Семантично-стилістичні та прагма-функціональні особливості німецьких особових імен

Мотиваційні відмінності, які засвідчує називання за принципом „людина й навколишній світ”, у системі псевдонімів порівнюваних мов виявляються на рівні лексичних мотиваторів, вибір яких залежить від специфіки їх переносних і символічних значень, закріплених у національному мовному вжитку, пор.: О.Ряст - `квітка рясту в українців символізує людське життя', В.Помело - помело // у порівн.: `язик як помело' (хто-небудь дуже балакучий, любить говорити багато зайвого, непотрібного); Gurke - Gurke // фам. `ніс'; eine komische Gurke ‚дивак'; Homer P. Pappenstiel - Pappenstiel // `щось малоцінне'.

Принцип номінації „людина як така” ґрунтується на увиразненні фізичних (Philipp der Krumme, де krumm `кривий'; Чубатий), психічних (M.E.Schugge, тобто meschugge `божевільний', Юродивий), інтелектуальних якостей людини: Rolf Genius, де Genius `геній'; Максим Думич. Домінантним в обох мовах є мотиваційний вибір зображення поведінки (Kauz `дивак', Шальвір `шахрай, крутій'), рис характеру (Werner Schlicht від schlicht `простий, скромний'; Щирий, Грубий), оскільки ці ознаки є визначальними для спілкування, передусім із читацькою аудиторією. Образне осмислення відчуттєвих характеристик зумовило виникнення невеликої групи українських псевдонімів, наприклад, Солодкий, Колючий, які не мають німецьких відповідників серед самоназв.

Відіменний принцип творення псевдонімів пов'язаний із справжнім іменуванням автора. Специфіка окресленого напрямку називання полягає у тому, що мотивом номінації виступає іменний знак, самодостатність твірного імені, яке, зазнаючи формальних модифікацій, трансформується у нове антропопозначення. У називанні актуалізуються знання номінатора про можливості й варіанти антропонімної номінації залежно від мовленнєвої ситуації. Зважаючи на умовний характер самоназивання, основним елементом ідентифікації у псевдонімному позначенні може виступати лише особове ім'я: Ewald - Ewald Hering, Walter - Walter Schцnstedt. Використання лише особового імені у структурі псевдоніма моделює неформальну комунікативну ситуацію, вказує на ймовірне знайомство з аудиторією. Українські автори широко використовують лише гіпокористичні та демінутивні форми особового імені замість повної його форми й прізвища, що пояснюється впливом народно-розмовної системи іменування на творення самоназв, наприклад: Стецько - Степан Панасенко, Юрчик - Юрій Жилко.

Найменша кількість як німецьких, так і українських самоназв репрезентує принцип властивого лише системі псевдонімів латентного іменування, суть якого полягає у свідомому наголошенні в семантиці номінації на його умовності. Для створення таких одиниць використовуються лексеми двох мов з подібним значенням, які вказують: на невизначеність авторства, наприклад: W.Jemand від jemand `хтось'; Якийсь, підкреслюють невідомість автора: Pseudo, Ієронім Анонім. Своєрідною грою з читачем є латенція справжнього іменування автора шляхом його зворотнього прочитання, наприклад, Draude Resleb - Eduard Belser; Чивотсом - Прокіп Мостович.

Самоназви, мотивація яких є незрозумілою чи допускає неоднозначність тлумачення, наприклад, німецького псевдоніма Gluggsi чи українського Маро, виділені в окрему групу.

2.4.2 Шляхи утворення псевдонімів

Виходячи із тлумачення способу номінації як прийому творення нових слів, під способом псевдонімної номінації розуміємо спосіб творення псевдоніма у процесі свідомого акту самоназивання.

Високу продуктивність в обох мовах як спосіб номінації виявляє використання готових номінаційних одиниць, утворених шляхом онімізації апелятивної та трансонімізації пропріальної лексики. Сформовані в результаті переосмислення загальних назв псевдоніми в порівнюваних мовах мають подібну структуру, на основі якої виділено такі їх групи: 1) псевдоніми, які складаються лише з онімізованого апелятива, наприклад: Freund `друг', Klein `малий'; Чуб, Спостережливий; 2) псевдоніми, оформлені на зразок повного іменування, до складу якого входить апелятивне позначення у якості прізвищевого компонента й одне чи декілька особових імен або їх ініціали: D.W.Mut, де Mut `мужність', Jan Possen, де Possen `витівка, жарт'; Л.Свідомий, Олександр Гуркіт. Найбільш активними засобами номінації є іменники, наприклад: Meckerer `буркотун'; Шпилька. Часто в цій функції виступають українські прикметники (О.Ласкавий, Чесний). Незначна кількість українських та німецьких псевдонімів реалізується у формі субстантивованих займенників (W.Jemand; Сам), дієприкметників (Der Wьnschende; Андрій Нежданий), вигуків (Рuff; Микита Ой). Трапляються українські іменування, виражені дієслівними формами (П.Думай, Н.Е.Шукай), числівниками (Один), прислівниками (В.Гуртом).

Серед власних назв, які зазнають трансонімізації, найбільш продуктивними є антропоніми. Похідні від антропонімів самоназви в обох мовах мають однакові способи вираження: 1) особове ім'я: Maria; Сергій; 2) особове ім'я чи декілька імен у поєднанні з прізвищем: Sabine Hagen, Stephan Karl August Bцchlein; Іван Тарасенко. Рідше для формування псевдонімів використовуються інші власні назви: 1) топоніми: H.Nordheim; Пирятин; 2) міфоніми: Achilles; Афродита; 3) астроніми: Sirius, Вега.

Творення самоназв способом деривації в обох мовах включає афіксацію довільно обраних загальних чи власних назв, афіксацію справжнього іменування автора, штучну деформацію справжнього іменування та субституцію його окремих елементів. Афіксація охоплює близько 13% українських і лише 0,9% німецьких самоназв, переважна більшість яких є оказіональними утвореннями, побудованими за зразками структурно-словотвірних моделей реально існуючих у мовах антропонімів.

Здебільшого українські самоназви цього типу творяться за допомогою суфіксальних формантів -енко, -ович, -ук (-юк), -ськ(ий), -ин, -ов, -ів, -ич з додаванням імені чи ініціалів або без них: Громадяненко, К.Недоленко, Селянинович, Мирян Барвінчук, Хатянський, П.Богемський, І.Хмарин, Лука Гарбузов, Стефан Хлопів, Максим Думич. Ці ж афікси приєднуються до особового імені автора з метою перетворення його на прізвище: при цьому до нього може додаватися ім'я чи ініціал, наприклад, Петренко - Петро Трипільський, Павлович - Павло Клепацький, І.Юрчин - Юрій Івакін, Денисов - Денис Пигулін, Г.Дмитрук - Дмитро Гринько, О.Ольжич - Олег Кандиба. На основі етимологічної моделі творення прізвищ від патронімів побудовані самоназви, похідні від особового імені батька, наприклад: Сергієнко - Д.С.Піщанський, П.Данилович - П.Д.Воронін, Олекса Семенов - О.С.Мартович, М.Максимів - М.М.Сторожук, Андрійчук - Ю.А.Целевич, П.Хомич - П.Х.Євтушенко.

Інші суфіксальні зразки представлені поодинокими самоназвами, зокрема на -ій, -ун, -ик, -ак, -єв: А.Будій, Шляхтун, Федь Триндик, М.Юрчак - Юрій Ячейкін, П.Олексієв - Олексій Подчекаєв. Зафіксовано кілька префіксальних утворень з афіксом не-: Немамелюк, Не-політик, Недипломат, також із додаванням ініціалів (О.М.Не-Шевченко), і префіксально-суфіксальних, наприклад, Немирич, М.Безкоровайний, З.Надкордонський.

Німецькі самоназви у формі афіксальних утворень складають лише 0,9%. Серед них переважають самоназви із продуктивними антропонімними суфіксами, зокрема, -er, -s, як-то: Witz Witzer, Ernst Scherzer, Kernbeissers. Афіксації може зазнавати особове ім'я автора: Stephan Hansen - Hans Geisler, K.Richards - Richard Koch.

Доволі поширена в умовному називанні видозміна справжнього іменування автора, яка здійснюється шляхом його штучної деформації та субституції окремих елементів. Деформація справжнього іменування автора реалізується завдяки таким прийомам: 1) усічення початкової частини іменування (аферезис): Maja Merling - Maja Ammerling; І.Гоновський - І.Погоновський; 2) усічення кінцевої частини іменування: Hedwig Mora - Hedwig Morawetz; Петро Панч - Петро Панченко; 3) опущення середньої частини прізвища (синкопа): Arno Hach - Arno Hengsbach; Ф.Сенко - Ф.Слюсаренко; 4) пропущення частини букв у прізвищі: Hans Guny - Hans Grunsky; Людмила Алнова - Людмила Александрова; 5) анаграмування (метатеза) справжнього іменування (Хор-Про - Прохор Воронін), яке в німецькій псевдонімії представлене більшою кількістю утворень: Ria Geblasch - Gisela Brach, Toni Hцlder - Anton Dцhler; 6) прочитання справжнього іменування у зворотньому порядку: Hans Remark - Hermann Kramer; Акорос - Олександр Сорока; 7) перерозклад іменування з виділенням удаваних іменних елементів: Lee van Dovski - Herbert Lewandowski; Н.А.Вроцький - Олександр Навроцький. Одним із прийомів штучної деформації вихідного антропоніма, який характерний лише для української номінації, є зворотнє словотворення - зведення форми іменування до його гаданого етимона: Михайло Коцюба - Михайло Коцюбинський, П.Гай - Петро Гаєнко.

Субституція передбачає таку дериваційну техніку: 1) заміна апелятивної основи прізвища синонімічною їй лексемою чи пов'язаною з нею тематично: Hasso Hecht - Hasso Plцtze, де Hecht `щука', Plцtze `плітка'; Хрущ - Микола Жук; 2) квазіантонімна заміна: Victor Georg Jungherr - Victor Jungfer, де Jungfer `дівчина, діва', Jungherr букв. `молодий пан'; Леонід Прижмуренко - Леонід Бачинський; 3) заміна прізвища фонетично схожим словом: Hermann Krieger - H.Krьger; Д.Яворницький - Дмитро Еварницький; 4) субституція фінальної частини прізвища: Alfred Wallner - Alfred Wallon; Є.Кротенко - Євген Кротевич; 5) заміщення однієї чи декількох букв в іменуванні: Sebastian Grill - Gunter Groll; Корній Черв'ян - Корній Черв'як. Окрім указаних варіантів субституції, в українській псевдонімії фіксується заміна ініціала прізвища назвою букви українського чи іншого алфавіту: Ча - Юлій Чучка, Юліан Зет - Юліан Западинський. Німецьких номінацій такого типу не зафіксовано.

Творення самоназв засобами інших мов відбувається на основі довільного запозичення автором апелятивів, наприклад, Another, апелятивних словосполучень, як-от, Unus pro multis й антропонімів (Dan O'Hara, Jessica Owen, Pablo Gonzales Herrera; П'єр, М.Буш). Кількість німецьких самоназв цього типу, переважна більшість яких виникла в період після другої світової війни, значно перевищує кількість українських. Спільним прийомом творення самоназв на основі запозичення є також калькування внутрішньої форми власного іменування: Frederic Oiseau - Manfred Vogel, де франц. oiseau й нім. Vogel `птах'; Семен Сумний - Семен Угрюмов.

За структурою німецькі та українські псевдоніми поділяються на однослівні та багатослівні на зразок повного іменування особи, які складаються з прізвищевого компонента й одного чи декількох особових імен, а також багатослівні псевдоніми у формі синтаксичних конструкцій, наприклад, Freundin Goethes und Schillers aus Heidelberg; Друг дітей і ляльок. Основним засобом творення українських складених іменувань є субстантивні словосполучення атрибутивного характеру: Степовий гість, Тінь минулого. Німецькі номінації цього типу утворюють здебільшого субстантивні словосполучення з прийменниками: Bauer vom Wald, Franze aus Berlin. Серед українських самоназв зафіксовано більшу кількість багатокомпонентних номінативних структур на зразок Один з московських українців, Філософ з головою хлопчика.

Номінації за допомогою складних іменувань, яку репрезентують українські і німецькі самоназви, притаманне довільне поєднання мотивуючих основ, як-от, SpaЯmann; Гургурдядько, чи злиття в номінаційну єдність окремих словосполучень: Waldo Willrecht , де will Recht `хочу право'; Грай-Музика, В.Верниволя. Українські псевдоніми формуються також шляхом апозитивного складання лексем: Моряк-українець, Запорожець-Ляшок. Серед українських іменувань виділяються похідні псевдоніми-композити з типовими прізвищевими формантами: Царедавенко, П.Мертвопетлюйко. Композитна номінація на основі офіційного іменування автора чи іменувань декількох авторів передбачає спільні для порівнюваних псевдонімів способи творення, а саме: 1) ініціальна абревіація звукового типу: As - Angelika T.Salmen; Яг - Ярослав Галан; 2) ініціальна абревіація буквеного типу, як-от: Weka - Walter A.G.Kabel; Капе - Петро Козланюк; 3) поскладова абревіація, наприклад, Kuba - Kurt Barthel; Ро-ко - Роман Колісник; 4) абревіація комбінованого типу: Gerka - Gerda Kirmse; Ачу - Андрій Чужий; 5) аглютинація початкових сегментів іменувань декількох авторів: Haftay - Georg M.Hafner mit Kamil Taylan; Рокувабо - Роман Купчинський і Василь Бобинський; 6) телескопічний спосіб творення, наприклад: Halm - Hans Schwalm; М.Прядун - Микола Білкун і Микола Прядко. Такі самоназви відрізняються від криптонімів наявністю асоціативних зв'язків з певними поняттями.

Частина німецьких і українських самоназв сформовані в результаті дії специфічних способів номінації, які ґрунтуються на модифікації справжнього іменування автора: 1) використання замість повного іменування лише особового імені, його гіпокористичної чи демінутивної форми: Wolfgang - Hermann Wolfgang Zahn, Paulchen - Paul Palmen; Леся - Олександра Куліш (Білозерська), Павлусь - Павло Чубинський; 2) зміни особового імені чи імен при збереженні прізвища: Franziska Becker - Rolly Becker; Панас Ногін - Петро Ногін; 3) розширення офіційного іменування за рахунок додавання до прізвища певного елемента: P.A.Mьller-Murnau - Paul Alfred Mьller, Г.Коваленко-Коломацький - Григорій Коваленко.

Існують такі псевдоніми, спосіб творення яких важко з'ясувати. До цієї групи відносяться, наприклад, самоназви Florian Ulmer (псевдонім може бути утворений від іменування іншої людини або від катойконіма Ulmer - житель міста Ulm) чи Залужний - самоназва побудована шляхом використання існуючого прізвища або в результаті афіксації відповідного апелятива.

Отже, німецькі та українські самоназви є окремим видом антропонімів, які посідають особливе місце в системі власних назв людей. Крім функції умовної номінації особи, німецьким й українським літературним самоназвам властиві також характеристична, оцінна, експресивна, символічна, функції стилізації та вираження самоіронії. Специфіка псевдонімної номінації як штучного антропонімного називання полягає у свідомому виборі мотиву номінації та конкретних способів та засобів мови для його реалізації.

Власні назви як особливі номінативні одиниці не раз привертали увагу

перекладознавців. Деякі вчені відносять їх до неперекладних слів [1, с. 35], інші вказують на особливості перекладу пропріальних одиниць [2; 3, с. 215?218], наголошуючи, що перекладачеві спочатку треба проаналізувати властивості поетоонімосфери в оригіналі та виділити найсуттєвіші моменти. Мета відтворення власних назв засобами іншої мови в тому, щоб зберегти стилістику та семантику імені. Хоча в перекладі назва може творити нові асоціації, втратити свою експресивну функцію, існує багато засобів компенсації неминучих втрат.

Оскільки різні власні назви потребують різних підходів, спочатку треба визначити типи онімів та їхні функції. Крім того, слід враховувати такі моменти, як паратекстуальність - стосунки до назви, передмови тощо та архітекстуальність - зв'язок з іншими текстами того самого жанру [4, с. 53 ].

Як відомо, функціональна палітра творів художньої літератури надзвичайно розмаїта: естетичні функції доповнюються та переплітаються з пізнавальними, морально-етичними, соціально-виховними й розважальними. Ці функції перекладач має донести до іноземного читача, і неабияка роль відводиться власним назвам.

У художній літературі використовують і звичайні (“природні”), і вигадані імена. Природні імена локалізують персонаж у часі та просторі. Вони можуть вказувати на походження, характеризувати міське чи сільське місце проживання тощо. Вигадані імена не лише вказують на об'єкт, а й характеризують його [10, с. 131]. Особливість власних назв наприклад у казках полягає в тому, що вони містять додаткову сему “бути казковим” [11, с. 8-9].

Чільне місце саме в казках належить антропонімам, а саме традиційним народним іменам (Іван, Петро, Данило, Кирило, Гаврило, Hans, Heinz, Else, Trina), часто це розмовно-побутові, пестливі варіанти (Іванко, Марійка, Hдnsel, Gretel). Вже тут виникає проблема ідентифікації персонажів німецьким чи українським читачем.

Отже, перекладач здебільшого відмовляється від варіювання імен. Основна форма відтворення таких імен - практична транскрипція, тобто передача фонетичної подоби оніма з максимально можливою звуковою близькістю до оригіналу. Переважно зберігаються передані транскрипцією національні форми імен, однак втрачається пестливість. Форми Гензель і Гретель український читач не сприймає як пестливі від Ганс і Грета. Так само німецький читач не сприймає імен Федько чи Маруся як розмовних, скорочених, на відміну від повних Петро, Гаврило, Михайло, Данило.

Іншомовні імена вносять в твір національний чи - для дитини - скоріше екзотичний колорит: Petro, Danylo, Mychailo, Marussja, Hawrylo, Fedjko, Гайнц, Ельза, Ліза, Тріна.

На відміну від поширених в українській мові пестливих форм [12, с. 202] у німецькому перекладі лише деколи вживаються димінутиви з суфіксами -chen, -lein, оскільки це не завжди можливо з огляду на фонетичні та словотвірні особливості, наприклад, від імен на -о (Petro, Hawrylo, Fedjko) їх не можна утворити. Німецькій мові не настільки властиві надзвичайно характерні для української пестливі форми, і нагромадження їх у німецькому тексті було б неприродним. Компенсація пестливості може досягатися повторенням імені та/або додаванням прикметника liebe(r) у звертаннях: Telessyk, mein lieber Sohn; Brьderchen, liebes Brьderchen! Liebstes Iwanchen! Iwanchen, liebstes Iwanchen. Такі лексичні “підсилювачі” [11, с. 19] у мові перекладу є наслідком впливу системи жанру на мову перекладу.

Щоб обрати адекватне звертання, потрібне знання культурного фону обох мов та особливостей спілкування в різних комунікативних ситуаціях. Наприклад, негативна конотація слів пан, пані та їх вилучення з повсякденного спілкування за часів СРСР змусили перекладача вдатися до іншого слова у перекладі казки “Frau Holle“ (“Бабуся Метелиця”) [8]. Відповідно героїню українські діти сприймали як ближчу людину. У новому перекладі Є. Кротевича, здійсненого в часи незалежної України, коли звертання пан, пані було “реабілітовано”, казку названо “Пані Метелиця” [9], і ця додаткова конотація зникла. У звертанні до тварин слово Herr традиційно передається як брат: Herr Fuchs - брате вовче.

Іншу групу імен у казках становлять імена, що мають експресивне навантаження, тобто виступають експресемами [13, с. 202]. Про онімічну експресію можна говорити, коли самі назви містять в собі описові елементи, що ґрунтуються на апелятивному значенні слова, покладеного в їх основу. Якщо це значення актуалізується, йдеться про промовисті імена (redende / sprechende Namen) [14, с. 167; 15], що характеризуються алюзивністю, актуальною внутрішньою формою та своєрідною фонетичною значущістю і перебувають на межі перекладності [16, с. 107, 108]. За словотвірною структурою такі назви в німецькій мові переважно є композитами, а в українській - суфіксальними дериватами та іменниками з прикладкою. У таких випадках транскрипція не може передати внутрішньої форми і як наслідок - ім'я не може виконати відведеної йому ролі. Тому перекладачеві слід у кожному конкретному випадку обмежитися тими рисами, які відповідають функціональним домінантам і тому мають зберігатися, та враховувати той факт, що алюзивні власні назви часто перегукуються з іншими іменами не лише інтертекстуально, а й усередині одного твору.

У перекладах німецьких казок українською мовою та українських - німецькою немало вдалих знахідок, хоча перекладачам не завжди вдається компенсувати неминучі втрати. Слід зауважити, що переклад залежить від того, чи властива іменам предикативність, що відіграє значну роль у розвитку сюжету [11, с. 10]. У перекладах німецьких казок вдало передано такі промовисті імена, як Снігуронька / Білосніжка для Schneewittchen, оскільки виникають однакові асоціації з білим снігом, король Дроздобород (Kцnig Drosselbart), борода якого нагадувала дзьоб дрозда, Попелюшка (Aschenputtel), що змушена була спати на попелі, Одноочка, Двоочка та Триочка (Einдuglein, Zweiдuglein, Dreiдuglein) відповідно до кількості очей у героїнь, королівна на ім'я Шипшинка (Dornrцschen), лікар Всезнай (Doktor Allwissend) тощо. Імена сестер Білявочка і Красулька (SchneeweiЯchen und Rosenrot) з однойменної казки передано менш вдало: перше ім'я в перекладі асоціюється не з білими трояндами, а з білявим волоссям, а друге або асоціюється з квітами (народна назва красолі, настурції) або підкреслює лише красу взагалі, але аж ніяк не червоний колір троянд.

Імена героїв можуть бути пов'язаними з онімізацією слів загальнонародної лексики. Тоді в перекладі вживаються лексичні одиниці відповідної семантики. Наприклад, у казці “Як мишка з кішкою приятелювали” кошенят називають відповідно до того, скільки з'їла кішка, Hautab - Початочком, Halbaus - Серединкою, Ganzaus - Слідком. У казці “Ох” (“Waldkцnig Ach”) ім'я лісового царя Ох асоціюється з вигуком, що висловлює втому, нещастя, його відповідником є німецьке Ach.

Промовисті імена можуть вказувати на походження чи рід занять персонажів. У цьому випадку перекладач має або відмовитися від промовистості імені або повністю змінити фонетичну форму. Переважно при відтворенні таких імен використовується транскрипція: Ілля Муромець - Jlja Muromez, а не типова словотвірна конструкція для утворення назв жителів міст (Muromer). У казці “Кирило Кожум'яка” прізвисько героя видає його професію, транскрипція Kyrylo Koshumjaka приводить до втрати промовистої назви. Щоб компенсувати цю втрату, на початку пояснено походження прізвиська, а далі в тексті додано лексичні експлікатори genannt Koshumjaka (на прізвисько Кожум'яка), der Gerber Koshumjaka. В англійському перекладі ці промовисті назви збережено Kirilo the Tanner, Illya of Murom [17].

Промовисті імена є стилістичним засобом характеристики героїв, завдяки актуалізації внутрішньої форми читач розуміє, які риси властиві цим персонажам. Наприклад, ім'я Rumpelstilzchen містить компонент rumpeln (“рухатися з гуркотом, шумом”) і свідчить про небезпеку чи загрозу. Перекладач обрав для відтворення внутрішньої форми дієслово торохтіти, що може мати таке значення. Проте він не врахував, що це значення не реалізується в агентивній назві торохтій, лексикалізованій як базіка, балакун. В українському перекладі імені головного героя - Торохтій - з'являється зовсім інша конотація, герой із загрозливого перетворюється на недоладного базіку. Деколи важливо передати лише незвичайність імені, його гумористичний характер, як у казці “Торохтій”, де в пошуках імені героїня називає найнеймовірніші варіанти. Rippenbiest вдало відтворено Поламайребром, Hammelswade - Баранбуцом, Snьrbein - Зачепи ногою. Перекладач змінив внутрішню форму, проте зберіг стилістичний ефект оригіналу.

Неабияку роль відіграє також фонетичний бік імен. Звуковий образ імені, а також пов'язані з ним асоціації можуть викликати повагу, симпатію чи зневагу та насмішку. В цьому випадку йдеться про сугестивні імена (suggestive Personennamen) [14, c. 167; 15, c. 143; 18]. На це обов'язково має зважати перекладач. Наприклад, Іван для німців ? це узагальнена назва росіянина (а до них пересічний носій німецької мови ще й досі відносить усіх представників колишнього СРСР), як у нас Фриц, внаслідок чого з ним пов'язано такі негативні конотації, як неосвіченість, пияцтво тощо, що безумовно накладає свій відбиток на сприйняття героя з цим іменем.

Невдалим видається відтворення прізвища богатиря Альоші Поповича, що вказує на походження з попівської родини та викликає певні асоціації щодо моральних засад, звичок тощо, за допомогою транскрипції Aljoscha Popowitsch. Хоча в німецькій мові є слово Роре на позначення православного священика, воно має ще й негативну конотацію при позначенні представників духівництва взагалі. Отже, асоціації навіть щодо цього слова будуть іншими. Проте навряд чи німецькі читачі, а особливо діти, думатимуть про це слово. Радше їм спаде на думку дитяче слово Роро, що позначає сідниці. Оскільки -witsch фонетично близьке до Wisch, а wischen означає витирати, то можуть виникнути асоціації з Arschwisch, що звичайно ж аж ніяк не пасує до богатиря.

Отже, переклад власних назв у творах художньої літераткри залежить від характеру назви та традицій народнопоетичного мовлення. Природні імена відтворюються за допомогою транскрипції, проте слід обов'язково зважати на фонетичний бік та можливі в цьому зв'язку асоціації. Промовисті імена перекладаються або зі збереженням внутрішньої форми, ритму, а частково й рими, або за допомогою назв, традиційних у мові перекладу. Типологічні особливості української мови вимагають вживання в Казках більшої кількості пестливих назв, епітетів-прикладок, а для німецької характерні композити різних типів. Релевантним для вибору способів перекладу є функціональні та семантико-стилістичні особливості власної назви в казковому дискурсі.

ВИСНОВКИ

Проведене дослідження особових імен німецької мови дало змогу сформулювати такі висновки:

1. Спеціальною історичною дисципліною, що вивчає власні імена людей, спадкові особові назви, прізвища, прізвиська, а також псевдоніми, криптоніми, імена персонажів фольклору і художньої літератури є антропоніміка - розділ ономастики і лексикології.

2. Антропоніміка допомагає істотно, в деталях, доповнити історичну уяву про розвиток суспільства в минулому. Вона - повноцінне історичне джерело, яке виконує допоміжну інформативну функцію при встановленні густоти, поширення, напрямків і характеру міграційних процесів, визначає національність, соціальний стан тощо.

3. Як і лексика, так і система найменувань німецької мови легко піддаються іноземному впливу. Важкі у використанні двоскладові германські імена, такі як Hildegard, Siegfried зовсім не відповідають сучасним тенденціям. Саме в лексиці відображаються бажання, смаки і прагнення певної спільноти.

4. Контрактивний аналіз власних і загальних назв доводить, що ці лексико-семантичні категорії іменників виявляють спільні риси як у категоріальному, синтаксично-структурному, так і в соціолінгвістичному аспектах.

5. Значення лексичної одиниці - це відображення предмета дійсності у свідомості комуніканта, що стає фактом мови внаслідок встановлення його постійного зв'язку з певним звучанням, у якому воно реалізується.

6. Частотність і повсякденність особових імен зумовлює перехід з особових імен в загальні назви. Між особовими іменами і загальними назвами завжди відбувається обмін: загальні назви переходять в особові імена, а особові імена в загальні назви.

7. Важливими є дві основні характеристики символу:

- символ як умовне позначення будь-якого предмета, поняття чи явища (конкретні або локальні назви);

- символ як засіб узагальнення (загальні або глобальні назви).

8. Символічні імена, вжиті у множині, перестають виконувати функцію називання конкретної особи, і вказують на групу людей, об'єднаних певною загальною рисою, характерною для історичного носія імені. Вони також можуть вживатися як особливого роду метонімія, коли називають твори за їхніми авторами, що досить характерне для професійного або квазіпрофесійного мовлення.

9. На основі дослідженого матеріалу про стилістичне функціонування символічних особових імен в художніх текстах, визначено три, найтиповіші, для них стилістичні функції: характеризувальна, фонова та описово-зображувальна.

10. Німецькі та українські самоназви є окремим видом антропонімів, які посідають особливе місце в системі власних назв людей. Крім функції умовної номінації особи, німецьким й українським літературним самоназвам властиві також характеристична, оцінна, експресивна, символічна, функції стилізації та вираження самоіронії. Специфіка псевдонімної номінації як штучного антропонімного називання полягає у свідомому виборі мотиву номінації та конкретних способів та засобів мови для його реалізації.

11. Вибір номінаційних мотивів у псевдонімії німецької мови визначається функціями, які покликаний виконувати цей вид антропонімів. На основі узагальнення мотивів псевдонімної номінації в українській і німецькій мовах виділено три принципи характеристичного називання („людина в суспільстві”, „людина й навколишній світ”, „людина як така”) і специфічні для псевдонімії принципи відіменного та латентного називання.

12. Таким чином, особове ім'я - це досить складна і значуща одиниця мови. Його значення має переважно екстралінгвістичний характер. Особове ім'я - це пароль, який означає приналежність особи, яка його носить, до того чи іншого кола суспільних відносин.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

німецький особове ім'я псевдонім

1. Бєліцька Є.М. Конотонімізація онімів як лексико-семантичний процес: Автореф. дис. ...канд. філол. наук - Горлівка, 2000. - 23 с.

2. Большой немецко-русский словарь: В 3 т. Авт.-сост. Е. И. Лепинг, Н. И. Филичева, М. Я. Цвиллинг и др.; Под общ. рук. О. И Москальской. М.: Рус. яз. Медиа, 2004. 760 с.

3. Венгреновская М. А. Лингво-стилистические вопросы перевода на французский язык украинских и русских народных сказок. Автореф. дисс. ... канд. филол. наук: 10.02.05. К., 1981. - 405 с.

4. Вісник Сумського держуніверситету: Серія „Філологічні науки”. - Суми: СДУ, 2003. - № 4 (50). - 254 с.

5. Гінка Б.І. Скарбничка з германістики: Посібник порадник для германістів. Т.: Навчальна книга Богдан, 2007. 352 с.

6. Гнаповська Л.В. Лінгвокогнітивні та лінгвокультурологічні характеристики англійських антропонімів германського походження: Афтореф. дис. канд. філол. наук - Київ, 1999. - 19 с.

7. Зорівчак Р. П. Фразеологічна одиниця як перекладознавча категорія. Л.: ЛДУ, 1983. 176 с.

8. Кам'янець В.М. Відтворення німецьких власних назв українською мовою / Кам'янець В. М. // Іноземна філологія. - Вип. 111. - Л.: ЛНУ, 1999. - С. 262-270.

9. Кам'янець В.М. Структурні, семантичні та функціональні особливості власних назв сучасної німецької мови (на матеріалі осбових імен, прізвиськ та псевдонімів). - Львів, 2001. - 16 с.

10. Карпенко О.П. Назви річок Нижньонаддніпрянського Правобережжя. - К.: Наук. думка, 1989. - 188 с.

11. Карпенко Ю.А. Власні імена в художній літературі.//Філологічні науки. - 1986. - №4 - С.46-58.

12. Кияк Т. Р., Огуй О. Д., Науменко А. М. Теорія та практика перекладу (німецька мова). Вінниця: Нова книга, 2006. 592 с.

13. Кожемяко В.С., Подгорная Л.И. Русские пословицы и поговорки и их немецкие аналоги: Deutsche Sprichwцrter und russische Дquivalente. - СПб.: КАРО, 2000. - 192 с.

14. Мацько Л. І., Сидоренко О. М., Мацько О. М. Стилістика української мови. К., 2003. - 462 с.

15. Міжетнічні зв'язки в українській антропонімії XVII ст. -- К., 1989. - 91 с.

16. Огуй О. Д. Актуальні проблеми німецько-українського перекладу. - Чернівці: Рута, 2004. - 256 с.

17. Олійник Т.С. Семантичні та функціоналльні характеристики символічних власних імен у сучасній англійській мові: Автореф. дис. ...канд. філол. наук - Київ, 2001. - 18 с.

18. Пасік Н.М. Власні назви в українській фразеології та пареміології: Автореф. дис. ...канд. філол. наук - Київ, 2000. - 20 с.

19. Питання сучасної ономастики. - К.: Наук. думка, 1976. - 244 c.

20. Розен Е.В. Немецкая лексика: история и современность. - М.: Высшая школа, 1991. - 95 с.

21. Скрипник Л. Г., Дзятківська Н. П. Власні імена людей. -- К., 1996. - 336 c.

22. Словарь немецких личных имлн / сост. Т. С. Александрова, Д. О. Добровольский, Р. А. Салахов. - М.: Рус. яз., 2000. - 246 с.

23. Суперанская А.В. К проблеме типологии антропонимических основ//Ономастика. Типология. Стратификация. - М.: Наука, 1977. - С. 7-98.

24. Суперанская А.В. Общая теория имени собственного. - М.: Наука, 1973.- 345 с.

25. Тимченко Є. Г. Особливості перекладу власних назв у казках. К., 2007. - 124 с.

26. Уфимцева А.А.., Азнаурова Э.С., Кубрякова Е.С., Телия В.Н. Лингвистическая сущность и аспекты номинации//Языковая номинация. Общие вопросы. - М.: Наука, 1977. - С. 46-58.

27. Шульгач В.П. Гідронімія басейну Стиру. - К.: Наук. думка, 1993. - 143с.

28. Debus F. Aspekte zum Verhдltnis Name- Wort. //Probleme der Namenforschung im deutschsprachigen Raum. - Darmstadt: Wissenschaftlice Buchgeselschaft, 1977. - S. 3-25.

29. Debus F. Zur Namengebung und Namenverwendung in Mittelalter und Neuzeit//Festschrift fьr G. Cordes II. - Neumьnster: Schminz, 1976. - S. 56-67.

30. Fleischer W. Die deutschen Personennamen. Geschichte, Bildung und Bedeutung. - Berlin: Volk und Wissen, 1968. - 228 S.

31. Fleischer W., Michel G., Starke G. Stilistik der deutschen Gegenwartssprache. Frankfurt/Main, 1993. - 624 S.

32. Gottschlald M. Deutsche Namenkunde. Unsere Familiennamen nach ihrer Entstehung und Bedeutung. 4. Aufl. - Berlin: Kohlhammer, 1971. - 287 S.

33. GroЯwцrterbuch. Deutsch als Fremdsprache. Berlin und Mьnchen: Langenscheidt, 2003. 1253 S.

34. Gutschmidt K. Namenarten und Namenklassen in der schцnen Literatur // Beitrдge zur Onomastik, 1985. - 295 S.

35. Kalverkдmper H. Textlinguistik der Eigennamen. Stuttgart, 1976. - 220 S.

36. Kaufmann H. Bildungsweise und Betonung der deutschen Ortsnamen - Mьnchen: Francke, 1977. 296 S.

37. Krдhe H. Ortsnamen als Geschichtsquelle. - Heidelberg: Quelle und Meyer, 1979. - 230 S.

38. Leys O. Der Eigenname in seinem formalen Verhдltnis zum Apellativ.//Probleme der Namenfoschumg im deutschsprachigen Raum. - Darmstadt: Wissenschaftliche Buchgeselschaft, 1977. - S.26-38.

39. Nauman H., Schlimpert G., Schultheis J. Vornamen heute. - Leipzig: Bibliographisches Institut, 1988. - 117 S.

40. Seibicke W. Vornamen. - F/M: Verlag fьr Standesamtswesen, 1991. - 351 S.

41. Wimmer R. Der Eigenname im Deutschen. Ein Beitrag zu einer linguistischen Beschreibung. - Tьbingen: Niemeyer, 1973. - 235 S.

42. Bцll H. Wanderer, wann kommst du nach Spa...[Text]: Erzдhlung / H.Bцll. - Darmstadt:Ullstein, 1962. - 176 S.

43. Bonhoff O. Auf eigene Gefahr. [Text]: Kriminalroman ? O.Bonhoff. - Halle-Leipzig: Mitteldeutscher Verlag, 1989. - 272 S.

44. Dьrrenmatt F. Der Besuch der alten Dame [Text]: Tragische Komцdie / F.Dьrrenmatt. - Zьrrich: Diogenes Verlag, 1985.- 152 S.

45. Fallada H. Kleiner Mann - was nun? [Text]: Roman/H.Fallada.- Hamburg: Rowohlt, 1997. - 311 S.

46. GeiЯler H.W. Das Lied vom Wind [Text]: Roman/ H.W.GeiЯler. - Gьtersloh: Goldmann, 1981.- 224 S.

47. Hдrtling P. Schubert [Text]: Roman/P.Hдrtling. - Mьnchen: Tascheubuch, 1996. - 257 S.

48. Schauer H. Rдcher, Retter und Rapiere [Text]:Roman/ H.Schauer, O.Bonhoff. - Berlin: Militдrverlag, 1989. - 320 S.

Размещено на Allbest.ru