу" користувалися популярністю не лише серед глядачів Києва, а й знаходили аудиторію по всій Україні. Останнім часом став помітним прогрес, що відбувається у всіх тележанрах, якими послуговується "5 канал", зберігаючи достатньо високий художній рівень. Однак, можна зустрітися з думкою кінознавців та телезнавців про те, що часті зміни "творчого іміджу", не завжди йде на користь, адже подекуди страждають рівень та якість телепрограм.

У нелегкий період становлення української держави, самоутвердження українців як нації започаткував своє існування "5 канал" (1997 року). Паростком її творчих успіхів стала щотижнева годинна трансляція інформаційного випуску новин, продюсером та редактором якої був М. Репецький. Варто додати й те, що програму перед ефіром зазвичай не монтували, через брак працівників, інтерв'ю чи репортаж намагалися записати в найзручнішому ракурсі, щоб відразу транслювати. Це був початок творчих пошуків, знахідок, а часто-густо - прорахунків колективу, котрий присвятив себе новонародженій музі - телебаченню. Однак не маючи нічого досконалішого на місцевому рівні, канал мав і дотепер має свого глядача.

Для телекомпанії характерний безперервний процес реформування каналу, відповідно до вимог і потреб сучасності народження нових, оригінальних ідей. Тут створено цілий комплес заходів, спрямованих на органічне, високопрофесійне поєднання традиційного та новітнього. Директор Дубик І. та головний редактор Боднарчук С. з незначним редакційним колективом, крізь призму телевізійного зображення пропонують місцевим телеглядачам різножанрові передачі про складні та водночас важливі явища їхнього життя.

Щотижнева інформаційно-публіцистична передача "Наше місто" повідомляє про найважливіші події міста, висвітлені в економічному, соціальному, освітньому та культурному контекстах. Чимало уваги приділяється проблемам навколишнього середовища, політичним подіям та проблемам, що відбуваються у міських органах управління. Редактор програми Боднарчук С. намагається тлумачити кожен факт надає відповідні коментарі події. Окрім того, редактор прагне тісно розкрити взаємозв'язок згаданих подій. Таким чином, сюжети програми, а також окремі сегменти сюжетів виглядають як завершений драматургічний твір, чим підкреслюється правильність вибору жанру передачі.

Крім інформаційно-публіцистичних програм, творчий колектив студії готує передачі інтелектуально-світоглядного характеру - "Теледебати", "Вернісаж", "Освітня програма", тощо. Сьогодні безліч учасників, різних за віком, інтересами, професією, беруть участь у круглих столах, дебатах, розважальних програмах; ефірний простір заповнюють монологи, діалоги, запитання, відповіді. Отже, ефірне мовлення, навіть на регіональному рівні, набуває нових параметрів, відчутним є прагнення пізнавати його стихію, природно почуватися в ній, освоювати специфіку мовної поведінки в ефірі. Ця загальна тенденція вже відзначалася дослідниками

Щосезону всеукраїнська аудиторія насолоджується літніми багатогранними розважальними проектами "Тато, мама і я" (спортивна програма) та "Карооке-шоу"(музична), щирими і професійно зрілими є релігійні передачі - "Дорога до Бога" й "Зерно духовності", які допомагають утверджувати морально-етичні та християнські норми.

Знаменним роком кінопроб для "5 каналу" став 2004 р. Успішно відзнявши, за кращим сценарієм школярки Юлії Возняк було відзнято короткометражний фільм "Життя, наче сон". Творчий запал надихнув журналістів на ще один проект: у співпраці з іншими телеканалами України було відзнято дитячий всеукраїнський фестиваль естрадної пісні "Різдвяні дзвіночки". Методика праці, концепція творчої діяльності та ідейна спрямованість цієї телекомпанії імпонує місцевим жителям, хоча й серед них є вибагливі критики.

Маємо звернути увагу на одну особливість організації професійної діяльності у телекомпаніях, де особливо важливим є відкрите прагнення до досконалості та активне самоствердження колективу, кількість членів якого може нараховувати декілька осіб, а може бути великою. Варто зауважити, що такого прагнення до досягнення успіху і долання перешкод часто-густо бракує державним телерадіокопаніям.

Як писав Карл Попер: "Щоб утримати аудиторію, канали змушені виробляти дедалі більше сенсаційних програм. А сенсаційне рідко буває якісним. До того ж телебачення стало сьогодні колосальною силою, можна навіть сказати, що потенційно наймогутнішою силою, яка ніби замінила голос Бога..."[29].

Отже, процес формування творчого обличчя "5 каналу" та підприємства з іноземними інвестиціями у формі товариства з обмеженою відповідальністю "Телерадіокомпанія "НБМ", має свої визначальні риси й безперервно триває та удосконалюється в напрямку відповідності менталітету українського глядача, задовільнення потреб у якісних високопрофесійних телепрограмах.