Юридичні та фактичні конституції

Размещено на http://www.allbest.ru/

14

Размещено на http://www.allbest.ru/

Юридичні та фактичні конституції

План

конституція народна октройована

Вступ

1. Юридичні та фактичні конституції

2. Писані й неписані конституції

3. Народні та октройовані конституції

4. Інші типології конституцій зарубіжних країн

Висновки

Використана література

Вступ

Слово "конституція" має латинське походження (constitution що означає установлення, улаштування. Конституція -- основний закон держави, що приймається, змінюється і скасовується в особливому порядку, який визначає суспільний і державний устрій, порядок і принципи утворення представників органів влади, виборчу систему, права й обов'язки громадян. Конституція -- основа всього законодавства держави. Вона є системою правових норм, що регулюють у суспільстві найбільш важливі відносини -- правовідносини з приводу влади та відносини між індивідом і владою.

Конституція важлива й необхідна для сучасної держави насамперед тому, що саме вона є документом, який регулює найважливіші відносини в суспільстві. У ній закріплюються вихідні принципи та приписи, функції й основи організації, форми та методи діяльності держави.

Конституція в будь-якій державі -- це правовий акт вищої юридичної сили, своєрідна ознака державності, юридичний фундамент державного і громадського життя, головне джерело національної системи права. Конституція на вищому рівні регулює суспільні відносини, пов'язані з організацією влади, правами і свободами, обов'язками людини та громадянина, формами правління й державного устрою.

У науці конституційного (державного) права є кілька класифікацій конституцій зарубіжних країн. У їхній основі лежать різні підстави.

1. Юридичні та фактичні конституції

Насамперед прийнято виокремлювати конституції юридичні та фактичні.

У науці конституційного (державного) права поняття "конституція" застосовується у двох значеннях. У формальному розумінні -- це юридична конституція, тобто основний закон держави, що закріплює суспільно-економічний лад, форму правління та форму державного-устрою, а також правове становище особи. Юридична конституція є документом, який пропонує те, що має бути. Однак під час практичного застосування приписів юридичної конституції обстановка змінюється. З'являються нові установи, приймаються конституційні, органічні та звичайні закони, що суттєво змінюють і доповнюють норми юридичної конституції. Іншими словами, на практиці складається такий порядок здійснення державної влади, що може значно відрізнятися від порядку, запропонованого юридичною конституцією. Цей реальний порядок здійснення державної влади називається фактичною конституцією, або конституцією в матеріальному значенні слова. Фактична і юридична конституції можуть як збігатися, так і відрізнятися одна від одної.

У деяких країнах політична еліта прагне правити незважаючи на конституцію. Цей процес супроводжується як офіційним культом конституції, так і теоретичним обґрунтуванням необхідності та доцільності позаконституційного правління. З одного боку, конституція потрібна, тому що без неї не може обійтися жодна демократична держава. З іншого боку, конституція вступає в суперечність із діями політичної еліти. Історична колізія між законністю та доцільністю щоразу вирішується залежно від впливу політичних сил у суспільстві [1, 35].

2. Писані й неписані конституції

Найбільш стійкою виявилася найстаріша класифікація, яка була запропонована ще в минулому столітті і застосовується дотепер. Цей спосіб поділу конституцій на групи як основний критерій виокремлює спосіб об'єктивування основного закону. Залежно від того, як об'єктивно виражена воля законодавця, розрізняються дві групи конституцій: писані й неписані.

Писані конституції складено у вигляді єдиного документа, побудованого за певною системою. Як правило, писана конституція складається із преамбули, основного тексту та перехідних положень або супровідних додатків.

Першою писаною є Конституція США 1787 p., що стала результатом Війни за незалежність. Декількома роками раніше було прийнято конституції окремих штатів, складені за зразком першої з них -- Віргінської конституції 1776 p., що ґрунтувалася на "Декларації прав", прийнятій Конгресом у 1774 р. Конституція США 1787 p., що діє з низкою поправок дотепер, закріпила перехід від конфедерації до федеративної держави. Вона стала прообразом конституцій, які приймалися в наступні два століття. Після доповнення Біллем про права у 1791 р. Конституція США набула закінченої форми.

У континентальній Європі перші писані конституції з'явилися у Франції (якщо не вважати такою польську конституцію від 3 травня 1791 p., яка фактично була прийнята під впливом Декларації прав людини і громадянина 1789 р. і не набула чинності внаслідок російсько-прусської інтервенції) [1, 36]. Писані конституції можна поділити на два підвиди -- кодифіковані та некодифіковані. Кодифіковані конституції -- це єдині акти, які мають усі ознаки основного закону та містять нормативний матеріал у систематизованій формі. До такого типу належать конституції Греції 1975 p., Індії 1950 p., Росії 1993 р. Ступінь кодифікованості конституцій різний. До "розгорнутих" належать конституції, які містять детальну регламентацію питань зі сфери державного права. Більш короткі конституції, що містять лише загальні принципи регулювання, відносять до категорії "нерозгорнутих". Прикладами їх є конституції Франції 1958 р. і Японії 1947 р.

Некодифіковані конституції -- це сукупність кількох документів, які мають всі ознаки основного закону. Разом вони містять положення, що стосуються всього обсягу конституційно-правових питань, однак пропонують матеріал у несистематизованій формі. Яскравим прикладом може слугувати Конституція Держави Ізраїль, що складається з восьми основних законів, прийнятих у період з 1950 по 1980 р. Складним утворенням є Конституція Швеції. У її основі лежить конституційний акт, що називається "Форма правління", виданий у 1974 р. Цей документ включає декілька законів, як конституційних, так і звичайних, з питань, що стосуються сфери конституційного права. До Конституції Фінляндії, крім Акта про форму правління, прийнятого у 1919 p., входять Парламентський статут від 13 січня 1928 р. і Регламент роботи парламенту від 19 грудня 1927 р.

Неписані конституції становлять рідкісний виняток. Нині вони застосовуються лише у Великобританії та Новій Зеландії. Хоча говорити про неписаний характер британської конституції повною мірою навряд чи можливо. У Великобританії історично сформувалися кілька документів, які регулюють правове становище індивіда, що одержали назву "Біблія англійської Конституції" [1, 37].

Неписана конституція має той самий обсяг предметів правового регулювання, що й писана. Іншими словами, неписана конституція закріплює форму правління, форму державного устрою, структуру вищих органів державної влади, правове становище особи тощо, але її приписи зібрано не в єдиному документі, а у багатьох джерелах права. Таким чином, форма об'єктивування неписаної конституції не визначена. Розберемо це на прикладі Великобританії. У Британії короткий час (1653-1660 pp.) діяла писана конституція. Сучасна британська неписана конституція є досить складним конгломератом різноманітних джерел. Ця конституція постійно доповнюється та змінюється.

3. Народні та октройовані конституції

Теорія установчої влади знайшла відбиток у класифікації конституцій на ті, які ґрунтуються на ідеї народного суверенітету, або народні, і на октройовані. Ця класифікація пов'язана з існуванням різних способів прийняття (видання) конституції.

Народними конституціями вважаються ті, що прийняті установчими зборами, референдумом або парламентом. За первинним трактуванням теорії установчої влади способом прийняття конституції мали бути або установчі збори, або подібні до референдуму форми безпосередньої демократії. Пізніше зміст цієї теорії був коригований, у зв'язку з чим набула поширення практика прийняття конституції парламентом. Нерідко має місце поєднання двох з названих способів: відповідному референдуму може передувати розробка і схвалення конституції установчими зборами або парламентом.

Установчі збори -- це орган, сформований шляхом загальних і прямих виборів звичайно з метою попереднього схвалення або прийняття конституції, а також іноді внесення до неї змін. За умов конкретних країн установчі збори мають різні назви: власне установчі збори, конвент, конституційні збори (асамблея, конгрес), великі народні збори тощо.

Сьогодні спосіб прийняття конституції представницькими установчими зборами зазвичай характеризують як найбільш демократичний [3, 38].

Народними конституціями є також прийняті або затверджені референдумом. Застосування такого або подібних способів у XVIII--XIX ст. мало винятковий характер, що, зокрема, було пов'язано з відносною новизною інституту референдуму. Так, конституції Франції 1793 і 1795 pp. після схвалення законодавчим органом були затверджені так званими первинними зборами громадян (виборців). Однак голосування громадян на таких зборах за організаційними ознаками відрізнялося від референдуму. У XIX ст. на референдумі прийняли Конституцію Швейцарії (1874 р.) і затвердили конституції практично усіх новоутворених штатів США.

Референдум послугував способом прийняття конституції в таких європейських країнах, як Албанія, Андорра, Ірландія, Туреччина, Франція і Швейцарія.

В Іспанії, Польщі й Сербії на референдумі затверджена конституція, попередньо схвалена парламентом, а в Румунії -- попередньо схвалена установчими зборами.

Як народні класифікуються конституції, попередньо схвалені або прийняті парламентом. На етапі формулювання теорії установчої влади такий спосіб прийняття конституції розглядався як по суті неприйнятний. Однак у другій половині XIX ст. була запропонована концепція, за якою парламент, приймаючи конституцію, здійснює не законодавчу, а установчу владу.

Іншим різновидом конституцій, кваліфікованих за способом їх прийняття (видання), є октройовані, або даровані. Октройованими конституціями вважаються видані одноосібним актом монарха. У більшості випадків зміни до октройованої конституції правомочний вносити або ініціювати також тільки монарх [3, 39].

Історично актом видання октройованої конституції монарх конституював себе як главу держави, і його волевиявлення засвідчувало еволюцію форми державного правління.

Першою реальною октройованою конституцією була Конституційна хартія 1814 p., прийняттям якої завершився період так званої реставрації монархії у Франції. Сама назва цього акта була запозичена з практики правотворення феодальних часів і натякала на її відмінність від конституцій, прийняття яких передбачало волевиявлення народу. У першій половині XIX ст. Хартія вчинила значний вплив на державно-правовий розвиток деяких європейських країн. її форму і частково зміст запозичили у більшості держав, що тоді складали Германський союз.

Октройований характер мали також конституційні акти монархій, які в той самий період існували в межах сучасної Італії, включаючи Конституцію 1848 p., що відома у політичній історії як Альбертинський статут. Аналогічною за характером була Конституція Японії 1889 р. (так звана конституція Мейдзі).

Разом з тим, чинними залишаються конституції, октройовані монархом у Брунеї, Кувейті, Непалі, Саудівській Аравії, Тонго і Омані. У Брунеї і Кувейті вони були попередньо схвалені законодавчим (законодорадчим) органом. Прикметно, що відповідні конституції нерідко іменуються конституційним актом або основним законом [3, 39].

До октройованих віднесені й так звані конституції вестмінстерського зразка, які були введені актами королеви Великобританії (практично урядом) для колишніх колоніальних володінь разом з проголошенням їх незалежності. На їх основі конструювався державний лад, зовні подібний до того, що існує у самій Великобританії. Більшість таких конституцій на сьогодні кардинально змінені або замінені новими, але деякі залишаються чинними в частині країн басейнів Карибського моря і Океанії (Барбадос, Беліз, Папуа-Нова Гвінея, Тувалу, Ямайка та інші -- усього дванадцять країн).

4. Інші типології конституцій зарубіжних країн

У літературі часто трапляються й інші типології конституцій зарубіжних держав. Так, залежно від форми державного устрою виокремлюють унітарні та федеративні конституції. Залежно від характеру політичного режиму -- демократичні та реакційні. Залежно від тривалості застосування -- постійні й тимчасові. За способом зміни -- жорсткі та гнучкі.

Важливе значення має класифікація на постійні і тимчасові конституції. Переважна більшість основних законів має постійний характер, що об'єктивно випливає з призначення конституційного регулювання. Тимчасові конституції звичайно приймають (видають) в умовах перехідного періоду, коли існує невизначеність щодо перспектив державно-правового розвитку конкретних країн. Такі конституції діють без визначення строку і до набуття чинності постійним основним законом [2, 42].

Тимчасовість може засвідчувати назва конституції -- конституційний акт. У ФРН тимчасовість відображена в тому, що конституція має офіційну назву основного закону.

За умов федеративної держави у багатьох випадках існує як конституція федерації (федеральна конституція), так і конституції суб'єктів. Іноді конституції прийнято не в усіх або тільки в окремих суб'єктах федерації (Індія, Росія, Танзанія). З огляду на теорію установчої влади прийняття конституцій суб'єктів федерації виглядає певною неузгодженістю. її намагаються подолати, стверджуючи, що установча влада, яка належить народу в цілому, у федеративній державі може бути реалізована на двох відповідних рівнях.

З'ясуванню феномена конституції як основного закону держави сприяють також інші класифікації. Одна з них пов'язана з історією світового конституціоналізму, в якій можна виділити три періоди. Перший охоплює кінець XVIII - початок XX ст., а прийняті у цей період конституції видаються старими. Іноді їх характеризують як конституції першої «хвилі». Наступний період припадає на роки між світовими війнами, і відповідні конституції є новими, або конституціями другої «хвилі».

Останній період почався після Другої світової війни і триває донині. Основні закони, прийняті протягом третього періоду, вважаються новітніми і серед них треба розрізняти конституції третьої і четвертої «хвиль».

З наведеною класифікацією не узгоджуються так звані соціалістичні конституції, зокрема радянські. Сьогодні більшість таких актів має характер історико-правових джерел, хоча сам відповідний тип зберігся завдяки державам, що офіційно визначені саме як соціалістичні.

Зміст старих конституцій було зорієнтовано, насамперед, на визначення організації державного механізму та його ключових ланок. Переважна більшість із них навіть формально не діє, хоча чинними зі змінами залишаються конституції США (1787 p.), Норвегії (1814 p.), Люксембургу (1868 p.), Австралії (1900 p.) та деякі інші [2, 43].

З історією світового конституціоналізму пов'язана і класифікація конституцій на інструментальні та соціальні.

Інструментальними конституціями визначають ті, чий зміст зорієнтований, насамперед, на встановлення статусу ключових ланок державного механізму. Положення щодо статусу фізичної особи відіграють у цих конституціях фактично другорядну роль, а питання суспільного буття знаходяться взагалі поза межами здійснюваного ними регулювання. Поняття інструментальних конституцій є близьким до поняття старих конституцій (першої «хвилі» ), але вони не збігаються.

На відміну від інструментальних конституцій, змісту нових основних законів була притаманна певна соціалізація у зв'язку з тим, що їх деякі положення адресувалися суспільству. Прикметно, що в нових конституціях уперше були зафіксовані окремі соціально-економічні права.

В одних випадках у конституції проголошені соціальні та економічні орієнтири (завдання) держави або навіть задекларована необхідність проведення реформ у відповідних сферах, встановлено механізми взаємодії державних інститутів з «недержавними» складовими політичної системи суспільства. Саме такі основні закони визначаються як соціальні. В інших випадках все обмежується атрибутивним вживанням певних термінів і наданням їх текстам соціального звучання [2, 44].

Прикладами соціальних конституцій є основні закони Італії, Португалії, Іспанії і більшість із тих, що прийняті у постсоціалістичних і пострадянських країнах. Соціальний характер мають основні закони багатьох держав Латинської Америки, що офіційно іменуються політичними конституціями (Гватемала, Еквадор, Коста-Рика, Мексика, Нікарагуа, Панама, Сальвадор та Чилі). Попри традиційність цієї назви для відповідних країн, вона засвідчує саме соціальний характер конституцій.

Концептуальне значення має класифікація конституцій, зумовлена їх юридичними властивостями. За відповідними критеріями розрізняють жорсткі і гнучкі конституції. Як зазначалося, наведена класифікація відображає різні порядки ревізії (внесення змін і перегляду) конституції -- порівняно ускладнену для жорсткої і «звичайну» законодавчу, для гнучкої конституції. Положення жорсткої конституції мають найвищу юридичну силу, тобто вона є основним законом. За гнучкою конституцією така сила зазвичай не визнається.

Жорсткість конституції пов'язана з теоріями народного суверенітету та установчої влади і передусім характеризує народні конституції. Однак ця ознака фактично притаманна й октройованим основним законам. Жорстка конституція може бути як систематизованою, так і несистематизованою.

У наші дні за «звичайною» законодавчою процедурою змінюються лише несистематизовані конституції Великобританії, Нової Зеландії та Ізраїлю, які не мають властивостей основного закону. Саме вони беззастережно можуть бути визначені гнучкими конституціями.

Ознака жорсткості не тільки відображає природу конституції як основного закону, а і вважається однією з гарантій щодо її реалізації. Водночас жорсткість конституції є одним із проявів найвищої юридичної сили, яка зумовлює верховенство конституції у системі права.

Майже усі основні закони є систематизованими конституціями, тобто єдиними нормативно-правовими актами найвищої сили. Систематизовані конституції мають структуру, елементами якої вважаються преамбула, розділи (частини, глави) так званого основного тексту і перехідні положення. У процесі державно-правового розвитку країн світу виявилася тенденція до ускладнення структури основних законів, чим засвідчується розширення сфери конституційного регулювання [2, 46].

Унікальною можна вважати Конституцію Ізраїлю: в 1950 р. парламент (кнесет) на основі спеціальної резолюції передбачив «поступове формування» конституції шляхом прийняття низки відповідних законів. Сьогодні ця конституція включає більше десяти законів, звичайних за юридичною природою і силою. Частина з них іменується основним законом, але така назва позначає лише суспільну значущість відповідних актів.

Поняття несистематизованої конституції має й інше значення, яке пов'язане з поняттям конституції як основного закону. Несистематизована конституція з якостями основного закону -- це сукупність нормативно-правових актів, за кожним з яких визнається найвища сила. Кожна зі складових несистематизованої конституції зазвичай офіційно визначена як конституційний закон або як основний закон. Як правило, серед таких актів виділений той, що фактично є головною складовою несистематизованої конституції [2, 48].

З початку XIX ст. несистематизована конституція, складові якої мають найвищу юридичну силу, діє у Швеції. Сьогодні її складають три акти, головним з яких вважається Форма правління 1974 р.

Несистематизована Конституція Канади є сукупністю різних за формою нормативно-правових актів (більше двадцяти), серед яких переважна більшість прийнята парламентом Великобританії, а деякі мають згадувану форму наказів у раді.

Висновки

У науці конституційного (державного) права є кілька класифікацій конституцій зарубіжних країн. У їхній основі лежать різні підстави.

Насамперед прийнято виокремлювати конституції юридичні та фактичні.

Найбільш стійкою виявилася найстаріша класифікація, яка була запропонована ще в минулому столітті і застосовується дотепер. Цей спосіб поділу конституцій на групи як основний критерій виокремлює спосіб об'єктивування основного закону. Залежно від того, як об'єктивно виражена воля законодавця, розрізняються дві групи конституцій: писані й неписані.

Теорія установчої влади знайшла відбиток у класифікації конституцій на ті, які ґрунтуються на ідеї народного суверенітету, або народні, і на октройовані. Ця класифікація пов'язана з існуванням різних способів прийняття (видання) конституції.

Залежно від форми державного устрою виокремлюють унітарні та федеративні конституції. Залежно від характеру політичного режиму -- демократичні та реакційні. Залежно від тривалості застосування -- постійні й тимчасові. За способом зміни -- жорсткі та гнучкі.

Важливе значення має класифікація на постійні і тимчасові конституції. Переважна більшість основних законів має постійний характер, що об'єктивно випливає з призначення конституційного регулювання.

За умов федеративної держави у багатьох випадках існує як конституція федерації (федеральна конституція), так і конституції суб'єктів.

З історією світового конституціоналізму пов'язана і класифікація конституцій на інструментальні та соціальні.

Використана література

1. Конституційне (державне) право зарубіжних країн: Навч. посіб. / В.М. Бесчастний, О.В. Філонов, В.М. Субботін, СМ. Пашков; За ред. В.М. Бесчастного. -- К.: Знання, 2007. -- 467 с. -- (Серія "Вища освіта XXI століття").

2. Конституційне право зарубіжних країн навч. посіб. / М.С. Горшеньова, К.О. Закоморна, В.О. Ріяка та ін.; За заг. ред. В.О. Ріяки. - 2-е вид., допов. і перероб. - К.: Юрінком Інтер, 2007. - 544 с.

3. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн. Академічний курс: підручник / В.М. Шаповал. - К.: Юрінком Інтер, 2008. - 480 с.

Размещено на Allbest.ru