Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

• Вступ
• 1. Поняття, суть і основні принципи державного управління суспільством
• 2. Принципи державного управління
• 3. Система органів виконавчої влади та управління: суть, функції та призначення
• Висновки
• Список використаної літератури

Вступ

Суть державної влади виражається не в її гаслах, програмах, практичній діяльності, а в її політиці, незважаючи на те, що слово - це також "діло", яке може виражатися в ідеології державної влади.

Державна влада - це система політичних, моральних і правових відносин між суб'єктами державної влади і громадянами, або відносини між владою і підлеглими. Ці відносини регулюються системою права і законодавства, нормами моралі, релігійними нормами, звичаями і традиціями. Вони мають державно-владний характер. За цих відносин державна влада видає закони, укази, розпорядження, прохання щодо виконання, дотримання, використання або застосування правових норм.

Державна влада, на думку Арістотеля, це така влада, з огляду на яку людина панує над людьми собі подібними і вільними. Правитель повинен навчитися реалізовувати цю владу, пройшовши сам школу підкорення і підлеглості. Суть державної влади полягає також у тому, щоб правильно управляти суспільством, вірно вирішувати потреби та інтереси всього суспільства, усіх класів, усього народу.

Розподіл влади слід сприймати як загальний принцип здійснення державної влади.

Практика реалізації принципу поділу влади на три гілки в останнє десятиліття в Україні повністю підтвердила висновки і позиції багатьох відомих юристів і філософів, які виступали проти цієї теорії та критикували її з різних позицій.

Завдання роботи: розглянути особливості управління різними сферами суспільного життя, суть державної влади та тенденції розвитку розподілу влад, особливу увагу слід приділити органам державного управління.

1. Поняття, суть і основні принципи державного управління суспільством

Державне управління суспільством є однією з головних і загальних функцій усіх органів державної влади, зокрема й виконавчих.

Сам термін "управління" означає в буквальному розумінні діяльність із керівництва ким-небудь або чимось. Найчастіше управління розуміють як діяльність, що спрямовує та регулює суспільні відносини; сукупність приладів і механізмів, за допомогою яких приводять у рух машини; діяльність підрозділу в системі установи тощо. Є декілька наук, які вивчають проблеми управління: кібернетика - наука про управління, де безпосереднім об'єктом вивчення є абстрактний процес управління, і адміністративне, або управлінське, право, яке в принципі вивчає теорію управління державними органами виконавчої влади.

Спеціалісти розглядають такі загальні види управління: соціальне, технічне та біологічне. Соціальне управління зводиться до управління людьми та їх колективами. Біологічне - це управління головними організмами рослин і тварин. Технічне (технократичне) - це управління технікою, механізмами і різноманітними машинами. Соціальне управління, у свою чергу, може поділятися на державне управління, громадське управління, політичне управління партіями, державою і суспільством, економічне управління окремими підприємствами та організаціями, управління ринковою економікою, управління державними підприємствами, управління окремими галузями народного господарства, управління, яке належить до органів місцевого самоврядування або самоуправління. Будь-яке державне та інші види соціального управління мають свою систему, яка містить такі компоненти:

1) суб'єкти управління;

2) об'єкти управління;

3) форми, методи і засоби управління;

4) основні завдання і цілі управління;

5) результати й наслідки управління (ефективність і результативність);

6) прямі та зворотні зв'язки між суб'єктами управління;

7) організація і принципи управління об'єктами;

8) правові основи управління тощо.

Суб'єктом державного управління може бути глава держави або найвищі представницькі органи державної влади і вищі органи виконавчої влади, які в республіці виступають і діють від імені народу. Відповідно до принципів єдності й неподільності державної влади, а також закону ієрархії і принципу розподілу державно-владних повноважень, які закріплені в Конституції України, найвищим органом виконавчої влади в Україні є Кабінет Міністрів (Уряд) на чолі з Прем'єр-міністром, який призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України. Персональний склад Кабінету Міністрів України призначається за поданням прем'єр-міністра. Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів, спрямовує її на виконання програми діяльності уряду, схваленої Верховною Радою України (ст.114 Конституції). Відповідно до ст.113 Конституції Кабінет Міністрів є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених у статтях 85 і 87 Конституції України.

Отже, суб'єктами державного управління є глава держави (Президент України) і парламент (Верховна Рада) - найвищі представницькі органи державної влади України. Кабінет Міністрів належить лише до вищих органів виконавчої влади України. У цій системі управління Президент і Верховна Рада України виступають як суб'єкти управління, а Кабінет Міністрів - як об'єкт управління. Одночасно Кабінет Міністрів виступає суб'єктом управління щодо інших об'єктів управління - міністерств, державних комітетів та інших органів центральної виконавчої влади, а також місцевих держадміністрацій (області, району, міста).

Державне управління відрізняється від інших видів соціального управління такими ознаками:

1) має загальнодержавний характер, оскільки охоплює найбільш важливі аспекти життя держави і суспільства;

2) спрямоване на виконання і реалізацію Конституції та законів України і власних підзаконних нормативних актів (декрети, укази, постанови, накази, розпорядження тощо);

3) має державно-владний, організований і виконавчо-розпорядчий характер;

4) спрямоване на виконання програми діяльності Кабінету Міністрів, яка схвалена Верховною Радою України;

5) має організаційний зміст, за допомогою якого досягаються регулювання і координація спільної праці людей;

6) має активний і цілеспрямований характер впливу на галузі економічного, політичного, соціального та адміністративно-політичного будівництва;

7) має безперервний і постійний характер впливу на реалізацію основних завдань і функцій держави і суспільства.

Інші автори підкреслюють, що державне управління має такі ознаки: виконавчо-розпорядчий характер; підзаконність адміністративного управління; масштабність і універсальність; ієрархічність; безпосередньо організуючий характер.

2. Принципи державного управління

Принципів державного управління досить багато, і різні автори по-різному їх класифікують. Зокрема, деякі автори вирізняють три групи принципів:

1) соціально-політичні принципи: принцип демократизму,

участь громадян в управлінській діяльності держави; рівноправність усіх громадян перед законом, стосовно один до одного і до держави; законність (правозаконність) формування і діяльності всіх органів державної влади і посадових осіб; гласність і врахування громадської думки; об'єктивність тощо;

2) організаційні принципи побудови апарату державного управління: галузевий, функціональний, територіальний;

3) організаційні принципи функціонування (діяльності) апарату державного управління: нормативність діяльності, єдиноначальність, колегіальність, поділ управлінської діяльності, відповідальність за ухвалені рішення, оперативна самостійність.

З-поміж цих принципів вирізняють також конституційні принципи державного управління:

1) визнання державою людини як найвищої соціальної цінності та гарантування її життя, здоров'я, честі й гідності, недоторканності та безпеки (ст. З Конституції України);

2) взаємовідповідальність і взаємоповага державної влади перед громадянами і громадян перед державою;

3) забезпечення і гарантії прав і свобод людини та громадянина;

4) принцип народовладдя (суверенітет народу, єдиним джерелом влади є народ) (ст.5 Конституції); широка і активна участь громадян в управлінні державою та органах самоврядування;

5) принцип верховенства права (або панування права) над законами і підзаконними нормативними актами;

6) принцип єдності й неподільності державної влади з розмежуванням її повноважень (функцій) на законодавчу, виконавчо-розпорядчу, судову і контрольно-наглядову, їх координація та консолідація (кооперація) в реалізації основних завдань і функцій держави;

орган державне управління влада

7) юридичне і фактичне визнання рівності й рівноправності, усіх форм власності та їх державний захист;

8) принцип плюралістичної демократії, багатоманітність ідей,, позицій, світогляду, думок і відсутність цензури; водночас - офіційне визнання єдиної державно-правової ідеології, яка виражається в єдиній системі права і законодавства;

9) громадянам дозволено робити все, що не заборонено законом, а державним органам влади - лише те, що дозволяє правовий закон;

10) презумпція невинності - ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину і притягнутий до відповідальності інакше як за вироком суду і на підставі демократичного правового закону;

11) державний примус і юридична відповідальність можуть здійснюватись лише на підставі правових законів і в межах закону;

12) ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні накази, розпорядження і закони;

13) усі державні органи влади та управління діють на підставі принципу правозаконності (законності) із дотриманням основних прав і свобод людини, громадянина та юридичних осіб;

14) усі державні органи влади та управління діють, підзвітні й підконтрольні народові відповідно до принципів народовладдя (поєднання представницьких та безпосередніх форм демократії");

15) принцип пріоритету загальнонародних потреб та інтересів над приватними потребами та інтересами, державний захист загальнонаціональних потреб та інтересів, суверенітету і територіальної цілісності України (ст.17 Конституції).

Крім того, політологи вирізняють цілий ряд принципів, які мають загальнополітичний і соціальний характер. До них належать, на думку В.В. Ільїна, такі.

1) Принцип збереження державною владою державно-владних повноважень. Цей принцип відповідає космічному законові збереження енергії. Уся державна влада, окремі її гілки повинні мати необхідну енергію, правоздатність і дієздатність відповідно до свого соціального призначення, свої повноваження на підставі закону (правові основи діяльності органів державної влади та управління). Цей принцип тісно пов'язаний із вимогами стабільності, відтворення, пролонгації державної влади, її відносної незалежності та автономності, стійкості до будь-якого незадоволення, змін, перебудови. Основне завдання полягає в утриманні та примноженні влади законними і легітимними методами, а не будь-яким чином.

2) Принцип дієвості або дієздатності влади. Дієздатність державної влади означає здатність своїми діями набувати відповідних прав, свобод і виконувати ці обов'язки в межах своїх повноважень, які закріплені в чинному законодавстві і праві. Дієвість або дієздатність окремих гілок та окремих органів державної влади та управління означає також їхні здатність і можливість вирішувати ті завдання і функції, які поставлені або стоять перед окремими органами державної влади та управління. Така здатність залежить від професійності й компетентності, від рівня культури, економічних і фінансових можливостей, від бажань і прагнень державних службовців і посадових осіб кваліфіковано і грамотно вирішувати свої функціональні завдання і закріплювати права та обов'язки. Дієвість і дієздатність державної влади значною мірою залежать від аналізу економічної, політичної та управлінської ситуації, реального становища справ на кожній ділянці управління і роботи, а також від прийняття відповідних конструктивних рішень та їх реалізації або виконання.

3) Принцип легітимності, або законності, діяльності та функціонування органів державної влади та управління.

Цей принцип означає, що всі органи державної влади та управління повинні бути законно обрані народом цивілізовано (без будь-яких зловживань і підтасувань голосів виборців тощо) та офіційно призначені вищими представницькими органами державної влади або уповноваженими особами. Усі представницькі органи державної влади і самоврядування повинні мати реальну підтримку всього чи більшості народу, користуватися моральним авторитетом, повагою і підтримкою народу. Відсутність такого авторитету і підтримки влади веде до застосування сили і державного примусу під час реалізації основних завдань і повноважень окремих органів державної влади та управління тощо. Крім того, у своїй діяльності всі органи державної влади повинні керуватись і управляти за допомогою правового законодавства і принципу верховенства права в державному і громадському житті. Державна влада повинна спиратися на народ, на правове законодавство, на мудрість і соціальну справедливість, а за їх відсутності - на здоровий глузд і прагматизм. Ще Арістотель обгрунтував ідею, що найкраще правління та управління державою те, яке здійснюється за допомогою раціонального, справедливого і мудрого законодавства та права, а не за допомогою емоцій і почуттів правителів тощо.

4) Принцип таємності й відкритості діяльності влади. Влада повинна вміло користуватися широким арсеналом неявних, латентних засобів та інструментів (таємна дипломатія, секретна переписка, закриті зустрічі, конгреси, форуми, заслуховування тощо), які спрямовані не стільки на охорону державних, політичних чи партійних таємниць (хоча і це важливо), скільки на дотримання правила: найнебезпечніше для влади - казати правду раніше часу (завчасно). Хоча, звичайно, цей принцип суперечить гласності і відкритості діяльності влади.

Питання про таємність діяльності державної влади досить спірне, оскільки державна влада - легітимна і повинна бути відкритою для своїх громадян. Громадяни мають знати про всі проблеми, які існують у державі й суспільстві, та підготуватися до них або вирішувати разом із владою, оскільки сама влада без підтримки народу не зможе вирішити всіх тих завдань і функцій, які стоять перед державою й суспільством. Крім того, у кожній державі існують державні та військові таємниці, на підприємствах існує комерційна таємниця тощо. Усі ці таємниці повинні бути захищені державою та законом. Водночас можуть існувати і латентні форми та види діяльності влади для гарантування національної безпеки держави, захисту її політичних та економічних інтересів, цілісності території та недоторканності державних кордонів тощо. Можуть бути й така діяльність та інформація, які не повинна бути доступними для інших держав і всього населення. Така інформація може існувати для службового користування. Водночас внутрішня і зовнішня політика держави повинна базуватися на дотриманні загальновизнаних норм і принципів міжнародного права. Загалом до таємної дипломатії, таємних договорів державна влада повинна ставитися дуже обережно, оскільки це може призвести до негативних наслідків. Таємна дипломатія була дуже поширеною у ХУШ-ХІХ ст. Слід пам'ятати про принцип: "Все таємне через деякий час стає явним" (доступним і відкритим). Тому влада повинна використовувати як явні, так і таємні форми і методи діяльності для захисту та оборони країни, але не порушувати національних законів, норм і принципів міжнародного права. Необхідно пам'ятати, що таємна діяльність влади може призвести до державної зради, до спричинення шкоди державним інтересам і до втрати суверенітету й незалежності держави, до державних переворотів і руйнування державності тощо.

5) Поєднання принципів єдиноначальності й колегіальності. Який із цих принципів кращий, сказати важко, оскільки кожний із них має свої плюси і мінуси. На нашу думку, потрібно застосувати принципи залежно від ситуації та конкретної обстанови. Принцип єдиноначальності є позитивним у деяких випадках, де існують відповідні умови, потреби. Наприклад, в армії, міліції, в окремих сферах управління.

6) Принцип толерантності. Толерантність означає терплячість, поблажливість до чужих думок, поглядів, вірувань тощо. Висока й велика терпимість, доброзичливість до політичної опозиції, до критики (а не до критиканства) влади свідчить про велику політичну культуру влади, про її широту поглядів, ерудицію, далекоглядність тощо. Державна влада має бути гуманною і поблажливою до малокультурних, а іноді й агресивних елементів (за Конфуцієм). Водночас вона повинна бути дуже вимогливою до самої себе, до своєї практичної діяльності і своїх наслідків. Влада повинна поважати сама себе, своїх опонентів, свій народ, права і свободи громадян, права та інтереси інших держав і громадян на підставі загальновизнаних норм і принципів міжнародного і національного права. Влада, яка не поважає і не шанує сама себе, не може поважати і шанувати інших.

Водночас влада не повинна бути байдужою до долі держави і народу. Вона має бути дуже вимогливою і нетерпимою в боротьбі з такими явищами як корупція, організована злочинність, розкрадання державного майна, інші тяжкі злочини тощо.

До всіх позитивних і моральних явищ влада повинна бути позитивною, підтримувати і захищати їх. Якщо державна влада є терпимою до всіляких кримінальних злочинів, морально і практично підтримує чи захищає злочинців, то така влада сама поступово стає злочинною і не має морального і законного права здійснювати державну владу. Такі представники влади повинні йти у відставку, не чекаючи, поки їх попросять. Щоправда, в умовах авторитарних, а іноді й злочинних режимів такі представники влади тримаються до останнього, поки їх зметуть державні перевороти, революції, кримінальні справи, імпічменти тощо.

7) Принцип кооперації або єдності влади і народу. Цей принцип означає співучасть і причетність, єдинодумство і допомогу громадян, народу і влади. У демократичних державах усі громадяни мають право (у різних формах і видах) брати участь в управлінні державою і державними справами (ст.38 Конституції України). Державна влада сильна тоді, коли її громадяни беруть участь (співучасть) у вирішенні основних завдань і функцій держави. Принципи кооперації, співучасті, одностайності є характерними для демократичних держав. Антидемократична державна влада не може і не хоче ділити свої повноваження ні з ким. Така влада все тримає в таємниці, вона заснована на принципі панування, державного примусу, насильства, страху перед владою тощо. Принцип або закон кооперації може діяти лише в демократичних державах, оскільки державна влада зацікавлена в широкій участі всього населення в управлінні державою і суспільством. У демократичних державах існують єдність і спільність потреб, інтересів, прагнень до вирішення тих чи інших завдань і цілей. На підставі цієї спільності й виникають одностайність, єдність і консолідація соціальних груп у їхній практичній діяльності.

8) Принцип кон'юнктурності влади. Державна влада у своїй діяльності може спиратися лише на певні політичні партії, класи і соціальні групи. Практично вся влада у державах спирається на великий капітал, на монополії, військово-промисловий комплекс тощо. У цьому виражається кон'юнктура влади. В епоху диктатури пролетаріату влада опиралася спершу на весь пролетаріат, потім на люмпен-пролетаріат, а потім лише на державно-репресивний апарат держави. Таким чином державна влада може спиратись і на військово-поліційний апарат примусу, на бюрократію, політичні партії, на союз промисловців і підприємців (Україна). У демократичних державах влада спирається на весь народ і на демократичні закони. У правовій, соціально-демократичній державі - на владу народу, на правові закони, не лише на одну яку-небудь партію.

Принцип кон'юнктурності проявляється і в тому, яку державну політику здійснює влада - проамериканську, проєвропейську, проросійську, проукраїнську (патріотичну) тощо. Така кон'юнктурність може бути мотивована матеріальними, егоїстичними, державними і міжнародними інтересами, іншою політичною чи моральною зацікавленістю. У принципі, влада не повинна бути кон'юнктурною, а діяти на підставі норм міжнародного права та системи національного права і законодавства. Водночас влада повинна враховувати державні інтереси сусідніх та інших держав. Кон'юнктурність взагалі - це антиморальне явище, але, мабуть, іноді неможливо обійтися без компромісів, договорів, угод з іншими державами і політичними силами тощо.

9) Принцип самокритичності влади. Державна влада та її носії досить часто, якщо вони довго перебувають при владі, страждають на "зоряну хворобу", їхні свідомість і культура деформуються, вони стають гордими, самовпевненими "безгрішними", стають на шлях формалізму та бюрократизму, хабарництва і корупції тощо. Ось чому влада повинна "озирнутися", перевірити й оцінити, чи все вона робить так, як це потрібно для держави і народу. Такий аналіз і синтез теоретичної та практичної діяльності дозволить державній владі з'ясувати хиби і прогалини у своїй роботі й винести відповідні рішення, внести корективи у свою діяльність. Відсутність самокритики і самоаналізу може призвести до негативних наслідків, що позначиться на неправильному курсі розвитку держави і суспільства, на виборі неправильних і незаконних засобів, форм і методів реалізації тих чи інших завдань і функцій. Принцип самокритичності також означає бути "самим собою" - не наслідувати іншим негативним державам, не потрапити під їхній вплив, не стати сателітами інших держав, особливо коли це стосується негативного розвитку і негативних явищ, які існують у західних країнах, обережно підходити до запозичення чужого досвіду, враховуючи принцип діалектики, історичності, національних звичаїв, культури.

10) Єдність методів переконання і державного примусу.

Державна влада має монополію на застосування державного примусу до порушників закону або правопорушень. У попередні століття й тисячоліття державний примус надзвичайно широко використовувався державою і владою, досить часто - незаконно і необгрунтоване. Це особливо стосувалось антидемократичних режимів, а також класово-антагоністичних держав, у яких пануючі класи або еліта використовували владу для застосування державного примусу і захисту свого панування, своїх потреб та інтересів.

В умовах демократії державна влада обмежена в застосуванні державного примусу законами і правовою системою. Державний примус може застосовуватися лише за кримінальні злочини і різноманітні правопорушення, якщо вони передбачені в чинному законодавстві, що має правовий характер. В усіх інших випадках державна влада не має права застосовувати державного примусу, за винятком надзвичайного стану у зв'язку зі стихійними лихами, оголошеннями стану війни, національних конфліктів, які можуть бути не передбачені в чинному законодавстві. В усіх незаконних випадках за застосування сили і державного примусу державна влада несе юридичну відповідальність.

Водночас державна влада зобов'язана спершу застосувати всі форми і методи переконання для розв'язання тих чи інших завдань, цілей і функцій. У сучасну епоху державна влада зобов'язана діяти лише в рамках правового закону, із дотриманням прав і свобод людини та громадянина. Нині головною цінністю суспільства є свобода вільного розвитку людини, суспільства, влади, держави, тому застосовувати насильницькі методи в економіці та політиці недопустимо. Ненасильницький шлях розвитку всіх суб'єктів держави і суспільства має великі переваги перед застосуванням сили, насильства і примусу. Закон свободи волі, свободи вибору забороняє застосовувати силу і насильство до людей, юридичних осіб і влади. Втім, у боротьбі з організованою злочинністю, тероризмом та іншими аналогічними явищами державна влада не може обійтися без державного примусу.

У сучасних державах юридичне закріплено презумпцію невинності: ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину і притягнутий до відповідальності інакше, як за вироком суду і на підставі закону.

11) Принцип культурності. Державна влада може бути культурною та безкультурною, особливо її носії. Безкультурність та безграмотність правителів, державних і політичних діячів веде до безкультурності в реалізації державної політики, до деспотичних, тиранічних та інших антидемократичних режимів. Безграмотна та безкультурна влада ухвалює державні рішення, які науково не обгрунтовані та завдають великої шкоди державі й суспільству тощо. Така влада дуже дорого коштує народові та суспільству. Ця влада може морально і політичне деградувати, вести народ і суспільство в історично минулі та пройдені етапи розвитку (нижчого або негативного рівня).

Правляча еліта або представники влади зобов'язані мати високий рівень політичної, моральної, правової, економічної, а в деяких випадках і релігійної культури. У стародавні часи до управління державою і суспільством зазвичай допускалися лише мудрі, чесні й порядні, висококультурні громадяни (старійшини, патріархи, рада старійшин, вождів тощо). Рівень культурності влади визначає рівень культури народу і суспільства. Якщо пастирі держави - безкультурні та безграмотні, то вони перетворюються на чорнокнижників і фарисеїв (за Біблією). Представники влади зобов'язані бути прикладом, взірцем, еталоном чесності, порядності, моральності, культури. Занепад культури у владних структурах призводить до занепаду культури в суспільстві, що закономірно веде до деградації, кризових явищ в економіці, політиці, моралі, фінансах тощо. Тоді на відновлення культури суспільства і влади доведеться затрачати багато часу, великі матеріальні та фінансові ресурси.

12) Принцип міри (помірний, поміркований, стриманий) був запроваджений і широко розповсюджений філософами і мудрецями у Стародавній Греції як спосіб життя та мислення, який полягав у тому, що людина і влада повинні дотримуватися певної міри і поміркованості в роботі, у відпочинку, у харчуванні, у багатстві, розкоші та у всіх інших справах. Принцип міри був науково обґрунтований і перевірений на практиці, оскільки все, що було понад міру, спричиняло шкоду людині, державі і суспільству. З цього приводу виникло багато народних афоризмів: "Що занадто - то не здраво", тобто не добре, певною мірою - це моральний принцип, який пов'язаний із добром і злом. Поміркованість і помірність - міра в усьому - веде до нормального життя в державі та суспільстві. Наприклад, якщо закони держави дуже жорстокі, то вони деспотичні й не виконуються; якщо законів дуже багато в державі, то їх ніхто не може знати, а тим більше виконувати.

Цей принцип стосується всієї діяльності державної влади. Якщо влада кидається (діє) з однієї крайності в іншу, то вона ненормальна, якщо зовсім не діє або проявляє занадто велику активність у тій чи іншій сфері, то явно порушує закон міри і поміркованість. Скажімо, державна влада демонополізувала (приватизувала) всю економіку країни, отже, вона вчинила не в міру і не мудро, і це ненормально. Розумна і поміркована влада добре дбає не лише про нинішній день, а й про майбутнє з позицій міри. Наприклад, приватизувати можна, без великих збитків для держави, приблизно 50% підприємств та організацій, за винятком стратегічних об'єктів, які мають загальнодержавне значення. Аналогічно і з іншими явищами й питаннями:

якщо влада взяла багато кредитів за кордоном і не може вчасно їх повернути - це ненормально;

якщо влада збільшила державний апарат у два-три рази - це також недобре для суспільства і держави, і таких прикладів можна привести десятки, сотні.

Законом міри обумовлено потребу сформувати середній клас, який стабілізував би суспільство і не дав би можливості загострювати класову боротьбу між багатими людьми (мільйонерами) і найбіднішими верствами населення, яка веде до соціальної революції.

Відповідно до цього принципу влада повинна бути поміркована в усьому, зокрема і в служінні суспільству. Влада повинна мірою необхідності дбати про права і здоров'я своїх громадян, оскільки це - найбільше багатство держави, про матеріальні й культурні цінності, навчити своїх громадян жити помірковано і нормально, не завдавати шкоди іншим громадянам, державі й суспільству. Надмірне опікування громадян з боку держави і влади призводить до повної їх залежності від держави, до втрати самостійності й автономності особи тощо. Держава і суспільство повинні дбати про соціальний захист усіх громадян, особливо про дітей, пенсіонерів, інвалідів, учасників війни тощо. Народна мудрість каже: "Хто знає міру, у того не буде невдач"; "Знай всьому міру і відповідно - всьому свій час" (Лао Цзи).

13) Принцип позитивності означає, що державна влада повинна творити лише добро для суспільства і громадян і не творити зла. Влада зобов'язана дбати про загальне благо (добро) народу, а не лише про свої егоїстичні потреби та інтереси. Найбільш повно і точно цей принцип висловив Бог Ною та його сім'ї:

"Твори добро, і не твори зла, не твори добра, яке веде до зла" (Біблія). Будь-яка влада і кожна людина могли б узяти цей принцип як керівництво до дії. Звичайно, що при цьому ми повинні розібратися: де й коли буває "добро" і коли буває "зло".

14) Принцип твердості. Влада повинна бути твердою, послідовною, логічною та міцною в реалізації державної політики. Сильна влада буває тоді, коли вона має міцну опору (фундамент) у народі, а не якого-небудь класу чи монополії, оскільки в кінцевому підсумку народ вирішує всі питання про владу способом державних переворотів, революцій тощо. Для твердості влади необхідні також моральність, сила права і законодавства, правильність обраного шляху розвитку, правильно обрані форми і методи реалізації своєї програми тощо.

3. Система органів виконавчої влади та управління: суть, функції та призначення

У кожній державі вся державна влада - єдина і неподільна, оскільки єдина держава, територія, єдина система права і законодавства, політична й економічна системи. Водночас в обмежених монархіях, у республіках існує принцип розподілу державних повноважень і функцій згідно із суспільним (державним) поділом праці, який не допускає монополізації та концентрації всієї державної влади (законодавчої, виконавчої, судової, контрольно-наглядової) в одних руках, оскільки надзвичайно велика чи абсолютна концентрація державної влади в руках фактичного монарха або правителя (президента) веде до зловживань державною владою, до деспотичних, тиранічних чи інших антидемократичних державно-політичних режимів. Оскільки в державі існують найвищі законодавчі органи державної влади, органи правосуддя, контрольно-наглядові органи влади, то відповідно до розподілу державних повноважень (компетенції та функцій) існують і виконавчо-розпорядчі органи державної влади та управління, зайняті реалізацією внутрішньої та зовнішньої політики держави (й влади), функціями управління суспільством і державою.

Виконавчі органи державної влади належать до вторинних (похідних) органів державної влади та управління, оскільки в більшості випадків вони формуються найвищими представницькими органами державної влади (парламентом і президентом). Вони в цілому підзвітні й підконтрольні безпосередньо парламенту й главі держави - президентові. В окремих державах, зокрема у президентській республіці, найвищі виконавчі органи державної влади (президент) обираються всім населенням або колегією виборників, і в таких державах ці найвищі виконавчі органи мають представницький, первинний характер, а глава держави не підзвітний парламенту (законодавчим органам державної влади), хоча в таких республіках існує принцип взаємодії, координації, корпорації, система стримувань і противаг, взаємного контролю і самоконтролю. В обмежених монархіях найвищі органи виконавчої влади формуються парламентом, або керівник уряду - прем'єр-міністр обирається на загальнонародних виборах на певний строк.

Термін "виконавча влада" найбільше походить від функцій цієї гілки державної влади - виконувати закони держави, реалізовувати державну політику, здійснювати виконавчо-розпорядчі функції держави і влади. "Виконавчою владою" називають систему державних органів влади і посадових осіб, які здійснюють повноваження і функції з управління державою і суспільством. Кількісно в цій системі існують різні органи влади та управління, посадові особи і державний апарат, які функціонують у сфері конкретно визначеного державного управління. Іноді їх називають "адміністративний апарат" або "апарат державного управління". Ці державні органи і посадові особи провадять адміністративну (управлінську) діяльність. За своєю природою вони не є органами і посадовими особами, які здійснюють політичні (урядові) функції. Проте, між ними існує тісний взаємозв'язок, вони становлять органічну єдність. Характер виконавчої влади багато в чому зумовлений формою державного правління. '

На думку спеціалістів конституційного права, щоби визначити сутність виконавчої влади в Україні в сучасний період, необхідно:

1) з'ясувати питання про співвідношення представницької та виконавчої гілок влади в системі єдиної державної влади;

2) визначити місце виконавчої влади в цій системі та її мету;

3) перелічити зміст функцій, притаманних цій формі влади;

4) вирішити питання про суб'єктів виконавчої влади;

5) розкрити зміст правової форми діяльності суб'єктів виконавчої влади;

6) з'ясувати особливості управління з боку суб'єктів виконавчої влади конкретними об'єктами. Поділ влади сприяє вдосконаленню механізму реалізації влади, забезпечує реальний, а не формальний розподіл функцій із керівництва суспільством.

Представники адміністративного права вважають, що сутність виконавчої гілки державної влади зводиться до такого:

1) Виконавча влада є відносно самостійною гілкою (формою, видом) єдиної державної влади в Україні - атрибутом державно-владного механізму, побудованого на засадах поділу влади, здійснюється поряд із законодавчою і судовою, тісно з ними взаємодіючи.

2) Виконавча влада є самостійною лише в зв'язку з практичною реалізацією Конституції, законів України в загальнодержавному та функціонально-компетенційному масштабі. На неї покладається найбільша частина загальнодержавних функцій.

3) Виконавча влада має державно-правову природу, наділена владними повноваженнями, що проявляються в її можливостях

впливати на поведінку і діяльність людей, їх об'єднань, праві та можливостях підкоряти собі волю інших.

4) Виконавча влада здійснюється на засадах поділу державної

влади на гілки, не на всіх рівнях, а лише на вищому, оскільки на місцевому рівні відсутні законодавчі органи.

5) Виконавча влада не може ототожнюватися з виконавчою діяльністю, оскільки така діяльність є формою реалізації виконавчої влади, видом державної діяльності відповідної компетенції та функціональної спрямованості.

6) Виконавча влада здійснюється системою спеціально створених суб'єктів - органів виконавчої влади різних рівнів, які наділені виконавчою компетенцією, що не властиво органам законодавчої та судової влади. Через систему цих органів виконавчої влади здійснюються державне управління, виконавча та розпорядча діяльність.

На думку В.К. Колпакова, основними ознаками виконавчої влади є:

1) відносна самостійність у системі єдиної державної влади;

2) організаційний характер впливу на суспільні відносини;

3) організаційна оформленість її носіїв (суб'єктів), тобто вона має конкретно суб'єктивне визначення та уособлюється в діяльності спеціальних структур, наділених державою відповідною компетенцією;

4) системність суб'єктів (їх сукупність) характеризується функціональною взаємозалежністю, організаційно ієрархічною та юридичною підвладністю;

5) професіоналізм, тобто ця діяльність здійснюється спеціально утвореними і підготовленими, а також офіційно визнаними державою суб'єктами;

6) універсальність існування в часі та просторі, тобто виконавча влада здійснюється безперервно і на всій підпорядкованій державі території;

7) вторинність і підвладність законодавчій владі. ' Виконавчі органи державної влади та управління також відрізняються від органів законодавчої влади та органів правосуддя за своїм призначенням, функціями, характером управління, взаємовідносинами між різними органами влади та управління, формами та методами реалізації своїх державно-владних повноважень, складом державних службовців.

Органи виконавчої влади - це найбільша частина державного апарату, вони мають різні види, структуру. Кожний орган виконавчої влади є юридичною особою, має всі ознаки юридичної особи і виступає від імені держави.

У виконавчих органах державної влади сконцентровані всі силові міністерства, більшість правоохоронних органів і величезний апарат державних службовців. Ці органи влади та управління мають і реалізують реальну державну владу, хоча й підпорядковані Президентові (главі держави) і парламенту. Парламент виконує лише законодавчі функції, парламентський контроль, розподіляє державний бюджет тощо. Практично майже всі виконавчі органи влади та управління безпосередньо підпорядковані в президентській і президентсько-парламентській республіці, - президентові. Виконавчі органи влади мають у своєму розпорядженні всі форми і засоби державного примусу - армію, поліцію (міліцію), службу безпеки, карно-виконавчі установи тощо. Вони здійснюють охорону правопорядку, охорону державного і конституційного ладу, прав і свобод громадян, а також матеріальних і культурних цінностей на підставі та в межах закону.

Усі органи виконавчої влади та управління мають право на правотворчість - видання в межах їхньої компетенції відомчих або локальних нормативно-правових актів. Кабінет Міністрів (Уряд) має також право законодавчої ініціативи (право готувати і вносити законопроекти на розгляд до парламенту).

Органи виконавчої влади та управління відрізняються від державних підприємств, установ та організацій за державно-владними повноваженнями і соціальним призначенням. Крім того, практично всі центральні та місцеві органи виконавчої влади і управління мають право ухвалювати індивідуальні державно-правові рішення і застосовувати закони відповідно до принципу законності і справедливості тощо.

Висновки

На закінчення виділимо головні моменти, висвітлені в роботі.

Отже, розподіл влади слід сприймати як загальний принцип здійснення державної влади.

Спираючись на норми, закріплені в Конституції України, можна зробити висновок, що Україна є правовою державою. Але чи можна говорити про те, що в країні існує правова держава, якщо не забезпечено гарантій реалізації прав і свобод людини і громадянина, не реалізуються принципи взаємної відповідальності держави та особи, можливості особи робити все, що прямо не заборонено законом, а державних і самоврядних органів і посадових осіб тільки те, що передбачається їхньою компетенцією? Слід також констатувати, що в Україні не в повному обсязі вирішено питання боротьби з правопорушеннями, зміцнення законності, правопорядку і дисципліни.

Ці та деякі інші проблеми дають нам право говорити про необхідність формування правової держави в Україні. До основних напрямків формування правової держави в Україні слід віднести:

1) необхідність зв'язати правом (загальносоціальним, що характеризується правами людини, народу, людства) діяльність держави та її органів;

2) формування правового механізму, з допомогою якого можна було б подолати відчуження людини і громадянина від засобів виробництва, власності, від безпосередньої та представницької форм демократії;

3) чітку роботу законодавчої влади на основі Конституції України і конституційних законів;

4) створення системи незалежних загальних і арбітражних судів та інших ланок судової системи України. Поки що в нашій державі в повному обсязі не створено судової системи, передбаченої Конституцією України;

5) формування у людей (народу України) нового правового мислення, високого рівня правової культури, знань про життєво необхідні закони та вміння використовувати ці закони в повсякденному житті.

Отже, правова держава - це така держава, в якій досягнуто пріоритет прав людини; яка зв'язана саме цим правом і підкоряється йому; де законодавча, виконавча і судова гілки влади закріплюють, гарантують і забезпечують права людини, народу і людства у повсякденній діяльності.

Ось чому дуже важливо визначити принципові заходи з формування громадянського суспільства в Україні. Але передусім слід зазначити, що багато дослідників обминають ці питання, а роль держави в цьому процесі залишається незначною.

Список використаної літератури

1. Ведєрніков Ю.А., Чурпітпа В.В., Колодій А.М. та ін. Історія вчень про державу і право: Навч. посіб. - К., 2001.

2. Кельман М.С. Теорія держави: Навчальний посібник. - Тернопіль, 1997.

3. Кельман М.С. Теорія права: Навчальний посібник. - Тернопіль, 1998.

4. Колодій А.М. Принципи права України. - К., 1998.

5. Котюк В.О. Теорія права. - К., 1996.

6. Василюк С. Теорія поділу влад і судова влада в Україні // Право України. - 2005. - № 5.

7. Скомороха В. Окремі питання поділу влади, визначення державної та судової влади, незалежності судової влади // Вісник Конституційного суду України. - 2000. - №1.

8. Скомороха В. Адміністративна реформа в Україні; потрібне законодавче забезпечення (правові аспекти поділу і розмежування влади) // Право України. - 1999. - № 7.

9. Титарчук В. Вдосконалення державного апарату // Право України. - 1999 - № 3.

Размещено на Allbest.ru