У 20-30-і рр. письменниця Ольга Кобилянська далі розробляє соціальні та морально-етичні теми з життя селянства. Одним з кращих творів цього періоду є новела з народного життя - "Вовчиха". В ній авторка проникливо показала, як приватна власність в умовах капіталістичного ладу згубно впливає на людину.

Однією з фундаментальних, засадничих структур української ментальності є архетип Матері. З давніх-давен мати була берегинею роду, хранителькою домашнього вогнища, запорукою порядку і стабільності української родини. Саме такий образ люблячої, терпеливої і всепрощаючої матері (або протилежний йому образ злої мачухи чи свекрухи) відтворений в українському фольклорі та класичній літературі, саме у цьому творі О. Кобилянська продемонструвала досить одвертий бунт проти узаконених традицією родинних норм.

В новелі показано трагедію буковинського села за часів панування Австро-Угорщини, боротьбу за землю і життя людей у післявоєнний час, а найяскравіше розкривається тема кризи традиційної родини на тлі цих життєвих перипетій. Ця тема розкрита на прикладі сільської родини Жмутів.

Наше знайомство з життям сім'ї починається з того часу, коли діти стають повнолітніми. Письменниця, говорячи про родовід Зої Жмут, наголошує на гордому ставленні до односельчан. Селянка вважає себе вищою від оточення, вважає, що має право погорджувати "Іванами", бо вона, ніби, "полька", але спосіб її життя, побут і мова нічим не відрізняються від побуту односельчан.

На чолі родини стоїть деспотична стара жінка - Зоя Жмут, а не як прийнято в патріархальному суспільстві - чоловік. Чоловік же Зої виступає безхарактерним, і в усьому завжди підкоряється їй. Селянка ж, в гонитві за наживою втрачає здоровий глузд і стає вовчихою для власних дітей. Вона не враховувала їхні думки, бажання та потреби, а чинить так як їй потрібно, частково навіть використовує своїх власних дітей як робочу силу. Як зазначається у передмові до одного з видань цієї новели "Захланна нечулість Зої Вергер нівечить долю цілої родини. Ця жінка прагне влади і послуху понад усе. Гордість вдатної господині, яка призбирує землю й худобу, - це почуття, що нищить будь-які інші сентименти, навіть і материнську співчутливість до дітей. Сини й донька - то лише дармова робоча сила в господарстві. Вони мусять боротися з матір'ю навіть за ліпший шмат хліба…Взаємини між матір'ю і дітьми - то розрахунки між роботодавцем і наймитами" [12,7].

"Вовчиха" відштовхує навіть свою одиначку - дочку Сандру, яка в творі повністю протиставляється своїй матері, і протягом всього життя підкоряється їй. Дівчина добре знає, що "мама тверда, як камінь, не вмолиш, не впросиш Добра душа доньки постійно страждає, і одночасно дуже нещасна, вона у всьому повинна підкорятися матері, робити все, що та накаже, не зважаючи на свої бажання: "Вся найтяжча хатня робота припадала на неї, але вона її радо сповняла. Ніколи не зачував од неї ніхто слова опору, ніколи не жалілася вона вголос. Але часом дрижало в неї серце болюче, і то тоді, коли бажала хоч на хвилинку відбігти в село або в маленьке сусіднє містечко, щоб купити собі чого-небудь: дзеркальце, ниток, заполочі, або голок, або й побалакати з ким там. а їй се не було вільно. Зараз виростала на материн приказ, знаходилась перед нею якась poботa, котру треба було лиш їй одній конечне сповнити." Сандра, нехтуючи своїми бажаннями, виконує всі доручення матері та найтяжчу роботу по господарству. Дівчина не опирається волі жорстокої матері, не протестує їй, а мовчки терпить усе і підкоряється їй, працює. В підсумку дочка, занапастивши своє життя, залишилася старою панною при матері.

Образи та характери постають перед нами в досить яскравому світлі, і найповніше розкриваються в типовому повсякденному побуті українського села. "Вовчиха" вирізняється сильним характером і владною поведінкою з-поміж інших персонажів: вона не зупиняється перед жодним із засобів, аби утримати дітей біля себе, не хоче втрачати дармову робочу силу, з якої отримує прибуток, постійно складає гроші в банк, ховаючи їх тим самим від рідних: "Тоді, як Павло уступав жінці, знаючи, що вона справді гроша ніколи не видавала марно, вона від часу до часу несподівано рано-ранесенько вбиралася в найгіршу одежу, яку мала, брала з кутка безшелесно, осторожно скипетр господаря свого й уходила, згорбившися, спішно в місто Ч" [14, 505]. Заволодівши всім майном, Зоя прагне оволодіти своїми дітьми духовно. І чим сильніше проявляється її прагнення накинути синам своє розуміння сенсу життя, що повинно визначатися принципами наживи й збагачення, підкорити цьому їхні почуття, тим більший опір все це викликає в них. Якщо за скнарість сини ставилися до матері із зневагою, докоряли, насміхалися або просто не хотіли помічати її лихих вчинків, то при спробах матері позбавити дітей права на почуття - вони активно протестують.

Діти зовсім не могли догодити своїй матері." - Ти сього не зробиш добре, - відтинала, як котре з дітей хотіло їй у чім помагати або спитати. Їй тяжко було догодити, бо вона була з тих, що все ліпше знали. Спече, було, донька Санда хліб, і хоч би як доладно, за приказом матері, то вже він, певно, або занадто "стиснений", його тісто - як груда, або пересолений, або недосолений, або за-квасний… Одне слово, ніхто не міг теті Зої своєю працею догодити" [14, 504]. З наведеної цитати ми бачимо, що мати сама провокувала всі сварки в родині саме своїм характером, адже діти старалися виконувати добре всі мамині доручення, але як діти не старалися, все рівно не могли догодити злій матері.

Хлопці не могли стерпіти і промовчати матері, хоч як не старались, найперше, не стерпівши, пішов проти волі матері Микола зі словами: " - Якби ви мені не мама, не жінка мого тата, я б вас убив, як вовчицю, і до криміналу сам замельдувався" [14, 529].

Підрісши, сини діють у згоді зі своїм розумінням життя. Сини виховувалися під впливом батька, який любив працю, прищеплював дітям почуття пошани до простих людей. Його по-своєму суворе і водночас добре батьківське серце, душевна рівновага, тверезе судження про життя кладуть відбиток на психологію синів, які усвідомлюють свою моральну перевагу над матір'ю і подібними їй людьми. Вони розуміють, що в добробуті родини є і їхня велика частка, що своєю працею втримують господарство. Тому всякі погрози матері, що будуть позбавлені спадщини, якщо порушать її волю і посватають бідних дівчат, не мають жодного впливу. Праця виробила у хлопців душевну рівновагу, певність у собі. Старший син, Микола, резонно заявляє матері при забороні сватати бідну дівчину: "Що я у вас, наймит, мамо? Добре, най буде й наймит. Але наймитові належиться за його труд і працю заплата. Дайте мені заплату, мамо. Я багато не жадаю, лиш дві фальчі поля. Як не три, то дві дайте. Се моє посліднє слово. Поза тим я вас і знати не хочу. В мене здорові руки, в Ганни також, господь нам поможе, і з часом ми доробимось якогось добра. З вами я на старість жебраком стану. Я вже не хлопець. Доки мені бути дурному? А те, що мені належиться, мусите мені дати!" [14, 519]. Ніщо не могло утримати Миколи: ні залякування, ні те, що рідна мати очорнила сина перед людьми, нареченою та її батьками. Він одружується з бідною, але душевною і милою серцеві дівчиною. Так само зробив і Юзько.

Сини, які осмілились піти проти матері, назавжди стали чужими, а дочка Сандра, слухаючи її, так і залишилася з нею. Селянка воліє краще відмовитись від дітей, аніж пробачити їм непослух.

На старість років, лишившись тільки з дочкою Сандою, яку все життя "з любові" міцно тримала в своїх деспотичних руках, Зоя не змінює своєї натури, не перестає "заощаджувати". Коли хтось заводив з нею розмову про те, щоб "не жалувала собі", "могла б краще жити", Зоя дивилася очима "озлобленого орла, блискучого, чорного, ворожого" і казала: "Ви всі так говорите, що ніколи не знали добра шанувати, тому й сходите нінащо". Про гроші ні з ким не хотіла й говорити, сердилася і відверталася, її поле, якого не дала синам, не оброблялося, ниви пустіли, заростали бур'янами, тобто сім'я перестала існувати, син відмовився від рідної матері, а все це сталося саме через економічні причини, через нестачу коштів та жадібність матері.

Внутрішній світ Зої розкривається за допомогою, контрастного зіставлення думок і почуттів матері і її дітей, картин прекрасної природи і потворності характеру героїні. "Підстаркувата вже Зоя швидшим кроком ішла дорогою, що стелилася полем, і від часу до часу оглядалася, чи не йде хто за нею. Кукурудза вже пряла, шелестіла між собою осторожно, ніби переповідала, що діялось, а загони з білим хлібом колихались ритмічно, виблискуючись, ніби жовті води, ждали руки й серпа або коси. Де-не-де обзивався перепел, а з густої конюшини, потопаючи в ній по вушка, полохливо вистрибував високими скоками заєць і перебігав у інші місця. Сонце розжарювалося, і Зоя сідала на край поля між кукурудзою, віддихала. А згодом, оглянувшись кілька разів на переміряну її худими ногами дорогу поза й перед собою, витягла сквапно з спідньої кишені малий звій і розглядала його. В нім був не харч, не пляшечка на медицину, не покладки на продаж. Ні. В нім оповита була разів кілька, аж до округлості, щаднича книжка вкладок, а в ній гроші-банкноти за продану худібку, які відносила од часу до часу до міста Ч., щоб укласти там потайки до щадничого банку на старість - перед синами - "лобузами", чоловіком і Сандою" [14, 506]. Цим зіставленням опису природи та поведінки Зої авторка прагнула показати всю зажерливість, мізерність та жадібність людської душі.

Зоя Жмут на стільки була жадібна до грошей, що по смерті свого чоловіка "жалувала купити чорну жалібну спідницю й чорну хустку на голову" [14, 562] для дочки Санди. Жадібність виявляється і в ситуаціях коли: " - Нічого не дам! Працюйте самі, ви молоді… я стара. Не дам, раз кажу, - не дам …" [14, 514] - кричала дітям Зоя Жмут. Вона була жадібна не тільки собі, а й рідним: " - Ви дасте, мамо? Ви, що й досі жалуєте своїм власним дітям ліпше з'їсти й одягнутись? Ви? Ви? Себе дасте колись, себе. але. - тут урвав, - як підете в землю. але тепер. ви ще нікому нічого не давали, а як дали, то як за рідною мамою жалували. Кому хочете що дати, хочу я знати, і що?" [14, 514]. Жадібність повністю змінила характер головної героїні, постійне матеріальне збагачення з допомоги по господарству дітей, змінює жінку, вона стає жадібної не тільки по відношенню до дітей, а й до себе.

Коли до Сандри приходить у свати Савка, то мати знову все вирішує сама і відмовляє йому, мотивуючи це так: "Коли б вона, Санда, вийшла за того або за другого, він би маєток задержав, а її "нагнав би" назад мамі додому. А таких зятів вона не хоче знати. Те, що має Санді світ "зав'язати", ще надійде. Вона ще не двадцятилітня, а по двадцятьох вона, Санда, що - не віддасться? Го-го! Вона зятя з полем хоче, з полем таким, щоб давало стільки, щоб воно й "кожухи", й "ковалів" оплачувало, і "злодіїв" годувало й. "на боже" не забувало. От чого вона хоче. А Санда, що вона знає?" [14, 516]. Мати хотіла показати донці, що прагне для неї кращої долі ніж із Савкою, адже він не такий багатий, як планувала собі мати. Героїня не враховує бажання Санди, не жаліє постійних її сліз, а настоює на своєму, а в результаті взагалі віднімає у дівчини надію і можливість на краще життя.

На нашу думку, Ольга Кобилянська мала на меті, засуджуючи темні сторони селянського життя, зумовлені соціальною дійсністю, викриваючи згубну владу грошей, виявити соціальне підґрунтя причин руйнації родини та наголосити на них. Ми також вважаємо, що головна героїня Зоя Жмут - нещасна жінка, котру боротьба за власний шматок хліба і землю поступово робить, як назвали її люди в селі, "вовчихою", яка з жадоби до зароблених гіркою працею близьких їй людей грошей, потайки від сім'ї складала їх у банку.

Авторка у новелі "з народного життя" розкриває перед нами образ жінки-матері, який повністю десакралізується, показуючи зовсім іншу "нову" жінку, разом з тим розкриває суть та причини спочатку поступової деградації, а згодом і повного занепаду родини.

Розділ ІІІ. Порівняльний аналіз повісті "Кайдашева сім'я" та оповідання "Вовчиха"