Кримінально-правова охорона порядку одержання доказів у кримінальному провадженні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ІМЕНІ В.М. КОРЕЦЬКОГО

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Кримінально-правова охорона порядку одержання доказів у кримінальному провадженні

Спеціальність 12.00.08 - кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право

Мельніченко Максим Ігорович

Науковий керівник

Загиней Зоя Аполлінаріївна

Київ 2016

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ПОРЯДКУ ОДЕРЖАННЯ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

1.1 Поняття та система злочинів проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні

1.2 Європейські стандарти у сфері порядку одержання доказів у кримінальному провадженні

1.3 Кримінально-правова охорона порядку одержання доказів у кримінальному провадженні: ретроспективний аналіз

1.4 Кримінально-правова охорона порядку одержання доказів у кримінальному провадженні за законодавством зарубіжних держав

Висновки до розділу

РОЗДІЛ 2. ОБ'ЄКТИВНІ ОЗНАКИ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ПОРЯДКУ ОДЕРЖАННЯ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

2.1 Об'єкт злочинів проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні

2.2 Предмет злочинів та потерпілий від злочинів проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні

2.3 Об'єктивна сторона складів злочинів проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні

Висновки до розділу 2

РОЗДІЛ 3. СУБ'ЄКТИВНІ ТА КВАЛІФІКУЮЧІ ОЗНАКИ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ПОРЯДКУ ОДЕРЖАННЯ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

3.1 Суб'єкт злочинів проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні

3.2 Суб'єктивна сторона складів злочинів проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні

3.3 Кваліфікуючі ознаки складів злочинів проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні

Висновки до розділу 3

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

АРК - Автономна Республіка Крим.

ВР України - Верховна Рада України.

ВС України - Верховний Суд України.

ВССРЦКС - Вищий спеціалізований Суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ.

ДБР - Державне бюро розслідувань.

ДСА України - Державна судова адміністрація України.

ЄСПЛ - Європейський суд з прав людини.

КК - Кримінальний кодекс України 2001 року (якщо в тексті дисертації не зазначено іншого).

КМ України - Кабінет Міністрів України.

Конвенція - Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (1950 р.).

КПК - Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 року.

КС України - Конституційний суд України.

МВС України - Міністерство внутрішніх справ України.

МЮ України - Міністерство юстиції України.

НАБ України - Національне антикорупційне бюро України.

ВСТУП

Актуальність теми. Правосуддя як особлива юрисдикційна діяльність уповноважених органів держави має захищати права та свободи людини і громадянина від будь-яких посягань, забезпечувати вирішення соціальних конфліктів на підставі чинних правових норм. Надзвичайно важливим у цьому аспекті є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод і законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного й неупередженого розслідування та судового розгляду, які визнаються завданнями кримінального провадження (ст. 2 КПК України). Забезпечення їх дотримання необхідне для того, щоб особа, яка вчинила кримінальне правопорушення та визнана винуватою у його вчиненні, була притягнута до кримінальної відповідальності.

Вирішення основних завдань кримінального провадження неможливе без доказування, а дотримання порядку одержання належних і допустимих доказів є запорукою прийняття законних та обґрунтованих судових рішень. Ураховуючи це, актуальним вбачається питання дослідження кримінально-правової охорони порядку одержання доказів у кримінальному провадженні, визначення основних шляхів удосконалення КК України у цій частині. Відповідний порядок відносин може бути порушений різними учасниками кримінального провадження. Так, слідчий, прокурор, співробітник оперативного підрозділу можуть бути притягнуті до відповідальності за примушування давати показання (ст. 373 КК України), порушення права на захист (ст. 374 КК України). Особи, які зобов'язані сприяти кримінальному провадженню шляхом давання показань, висновку, здійснення перекладу, можуть нести кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання, завідомо неправдивий висновок та завідомо неправильний переклад (ст. 384 КК України), а також за відмову від давання показань або відмову від виконання покладених обов'язків (ст. 385 КК України). Порядок одержання доказів у кримінальному провадженні також може бути порушений будь-якою особою, яка подає завідомо неправдиву заяву або повідомлення про вчинення злочину (ст. 383 КК України) чи перешкоджає з'явленню свідка, потерпілого, експерта, примушує їх до відмови від давання показань або висновку, до давання завідомо неправдивих показань чи висновку або підкуповує свідка, потерпілого чи експерта, а також погрожує вчинити зазначені дії з помсти за раніше надані показання або висновок (ст. 386 КК України).

Вагомий внесок у розроблення окресленої проблеми зробили такі вітчизняні та зарубіжні науковці, як: С.Р. Багіров, Е.Ф. Байсалуєва, Л.П. Брич, О.О. Вакулик, В.В. Векленко, А.В. Галахова, А.С. Горелик, І.В. Дворянсков, С.А. Денисов, С.Є. Дідик, Н.Р. Ємєєва, Ю.В. Калініченко, О.О. Кваша, О.О. Книженко, Т.Ю. Кобозєва, В.М. Колесник, В.В. Кончаковська, О.М. Костенко, Я.М. Кульберг, Є.А. Куманяєва, Л.В. Лобанова, А.Г. Мартіросян, А.А. Музика, В.О. Навроцький, М.О. Попов, Ш.С. Рашковська, В.В. Сміх, П.Л. Фріс, М.І. Хавронюк та інші дослідники.

Окремі злочини проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні розглядалися у таких дисертаційних дослідженнях, як: «Примушування давати показання: кримінально-правові та кримінологічні аспекти» (В.В. Кончаковська, 2010 рік); «Кримінально-правова характеристика примушування давати показання» (О.О. Вакулик, 2011 рік); «Кримінальна відповідальність за порушення права особи на правову допомогу» (В.В. Сміх, 2011 рік); «Кримінальна відповідальність за завідомо неправдиве показання» (М.В. Шепітько, 2011 рік); «Кримінальна відповідальність за злочини проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них» (Н.Ю. Алєксєєва, 2015 рік). Однак перелічені роботи стосувалися окремих складів злочинів проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні та здійснювалися, як правило, до набрання чинності у 2012 році КПК України.

Зважаючи на викладене, обрана тема дисертаційного дослідження актуальна і значуща з погляду як загальної доктрини кримінального права, так і застосування кримінального закону України.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано згідно з планом наукової роботи Національної академії прокуратури України в межах напряму наукових досліджень «Правові основи діяльності органів прокуратури України та їх реалізація в національному законодавстві» (номер державної реєстрації 011U004001).

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є розробка теоретичних засад кримінально-правової охорони порядку одержання доказів у кримінальному провадженні та вироблення пропозицій щодо вдосконалення правозастосовної практики. Мета дослідження конкретизується в таких задачах:

визначити поняття та систему злочинів проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні;

охарактеризувати окремі європейські стандарти у цій сфері;

проаналізувати у ретроспективній площині кримінально-правову охорону порядку одержання доказів у кримінальному провадженні;

встановити особливості кримінально-правової охорони порядку одержання доказів у кримінальному провадженні в зарубіжному кримінальному законодавстві;

охарактеризувати об'єктивні ознаки злочинів проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні;

проаналізувати суб'єктивні ознаки злочинів проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні;

охарактеризувати кваліфікуючі ознаки злочинів проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні;

надати обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення КК України в частині встановлення кримінальної відповідальності за злочини проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини у сфері забезпечення порядку одержання належних і допустимих доказів у кримінальному провадженні.

Предметом дослідження є кримінально-правова охорона порядку одержання доказів у кримінальному провадженні.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертації є сукупність методів філософського, загальнонаукового та конкретно-наукового рівнів дослідження. Із урахуванням специфіки теми, мети і задач дисертації у роботі застосовувалися зазначені далі методи відповідних рівнів. Метод спостереження - під час дослідження матеріалів правозастосовної практики, а також під час проведення анкетування (додатки Б, В, усі підрозділи). Статистичний метод - під час аналізу вироків, постановлених судами України та вміщених у Єдиному державному реєстрі судових рішень (підрозділи 2.1, 2.2, 2.3, 3.1, 3.2, 3.3). Метод ідеалізації - для визначення особливостей побудови статей Особливої частини КК України, що передбачають відповідальність за досліджувані злочини (підрозділи 2.1, 2.2, 2.3, 3.1, 3.2, 3.3). Історико-правовий метод - під час ретроспективного дослідження норм про кримінально-правову охорону порядку одержання доказів у кримінальному провадженні (підрозділ 1.3). Метод системно-структурного аналізу дав змогу показати взаємозв'язок і взаємообумовленість кримінально-правових норм, що досліджуються, з іншими кримінально-правовими поняттями та категоріями (усі підрозділи). Метод абстрагування застосовано під час надання характеристики конститутивних і кваліфікуючих ознак складів злочинів проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні (підрозділи 2.1, 2.2, 2.3, 3.1, 3.2, 3.3). Метод моделювання використано під час розроблення проекту авторських редакцій статей, що передбачають відповідальність за аналізовані злочини (додаток А). Метод індукції застосовано під час надання характеристики об'єкта злочинів проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні, а також для аналізу судової практики (підрозділи 2.1, 2.2, 2.3, 3.1, 3.2, 3.3). За допомогою методу дедукції досліджено окремі ознаки складів цих злочинів на підставі загальних уявлень про них (підрозділи 2.1, 2.2, 2.3, 3.1, 3.2, 3.3). Метод аналізу та синтезу використано для характеристики ознак складів злочинів проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні (підрозділи 2.1, 2.2, 2.3, 3.1, 3.2, 3.3). Догматичний метод сприяв з'ясуванню шляхів удосконалення досліджуваних кримінально-правових норм (усі підрозділи).

Емпіричну базу дослідження становлять: матеріали опублікованої судової практики (усього вивчено й проаналізовано практику судів України за Єдиним державним реєстром судових рішень (68 вироків); статистичні дані ДСА України; результати анкетування 230 суддів, прокурорів і науково-педагогічних працівників.

У дисертаційному дослідженні враховано положення кримінального процесуального права, загальної теорії права, філософії, логіки та деяких інших наук.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у формулюванні низки нових теоретичних положень, уточненні змісту окремих понять, що мають значення для кримінально-правової доктрини, правозастосовної практики та кримінального законодавства України. Наукова новизна дослідження відображена в основних положеннях, наведених нижче.

Уперше:

визначено, що злочин проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні - це передбачені розділом XVIII Особливої частини КК України умисні суспільно небезпечні діяння, вчинені особами, які належать до сторони обвинувачення або сторони захисту, спрямовані на порушення порядку одержання належних та допустимих доказів у кримінальному провадженні. До них віднесено злочини, передбачені у статтях 373, 374, 383, 384, 385, 386 КК України;

запропоновано визнавати потерпілим від примушування давати показання (ст. 373 КК України), а також суб'єктом завідомо неправдивого показання (ст. 384 КК України), відмови від давання показань (ст. 385 КК України), перешкоджання з'явленню, примушування до відмови давати показання (ст. 386 КК України) таких осіб, які відповідно до кримінального процесуального законодавства можуть бути допитані як свідки: осіб, які проводили негласні слідчі (розшукові) дії, осіб, які були залучені до їх проведення (ч. 2 ст. 256 КПК України), осіб, з приводу дій або контактів яких проводились такі дії (ч. 3 ст. 256 КПК України), оскільки вчинення відповідних злочинів щодо них порушує порядок одержання доказів у кримінальному провадженні;

3) запропоновано вдосконалити законодавче формулювання підкупу учасників кримінального провадження: встановити кримінальну відповідальність за підкуп свідка та потерпілого у самостійній статті Особливої частини КК України, який не є видом перешкоджання чи примушування; виключити експерта як адресата підкупу, оскільки він повинен визнаватися особою, яка здійснює професійну діяльність, пов'язану з наданням публічних послуг (ст. 368-4 КК України);

4) обґрунтовано, що штучне створення доказів (обвинувачення або захисту) не повинно визнаватися кваліфікуючою ознакою завідомо неправдивого повідомлення про вчинення злочину (ч. 2 ст. 383 КК України) та завідомо неправдивого показання (ч. 2 ст. 384 КК України), тому що на етапі подання завідомо неправдивого повідомлення про вчинення злочину фактичні дані ще не визнаються доказами, а завідомо неправдиві показання та завідомо неправдивий висновок експерта і є штучним створенням доказів. Відтак, запропоновано вилучити з ч. 2 ст. 383 та ч. 2 ст. 384 КК України кваліфікуючу ознаку «штучне створення доказів»;

удосконалено:

5) визначення моменту закінчення злочинів, передбачених у статтях 383 та 383 КК України: прийняття заяви або повідомлення про вчинення кримінального правопорушення уповноваженим органом або службовою особою (ст. 383 КК України); надання суб'єктом допиту відомостей в усній або письмовій формі та їх фіксування у протоколі (завідомо неправдиве показання на стадії досудового розслідування), завершення допиту особи (завідомо неправдиве показання на стадії судового розгляду), складання, підписання та надання висновку (завідомо неправдивий висновок), посвідчення перекладачем правильності свого перекладу у протоколі (завідомо неправильний переклад) (ст. 384 КК України);

6) тлумачення інших тяжких наслідків (ч. 2 ст. 374 КК України), які є продовженням відкритого переліку, що розпочинається таким конкретизованим наслідком, як засудження невинної у вчиненні кримінального правопорушення особи. Тому інші тяжкі наслідки можуть бути заподіяні винятково у межах кримінального провадження і стосуватися прийняття незаконних та необґрунтованих процесуальних рішень стосовно особи, якій не було забезпечено право на захист, а будь-яка фізична шкода і шкода майнового характеру не можуть охоплюватися цим суспільно небезпечним наслідком;

7) точку зору про те, що, враховуючи підвищений ступінь суспільної небезпеки корупційних злочинів, у разі вчинення яких до особи не можуть застосовуватися окремі види звільнення від кримінальної відповідальності (зокрема, у зв'язку з: дійовим каяттям; примиренням винного із потерпілим), звільнення від покарання та його відбування (наприклад, від відбування покарання з випробуванням, умовно-дострокове звільнення від відбування покарання) тощо, обвинувачення особи у вчиненні корупційного злочину доцільно визнавати кваліфікуючою ознакою окремих злочинів проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні (статті 384, 385 КК України);

набуло подальшого розвитку:

8) пропозиція про необхідність встановлення кримінальної відповідальності за підроблення доказів (речових доказів і документів) у кримінальному провадженні з урахуванням досвіду окремих зарубіжних країн (зокрема, Іспанії, Азербайджанської Республіки, Республіки Білорусь, Грузії), а також підстав та принципів криміналізації. Запропоновано авторську редакцію ст. 384-1 КК України «Підроблення доказів»;

9) пропозиція про необхідність визнання суб'єктами злочинів проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні: слідчого суддю - за порушення права на захист (ст. 374 КК України), експерта, осіб, які можуть бути допитані як свідки, представника потерпілого, законного представника потерпілого - за завідомо неправдиві показання (ст. 384 КК України);

10) наукова позиція, відповідно до якої примушування може полягати у впливі на свідомість особи, за якого її воля не подавляється, є психічним насильством, яке може поєднуватися як з погрозами, так і з фізичним насильством, вчиняється з конкретною метою (домогтися від потерпілого виконання особою, яку примушують, суспільно небезпечного діяння), характеризується цілеспрямованістю дій винуватого, що поєднуються з протиправною вимогою, яка повинна бути імперативною, наполегливою та категоричною, особа, яку примушують, має вибір лише із двох варіантів поведінки: виконати те, що від неї вимагають, або бути підданою тому, чим їй погрожують;

11) правила кваліфікації у випадку порушення права на захист (ст. 374 КК України), вчинене слідчим, прокурором, та наступне засудження у неправосудному вироку особи, завідомо невинуватої у вчиненні кримінального правопорушення (ч. 2 ст. 375 КК України). Тяжкі наслідки мають інкримінуватися судді, який постановив завідомо неправосудний вирок (причина), а не слідчому чи прокурору, які порушили право на захист (умова).

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що сформульовані в дисертаційному дослідженні висновки та рекомендації можуть бути використані у:

- науково-дослідницькій діяльності як основа для подальшого вивчення кримінально-правової охорони порядку одержання доказів у кримінальному провадженні (акт про впровадження результатів дисертаційного дослідження у наукову діяльність Національної академії прокуратури України від 25 березня 2015 року);

- правотворчій діяльності для подальшого вдосконалення кримінального законодавства, що передбачає відповідальність за злочини проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні;

- правозастосовній діяльності під час кримінально-правової кваліфікації злочинів проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні (акт впровадження результатів дисертаційного дослідження у діяльність Генеральної прокуратури України від 6 жовтня 2015 року);

- у навчальному процесі під час підготовки розділів «Злочини проти правосуддя» підручників і навчальних посібників, викладання навчальної дисципліни «Кримінальне право» на юридичних факультетах вищих навчальних закладів України (акт про впровадження результатів дисертаційного дослідження у навчальний процес Національної академії прокуратури України від 25 березня 2015 року).

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації, теоретичні висновки і практичні рекомендації доповідалися на: круглому столі «Актуальні питання кодифікації законодавства України» (м. Київ, 4 червня 2013 року); V Міжвузівській науково-практичній конференції студентів, курсантів, аспірантів та молодих учених «Протидія злочинності: теорія та практика» (м. Київ, 18 жовтня 2013 року); VІ Міжвузівській науково-практичній конференції студентів, курсантів, аспірантів та молодих учених «Протидія злочинності: теорія та практика» (м. Київ, 16 травня 2014 року); Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні сучасні проблеми кримінального права та кримінології у світлі реформування кримінальної юстиції» (м. Харків, 23 травня 2014 року); Міжнародній науково-практичній конференції «Правова політика в Україні» (м. Київ, 24 жовтня 2014 року); Інтернет-конференції «Сучасні проблеми реформування кримінальної юстиції в Україні» (м. Київ, 28 листопада 2014 року).

Публікації. Основні положення і висновки, сформульовані в дисертації, автором опубліковано в п'яти статтях у наукових виданнях, з яких чотири входять до переліку наукових фахових видань України, одна ? до фахових видань Азербайджанської Республіки, та висвітлено у шести тезах наукових повідомлень.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ПОРЯДКУ ОДЕРЖАННЯ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

1.1 Поняття та система злочинів проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні

Визначення поняття будь-яких видів злочинів займає проміжне місце поміж загальною дефініцією поняття «злочин» (ст. 11 КК) та визначеннями понять конкретних злочинів. З одного боку, така дефініція має містити ознаки загального поняття злочину, передбаченого у ст. 11 КК, а з іншого - становити узагальнення ознак окремих злочинів, сукупність яких утворює певний вид злочинів. Згідно з ч. 1 ст. 11 КК злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

Отже, протиправність як ознака злочину - це «як формальна ознака злочину означає обов'язкову передбаченість його в кримінальному законі» [108, с. 76]. Визначаючи поняття «злочини проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні», доцільно, насамперед, зазначити, в яких статтях Особливої частини КК встановлено відповідальність за них. Для цього потрібно проаналізувати точки зору науковців, які класифікують злочини проти правосуддя, будуючи їх систему. Категорія «система» має універсальний характер та використовується у різних галузях знань. Система як поняття прийшло до нас з античності та означає внутрішньо впорядковану структуру елементів, яка становить цілісність, сукупність організаційних засад, норм та правил, обов'язкових для певної галузі [280]. Як зазначається в одному з філософських словників, семантичне поле поняття «система» включає терміни «зв'язок», «елемент», «ціле», «єдність» та «структура» [288]. Системний підхід у сфері пізнання оформився як самостійний метод наукового дослідження, який використовується для вивчення і кримінально-правових явищ, а також у процесі нормотворчості (зокрема, під час розміщення статей у межах Розділу Особливої частини КК). Класифікація злочинів проти правосуддя здійснювалася науковцями з урахуванням різних критеріїв. У науці прийнято виділяти природню та штучну класифікації залежно від ознаки, яка була взята за основу розмежування предметів та явищ [74, с. 16]. У кожної з них є як позитивні, так і негативні моменти. На думку А.В. Наумова в основу штучної класифікації покладений довільно взятий критерій, який має значення з практичної точки зору для дослідження, що здійснюється у тій чи іншій роботі [174, с. 16-17].

Система Особливої частини КК побудована з урахуванням об'єкта злочину, а тому окремі дослідники класифікують злочини проти правосуддя з урахуванням безпосереднього (видового) об'єкта злочину (природня класифікація). Іншим критерієм, який зазвичай береться за основу під час систематизації злочинів проти правосуддя, є суб'єкт їх вчинення (штучна класифікація).

Так, з урахуванням безпосереднього об'єкта злочину автори навчального посібника «Злочини проти правосуддя» виділяють такі види цих злочинів: злочини, які посягають на конституційні принципи діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду (ст.ст. 371, 372, 374-376-1, 397 КК); злочини, які посягають на життя, здоров'я, особисту безпеку, власність суддів, народних засідателів, присяжних та інших учасників судочинства (ст.ст 377-379, 398-400 КК); злочини, які посягають на відносини, що забезпечують одержання достовірних доказів та істотних висновків у справі (ст.ст 373, 383-386 КК); злочини, які посягають на відносини, що забезпечують своєчасне розкриття та присікання злочинних посягань (ст.ст 380, 381, 387, 395, 396 КК); злочини, які посягають на відносини, що забезпечують належне виконання рішень, вироків, ухвал, постанов суду і призначеного ним покарання (статті 382, 388-394 КК) [77, с. 8-10]. Аналогічна класифікація запропонована С.С. Мірошниченком [165, с. 237-246]. З точки зору С.А. Денисова, злочини проти правосуддя доцільно класифікувати на: насильницькі злочини проти правосуддя; службові злочини проти правосуддя; злочини проти встановленого порядку розслідування злочинів [59, с. 17, 129-131]. Л.В. Іногамова-Хегай виокремлює такі види злочинів проти правосуддя: злочини, які посягають на відносини, що забезпечують нормальне здійснення правосуддя; злочини, які посягають на відносини, які забезпечують нормальну діяльність органів прокуратури і досудового розслідування по здійсненню функції кримінального переслідування; посягання на відносини, які забезпечують нормальну діяльність органів по виконанню судового акта; посягання на відносини, які забезпечують нормальну діяльність всіх органів по здійсненню правосуддя (загальні злочини проти правосуддя) або органів суду по здійсненню правосуддя, а також органів прокуратури, досудового розслідування по здійсненню кримінального переслідування, або органів прокуратури, досудового розслідування по здійсненню кримінального переслідування, а також органів, які виконують судові акти [200, с. 31-32]). В.О. Навроцький з урахуванням механізму заподіяння шкоди правосуддю та класифікації об'єкта посягання виділяє: злочини, які вчиняють судді та посадові особи правоохоронних органів; протиправний вплив на учасників правосуддя; невиконання та протидія виконанню рішень органів правосуддя; перешкоджання діяльності органів правосуддя [171, с. 527, 532]) тощо. С.О. Книженко, пропонуючи криміналістичну класифікацію злочинів проти правосуддя, виокремлює: злочини, що вчиняються шляхом насильства, знищення (пошкодження) майна осіб, діяльність яких пов'язана зі здійсненням правосуддя (ст.ст. 377-379, 398-400 КК); злочини, що вчиняються суддями, службовими особами правоохоронних органів та іншими спеціально уповноваженими особами шляхом порушення порядку здійснення або забезпечення правосуддя (ст.ст. 371-375, 380, 381 КК); злочини, що вчиняються засудженими або особами, взятими під варту шляхом порушення порядку відбування покарання або попереднього ув'язнення (ст.ст. 389-395 КК); злочини, що вчиняються службовими або іншими особами, шляхом незаконного втручання в діяльність судових органів або протиправним впливом на учасників судочинства (ст.ст. 376, 376-1, 386, 397 КК); злочини, що вчиняються свідками, потерпілими або іншими особами шляхом перешкоджання встановленню істини у справі (ст.ст. 383-385, 387, 396 КК); злочини, що вчиняються службовими або іншими особами шляхом невиконання рішень суду (ст.ст. 382, 388 КК) [90, с. 237-246].

Як було зазначено вище, злочини проти правосуддя класифікуються у теорії кримінального права з урахуванням суб'єкта злочину (штучна класифікація). При цьому пропонуються доволі прості доктринальні класифікації злочинів проти правосуддя. Зокрема, Ш.С. Рашковська виділяє: злочини, які вчиняються службовими особами правоохоронних органів; злочини проти правосуддя, що вчиняються іншими особами [215, с. 16]. Я.М. Кульберг вважає, що злочини проти правосуддя можуть бути поділені на два види: ті, що вчиняються службовими особами; злочини, що вчиняються окремими особами [128, с. 17]. Класифікація злочинів проти правосуддя за цим критерієм має місце і у працях інших дослідників [224, с. 46; 235, с. 11].

Більшість вчених-криміналістів пропонує багаторівневі класифікації злочинів проти правосуддя з урахуванням суб'єкта злочину. Зокрема, Л.В. Лобанова виокремлює: злочини проти правосуддя, які вчиняються спеціальним суб'єктом; злочини проти правосуддя, що вчиняються особами, наділеними лише обов'язковими ознаками для будь-якого суб'єкта злочину. При цьому першу групу цей науковець поділяє ще й з урахуванням тих особливих якостей, якими наділені їх виконавці. Такими якостями є: наявність службових або посадових обов'язків; наявність процесуальних та постпроцесуальних прав та обов'язків, які не пов'язані або не обов'язково пов'язані зі здійсненням правосуддя тощо [142, с. 26]. Такі багаторівневі класифікації злочинів проти правосуддя зустрічаються і у наукових працях інших дослідників [10, с. 52-53; 68, с. 32].

Класифікація злочинів проти правосуддя як з урахуванням безпосереднього об'єкта, так і з урахуванням суб'єкта злочину має як своїх прихильників, так і противників. Так, М.А. Гараніна, вважає, що система злочинів проти правосуддя, побудована за безпосереднім об'єктом, є складною та незручною для практичного застосування [46, с. 22]. Однак науковці у більшості критикують класифікацію злочинів проти правосуддя за ознакою суб'єкта злочину. Так, А.І. Друзін зазначаэ, що класифікація злочинів за спеціальним суб'єктом помилкова методологічно, оскільки за основу береться не первинна, а вторинна ознака. На думку цих науковців, спеціальний суб'єкт сам по собі породжується специфічним за змістом об'єктом злочину. Крім того, порушується логічний принцип поділу на частини: спочатку з усього загалу виділяється родовий та видовий об'єкти, а подальший поділ системи здійснюється за суб'єктом [64, с. 51]. А.Ф. Федоров наводить такі аргументи, що на його думку свідчать про хибність класифікації злочинів проти правосуддя за суб'єктом: по-перше, у цьому випадку ігнорується принцип систематизації норм Особливої частин КК, який передбачає об'єднання у межах однієї структурної частини за ознакою спільності їх видового об'єкта; по-друге, ігнорується прийнята у вітчизняному кримінальному праві класифікація злочинів, які посягають на один видовий об'єкт, але які мають різні безпосередні об'єкти, за безпосереднім об'єктом злочину; по-третє, суб'єкти злочинів проти правосуддя мають різний статус, їх неможливо об'єднати в однорідні групи (зазначимо, що ця точка зору базується на кримінальному законодавстві РФ. Що стосується КК, то «видовий об'єкт» використовується у розумінні «родовий об'єкт») [282, с. 53-54].

Підтримуємо висловлені критичні аргументи та вважаємо, що вагоме значення як для теорії, так і для практики кримінального права має класифікація злочинів проти правосуддя з урахуванням безпосереднього (видового) об'єкта. При цьому важливо не лише запропонувати той або інший класифікаційний критерій поділу злочинів проти правосуддя, а й пам'ятати, що при побудові відповідної системи злочини мають бути пов'язані один з одним, перетворювати хаотичний набір злочинів в єдине ціле, де кожен елемент системи пов'язаний з усіма іншими елементами і його властивості не можуть визначатися без урахування існуючого зв'язку.

Як було зазначено вище, окремі науковці серед злочинів проти правосуддя залежно від видового об'єкта виділяють ті, що посягають на відносини, що забезпечують одержання достовірних доказів та істинних висновків у справі [77, с. 67], злочини проти процесуального порядку одержання доказів [258, с. 709], злочини, які посягають на суспільні відносини, що забезпечують формування доказів або іншої інформації, що має оціночний характер, під час здійснення правосуддя (статті 371, 372, 373, 383, 384, 385, 386, 387, 396 КК) [301, с. 131]. Не можемо повністю погодитися з цими назвами. Перша з них - «Злочини, які посягають на відносини, що забезпечують одержання достовірних доказів та істинних висновків у справі» є громіздкою. Адже істинність висновків, на нашу думку, охоплюється порядком одержання доказів, оскільки висновки, про які йдеться (очевидно маються на увазі висновки експерта) відповідно до ч. 2 ст. 84 КПК є процесуальними джерелами доказів. Друга запропонована назва - «Злочини проти процесуального порядку одержання доказів», на нашу думку, звужує коло злочинів, які можуть нею охоплюватися. Зокрема, порядок одержання такого доказу, як показання, не обмежується лише відповідними процесуальними вимогами, тобто процесуальним порядком. У кримінальному процесі та криміналістиці виділяється тактика допиту як сукупність прийомів практичного його проведення. Тактичні прийоми, не закріплені у законі, слідчий використовує за своїм розсудом, виходячи з конкретної слідчої ситуації та обставин кримінального провадження. Вони не мають для нього обов'язкового значення та не призводять до процесуальних наслідків [194, с. 56]. Тобто, тактичні прийоми допиту процесуально не передбачені. Вони лише повинні відповідати загальним вимогам щодо допустимості будь-яких тактичних прийомів проведення слідчих дій. Вказівка у назві цієї групи злочинів на процесуальний порядок одержання доказів може призвести до неправильного висновку про те, що вчинити їх може лише особа, яка забезпечує такий порядок - слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суддя.

Вважаємо, що відповідну групу злочинів проти правосуддя доцільно назвати так: «злочини проти порядку одержання доказів та висновків». До них належать: примушування давати показання (ст. 373 КК), завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383 КК), завідомо неправдиве показання (ст. 384 КК), відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов'язків (ст. 385 КК) та перешкоджання з'явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку (ст. 386 КК).

У цій групі злочинів можна виокремити: а) злочини проти порядку одержання доказів та висновків у різних видах судочинства (кримінальному, цивільному, господарському, адміністративному, про адміністративні правопорушення); б) злочини проти порядку одержання висновків у виконавчому провадженні; в) злочини порядку одержання злочинів і висновків під час проведення розслідування тимчасовою слідчою комісією ВР України. З-поміж них особливе місце посідають ті, що порушують порядок одержання доказів у кримінальному провадженні. Адже цей порядок стосується найбільш небезпечних правопорушень - кримінальних (злочинів та кримінальних проступків). А тому серед злочинів проти порядку одержання доказів та висновків будемо виокремлювати злочини проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні, яким є досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв'язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (п. 10 ч. 1 ст. 3 КПК). У свою чергу досудове розслідування охоплює дізнання (форму досудового розслідування, в якій здійснюється розслідування кримінальних проступків) та досудове слідство (форму досудового розслідування, в якій здійснюється розслідування злочинів) (п.п. 4, 6 ч. 1 ст. 3 КПК).

Показання, тобто відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження (ч. 2 ст. 95 КПК) належать до найбільш поширених процесуальних джерел доказів. КПК передбачив, що єдиним способом одержання показань є допит, процесуальний порядок проведення якого регламентується залежно від стадії кримінального провадження: на досудовому розслідуванні - ст.ст. 223-228, 232 Глави 20 Розділу ІІІ КПК; під час судового розгляду (судового провадження у суді першої інстанції) - статтями 351-354, 356 Глави 28 Розділу IV КПК.

Як було зазначено вище, порядок одержання доказів може порушуватися не лише особами, які покликані його забезпечувати відповідно до вимог КПК, а й іншими учасниками кримінального провадження, які зобов'язані дотримуватися відповідних законодавчих процедур одержання доказів та залучені до проведення слідчих (розшукових) дій у порядку, передбаченому КПК. Відповідна інтерпретація базується і на семантичному значенні слова «одержувати», яке входить у назву цієї групи злочинів: «1) брати, приймати те, що надсилається, надається, вручається; 2) здобувати, діставати що-небудь певними зусиллями, якимись діями» [234]. Тобто, давання та одержання чогось є взаємопов'язаними діями. Тому порядок одержання доказів порушується і іншими учасниками кримінального провадження, які надають або сприяють наданню доказів. Такими особами є свідок, потерпілий, експерт та перекладач. Свідок зобов'язаний давати правдиві показання під час досудового розслідування та судового розгляду (п. 2 ч. 2 ст. 66 КПК). У випадку невиконання цього обов'язку він притягається до кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве показання під час провадження досудового розслідування або у суді (ст. 384 КК). Окрім того, свідок може підлягати кримінальній відповідальності за відмову від давання показань у суді або під час провадження досудового розслідування (ст. 385 КК).

Потерпілий перед початком допиту попереджається про кримінальну відповідальність за давання завідомо неправдивих показань (ч. 3 ст. 224 КПК). Хоча серед обов'язків потерпілого (ст. 57 КПК) не знаходимо обов'язку давати правдиві показання. Вважаємо це недоліком законодавчої регламентації правового статусу потерпілого у кримінальному провадженні, що потребує коригування у процесі вдосконалення КПК. Потерпілий притягається до кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве показання під час провадження досудового розслідування або у суді (ст. 384 КК).

Висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень та зроблені за їх результатами висновки, обґрунтовані відповіді на запитання, поставлені особою, яка залучила експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення експертизи (ч. 1 ст. 101 КПК). Як і показання, висновок експерта є процесуальним джерелом доказів у кримінальному провадженні. Цей доказ включає такі компоненти: спеціальний - необхідність застосування спеціальних знань у формі дослідження; правовий - наявність процесуальної форми призначення та проведення експертизи; цільовий - отримання нових даних у провадженні у формі висновку експерта [55, с. 255]. У ч. 2 п. 5 ст. 69 КПК передбачається, що експерт зобов'язаний прибути до слідчого, прокурора, суду і дати відповіді на запитання під час допиту. У ст. 70 КПК закріплено, що експерт несе відповідальність, встановлену законом, за завідомо неправдивий висновок та відмову без поважних причин від виконання покладених обов'язків у суді. Кримінальна відповідальність передбачена за завідомо неправдивий висновок експерта під час провадження досудового розслідування або в суді (ст. 384 КК) та за відмову експерта без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків у суді або під час провадження досудового розслідування (ст. 385 КК).

Перекладач, хоча і не є безпосереднім учасником одержання доказів, сприяє цьому, оскільки він залучається сторонами кримінального провадження або слідчим суддею чи судом у разі необхідності перекладу пояснень, показань або документів (ч. 1 ст. 68 КПК). Одним з обов'язків перекладача є здійснювати повний і правильний переклад (п. 3 ч. 3 ст. 68 КПК). За завідомо неправильний переклад, зроблений перекладачем під час провадження досудового розслідування або в суді настає кримінальна відповідальність за ст. 384 КК. У ч. 5 ст. 68 КПК передбачено, що перекладач за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків несе відповідальність, встановлену законом. У цьому випадку настає кримінальна відповідальність за ст. 385 КК.

Порядок одержання доказів у кримінальному провадженні також порушується і тими особами, які перешкоджають з'явленню свідка, потерпілого, експерта до суду, органів досудового розслідування, примушують їх до відмови від давання показань чи висновку, а також до давання завідомо неправдивих показань чи висновку шляхом погрози вбивством, насильством, знищенням майна цих осіб чи їх близьких родичів або розголошення відомостей, що їх ганьблять, або підкупляють свідка, потерпілого чи експерта з тією самою метою, а також погрожують вчинити зазначені дії з помсти за раніше дані показання чи висновок. За такі діяння передбачається відповідальність у ст. 386 КК.

До злочинів, що порушують порядок одержання доказів у кримінальному провадженні, на нашу думку, потрібно відносити й посягання, передбачене у ст. 383 КК «Завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину». Адже його суспільна небезпека полягає у тому, що цей злочин ускладнює одержання доказів у майбутньому, під час безпосереднього здійснення кримінального провадження. Таке повідомлення є передумовою початку досудового розслідування. Подання повідомлення або заяви про вчинений злочин передує внесенню відомостей до ЄРДР, тобто початку досудового розслідування (ст. 214 КПК). Тому й завідомо неправдиве повідомлення про вчинений злочин, на нашу думку, порушує порядок одержання доказів у кримінальному провадженні та належить до групи злочинів, яка є предметом нашого дисертаційного дослідження.

Як буде зазначено у підрозділі 1.2 цієї праці, ЄСПЛ вважає, що порядок одержання доказів у кримінальному провадженні буде порушений у випадку, якщо вони одержуються без участі захисника. Аналогічного висновку можна дійти і з аналізу окремих норм КПК. Так, згідно з ч. 1 ст. 87 цього Кодексу недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана ВР України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Серед випадків істотних порушень прав людини і основоположних свобод кримінальний процесуальний закон зобов'язує враховувати суд порушення права особи на захист (п. 3 ч. 2 ст. 87 КПК). Тому, на нашу думку, до злочинів проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні слід відносити й злочин, передбачений у ст. 374 КК.

Отже, ураховуючи ознаку протиправності, злочинами проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні є ті, що передбачені ст.ст. 373, 374, 383-386 КК.

Суспільна небезпечність злочинів, що розглядаються очевидна, оскільки відповідні діяння заподіюють істотну шкоду, насамперед державі, яка проявляється у перешкоджанні здійсненню правосуддю, а також у спричиненні відповідних наслідків здоров'ю потерпілого, іншим його правам. Адже, як було зазначено вище, злочини посягають на порядок одержання доказів щодо вчинення найбільш небезпечних правопорушень - кримінальних. Характеризуючи суспільну небезпеку, необхідно у визначенні злочинів проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні обов'язково вказати, на їх основний безпосередній об'єкт. У підрозділі 2.1 він визначатиметься як порядок одержання належних та допустимих доказів у кримінальному провадженні.

Злочини проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні можуть бути вчинені як шляхом дії (наприклад, примушування, перешкоджання, підкуп, завідомо неправдиве показання, завідомо неправдивий висновок, завідомо неправдивий переклад - ст.ст. 373, 384, 386 КК), так і шляхом бездіяльності (зокрема, відмова свідка від давання показань, відмова експерта чи перекладача від виконання покладених обов'язків - ст. 385 КК).

Обов'язковою ознакою будь-якого злочину є винність. «У цій ознаці відображається найважливіший принцип кримінального права - суб'єктивного ставлення, тобто відповідальності тільки за наявності вини, що випливає із ст. 62 Конституції України» [113, с. 75]. Злочини проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні характеризуються тим, що вчиняються лише з прямим умислом. Такий висновок можна зробити зі специфіки формулювання об'єктивної сторони складів злочинів, які сконструйовані законодавцем як формальні (ст.ст. 373, 383-386 КК) або у зв'язку з використанням у диспозиціях статей слова «завідомо» (ст. 383 КК).

У визначенні поняття «злочини проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні» також доцільно вказати на їх суб'єктів, які виокремлювалися під час характеристики протиправності цих злочинів. Однак у доктринальній дефініції зайвим буде перераховувати всіх осіб, які можуть вчинити злочини проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні. Тим більше, що у наступних підрозділах цієї праці будуть пропонуватися зміни до кола тих осіб, які можуть вчинити ці злочини. З урахуванням того, що у КПК міститься поняття сторін кримінального провадження (п. 19 ч. 1 ст. 3), а у §2 та §3 Глави 3 регламентується їх правовий статус, то й у визначенні поняття «злочини проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні» доцільно вказати, що вони вчиняються окремими особами, які належать до сторони обвинувачення або сторони захисту.

З урахуванням викладеного вище вважаємо, що злочини порядку одержання доказів у кримінальному провадженні - це передбачені Розділом XVIII Особливої частини КК умисні суспільно небезпечні діяння, вчинені особами, які належать до сторони обвинувачення або сторони захисту, спрямовані на порушення порядку одержання належних та допустимих доказів у кримінальному провадженні. Вони становлять самостійний вид злочинів проти правосуддя, які посягають на спільний порядок суспільних відносин, а також мають ряд спільних обєктивних та субєктивних ознак, які будуть розглянуті у наступних розділах цієї праці.

1.2 Європейські стандарти у сфері порядку одержання доказів у кримінальному провадженні

Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» Конвенція та практики ЄСПЛ вважаються в Україні джерелом права. Як зазначено у щорічному звіті про результати діяльності Уповноваженого у справах ЄСПЛ у 2014 році, станом на 30 листопада 2014 року у ЄСПЛ перебувало загалом 71600 справ (станом на 31 грудня 2013 року 102 705 справ), з них 13600 справ - проти України, що складає 13,3% від загальної кількості справ. Станом на 30 листопада 2014 року Україна займала перше місце за кількістю справ, які перебувають на розгляді ЄСПЛ [304].

Аналіз практики ЄСПЛ показує, що в ній мають місце загальні принципи, якими керується ЄСПЛ за розгляду скарг щодо порушення порядку одержання доказів у кримінальному провадженні. У першу чергу ЄСПЛ використовує метод «оцінки справедливості процесу в цілому» (fairness of the proceedings taken as a whole), згідно з яким не підлягає дослідженню окремо взята слідча дія у відриві від інших стадій кримінального провадження. Адже будь-який дефект може бути виправлений на наступних стадіях. Практично в кожному рішенні ЄСПЛ, що стосується порядку одержання доказів зазначається, що ст. 6, хоча й гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона не визначає як таких правил допустимості доказів, що регулюється, насамперед, національним правом. Оцінюючи недопустимість доказів, ЄСПЛ використовує певну методологічну основу. По-перше, він може брати до уваги саме джерело доказів, те, як він був одержаний («статичний» погляд на проблему доказів). До числа доказів, які підлягають безумовному виключенню належать ті, що одержані шляхом катувань, тобто якщо вони були одержані з порушенням ст. 3 Конвенції. По-друге, ЄСПЛ, як правило, досліджує процедуру дослідження та перевірки доказів («динамічний» аспект). За його допомогою ЄСПЛ аналізує докази, одержані з порушенням ст. 6 Конвенції, зокрема, порушення презумпції невинуватості, права не свідчити проти себе та своїх близьких, права на допомогу адвоката [240, с. 239-240].

Традиційно ЄСПЛ не диктує державам те, як необхідно одержувати докази у кримінальному провадженні. Однак в окремих рішеннях закріплено такі європейські стандарти у відповідній сфері.

Право обвинуваченого не свідчити проти себе. Воно не закріплено у Конвенції, на відміну від Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, у § 3 (g) ст. 14 якого закріплено, що обвинувачений не може бути «приневоленим до давання свідчень проти самого себе чи до визнання себе винним» [164]. У справі «Allan v. the United Kingdom» (постанова від 5 листопада 2002 року) відзначено, що право не свідчити проти себе міститься і в Конвенції. Так, у цьому рішенні передбачено, що це право (яке ще іменується правом на мовчання) є визнаним міжнародним стандартом, базовим для справедливого процесу [1]. У практиці ЄСПЛ зустрічається декілька типових ситуацій, коли можна говорити про порушення права не свідчити проти себе. По-перше, це різноманітні правові та фактичні презумпції, що існують у кожній національній правовій системі і що перекладають тією чи іншою мірою тягар доказування на обвинуваченого. По-друге, право не свідчити проти себе може бути порушено у випадках, коли показання отримані від підозрюваного шляхом примушування, обману тощо («Григор'єв проти України», «Нечипорук і Йонкало проти України»). По-третє, це справи, що стосуються обов'язку потенційного обвинуваченого співпрацювати з правоохоронними органами і розкрити їм інформацію, яка в подальшому може стати основою для його звинувачення в скоєнні злочину [240, с. 272-273].

У рішенні ЄСПЛ «Saunders v. the United Kingdom» (постанова від 17 грудня 1996 року) передбачено, що право на мовчання не порушує примусове вилучення зразків для порівняльного дослідження. Зокрема, Суд визначив, що правило, яке дозволяє не свідчити проти самого себе, не стосується існуючих матеріалів, які можуть бути одержані від обвинуваченого проти його волі (наприклад, документи, отримані з санкції суду, зразки повітря, що видихається, крові, сечі, тканин для проведення аналізу ДНК) [240, с. 272-273].

Недопустимість доказів, одержаних в результаті катування, з порушенням фізичної недоторканності або з використанням іншого серйозного тиску. У ст. 15 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання закріплено, що «кожна держава-сторона забезпечує невикористання будь-якої заяви, що, як установлено, була зроблена під час катування, як доказу в ході будь-якого судового розгляду, за винятком випадків, коли вона використовується проти особи, звинуваченої у здійсненні катувань, як доказ того, що таку заяву було зроблено» [95]. У Конвенції аналогічна стаття відсутня. Однак у ст. 3 передбачено, що «нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню» [96].

ЄСПЛ у одному із фундаментальних рішень (рішення у справі «Селмуні проти Франції») визначає, що ст. 3 Конвенції є втіленням основних цінностей демократичних суспільств, які входять до складу РЄ, і вважає її одним із найважливіших основоположних положень Конвенції, відступ від якого не дозволяється [225]. У рішенні у справі «Матьяр проти Туреччини» ЄСПЛ зазначає, що у разі подання скарг за цією статтею ЄСПЛ повинен провести особливо ретельний аналіз, і він робитиме це з урахуванням усіх матеріалів, поданих сторонами [152].