Ренесанс ідеї суспільного договору у ХХ столітті

Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕНЕСАНС ІДЕЇ СУСПІЛЬНОГО ДОГОВОРУ У ХХ СТОЛІТТІ

Юдін З.М.

Постановка проблеми. Політична філософія ХХ ст., безумовно, подарувала людству неймовірну кількість оригінальних та глибоких теорій, концепцій і політичних програм. Усі вони складають яскраву та строкату палітру, в якій є місце як націоналістичним доктринам (К. Шмітт, Г. Моргентау), так і ліво-ліберальним пошукам справедливого влаштування соціуму. Власне, якраз ліво-ліберальне крило політичної філософії здійснило суттєвий внесок у забуту упродовж ХіХ - початку ХХ ст. теорію суспільного договору. Ідеться перш за все про Дж. Ролза і Ю. Габермаса, а також, певною мірою, Р. Дворкіна, який значно зміцнив позиції ліво-ліберальних правових теорій.

Поза сумнівів, розвиток ідей про організацію сучасного суспільства, обґрунтування тих чи інших моделей його функціонування і інсти- туціоналізації є ключовою проблемою соціальної філософії. При цьому значення розробок соціальної філософії саме другої половини ХХ ст. пов'язуються з виникненням цілого ряду завдань, з яким зіткнулися громадські інститути: починаючи з питань екологічного благополуччя людства і закінчуючи дискусіями про природу соціальної справедливості. Власне, ХХ ст. поставило перед політичною філософією доволі серйозні виклики, пов'язані, зокрема, з необхідністю філософського осмислення ліберального порядку денного. Якщо враховувати, що друга половина ХХ ст. пройшла під знаком протистояння лібералізму і тоталітаризму в тій чи іншій його формі (і як показує сьогоднішня політична картина світу, складно говорити про закінчення цього протистояння), то західна політична і правова філософія прагнула відродити фундамент лібералізму, значною мірою забутий за доби індустріальної революції, а саме ідею суспільного договору.

Мета статті - показати, яким чином Дж. Ролз, Ю. Габермас та Р. Дворкін посприяливідновленню уваги до проблем суспільного договору в світовій політико-правовій думці.

Виклад основного матеріалу. Книга Дж. Ролза «Теорія справедливості» [1], що стала свого часу однією з найбільш резонансних робіт з політичної філософії, представила нову парадигму розвитку соціальних інститутів, пов'язану з переглядом панівного на той час принципу утилітаризму при вирішенні питань про справедливу організацію суспільства. Успіх «Теорії справедливості» багато в чому пов'язують з тим, що Дж. Ролзу вдалося запропонувати таку аргументацію своїх висновків та конструкцій, що вона може бути застосована до будь-якого існуючого соціального інституту. Ідеться про те, що Ролз пропонує ціннісно-нейтральну концепцію справедливості, довкола якої індивіди з різними релігійними, моральними чи політичними поглядами можуть викристалізувати певний базовий політичний консенсус, який стає основою їх співіснування.

Одне з центральних місць в теорії Дж. Роулза займає поняття суспільного договору. Цілий ряд сучасних філософів (Ю. Габермас, П. Рікер. О. Гьоффе та ін.) вважають, що саме «Теорія справедливості» дозволила відродити не надто актуальну ідею суспільного договору і представити в її новітньому - конструктивістському й процедурному - світлі. Будучи послідовником Дж. Локка та в цілому класичної ліберальної доктрини [2], Ролз намагається представити проблему суспільного договору не з інституційної, а з субстантивної точки зору. Якщо новочасні ідеологи суспільного договору вбачали в ньому джерело політичного стану, за результатами якого утворюється держава, тобто суспільний договір поставав як джерело легітимності існуючих (або бажаних) політичних інститутів, то Ролза цікавить дещо інший аспект проблеми. На його думку, у «вхідній позиції» (його версія гоббсівського природного стану), люди укладають договір не стільки щодо політичної системи майбутнього суспільства, скільки про принципи справедливості, які лежатимуть в основі цієї політичної системи. Саме ці принципи справедливості є первинними щодо будь-якої реальної чи бажаної політичної системи, оскільки саме на них люди базують їх бачення як належних чи неналежних.

Якраз щодо принципів справедливості люди укладають суспільний договір. Не вдаючись у детальний переказ майстерного обґрунтування цих принципів самим американським політичним філософом, наведемо лише сам зміст цих принципів. їх два, причому принцип під №1 має перевагу під принципом №2 (оскільки це, на думку Ролза, сприяє пріоритету автономії особистості):

1. Усі люди мають рівні права на максимально більшу сукупність рівних основних свобод, сумісну з аналогічною системою свобод для всіх (принцип свободи).

2. Соціальна й економічна нерівність має регулюватися таким чином, щоб: а) щоб вона була спрямована на максимальну вигоду найменш успішних і б) інститути і статуси у суспільстві мають бути відкриті для всіх за умов чесного дотримання рівності можливостей (принцип диференціації) [1, с. 35-36].

Таким чином, для Дж. Ролза соціальний договір постає як засіб зведення воєдино уявлення про справедливість. Здійснений Ролзом перегляд низки фундаментальних елементів доктрини суспільного договору дозволяє деяким дослідникам називати його теорію справедливості версією неоконтрати- візму [3, с. 48]. На противагу класичному кон- рактивізму, Ролз істотно переглядає поняття суспільного договору: для нього це не угода про підпорядкування суспільству або державі, реально укладена нашими предками або така, що укладається нами самими, а деяка ідеальна гіпотетична ситуація, в яку поміщаються люди, які вибирають принципи справедливого соціального устрою. Ролз прагне змоделювати такі умови укладення договору, які гарантували б справедливий результат; інакше кажучи, угода буде справедливою, якщо вона буде прийнята в ході чесної процедури [4, с. 85]. Для цього існують принципові передумови. Насамперед, учасники вихідної позиції, приймаючи рішення, діють в своїх власних інтересах і прагнуть до найви- гіднішого для себе результату. Вони рівні і вільні пропонувати будь-які принципи, які вважатимуть потрібними. Діючи раціонально, вони постараються вибрати ефективні засоби досягнення поставлених перед ними цілей і уникатимуть того, що йде врозріз з їх власними бажаннями. Вони мають інформацію і знання загального порядку про людську природу, суспільство, політику й економіку. І, найголовніше, вони абсолютно не знають свого власного майбутнього в суспільстві, які вони конструюють. їм невідомо, чи будуть вони талановитими або пересічними людьми, багатими чи бідними, здоровими або хворими, працьовитими або ледачими. Якби в ситуації вибору принципів справедливості люди точно знали, як саме будуть розподілені між ними такі «випадкові з моральної точки зору» атрибути як соціальний стан і природні обдарування, то досягнута угода відображала б ці версії нерівності і виявилася б вигіднішою для тих, на чию долю вже випала удача. Справедливість же вимагає, щоб рішення було прийнято на чесних умовах. Тому кожен учасник у вихідній позиції повинен знаходитися як би під «покровом невідання» щодо себе самого. За цим стоїть просте міркування, що людина, яка точно не знає, яке саме місце вона займе в суспільстві, постарається вибрати принципи, що забезпечує справедливі і сприятливі умови для кожного, у тому числі і для неї самої [5]. Покров невідання, згідно Ролзу, повинен бути накинутий і на уявлення людей про те, в чому полягає для них благо. Для того, щоб вибір був справедливим, люди не повинні домагатися договору, який був б найбільш вигідним з точки зору їх власних цінностей. Для них в цій ситуації більш важливо відстояти свободу самим вирішувати, в чому полягає сенс і благо їх життя, і діяти відповідно до цього за власним вільним рішенням, вносячи в нього при необхідності зміни та виправлення. Таким чином, покрив невідання, будучи інтуїтивно зрозумілою умовою чесності, гарантує, що при виборі принципів справедливості ніхто не виявиться ні в більш вигідному, ні, навпаки, в несприятливому становищі в силу випадкових природних або соціальних обставин. Оскільки всі знаходяться в однаковому становищі і ні у кого немає можливості запропонувати принципи, які сприяли б поліпшенню його власної позиції, принципи справедливості виявляються результатом чесного договору [3, с. 48-49].

Чи можлива юридична інтерпретація такого розуміння контракту? Не можна не відзначити, що якщо переносити ролзівське розуміння суспільного договору на правову сферу, то необхідно підкреслити, що чисто процедурна теорія контрактивізму, запропонована філософом, складно трансформується в договір як правовий акт. Однак завдання полягає не в цьому. Говорячи про договір у правовій сфері, слід сприймати його як найбільш загальну форму існування і сприйняття правової реальності, коли договір постає в ролі базисної структури правової сфери, в якій відбувається розподіл суб'єктивних прав і юридичних обов'язків всіх суб'єктів правових комунікацій. У такому випадку ролзівська інтерпретація принципів контрактивізму цілком застосовна хоча б тому, що в даному аспекті правова сфера постає як організована за договірним принципом соціальна система, і саме рівень реалізації і захищеності стартових принципів справедливості як змісту такого договору є реальним показником правового розвитку того чи іншого суспільства.

Цікаво, що аналізуючи «Теорію справедливості» Дж. Роулза, інший відомий філософ ХХ ст. П. Рікер прийшов до висновку, що чисто процедурна теорія справедливості не може бути виведена без попередньої апеляції до правовій сфери, оскільки саме право, на відміну від всіх інших соціальних систем, найбільшою мірою прагне бути справедливим. На його думку, моделюючи «покрив невідання», не можна обійтися без права, адже саме з його допомогою, в кінцевому рахунку, будуть відстоюватися принципи укладеного договору, більш того, саме право має лежати в основі структури даного договору [6, с. 75-76].

Дж. Ролз здійснив спробу довести, що чесна поведінка кожного суб'єкта веде до блага для кожного, при цьому виведена ним формулювання принципу справедливості здатна охопити найширший спектр сучасних суспільств. При цьому контрактивізм на рівні політичної філософії, рівно як і теорія правового контрактивізму, можуть поширюватися набагато далі ситуації «покриву невідання». Головне завдання договору - забезпечити узгодження всіх можливих принципів справедливості, а тому правова сфера повинна бути, в першу чергу, сферою толерантного ставлення до позиції іншого. Множинність принципів справедливості, рівно, як і множинність правових відносин, можуть узгоджуватися лише на основі права.

Саме плюралістичний пафос у контексті політичної філософії щодо оновленої ідеї суспільного договору підхопив інший „видатний філософ ХХ - ХХІ ст. Ю. Габермас. Його ліберальна політична програма є більш «філософською», у порівнянні з ролзівською, принаймні він милить себе у контексті багатовікової європейської політичної філософії. І цей проект себе виправдовує. Його головна теза - показати, що суспільний договір є особливою формою консенсусу, яке не замикає суспільство на самому собі (як до цього логічним чином веде класична ліберальна доктрина, де суспільний договір є актом утворення держа- ви-нації), а навпаки, сприяє його розвитку як відкритої цілісності. Він пише: «межі спільноти виявляються відкритими для всіх - у тому числі для тих, хто є чужими один одному і бажають такими лишатися» [7, с. 48]. Звідси мета Габермаса, хоча й перебуває у тому ж руслі,, що й ролзівська, має дещо інші акценти. Він прагне осмислити суспільний договір як форму відкритої комунікації, як актуальної та постійно діючої форми комунікативної взаємодії суб'єктів певної спільноти, яка, утім, має відкриту структуру.

Для цього Габермас виводить принцип універсалізації, який формулюється таким чином: кожна значуща норма має відповідати умовам, коли безпосередні й побічні наслідки, що виникають при задоволенні інтересів кожного, без примусу можуть бути прийняті усіма учасниками суспільного договору. Таким чином, суспільний договір, замість абстрактної легітимаційної конструкції в інтерпретації Габермаса, перетворюється на дієву основу демократичного громадянського суспільства і рівної діалогічної відповідальності, яка базується на цьому договорі. Однак така позиція веде до необхідності раціональності і відповідальності учасників дискурсу: «Суспільний договір виникає з ідеї про те, що кожен претендент на вступ до нього повинен мати раціональний мотив, щоб добровільно стати його членом і підкорюватися відповідним нормам і процедурам. Когнітивний зміст, завдяки якому порядок стає моральним чи справедливим, спирається, таким чином, на спільний договір усіх окремих його членів; з більшою точністю його можна пояснити раціональністю зважування благ, яке кожен з них здійснює, виходячи з власних інтересів» [7, с. 70].

Габермас, більшою мірою, ніж Ролз, прагне показати прагматику суспільного договору як особливої форми комунікативної дії. Це дозволяє йому застосовувати одну й ту ж саму логічну схему для аналізу будь-якої форми діалогічної взаємодії - чи то суспільного договору в цілому, чи конкретного контракту, спрямованого на задоволення базових побутових потреб. Звертає на себе увагу, що у цьому контексті він прямо вступає в полеміку з опортуністичним підходом, пропонованим прихильникам економічного аналізу права. Він пише: «Координація суб'єктів, які <...> ведуть себе [один з одним] стратегічно, залежить від того, наскільки егоїстичний розрахунок вигоди врівноважується розрахунком вигоди з іншої сторони. Тоді ступінь кооперації й стабільності залежить від задоволення інтересів учасників взаємодії. На противагу цьому я говорю про комунікативну дію, коли учасники ідуть на те, щоб внутрішньо узгодити між собою плани своїх дій і дотримуватися тих чи інших своїх намірів лише за умови згоди щодо існуючої ситуації й очікуваних результатів, які вже існують між ними, або щодо яких домовленість лише буде встановлено» [8, с. 199]. Іншими словами, для Габермаса договір як прояв комунікативної дії - це не стільки гра з ненульовою сумою, коли кожен учасник взаємодії вибудовує свої стратегії, перебуваючи в невіданні щодо стратегій інших учасників, скільки акт, спрямований якраз на прояснення намірів і стратегій інших. В обох випадках учасники діють раціонально, але в першому вони прагнуть лише до успіху, тоді як у другому - до досягнення згоди у процесі чесного спілкування [9, с. 50].

Заслуговує на увагу відмінність трактування практичного дискурсу суспільного договору Габермасом від його розуміння Дж. Ролзом. Габермас йде далі запропонованого Ролзом методологічного принципу «вхідної позиції», у якій всі здатні до раціональних рішень учасники суспільного договору виступають як рівноправні партнери, незважаючи на їх реальне соціальне становище. Що пропонує Габермас? Він наполягає на тому, що його метод практичного дискурсу має істотні переваги над ідеєю вхідного стану Дж. Ролза. Особливістю практичного дискурсу є не тільки визнання ним єдиної сили - сили кращого аргументу (тут Габермас спирається на теорію Р. Апексі) в спільному пошуку. Більш важливим стає те, що саме практичний дискурс виступає як форма аргументативного волевиявлення, яка має обов'язковий характер, форма, яка (як і «вхідний стан» Ролза) тільки на основі загальних передумов комунікації може гарантувати правильність (або справедливість) будь-якого порозуміння. До того ж, Габермас згоден з тим, що комунікативна та інформаційна революції надають людям могутні засоби активізації інтелектуальної діяльності, творчого мислення, інтуїції тощо.

Комунікативна версія суспільного договору за Габермасом, безумовно, є всеосяжною і продуктивною філософсько-правовою концепцією, яка іще раз доводить ренесанс цієї ідеології у політичній думці другої половини ХХ ст. Тим більше це важливо для правового контрактивізму, для якого проблема політичних і юридичних інтерпретацій договору є однією з основоположних. Між тим, ані Джон Ролз, ані Юрген Габермас не прагнули напряму екстраполювати уявлення про суспільний договір на правову площину, оскільки вбачали право радше один з елементів, цеглинкою у загальній структурі суспільства.

Натомість Рональд Дворкін, пропонуючи свою ліберальну програму теорії права, вбачає у суспільному договорі саме юридичний зміст. Звісно, до внеску Рональда Дворкіна у концепцію суспільного договору можна ставитися по-різному. Наприклад, Й. Шапіро доводить, що аргументи Дворкіна були не настільки незаперечні, як йому б хотілося. Його перу також належить робота «Моральні підстави політики», в якій він досліджує проблему суспільного договору як основу аргументації Дворкіна в політичній сфері, і показує, що теорію Дворкіна не варто сприймати як щось самостійне, але як спробу вдосконалити теорію Джона Ролза [10]. Однак саме у цьому контексті він нас і цікавить, тоді як можливі судження щодо його самостійності й переконливості не є предметом нашого аналізу в рамках цієї роботи. суспільний договір правовий юридичний

В основі юридичної концепції Дворкіна лежить ідея про те, що зміст права не вичерпується зводом раз і назавжди встановлених правил, і що вкрай важливо також враховувати фундаментальні принципи, які лежать в основі правової системи. Принципи не диктують конкретних рішень, а лише формулюють підстави, які можуть схилити до того чи іншого рішення, тоді як норми застосовуються за правилом «все або ніщо»: якщо умови, про які домовилися нормою, мають місце, вона повинна бути автоматично дотримана. Виникнення конфлікту між двома правовими нормами означає, що одна з них повинна бути змінена або взагалі скасована; принципи же можуть приходити в зіткнення, і тоді верх бере той, який є більш вагомим або важливим, але звідси зовсім не випливає, що конкуруючий принцип перестає бути принципом [1І].

З точки зору правового контрактивізму, утім, важливим є питання, звідки ці принципи беруться і що є їх джерелом. По-перше, принципи служать засобом вираження політичної моралі, прийнятої в суспільстві, і тим самим забезпечують зв'язок і взаємодію права і моралі. При розгляді судових справ до принципів вдаються тоді, коли існуючі правові норми досить невизначені і не диктують однозначного рішення, або коли справа, яка розглядається, не може бути підведена під жодну з наявних норм. У цих випадках, вважає Дворкін, на суддів покладається завдання знайти в ході зваженої й об'єктивної інтерпретації принципи, що лежать в основі існуючих правових норм, колишніх судових рішень (прецедентів) і суспільної політичної моралі найбільш узгоджене і послідовне рішення, що може найкращим чином бути інтегроване в систему права. Такий підхід часто іменують «інтегральною програмою тлумачення права» [12], і в цьому є сенс, оскільки принципи, по суті, виступають єднальною ланкою між діючим правом і тими ідеалами, о яких тяжіє конкретне суспільство - тобто тим, що Ролз і Габермас розглядають як підґрунтя суспільного договору.

По-друге, ці принципи слугують підставою політичних прав, існування яких, відтак, не обмежується позитивними правовими текстами. І якраз у цьому контексті ідея контрактивізму та її відлуння стають найбільш помітними. Дворкін розмежовує «основоположні» та «інституційні» права. Основоположні права мають абстрактну силу як противага колективним інтересам при обґрунтуванні політичних рішень, прийнятих суспільством в цілому, тоді як інституційні права повинні враховуватися при обґрунтуванні рішень, що приймаються деяким політичним інститутом. Юридичні права в цьому випадку тлумачаться як інституційні права на певне судове рішення [13]. Для розуміння відмінності між цими двома групами прав, слід мати на увазі, що перші пов'язані з фундаментальною владою людей до організації соціальних груп. Вони можуть утворювати ті політичні інститути, які найбільшою мірою відповідають їх потребам.

Так, основоположні права - це не ті права, які є основоположними в розумінні, наприклад, Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а ті, які є основоположними з точки зору формування політичної організації як такої. Іншими словами, основоположні права - це те, що надає індивідам змогу бути суб'єктами суспільного договору і те, що виступає свого роду перепусткою до раціональної політичної комунікації. На цьому тлі інституційні права - це ті права, які виникають на основі вже існуючої політичної і правової системи, а не передують їй. Це, однак, не означає, що основоположні права, якщо вони у відомому сенсі «передують» політичній і правовій системі, не є актуальними інструментами, використовуваними людьми. Гіпотетично можна уявити (а емпірично - спостерігати) перегляд людьми конституційних засад політичної системи, зміну політичного устрою як такого, запровадження нових форм політичного дискурсу та багато іншого, що якраз і є реалізацією основоположних прав.

Важливість ідеї основоположних прав в інтерпретації Дворкіна полягає у кількох моментах. По-перше, за її допомогою він прагне розвінчати критику суспільного договору як реального історичного акту. На думку Дворкіна, буквальне розуміння ідеї суспільного договору породжує парадокс. Ні так званого «природного стану», ні «суспільного договору» не існує і ніколи не існувало, і, отже, не можна говорити про те, що уряд або прості громадяни зв'язані в своїх діях його вимогами. Адже абсурдно говорити про зобов'язання, що випливають з договору, якого немає. Як стверджує Дворкін, «гіпотетичний договір є не просто блідою подобою цього договору, але відсутністю договору». Сама ідея, що людина пов'язана договором, який він уклав, перебуваючи в «природному стані», має на увазі, що «коли людина погодилася з деякими принципами заздалегідь, то було б справедливо застосувати до нього ці принципи згодом при інших обставинах, коли він з ними вже не згоден» [13, с. 151-152]. Однак при цьому Дворкін жодним чином не відкидає суспільний договір як розумовий експеримент, і це знову зближує його з Ролзом.

По-друге, основоположні права дозволяють більш чітко асоціювати суспільний договір як умови формальної рівності людей із конкретними носіями правосуб'єктності. Розвиваючи ідеї Ролза, Дворкін говорить, що будь-яка справедлива схема розподілу ресурсів має бути одночасно чуттєвою до вибору й амбіцій людей («ambition-sensitive») і нечуттєвою до випадкових обставин природного чи соціального характеру («endowment- insensitive») - така ідея подібна до «покрову невідання» [14, с. 133]. Однак такий юриди- зований підхід до «покрову невідання» виглядає більш доцільним і практичним, оскільки він пропонує розглядати право як актуальну форму цього покрову, який, утім, не є абсолютно суцільним.

Висновки

Можна підсумувати, що ліберальна політико-правова доктрина другої половини ХХ - початку ХХІ ст. дійсно посприяла відродженню ідеї суспільного договору у новій актуалізованій формі, яка спрямована на вирішення тих протиріч, з якими стикаються сучасні плюралістичні суспільства. Для становлення контрактивізму це ознаменувало собою передовсім переосмислення вихідних методологічних основ зв'язку політичної і правової сфер. Договір знову набув статусу актуального концепту не лише у вузькому юридичному сенсі, але й знову повернув собі позицію центральної категорій політичноїфілософії. Таким чином, запит на юридичну концепцію контрактивізму остаточно сформувався саме завдяки політичному лібералізму Дж. Ролза, Ю. Габермаса, Р. Дворкіна та ін. Однак для розбудови цієї концепції необхідно здійснити її редукцію і зазирнути в її центр - поняття договору.

Література

1. Ролз Дж. Теория справедливости / Дж. Ролз. - 2-е изд. - М. : Л. К. И., 2010. - 536 с.

2. Куц Г.М. Классический и современный либерализм: сравнительный анализ / Г.М. Куц // PolitBook. - 2013. - № 4. - С. 109-119.

3. Макеева Л.Б. Философия эгалитарного либерализма в США: Джон Ролз и Рональд Дворкин / Л.Б. Макеева // История философии. - 2005. - № 12. - С. 45-62.

4. Шевцов С. Теория естественного состояния: Ролз, Нозик, Бьюкенен / С. Шевцов // Sententiae. - 2012. - № 1. - С. 82-94.

5. Чалый В.А. Антропологические основания политической теории Джона Ролза / в.А. Чалый // Кантовский сборник. - 2012. - № 4. - С. 35-41.

6. Рікер П. Право і справедливість / П. Рікер. - К. : Дух і літера, 2000. - 216 с.

7. Хабермас Ю. Вовлечение Другого. Очерки политической теории / Ю. Хабермас. - СПб : Наука, 2001. - 417 с.

8. хабермас Ю. Моральное сознание и коммуникативное действие / Ю. Хабермас- СПб : Наука, 2000. - 380 с.

9. Усов Д.В. Коммуникативная версия теории общественного договора в период перехода к информационному обществу: Ю. Хабермас / Д.В. Усов // Философские проблемы информационных технологий и киберпространства. - 2014. - № 2. - С. 41-54.

10. Shapiro I. The Moral Foundations ofPolitics / I. Shapiro. - New Heaven: Yale University Press, 2012. - 304 p.

11. Dworkin R. A Matter of Principle / R. Dworkin. - Cambridge : Clarendon Press, 1985. - 425 p.

12. Удовіка Л.Г. Інтегральна програма тлумачення права Р. Дворкіна / Л.Г. Удовіка // Актуальні проблеми держави і права. - 2009. - Вип. 50. - С. 22-30.

Анотація

Стаття присвячена розгляду основних теоретичних тенденцій, які привели до посилення актуалізації ідеї суспільного договору у політичній і правовій філософії хх ст. Ці тенденції стосуються насамперед робіт дж. ролза, р. дворкіна й Ю. Габермаса. Показано, яким чином оновлена доктрина суспільного договору вплинула на розуміння договору як загального юридичного поняття.

Ключові слова: політична філософія, суспільний договір, правовий контрактивізм.

Статья посвящена рассмотрению основных теоретических тенденций, которые привели к усилению актуализации идеи общественного договора в политической и правовой философии XX в. Эти тенденции касаются прежде всего работ Дж. Ролза, Р. Дворкина и Ю. Хабермаса. Показано, каким образом обновленная доктрина общественного договора повлияла на понимание договора как общего юридического понятия.

Ключевые слова: политическая философия, общественный договор, правовой контрактивизм.

Article considers the main theoretical trends that have led to increasing of mainstreaming of the social contract ideas in the political and legal philosophy of the twentieth century. These trends relate primarily works J. Rawls, R. Dworkin and J. Habermas. We show how the renewed social contract doctrine influenced the understanding of the contract as a general concept.

Key words: political philosophy, social contract, legal contractivism.

Размещено на Allbest.ru