Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Протягом XIV ст. Велике князівство Литовське перетворилось на одну з найбільших європейських держав. Однією з найбільш цікавих сторінок історії цієї держави є її правова система, яка сформувалась, як на основі місцевих звичаїв, так і включила в себе норми правових систем сусідніх держав і земель, що були включені до складу Литовської держави.

Загалом, тема джерел права Великого князівства Литовського не втратила актуальності й зараз. Абсолютна більшість ґрунтовних праць з даної проблеми з'явилась ще в 60-80-х роках минулого століття і зараз потребує перегляду, застосування нових підходів до дослідження, введення в науковий обіг нових матеріалів. Нової оцінки потребує питання про місце в литовській правовій системі норм звичаєвого права, як литовських, так і руських, а також привілеїв. Навіть зараз, остаточно не вирішене питання про статус Судебника Великого князя Казимира в литовській правовій системі. Одні дослідники стверджують, що судебник є першою кодифікацією права у Великому князівстві Литовському, а інші - що він є звичайним привілеєм. Литовські Статути, які тричі були кодифіковані протягом століття, й зараз викликають цікавість і подив дослідників. Додаткової уваги потребує проблема систематизації різних груп джерел.

Об'єктом дослідження даної роботи є литовська правова система, що виникла, оформилась й еволюціонувала протягом XIV-XVI ст., а потім органічно поєдналась з польською, хоч і залишилась багато в чому самостійною. Предметом дослідження - є різноманітні правові звичаї, привілеї, устави, кодекси, які склали основу правової системи Литовської держави і, по суті, були основними її джерелами.

Метою роботи полягає в тому, щоб проаналізувати з відповідними оцінками весь комплекс джерел, які лягли в основу правової системи Великого князівства Литовського. Вивчити ступінь впливу окремих законодавчих актів, привілеїв, кодексів на регулювання різних сфер суспільного життя.

Завданням роботи є вивчення ступеню розробки даної проблеми в науковій літературі. А, також, з'ясування об'єктивних причин, що призвели до видання тих чи інших правових актів.

В науковій літературі ступінь розробки проблеми джерел права Великого князівства Литовського залишається недостатнім. В першу чергу, варто згадати литовських дослідників, так вивченням статутів займались К. Яблонскіс та Ю. Юргініс, окремо вони вивчили вплив звичаєвого права на творення І Статуту (1529). Серед польських вчених варто відмітити роботи Ю. Бардаха, який намагається підходити до проблеми джерел литовського права комплексно [17, 95].

Досить детально проблему джерел права Великого князівства Литовського вивчали українські, білоруські та російські історики і правознавці. Так, перші праці, присвячені Литовським Статутам, з'явились ще в XIX ст. Зокрема, В. Строева (1833) і М. Владимирський-Буданов (1877) в контексті вивчення московського законодавства дослідили III Статут (1588), як одне з джерел для Соборного укладення. Вивченням III Статуту (1588), в цьому ж контексті також займався М. Тихомиров [1, 99]. Досить ґрунтовні праці по литовському законодавству XIV-XVI ст. належать В. Причеті, основну увагу він зосередив на Статутах, але досить детально вивчав усі джерела, які використовувались при їх кодифікації [1, 101]. Дослідженням Судебника Казимира (1468) займались І. Данилович, Ю. Ярошевич, М. Ясинський, М. Любавський, не без підстав вважали його першою спробою систематизації литовського права [17, 97]. І Старостина цей Судебник розглядала, як важливий етап в еволюції Литовської правової системи [17, 94].

1. Аналіз причин і передумови виникнення необхідності кодифікації права

1.1 Литовський статут 1529 року і його джерела

кодифікація статут середньовічний литовський

До початку XVI століття Велике князівство Литовське склалося як феодальна магнатська монархія. Пани і князі, які мали у своєму розпорядженні величезні земельні фонди, являли собою велику силу як в економічному, так й у політичному відношенні. Вони фактично стали керівниками всієї внутрішньої й зовнішньої політики Великого князівства Литовського, діючи через «Господарську раду» й «свальні сейми», які були змушені скликати великі князі для вирішення чергових державних питань, особливо для вирішення питань грошового податку - «серебщини», що перетворилася після опублікування привілею 2 травня 1457 р. з регулярної грошової податі в надзвичайний збір (загальношляхетський привілей звільнив клас землевласників від щорічного збору серебщини). Завдяки привілею 2 травня 1457 року великий князь литовський став повністю залежати від феодальної знаті у фінансовому відношенні. Привілеї Олександра й Сигізмунда ще більше розширили політичні права великих титулованих та нетитулованих землевласників-католиків. Магнати тримали в своїх руках суд і управління. Завдяки відсутності письмового законодавства великокнязівські судді в центрі й у провінціях судили, керуючись звичаєвим правом великокнязівськими рішеннями та діючими законодавчими актами.

Шляхта, до того ж, не маючи великої ваги в суспільно-політичному житті Великого князівства, відмовляється тепер бути тільки об'єктом влади з боку феодальної знаті.

Шляхта починає бути присутньою на сеймах, спочатку як мовчазний спостерігач, а потім у якості самостійно діючої політичної сили, що прагне послабити політичний вплив земельної аристократії й додати політиці уряду бажаний для неї напрямок. Природно, що шляхта в першу чергу прагне послабити перевагу магнатів у суді, звільнитися від сваволі судових рішень, що виносять ними, і підкорити їхній дії загальношляхетського права. Тому вимога кодифікації законодавства була однією з основних вимог у політичній програмі шляхти.

Хоча окремі білоруські й українські землі зберігали свої особливі права, закріплені в «Обласних привілеях», але загальношляхетский привілей, що поширював свою дію на всіх землевласників Великого князівства Литовського, створював умови для оформлення єдиного феодально-шляхетського права, у кодифікації якого була однаково зацікавлена як литовська, так і білорусько-українська шляхта, тим більше що загальношляхетське право не позбавляло білоруських й українських шляхтичів тих місцевих привілеїв, прав і переваг, якими вони користувалися згідно «Обласним привілеям».

У першій чверті XVI в. змінилася й політична структура Великого князівства Литовського. З ростом економічних зв'язків між окремими областями Великого князівства поступово зникала феодальна роздробленість і зміцнював авторитет центрального уряду на місцях. Зміцнення політичної єдності Великого князівства Литовського теж настійно вимагало кодифікації феодального права, дії якого був би підлеглий весь клас землевласників.

Розвиток продуктивних сил і загальне ускладнення економічного життя вимагали законодавчого регулювання окремих сторін приватноправової діяльності шляхетського стану. Загальний економічний підйом у Великому князівстві супроводжувався значною мобілізацією земельної власності. Покупка й продаж маєтків і віддача їх у заставу, право спадкування нерухомого майна й право заповітів, організація суду й судового процесу, юридичне оформлення класових привілеїв шляхетства вимагали точного юридичного визначення. У кодифікації феодального права особливо були зацікавлені середньопомісні й дрібнопомісні прошарки шляхетства, які намагалися забезпечити себе від сваволі феодальної аристократії.

Правові норми й «Обласних привілеїв» не відповідали новим економічним відносинам, новому розміщенню класових сил, застарів Судебник Казимира Ягеллончика.

У період політичного засилля феодальної знаті власність й особистість шляхтичів не були досить захищені законом. У Великому князівстві Литовському панували сваволя й насильство. Постійні «гвалти» й «наїзди» на шляхетскі маєтки були звичайним проявом феодальної сваволі. Але насамперед законодавчого оформлення вимагали феодально-кріпосницькі відносини. Шляхта була особливо зацікавлена в цьому, щоб не допустити відходу кріпаків до великих землевласників, щоб не втратитися робочих рук.

1.2 Місцеве звичаєве право

Правова система Великого князівства Литовського, як і більшості країн світу, базувалась на нормах звичаєвого права в основі яких лежали звичаї і традиції. Литовське право увібрало в себе, крім власне литовського, ще й звичаєве право Русі (зосереджене переважним чином в «Руській Правді»), також використовувалось звичаєве право прусів (зосереджене в «Померанській Правді») [9, 90].

Поступово, в процесі суспільного життя, люди усвідомлювали необхідність тих чи інших правил поведінки, і стали вводити їх та дотримувались або це робилось під впливом громадської думки і влади.

Перетворення звичаїв в юридичні норми вимагало їхнього офіційного признання, санкціонування державною владою, що мало особливе значення на території Литовської держави, де міцно трималися за старину. Найбільш поширеними шляхами затвердження місцевих звичаїв і, таким чином, визнання їх юридичними нормами була мовчазна згода влади або їхнє офіційне визнання. Характерним прикладом цього служить історія копних судів, які розглядали всі справи тільки на основі місцевих звичаїв [12, 178]. Спочатку такі суди діяли, виходячи із змісту обласних привілеїв («старини не рухати») [18, 176], а в XVI ст. були санкціоновані державою.

Норми звичаєвого права, які склались у Великому князівстві Литовському, були настільки авторитетні, що не могло бути й мови про їхню ліквідацію. Відповідно до статутів і магдебурзького права вони були обов'язковими для застосування судами.

Норми звичаєвого права регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій (присяга, ордалії, оцінка показань свідків та ін.) [9, 91]. Найбільш сильний вплив дане право мало на сферу шлюбно-сімейних відносин, де воно найбільш міцно закріпилось. Норми звичаєвого права були тісно пов'язані з нормами моралі, і вони сприймались як справедливі, моральні; з ними змушена була рахуватись і панівна верхівка. У процесі становлення класового суспільства звичаї, що використовувалися в інтересах пануючого класу, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. Оскільки їх санкціонувала держава, вони ставали загальнообов'язковими для виконання. Держава забезпечувала їх дотримання, але вони діяли переважно у сфері общинного суду.

1.3 Сеймові постанови і привілеї, як джерела права

Привілейні грамоти та сеймові постанови видавалися з кінця XIV до середини XVI ст. Вони були різноманітні за змістом і браком писаних законів замінювали їх і були деякий час єдиним джерелом законодавства. Привілеї не нормували загальних прав, а стосувалися лише окремих осіб або суспільних та етнічних груп. Привілейні грамоти підривали та відсували на другий план норми звичаєвого права й вели до кодифікації загальнообов'язкового права.

Такі привілеї були важливою сферою діяльності князів. Вони поділялися на три групи:

- дарчі грамоти;

- привілеї в вузькому значенні слова;

- грамоти охоронного характеру.

Дарчі грамоти власне не належали до привілеїв, бо не звільняли нікого від виконання загальнообов'язкового права. Серед них найбільше значення мали ті, що дарували нерухоме майно, землі або десятину церквам. Деякі підтверджували акти продажу, заповіти тощо. Свидригайло дарував права мати свою хоругву, а князеві Острозькому - право печатати листи червоним воском. Таким чином, зміст і характер дарчих грамот міг бути досить різноманітним [15, 127].

Привілеї у вузькому значенні слова означають приватний закон. Такими грамотами князь надавав різні пільги окремим особам, родинам або містам, імунітети, якими державна влада звільняла від державного суду, податків, адміністрації. Саме такі пільги отримав у 1448 р. Онуфріївський монастир, для підтвердження цих прав йому видано спеціальну грамоту.

Інколи, даруючи привілей, князь переносив на певну особу частину своїх державних прав: право суду, збирання податків з певних територій тощо. Прикладом даного привілею є грамота князеві Жеславському, якою Великий князь надавав йому міста Мстислав та Мглин з дворами, челяддю, селянами, боярами, майном і т. п., не залишаючи собі ніяких прав в цих містах. Подібні грамоти надавались містам, які постраждали від стихійних лих чи за якісь особливі заслуги. Так, у 1508 р. Великий князь звільнив Волинь від поголовщини, а Київ - від підводної повинності та тіунського суду [15, 128].

Окремо стоять грамоти загального характеру, які показують, як з часткових привілеїв виростають загальні станові привілеї. Вони поділяються на грамоти шляхті, містам та євреям. З шляхетських привілеїв дійшло лише шість: Ягайла з 1387 р., Городельський - 1418 р., Казимира - 1437 р., Олександра - 1492 та два привілеї Сигізмунда - 1506 та 1522 рр. Всі вони підготовлюють матеріал для загально шляхетських станових прав, творять щось на зразок польської «пакта конвента». Через них прийшла рецепція польського права. Так, привілей 1387 року було видано за нагодою Кревської унії на введення в Литовсько-Руській державі адміністративних установ, подібних до польських. У ньому йшла мова про призначення воєводських та повітових судів. Найважливіший з них - це привілей 1437 року, який розширив права попередніх привілеїв на всю шляхту без обмеження по майновій, соціальній чи релігійній приналежності, звільнив маєтки від податків, заборонив селянам переходити з шляхетських маєтків і встановив панські суди над селянами [15, 129].

Доповненням привілею Казимира був привілей 1492 року, який зобов'язував Великого князя не вести зовнішньої політики без відома великокняжої Ради, не видавати без неї законів, не роздавати урядів та земель. Так зверхні права в державі перенесено на колегію панів, а великий князь стає виконавцем Ради.

Окрему групу привілеїв становлять грамоти, що наділяли міста магдебурзьким правом, звільняли їх від підпорядкування загальнодержавним законам. Міста мали самі встановлювати закони на основі магдебурзького права. Міста звільнялися від суду та адміністрації державних урядовців, діставали право володіти ґрунтами на терені міста, дуже часто міщанство дістало різні привілеї поряд із магдебурзьким правом цих привілеїв багато, і вони були дійсно привілеями, бо звільняли з-під загальнообов'язкового права [10, 217]. Прикладами можуть бути привілеї на право самоврядування Луцьку (1432), Житомиру (1444) тощо [11, 142].

Привілеї охоронні видавалися на прохання людності про збереження старих прав. Внаслідок скарг на це порушення, Великий князь іноді видавав «охоронну» грамоту, якою заборонялося ламати звичаєве місцеве право [15, 129].

Поряд з вищезгаданими привілеями з XV ст. видаються привілеї окремим воєводствам і повітам. Вони отримують назву «обласні привілеї».

Такі «обласні привілеї» не були актами ласки, видавати їх було обов'язком князя. Вони оберігали стародавні звичаї і стосувалися не станів, а цілої землі. До нас дійшло 13 грамот. Найстарша - Ягайла 1424 чи 1430 року видана для Луцької землі, якою він надає давні права - однакові для всіх мешканців, незважаючи на віру [4, 27]. Решта грамот відносяться до пізніших часів - Великого князя Олександра, Сигізмунда І - всі вони повторюють старі права, це такі грамоти: дві Волині - 1501 та 1509 рр., дві - Київській землі 1507 та 1529 рр., одна Вільському повітові Подільської землі, дві - Вітебській землі та одна - Полоцькій й Смоленській [4, 9]. Всі грамоти, як припускають історики видавались тоді, коли усувались від влади удільні князі, а замість них призначались намісники Великого князя, відповідно, щоб заспокоїти населення їм видавались ці грамоти-конституції.

Таким чином, сеймові постанови і привілеї являли собою нормативні акти, які регулювали право за відсутності чітко кодифікованих збірників законів.

2. Кодифікація права в Великому князівстві Литовському

Кодифікація феодального права стає неминучою й необхідною на відомій стадії соціально-економічного й політичного розвитку феодального суспільства. Так, коли була ліквідована феодальна роздробленість на Русі й утворилася єдина Російська держава, виявилося необхідним знищення місцевих особливостей в організації суду й правління. Введення єдиного судового кодексу зміцнювало положення великокнязівської влади й разом з тим підривало на місцях політичне значення боярства й княжат, що продовжували жити спогадами й традиціями періоду феодальної роздробленості. Великокнязівський уряд Івана III прагнув знищити феодальну сваволю й підкорити місцевих феодалів чинності єдиного закону, обов'язкового для всіх.

Враховуючи це, великокнязівський уряд приступився до кодифікації права. Проект такого законодавчого кодексу був складений дяком Володимиром Гусєвим в 1497 р. Він був затверджений великим князем і Боярською думою у вересні того ж року.

Московський феодальний кодекс стосувався питань організації суду й керування. Він визначав норми судових штрафів і натуральних надходжень за виконання тих або інших службових функцій. У Судебнику немає статей, що стосуються приватноправових відносин. У сфері приватноправових відносин продовжувало поки діяти звичайне феодальне право, що розвилося на основі Руської Правди.

Середні й дрібні землевласники були зацікавлені в тому, щоб зберегти за собою робочі руки й припинити самовільний відхід селян у маєтки великих духовних і світських землевласників. Ці класові інтереси середніх і дрібних землевласників певною мірою були задоволені Судебником 1497 р., оскільки останній регулював право виходу селян з дотриманням майнових інтересів земельних власників [8, 198].

Коли в Польщі зникла феодальна роздробленість й установилася політична єдність держави, то одним з найважливіших актів королівського уряду було видання двох законодавчих пам'ятників: Вислицького статуту для Малої Польщі й Петроковського для Великої Польщі. Ці законодавчі пам'ятники уряду відбивали боротьбу з феодальним безладдям, від якого так багато страждали інтереси як середніх і дрібних землевласників, так і селян; королівський уряд Казимира III створив новий судовий устрій, розробив кримінальний кодекс, визначивши покарання за ті або інші злочини проти держави, особистості й майна. Статути Казимира III, вводячи письмове право, підривали дію звичаєвого права, а також і вплив феодальної аристократії, що була до того «хоронителем-ліцеєм» звичаєвого права.

Статути Казимира III були кодифікацією феодального права. Вони були видані в інтересах економічних і політичних, що підсилювали шляхту. У її ж інтересах у кодекс феодального права ввійшли статті, що змінили умови відходу селян з маєтку землевласників. Феодальний кодекс визначив більш точно військові зобов'язання феодалів. Всі вони були зобов'язані нести військову службу, виходячи на війну з відомою кількістю слуг пропорційно розмірам земельного володіння. Через ускладнення економічних і приватноправових відносин у статутах була приділена особлива увага приватноправчим юридичним відносинам.

З аналогічним явищем зустрічаємося ми й в історії Чехії. Чеський король Карл IV, який настільки енергійно боровся із засиллям феодальних магнатів і виникаючими внаслідок цього феодальними безладдями, приступився до кодифікації чеського звичаєвого права. З цією метою був складений проект кодексу законів, відомий під ім'ям «Мajestas Carolina» [7, 198].

Однак пани-магнати відкинули на сеймі 1355 р. запропонований ними кодекс феодального права, оскільки він підривав їхній авторитет і значення. Тільки окремі статті кодексу, які стосувалися судового процесу, увійшли в життя.

У своїх законодавчих проектах уряд Карла IV зазнав повної невдачі. Основна причина її полягала в тому, що уряд не мав у своєму розпорядженні твердої соціальної бази, на яку він міг б обпертися. Міста мали своє окреме право й тому не були зацікавлені в тому, щоб був введений у дію кодекс шляхетського права. Середня й дрібна шляхта була недостатньо сильною, щоб стати міцною соціальною опорою королівської влади в її боротьбі проти магнатів. Останні, хоча й повинні були трохи упокоритися, однак продовжували займати керівне положення в державі.

Коли сербський король Стефан Душан завдяки вдалим воєнним діям створив величезну в територіальному відношенні державу, хоча й слабко згуртовану, тому що між окремими областями не було міцних економічних зв'язків, то з метою зміцнення цієї держави був створений кодекс феодального судового права - «Законник». «Законник» Стефана Душана був прийнятий в 1349 р., а потім частково був доповнений. Він діяв на території всього сербського царства й кодифікував церковне право, звичаєве право й попередню судову практику сербських країв [13, 162].

2.2 Судебник Великого князя Казимира

Користуватись привілеями та звичаєвим правом було досить незручно. Стояла нагальна потреба в систематизації права. Судебник Великого князя Казимира і став такою першою спробою кодифікації, він був укладений урядовцями-правниками великокнязівської канцелярії і затверджений на провінційному сеймі у Вільні 1468 року. Він був невеликим за обсягом, мав всього 25 статей. Його джерелами були Руська правда, привілеї, звичаєве право [12, 139].

Дослідники по-різному визначали місце «Судебника» і значення його в литовському праві другої половини XV - початку XVI ст. Його називали «білоруським статутом» і руським пам'ятником, відзначали, що нічого литовського в ньому немає, вважали спробою фіксації «литовських звичаїв», визначали як перший досвід кодифікування в масштабах всієї Литовської держави, нарешті, стверджували, що він діяв тільки у Великому князівстві Литовському в тісному значенні [17, 97].

В основному в Судебнику регламентувались процесуальні відносини, але були й норми матеріального цивільного та кримінального права. В ньому є статті, що стосуються маєткових прав, порушення кордонів, наїздів, уведення рабів, крадіжок, панського суду над селянами.

За Судебником Казимира суб'єктом злочину могла бути не лише вільна людина, але й холоп. За першу крадіжку він карався тілесним покаранням, а за другу - смертною карою. Відповідальність за скоєні злочини за Судебником наступала з семирічного віку [15, 132].

Судебник, зокрема, карав за переховування втікачів: «А котрий буде люди виводити, а любо челядь невільну, а хватять - того на шибеницю». В цьому відбивався соціальний стан тогочасного суспільства [3, 141].

Загалом цей судебник являв собою суміш литовських та руських звичаєвих норм, які були адаптовані до нових умов. Це була далеко не досконала спроба кодифікації литовського права, так як в правовій практиці продовжили активно використовуватись норми звичаєвого права і привілеї.

2.3 Вивчення Статуту першої редакції дослідниками

Вивчення Статуту першої редакції ставить перед дослідником питання про його джерела. Ця найважливіша проблема була вже в центрі уваги фахівців. Проте до цих пір вона залишається повністю не вивченою. У той же час вивчення джерел права Литовського статуту дозволяє дати відповідь на питання, також поставлене в історіографії, але трохи односторонньо нею дозволене, а саме, чи представляє собою Статут 1529 р. кодекс польського або російського права?

Потрібно припустити, що така прямолінійна постановка питання неправильна. Литовський статут 1529 р. не був кодексом ні польського, ні російського права. Він був кодексом феодального права, що діяло на території Великого князівства Литовського.

Литовський статут не є феодальним кодексом права, що вводив в життя нові юридичні норми. Статут лише юридично оформив ті правові відносини, які вироблялися в процесі соціально-економічного розвитку Великого князівства Литовського.

У територіальному відношенні Велике князівство Литовське складалося з областей Русі й Литви (Литва й Жмудь). На землях Русі феодальні відносини вже цілком склалися в той час, коли вони підпали під суверенітет литовської князівської влади. Тим часом у Литві в цей період феодальні відносини перебували ще в стадії становлення.

У землях Русі діяв кодекс феодального права, відомий під ім'ям Правди Росіянці. «Обласні привілеї» залишали недоторканою дію місцевих юридичних звичаїв. Феодальні відносини, що розвивалися, у Литві приймали той же характер, що й у землях Русі.

Природно, що Литва й Русь, об'єднані політично, не були відособлені один від одного. Паралелізм соціально-економічного розвитку Литви й Русі дозволяв Литві прийняти юридичну термінологію, прийняту у феодальній Русі, і ті юридичні норми, які були характерні для неї.

Феодальне право останньої не було нав'язано Литві як якесь чужорідне право. Російське право становилося правом загальнолитовським, правом, що діяло на територій усього Великого князівства.

Щоб з'ясувати джерела загальнолитовського права, варто звернутися до вивчення джерел феодального права Великого князівства Литовського. Варто мати на увазі, що Велике князівство Литовське не було ізольованою державою. Воно перебувало в тісному економічному спілкуванні із сусідніми державами, воно складалося в династичних унітарних відносинах з Польським королівством.

Останнє вийшло на історичну сцену раніше, ніж утворилося Велике князівство Литовське. Економічний розвиток Польщі тому йшов поперед економічного розвитку Великого князівства Литовського. Економічний розвиток останнього створював юридичні відносини, які не знайшли відбиток в Правді Росіянці, оскільки остання склалася в іншій, менш складній соціально-економічній обстановці. Природно, що для визначення нових юридичних відносин могли запозичитися окремі юридичні норми з боку, оскільки вони відповідали новим складним юридичним інститутам, які в силу паралелізму соціально-економічного розвитку вже одержали в Польщі своє юридичне оформлення. Це анітрошки не перешкоджає, однак, загальному висновку, що феодальне право Великого князівства Литовського не було ні польським, ні російським правом. Це було право Великого князівства, що діє на його території.

Систему й догму права Великого князівства оформляли створені в процесі тривалого, самостійного соціально-економічного розвитку виробничі відносини, і тому вони, власне кажучи, були самостійним явищем, лише закріплюючим наявні юридичні відносини.

Однак разом з тим виникає питання, на основі якої юридичної бази оформлялися звичайно-правові юридичні феодальні інститути Великого князівства. Відповідь на це питання може дати тільки всебічне вивчення джерел першого Литовського статуту.

Необхідність всебічного вивчення джерел права першого Литовського статуту була підкреслена ще І. А. Максимейком, що присвятив своє дослідження вивченню джерел карних законів Литовського статуту. У сутності це дослідження було першою історичною працею про Литовський статут. Н.А. Максимейко справедливо зауважує, що дослідники Литовського статуту задовольнялися звичайно вказівкою на подібність між нормами Правди Росіянці й Литовському статуту, мало звертаючи уваги на відмінні риси останнього. У той же час, говорить Н.А. Максимейко, «у польській літературі висловлюється (втім, зовсім голослівно) думка протилежна, начебто Литовський статут був місцевим кодексом польського права». За правильним висновком Н.А. Максимейка «найбільш позитивні й міцні висновки по даному питанню можуть бути отримані тільки шляхом дослідження джерел Литовського статуту; з такого дослідження видно буде, наскільки цей пам'ятник росіянин і яка дійсна домішка іноземного права вторгалася в нього».

Аналізуючи джерела карних законів Литовського статуту, Н.А. Максимейко дійде висновку, що основним джерелом карних законів є «російське звичаєве право» й «законодавчі джерела». Н.А. Максимейко не заперечує впливи польського й німецького права на карне право Великого князівства, але вважає, що воно було другорядним. У другому своєму дослідженні Н.А. Максимейко, зрівнявши норми Правди Росіянці із судовою практикою, відбитої в книгах судних Литовської метрики, дійде висновку, що наведені ним документальні свідчення достатні, «щоб переконатися в чудовій подібності між Російською Правдою й литовсько-росіянином правом».

Зображення, наведені Н.А. Максимейко в обох роботах, безсумнівно варто визнати обґрунтованими. Однак недоліком досліджень Н.А. Максимейко є те, що він не обмежується вивченням тільки першого Литовського статуту, а попутно стосується другого й третього Статуту, які, хоча й були засновані на першому Статуті, але є продуктом іншої соціально-економічної обстановки, у порівнянні з умовами, при яких створювався Статут 1529 р. Тому було б безсумнівно правильним, якби дослідник зосередив свою увагу на вивченні джерел тільки першого Литовського статуту, не зачіпаючи окремих питань, зв'язаних зі Статутами другої та третьої редакцій, джерела яких повинні стати предметом самостійного дослідження. При дослідженні питання про джерела Статуту першої редакції необхідно не тільки показати сукупність всіх його джерел, але й розкрити, як та або інша звичайна норма видозмінювалася й доповнювалася у процесі судових рішень. Зміна юридичних норм звичаєвого права, звичайно, було неминучим актом судової творчості, оскільки соціально-економічні відносини, що розвивалися, настійно вимагали подальшої зміни й пристосування до них юридичних форм.

Феодальне право Великого князівства Литовського не могло залишитися в стадії звичаєвого права, частково відбитого в Правді Росіянці. Воно еволюціонувало й ставало більш складним і мало потребу в новій законодавчій кодифікації.

Вивчення питання про джерела Статуту першої редакції ставить перед дослідниками два питання:

- які джерела взагалі лягли в основу феодального права Литовського статуту;

- як створювалося в процесі судових рішень по справах, що виникали, нове феодальне право, як судові рішенні ставали юридичними прецедентами, які були використані кодифікаторами права.

С. Борисенок, через 400 років після видання Статуту 1529 р., дорікнув Господарську канцелярію у відомій непідготовленості й поспішності при складанні першої редакції Литовського статуту. Однак немає підстави висловлювати припущення про те, що Литовський статут був би краще відредагований, якби редакція була складена не великокнязівською канцелярією, а більш досвідченими й підготовленими людьми.

Оскільки Литовський статут першої редакції тільки кодифікував феодальне право Великого князівства Литовського, що розвивалося звичайним шляхом і знаходило відбиття в судових рішеннях суду великокнязівського маршалка, то господарська канцелярія, маючи у своєму розпорядженні величезний матеріал судових постанов по окремих питаннях феодального права, мала повну можливість швидко виконати дане їй доручення і скласти кодекс письмового права, у який вона від себе не вносила нічого нового, а лише по відомій системі розташувала судовий та актовий матеріал, що перебував у її розпорядженні. Тому постанови великокнязівського суду по тих чи інших юридичних питаннях, що виникали, були основним джерелом Литовського статуту першої редакції.

Вивчення судових рішень, прийнятих великокнязівським судом, знову ставить перед дослідником два питання:

- яка юридична норма лежала в основі судових рішень;

- яким юридичним змінам вона піддалася в судовій практиці. Литовський статут першої редакції був не тільки кодексом феодального права.

Його зміст значно ширше. Він був одночасно і «основними законами Великого князівства Литовського», що визначають його державний лад і соціальний пристрій. При наявності польсько-литовських унітарних відносин опублікування Литовського статуту бути показником політичної незалежності Великого князівства, хоча великий князь Литовський і титулувався польським королем.

Після детальних досліджень Н.А. Максимейко про значення Правди Росіянці для права Великого князівства Литовського жоден з дослідників не може сумніватися в тім, що Правда Російська лежала в основі феодального права Великого князівства Литовського, й що на її базі розвивалося як цивільне, так і карне право. Однак Н.А. Максимейко односторонньо підійшов до вирішення поставленого йому завдання. Він повинен був вказати на юридичні особливості Руської Правди, що зближають її із правом литовсько-росіянином.

Тим часом питання про значення Руської Правди для феодального права Великого князівства Литовського полягає не тільки в тім, що воно містить у собі «загальні початки права». Н.А. Максимейко зовсім упускає з виду, що феодальне право, що відбите в Руській Правді, аж ніяк не застигло у своєму розвитку на ґрунті Великого князівства Литовського. Воно продовжує розвиватися в нових, більш складних соціально-економічних умовах. Природно, що виникле на основі Руської Правди феодальне право Великого князівства Литовського повинне було істотно відрізнятися від права Руської Правди. Це і є основним, що вимагає всебічного аналізу.

З іншого боку, з огляду на те, що Статут 1529 р. є «основними законами» Великого князівства першої чверті XVI ст., укладачі його повинні були звернутися й до інших джерел державного права.

Такими джерелами були шляхетські привілеї, головним чином привілей 2 травня 1457 р. - свого роду «Велика Хартія вільностей» класу литовсько-російських землевласників.

Привілей 2 травня 1457 р. був загальношляхетським привілеєм, що згодом неодноразово підтверджувалось великими князями й увійшовший у зведений привілей 1529 р., виданий Сигізмундом I. Однак у привілеї 1492 р. великого князя Олександра та у привілеї 1506 р. великого князя Сигізмунда утримувалися статті державно-правового характеру, які визначали правове положення Господарської Ради і її роль у керуванні державою. Статут, закріплюючи існуючі державні правові й соціальні відносини, звичайно, поклав в основу їхнього юридичного оформлення шляхетські привілеї. Якщо до опублікування Статуту 1529 р. шляхетські привілеї були тільки імунітетними грамотами, до того ж потребувавшими підтвердження з боку нового господаря при його вступі на престол, то шляхетські привілеї, введені до складу Статуту, ставали вже правом панівного класу в повному розумінні слова [8, 197].

З іншого боку, шляхетські привілеї не вирішували цілого ряду питань, пов'язаних зі становою приналежністю, зокрема такого складного питання, як доказ шляхетських прав. Подібні судові справи виникали або з ініціативи окремих осіб, що бажали довести своє «шляхетне» походження, або в результаті обвинувачень у не шляхетському походженні тієї або іншої особи.

Оформлення шляхетського стану було неминучим етапом у розвитку феодального суспільства. Природно, що при оформленні шляхетського стану відбувався відомий відбір. Окремі соціальні групи залишилися за межами формування шляхетського стану. Звідси - не потрапили в шляхетський стан люди «простого стану», хоча часто прагнули стати «людьми шляхетними».

Однак сформоване раніше феодальне право, відбите в Руській Правді, не могло допомогти у вирішенні питань про відновлення шляхетського звання, тому що воно не знало такого роду явищ. Цілком зрозуміло тому, що, дозволяючи опорні юридичні питання «про висновок шляхетства», великокнязівські судді повинні були звертатися до польської судової практики до польського законодавства, де процес оформлення шляхетського стану відбувся раніше; ці норми польського шляхетського права для Великого князівства Литовського аж ніяк не були нормами, випадково запозиченими ззовні, оскільки оформлення литовського шляхетського стану було тісно пов'язане з польсько-литовськими уніями. Разом з тим, будучи застосовані в судовій практиці Великого князівства, вони ставали нормами загальнолитовського феодального права.

Судова практика великокнязівського суду докладно розробила, використовуючи польський досвід, всі норми шляхетського права, не передбачені шляхетськими привілеями. Шляхетське право Великого князівства склалося в процесі розбору справи про відновлення в шляхетському званні. Тому залишалися тільки юридичні норми, застосовані судовою практикою, внести в Литовський статут й, таким чином, установити процесуальний порядок дозволу спірних справ про відновлення шляхетства.

Отже, у завдання дослідника входить:

- з'ясувати процес утворення шляхетського права;

- показати, які норми польського шляхетського права виявилися прийнятними для Великого князівства Литовського;

- відзначити розходження між польським шляхетським правом і шляхетським правом Великого князівства Литовського.

Ще К. Любавський відзначав, що в землях Русі термін «боярин», «бояри», що свідчив про приналежності до феодального класу, у процесі утворення шляхетського стану поступався місцем терміну «земляне», а останній був витиснутий терміном «шляхта» польського походження. Ці зміни в термінології були зв'язані з тим, що далеко не всі дрібні землевласники-бояри ввійшли до складу шляхетського стану. Із цього часу термін «боярин» означав приналежність до особливого соціального прошарку, що перебувала поза рядами шляхетського стану, утворюючи вищий розряд сільського населення, відмінний по своїм феодальним повинностям від інших прошарків сільського населення. Природно, що не всі бояри примирилися зі своїм виключенням із складу шляхетського стану. Багато хто з них прагнув до відновлення своїх шляхетських прав.

У цьому випадку положення білоруської й української дрібної шляхти було більш скрутним, ніж литовської, приписаної до польських або литовських гербових братств. Вона не могла покликати їхніх членів па суд, щоб вони своїми показами підтвердили приналежність її до шляхетського стану. Білоруська й українська шляхта в цьому випадку могла послатися тільки на земянське походження батьків і на покази сусідів - «околичної шляхти».

Таким чином, норми польського права «про вивід шляхти» зустрілися з нормами «російського права», а із синтезу польського й російського права утворилося шляхетське право Великого князівства Литовського. Приналежність білоруських та українських феодалів до шляхетства визначалася в основному звичаєм - «старовиною», тоді як приналежність литовських середніх й дрібних феодалів - припискою до польських або литовських гербових братств.

3. Литовські Статути та їх редакції

Питання про кодифікацію феодального права Великого князівства Литовського має свою історію. Однак відсутність позитивних даних позбавляє дослідника можливості відновити повністю історію складання Статуту 1529 р. і тієї боротьби, що відбувалася довкола нього. Ця боротьба була неминучою, тому що магнатські кола прекрасно розуміли, що видання письмового зводу законів істотно зачепить й обмежить їхні права. Тривала боротьба, що зав'язалася навколо Статуту, є прекрасним доказом того, що великі землевласники докладали всіх зусилль, щоб не допустити видання письмового зводу, закопавши феодальне право.

Великокнязівському уряду вже на початку XVI ст. була не далека думка про необхідність кодифікації права. В 1501 р. великий князь Олександр, видаючи пітверджений привілей Волинській землі, вважав, що його дія буде мати тимчасовий характер, «поки права Статуту у вітчизні нашої уставимо». У цьому випадку повинні були втратити силу правові норми, тому що «тогди всі землі наші одного права держави мають й одним правом звужені будуть поруч Статуту».

Однак не видно, щоб великокнязівський уряд приймав тоді які-небудь заходи для здійснення свого наміру. Питання про кодифікацію права залишалося без руху до Віленского сейму 1514 р., коли, за словами єпископа Перемишльского Петра Томицького, що перебував тоді у Вільні, стани сейму підняли питання про те, щоб господар видав письмові закони. Але й на цей раз великокнязівський уряд не прийняв ніяких заходів для виконання прохання «станів» сейму. Точніше, він саботував справу складання Статуту. У цьому минулому зацікавлені магнати, які тримали у своїх руках все керування Великим князівством.

На сеймі в Гродні у 1522 р. «стани» знову звернулися до господаря із проханням про видання письмових законів. Тільки тоді великий князь із паном-радою «право їм прирекли дати й ти вси члонки, як ся підданий наші мають справовати й радити, показували чого… виписати».

Невідомий самий текст Статуту 1522 р. Ми знаємо, що великокнязівський уряд вирішив ввести його в життя в грудні 1522 р. Великий князь Сигізмунд видав спеціальний наказ про введення в дію письмового кодексу законів [8, 187].

Внаслідок неправильних судових рішень виникало багато скарг із боку тих, хто піддався несправедливому суду. Едикт відзначав, що до великого князя надходили скарги на упередженість суддів, що керувалися при розборі справ власними почуттями й настроями. Тому великий князь бажав, щоб для поліпшення порядку була б для кожного «однакова справедливість», щоб був установлений «мир» під захистом письмового права.

Однак Сигізмунд трохи поспішив з опублікуванням свого едикту, тому що на сеймі 1522 р. був прийнятий не весь проект представленого Статуту. В 1524 р. великий князь через свого секретаря Михайла Венскгайла передав на обговорення сейму, зібрався в Бересті, виправлений Статут», а воєвода Виленський і канцлер Великого князівства пан Гаштольд, з доручення господаря, повинен був «тое право видати всім подданим Великого князівства Литовського, росказати нашим господарським словом, аби вжо тим правом справовалися й радили водлуг того росказання нашого».

Однак виправлений текст Статуту не ввійшов у життя й в 1524 р. тільки на Виленському сеймі 1528-1529 р. був остаточно прийнятий текст Статуту. Статут став діючим правом.

Основними учасниками сейму часу Сигізмунда були великі землевласники, пани й князі, а також єпископи. Тому опозиція проекту Статуту виходила з рядів шляхти, представленої на сеймах.

Проект Статуту не задовольняв «станів» сейму, звичайно не тому, що він був складений бюрократичним способом, поспішно, протягом двох місяців, як думає український дослідник С. Борисенок. Цілком можливо, що він був дійсно погано відредагований, тому що юристи-практики виконали б це завдання краще, ніж канцелярія Великого князівства Литовського.

Однак була важлива не редакція, поганого або гарного, Статуту, а його класовий зміст. Статут 1529 р. був феодальним кодексом класу землевласників у цілому. Разом з тим він закріплював за магнатами їхнє правове положення, їх керівну політичну роль. За магнатами й панами залишалася як і раніше особлива юрисдикція. Вони не були підсудні провінційним суддям. Магнати залишалася такими ж недосяжними для шляхти, як і раніше. У цьому й полягала основна причина того, що окремі артикули Статуту довгий час не були затверджені сеймом. Статут 1529 р. відбивав реальне співвідношення сил у таборі литовських феодалів. Економічне панування й політичне керівництво належали великим землевласникам. Шляхта політично й економічно ще недостатньо зміцніла. Природно тому, що саме магнати вийшли переможцями із внутрішньої боротьби між двома прошарками феодального классу. Литовський статут 1529 р. санкціонував положення відносно організації влади й керування, що існував до введення його в дію.

Всі пропозиції, висловлені С. Борисенком, що Статут 1529 р. був надрукований, найбільш імовірно, не мають ніяких підстав. Статут одержав поширення в численних списках, внаслідок, чого немає єдиної редакції Статуту, а є кілька редакцій, характер яких був всебічно й ретельно досліджений С. Борисенком.

Статут 1529 р. був розділений укладачами на 13 розділів-глав. Він визначав прерогативи великокнязівської влади (розд. I), містив докладні законоположення «Про оборону земської» (розд. II), кодифікував особисті й станові права шляхти (розд. III), докладно розробляв питання про жіноче землеволодіння (розд. IV) і про опікунське право (розд. V). Окремий розділ (VI) присвячений організації суду й судового процесу [8, 187].

Інші розділи присвячені карним злочинам проти особистості й власності шляхти, а також іншим видам порушення права на нерухому й спонукувану власність - «Про гвалтех земський, про боех, про річниці шляхетські» (розд. VII), «Про право земські, про границі й про межі, про копи» (розд. VIII), «Об лови, об пущу й бортне дерево й озера, об боброві гони, про соколині гнізда й про хмелища» (розд. IX). Спеціальний розділ присвячений так званому «заставному» праву - «Про імена, які в долзех, і об застави» (розд. X). В наступних главах Статут визначає «головщини людей по вутлі й мужицькі й гаробоцькі» - грошові винагороди за злочини, зроблені землевласниками проти особистості «простих людей» (розд. XI), торкається питання об «грабежі й навезки», винагороди за різного роду злочину майнового характеру (розд-XII). Останній розділ - «Про лиходійство» - присвячений карним злочинам, зробленим «людьми простого стану». Таким чином, Статут містить у собі права державне, військово-феодальне, родово-шляхетське, земельне, спадкоємне й опікунське, судове, процесуальне й карне.

Статут 1529 р. - кодекс прав феодалів. Якщо ж у ньому все ж іноді згадуються міщани, то ці статті ставляться не до міщан взагалі, правове положення яких визначалося особливими законами, а до міщан-землевласників, що володіли маєтками на загальношляхетському праві й зобов'язаним зі своїх земель відправляти військову службу. Втім, подібного роду міщанське землеволодіння було строго обмежене. Воно збереглося головним чином у Полоцьку і Вітебську воєводствах.

3.2 Редакція 1529 року

Протягом 16 ст. було видано три Литовські Статути: 1-й або Старий Л.С. 29 вересня 1529 р. складався з 243 артикулів (за Слуцьким списком - 272), об'єднаних в 13 розділах, в яких були зібрані норми судово-процесуального, кримінального, цивільного та господарського права. Провідною думкою цього кодексу була охорона інтересів держави і, зокрема, шляхти, а особливо магнатів. Так, мисливський собака оцінювався в 2 рази дорожче за «мужика тяглого». Цей статут регулював відносини в усіх кінцях різномовної держави, до нього увійшли деякі положення «Руської Правди» та норми звичаєвого права, ряд пунктів з польских та німецьких судебників, а також з «Саксонського Зерцала» [7, 187].

Перший розділ трактував питання про верховну владу та ставлення до неї населення. Другий - про «земську оборону», себто про організацію військової служби. Третій - про шляхетські вольності. Четвертий - про суддів та про суди. Всі інші містили норми права цивільного й карного, а також порядок судового процесу. Статут був, безперечно, підсумком певної боротьби між панами-магнатами та шляхтою й фіксував ту сукупність прав і привілеїв, які здобула собі шляхетська верства. Шляхті було гарантовано: її не можна карати без судового публічного процесу; землю не можна одібрати без вини; відповідальність шляхтича за злочин встановлювалася лише індивідуально. Шляхта також дістала право апеляції на рішення суду воєводи або старости до самого великого князя, мала свободу виїзду за кордон. Шляхетські піддані увільнялися від усяких податків і повинностей. За убивство шляхтича шляхтич платив 100 коп. грошей «головщини» родині вбитого і стільки ж «вини» - великому князю. За убивство ж шляхтича холоп платив головою.

3.3 Редакція 1566 року

Для розроблення проекту 2 Литовського статуту було створено комісію з 10 чоловік (5 католиків і 5 православних). Статут було затверджено сеймом в 1554 р., але він набув чинності лише 1566 р. З уваги на особливу роль волинської шляхти при його укладанні званий Волинським, 1566 р. (367 артикулів у 14 розділах), здійснив адміністративно-політичну реформу держави (поділ на повіти), а також поширив привілеї рядової шляхти. До сейму були введені, поруч з вищою палатою (пани-рада), представники рядової шляхти - повітові посли. Цей кодекс є юридичним оформленням панівної ролі шляхти в державі і дальшого обмеження прав селянства (в містах діяло т.зв. магдебурзьке право). Статут 1566 р., в суті речей, на високому рівні кодифікаторської техніки завершив розвиток Великого князівства Литовського як правової держави, підтвердивши цикл реформ, що передували оголошенню самого Статуту. Відкриває цю низку актів королівський привілей 1563 р. про скасування обмежень православних порівняно з католиками (це мало, як уже зазначалося, радше моральне, ніж юридичне значення). Наступний крок - це Більський привілей 1564 р., за яким і для магнатів, і для шляхти запроваджувалися спільні виборні шляхетські суди за зразком земського судочинства в Польщі.

Розвиваючи початі реформи, Віленський привілей 1565 р. проголосив створення регулярних повітових сеймиків і вальних сеймів із правом шляхти «на містцях гловнійших повітом… зьєждчатися, радити, обмовляти й обмишляти» [9, 176]. Утворення земських судів і повітових сеймиків вимагало уточнення адміністративно-територіального поділу держави, що тоді ж було проведене й зафіксоване у так званому «Списаньі повітов Великого князства Литовского й врадников в них». Згідно з новим адміністративним поділом, на теренах майбутньої України встановлено такі адміністративні одиниці-воєводства: Київське - з двома судовими (Київським і Мозирським) і двома несудовими (Житомирським і Овруцьким) повітами; Волинське - з Луцьким, Володимирським і Крем'янецьким судовими повітами; Брацлавське - з одним судовим повітом (Брацлавським) і одним несудовим (Вінницьким), а також Підляське та Берестейське (з Пінськом)/

Цей поділ, що з незначними змінами проіснував до кінця XVIII ст., безпосередньо торкався і політичних прав шляхти, бо лише володіння «осілістю», тобто маєтком, у конкретному повіті служило підставою для участи в місцевих сеймиках і надавало право голосу в земських самоврядних органах. У такий спосіб Другий Литовський Статут 1566 р. радикально зреформував усю систему органів влади й управління, остаточно утвердивши ідею самоврядної і шляхетської держави, зближеної в типі основних політичних структур із Польським королівством. Крім того, Другий Статут продемонстрував високий рівень системної правничої думки. Це розуміла й політична еліта Великого князівства Литовського, яка вважала, що її країна, за висловом канцлера Миколая Радзивіла Чорного, є «republica bene ordinata» [«добре впорядкована держава»] [8, 121].