Сутність та значення Гаазького права
Вивчення особливостей процесу становлення, формування і розвитку правової традиції регулювання засобів і методів ведення війни. Історичні передумови становлення Гаазького права. Право Гааги: значення та місце в системі міжнародного гуманітарного права.
| Рубрика | Государство и право |
| Вид | реферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 23.12.2013 |
| Размер файла | 33,5 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Сутність та значення Гаазького права
1. Історичні передумови становлення Гаазького права
Генеза правової традиції регулювання щодо засобів і методів ведення війни відбувалася у загальному річищі еволюції суспільства та його ставлення до війни як суспільно-політичного явища (таблиця 1).
Таблиця 1. Поетапне вивчення особливостей процесу становлення, формування і розвитку правової традиції регулювання засобів і методів ведення війни [12]
|
Основні етапи |
Коротка характеристика процесів виникнення правового регулювання збройних конфліктів |
Висновок |
|
|
1 |
2 |
3 |
|
|
Стародавній світ |
На ранніх етапах розвитку людства збройні конфлікти становили один з елементів архаїчної культури. Це був етап примітивного синкретичного права війни, у якому правові, моральні, релігійні та військові відносини поєднувалися у єдине ціле. В окремих цивілізаціях військова справа регулювалася на засадах гуманності, а деякі збірки законів (закони Хаммурапі, Ману, едикти імператора Ашоки та ін.) включали правові настанови щодо гуманного ставлення до учасників війни. Застосовувалися правила про заборону використовувати певні види зброї, наприклад, стріли, що мають зубцюваті, отруйні або розжарені у вогні наконечники (Закони Ману). З розвитком науково-технічної думки розширювався перелік видів зброї, застосування яких заборонено. В античному полі регулювання війн підвалинами гуманного ставлення до суб'єктів збройних змагань були: римське право (природне право - «jus naturale», право народів «jus gentium») та римсько-елліністична філософія. Стародавні римляни стверджували, що війна ведеться зброєю, а не отрутою (агmis non veneno). |
Адекватно соціальній природі й правовому змісту збройної боротьби у формі воєн та збройних конфліктів еволюціонували важелі їхньої регуляції, які мали тенденцію розвитку від синкретичних морально-правових норм гуманної поведінки (первісного права), правил традицій бойової моралі до моральних кодексів професійних воїнів, а далі - до юридичних документів внутрішньодержавного характеру. |
|
|
Доба Середньовіччя |
Зазначений період увійшов до історії людської цивілізації суперечливо: разом з виникненням християнської та ісламської релігійних концепцій гуманізації збройної боротьби відбулося освячення самого інституту війни. Релігійно-філософське регулювання збройних конфліктів ісламського та християнського світу не могло задовольнити сторони, тому в XI столітті були укладені перші правові угоди між халіфами та Візантією, а неписані домовленості стали перехідною фазою від моральних правил до правових норм. Із синтезу ідей лицарства, гуманної бойової моралі з першими міжнародними домовленостями виростала система міжнародного права війни. Дотримання усної угоди в міжнародних відносинах стало підґрунтям ефективності їхнього виконання. У цей період між собою конкурували чинне писане право зі звичаями. Епоха лицарства залишила у спадок елементи культури гуманності - недоторканість парламентерів, заборону окремих видів зброї, боротьбу до першої крові, що згодом трансформувалися у звичаєве право. Виконання кодексу лицаря забезпечувалося мораллю та вірою, а дієвість цих настанов як момент ефективності залежав лише від волі і культури військовиків (В. Дяченко). |
Право війни не випадково увійшло до історії як перший самостійній відділ міжнародного права, який своїм предметом обрав регуляцію обумовлених збройним насильством відносин між державами. Такі військово-політичні та міжнародно-правові реалії актуалізували необхідність подальшого розвитку гуманітарного права на засадах сформованої історико-правової традиції, а далі - розробки цілісної правової концепції регулювання збройних конфліктів. |
|
|
Епоха Відродження Новий час |
Криза середньовічного світобачення, а також розвиток соціокультурних процесів пізнього Середньовіччя призвели до якісних зрушень у європейській культурі Розпочалося обґрунтування нової системи соціальних орієнтирів, серцевиною яких стала нова концепція держави. Тільки сильна та централізована держава, яка спиралася на потужну військову організацію, могла подолати внутрішню роз'єднаність суспільства в епоху, коли зароджувалися європейські нації. Тому ідеї державного абсолютизму знайшли найбільше відображення у правових теоріях Ренесансу. Кульмінацією епохи Відродження стало вчення Н. Макіавеллі, яке згодом отримало назву макіавеллізму. Найвищою метою політики, на думку Н. Макіавеллі, є велич, могутність та безпека держави, благо якої повинно стати головним законом суспільного життя. Ренесанс та філософія Ренесансу ознаменували собою пошук нових шляхів, нового способу, а також нового змісту правового регулювання збройних конфліктів. Врешті-решт цей пошук вилився у нову правову парадигму, яку автор визначає як правова традиція регулювання збройних конфліктів Нового часу. Зважаючи на суперечність між військовою необхідністю і гуманітарною традицією в Нові часи, зростає правова регламентація війни. Зокрема, до початку бойовищ сторони домовлялися про умови поводження з пораненими, полоненими, цивільним населенням, тобто двохсторонні угоди носили разовий характер і впливали на загальні правила війни в Європі. Проте військова необхідність у формі установки на здобуття беззаперечної перемоги брала верх над вимогами гуманності, тому поступово правилами гуманності почали нехтувати, поранених кидали напризволяще на полях бойовищ, не гребували навіть знищенням медичного та духовного персоналу. |
Такі військово-політичні та міжнародно-правові реалії актуалізували необхідність подальшого розвитку гуманітарного права на засадах сформованої у попередню епоху історико-правової традиції, а далі - розробки цілісної правової концепції регулювання збройних конфліктів. |
|
|
Друга половині XIX - початок XXІ століття |
У ХVП-ХVПІ століттях гуманізація військової практики почала зростати: до початку бойових дій сторони домовлялися щодо умов поведінки з пораненими, полоненими, цивільним населенням, хоча конвенції носили разовий характер і не впливали на правила війни у Європі загалом. Кульмінацією юридичного позитивізму у становленні міжнародного права збройних конфліктів стало XIX ст., коли остаточно сформувалося право Женеви та Гааги. |
В порівнянні зі звичаєвим правом і традиціями гуманної поведінки на війні перевага надавалася чітко зафіксованим текстам міжурядових угод, яких зобов'язані були дотримуватися військово-політичне керівництво держав і особовий склад армії. |
Таким чином, вже в давнині, а потім і в середні віки майже в усіх цивілізаціях існували правила, які обмежували права воюючих щодо завдання збитків противнику. Закони, які забороняли напади на деякі об`єкти (наприклад, місця відправлення культу) та віроломні засоби ведення бою, зокрема такі, як використання отрути, можна знайти у персів, греків і римлян, а також в Індії, в країнах мусульманського світу, в стародавньому Китаї, в Африці і в християнських державах. В своєму сучасному вигляді право війни склалося, в цілому, під впливом християнського віровчення і рицарства, розвитку військової думки в ході воєн, які вели між собою європейські народи після появи в Європі сучасної державної системи. Воно знаходило своє втілення в указах, які видавалися державами своїм арміям. Ці укази передбачали дотримання правил поведінки військ по відношенню до противника. Крім того, командувачами армій укладалися двосторонні акти (картелі, капітуляції, перемир`я), для того щоб можна було потурбуватися про поранених та обмінятися військовополоненими.
Схожий характер таких угод призвів до появи звичаєвих норм права. Праці різних авторів в сфері міжнародного та державного права, зокрема Гроція і Ваттеля, внесли вагомий внесок у справу становлення звичаєвого права [7].
Але лише в ХІХ столітті, коли війни велися величезними державними арміями, що використовували нові і все більш руйнівні види зброї, коли на полі бою почала залишатися жахлива кількість кинутих поранених, виникло право війни, засноване на багатосторонніх конвенціях [1].
Отже, проведене дослідження процесу становлення, еволюції та подальшого розвитку правової традиції регулювання засобів і методів ведення війни у другій половині ХІХ - початку XXІ століття дозволяє констатувати як головну закономірність перехід від найпростіших синкретичних, традиційних, правових і моральних регуляторів перебігу війни до кульмінації юридичного позитивізму в зазначений період. Особливо важливими для воєначальників є норми, що регулюють використання засобів і методів ведення бойових дій, що містяться в Гаазьких конвенціях, тому що вони вводять систему обмежень, що дозволяють уникнути зайвих страждань і руйнувань.
війна міжнародний гуманітарний
2. Право Гааги: поняття, джерела, зміст, значення та місце в системі міжнародного гуманітарного права
Міжнародне гуманітарне право є однією з найстарших і найбільш розроблених галузей сучасного міжнародного права. Під міжнародним гуманітарним правом розуміється цільна система юридичних принципів і норм, застосовуваних як у міжнародних, так і в не міжнародних збройних конфліктах, що установлюють взаємні права й обов'язки суб'єктів міжнародного права по забороні або обмеженню застосування визначених засобів і методів ведення збройної боротьби, забезпеченню захисту жертв конфлікту в ході цієї боротьби і визначальну відповідальність за порушення цих принципів і норм [8].
Об'єктом даної галузі міжнародного права є суспільні відносини, що складаються між воюючими сторонами в ході ведення збройної боротьби.
Суб'єктами міжнародного гуманітарного права є суверенні держави, що борються за свою волю і незалежність, народи і нації, деякі міжнародні міжурядові організації.
На відміну від інших галузей міжнародного публічного права, основою яких є прагнення дозволяти потенційні конфлікти без застосування силових засобів, міжнародне гуманітарне право спрямоване на те, щоб підкорити ситуацію існуючого насильства дії визначених норм, погоджених державами між собою. Необхідно також відзначити, що міжнародне гуманітарне право може бути допоміжним міжнародним інструментом усунення пробілів, колізій і інших недоліків внутрішнього законодавства держави, що виявляються під час виникнення на її території збройного конфлікту [12].
Таким чином, міжнародне гуманітарне право базується на інтересах, що держави готові погоджувати на міжнародному рівні для посилення захисту від наслідків війни, в умовах, коли внутрішні правові системи є неефективними в вирішенні цієї задачі. У таких випадках міжнародне гуманітарне право виконує організаційну функцію, сприяючи впорядкуванню відносин між сторонами в збройному конфлікті. Обмеження суверенітету держав-учасників у частині застосування визначених засобів, способів і методів ведення війни складає зміст превентивної функції міжнародного гуманітарного права.
І нарешті, третя - захисна функція міжнародного гуманітарного права, зміст якої складається в наданні заступництва різним категоріям людей. Саме ця функція дозволяє міжнародному гуманітарному праву претендувати на те, щоб стати в історії розвитку міжнародного публічного права першим зводом міжнародно-правових норм, спеціально призначених для захисту людини [8].
Міжнародне гуманітарне право застосовується в надзвичайних умовах, коли, з одного боку, держави і народи борються за своє виживання, а з іншого боку ? не діє сукупність норм міжнародного права, призначена для використання в мирний час, і дотримання основних гуманітарних стандартів сполучено з великими труднощами. У цих умовах дана галузь покликана забезпечити вирішення двох найважливіших задач [12]:
* захист осіб, що не беруть особистої участі або що припинили брати участь у воєнних діях;
* встановлення обмежень у відношенні деяких способів і методів ведення воєнних дій, застосування яких тягне найтяжчі наслідки для осіб, що знаходяться під захистом міжнародного гуманітарного права.
Ці два напрямки міжнародного гуманітарного права тісно пов'язані один з одним, але відносно автономні в правовому й організаційному відношенні, одержали назву «Гаазьке право» (право війни) і «Женевське право». Зараз у міжнародному публічному праві практично неможливо розмежувати норми, спрямовані на обмеження і заборону окремих методів і засобів ведення збройної боротьби, і норми, що забезпечують захист жертв війни. При цьому Женевське право, або власне «гуманітарне право», охороняє інтереси військових, які вийшли зі строю, і осіб, які не беруть участі у бойових діях. А Гаазьке право, або «Право війни» обумовлює права та обов'язки сторін, що воюють при проведенні військових операцій, обмежуючи вибір засобів заподіяння збитків.
Близькість і взаємозв'язок системи прав людини і гуманітарного права підштовхнули Жана Пікте до висновку про можливість їх об'єднання «під загальною назвою». Бо «право війни» і «права людини» - це дві підгалузі гуманітарного права, дві самостійні правові системи в рамках міжнародного гуманітарного права, що діють в різних умовах, захищаючи права людини, «право війни» прагне до зменшення бідувань людей під час війни, а «права людини» захищають людську особистість від сваволі у вільний час [7].
Женевське право було розроблене винятково в інтересах жертв війни, воно, на відміну від Гаазького права, не дає державам ніяких прав в збиток індивідууму.
Виробники текстів Гаазького права також прислідували ідеали гуманізму. Але ціллю цього права - є регулювання військових дій, і у відповідності з цим Гаазьке право частинно засноване на понятті військової необхідності і збереження держави.
«Гаазьке право» включає в себе ряд конвенцій, особливого значення серед яких мають Конвенції про закони і звичаї суходільної війни від 29.07.1899 р. та 18.10.1907 р., які мають на меті усунути найжорстокіші способи і засоби ведення війни, забезпечити захист мирного населення [1-3].
Таким чином, метою Гаазького права є пом'якшення наслідків війни обмеженням засобів і методів ведення військових дій.
Міжнародне гуманітарне право цікавлять не причини, а засоби і методи ведення війни. До теперішнього часу винайдено стільки потужних і витончених засобів знищення (хімічна, бактеріологічна зброя і т. д.), що якби всі вони застосовувалися, ті жорстокі війни, які ведуться на планеті зараз, здалися б дитячими іграми. Перешкоджає їх застосуванню саме Гаазьке право.
В даний час основний масив норм права збройних конфліктів складають норми міжнародних договорів. Його формування фактично почалося з другої половини XIX сторіччя. Так, у 1856 році в Парижі була підписана Декларація про правила ведення морської війни, що скасовувала каперство (піратство), вона встановлювала недоторканність нейтральних вантажів і правила морської блокади. У 1864 році була прийнята конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, що згодом переглядалася в 1906 і 1929 роках. У 1868 році була прийнята Санкт-Петербурзька декларація про скасування вживання розривних, вибухових і запалювальних куль. З 1899 року починаються активні процеси кодифікації правил війни. У 1899 році були прийняті Гаазькі конвенції про закони і звичаї сухопутної війни і декларації:
1) про заборону бомбардувань із повітряних куль;
2) про заборону користуватися артилерійськими снарядами, єдиною метою яких є поширення задушливих і шкідливих газів;
3) про заборону застосування куль, що розвертаються або сплющуються в людському тілі (рис. 1).
Размещено на http://www.allbest.ru/
Рис. 1. Гаазька конференція 1899
У 1907 році знову в Гаазі були прийняті одинадцять конвенцій, що регулюють різні аспекти права збройних конфліктів:
1) про відкриття воєнних дій;
2) про закони і звичаї сухопутної війни;
3) про права й обов'язки нейтральних держав і осіб у випадку сухопутної і морської війни;
4) про стан ворожих торгових суден на початку воєнних дій;
5) про перетворення торгових суден у судна воєнні;
6) про встановлення підводних автоматичних мін, що вибухають від зіткнення;
7) про бомбардування морськими силами під час війни;
8) про застосування до морської війни початків Женевської конвенції;
9) про деякі обмеження в користуванні правом захоплення в морській війні;
10) про заснування Міжнародної призової палати;
Слід зазначити, що міжнародне співробітництво в сфері збройних конфліктів розвивається і в даний час. Такий розвиток здійснюється у таких основних напрямках:
а) запобігання збройним конфліктам;
б) правове становище держав, що беруть участь і не беруть участь у конфлікті;
в) обмеження засобів і методів ведення війни, за борона їхньої модернізації;
г) захист прав людини в період збройних конфліктів;
д) забезпечення відповідальності за порушення норм міжнародного права.
Міжнародна доктрина і практика виробили основні принципи сучасного права збройних конфліктів (міжнародного гуманітарного права):
- гуманізація збройних конфліктів;
- обмеження воюючих у виборі методів і засобів ведення війни;
- міжнародно-правовий захист жертв війни;
- охорона цивільних об'єктів і культурних цінностей;
- захист інтересів нейтральних держав;
- сполучення воєнної необхідності і підтримка суспільного порядку з повагою до людини;
- заборона заподіювати противнику шкоди, нерозмірної із метою війни - знищення або ослаблення його воєнної мощі та ін. [12]
Особливе значення має питання про застосування нових засобів ведення війни, у тому числі і термоядерної зброї, променевої (для впливу на людський організм), інфразвукової (для поразки внутрішніх органів людини), генетичної (для негативного впливу на механізм спадкоємності), психотронної (для впливу на психіку людей) зброї і подібних їм видів і засобів. Хоча ці види зброї, за винятком термоядерної, знаходяться в даний час тільки на стадії розроблення, проте питання про недопущення їхнього використання є насущною міжнародно-правовою проблемою. Міжнародне право в цих випадках виходить із так званої Декларації Мартенса, що містить сформульований Ф.Ф. Мартенсом, російським дипломатом і професором міжнародного права, і оголошений у 1899 році на Гаазькій конференції основний принцип. Цей принцип увійшов потім у преамбулу IV Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни. От його повний зміст: «У чеканні того, щоб змогло бути обнародуване більш повне зведення законів війни, конференція вважає необхідним констатувати, що у випадках, не передбачених у цій угоді, населення і воюючі залишаються під охороною і дією початків міжнародного права, оскільки вони випливають із звичаїв між утвореними народами, які встановилися, із законів людяності та вимог суспільної свідомості».
Таким чином, дана Декларація, що має системний характер, містить у собі ряд положень, на яких базується і сучасне право збройних конфліктів, як-от:
а) вона лежить в основі всіх принципів права збройних конфліктів і слугує фундаментом для вироблен ня нових норм цієї галузі міжнародного права;
б) закріплює основні ідеї, якими повинні керувавтися воюючі держави і «командуючі військами» при застосуванні законів і звичаїв ведення війни;
в) заповнює прогалини в правовому регулюванні збройних конфліктів, слугує своєрідною «правовою вуздечкою» у випадках відсутності правових наста нов у конкретних нормах міжнародного права. Слід зазначити, що в цілому міжнародно-правове регулювання збройних конфліктів торкається питань початку війни, її ведення, методів і засобів, становища воюючого і мирного населення і закінчення війни.
У відповідності з Гаазькою конвенцією про початок воєнних дій 1907 року (Україна бере участь) держави визнають, що воєнні дії між ними не повинні починатися без попереднього і недвозначного попередження, що буде мати або форму мотивованого оголошення війни, або форму ультиматуму з умовним оголошенням війни.
Таким чином, міжнародне право вимагає оголошення війни. Воно може здійснюватися в різноманітних формах:
- шляхом звернення до власного народу;
- шляхом звернення до народу або уряду держави-супротивника;
- шляхом звернення до світового співтовариства.
Особливий спосіб оголошення війни - ультиматум - категорична вимога, яка не допускає ніяких подальших спорів і заперечень, уряду однієї держави, котрий пред'являє її уряду іншої держави під загрозою, що у разі невиконання цієї вимоги до певного терміну уряд, що пред'явив ультиматум, вживе певних заходів. Мова, таким чином, йде про загрозу війни.
Проте, хоча зазначені способи оголошення війни вважаються такими, що знаходяться в рамках міжнародного права, відповідно до статті II Конвенції про визначення агресії від 3 липня 1933 року, сам факт оголошення державою війни першою розглядається як агресія. Відповідно до указаної III Гаазької конвенції 1907 року оголошення війни не робить агресивну війну законною. Відповідно до статті 3 Визначення агресії, прийнятого на XXIX сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1974 році, у якості актів агресії, незалежно від оголошення війни, розглядаються такі акти прямої агресії:
а) вторгнення або напад збройних сил держави на територію інших держав, або будь-яка воєнна окупа ція, який би тимчасовий характер вона не носила, «що є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка з застосуванням сили анексія території іншої держави або частини її;
б) бомбардування збройними силами держави те риторії іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;
в) блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави;
г) напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили або морські і повітряні флоти іншої держави;
д) застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави за згодою з державою, що приймає, з порушенням умов, передба чених в угоді, або будь-яке продовження їхнього пе ребування на такій території після припинення дії угоди та ін.
Не вважається відповідним міжнародному праву не тільки ведення війни неоголошеною, що буде розглядатися як кваліфікуюча обставина при визначенні відповідальності, але і так званий casus belli (привід для війни) - безпосередній формальний привід, що веде до виникнення між державами стану війни. У минулому такий привід був законною підставою для початку воєнних дій і служив виправданням війни і цілям приховання її справжніх причин. Наприклад, багато дослідників вважають, що події навколо німецької радіостанції в Гляйвиці в серпні 1939 року, коли на неї нібито напав загін польських прикордонників (пізніше з'ясувалося, що це було влаштовано самою Німеччиною), спровокували напад Німеччини на Польщу і послужили приводом для початку Другої світової війни.
Стан війни повинен бути без зволікання сповіщений нейтральним країнам і буде мати для них дійсну силу лише після одержання оповіщення.
Війна завжди ведеться у визначених просторових межах. Театр війни - це територія воюючих сторін, відкрите море і повітряний простір над ним, у межах яких ведуться воєнні дії.
Театр війни буває сухопутний, морський і повітряний [7].
Театром сухопутної війни є сухопутна територія держави; театром морської війни - внутрішні морські води, територіальне море воюючих держав і відкрите море. Театром повітряної війни є повітряний простір над сухопутним і морським театром війни.
Забороняється використовувати в якості театру війни нейтралізованні території, територію нейтральних держав, а також місцевості, в яких відповідно до Гаазької конвенції - 1954 року зосереджені культурні цінності.
Учасниками війни є не все населення воюючих держав, а тільки цілком визначена його частина - так звані законні учасники війни, діям яких надається державний характер. Під час збройних конфліктів населення, яке мешкає на території держави, ділиться на дві групи: те, яке стосується збройних сил (збройні сили, партизани і т. д.), і яке не стосується збройних сил (цивільне населення).
У свою чергу, міжнародне право розрізняє дві категорії осіб, які належать до збройних сил воюючих сторін:
1) воюючі (комбатанти);
2) ті, які не беруть участь у боях (некомбатанти). Комбатанти - це особи, які входять до складу
збройних сил воюючих сторін, що безпосередньо ведуть бойові дії проти супротивника зі зброєю в руках. Потрапивши в полон, комбатанти набувають статусу військовополонених.
Некомбатанти - це особи, які входять до складу збройних сил, але безпосередньо не приймають участь у бойових діях. Відповідно до міжнародного права до не-комбатантів (невоюючих) належить особовий склад, що правомірно знаходиться в складі збройних сил воюючої сторони, що надає їй допомогу у досягненні успіхів у бойових діях, але в них безпосередньо участі не бере. Це - військові кореспонденти, юристи, медичний персонал, духівництво, інтенданти. Вони не є об'єктом воєнних дій із боку противника і мають право на його заступництво в тому випадку, якщо виявляться під його владою. Застосовувати зброю проти некомбатантів заборонено. Поняття найманців міститься в статті 47 Додаткового протоколу І від 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року. Відповідно до цього документу найманець не має статусу комбатанта або військовополоненого.
Підсумовуючи, зазначимо, що особливістю права Гааги є те, що воно переслідує головну мету: обмежити воюючі сторони у виборі засобів та методів ведення бойових дій. право Женеви і право Гааги на початкових етапах свого існування розвивалися паралельно, кажна з цих галузей права створювалась з гуманними цілями і внесла свій вклад в помякшення жахіть і бід, спричинених війнами. Але з моменту прийняття двох Додаткових протоколів 1977 р. норми Женевського і Гаазького права тісно переплелись, и тепер цей розподіл на дві галузі носить, в значній мірі, умовний и теоретичний характер. Право війни встановлює правила ведення війни і не розглядає питання стосовно права держав застосовувати силу. Воно не забороняє війну, проте це у жодній мірі не означає, що право збройних конфліктів визнає законність війни як такої.
Висновки
По-перше, проведене дослідження процесу становлення, еволюції та подальшого розвитку правової традиції регулювання засобів і методів ведення війни у другій половині ХІХ - початку XXІ століття дозволяє констатувати як головну закономірність перехід від найпростіших синкретичних, традиційних, правових і моральних регуляторів перебігу війни до кульмінації юридичного позитивізму в зазначений період.
По-друге, в умовах, коли кількість збройних конфліктів зростає, а модернізація і створення нових видів звичайної зброї швидко просувається вперед, надзвичайно важливу роль у міжнародних відносинах відіграють принципи і норми Гаазького права, які спрямовані на обмеження засобів і методів ведення війни з метою зменшення руйнівних наслідків бойових дій та забезпечення дотримання елементарних принципів гуманності в специфічних умовах збройного конфлікту.
Список літератури
1. Царювання Миколи II / С.С. Ольденбург._М: АСТ: Астрель, 2008 ISBN 978-5-271-20683-2, стор 116
2. Декларація про невживання легко розгортаються і сплющуються куль - www.memo.ru/Prawo/hum/haag1899.htm
3. Конвенція про закони і звичаї сухопутної війни - www.memo.ru/Prawo/hum/haag07-1.htm
4. Гуманітарний право Конвенція про права і обов'язки нейтральних держав і осіб у випадку сухопутної війни - www.memo.ru/Prawo/hum/haag07-3.htm
5. Конвенція про зупинку підводних, автоматично вибухають від зіткнення мін - www.memo.ru/Prawo/hum/haag07_m.htm
6. Конвенція про деякі обмеження в користуванні правом захоплення в морській війні - www.memo.ru/Prawo/hum/haag07-2.htm
7. Конвенція про права і обов'язки нейтральних держав у разі морської війни - www.memo.ru/Prawo/hum/haag07-4.htm
8. Международное право: Учебник для вузов / Отв. ред. М43 Г.В. Игнатенко, О.И. Тиунов. - 3_е изд., перераб. и доп. - М.: Норма, 2005. - 624 с.
9. Міжнародне право: Навч. посібник / За ред. М.В. Буроменського - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 336 с.
10. Міжнародне право: Підручник. Затверджено МОН / Тимченко Л.Д., Кононенко В.П. - К., 2012. - 631 с.
Размещено на Allbest.ru
Подобные документы
Розгляд процесу розвитку і становлення базової галузі міжнародного права – договірного права. Дослідження етапів формування інституту договірного права впродовж різних періодів історії, визначення особливостей договору на кожному етапі становлення.
статья [27,2 K], добавлен 00.00.0000Сутність, структура та значення сучасної системи міжнародного права, головні етапі її становлення та закономірності розвитку. Проблеми визначення поняття та класифікація джерел міжнародного права. Основні принципи та норми цього правового інституту.
курсовая работа [47,3 K], добавлен 15.01.2013Сутність правоутворення як процесу виникнення і становлення права. Поняття, місце, види і функції судової практики. Значення і роль судового прецеденту у формуванні і розвитку права України і країн романо-германської та англо-американської правової сім’ї.
контрольная работа [35,5 K], добавлен 13.01.2014Особливості розвитку міжнародного права після розпаду Римської імперії. Дипломатичне і консульське право в феодальний період. Розвиток права міжнародних договорів. Формування міжнародного морського права. Право ведення війни і порядок вирішення спорів.
реферат [25,6 K], добавлен 16.02.2011Трудові відносини як предмет міжнародного приватного права. Використання цивілістичних принципів і конструкцій в теорії і практиці трудового права. Полеміка необхідності відділення міжнародного трудового права від міжнародного приватного права.
реферат [20,9 K], добавлен 17.05.2011Історичні передумови становлення Конституційного права як самостійної галузі права. Розвиток науки Конституційного права в Україні: предмет, методи, характеристика. Основні чинники розвитку конституційно-правових норм на сучасному етапі державотворення.
курсовая работа [48,6 K], добавлен 27.04.2016Міжнародні економічні відносини, їх зміст і значення. Поняття та класифікація норм міжнародного права. Механізм міжнародно-правового регулювання. Поняття та система джерел міжнародного економічного права. Прийняття резолюцій міжнародних організацій.
контрольная работа [34,3 K], добавлен 08.11.2013Історія виникнення міжнародного гуманітарного права, його джерела. Механізми забезпечення, захисту прав й свобод людини. Право збройних конфліктів. Початок війни та її закінчення, їх правові наслідки. Відповідальність у міжнародному гуманітарному праві.
курсовая работа [32,0 K], добавлен 04.12.2014Особливості розвитку міжнародного права у Московській державі XV-XVІІ ст.; питання визнання у зовнішніх відносинах. Формування посольського та дипломатичного права; роль шлюбної дипломатії у розвитку міжнародних відносин, становлення норм та інститутів.
лекция [25,0 K], добавлен 17.04.2012Становлення правової системи США. Англо-саксонський тип правової системи. Юридичні джерела в правовій системі Штатів. Передумови виникнення та прийняття Конституції США, її зміст. Структура американського права. Правова система США на сучасному етапі.
курсовая работа [54,6 K], добавлен 13.05.2011
