Вербалізація понять життя і смерті в пареміях української мови

Размещено на http://allbest.ru

Таврійський національний університет імені В.І.Вернадського

Факультет української філології

Кафедра українського мовознавства

КУРСОВА РОБОТА

з Сучасної української літературної мови

на тему: Вербалізація понять життя і смерті в пареміях української мови

Студентки 3 курсу А групи

напряму підготовки 6.020303 філологія

Євсєєнкової А. А.

Керівник канд. філол. наук, доцент Щербачук Л. Ф.



ЗМІСТ

СПИСОК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. Наукові основи дослідження паремій

1.1Поняття паремії

1.2 Основні принципи класифікації паремій

ЖИТТЯ та СМЕРТЬ у мовній картині світу українців

РОЗДІЛ ІІ. Семантична характеристика опозиції ЖИТТЯ/СМЕРТЬ, засвідчена у паремійному складі української мови

2.1 Лінгвістичні та екстралінгвістичні основи дослідження понять ЖИТТЯ/СМЕРТЬ

2.2 Тематична група "ЖИТТЯ" в паремійному фонді

2.3 Тематична група "СМЕРТЬ" в паремійному фонді

РОЗДІЛ ІІІ. Символіка в структурі паремій на позначення ЖИТТЯ/СМЕРТІ

3.1 Поняття символу

3.2 Символи стихій у пареміях

3.3 Символи світла і темряви

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ



СПИСОК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ВТССУМ - Великий тлумачний словник сучасної української мови.

ЗВ - Золота вежа.

ЗУПП - Збірка українських приказок та прислів'їв.

СБУВ - Слово батьків - з усіх віків.

СЗФ - Современная западная философия.

ТСУМ - Тлумачний словник української мови.

УНПП - Українські народні прислів'я та приказки.

УНППД - Українські народні прислів'я та приказки.



ВСТУП

Сучасний етап у розвитку лінгвістики характеризується поворотом до розгляду мовних явищ із лінгвокультурологічних позицій, а саме пізнання етносу через дослідження мови, мовленнєвої діяльності.

Семіотичним результатом поняттєвої репрезентації дійсності, взаємодії колективної мовної свідомості, реального світу і мови в етнічній свідомості людини є мовна картина світу. Інтерпретувати мовну картину світу можна через виявлення культурно-мовні національні стереотипи.

Прислів'я і приказки як одиниці лінгвокультурологічної інформації відбивають світ національного світосприйняття предметів, явищ, у концентрованому вигляді виражають особливості менталітету певного етносу, виступають фундаментальними поняттями тієї чи іншої культури.

Поняття ЖИТТЯ і СМЕРТЬ становлять бінарну опозицію, мають взаємне тяжіння, тому їх доцільно вивчати разом.

Паремійний фонд будь-якої мови - це потужне джерело для лінгвістичних досліджень, оскільки в ньому зафіксовано досвід народу, що передається від покоління до покоління, його традиції, звичаї, культуру, моральні й естетичні цінності, у синтезованій формі відображено всі універсальні та специфічні категорії і риси життєвої філософії етносу, національно-мовну картину світу. Мовознавці справедливо зауважують, що прислів'я є засобом освоєння емпірично пізнаваної дійсності та її оцінки, що репрезентована в образах-еталонах, які мають безпосередній стосунок до умов життя носіїв певної мови, до їхньої культури.

До паремій - культурно маркованих вербальних одиниць - належать прислів'я, приказки, примовки, загадки, замовляння, прикмети і т. ін. Звернення до такого об'єкта дозволяє дослідити взаємодію мови й культури, колективної мовної свідомості й мови в етнічній свідомості людини, розглянути особливості віддзеркалення культури в мові (М. Ф. Алефіренко, М. В. Гамзюк, І. С. Гулідова, В. А. Маслова, В. М. Мокієнко).

Типовість образів, що формують поняттєву структуру паремійних одиниць, функціонування в їхньому складі символів, еталонів світогляду - результат колективного внутрішньорефлексивного досвіду етносу. Віддзеркалюючи характерні риси етнічного світогляду, образний зміст прислів'я може слугувати ключем для культурно-національної інтерпретації.

Пареміологія - малодосліджений розділ фразеології, який не так давно потрапив у поле зору мовознавчої науки. Паремії у різних мовах розглядаються з різних аспектів, зокрема заслуговують на увагу ідеї та теоретичні положення етнографів, вчених-пареміологів та фразеологів, таких як О. О. Потебня, Г. Л. Пермяков, В. М. Телія, Л. Б. Савенкова, М. М. Пазяк, М. Номис, А. Тейлор, В. Мідер та ін.

Нині можемо констатувати активізацію як теоретичного, так і практичного інтересу до вивчення паремійного фонду мови. Зокрема, досить продуктивно проводяться дослідження прислів'їв у соціокультурному, лінгвокультурному й історичному аспектах (Д. О. Добровольський, О. О. Селіванова, В. М. Телія та ін.), зростає зацікавлення мовознавців зіставним аналізом паремій (З. Г. Коцюба, В. М. Мокієнко та ін.), в останнє десятиріччя з'явилася низка праць, присвячених прагмалінгвістичному аналізові тектотворчих засобів прислів'їв (В. М. Мокієнко, Т. М. Ніколаєва, О. І. Селіверстова, З. К. Тарлаков, В. Д. Ужченко та ін.). Водночас активно аналізуються ключові поняття, представлені в паремійному фонді мови (А. М. Архангельська, С. Г. Воркачов, В. І. Кононенко, О. Б. Савенкова, Л. В. Ставицька та ін.). Але, на жаль, в лінгвоукраїністиці недостатньо повно описано специфіку репрезентації понять ЖИТТЯ/СМЕРТЬ в українських пареміях.

Актуальність роботи визначається загальною спрямованістю сучасних мовознавчих студій на дослідження спільних і специфічних рис у мовних системах з урахуванням впливу психологічних механізмів, що відбиває особливості етнічної свідомості, риси національного характеру, менталітет народу. Маніфестація понять ЖИТТЯ і смерть у пареміях відбувається переважно через використання евфемізмів і метафор, що створюються та функціонують завдяки дії психологічного захисту: заперечення, переоцінки, усунення, відчуження, заміщення (З. Фрейд, Е. Фромм, К. Г. Юнг, М. Вебер, Г. Зіммель, І. Я. Березна, Р. М. Грановська, О. Т. Москаленко, В. Ф. Сержантов та ін.). Зіставне дослідження зазначених понять у паремійному фонді є важливим для розуміння національно-культурної ідентичності кожного народу.

Метою курсового дослідження є виявлення особливостей мовної реалізації опозиції ЖИТТЯ/СМЕРТЬ у паремійному фонді української мови.

Поставлена мета передбачає розв'язання таких завдань:

- висвітлити лінгвістичні та екстралінгвістичні основи дослідження пареміології;

- окреслити поняття паремії та її значення, принципи класифікації паремій;

- описати особливості семантичної репрезентації опозиції життя/смерть у пареміях української мови;

- проаналізувати лінгвокультурологічний аспект архетипних символів у складі досліджуваних паремій.

Об'єктом дослідження є паремійний корпус української мови.

Предметом роботи є способи й засоби та лінгвокультурологічні особливості вербалізації опозиції ЖИТТЯ/СМЕРТЬ у пареміях української мови.

Методи дослідження. Відповідно до мети і завдань роботи характеристика матеріалу здійснюється на основі лінгвістичного опису з використанням прийомів класифікації й систематизації, компонентного аналізу.

Матеріал дослідження - картотека загальною кількістю 167 мовних одиниць, укладена шляхом суцільної вибірки із пареміологічних збірок.

Практичне значення. Матеріал може бути використаний на уроках української мови в середніх школах, гімназіях, ліцеях; на уроках української літератури при вивченні особливостей мови художніх творів; на спецсемінарах, спецкурсах; при доборі матеріалів для народознавчих і мовознавчих гуртків тощо. Практичне значення роботи посилюється тим, що опрацьований фактичний матеріал може стати основою для лінгвокультурологічого словника паремій, який поєднає два компоненти - мову та культуру.



РОЗДІЛ І. Наукові основи дослідження паремій

1.1 Поняття паремії

Протягом усієї історії людства прислів'я та приказки відіграють важливу роль у духовному житті різних народів як комунікативний, ідеологічний та естетичний елемент їхньої культури. Тому науковий і практичний інтерес до них постійно зростав. Дослідженням та вивченням прислів'їв і приказок протягом кількох століть займалося багато вчених. Над цією проблемою водночас працювали й працюють фольклористи, лінгвісти, літературознавці, історики, філософи, психологи та ін. Це - дуже складний і тривалий процес. Навіть у наші часи чимало питань з цієї проблеми не з'ясовано до кінця. Причиною цього є насамперед складність і багатопроблемність самого жанру прислів'їв та приказок, які завжди перебувають у розвитку, вбирають у себе матеріал з інших жанрів фольклору, художньої літератури, публіцистики, творяться в живому народному мовленні.

У мовознавстві прислів'я та приказки отримали визначення „паремії”. Проблема походження та класифікації паремій - одна з найскладніших і малодосліджених. Саме поняття «паремії» викликає багато питань. Цей термін не має серед учених остаточного визначення.

Слово «паремія» походить від грецького «прислів'я, приказка». В Енциклопедії української мови запропоновано таку дефініцію паремій: це «народні вислови, виражені реченням, а також короткими ланцюжками речень, якими передаються елементарна сценка чи найпростіший діалог» [Демський 2000: 424]. М. Т. Демський вважає, що «до класу паремій належать: прислів'я і приказки (вони становлять основну масу - до трьох чвертей - усього паремійного фонду), примовки, загадки, прикмети, «ділові» вислови, повір'я, «віщі» сни, ворожби, задачі, головоломки, скоромовки, пустомовки, замовляння, небилиці, нісенітниці, одномоментні анекдоти, казкові формули тощо» [Демський 2000: 424].

М. М. Пазяк зазначає, що «термін «паремія» здебільшого вживається для визначення родового поняття жанру поряд з терміном «прислів'я та приказки», а видові поняття позначаються термінами «прислів'я», «приказка», «побажання», «вітання», «каламбур», «велеризм», «загадка» та ін., хоча нерідко обидва терміни змішуються і вживаються як синоніми» [Пазяк 2004: 3]. О. В. Дуденко до класу паремій відносить тільки прислів'я, відокремлюючи від них приказки [Дуденко 2014: 3].

У «Лексиконі загального та порівняльного літературознавства» зафіксоване таке значення терміна паремія: «Паремія (грец. pareimia - прислів'я) або провербіум (лат. приказка, прислів'я): 1. Читання притчі зі святого письма на вечірній службі Божій напередодні релігійних свят. Звідси - назва книги притч - пареміоніки; 2. Видове позначення фольклорних малих жанрів афористичного спрямування (прислів'я, приказки). Часом пареміями звуть також інші малі жанри фольклорної прози: загадки, заклики, зичення, прикмети, примовки, прокляття, скоромовки» [Лексикон 2011: 398].

У літературознавчому словнику-довіднику подаються визначення й характеристики приказок і прислів'їв: «Приказка - стислий крилатий народний вислів, близький до прислів'я, іноді це ж укорочене прислів'я, але без властивого йому повчального значення. Коли прислів'я - здебільшого двочленне речення («В чужому оці і порошинку побачить, а в своєму сучка недобачає»), то приказка - одночленна («В своєму оці й сучка недобачає»). Але чітку межу між прислів'ями і приказками провести дуже важко. Їх здебільшого розглядають як твори одного жанру народної творчості» [Літературознавчий словник 1997: 296-297]. «Прислів'я - короткий, часто віршований крилатий народний вислів, в якому у високохудожній формі виражено повчальний життєвий досвід і мудрість мас. Це насичене глибоким змістом художнє узагальнення, в якому об'єднано за якоюсь характерною ознакою багато різних явищ і яке сформульоване у легкій для запам'ятовування формі. Прислів'я, як правило, короткі, їх будова відзначається симетричністю, поділом на частини, що римуються між собою. Часто прислів'я будуються з використанням чи синтаксичного паралелізму, чи протиставлення. Найчастіше прислів'я використовують метафору, а також гіперболу, іронію, порівняння, епітети та інші тропи» [Літературознавчий словник 1997: 297].

У спеціальних лінгвістичних словниках терміном паремія недиференційовано позначаються сталі, відтворювані одиниці, які в структурно-семантичному відношенні прирівнюються до закінченого речення, тобто прислів'я і приказки. Таким чином, термін паремія не однозначний [Черкас].

О. В. Кунін та Н. Н. Амосова відносять прислів'я і приказки до фразеології, визначаючи їх як самостійні речення, які мають образний чи додатковий дидактичний або оцінний зміст [Амосова 1963: 9]. Прислів'я і приказки предикативної структури подібні до фразеологічних одиниць за багатьма рисами. По-перше, їхній лексичний склад є постійним; по-друге, їхній зміст є традиційним і у більшості випадків має фігуральний (переносний) характер; по-третє, багато із них є демотивованими або мають нечітке мотивування, переважно, в силу умовності їхнього змісту; по-четверте, лексичні значення їх компонентів послаблені; по-п'яте, вони не утворюються у процесі мовлення, а відтворюються у готовому вигляді [Амосова 1963: 143]. Але за змістом та функцією прислів'я і приказки не відповідають ознакам фразеологічної одиниці. Від предикативних фразеологізмів вони відрізняються тим, що є автономними, самовичерпними і за структурою, і за змістом реченнями. Їх не можна віднести і до афективних, вигукових мовних одиниць. Їхня функція як одиниць комунікації, що виражають повчання чи оцінку факту, не витісняє, а прямо відповідає їхньому предметно-логічному змісту. А цей зміст має не цілісне лексичне значення, а традиційний реальний, образний чи додатковий зміст - висновок, узагальнення чи констатацію, виражені у формі повідомлення [Амосова 1963: 144].

Г. Г. Молчанова розглядає прислів'я як художній мікротекст/дискурс і водночас мовний знак іконічного типу. Функціонально прислів'я співвідноситься із певним фактом буття, піддає його поширеній образній інтерпретації, дає експресивну оцінку і відображає культурно-національну самобутність народу. В основі гіпотези Г. Г. Молчанової про іконічність тексту прислів'я лежить поняття, розроблене в семіотичній культурології московсько-тартуської школи про вторинну іконізацію художнього тексту, під яким розуміють «одне велике слово зі спільним єдиним значенням, тобто риторично відзначене» [Молчанова 2004: 86]. З цього погляду прислів'я можна визначити як вторинний мовний знак з елементами іконізму, що вживається для позначення типових ситуацій або відношень між предметами чи явищами семіосфери, або семіотичного простору, що, по суті, дорівнює культурі, у якій цей знак є необхідною передумовою мовної комунікації. І. О. Голубовська вважає, що прислів'я та приказки становлять головну частину афористичних суджень, які містять у лаконічній мовно-образній формі національно зумовлені ціннісно орієнтовані узагальнення об'єктивної дійсності, крізь які проглядають певні константи складу народного мислення [Голубовська 2004: 66].

На думку І. І. Чернишової, прислів'я і приказки, які являють собою «притчі-мініатюри», у систему мови не входять, оскільки вони є самостійними одиницями комунікації, хоч і зафіксованими в певному традиційному оформленні. Вони не можуть бути визнаними ні «лексичними одиницями», ні «еквівалентами» лексичних одиниць. Якщо вважати, що «лексична одиниця» - це будь-яке мовне утворення, яке відрізняється стійкістю і метафоричним або хоч би традиційним смислом (адже не всі прислів'я базуються на метафорі), то це поняття взагалі доведеться розширити до різноманітних творів таких «малих форм» фольклору, як загадки, примовки тощо [Чернышева 1969].

Українські паремії зберегли комунікативний досвід народу, створили ментальні комунікативні стереотипи, що дають уявлення про ціннісні системи українців, соціальну ієрархію, засади міжособистісного спілкування тощо. Національно-культурний стереотип «відкладається у свідомості носія певної національної лінгвокультурної спільноти у вигляді соціально маркованих одиниць, які реалізуються в спілкуванні як нормативно-локальна асоціація до стандартної у межах певної культури, ситуації спілкування» [Бацевич 2007: 166].

Відомий фольклорист М. М. Пазяк підкреслив, що «прислів'я та приказки - один з найдавніших жанрів усної народної творчості. Протягом багатьох століть вони виявляли здатність народу відбирати й осмислювати найхарактерніші, найтиповіші сторони явищ природи, праці, побуту, родинного й суспільного життя і в результаті ставали конденсатором багатовікового життєвого досвіду, взаємин людей між собою, між людиною та навколишньою дійсністю» [Пазяк 1989: 9]. Дослідник підкреслив, що «прислів'я та приказки є енциклопедією народного життя. Немає такої ділянки побуту, взаємостосунків між людьми, які б не знайшли відображення в народній мудрості … у прислів'ях народ знаходив відповідь на всі випадки буття» [Пазяк 1989: 21].

Крилаті вислови - сталі словесні формули, які виникли внаслідок частого повторення в писемному й усному мовленні висловлювань видатних осіб, цитат із літературних творів, що набули узагальненого змісту; назв історичних та міфологічних подій, які набули переносного значення; власних назв історичних, міфологічних та літературних героїв, що набули символічного значення [Шкуратяна 2000: 73].

Деякі мовознавці (Н. Д. Бабич, В. М. Білоноженко, І. С. Гнатюк, Ю. Ф. Прадід, Л. В. Савченко. Л. Ф. Щербачук та ін.) не вважають прислів'я, приказки і крилаті вислови фразеологічними одиницями. Однак, не зважаючи на відсутність семантичної нерозкладності, їх можна кваліфікувати як одиниці, що перебувають на периферії фразеологічної системи і пов'язані із синтаксичним рівнем мови.

Від слова «паремія» утворилися терміни «пареміологія» - прислів'єзнавство, дисципліна, яка досліджує паремії, і «пареміографія» - записування, збирання паремій. Польський учений Ю. Кжижановський зазначає, що завданням пареміографів є нагромадження матеріалу, пареміологів - їх пояснення, дослідження. Проте часто обидва терміни вживаються паралельно й означають одне поняття - науку про прислів'я.

Отже, прислів'я - стійкий вислів, що має форму самостійного судження, інтонаційно і граматично оформленого як речення, у якому зафіксовано практичний досвід народу: кілько не роби, то все одно босим поховають.

Приказка - стійкий вислів, оформлений як частина судження, що образно розкриває певне явище через його емоційно-експресивну оцінку: блідий, як смерть; смерть - неминущая дорога; проста до Христа у світі дорога; поможе, як мерлому кадило; яке життя, така й смерть; глибока вода - видима смерть.

1.2 Основні принципи класифікації паремій

На сьогодні в мовознавстві ще остаточно не розв'язане питання наукової класифікації паремій.

З огляду на багатогранність фольклорного матеріалу та багато-аспектність дослідження постає нелегка проблема його впорядкування та класифікації. Традиційно у вітчизняній фольклористиці утвердилось кілька принципів класифікації паремій.

1. Алфавітний, найдавніший і бере початок від найперших збірок. Він для упорядкування матеріалу найпростіший, але його недолік в тому, що руйнується цілісність тематичних макро - і мікрополів; упорядник вимушений близькі за змістом тексти розміщати в різні частини книги (Наприклад, «Щоб тебе грім побив» і «Бодай тебе Перун тріснув»). Зараз цей принцип використовується переважно в лінгвістичних дослідженнях, при створенні словників фразеологізмів.

2. Тематичний, вперше застосований М. Номисом у книзі «Українські приказки, прислів'я і таке інше. Збірники О. В. Марковича і других. СПб., 1864». Усі прислів'я групуються за темами (напр., віра, війна, братство, сімґя, страх). Переваги тематичного групування в тому, що воно дає можливість скласти уявлення, як те чи інше явище життя знайшло своє відображення у цьому фольклорному жанрі. Недоліки такого підходу пов'язані з тим, що прислів'я групуються за якоюсь одною ознакою, хоча багатозначність ряду вимагає розгляд одного і того ж прислів'я в кількох тематичних аспектах. Крім того є паремії, які тематично не вписуються в жодну з визначених груп, і укладачі вимушені подавати їх окремо в розділі «Різні». Чим більше матеріалу систематизується, тим більше паремій, які можна помістити в кілька груп, як і тих, які виходять за тематичні межі всіх груп. Це ускладнює користування книгою та вказує на недосконалість такої класифікації.

3. Опорно-гасловий (опорно-стрижневий), за яким упорядкована праця І. Франка «Галицько-руські народні приповідки» (Львів, 1901 - 1910). За цією системою формуються паремійні гнізда - усі варіанти одного стрижневого слова чи висловлювання. Наприклад:

За вовка промовка, а вовк іде;… а вовк і тут;… а вовк у хату; За вовка промовка, а то лис кобилу стис; На вовка промовка, а вовк спідтишка; Про вовка промовка, а чорт пана несе; Про вовка промовка, а ведмідь назустріч; Про вовка річ, а вовк навстріч та ін.

Така система класифікації науково обґрунтована і практично зручна, одержала підтримку сучасних пареміологів.

4. Історико-тематичний, характерний для більшості видань минулого століття, де поділ на теми здійснений не за суто історичним, а суспільно-ідеологічним принципом (наприклад, про панщину, атеїстичні і т. п.).

5. Структурний, на основі якого виникли спроби міжнародних класифікацій паремій - за відповідними моделями-формулами. Наприклад:

Прямі стверджувальні з формулою А = Б: «Час - гроші», «Розум - скарб людини»;

Заперечні - А не = Б: «Одна ластівка не робить весни», «Гордість не прикрашає людини»;

Причинно-наслідкові - де є А, там і Б: «Де голка, там нитка»;

Подібності - яке А, таке й Б: «Яка хата, такий тин, який батько, такий син»; «Яка прядка, така й нитка».

Частина А впливає на все Б: «Паршива вівця все стадо псує»;

З одного А різні Б: «З одного дерева хрест і лопата» та ін.

Цей принцип виник у мовознавстві на основі синтаксичної побудови паремій. Окрім перелічених є й інші принципи класифікації, але вони не набули поширення.

В українському найповнішому тритомному виданні «Прислівґя та приказки», яке упорядковав М. М. Пазяк, поєднуються опорно-стрижневий та тематичний принципи.

Отже, існують різні принципи систематизації паремійного матеріалу, що характеризують паремії різнобічно.

1.3 ЖИТТЯ та СМЕРТЬ у мовній картині світу українців

Спостереження за використанням одиниць зі значенням ЖИТТЯ/СМЕРТЬ, що їх виявлено в паремійних контекстах, на нашу думку, здатні узагальнити певні особливості відбиття наївних есхатологічних характеристик в українській мовній свідомості, лінгвальну релевантність наївних уявлень, що ґрунтуються на архетипних образах. Вважаємо доцільним поєднати конкретний лінгвістичний аналіз одиниць обраної семантики з залученням певних загальних питань, що пов'язані з розумінням ЖИТТЯ й СМЕРТІ.

Тема СМЕРТІ є однією з основних тем філософії, феномен, що являє собою контраст зі станом життя. З поняттями ЖИТТЯ, СМЕРТЬ пов'язані такі категорії, як час, обмеженість, дієвість, тілесність [Философский словарь 1975: 279]. Ці категорії складають поняттійну сферу ЖИТТЯ. Для Ф. Ніцше, засновника «філософії життя», смерть є більш значущим моментом, ніж життя [Ницше 1990]. Сенс буття, існування, життя людина розуміє лише в усвідомленні своєї тлінності, «перед обличчям смерті», підкреслює Гайдеггер. Слід зазначити, що сприйняття смерті в різні часи, різними культурами відрізняється. Проте, існує постійна ознака, що притаманна історії цивілізації: психологічне витіснення смерті.

У протиставленні ЖИТТЯ/СМЕРТЬ ЖИТТЯ виступає немаркованим компонентом. Саме тому в мовній свідомості характеристики смерті як опозиції життю мають більш детальні й варіативні характеристики [Грабарова 2005: 271]. Це свідчить, що сприйняття світу й себе в цьому світі визначається ставленням людини до смерті.

Будь-який стан особистості зорієнтовано у напрямку до майбутніх можливостей. Отже, зрозуміло, що межа між минулим і майбутнім є рухомою: Сталося - минулося [ЗВ 1983 212]; Минулося - забулося [СБУВ 1998: 451]; Все на світі до пори, до часу; Все стоїть до пори, чекає до часу; Всі оглядаються на час, тільки час ні на кого не чекає [СБУВ 1998: 435]. Минуле не підлягає змінам, майбутнє, навпаки, має варіанти реалізації: Згадала стара, як молодою була [УНППД 1963:206]; Згадала баба, як дівкою була [УНПП 1955: 296].

Концентрування на минулому або на майбутньому провокує відхід від теперішнього. Саме через множинність у ментальному плані можливого сценарію реалізації смерті ми можемо говорити про креативність поняття СМЕРТЬ.



РОЗДІЛ ІІ. Семантична характеристика опозиції ЖИТТЯ/СМЕРТЬ, засвідчена у паремійному складі української мови

2.1 Лінгвістичні та екстралінгвістичні основи дослідження понять ЖИТТЯ/СМЕРТЬ

Предмети, які людина конструює з власних відчуттів, розташовані в просторі. Усе, що ми уявляємо, десь розміщено. Усе ми сприймаємо на певній відстані та певним чином орієнтованим. Тому простір є апріорною формою, якій підкоряється наш розум. Іншою апріорною формою є час. Усі наші сприйняття та дії пов'язані відношенням «до - після». Простір і час утворюють рамку для уявлення.

Абстрактні поняття ЖИТТЯ і СМЕРТЬ також пов'язані з простором і часом. Часом вимірюється життя, у просторі воно протікає. Час і простір є основною формою існування матерії. Реальність не існує поза часом і поза простором. Простір виражає порядок розташування одночасно співіснуючих об'єктів. Час є вираженням послідовності існування явищ, що змінюють одне одного [СЗФ 1991: 69].

До складників поняттєвої картини світу на вербальному рівні, безумовно, належать стереотипи, які визначають поняття ЖИТТЯ і СМЕРТЬ. О. Близнюк визначає важливий аспект дослідження вербальних маніфестацій уявлень про життя і смерть: «Смерть неминуча й універсальна, вона однаково чекає багатія й бідняка, короля й раба, людину й тварину, як кажуть, - перед смертю всі рівні. … Ставлення людини до смерті й життя певним чином відбиває специфіку її національного способу мислення» [Близнюк 2007: 42]. А отже, дослідження номінацій ЖИТТЯ і СМЕРТІ допомагає виокремити ті специфічно східнослов'янські, у тому числі й українські риси, що притаманні поняттєвій картині світу народу.

ЖИТТЯ і СМЕРТЬ є неподільним об'єктом для розгляду в мистецтві, філософських студіях, науці, релігіях, а отже, є й культурним феноменом мови, здатним корелювати в межах тематичного поля. Тобто поняття ЖИТТЯ і СМЕРТЬ маніфестовані як поняття мовні, а також культурні й ментальні. Буття й функціонування їх представлене у двох площинах: культурному наївному мисленні та мовній реалізації цього мислення. Стереотипи з інваріантними семами ЖИТТЯ/СМЕРТЬ належать до базових у системі світоглядних феноменів мовної картини світу кожного етносу. Вони - результат багаторівневої релігійно-міфологічної еволюції традиційної культури, яка безпосередньо впливає на закономірності процесів пареміотворення в мові, у тому числі й на формування парадигм у складі пареміологічного поля ЖИТТЯ/СМЕРТЬ.

Екзистенційна та міфологічна неподільність життя й смерті ґрунтується на діалектичній подвійності понять ЖИТТЯ і СМЕРТЬ, саме це є чинником появи міфологічно-культурних та соціально-релігійних тлумачень цих природних явищ. Взаємовплив таких базових структурних понять значно розширює систему складових елементів у моделюванні мовної картини світу. Саме тому ЖИТТЯ як одне з базових понять у народному світогляді має розвинену значеннєву й образну структуру. Широке коло міфологем і стереотипів, еталонів і символів, використаних на позначення самого поняття ЖИТТЯ, пов'язане насамперед з його міфологізацією. Тоді як СМЕРТЬ - матеріально-культурний феномен - є завершальним етапом земного життя й саме на межі між станом ЖИТТЯ і СМЕРТЬ (не-життя) народжуються кореляції: усвідомлення особистістю свого буття будує взаємозв'язок між цими поняттями на всіх рівнях людської діяльності й мислення.

У Тлумачному словнику української мови виділені ті значення лексеми ЖИТТЯ, що становлять предмет нашого дослідження, тобто формують ідею існування як переходу від одного стану людини до іншого: «2. Стан живого організму в стадії розвитку, зростання; 3. Період існування кого-небудь, вік; 4. Спосіб існування кого-небудь» [ТСУМ 1971: 535].

По-перше, спираючись на лексико-семантичне значення безпосередньо лексеми ЖИТТЯ, передбачаємо з'ясувати межову територію, на якій можлива кореляція між стереотипними уявленнями про життя і смерть. По-друге, відібрати з низки лексико-семантичних значень цього слова такі, що формують екзистенційні, біологічні, соціальні та сакральні стереотипи життя в межах фразеосемантичного поля ЖИТТЯ/СМЕРТЬ.

Стереотипізацію ЖИТТЯ розглядають як граничну межу, де можливо здійснити перехід: від небуття до народження (хрестини, родини), від народження до зрілості (ініціація), від зрілості до смерті (поховання). Наприклад, символ дороги, кордону в українській міфології, з одного боку, може моделювати стереотипи життя через уявлення про народження, з другого, - виражати перехід до світу предків.

Опис й аналіз стереотипів, сформованих образами, символами та міфологемами української пареміології, можна здійснити через виділення певних тематичних аспектів ЖИТТЯ:

1. Соціально-побутовий аспект. Людина представлена в системі соціально-побутових реалій, що відбиваються на якості її життя в цілому. Це семіотичні опозиції здоровий - хворий, багатий - бідний, щасливий - нещасливий.

2. Темпоральний аспект. Життя людини розглядається з позицій вікових та фізіологічних змін у часі через низку космогонічних симолів, рослинні й тваринні образи, а також семіотичні опозиції дитинство - старість, молодість - зрілість, новонароджений - старий, свій - чужий і т. п. визначають цей бік формування стереотипних уявлень.

3. Екзистенційний аспект. Структура його формується через семіотичні опозиції добрий - поганий, життя - не-життя, щасливий - нещасливий, а також міфологемою Життя, антропоморфними істотами (Долею, Бідою, Лихом, Щастям), образами дороги, зірок, сонця тощо.

Онтологічна природа стереотипних уявлень про смерть зумовлена закритістю для об'єктивного пізнання сутності цього біологічного та психологічного явища. Т. В. Гамкрелідзе зазначає: СМЕРТЬ розглядається як «визначене раніш нещастя», що спіткало людину. Саме СМЕРТЬ у такому розумінні - це і є «доля, або рок», про що можна зробити висновки завдяки семантиці загальноіндоєвропейських слів для СМЕРТІ, які віддзеркалені в окремих історичних індоєвропейських діалектах» [Гамкрелидзе 1984: 822].

Відсутність можливого пізнання не через власний досвід, а шляхом отримання об'єктивної інформації про те, що буде після смерті, веде до створення складної моделі базового для кожної людської мови поняття СМЕРТЬ. Т. Топорова зазначає: «Невичерпний інтерес дослідників до теми смерті викликаний її неосяжністю, глибиною та універсальністю, бо саме вивчення природи смерті, втіленої у внутрішній формі ключових її визначень, дає відповідь на кардинальне питання про кінець, а відповідно, і про початок, і про витоки усього сущого» [ТСУМ 1971: 340].

Дійсно, одним із базових світоглядних понять у кожній культурі є СМЕРТЬ. На мовному рівні низка стереотипних уявлень про смерть детермінує уявлення мовців про провідні, базові семіотичні світоглядні константи, впливає на формування лексичного та семантичного наповнення структурної організації мови.

У зв'язку з цим В. Ю. Апресян підкреслював, що наївне пізнання світу пояснює причини й умови потойбічного життя набагато різноманітніше, повніше й глибше, ніж це робить наукове пізнання [Апресян 2014]. Тобто структурна організація стереотипів на позначення смерті, зафіксована мовними одиницями (де архаїчні мотиви переплетені з міфологічними уявленнями, які, у свою чергу, зазнали модифікації християнством), є результатом багаторічної еволюції культурно-мовної картини світу у свідомості пересічного мовця. З цього приводу Т. Топорова пише: «Підбиваючи підсумки вивчення семантичних мотивувань смерті в давньогерманських мовах, неможливо не зачепити питання про співвідношення даних мови та міфології. Взаємодія мови й міфу в обраній сфері виявляється, з одного боку, у тому, що мовні дані відтворюють міфологічні мотиви або окремі міфологеми, і, з другого, у тому, що міф апелює до змістів, утілених у певних лексемах» [Топорова 2014: 376].

Культурно-мовна природа стереотипів на позначення поняття «смерть» виявляється в повсякденній мовній практиці, формує ментальну специфіку й конотації лінгвокультурної спільноти, і, навпаки, культурна й мовна свідомість носіїв мови керує формуванням та комунікативними умовами існування цього специфічного мовно-культурного феномену.

У Тлумачному словнику української мови слово СМЕРТЬ має такі значення: «1. Припинення життєдіяльності організму і загибель його, припинення біологічного обміну речовин в організмі або його частині; 2. Припинення існування людини, тварини, протилежне життя; кончина, скін» [ТСУМ 1971: 400-401].

Значеннєві й типологічні розбіжності між структурним та образним лексико-семантичним наповненням стереотипних моделей, що відбивають уявлення про ЖИТТЯ і СМЕРТЬ, можна пояснити різницею філософської значущості й сутності таких понять, їхнім міфологічним та магічним навантаженням. Це, насамперед, пов'язане не тільки з діалектикою одночасної абстрагованості й реальності таких стереотипів, їх кореляціями на певних мовних і знакових рівнях, але й із тим, що життя можна позбавитись і воно, у принципі, можливе для пізнання; смерть - це фатальна неминучість із повною відсутністю об'єктивної інформації про потойбічне існування. Таким чином, смерть є багатим джерелом для створення міфів, магії, обрядово-релігійних дій та філософій, а отже, і для творення стереотипів, які згодом складають пареміологію української мови.

Отже, багатогранність та глибинність розуміння понять ЖИТТЯ і СМЕРТЬ в національній мовно-культурній традиції українців свідчать про естетичну домінантність та глибоку філософську обумовленість традиційних уявлень українців про життя і смерть як певний стан людини та про зв'язок понять з просторовими й часовими уявленнями тощо.



2.2 Тематична група "ЖИТТЯ" в паремійному фонді

Досліджуваний матеріал переконує, що паремійний фонд української мови віддзеркалює показники моделі часу, проте спостерігаємо неоднорідність зображення часу при його проекції на життєпис. У ході дослідження визначено, що тематична група ЖИТТЯ репрезентована такими семантичними групами: 1) час; 2) простір. Узагалі життя сприймається в часових періодах (година, днина, день, ніч, сьогодні, завтра). ЖИТТЯ сприймається і кваліфікується за відрізками, семантично пов'язаними із сьогочасною миттю. Фіксація певної точки на лінії життя вказує тим самим на іншу точку, що знаходиться в межах поля зору як частина життя. Наприклад: Минулого не вернеш, а від завтра не втечеш [СБУВ 1998: 706].

Семантика лінії трансформується на ментальному рівні в життєвий шлях, що також складається з фрагментів (дитинство, юність, зрілість, старість). Проте в пареміях маркованими є позначення, що співвідносяться зі флангами умовної шкали ЖИТТЯ (молодість, старість), наприклад: Молодість не бачить так далеко, щоби оминула старість [УНППД 1963: 207]. Лексеми молодість і старість можна назвати віковими класифікаторами. Як бачимо, початковий, середній члени (дитинство, зрілість) шкали не представлені. Це можна пояснити, по-перше, інтерпретуванням зазначених позначень як початку й кінця, значущими в наївній картині світу, по-друге, молодість і старість є фіксованими показниками відбиття часу, втіленням плину часу на вікових змінах людини з часом: Як була я молода, то була і врода, а тепер на виду - то й в дзеркалі не найду [УНППД 1963: 208]. Характерною ознакою психологічного зору суб'єкта є незбіг цього погляду з теперішнім часом: той, хто починає життя, дивиться на те, чого ще немає, наприкінці життєвого шляху - озирається на те, що вже було.

Лексеми часових параметрів як складники паремій позначають життя з близької відстані внутрішнім зором. Лексема вік позначає життя цілісно, ретроспективно, ззовні. Це є оглядом минулих подій, підсумком: Вік прожити - не дощову годину перестояти; Живі надвоє: і до віку і до вечора; На віку, як на довгій ниві; Вижив свій вік, а ще жити хоче [ЗУПП 2004: 107]. У імпліцитному контексті наведених висловів активується ідея цілісності життя як сукупності всього пережитого, зосередження не на частині, а на цілому. Чинник «мисленнєвий погляд» встановлює, за контрастом, значну дистанцію між індивідуальним досвідом і стороннім поглядом, у результаті подія представлена позбавленою емоційної напруги.

Життя як час у просторі. паремія мова семантичний життя

Час як абстракція іноді унаочнюється в мові через іншу абстракцію - простір. За аналогією до простору, час життя вимірюється кроками, поділяється на частини, як ділянка землі. Основною, на наш погляд, тут є дія принципу «наочності»: Від життя до смерті лише один крок [УНППД 1963: 219]; Йому лиш три чверті до смерті [УНППД 1963: 220]. Відомо, що в мовній картині світу час - умістище подій, ними вимірюється життя.

Локальна проекція життя як часу в українській картині світу відображається за допомогою реалій природного обжитого простору українського етносу: Чоловік живе так, як муха: тут є, тут нема [УНППД 1963: 206]. Вислів жити як муха являє собою перетворену мовцем інформацію про реальний світ, втілене розуміння абстрактної категорії час із наданням йому оцінного значення. Такі комбінації втілених у реальність ментальних понять виконують важливі функції упорядкування у свідомості абстрактних конструкцій.

Простір являє собою місце для життя, де розгортаються важливі для людини події: акт народження, що виводить його на сцену життя, надає можливості реалізуватися; одруження, що відтворює людину при народженні потомства; смерть, яка є логічним завершенням цього шляху: Уродився, оженився та й умер [УНППД 1963: 218]. Згадані події є типовим сценарієм життя типової людини. Дія закону мовної економії, що відбиває пареміологія, представляє лише базові етапи життя людини: початок (народження), середина (одруження), кінець (смерть).

Особисті цінності, за своєю природою, є соціальними утвореннями. Залучаючи кожного до людського роду, цінності дозволяють долати тимчасовість буття, існування окремої людини. Якість життя, те, чим воно наповнене, також впливає на те, як його сприймають у часі: Життя закоротке для щастя, а задовге для терпіння; Життя закоротке для розкоші, а задовге на горе; Життя коротке, а горе довговічне [УНППД 1963: 205]. Те, що є позитивним, має тенденцію до непостійності, короткочасності. Приклади переконують, що в наївній психології українського етносу негативні емоції (терпіння, горе) домінують у часі над позитивними (у часовій площині). Життя може вимірюватися не лише прожитими роками, а семантично складнішими лексичними одиницями, що означають внутрішній стан людини. Добре минає скоріше за погане.

Серед паремій зафіксовано такі, що містять конкретні поради, як продовжити життя, збільшити норму: Де просто, там живуть років зо сто [ЗУПП 2004: 107]; Живи просто, проживеш років зо сто, а будеш лукавить, так чорт тебе задавить [УНППД 1963: 205].

За наївними архаїчними уявленнями людина має прожити вік, частину, долю, що їй призначена: Ніхто чужої ями не залежить [УНППД 1963: 221]. Той, хто перевищує норму або зменшує її, порушує встановлений лад: Він уже чужий вік живе [УНППД 1963: 204]; Хто не доживе, той долежати мусить [УНППД 1963: 205]. Якщо життєва сила не вичерпана, щось має відновити лад. Проте, люди мають неоднакову долю, вік, боротися з долею марно: Кому короткий вік, тому не поможе й лік [УНППД 1963: 204].

Отже, поняття ЖИТТЯ відображає народні уявлення про нього в часі й просторі.

2.3 Тематична група "СМЕРТЬ" в паремійному фонді

У ході дослідження виявлено, що поняття СМЕРТЬ нерозривно пов'язане з поняттям ЖИТТЯ.

Наївна картина світу відбиває матеріальний та духовний досвід етносу, носія певної мови. Суб'єктивність вербалізації СМЕРТІ українцями передається шляхом вибору природної точки відліку, напр., за спиною, за плечима; за горами; перед очима. Лінія має стійку орієнтацію на перспективу. Певна людина в певну мить сприймає цю перспективу крізь власне тіло.

В українській мовній свідомості домінує горизонтальна модель абстрактних уявлень про смерть. Показово, що ЖИТТЯ-час розгортається у візуальній площині: те, що перед очима - майбутнє; позаду, поза очима - минуле. У наївному світогляді положення у просторі має прямий зв'язок зі змінами в часі: Не шукай другому смерті, як твоя за спиною ходить [УНППД 1963: 220]; Вечеря на столі, а смерть за плечима [УНППД 1963: 219]; Гадка за горами, а смерть за плечами [УНПП 1955: 151].

Функціонування соматичних маркерів пов'язується в український мовній свідомості з простором й часом: Думка за горами, а смерть за плечами; Смерть за плечима, а голод перед очима [ЗВ 1983: 211]; Смерть старому перед очима, а молодому за плечима [УНППД 1963: 220]. Соматичний маркер за плечима описує фрагмент ситуації майбутнього, його ще не можна побачити, але цей фрагмент знаходиться у психологічному просторі мовця.

Суттєвою ознакою життя з часової точки зору є його швидкоплинність, миттєвість переходу до смерті. Смерть виштовхує людину з безперервності часу. Українська мовна свідомість класифікує життя як простір, простягнений у часі, а смерть - як мить: Жив довго, а помер скоро; Жив, жив та раптом помер; Година за годиною - та й так вік зійде [УНППД 1963: 206]. При цьому людина може пройти цей простір із різною швидкістю: Жив помалу, а помер нараз [УНППД 1963: 206]. Економне витрачання життєвого ресурсу не рятує від стрімкості смерті.

Факт неминучості кінця переоцінює страх перед смертю, блокуючи негативну інформацію. На цьому етапі захисту відбувається трансформація страху на впевненість, що те, що відбувається у світі, навіть смерть, має свій сенс: Як не мудруй, а вмерти треба; Смерті не відперти: як народився, а треба умерти [УНППД 1963: 217]; Що не родиться, не вмирає; Скільки не живи, а помирати треба; Хоч круть, хоч верть, а все найдеш у черепочку смерть; Або верть-круть, або круть-верть, а неминуча смерть [УНППД 1963: 218].

Велика кількість паремій віддзеркалює неможливість відвернення смерті, боротьба з нею як із хворобою. Таке пояснення продиктовано дією здорового глузду, практичною мудрістю: Нема в світі ліку для довгого віку; Як умреш, небоже, то ніякий лік не поможе [УНППД 1963: 215]; Є зілля на всяку слабкість, лише на смерть нема [УНППД 1963: 219]. Смерть сприймають як єдиний шлях повернення до стану існування в небутті, до-бутті. Помирання в наївній картині світу означає переміщення в просторі. Інакше кажучи, не-буття - це буття в іншому, протиставленому нашому, просторі.

Відчуження ізолює у свідомості чинники, що травмують. Для нього характерна втрата емоційного зв'язку між подіями й власними переживаннями з цього приводу з усвідомленням реальності подій. «Жартівливе» ставлення до смерті, що часто виконує роль відчуження: Коли б не помер, то довго б жив; Не буду мати часу і вмерти [УНППД 1963: 218]; Все одно: умри ти сьогодні, а я завтра; Хто умер тепер, то не вмре в четвер [УНППД 1963: 217]. «Жарти», як зазначають деякі дослідники, спрямовані на захист живих від вторгнення смерті. Вони є очищувальним і профілактичним актом.

Отже, трактування поняття СМЕРТЬ в ментальній площині метафорично розширює фрагмент ментального простору, переосмислює просторове значення. У вербалізації понятть ЖИТТЯ і СМЕРТІ суттєвим є чинник безпосереднього сприйняття часу. Час як абстракція іноді унаочнюється через іншу абстракцію - простір.

Характерною рисою виявлених просторових моделей життя й смерті, властивих українській мовній свідомості, є ієрархічність, структурність і впорядкованість простору життя і смерті. Українська мовна культура зберігає зв'язок із язичницькими віруваннями, що й відбито в мові.



РОЗДІЛ ІІІ. Символіка в структурі паремій на позначення ЖИТТЯ/СМЕРТІ

3.1 Поняття символу

Історія символу має давнє коріння. Цей термін здавна стояв в одному ряду із «знаком», «чудом», «передбаченням», «гаданням», «мірою». Досократики на перший план поставили таємний смисл символа, узагальненість, що подана здебільшого у згорнутому вигляді (Демокріт), і розуміння його як деякої неподільної єдності (Емпедокл). Діалектика Платона представила символ як субстанціальну єдність сутності і явища, які перебувають у фактичній рівновазі. Епоха античності вживає і стверджує символ як такий, хоч не пов'язує його з об'єктом, відбитом якого він може бути. І хоча понятійно символ закріпив лише Прокл, проте значення цього терміну народжувалось через Евріпіда, Ксенофонта, Демокріта, Емпедокла, Платона, Арістотеля, Плотіна.

У Великому тлумачному словнику сучасної української мови поняття символу подано так: «1. Умовне скорочення якогось предмета, поняття або явища; 2. Художній образ, який умовно відбиває яку-небудь думку, ідею, почуття і т. ін.» [ВТССУМ 1201: 1125].

Середні віки термін «символ» співвідносять з дидактичним алегоризмом Середньовічні філософи говорять про символ як основу будь-якого твору мистецтва. Найбільш значимою в цей період є символіко-алегорична притча, в якій природа співвідноситься із символом дійсності вищого порядку. Ренесанс як літературний напрям загострює інтуїтивне сприймання символу в його незамкненій багатозначності, але разом з тим не створює нової теорії «символу».

Справді наукове обґрунтування цього поняття в другій половині XIX століття великою мірою іде від Гегеля, але романтична традиція (Гете), яка визнавала в символі миттєву цілісність, продовжує жити. На початку XX століття вчені роблять поняття досить широким. З. Фрейд, наприклад, зіставляє символ із психопатологічним симптомом, а К.-Г. Юнг пояснює багатство людської символіки через стійку безсвідому фігуру.

Створювались символи для орієнтації в зовнішньому світі. процес створення символів пов'язаний із співвідношенням у мовній одиниці денотативної та фонової інформації, при цьому домінує фонова інформація. Отже, за допомогою символів відбувається формування картини світу.

Символи в пареміях отримують високу автономію від свого культурного контексту, функціонують не лише в синхронному зрізі культури, але й в її діахронічних вертикалях, у цьому випадку окремий символ виступає як ізольований текст, що вільно переміщується в хронологічному полі культури й складно корелює з її синхронними сферами. Символ потребує інтерпретації. Розкладання образу на символічні елементи дає можливість його пояснення, прочитання, експлікації.

3.2 Символи стихій у пареміях

Сприйняття смерті має чуттєво-інтуїтивну ірраціональну природу. Ніхто не може розповісти про смерть, виходячи зі свого власного досвіду.

В українських пареміях увагу акцентовано на візуальному аспекті цього явища: Легше яму копати, як у неї лягати [УНППД 1963:221]; Танцюй, Мар'яно, поки не викопалась яма [СБУВ 1998: 469]. Обидва контексти поєднані, по-перше, наявністю опозиції живі ~ мертві, по-друге, обробкою дійсності за допомогою чуттєвих каналів. Як видно з наведених прикладів, поняття СМЕРТЬ відрізняється способами актуалізації: українська мовна свідомість надає перевагу евфемістичним замінам (копати яму, лягати в яму, а не вмирати). Це вмотивовано сакральністю згаданого моменту в українському світогляді: живі виконують ритуальне дійство, ховаючи померлого.

В аналізованих пареміях визначено архетипні символи води, вогню та землі.

В антонімічній парі ЖИТТЯ/СМЕРТЬ обидва члени семантично пов'язані з водою. Нескінченний рух, плин води зверху вниз є додатковою ознакою життя. Час - життя вимірюється водою, що тече: Літа пливуть, як вода; Біжить мій вік, як вода по камінню; Пройшли роки, як гірська вода; Літа наші все минають, як дощова хмара [УНППД 1963:204].

Вода у пареміях «виконує» дві важливі функції: очищувальну й животворну. ЖИТТЯ семантично представлене в архетипі води: Прожите, як пролите, - не повернеш; Що прожите, майже пролите (життя - це рідина); Так жить, як набіжить: не так, як хочеться, а так, як можеться [УНППД 1963:206].

Метафора ЖИТТЯ - вода перетинається з іншою - ЖИТТЯ - зміна. У давнину море завжди викликало страх, жах, що було пов'язане з властивостями самого моря, яке несло небезпеку, смерть: Смерть не горе, а велике страшне море, Солдат умре в полі, а матрос у морі; Їздить морем - воювати з горем; Хто на морі не бував, той лиха не бачив [ЗУПП2004: 187]; Рибальська смерть - вода [ЗУПП2004: 47]; Водою пливши - удовою живши; У вдови - плакана доля [ЗУПП 2004: 77].

Виключна культова, ритуальна значущість вогню теж відбилася в паремійному фонді. Так, за принципом аналогії людину порівнюють зі свічкою: Догоріла свічка до полички [УНППД 1963:221].

Порівняння ЖИТТЯ - світоч реконструюється з виразу: Голова без ума, що лiхтар без свічки [ЗУПП 2004: 109]; Жиє, як без лою каганець [УНППД 1963:206]. Мотивовані асоціації, які пов'язують людину й світильник, каганець. Однак, порожній він не виконує своєї функції. У контексті марковано ідею наповненості як позитивної якості, порожності як негативу.

Архетип землі є універсальним репрезентантом смерті: Добра була голова, та слава Богу, що земля її прибрала [ЗУПП 2004: 89]; Журба та горе з ніг звалять, а біда землею привалить; Родила мама, що не приймає й яма [УНПП 1955: 169]. Земля заспокоює людину, повертає її до коріння.

Отже, вода є семіотично наповненим природним елементом, пов'язаним як з життям, так і зі смертю. Вогонь, як і вода, має очищувальну та цілющу властивість. Він пов'язується з домашнім вогнищем, сонцем, денним світлом, літом, духовним началом людини. У землі відбувалася семантична матеріалізація протиставлення початку ~ кінця, поєднання в єдиний ланцюг циклу народження ~ смерть ~ відродження.

3.3 Символи світла і темряви

Поняття СМЕРТІ репрезентує символ світла й темряви. Темрява може асоціюватися зі сном, спокоєм: Пішов у сиру землю спати [уНппД 1963: 222]; Заснув в степу він, сердега, до віку; Сон - смерті брат; Сонний, - що мертвий [зупп 2004, с. 102].

На нашу думку, ідея абсолютного кінця - смерті - відповідає позначенню ночі. Остання, у свою чергу, підлягає освідомленню через свою наповненість негативними конотаціями, тому для позначення ідеї смерті, помирання обирається дієслово зі значенням процесу, що відбувається саме вночі, наприклад: почивати). Стійка асоціація смерті як сну породжується саме символікою сну, спокою.

Український паремійний матеріал доводить, що за допомогою архетипного мотиву сну можна інтерпретувати поняття ЖИТТЯ: Що на світі прожилось, то як уві сні здалось [УНППД 1963: 206]. Спосіб опису дійсності спостерігачем, який є учасником подій, залежить від його чуттєвого простору.

Характерними ознаками сну, ночі є відсутність світла, темрява. Аналогічно пояснюється співвідношення: день (ЖИТТЯ) = світло, сонце, вогонь; ніч (СМЕРТЬ) = відсутність світла, темрява. Отже, репрезентантом ЖИТТЯ є день, СМЕРТІ - ніч.

Метафора СМЕРТЬ - сон виявляється в символіці сну. Ілюстрацією є такий приклад: Пішов у сиру землю спати. Вислів спати у сирій землі є заміщенням дієслова померти.

Отже, СМЕРТЬ у підсвідомому має деталізовані позначення з негативною конотацією відсутності світла, ЖИТТЯ - вербалізоване їхніми антонімами зі значенням світла.