Українська мова (лексикологія, фразеологія, лексикографія)

Размещено на http://www.allbest.ru

Лекції з української мови (лексикологія, фразеологія, лексикографія)

План:

1.Предмет і завдання лексикології

2.Слово як основна мовна одиниця

3.Лексичне значення слова

4. Знакова природа слова

5. Компонентний склад лексичних значень

6. Системність словникового складу мови

7. Явище полісемії

8.Пряме й переносне значення слова

9. Явище омонімії у сучасній українській мові

10.Класифікація омонімів

11. Паронімія в українській мові

12. Явище синонімії

13. Синонімічний ряд. Принципи його організації

14. Перифрази та евфемізми як різновиди синонімів

15. Антоніми у сучасній українській літературній мові

16. Слова індоєвропейського походження

17. Праслов'янські запозичення

18.Східнослов'янська (давньоруська) лексика

19.Власнеукраїнська лексика

20. Запозичення зі слов'янських мов

ФРАЗЕОЛОГІЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

1. Предмет і завдання фразеології

2.Основні ознаки фразеологізмів

3. Класифікація фразеологізмів

4.Синтаксичні функції фразеологічних одиниць

5.Системні зв"язки фразеологічних одиниць

ЛЕКСИКОГРАФІЯ

1. Предмет лексикографії

2. Типи словників

3. З історії української лексикографії

ТЛУМАЧНІ СЛОВНИКИ

1. Предмет і завдання лексикології

лексичне слово мова фразеологічний словник

Лексикологія (від грецьких слів lexis - слово, logos - вчення) вивчає словниковий склад мови і слово як основну одиницю.

В основу лексикології покладено два фундаментальних теоретичних положення, сформульованих у працях О.Фортунатова, Б.де Куртене, В.Шахматова, М.Покровського. Це ідеї соціальності мови та її системності, які найбільш яскраво виявляють себе в лексикології. Лексичний склад найбільш безпосередньо пов'язаний з позамовною дійсністю; при значній стійкості і традиційності він реагує на найменші зміни в природі і суспільстві. Із змінами в позамовній дійсності пов'язане виникнення нових, застарілих слів і значень. Ідея системності мови виявляється в рівневій структурі будови мови, яка розуміється як цілісна система, утворювана взаємодією підсистем (рівнів). Рівнева організація мови слугує розмежуванню фонетики, лексики, граматики.

Соціальність мови та її системність, при нерозривності зв'язку, зумовлюють наявність у мові двох аспектів та існування можливих напрямів у науці:

соціолінгвістичного (зовнішнього);

системно-семасіологічного (внутрішнього).

Ці напрями частково співпадають з розмежуванням лексикології у вузькому розуміння і семасіології.

Лексикологія вивчає у словниковому складі сторони, які зумовлені факторами позамовного характеру, соціально-історичними умовами розвитку суспільства. У її завдання входить вивчення питань формування словникового складу мови, історичних змін, які у ньому відбуваються; систематизація лексики з точки зору її походження, розшарування за сферами вживання, за мірою активності.

Семасіологія вивчає лексичну систему мови і слово як елемент цієї системи перш за все з точки зору внутрішніх закономірностей, які організують усю систему.

Об'єктом семасіології є різні вияви системності лексики:

лексико-семантичні групи слів;

явища семантичного варіювання;

види семантичних і формально-семантичних опозицій слів.

Чіткого розмежування проблематики проблематики власне лексикологічної і семасіологічної бути не може. У програмах із сучасної української літературної мови все це коло питань об'єднане під загальною назвою “лексикологія”, оскільки існування і розвиток лексичної системи мови визначається єдністю лінгвістичних і позалінгвістичних факторів.

Об'єкт лексикології - словниковий склад мови.

Визначити предмет лексикології можна лише відповівши на питання що таке словниковий склад мови. Він трактується як сукупність лексичних одиниць, що історично склалася, постійно розвивається, виконує функцію засобу спілкування.

З огляду на рівневу структуру мови слово трактують по-різному. Виділяють 4 основних мовних рівня, з кожним з яких слово співвідноситься своєрідно, що свідчить про його багатоаспектний характер.

Так, з погляду вираження звукової оболонки, слово є певною послідовністю фонем; предмет морфологічного аналізу - частина мови, її граматичні категорії; на синтаксичному рівні слово є складовою частиною речення.

На лексико-семантичному рівні слово виступає як найменша мовна одиниця, що має самостійне, закріплене суспільно-комунікативною практикою значення, називає предмет, явище, дію або ознаку із суспільної дійсності і входить із властивим йому значенням до словникового складу.

2.Слово як основна мовна одиниця

Важливою проблемою сучасного мовознавства є відмежування СЛОВА від інших одиниць і його наукове визначення. Його тлумачення настільки різне, що деякі мовознавці взагалі відмовляються від визначення (Ф.де Соссюр, Ш.Баллі). Однак слово є центральною одиницею мови, виконує важливі функції, тому ігнорувати його неможливо. Критерії вирізнення слова серед інших мовних одиниць різні. І хоча на сьогодні не існує бездоганного наукового визначення слова, у працях Л.Щерби, В.Виноградова, М.Смирницького, О.Кузнецової, Л.Лисиченко досліджено різні його аспекти й особливості як окремої мовної одиниці. В ієрархічній системі мовних одиниць слово стоїть безпосередньо над морфологічним рівнем.

Важливою ознакою слова є виділюваність як мінімальної самостійної одиниці мови. А морфеми і фонеми поза словом не виступають.

На відміну від словосполучення і речення слово характеризується відтворюваністю. Якщо словосполучення і речення будуються заново за відомими у мові синтаксичними моделями, то слово існує у мові як даність. Кожне слово пов'язане зі значенням і тому належить до значущих одиниць мови. Значення властиве й іншим мовним одиницям (морфемам, реченням). Специфіку слова становить те, що воно є найменшою самостійною значеннєвою одиницею мови. Усі слово з погляду їх значення можна поділити на 3 групи;

повнозначні;

службові;

вигукові.

Повнозначне слово завжди має реальний зміст, який називають його лексичним значенням. Слову характерне й граматичне значення, яке виражається його різноманітними формами.

Характерним для службових слів є лише граматичне значення, здатність виражати граматичні відношення між повнозначними словами.

Вигукові слова не мають ні лексичного, ні граматичного значення, виступають лише як емоційні сигнали.

СЛОВО - найменша самостійна одиниця мови, що складається зрідка з одного звука, а частіше - з граматично оформленого звукового комплексу, за яким суспільною практикою закріплене певне значення і якому властива відтворюваність у процесі мовлення (І.К.Білодід).

Д.Шмельов: “Слово - це одиниця найменування, яка характеризується цілісністю оформлення (фонетичного та граматичного) та ідіоматичністю”.

Різнобічність визначень слова не виключає виділення його основних ознак:

Функціональна ознака. Слово служить для найменування предметів і явищ як само по собі так і в складі словосполучення і речення;

Формальна ознака. Зовнішньо слово становить собою кілька фонем, фонетично пов'язаних єдиним наголосом;

Семантична ознака. Значення слова цілісне й унікальне, воно існує тільки в єдності з певним зовнішнім оформленням.

3.Лексичне значення слова

Лексичне значення слова визначається як “певне відображення предмета, явища або відношення у свідомості, що входить до структури слова в ролі так званої внутрішньої його сторони, по відношенню до якої звучання слова виступає як матеріальна оболонка, необхідна не лише для вираження значення і для повідомлення його іншим людям, а й для самого його виникнення, формування, існування, розвитку” (О.І.Смирницький).

Позамовну дійсність утворюють навколишнє середовище, тобто жива і нежива природа в усій різноманітності матеріальних об'єктів, явищ, процесів та відношень між ними і світ внутрішнього життя людини, яка сприймає, аналізує, узагальнює факти об'єктивної дійсності, створює матеріальні і духовні цінності.

Використання мови як засобу спілкування грунтується на номінативній і синтагматичній діяльності.

Номінативна діяльність полягає у називанні, вичленовуванні за допомогою мовних засобів найрізноманітніших предметів об'єктивної реальності, фіксації їх у свідомості.

Під поняттям “синтагматична діяльність” розуміють поєднання за граматичними і семантичними закономірностями відповідних назв у межах різноманітних синтаксичних конструкцій, текстів з метою формування змісту повідомлень. Граничною щодо використання мовних засобів, мінімальною одиницею, здатною називати предмет об'єктивної реальності в широкому розумінні цього поняття, є слово. Використовуючись як назва, воно виконує номінативну функцію.

З функціонально-генетичного погляду номінації поділяються на 2 типи:

а) первісні (непохідні);

б) вторинні (похідні).

У словах, за допомогою яких виражаються первісні номінації, як правило, знавиразнюється зв'язок з ознакою - представником предмета, і тільки шляхом цілеспрямованого лінгвістичного аналізу, зокрема, етимологічного, можна з'ясувати втрачені у ходці історичного розвитку мови мотиви називання.

Наприклад, природне явище, що характеризується як “рвучкий круговий рух вітру” має в українській мові назву “вихор”, якій у давньоукраїнській мові відповідає вих/ъ/ръ (вихор / вітер). Ця назва відповідного природного явища продовжує праслов'янську vixrъ, пов'язану за походженням з дієсловом vixati, яке споріднене етимологічно з індоєвропейським коренем uеі “крутити, гнути”. Таким чином, втрачену для носіїв сучасної української літературної мови ознаку явища або предмета позамовної дійсності, що має назву “вихор”, фактично становить процес “крутити, гнути”. Етимологічний аналіз назви “вихор” дає змогу реставрувати прихований у ній мотив номінації, з'ясувати внутрішню форму, зміст відповідного слова.

Вторинні (похідні) номінації характеризуються прозорістю внутрішньої форми. Цьому сприяють виразна словотвірна структура відповідних слів, вторинне використання готових назв унаслідок їх переосмислення.

Наприклад, у говорах лексема “вихор” має назви закрут, крутало, крутень, завій, завійло, вертьол, вітриця, вітерниця, кручений вітер, кривий вітер, лихий вітер.

За характером предметів об'єктивної дійсності, позначуваних відповідними назвами, виділяють “речові” номінативи, до яких належать іменники з власне предметним і речовинним значенням (яблуко, будинок, вода, глина). Таким номінаціям у реальній дійсності відповідають елементи предметного ряду.

Іншу групу назв утворюють ознакові номінації. Вони позначають ознаки і властивості предметів, стани і процеси, абстрактні поняття - так звані несубстанціональні елементи дійсності (зелений, швидко, сидіти, мріяти, радість, характер).

Як проміжні між згаданими типами кваліфікуються назви осіб за діяльністю, родинними зв'язками тощо, а також опредмечені імена процесів (учитель, робітник, брат, мудрець, біганина, ходьба).

Максимально виражений ступінь абстрагування щодо співвіднесеності з відповідними предметами властивий службовим словам, функція яких зводиться до вираження відношень (прийменники, сполучники).

Ознаки слова

Відокремленооформленість. Слово - мінімальна вільна форма, яка може вичленовуватись у потоці мовлення, тобто у складі одиниць комунікативного плану, характеризуючись відповідною предметною співвіднесеністю. Крім позначення відповідного предмета, відрізка об'єктивної дійсності, обов'язковою умовою існування слова є властиві йому граматичні характеристики, не орієнтовані на предметну співвіднесеність значення. Граматичне значення органічно входить до семантичної структури слова, утворює діалектичну єдність з нею.

За ознакою внутрішньоструктурної цілісності, безпосередньо пов'язаної звичайно з відокремленооформленістю, слово виступає як строго визначена, нароздільна послідовність спеціалізованих з функціонального погляду складових частин, до яких в українській мові належать кореневі і службові морфеми. Останні, в свою чергу, поділяються на словотворчі (суфіксальні і префіксальні) і формотворчі. Серед формотворчих переважають закінчення як морфеми з власне граматичною функцією. Орієнтиром, за яким визначається незмінна послідовність складових частин слова, виступає коренева морфема. по відношенню до неї префіксальні морфеми завжди перебувають у препозиції, словотворчі і формотворчі суфікси - у постпозиції, закінчення займає абсолютно кінцеву позицію у слові. Цілісність слова, позначувана у науковій літературі терміном когезія (лат. cohaerere - зростатися, щільно поєднуватись), не допускає порушення послідовності морфем, появи інших складових частин між ними. Якщо в установленій послідовності морфем з'являється якась інша морфема, то ідентичність слова втрачається і виникає нове слово: гарний - пре-гарний; мудрий - пре-мудрий; стіл - столик.

Слово належить до тих мовних одиниць, які мають не тільки звучання, звуковий склад, що є зовнішньою стороною мовного знака (план вираження), а й значення, яке становить внутрішній зміст (план змісту) мовної одиниці.

Для того, щоб мова виконувала свої основні функції (комунікативну та експресивну), самих номінативних одиниць недостатньо. у зв'язку із складністю функцій, які виконує слово, у ньому наявні 2 види значень - лексичне і граматичне.

В основі лексичного - історично закріплена у свідомості людей співвідносність слова з певним явищем дійсності. ця співвідносність виробилась у колективі і передається усім членам суспільства.

Граматичним називається таке додаткове абстрагуюче значення, яке виражає різні відношення слова, що супроводять його лексичний зміст. Воно забезпечує здатність слова вступати у відношення з іншими словами за законами граматики.

Природа лексичних значень слів не однакова, що проявляється в об'єднанні різних значень у тому самому слові, у закономірностях слововживання, функціонуванні слова у словосполученні і реченні.

Типи лексичних значень

Розмежування типів лексичних значень грунтується на двох головних ознаках:

1.Характері зв'язку відповідних назв з предметами і явищами позамовної дійсності.

2.Особливостях сполучуваності слів з іншими лексичними одиницями у складі словосполучень і речень.

За першою ознакою розрізняють прямі, переносні (похідні) і коннотативно зумовлені лексичні значення.

Словам з прямим значенням властивий безпосередній, неопосередкований номінативний зв'язок з позначуваним.

Переносні (похідні) лексичні значення властиві словам, що виступають опосередкованими назвами предметів і явищ об'єктивної дійсності. Вони формуються внаслідок називання словами з прямим номінативним значенням інших предметів, явищ, ознак. (голова - пряме знач. - частина тіла - переносні - голова зборів, голова уряду, голова комітету).

Переносні (похідні) лексичні значення мають статус загальновживаних або так зв. узуальних (лат. usualis - загальновживаний). Вони обов'язково тлумачаться або перекладаються у словниках.

Від узуальних треба відрізняти оказіональні (лат. occasio - випадок), значення, зумовлені авторським образним вживанням слів у відповідних контекстах всупереч усталеним нормам сполучуваності:

Крилата скрипка на стіні, червоний дзбан, квітчаста скриня. У скрипці творчі сплять вогні, роса музична срібна й синя. (Б. - І. Антонич).

Природа коннотативно (лат. connotare - позначати додатково) зумовлених лексичних значень полягає у тому, що номінативний зв'язок з позначуваним ускладнюється додатковою інформацією про позитивну або негативну оцінку предмета чи явища, ступінь інтенсивності дії чи ознаки.

Наприклад, бити - гамселити, гніздити, духопелити, дубасити, кулачити;

Спати - спатки, спатоньки, спаточки, спатунечки, спатуні,

спатусеньки, спатусі, спатусічки.

За другою ознакою, тобто особливостями сполучуваності слова з іншими словами у складі словосполучень і речень, виділяють фразеологічно обмежені, фразеологічно обумовлені, синтаксично зумовлені значення.

Фразеологічно обмежені значення властиві словам, що характеризуються вибірковою сполучуваністю з іншими лексичними одиницями (наприклад, прикметники на позначення масті тварин за кольоровими характеристиками поєднуються тільки з іменниками кінь, жеребець, кобила при називанні відповідної масті).

Фразеологічно обумовленими є значення, що реалізуються лише у стійких словосполученнях, де слово до певної міри втрачає індивідуальність. частина слів у фразеологізмі взагалі втратила самостійне значення (спіймати облизня, точити ляси). З прямим номінативним значенням ці слова у сучасній українській мові не вживаються. Фразеологічно обумовленим може виступати якесь одне із значень слова, а решта вільно функціонує у мові (серце тане, їсти очима). Лексичне значення цих слів тлумачиться шляхом підстановки синонімів.

Синтаксично зумовлені лексичні значення мають обов'язковою умовою своєї реалізації відповідні конструкції. Це стосується насамперед багатозначних слів, окремі лексико-семантичні варіанти яких ідентифікуються лише у складі словосполучень.

Наприклад, у слова “море” прямим значенням є “водний простір”; море сміху, гомону, гумору, людей, квітів, зерна, сміху - синтаксично зумовлені значення.

4. Знакова природа слова

Слово, як одиниця лексичного рівня мови, становить собою єдність:

а) матеріальної форми вираження (послідовність звуків або графічне зображення);

б) значення, закріпленого у суспільній комунікативній практиці;

в) предмета позамовної дійсності, який цим словом іменується.

Знакову природу слова виражає семантичний трикутник, у якому

1) предмет позамовної дійсності;

2)форма вираження;

3) значення

Компоненти даної структури мають термінологічні назви:

1) Предмет дійсності - денотат (лат.denotare - позначати)

референт ( лат. refer - відсилати до чого-небудь)

Денотат - це клас відповідних предметів, який ми виділяємо за найбільш загальними критеріальними ознаками. У зв'язку з денотатом виділяють загальну предметну віднесеність словесного знака, в основі якої - уявлення про клас предметів.

У конкретній ситуації значення слова актуалізується, ми називаємо реальний конкретний предмет. У таких випадках словесний знак набуває конкретної предметної віднесеності. Реальний вияв денотата, конкретний предмет називається референтом.

3) Значення словесного знака називається сигніфікатом. Трактування цього терміна мовознавцями, філософами, психологами досить протирічне, оскільки значення формується і фіксується у свідомості людини, тобто є не матеріальною, а ідеальною сутністю.

Значення словесного знака - відношення, засноване на взаємозв'язку між матеріальним вираженням знака і мисленнєвим відображенням у свідомості людей явищ дійсності.

Значення слова - це результат зв'язку мови і мислення. слово є засобом маніфестації таких важливих форм мислення як ПОНЯТТЯ та УЯВЛЕННЯ. Поняття є вищим етапом пізнання, на якому відбувається відхід мисленнєвої конструкції від реального явища, охопленого процесом мислення. Мисленнєвий аналог класу однорідних явищ, йменованих словом, як компонент його значення і називається сигніфікатом (десигнатом).

Функціонування кожного поняття грунтується на нерозривній єдності властивих йому змісту й обсягу. Зміст становлять ті ознаки, які залишаються незмінними при переході від одного предмета до іншого в межах класу або класів.

Сукупність же тих предметів, які за наявністю відповідних ознак об'єднуються у межах класу, становить обсяг поняття. Їм відповідають терміни: зміст - інтенсіонал; обсяг - екстенсіонал.

Існує два принципи з'ясування значення слова:

загальномовний, побудований на рівні побутового поняття;

науковий, в основі якого - термінологічне тлумачення.

2. Форма вираження називається формативом. Проблема взаємозв'язку ДЕНОТАТА і ФОРМАТИВА (предмета і його назви) - давня лінгвістична і філософська проблема. Розповсюджена теорія, за якою мовні знаки є довільними, конвенціональними (лицо, обличчя, face). Назва (форматив) не перебуває у внутрішньому природному зв'язку з природою предмета. Для усвідомлення природи словесного знака дуже важливе значення має мотивація, під якою розуміють вибір ознаки, властивості або якої-небудь іншої характеристики денотата як підстави для його номінації. У багатьох випадках цей аспект взаємозв'язку між означаючим і позначуваним нівельований з синхронного погляду і може бути з'ясований лише шляхом етимологічного аналізу.

Номінація денотата може бути:

немотивованою (вода);

мотивованою (подорожник);

Словесні знаки поділяються на два класи з погляду їх денотативної і референтної функції.

1. За здатністю позначати предмети, явища, ознаки об'єктивної дійсності виділяють власне номінативні знаки (імена).

2. З погляду формально-граматичної кваліфікації до знаків-імен, крім традиційно виділюваних іменників, прикметників і числівників, належать дієслова і прислівники.

І. Номінативні знаки (імена) поділяються на:

1.Загальні імена (апелятиви)

предметні (відро);

ознакові (зелений, іти, швидкість).

2. Власні (Київ).

3. Квантитативні (6 дерев, 2 подруги).

ІІ. Специфіка другого класу у тому, що належні до нього підкласи словесних знаків позбавлені номінативної функції. Вони не називають, а лише заміщають назви предметів і явищ, вказують на них, виступають засобом зв'язку між номінативними знаками в комунікативному процесі або використовуються у функції увиразнення, актуалізації цього процесу. У складі неномінативних знаків виділяють:

1. Заміщувально-вказівні (займенники, займенникові прислівники).

2.Граматично-реляційні (прийменники і сполучники).

3. Актуалізуючі (неформотворчі частки).

5. Компонентний склад лексичних значень

Говорячи про лексичне значення слова, ми вказуємо на предметну віднесеність як його основу, але цього недостатньо для визначення такого складного явища, як лексичне значення.

В.В.Виноградов писав: “Якби структура слова була тільки двосторонньою, складалася лише із звука і значення, то в мові для кожного нового поняття та уявлення, для всякого нового відтінка в думках і почуттях повинні були б існувати або виникати особливі окремі слова”.

Лексичне значення слова складається не тільки з предметно- понятійної віднесеності звукового комплексу, а й з цілого ряду позамовних і внутрішньомовних факторів. Тому в лінгвістиці говорять не про лексичне значення слова, а про семантичну структуру слова (компонентний склад лексичного значення). Слова розкладаються на елементи (семи), за якими протиставляються окремі значення полісемантичного слова, що входять до структури слова.

Семантичні компоненти можуть бути зумовлені позамовними і внутрішньомовними факторами.

До позамовних факторів належать:

1.Предметно-понятійна віднесеність слова.

2.Емоційно-експресивне забарвлення.

Внутрішньомовними факторами є:

1.Стилістична характеристика слова (місце у стилістичній структтурі).

2.Здатність сполучатися з певним колом слів (робота = праця; іти на роботу, але не іти на працю; польові роботи, але не польові праці).

Властивість слова сполучатися з певним колом лексичних одиниць називається валентністю. (влучитити > влучний; поцілити, але не поцільний).

Приклад компонентної структури значення слова:

Дерево - багаторічна (2) рослина (1) з твердим стовбуром і гілками (3), які покриті листям (4). 1-4 - семи, компоненти значення слова.

Слова з більш загальним значенням менш змістовні і мають менше семантичних компонентів. З пониженням рівня абстрактності слова підвищується змістовність його значення.

Наприклад: Рідина - речовина, яка наділена здатністю текти і приймати форму посуду, в якому вона знаходиться.

Напій - рідина, спеціально приготовлена для пиття.

Лимонад - солодкий прохолодний напій, із соком ягід і фруктів.

У значення кожного наступного слова входить попереднє з усім його змістом.

У процесі розвитку мови можуть виникати нові значення слова, таким чином, його семантичний обсяг змінюється, поповнюється. Сукупність усіх значень слова становить його семантичну структуру.

Кожне слово узагальнює найістотніші ознаки того класу реальних предметів, для яких воно служить назвою, але рівень узагальненості у різних слів різний. І в залежності від ступеня узагальнення слова у мові поділяються на конкретні та абстрактні.

До конкретних належать ті, що співвідносяться з конкретними речами, властивостями, діями.

Абстрактними називаються слова, що мисляться поза зв'язками з конкретними речами, ознаками, діями, як існуючі незалежно від них (уявлення, радість, дружба).

Для загального найменування слова в усій сукупності його значень і форм вживається термін лексема.

6. Системність словникового складу мови

Словниковий склад мови не є довільною сукупністю лексичних одиниць, а впорядкована за певними закономірностями система словесних знаків, якій характерна кількісна і семантична рівновага, викликана необхідністю взаєморозуміння між носіями мови, і з другого боку, динаміка, що виявляється у зміні та появі нових значень. Лексико-семантична система найбільш відкрита, оскільки найбільш зорієнтована на позамовну діяльність.

СИСТЕМНИЙ ХАРАКТЕР лексики виявляється у різноманітних зв'язках і відношеннях між окремими словами і групами слів, які утворюють свої підсистеми:

1. За формально-структурним принципом слова поділяються на частини мови;

2.За генетично-історичними ознаками виділяють групи українських та запозичених слів;

3. За ступенем уживаності лексика буває активною і пасивною;

4. За комунікативними сферами вживання:

загальновживана;

діалектна;

професійна;

мова окремих соціальних груп.

5. За стилістичними ознаками - найтральна лексика і стилістично забарвлена.

Системні зв'язки між мовними одиницями виявляються у парадигматичних і синтагматичних відношеннях.

Парадигматика передбачає розгляд однотипних одиниць мови у їх спільних і відмінних рисах. Риси, що дають підстави включати слова до однієї парадигми на основі спільності, називаються ототожнюючими. Семантичні особливості, за якими значення слів протиставляються, називаються диференційними.

Наприклад, атонімічні пари РУХ - СПОКІЙ ототожнюються за загальним значенням “стан” і протиставляються за характером стану.

Парадигматичні відношення між словами дають можливість носіям мови добирати з мовної системи слово з найбільш точним і відповідним змісту висловлювання значенням.

Значення слова зумовлюється не лише співвіднесеністю його в мовній системі з однотипними одиницями, а й характером зв'язків з іншими словами у висловлюванні.

Синтагматичні відношення грунтуються на закономірності сполучуваності мовних одиниць (рубати сокирою, ножем, але різати ножем), сполучуваності фонем і морфем у словосполученні і реченні, речень у тексті. Специфіка цього типу відношень - у можливості поєднання одиниць однакової і різної категоріальної приналежності.

7. Явище полісемії

Поповнення лексичного складу мови йде двома шляхами:

1. За рахунок словотворення і запозичення з інших мов;

2.Шляхом розвитку багатозначності.

Багатозначність (полісемія) - це функціонування слова в кількох різних значеннях, обов'язково пов'язаних між собою певними відношеннями, лініями семантичного розвитку. У багатозначному слові форматив залишається незмінним, а денотат змінюється.

Полісемія охоплює більшість словникового складу, а поза нею залишається невелика група слів, які є моносемічними. Це термінологічні назви (геометрія, суфікс), найменування деяких рослин і тварин (клен, горобець), числові назви (5, 10).

Кожне багатозначне слово є сукупністю кількох значеннєвих одиниць, або лексико-семантичних варіантів.

У поглядах на полісемію існувало 2 напрямки:

1. представники якого заперечували існування багатозначності слів, кожне нове значення вважали омонімом (Л.Щерба, О.Потебня);

2.визнає існування полісемії і вбачає в ній один із важливих проявів системності лексики.

Кількість значень слова не постійна, може збільшуватись, окремі значення можуть втрачатися. Термін “Лексико-семантичний варіант багатозначного слова” (ЛСВ), запропонований О.І.Смирницьким, найбільш точно відбиває природу полісемії, оскільки зорієнтований на значеннєву варіативність слова. ЛСВ багатозначного слова перебувають між собою у парадигматичних відношеннях, даючи можливість вибрати один з них. У систему полісемантичного слова входять не всі його значення, що зустрічаються у мовному спілкуванні, а тільки відстояні і закріплені мовною практикою. Багатозначне слово не є простою сукупністю номінативних одиниць, що мають однаковий фонемний склад і семантично пов'язані значення. Усі значенні (ЛСВ) у багатозначному слові перебувають у певних зв'язках і являють собою мікросистему з чіткою організацією складових частин.

У полісемантичному слові одне зі значень сприймається як основне, яке “нібито безпосередньо спрямоване на “предмети”, явища, дії і якості дійсності і відбиває їх суспільне розуміння” (В.В.Виногнадов). Воно є опорою і суспільно усвідомленим фундаментом усіх інших значень і вживань слова і називається головним або прямим номінативним. Інші ЛСВ теж виконують номінативну функцію у мовній системі, але вони спрямовані не безпосередньо на предмет, а усвідомлюються нами через пряме номінативне значення. Їх називають вторинними, похідними номінативними значеннями.

Багатозначність - це здатність слова об'єднувати у своїй семантичній структурі кілька лексико-семантичних варіантів.

За характером організації ЛСВ у багатозначному слові виділяють 3 типи полісемії:

1. Радіальна, при якій усі непрямі значення походять безпосередньо від прямого.

Наприклад: БЛИСК - 1)яскраве сяйво, світіння; 2)перен. багатство, розкіш; 3)тільки одн. яскравий прояв якостей, талантів; 4)складова частина назв деяких мінералів.

2.Ланцюжкова - при якій кожне наступне значення є похідним від найближчого попереднього.

Наприклад: ЖМЕНЯ -1)долоня й пальці в зігнутому стані; 2)кількість чого-небудь, що вміщується у жмені; 3)незначна кількість чого-небудь.

3.Радіально-ланцюжкова - сполучає в собі обидва названі типи.

8.Пряме й переносне значення слова

Значення слова, з яким слово поширене у мові, визначається у конкретному словосполученні або реченні. Це значення може бути прямим (основним) і непрямим (переносним, вторинним).

Прямим вважається таке лексичне значення слова, яке безпосередньо пов'язане з відображенням предметів і явищ об'єктивної дійсності і сприймається як нейтральне, вільне, незалежне від зв'язку з іншими словами, тобто, зберігає своє значення у контексті і поза ним.

Непряме (переносне) значення виникає, коли мовець свідомо переносить назву з одного явища дійсності на інше на основі спільності ознак. Переносне значення виражає здебільшого образне, фігуральне уявлення про предмет, ознаку, стан, дію. Семантично вони багатші.

Переносне вживання слова відрізняється від його переносного значення тим, що воно за своїм змістом індивідуальне, використовується лише у певному контексті і тільки як засіб художньої характеристики.

Види перенесень

Основними видами перенесення є метафора, метонімія, а синекдоху більшість дослідників розглядає як підвид метонімії.

Суть метафори (гр. metaphora - перенесення) полягає в уживанні слова, що позначає певний предмет, явище, дію, ознаку для номінації іншого предмета на основі подібності, яка випливає з їх порівняння, зіставлення за асоціацією. Коли перенесення назви з одного предмета, явища, дії, ознаки на інший закріплюється у мовній системі як постійно, регулярно відтворювана у спілкуванні номінація, можна констатувати явище лексичної метафоризації. Лексичні метафори, представлені в узуально вживаних лексико-семантичних варіантах багатозначних слів, мають властивість зневиразнюватись, втрачати свою первісну образну виразність (залізна воля, ніжка стола, втрачати надію, сфера впливу, широке поле діяльності, підтримувати авторитет, кинути виклик байдужості).

Метафора активно функціонує як троп (гр. tropos - поворот, зворот мови) у поєднанні з іншими образно-експресивними засобами. Художні метафори визначають індивідуально-творчу манеру окремого письменника, їм не властива вільна відтворюваність у комунікативній практиці носіїв мови.

Лексичні метафори класифікуються по-різному.

Л.А.Лисиченко подає таку класифікацію:

І.Перенесення назви за схожістю зовнішніх і внутрішніх ознак, за подібністю явищ (коліно - згин чого-небудь);

ІІ. Перенесення назви за схожістю виконуваних функцій явищами, які названі цим словом. Це властиво дієсловам, віддієслівним іменникам та іменникам на позначення знарядь праці.

Наприклад, ЗБИРАЧ - 1)той, хто збирає плоди;2) машина для збирання.

ІІІ перенесення найменувань внаслідок зближення явищ зпа самостійним враженням, що ними справляється (теплота, холод (стосунків), єхидна, жук, кропива).

А.П.Грищенко класифікує метафори таким чином:

1. Тварина - людина (орел, лев, свиня, заєць, мавпа, теля, запрягати, захомутати, хижий, шолудивий, жовторотий, гурт, зграя, стадо, рій, табун, кігті, лапа, клешні, грива, барліг, гніздо, нора, конура);

2.Рослина - людина (ягідка, дерево, дуб, лопух, цвіти, квітнути, в'янути, дозрівати);

3.Нежива природа - людина (ясний, похмурий, сонячний, тінь, хмара, буря, тиша, мороз, година, шквал, спека, граніт, кремінь, діамант, перлина, сонце, зірка, зоря, комета, весна, осінь, ранок, вечір, світанок);

4.Живі істоти - нежива природа, рослини (ручка, серце (дзвона), горб, хребет, жила, шепотіти, співати, мовчати, плакати, говорити, спати, дрімати, хмуритися, жорстокий (вітер), підступний (підйом), віроломний, гордий, примхливий, лінивий, лагідний, ласкавий);

5.Фізичні характеристики предметів і речовин, фізичні процеси - людина (теплий, гарячий, колючий, гострий, палкий, високий, глибокий, низький, великий, широкий, дрібний, тонкий, безмежний, рівний, прямий, крутий, глухий, мелодійний, голосний, дзвінкий, монотонний, горіти, палати, гаснути, потушити, запалювати, вогонь, чорний (настрій), сірий, яскравий, рожевий, блідий, блискучий, голосний, дзвінкий, гриміти, гнити, загнивати, розкладатися, гнилий, міцний, монолітний);

6.Живі істоти - інтелектуальний, соціальний або емоційний план, фізичний стан людини (гризти, блукати, вгризатися, крутитися, дрімати, близькозорий, далекозорий, сильний, слабкий. дужий, немічний, здоровий, хворий (суспільство), загибель, хворіти, вмирати, задихатися, лікувати, ковтати, губити, гнати, гнути, душити, боротися, лютий, скупий, злий, лагідний, ніжний, різати, колоти, стукати);

7.Створені людиною предмети, речовини, матеріали - людина (машина, автомат, робот, мотор, гвинтик, фари, локатори, завестись, барило, колода, опудало, стовп, мішок, лантух, бич, палиця, молот, меч, лещата (неволі), жорна);

8.Міфічні істоти - людина (русалка, мавка, відьма, диявол, демон, біс, чорт, сатана, яга);

9.Просторові характристики - часові характеристики, характеристики людини і суспільства за морально-етичними ознаками (довгий, короткий, далекий, близький, високий, низький, широкий, вузький, далекий, близький).

Важлива роль у розвитку багатозначності слів як регулярного лексико-семантичного процесу належить метонімії (гр. metonymia - перейменування), суть якої полягає у перенесенні назви одного класу предметів на інший клас або одиничний предмет на основі суміжності.

Основу метонімії можуть утворювати просторові, процесуальні, семантичні, ситуативні відношення між найрізноманітнішими категоріями об'єктивної дійсності, відображуваними у людській свідомості. Лексична метонімія характеризується регулярними виявами.

Л.А.Лисиченко виділяє такі типи перенесень за суміжністю:

1. назва одиничного предмета - назва збірного поняття (зерно);

2.рослина - плід цієї рослини (слива груша, глід, вишня);

3.назва предмета і матеріал з нього (дерево, коноплі, льон);

4.матеріал - виріб з цього матеріалу (скло, бронза);

5.назва дії і часу, в який вона відбувається (косовиця, жнива, сівба);

6.назва дії і її наслідків (результатів) (креслення, шиття).

Перехрещується з цією класифікацією і класифікація А.П.Грищенка, який виділяє такі типи метонімії:

1.рослина - її плід (калина, агрус, смородина);

2.рослина - її квітка (айстра, конвалія, гвоздика, ромашка, хризантема);

3.рослина - харчовий продукт з неї (гірчиця, хрін, кава, чай);

4.дерево - його деревина (береза, ялина, кедр);

5. тварина - її хутро (білка, горностай, куниця, лисиця, норка, песець, соболь);

6.матеріал - виріб з цього матеріалу (гіпс, мармур, срібло, кришталь);

7.тканина - одяг з цієї тканини (ходити в шовках);

8.частина тіла - частина одягу (спина, пояс, талія, лікоть);

9.приміщення - група людей у ньому (аудиторія, клас, зал);

10. предмет - міра того, що у ньому міститься (склянка чаю, відро води, кошик яблук);

11.кімната - меблі для неї (вітальня, кухня);

12. музичний інструмент - музикант, який на ньому грає (скрипка, контрабас, баян);

13. танець - музика до нього (вальс, гопак, танго, краков'як, полька, мазурка);

14. столиця країни - її уряд (Париж, Бонн, Київ);

15. форма державного правління - країна з такою формою правління (демократія, деспотія, монархія, республіка);

16. установа - приміщення цієї установи (школа, інститут, завод, театр);

17. звання (ступінь, чин) - людина, що має це звання (доктор, доцент, імператор, граф, майор, президент);

18. голос - співак з таким голосом (альт, баритон, бас, тенор, сопрано);

19. різновид фарби - картина, намальована цією фарбою (акварель, гуаш, олія);

20. явище - наука, яка вивчає це явище (граматика, історія, право, економіка);

21. параметр - високий ступінь ознаки за цим параметром (висота, глибина, довжина, швидкість, темперамент, розум).

Синекдоха - (гр. synekdoche - співвіднесення) - троп, природа якого полягає в перенесенні назви частина, деталі, на предмет як ціле за умови ситуативної номінації, наприклад назва одягу - назва особи (бриль, картуз, кожух, пальто). Родова назва вживається замість видової, видова замість родової.

В основі синекдохи - кількісні співвідношення між назвою предмета і тією назвою, що робиться її представником. У більшості випадків перша назва більш загальна, а друга конкретніша, хоча може бути і навпаки (ноги моєї тут не буде; він мав десь руку).

Оскільки синекдоха заснована на кількісному зіставленні, її реалізація виявляється у вживанні однини замість множини і навпаки. (Трудова копійка годує довіку).

Перенесення назви цілого, більш загального на окреме або його частину - явище набагато рідше (“Рука неухильно машину веде”).

Синекдоха стирається внаслідок регулярного відтворення (душа, голова, - на позначення одиниць кількості).

СИНЕКДОХА - букв. співвіднесення - вид метонімії, що грунтується на суміжності кількісного характеру при відношеннях між цілим або взагалі чимось більшим і його частиною або взагалі чимось меншим, між певною сукупністю і її окремим елементом. За допомогою синекдохи щось ближче, вужче може виступати як знак дальшого, ширшого (копійка - гроші взагалі; хліб - харчові продукти і взагалі засоби до існування) і навпаки, дальше - як знак ближчого (твар - у зн. “творіння, те, що створене; предмет, істота” - обличчя).

Так, на лексичному рівні в іменниках:

1) частина, що видається більш помітною або показовою, істотною для предмета - предмет у цілому: парус - у зн. “парусне судно” (флот у 100 парусів); плита - у зн. “плоска чавунна поверхня на кухонній печі - така піч у цілому”;

у часових поняттях: літо у зн. рік; день - у зн. доба.

Зокрема, особа (істота) позначається:

а) за частиною її зовнішності, одягу: (Ей, борода! спідниця - у зн. “жінка”).

Це може бути засобом соціальної або професійної характеристики особи: з одного боку - сіряк, свита, личак, з другого - кармазин як назви представників соціальних низів і верхів в українській історії; білі комірці, зелені берети;

при створенні етнонімів та власних назв: давньорус. чьрни клобуци (тюркське плем'я) Червона Шапочка (у казці); Зірка (корова зі світлою плямою на лобі - зіркою);

б) за знаряддям: каламар - заст. “дрібний канцелярський службовець”; перша скрипка (ракетка, рукавичка) країни ; багнет - піхотинець; шабля - кавалерист (при лічбі: У загоні 100 багнетів і 50 шабель);

в) за частиною тіла, яка в різних ситуаціях або для різних осіб видається найістотнішою: голова - про розумну людину; руки - робоча сила, робітники (Скрізь потрібні руки); вуха - (Обережно: тут скрізь вуха); язик - полонений, від якого можна дістати потрібні відомості; при лічбі - 10 душ, голів, ротів.

2) вид - рід: коса у мн. діал. “взагалі волосся на голові”;

при переході від власних до загальних назв: кесар (звідки також цісар, цар, кайзер) - від імені Цезар; Бровко; Іван (про росіянина);

3) рід - вид: ягода в різних місцевостях: вишня, суниця тощо; представник певної соціальної групи - її “простий”, рядовий член: робітник, боєць, козак (на відміну від сотника, полковника тощо);

при переході від загальної до власної назви: Гора (історичний район Києва); Городок (місто); Ріка (річка на Закарпатті), Україна.

В прикметниках:

ознака частини - всього предмета (партитивне означення): кучерявий, білявий (волосся - людина);

У відносних прикметниках:

розширення значення порівняно з вихідним іменником: овочевий магазин (магазин “Овочі - фрукти”); горілчані вироби.

У дієсловах:

дія, стан частини - цілого: колесо / машина буксує; шерсть/ кішка облізла; стяти голову / ворога.

На граматичному рівні, особливо в межах категорії числа:

1) однина у значенні множини або збірності

при позначенні однорідних сукупностей предметів: риба, домашня птиця;

при лічбі людей - синтаксичні звороти типу “сто чоловіка”; Селянин тепер уже не той; Клієнт завжди правий; Кит- ссавець (одиничне як представник ряду);

противник - німець наступає, ходити на турка; (при позначенні стор. 538. війська, переважно ворожого);

одиничне як виразник невизначеної сукупності: Звіру там видимо-невидимо (як виразник спільності дії);

2) одиничність у значенні збірності: лоза, шипшина (кущ - чагарник), зерно, лавровий лист;

іменники на - ина: скотина, перина, дубина, березина;

3) збірне у значенні одиничності: прислуга, начальство;

4) множина у значенні неоднорідної сукупності (т.зв. еліптична множина: батьки у зн. “батько і мати”, “вуличні” найменування родин типу Павли - (Павло і його дружина або взагалі родина), розм. Ковпаки - про партизанів С.Ковпака).

У дієсловах: Стій, хлопці! На рівні роду, коли назва представника однієї статі виражає значення обох статей: курка, коза, лев - як родові назви (пор. у лексиці: наш брат - про жінок). Дія синекдохи при словотворенні виявляється у способі позначення предмета за його частиною: окунь (від око, тобто окатий); чорногуз; при утворенні збірних іменників на зразок юнацтво у зн. “юнаки і дівчата”, панство “чоловік і дружина” (з польс.)

9. Явище омонімії у сучасній українській мові

Омонімія, як лексико-семантичне явище, характеризується тим, що для позначення абсолютно різних предметів позамовної дійсності використовується один і той же форматив (матеріальне вираження словесного знака).

Омонімами (гр. - homos - однаковий, onyma - ім'я) називають слова, що звучать і пишуться однаково, але не мають нічого спільного у властивих їм значеннях.

Лава - 1) спосіб шикування;

2) пристрій для сидіння;

3) вулканічна маса;

4) вибій у шахті.

Лексико-семантичні явища полісемії та омонімії абсолютно різні, певними моментами навіть протилежні, що однак не забезпечує їх послідовного розмежування навіть у лексикографічній практиці.

Основним критерієм розрізнення є те, що кожне переносне значення полісемантичного слова обов'язково так чи інакше пов'язане з його первинним значенням, оскільки розвинулось внаслідок подібності понять.

Омоніми семантичної спільності не мають, називають абсолютно не співвідносні за смислом поняття. О.С.Ахманова стверджує, що “… це зовнішній збіг за звуковою оболонкою двох або більше різних слів”.

Омонімія розвивається за принципами двох незалежних ліній (vv), або ліній, що вказують на розрив полісемії ( ), полісемія ж - за принципом ліній, що виходять з однієї точки, з одного джерела ( ).

Одні вчені вважають, що омоніми і багатозначні слова можна розмежувати за допомогою відповідних синонімів, інші - за різними словотворчими можливостями чи належністю до різних інших семантичних груп; ще одна точка зору - визначати їх за синтаксичними зв'язками з іншими словами.

Головним критерієм розрізнення багатозначності та омонімії виступає зміст слова, співвіднесеність його з дійсністю; наявність чи відсутність внутрішнього семантичного зв'язку між співзвучними словами. До омонімів належать тільки такі однакові за звуковим складом слова, між якими немає будь-якого внутрішнього значеннєвого зв'язку.

Шляхи розширення явища омонімії

1. Внаслідок збігу звукового складу запозичених слів зі словами власне українськими, або збігу різних слів іншомовного походження (мул - 1) на дні водоймищ; 2) сільська тварина; як - 1) сполучник; 2) велика рогата худоба).

2. Внаслідок творення нових слів від існуючої української лексики за допомогою власних словотворчих засобів (злити < 1)зло; 2) лити; скупати < 1) купувати, 2) купати; кормовий <1) корм, 2) корма (частина судна)).

3.Внаслідок розпаду багатозначності та історичних змін у фонетичній системі мови (лист - 1) у рослин, 2) паперу; порох - 1) пил; 2) вибухова речовина; ключ - 1) джерело, 2) зграя птахів).

10.Класифікація омонімів

За характером тих ознак, що дають змогу констатувати наявність відповідного відношення між двома або більшою кількістю слів, омоніми класифікують таким чином:

ОМОНІМИ

Лексичні Морфологічні

1)повні 1) омоформи

2)часткові 2)омофони

3) омографи

Повним лексичним омонімам властиве:

1) належність до однієї частини мови;

2) збіг усіх форм, властивих відповідним словам;

(Точити -1) гострити, 2) лити; однотонний - 1) вагою в 1 тонну, 2) одноманітний; бал - 1) вечірка, 2) одиниця виміру; моторний - 1)швидкий, 2) те, що має мотор).

Неповні (часткові лексичні омоніми) - це слова, в яких збігається лише частина форм. Неповнота може виявлятися:

1) у розрізненні форм родового відмінка однини (початок - початка (кукурудзи), початку (кінострічки); пролісок - проліска (квітки), проліску (галявини));

2) коли один з омонімів змінюється за числами, а другий - ні (кадри - кадр (з фільма), карди (робітничі); рись - 1) біг коня, 2)рисі - звірі).

3) у дієсловах неповні омоніми можуть збігатися лише в одному з видів:

зривати (недок.) - зірвати (док. вид); зрити (док. вид); ступити (недок.) - ступати (док.), ступлювати (док. в.).

Омоформами є морфологічні омоніми, що виділяються на підставі звукового збігу й однакового написання форм слів, що належать до різних частини мови (найчастіше іменників і дієслів (поле - 1) лан, 2) від “полоти”; ніс - 1) людини, 2) від “нести”; кілька - 1) риба, 2) числівник; літа - 1) роки, 2) відж “літає”)).

Омографи утворюють слова, однакові за написанням, але різні за звучанням. відмінність у звучанні зумовлюється різною позицією наголосу. це можуть бути різні слова (деревина - деревина, гори - гори, атлас - атлас, мала - мала), або форми одного й того ж слова (руки - руки, води - води, озера - озера).

Омофони - слова, що збігаються за вимовою в усіх чи окремих граматичних формах, але мають різне значення і відмінне графічне написання. Цей тип омонімів з'являється, коли існує невідповідність між вимовою і правописом (Гамма - 1)буква алфавіту, 2) музичний термін; біль - білль, гриби - греби, прибляклий - пребляклий, преглухий - приглухий, Вікторія - вікторія, Коваль - коваль, клинок- кленок).

Значення омонімів конкретизується у контексті. Л.А.Булаховський зазначав: “Боротьба з омонімією і в масовій і в літературній мові ніколи не досягне абсолютних результатів: в усіх мовах, в одних - більше, в інших - менше, залишається значна кількість омонімів, що не стоять серйозно на заваді точному розумінню, будучи супроводжувані іншими мовними ознаками, здатними забезпечити ясність висловлюваної думки, насамперед і взагалі - виразним контекстом”.

Омонімія - закономірне і досить поширене у мові явище, і хоча омонімічні слова здебільшого стилістично нейтральні, у художньому творі можуть нести певне емоційне навантаження.

Ой, скажи, дай пораду, як прожити без долі?

Як одрізана гілка, що валяється долі. (Л.Українка)

Думи мої, думи мої! Квіти мої, діти!

Виростав вас, доглядав вас, де ж мені вас діти? (Т.Шевченко)

11. Паронімія в українській мові

Помітну стилістичну роль у мові відіграють пароніми (гр. para - біля, поруч, onyma - ім'я) - слова, близькі між собою за звуковим складом і вживані у лексичній системі мови з різними або близькими значеннями. Але не всі близькі за звучанням слова є паронімами.

І.К. Білодід вважає, що до паронімів належать не лише ті одиниці, які близькі за вимовою і написанням, а близькі й за своєю предметною співвіднесеністю (чаїтися - таїтися, адресат - адресант, еміграція - іміграція).

М.А.Жовтобрюх не враховує смислову близькість, а бере до уваги тільки звукову, вказуючи, що пароніми можуть розрізнятись навіть одним голосним чи приголосним звуком (кит - кіт, дружний - дружній, плющ - плюш, фірма - ферма).

Пароніми об'єднуються в ряди з різною кількістю слів. Визначальна особливість паронімічного ряду в тому, що належні до його складу одиниці вступають у відповідне відношення насамперед на основі структурної подібності, яка, однак, не призводить до повного або часткового збігу лексичних значень.

До найпоширеніших в українській мові належать пароніми, утворені морфологічним способом, зокрема за безпосередньою участю словотвірних морфем:

До основи (співвідносної з кореневою морфемою або похідної) додаються суфіксальні морфеми, здатні розмежовувати значення похідних лексичних одиниць (смішний - сміховий, сильний - силовий; холодний - холодовий).

Додаванням префіксів (вникати - уникати, доглядати - наглядати).

Флективні пароніми становлять окремий різновид (навал - навала, адрес - адреса, капсула - капсуль).

Кореневі пароніми, значеннєве розмежування яких сигналізується відмінностями у фонетичному вираженні кореневої морфеми (тиролька (сорт яблук) - тіролька (жителька Тіролю), кампанія - компанія, ступінь - степінь).

Крім словникових, виділяють також контекстуальні (поетичні) пароніми - близькі за звучанням слова, свідомо зближувані у відповідних контекстах з метою досягнення художньої виразності, стилістичного ефекту (Він цей вокал підносив, як бокал. Віки духовної руйнації. Змія вжалила серце нації).

Свідоме контекстуальне зближення слів за ознакою звукової подібності називається парономазією ( гр. para - біля, onomazo - називаю). На відміну від паронімії, парономазія передбачає можливість будь-якої звукової подібності слів.

За характером семантичних зв'язків пароніми поділяються на групи:

Синонімічні (капля - крапля, привабливий - принадливий, важкий - тяжкий, стерегти - берегти).

Антонімічні (прогрес - регрес, густо - пусто, емігрант - іммігрант).

Пов'язані певною семантичною близькістю (дипломник - дипломант, проносити - приносити, дослід - досвід).

Пароніми однієї тематичної групи (калина - малина, омар - кальмар, роман - романс).

Якщо вважати паронімами слова, далекі за смисловою співвіднесеністю, то можна виділити пароніми із слабким або відсутнім семантичним зв'язком (коза - оса, концерт - концерн, газ - час, котедж - кортеж).

Явище паронімії існує в межах різних частин мови:

іменників (воля - доля);