Відображення процесів становлення української літературної мови в "Щоденнику" Євгена Чикаленка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Відображення процесів становлення української літературної мови в "Щоденнику" Євгена Чикаленка

План

Анотація

Вступ. Основні етапи історичного розвитку української літературної мови

Розділ 1. Лексичний склад мови Є. Чикаленка

Розділ 2. Правописні характеристики "Щоденника" Є. Чикаленка

Розділ 3. Погляди Євгена Чикаленка на розвиток української літературної мови

Висновки

Список використаної літератури

АНОТАЦІЯ

Тема Відображення процесів становлення української літературної мови в "Щоденнику" Євгена Чикаленка

Студент Снігур Наталія Сергіївна

Факультет гуманітарних наук

Науковий керівник доктор філологічних наук, професор Масенко Л.Т.

Захищена "__"____________2008р.

Короткий зміст роботи

Метою роботи було дослідження формування української літературної мови на прикладі "Щоденника" Євгена Чикаленка. Виявлено основні групи лексики, вживаної в "Щоденнику", зокрема поєднання в мові Є.Чикаленка західноукраїнських та східноукраїнських лексичних елементів, народно розмовної лексики й іншомовних запозичень. В роботі висвітлено й правописні особливості, відображені в епістолярному стилі Є.Чикаленка.

ВСТУП. ОСНОВНІ ЕТАПИ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

Щоб жить - ні в кого права не питаюсь,

Щоб жить - я всі кайдани розірву.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

Бо я живу.

Саме цими словами П.Тичини можна охарактеризувати нашу багатостраждальну мову, що пройшла крізь вогонь і пекло, але здобула своє гідне місце в українському суспільстві і трансформувалася у повнозначну, повнокровну літературну мову. Різними способами її намагалися пригнобити, зрусифікувати, полонізувати, але вона вистояла. Безперечно, протягом свого становлення вона зазнала різноманітних впливів, та варто підкреслити, що українську мову розбудовували найкращі поети, письменники та суспільні діячі нашої країни, віддані та щирі українці. Серед них можна згадати і Котляревського, і Шевченка, Франка, Лесю Українку, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Грушевського, а також Євгена Чикаленка та багатьох інших.

Сучасна українська літературна мова не постала з нічого, вона пройшла свій довгий віковічний шлях формування. Літературна мова в Україні у своєму історичному розвитку пройшла кілька досить виразно відмежованих періодів: давня доба охоплює 10 -- 13 ст., середня -- 14 -- 18 і нова 19 -- 20 ст. Досить кардинальні зміни в типі літературної мови на межах періодів зумовлені змінами в політичній і культурній історії України. В Україні-Русі першою, однофункціональною мовою була старослов'янська. Це була створена за зразком старогрецької мови солунськими братами Кирилом і Мефодієм мова, сперта на південнослов'янські корені, з яких кувалися нові слова, що передавали наявні в Святому письмі складні абстрактні поняття. Цією мовою користувалися у сфері церковній. Але також на Русі за зразком старослов'янської мови і значною мірою на її основі, але з активним використанням місцевих лексичних і граматичних елементів, виробляється діловий стиль літературної мови, або, як його ще називають, давньоруська літературна мова. Обидва стилі активно між собою взаємодіють, що особливо чітко відбилося в давньоруському літописанні. Серед перекладних пам'яток перекладного письма варто назвати Остромирове євангеліє, Архангельське євангеліє, Турівське євангеліє, Савину книгу, Синайський патерик та ін. До ораторської літератури зараховуємо "Слово про закон і благодать", до агіографічної - житія Бориса і Гліба та Феодосія Печерського, паломницьку літературу представляє "Житія і ходіння.." ігумена Данила, юридично-ділова література представлена насамперед "Руською правдою". Ці пам'ятки дають нам можливість дістати певну інформацію про особливості літературної мови 10-13 століття. Наступний період у розвитку української літературної мови ми визначаємо як післямонгольська доба (друга половина 13-16 ст.). Нашестя Батия великою міроюзагальмувало, але не перервало остаточно традицію роботи над церковнослов'янськими книгами. Після татаро-монгольського погрому руське культурне життя переміщується поступово на захід - у галицькі і волинські землі. Тут продовжувалась робота над літописами. Головним репрезентантом української мови 14 - першої половини 16 ст. стають юридичні документи: дарчі і купчі грамоти, заповіти і т. д. Їхня мова - це колишній "низький" стиль літератури Київської Русі. Проте ця мова, як губка, вбирала в себе місцеві українські і засвоєні іншомовні елементи, все далі відходячи від церковнослов'янської традиції. Лексика українських грамот, звичайно, специфічна. Вона значно бідніша, ніж лексика літературних творів попереднього періоду, особливо високого стилю, на якому позначився візантійсько-болгарський вплив. Але в одному аспекті ця лексика все ж багатша - на власне українські і на запозичені із західних мов слова.

Занепад Київської, а пізніше Галицько-Волинської держави і входження українських земель, крім Галичини й Закарпаття, до Великого Князівства Литовського переривають традицію літературної мови давньої доби. Зокрема, стається розрив між церковною і урядовою мовою. Розвиток літературної мови в церковних жанрах і стилях характеризується в кін. 14 -- 15 ст. поновною церковнослов'янізацією її (т. зв. друга хвиля церковнослов'янських впливів). Але це не стара церковно-слов'янська мова, а зреформована в Болгарії патріархом Євтимієм у дусі часом штучної архаїзації, наближення синтаксису й письма до грецької мови, плекання риторичного стилю. Тим часом урядова мова розвивається в напрямі зближення з живою мовою, вбираючи в себе також впливи мови центрально-європейських канцелярій (латинські, нім., чес., поль.). Політичний розрив українських земель між Польщею й Литвою спричинив до того, що ця мова виступала в двох відмінах -- галицькій і волинсько-поліській. Галицька відбивала фонетику й морфологію південно-західних говірок і мала більше полонізмів, волинсько-поліська з центром у Луцьку відбивала фонетику й морфологію північноукраїнських говірок, а в дальшому розвитку, ставши основою офіційної мови Литовської держави, вбирала в себе чимраз більше білоруських рис, здебільшого орієнтуючись на спільні північноукраїнські та південнобілоруські риси.

У 16 ст. домінувала "руська мова". А у мовно-функціональному відношенні на літературному рівні сімнадцяте століття відрізняється від шістнадцятого як подальшим розвитком староукраїнської літературної мови, так і великою увагою до священної церковнослов'янської мови.

Розвиток міст, становлення українського міщанства і впливи Реформації спричиняють наближення мови інших жанрів до канцелярійної й розмовної мови. Однак цей рух був загальмований т. зв. третьою хвилею церковної слов'янізації. Головною причиною її було те, що після Люблінської унії, в умовах польської культурної, політичної й економічної експансії підривалася фактична можливість оформлення української літературної мови на основі живої мови, бо шляхта полонізувалася, а українські міста втрачали своє значення й спроможність бути центрами національного культурно-політичного життя. З другого боку, ідеологічний провід українського спротиву перейшов у руки духівництва, що підносило саме церковнослов'янську мову як носія старої, ще греко-візантійської традиції.

Та навіть у сфері писемного й офіційного вживання не пощастило втримати чистоту цієї мови хоч би в межах приписів M. Смотрицького, і в неї продирається багато елементів живої мови і західних впливів, насамперед латинських і польських. Так витворюється на церковнослов'янській основі такого типу літературна мова козацької держави 17 -- поч. 18 ст., чий строкатий склад відповідав панівному стилеві доби -- бароко. Ця мова культивується в проповіді, науковій літературі, красному письменстві (драма, вірші, повість), із значно зменшеним церковнослов'янським елементом і в діловій мові, і в приватному листуванні.

Занепад козацької держави після Полтавського бою 1709 р. підірвав нормальний розвиток цієї мови. Під впливом заходів російського уряду (укази 1721, 1727, 1728, 1735, 1766, 1772 років про цензурування мови українських друків, русифікація освіти), а почасти з бажання певних прошарків козацької старшини й вищого православного духовенства ствердити своє становище в Російській Імперії, в обставинах занепаду стилю бароко й секуляризації культурного життя твори, писані літературною мовою 17 ст., перестають з'являтися друком. Літературною мовою України під російською окупацією в другій пол. 18 ст. фактично стає російська мова (пізні козацькі хроніки, Сковорода, Капніст, "Історія Русов"). Народна мова в літературі в цей період допускалася в творах сатирично-гумористичного, рідше романсово-ліричного жанру, у згоді з теорією низького стилю в класицизмі. Твори такого типу не підносилися до формування літературної мови, а фіксували різні говірки (північні у Некрашевича, полтавську у Котляревського, харківську в Квітки-Основ'яненка тощо).

Поширення науки й освіти наприкінці 18 - на початку 19 ст. пробуджує інтерес у місцевої української і білоруської еліти - значною мірою уже зрусифікованої - до минулого своїх країн, до тих історичних подій, які спричинили втрату ними національної самосвідомості, до народної мови, до історичної пам'яті, яку несе в собі фольклор. Це зумовило розвиток нових літературних мов, спершу української, згодом білоруської. Спершись на народне джерело, нова українська літературна мова одразу ж дихнула на повні груди. Але все ж дещо заважало у цьому розвитку - для української мови не було місця у публіцистиці, науці, юриспруденції. Ці сфери заполонила російська мова. Та все ж могутній геній Тарас Шевченко розбудив багато талановитих душ для відродження української мови та культури. Це й Марко Вовчок, і Панас Мирний, Л.Глібов, С.Руданський, А.Свидницький, І.Нечуй-Левицький, М.Коцюбинський, І.Франко, Леся Українка. Тарас Шевченко почав формувати високий стиль української літературної мови.

Наприкінці 19 ст. існувало 2 варіанти української мови - східноукраїнський та західноукраїнський варіанти. Після революції 1905 року в царській Росії були частково скасовані репресивні заходи щодо української мови. Злити воєдино дві літературні традиції - східноукраїнську і західноукраїнську, витворивши при цьому одну багатофункціональну літературну мову, - це було обопільне бажання східноукраїнських і західноукраїнських діячів культури. Та це було нелегко. Шляхом взаємних компромісів переважно в 20-ті роки 20 ст. кістяк єдиної літературної мови в основному зі спільною науковою термінологією склався. Та настали тяжкі 30-ті, а за ними ще тяжчі 40-ві. Українська мова не вмерла, але й не жила нормальним життям. У наш час українська мова знову піднімається на власні ноги й поступово продовжує розвиватися. Та маємо пам'ятати про той тернистий шлях, що вона пройшла для того, щоб ми нею зараз користувалися. І мусимо завдячувати тим видатним особистостям, що зробили так багато для її розвитку та поступу.

Одним з таких діячів був Євген Чикаленко, власник часопису "Рада". Як ми знаємо, публіцистичний стиль на початку 20 ст. базувався в основному на російській мові. Для української ж мови залишалося дуже мало простору. Із "Щоденника" Чикаленка ми дізнаємося, як важко було вистояти в умовах конкуренції з російськомовними газетами, як важко було утримати свого читача (а це в основному були селяни). І це все відбувалося за обставин загрози закриття газети. Євген Чикаленко жертвував усім, чим тільки можна було, аби утримати газету на плаву, шукав гроші скрізь, робив величезні борги, закладав будинок, але газета мусила жити, бо тоді б жила українська літературна мова.

Отож, нашу увагу приділимо у цьому дослідженні розвитку української літературної мови в "Щоденнику" Євгена Чикаленка, що, як нам видається, є безцінною пам'яткою для лексичного аналізу мови. Спробуємо визначити та проаналізувати такі основні питання:

- лексичний склад мови Чикаленка та тогочасної української інтелігенції;

- основні правописні традиції того часу на прикладі "Щоденника";

- розглянемо погляди самого Чикаленка на розвиток та становлення української літературної мови на початку 20 століття та перспективи українського національного руху.

Найбільше нас цікавитиме поєднання у його мові західноукраїнських та східноукраїнських лексем, бо, як відомо, сучасна українська мова містить у собі величезну кількість як перших, так і других елементів. І тут варто підкреслити величезне значення західних лексем, адже сьогодні вони міцно вкорінені в літературну мову, хоч їх і важко вирізнити, і більшість з нас гадає, що то питомо українські слова або ж і наддніпрянські. З цього приводу дуже влучно висловився Юрій Шевельов: "Питома вага галицьких мовних елементів у сучасній літературній мові мусить бути немала, ця літературна мова, власне, сміливо може бути названа мішаною щодо діялектної основи, і, отже, традиційне підручникове твердження про її київсько-полтавську основу вимагає якщо не цілковитої ревізії, то принаймні додатку: з великим галицьким нашаруванням. Але ці нашарування так тривало відкладалися в українській мові і так органічно в неї всотані, що виділити їх з усієї системи сучасної літературної мови -- річ взагалі цілком неможлива. І схід, і захід України складали свої внески в літературну мову, не оглядаючися й не ощаджуючи. Ці внески так переплелися, що дуже часто найуважніший дослідник не може розплутати їхнього коріння. І тільки уважна аналіза мовознавця або свідчення сучасників, коли дане мовне явище сприймалося ще гостро як новина, можуть стати нам у пригоді, щоб виявити походження того чи того мовного елементу" [2, с.94-95].

Важливо, що наприкінці 19 та на початку 20 століття Схід майже повністю був паралізований у плані розвитку української мови. Там лише торував собі дорогу художній стиль. Російська влада повністю окупувала усі сфери життя підлеглого населення, і мовна сфера була під пильним наглядом російських зверхників. А ось на Заході такий тиск з боку влади, себто Австро-Угорського уряду, не був таким сильним, тому і Галичина, і вся Західна Україна зробили величезний внесок у розбудову української літературної мови. Приміром, завдяки зусиллям західників мова стала багатшою на абстрактну лексику, відбувався швидкий розвій в усіх стилях літературної мови.

В умовах такого пригноблення та занедбання української мови на під- російській території Чикаленко видавав свій часопис і писав свій щоденник. Тому нам дуже важливо поглянути, яка у нього мова, які її визначальні особливості, які є західні впливи або ж російські впливи. Ці останні мають, на жаль, визначальну роль. Це можна пояснити тим, що він працював на підросійській території України і, безперечно, не зазнати впливів з боку і російської мови, що панувала скрізь, і з боку російського уряду, який намагався обмежити використання української, було неможливо. І отже, залучення російських слів або зросійщених українських слів було неминучим, тому ми розглянемо це явище як своєрідну сходинку у становленні української літературної мови. До того ж варто підкреслити надзвичайну різнобарвність та різноманітність лексики у "Щоденнику" Чикаленка. Тут ми натрапимо і на, як вже було згадано, західноукраїнські та східноукраїнські варіанти, і на розмовні слова та слова, використовувані у діловому мовленні, книжні елементи, і діалектизми. Також привертає увагу питомо українська лексика і тодішні запозичення з польської, німецької, румунської та російської мов. Адже це останнє явище спричинено поділом України між двома державами та відповідним впливом кожної на культурний та мовний розвиток підвладної країни. "Наявність кальок з польської та німецької мов засвідчувала природний перехідний етап розвитку мови, коли брак власних засобів для позначення тих чи інших понять суспільного життя надолужувався калькуванням та запозиченням чужомовних елементів" - твердить Людмила Ткач про становище української мови в Західній Україні наприкінці XIX - на початку XX століття [3, с. 10].

РОЗДІЛ 1. ЛЕКСИЧНИЙ СКЛАД МОВИ Є.ЧИКАЛЕНКА

Отже, розпочнімо розгляд західноукраїнської та східноукраїнської лексики, переглянувши певні словники та довідники. Найперше визначимо західноукраїнську лексику:

Наразі ми бачимо, що Євген Чикаленко доволі часто послуговується західними лексемами. Тому можемо сказати, що зв'язки між західними землями та східними зміцнювалися, інтерференція та взаємообмін лексичними одиницями був закономірними та, на щастя, неминучими. А також досить багато цих лексем запозичені із польської мови, в чому переконуємося, переглянувши словник Людмили Ткач. Це закономірно з огляду на близьке сусідство територій двох держав (України та Польщі) та їхні віковічні стосунки.

Євген Чикаленко використовує у своїй мові цілий спектр різноманітних діалектизмів. Наводимо деякі з них у наступній таблиці:

Розмовні, книжні або елементи ділового мовлення помічаємо у "Щоденнику" досить часто. Коли відбувається становлення літературної мови, то залучення розмовних елементів неминуче. Так само і книжні лексеми становлять вагому частку літературної мови. Розглянемо деякі з таких слів у мові Євгена Чикаленка:

Лексика української мови формувалася протягом тисячоліть. Літературна мова складається з питомих, незапозичених слів, створених нашими предками і слів, запозичених у різні періоди з інших мов. Власне українська лексика - це слова, які почали виникати ще в процесі формування тих діалектів, що лягли в основу української мови, і творення яких не припиняється досі. Більшість цих слів виникає на лексичному матеріалі, успадкованому від спільноіндоєвропейської та праслов'янської мов, а також давно засвоєних запозичень. Ці слова переважно похідні, вони стосуються всіх сфер життя.

Питома українська лексика

У Є.Чикаленка досить багато іншомовних слів. В основному це терміни, книжні слова, досить багато з них походять із латинської мови. Є лексеми із польської, німецької мов та ін. Для визначення походження слів, скористаємось Етимологічним словником:

Як бачимо, лексика української мови в той час була досить різнобарвна. Відчувається тісний зв'язок та взаємовплив західних та східних елементів. Західні лексеми все міцніше вкорінюються у літературній мові. Саме з того часу і відбувається форсоване становлення літературної мови, стирається кардинальна відмінність двох варіантів літературної мови, західного та східного, що сформувались у другій половині 19 століття. А вибудовується єдиний варіант, стандарт завдяки спільним зусиллям західних та східних діячів.

Але говорити про дійсно єдиний стабілізований варіант української літературної мови доцільно лише з 50-тих років 20 століття. А допіру зазначимо, що у мові Євгена Чикаленка помітні впливи російської мови, примусове насадження якої здійснював російський уряд в усіх сферах життя. Відтак, найбільше впадають в око наступні зрусифіковані або просто таки перенесені з російської мови до української елементи:

Русизмів у Чикаленка не так вже і багато, якщо уважно шукати. Він навіть деякі з них бере у лапки, тобто сам вирізняє ці слова, як чужорідні, відмінні від природної української лексики.

У "Щоденнику" є ряд слів, що подаються у двох варіантах, тобто поряд зі вживаним словом стоїть у дужках інша форма, слово-синонім. Ми, на жаль, не можемо встановити, чи це зробив сам Євген Чикаленко, чи це в інших редакціях додавали ці другі варіанти редактори, але залежність їх видається нам цікавою і вартою уваги. Крім того, імовірніше за все, така альтернатива була зроблена самим автором щоденника. Наводимо деякі приклади (слова в дужках розглядаємо у словниках):

Якщо ці варіанти подавав Чикаленко, то він буквально таки замінює українські слова, поширені на Сході та й в центральній Україні, західними варіантами, що зафіксовані у словнику Людмили Ткач та інших словниках. Або ж він замінює ними русизми. Це доволі показове явище, адже воно підтверджує проникнення західних елементів на Схід. А це дуже важливо, бо саме в Західній Україні склалися сприятливі умови для розвитку усіх стилів та напрямків української літературної мови. Людмила Ткач засвідчує, що "у кінці 19 - на початку 20 ст. соціальна репрезентація української мови в Галичині й на Буковині мала всі складові, необхідні для її функціонально-стильового розвитку"[3, с.516]. "Світоглядне і духовне братерство буковинців і галичан з українськими культурними діячами з підросійської частини України, їхні особисті та творчі взаємини стали в кінці 19 - на початку 20 ст. головним рушієм творення української літературної мови як соборної, єдиної національної мови українського народу по обидва боки Збруча"[3, с.517].

РОЗДІЛ 2. ПРАВОПИСНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ МОВИ "ЩОДЕННИКА" Є. ЧИКАЛЕНКА

Національна орфографія, починаючи з алфавіту й закінчуючи правилами вживання розділових знаків, є важливим складником етнічної культури і невід'ємним її атрибутом. Український правопис протягом свого становлення зазнав безліч змін та впливів. Згадаймо хоча б, як царський уряд забороняв українську орфографію. За Валуєвським циркуляром 1863 р. та так званим Ємським указом Олександра II 1876 р. українською мовою було дозволено друкувати тільки художні твори, але обов'язково з використанням лише російської азбуки.

Для нас цікавими є деякі особливості правопису Чикаленка, відмінні від сучасної літературної мови і зафіксовані вже у Харківському правописі 1928 року. Цей правопис, прийнятий правописною комісією під головуванням М.Скрипника, був чинним лише п'ять років. Він був засуджений та звинувачений у створенні "штучного бар'єру між українською та російською мовами"[5, с.41]. Дійсно, спільною працею західних та східних українців було зроблено спробу утворити єдиний варіант правопису, що містив і західні, і східні особливості. Це великою мірою спричинило відмінність цього правопису від російських норм. Розглянемо деякі з цих характерних особливостей у "Щоденнику" Є.Чикаленка:

- Заміна м'якого л у словах іншомовного походження: кляса - "Потім вийшов в офіцери, скінчив топографічні кляси і весь час служив в Маньчжурії"[1, с.231]; консулята - "У Львові молодь зробила демонстрацію і побила вікна в російськім консуляті та в редакціях москвофільських газет"[1, с.243]; роля - "По вдачі своїй він більше підходив на ролю інструктора по організації кооператив та на пропагатора відродження України, ніж на управителя маєтком"[1, с.344].

- Натрапляємо на слова з літерою ґ дуже рідко, переважає використання г: губернія, гімназія, газета.

- У щоденнику дуже часто вживане сполучення кореневих голосних -ія-:

матеріяльно "Це людина справді не щоденна і, на мою думку, після Грушевського це найталановитіший наш публіцист, а до того людина матеріяльно незалежна і не потребує посади"[1, с.245]; офіціяльний "Читаємо на першій стороні тієї самої часописи офіціальну суову постанову про ту конфіскату"[1, с.260]; ініціятива "Дорошенко підкреслив, що філії по селах засновуються по ініціятиві самих селян і діяльність у них провадиться самими ж селянами"[1, с.310]; соціялісти "Ніде в цивілізованій країні за ідеали не переслідують, не гонять за те, що у соціялістів носить типову назву "музики будуччини""[1, с.315]; провінціяльний "це писанина маленької провінціяльної, дуже чистої, коректної, але пісної газетки"[1, 208].

- Іменники третьої відміни у родовому відмінку однини мають флексію -и:

Можливости "Старий відповів, що накладну привезуть, а спинити приїзд киян він не має можливости, бо не знає, хто саме має приїхати"[1, с.125];

окремішности "…засад національної окремішности і ріжниці і може викликати наслідки… "[1, с.161]; місцевости "Укріплення цієї місцевости потрібуватиме багато видатків і віддалить час постановки пам'ятника"[1, с.253]; роздратованости "…інакше нічим не можна пояснити тої нетерпимости, роздратованости проти інакомислячих, яка тоді була в Івана Карповича "[1, с.270]; популярности "…і він став доводити, що "Рада" не мала ніякої популярности"[1, с.369].

- Використання т, у в словах грецького похоження, замість ф, у у відповідниках російської мови: патос "Тоді він встає і, простягаючи мені руку, говорить з театральним патосом"[1, с.151]; катедра "Кадетам ми радили внести законопроект про катедри по українознавству в вищих школах на російській мові"[1, с.275]; авдиторія "Всі місця величезної авдиторії, від долу аж до стелі, були зайняті народом"[1, с.370].

- Вживання на західноукраїнський кшталт лексем ріжнитися, відріжнятися, жадний: "Богуславський ріжниться від Жебуньова тим, що не любить робити гуртом, громадою"[1, с.252]; "Але державним досвідом вони мало чим відріжнялися від таких хлопчаків, як Шраг, Севрюк, Ковалевський та інші"[1, с.376]; "…який зібрався обміркувати справу з пам'ятником після того, як журі не признало жадного проекту годящим"[1, с.252].

Така специфіка правопису значно віддаляла його від російських літературних норм, під які намагалися російські урядовці підігнати українську мову. А навпаки, що важливо, зближувала західний та східний варіант для розбудови єдиного, соборного мовного стандарту. Ось що казав про м'яке л Андрій Хвиля в 30-х роках, коли правопис 1928 року зазнав репресій: "Треба зазначити, що таке пом'якшення "л" відривало українську мову літературну від живої мови, орієнтувало українську мову літературну не на мовну практику багатомільйонних українських мас на Радянській Україні, а орієнтувало цю мову на галицьку мовну практику, яка далека багатомільйонним працюючим масам Радянської України"[5, с.42]

РОЗДІЛ 3. ПОГЛЯДИ Є. ЧИКАЛЕНКА НА РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

Кінець 19 - початок 20 ст. був надзвичайно неспокійний час для українського народу. Відбувається примусове роз'єднання української території і нації. В Західній Україні склалися більш сприятливі умовини для розвитку і української мови, і культури. На противагу, у Східній Україні все українське було паралізоване, пригноблене. І в такому середовищі працював Євген Чикаленко, видавав єдину щоденну газету українською мовою на Сході. Йому було надзвичайно важко, "Рада" щоразу було під загрозою закриття. Конкуренція з боку російської преси зменшувала надію редакторів на подальше життя газети. Але Чикаленко тримав її на плаву до останнього, він ладен був віддати усі свої кошти, аби видавати "Раду".

Чикаленка дуже пригнічувала та обставина, що українці мало передплачували його газету, бо ж народ скрізь був заляканий. Його турбують думки про національне питання, про розвиток мови, школи, преси. "Одним словом, може й те, може й це, але все-таки я певний, що поки не буде своєї школи, доти й преса наша не зможе стояти на власних ногах, бо в нас нема інтелігенції"[1, с.49].

Щодо мови, то Євген Чикаленко обстоює думку про її становлення, органічний розвиток, що залучає елементи різного типу, але в основі її має бути народна мова. Йому закидали, що "Раду" видають незрозумілою мовою для тих, хто знає лише народну мову, але ж "сама наша літературна мова тільки виробляється, ще не встигла пристосуватися до народної і знаходиться в такому стані, як у всіх народів бувало, котрі ще не дійшли до вищого культурного розвитку"[1, с.127]. Він переконаний, що мова має набути чистоти та загальних мовних стандартів, і ситуація з утворенням двох літературних мов була незадовільною для нього. Та варто зазначити, що Чикаленко ставиться обережно до надмірної мішанини у мові. Він схиляється до використання народних виразів, а не штучно створених: "ми раз у раз просимо своїх дописувачів з провінції додержуватися місцевої мови, щиро народних виразів, а вони, як навмисне, намагаються писати штучною літературною мовою, відмінною від народної: раз у раз замість "тільки" пишуть "лише", лівобережці раз у раз замість "держати, сподіватись, вважати" пишуть "тримать, чекать, рахувать", а часто вживають слова зовсім невпопад, наприклад, замість "особливий, успіх" пишуть "особистий, поспіх" і т.д."[1, с.258]. Тобто він виступає таким собі "пуристом", він каже про львівську газету: "Львівське "Діло" пишеться такою мішаною мовою, що важко нам його читати: сила слів латинських, німецьких, польських, навіть московських при чисто польському складі речення робить цю мову зовсім для нас чужою"[1, с.258].

Найважливішим для Євгена Чикаленка було, безперечно, продовжувати життя "Ради". Бо від справи преси залежало дуже багато інших компонентів національного розвитку: "Мало того - без газети, в великій мірі, тяжче буде досягти успіху в інших справах, як-от, наприклад, заведення своєї школи, української мови в судах або чого іншого, потрібного для нашого культурного розвитку, бо сторонні люди вказуватимуть на те, що українці не визнали своєї преси потрібною, то, значить, їм не треба і нічого іншого"[1, с.127].

Чикаленку притаманні оптимістичні погляди на розвиток української справи. І це не дивно, адже людина, яка взяла на себе тягар і обов'язок видавати українську щоденну газету в підросійській частині України, не може не вірити в успіхи рідної Батьківщини. "Але з того часу, за 25 років, рух український так виріс, що не помиляючись можна сказати, що українці зостануться українцями, і їх не вдасться обрусити, як полякам не вдалося спольщити Галичину"[1, с.325].

5. ВИСНОВКИ

Щоденник Євгена Чикаленка є цінною пам'яткою для дослідження становлення української літературної мови. Бо саме в той час вона лише формувалась, вбирала ту лексику, яка зараз побутує у широкому вжитку. І усі ці лексичні, орфографічні елементи, варіанти, поступове трансформування їх ми бачимо у мові Чикаленка. Крім того, такий жанр, як щоденник, тобто різновид епістолярного стилю, є важливим для вивчення тогочасної усної мови. Євген Чикаленко - був одним з видатних діячів українського національного руху. Він брав участь в усіх вирішальних заходах, пов'язаних з формуванням національної свідомості українців. Він власними силами та коштами видавав єдиний український часопис "Рада" у Східній Україні, тож його постійно переслідували поліціянти, вилучали примірники газети, дорогоцінні записи та нотатки. Але все ж таки він зумів зберегти свої щоденники, спогади, щоб сьогодні його нащадки могли з користю для себе і народу послуговуватись цими матеріалами і дізнаватись про тодішній стан української мови, національного руху, національної культури та преси.

З попередніх досліджень можемо визначити наступні головні риси мови Є.Чикаленка, що посприяли становленню української літературної мови:

- на лексичному рівні він залучає до мови західноукраїнські елементи, що поступово всотуються у літературну мову і набувають всезагальний характер; вживає як питомо українські слова, так і запозичену лексику; залучає до своєї мови і книжні, і розмовні елементи; бачимо доволі багато діалектизмів, що підтверджують намагання Чикаленка орієнтуватись на народну мову; водночас у його мові ще помітний вплив російської мови, трапляється досить багато русизмів;

- на рівні правопису Чикаленко намагається відійти від російських орфографічних норм.

Отже, українська літературна мова у щоденнику Є.Чикаленка набирає своїх привабливих та властивих українській традиції форм, базується на народних джерелах і на запозиченнях з інших мов. "Щоденник" Євгена Чикаленка легко та приємно читати, бо мова повністю зрозуміла сучасному читачу. Кожен, хто бажає, може знайти для себе багато цінної інформації про становище українського національного руху в 19-20 століттях, дізнатись про видатних діячів української культури, зокрема про факти з їхнього особистого життя, оскільки Євген Чикаленко був близьким другом Грушевського, Франка, Винниченка та багатьох інших. І, безперечно, кожен українець може почерпнути багато з мовної специфіки цього щоденника.