"Салічна правда" у франків: джерела, структура, характеристика

Час запису та редагування цього «звичаєвого» (від слова «звичай») народного права - VI-IX ст. [20, с. 9]

«Салічна правда» була створена наприкінці V ст. в часи правління короля Хлодвіга (481-511 рр.) та доповнена його наступниками. Текст оригіналу документа не зберігся, але є його рукописи (понад 80), з яких найбільш ранній датується 740 р. Дослідники поділяють їх на п'ять сімей. Текст «Салічної правди» написаний вульгарною варваризованою (з франкськими словами та висловами) латиною. За юридичною природою «Салічна правда» є досить складним документом: більшість її норм належить до звичаєвого права, та деякі з них змінені чи доповнені королівськими постановами. Тож основними джерелами «Салічної правди» стали правові звичаї салічних франків, королівські укази та римське право.

Структурно «Салічна правда» поділяється на титули, (в найстарішому списку (507-511 рр.) таких титулів 62, а в найпізнішому (за Карла Великого (768-814)) - 70), а титули поділяються на параграфи. Деякі з них мають доповнення, зроблені за допомогою королівських указів.

Одним з провідних завдань, яке вирішувала «Салічна правда», був захист приватної власності, що прийшла на зміну колективній власності. Незважаючи на те, що «Салічна правда» використовувалась у тогочасних судах, вона не була збіркою систематизовано викладених правових норм, які стосуються всіх аспектів життя суспільства.

Для цього збірника були характерні: надзвичайно велика казуїстичність, неповнота, фрагментарність, безсистемність, формалізм і партикуляризм. Зміст «Салічної правди» свідчить про те, що це був збірник ранньофеодального права. Після розпаду Франкської держави, завершення феодалізації та утворення на її території багатьох народностей - «Салічна правда» втратила своє значення. [43, с. 59-60]

3. «САЛІЧНА ПРАВДА» - ПАМ'ЯТКА РАННЬОФЕОДАЛЬНОГО ПРАВА ФРАНКІВ. ЇЇ ОСНОВНИЙ ЗМІСТ, ОПИС, СТРУКТУРА

3.1 Злочини та покарання за «Салічною правдою»

Салічна правда, як більшість інших варварських правд, була насамперед зводом кримінальних покарань. Покарання за варварським правом переслідувало двояку ціль:

· спокутувати провину злочинця з метою задовольнити родичів потерпілого (щоб запобігти нескінченої кровної помсти або саморозправи);

· оберігати дотримання «королівського миру», тобто встановленого і визнаного владою суспільного порядку. [2, с. 168]

Під злочином розумілися: образи, збитки, заподіяні особі або майну. Можна виділити такі групи злочинів:

1) злочин проти особи (вбивство, членоушкодження, образа словом чи дією, викрадення вільної людини, порча);

2) майнові злочини (крадіжка, грабіж, підпалення, конокрадство, незаконне вторгнення на чужу ділянку);

3) злочини проти моральності (зґвалтування, перелюбство, співжиття з рабинею);

4) злочини проти правосуддя (обмова, неправдиве свідчення, неявка до суду);

5) посадові злочини (перевищення повноважень графом, відмова від правосуддя, дезертирство). [23]

Поняття державного злочину ще не існувало, хоча Салічна правда згадує про злочини проти членів королівської родини та її посадових осіб, про покарання за супротив наказам короля. Салічний закон виділяє форми вини: умисне і необережне посягання, співучасть, підбурювання, обставини, які пом'якшують та посилюють вину. Необережність розглядалася як пом'якшуюча обставина і передбачала просте відшкодування збитків. Наявність злого умислу, навпаки, посилювало вину. Колективне вбивство також виступало обставиною, що посилює вину. В цьому разі призначався максимальний розмір відшкодування родині вбитого. Закон намагався диференціювати відповідальність співучасників злочину. Для "юрмища" до семи чоловік діяв принцип колективного покарання (колективна відповідальність), при "з'юрмленні" понад семи чоловік вимагалося довести вину кожного учасника. Якщо на тілі вбитого налічувалося понад три рани, то це розглядалося як потрійне вбивство: три учасники "юрмища" каралися як виконавці злочину, інші як співучасники каралися менш суворо. Підбурювання до крадіжки каралося суворіше, ніж учинення злочину. Діяв принцип об'єктивної уваги, тобто відповідальності без вини (відповідальність усіх присутніх на місці вчинення насильства над жінкою).

B історичній літературі неодноразово підкреслювалася крайня тяжкість матеріальних стягнень по варварських правдах, згубно відбивалася на положенні широких мас населення. [6, с. 287]

Під покаранням розумілося відшкодування образи або завданої шкоди. Серед покарань виділялися штрафи, смертна кара, тілесні покарання. У Салічній правді штрафи майже повністю витісняють усі інші покарання. Головна мета штрафів - недопущення кровної помсти, самосуду. В давній громаді життя людини оцінювалося з точки зору її ролі у добуванні матеріальних засобів, тому вже при родовому укладі кровна помста часто замінювалася композицією - матеріальним відшкодуванням. Відповідно до «Салічної правди» - вільний франк за вбивство сплачував особливий штраф родичам загиблого - вергельд. У його сплаті брала участь уся родина злочинця і найближчі родичі з боку батька і матері. Збіднілий сородич, який не мав змоги допомогти родичу, повинен був "кинути жменю землі" на більш заможного, і той сплачував вергельд. Тому заможні родичі прагнули звільнитися від спорідненості. У цьому разі в судовому засіданні людина заявляла про свою відмову від участі у сплаті й одержанні вергельду.

«Салічна Правда» виділяє характерні риси злочинів і покарань:

Як правило, кровна помста і вигнання з общини у вигляді основного засобу примусу при первіснообщинному ладі замінюється системою штрафів. Проте ще зберігаються пережитки первіснообщинного ладу:

а) якщо вбивця не в змозі сплатити штраф за вбивство, то він розплачується своїм життям;

б) найближчі родичі беруть участь у сплаті «вергельду» (штрафу) і в його одержанні;

в) у випадку оголошення людини поза законом, вона підлягає вигнанню з общини із забороною кому б то не було приймати її. [14, с. 21]

Одна з характерних рис полягає в тому, що злочинця карали з урахуванням особливостей звичаїв етнічної групи, до якої він належав (за одне і те ж зроблене діяння злочинці несли різні покарання). У ній, зокрема, розглянуто 150 різновидів крадіжки, в їх числі 74 стосуються домашніх тварин. [12]

Розмір штрафу встановлюється в залежності від соціального і правового становища злочинця і постраждалого, а також від статі і віку постраждалого.

«Салічна Правда» не встановлює загальних принципів для кваліфікації злочинів і призначення покарань. Проте аналіз її статей дозволяє виділити деякі принципи:

а) суб'єктами злочинів є не тільки вільні, але й залежні люди (мети) і раби;

б) відповідальність перед королем за порушення наступала з 12-річного віку;

в) покарання, як правило, не залежало від провини і призначалося лише за кінцевий результат дії, яка спричиняє шкоду особистості або майну. [14, с. 21]

Але в ряді випадків при призначенні покарання враховувався характер наміру і тяжкість заподіяної шкоди. Заподіяння «злого» наміру тягло за собою тяжке покарання. Наприклад, за крадіжку із закритого приміщення передбачався штраф утричі більший, ніж за крадіжку з відкритого приміщення.

Звертає на себе увагу надмірна тяжкість матеріального покарання.

Найнижчий штраф за крадіжку складав - 3 соліди, а за вбивство - 200 солідів. Якщо мати на увазі те, що вартість бика становила - 2 соліди, а корови - 3 соліди, то ці штрафи були надто обтяжливі.

Виникнувши при родовому ладі, штрафи в умовах переходу від колективної власності до приватної стають ефективним засобом захисту приватної власності особливо імущих людей та знаті, яка феодалізувалася. [37, с. 22]

Аналіз Салічної Правди дозволяє виділити такі види злочинів і покарань:

Злочини проти особи.

До них відносяться вбивства, згвалтування, нанесення каліцтв, обмова, образа, викрадення вільних людей, зазіхання на честь, гідність і свободу:

ХV. Про вбивства або якщо хто вкраде чужу дружину

Якщо хто позбавить життя вільної людини або вкраде чужу жінку від живого чоловіка, присуджується до сплати 8000 динарів, що складає 200 солідів.

ХХІV. Про вбивства хлопчиків

Якщо хто позбавить життя хлопчика до 10 років включно та буде впійманий, присуджується до сплати 24000 динарів, що складає 600 солідів.

Якщо хто позбавить життя хлопчика з довгим волоссям, присуджується до сплати 600 солідів.

Якщо хто позбавить життя дитини в утробі матері раніше, ніж він отримає ім'я, і це буде доказано, присуджується до сплати 4000 динарів, що складає 100 солідів.

Якщо хто позбавить життя вільну жінку після того, як вона почала мати дітей, присуджується до сплати 24000 динарів, що складає 600 солідів.

Якщо хто позбавить життя вільну жінку після того, як вона вже не може більше мати дітей, присуджується до сплати 8000 динарів, що складає 200 солідів.

XXX. Про образу словами

Якщо хто назве іншого виродком, присуджується до сплати 3 соліди.

Якщо хто назве іншого брудним, присуджується до сплати 120 динарів, що складає 3 соліди.

Якщо хто, чоловік чи жінка, назве вільну жінку блудницею, і не доведе цього, присуджується до сплати 1800 динарів, що складає 45 солідів.

* Солід - золота монета; динарій - срібна монета, рівна 1/40 соліда.

Якщо хто назве іншого вовком, присуджується до сплати 3 солідів.

Якщо хто назве іншого зайцем, присуджується до сплати 3 солідів.

Якщо хто звинуватить іншого у тому, що він кинув (у бою) свій щит, і не зможе довести, присуджується до сплати 120 динарів, що складає 3 соліди.

Якщо хто назве іншого донощиком чи брехуном, і не зможе довести, присуджується до сплати 600 динарів, що складає 15 солідів.

ХІІІ. Про викрадення вільних.

Якщо троє людей вкрадуть вільну дівчину, вони мусять сплатити по 30 солідів кожний..

Ті ж, хто більше трьох, мусять сплатити по 5 солідів кожний.

А ті, хто мав при собі стріли, платять утричі.

З викрадників стягується 2500 динарів, що складає 63 соліди.

XVIII. Про те, якщо хто перед королем звинуватить безневинну людину

Якщо хто звинуватить перед королем безневинну людину при відсутності останньої, присуджується до сплати 2500 динарів., що складає 63 соліди.

Приб. 1-е. А якщо наведе на нього таку провину, за яку, у випадку підтвердження звинувачення, наступає смертна кара, обвинувачувач присуджується до сплати 8000 динарів, що складає 200 солідів…” [4, с. 12]

Перелік злочинів проти особи дуже різноманітний, безсистемний. Є випадки, коли кожна стаття навіть містить зовсім не зв'язані ані за змістом, ані за ступенем вини, ані за видом злочину. До злочинів проти особи, окрім декількох наведених прикладів також відносяться: про рани (ХVІІ), про порчу (ХІХ), про те, хто схопить вільну жінку за кисть або за палець (ХХ), про нанесення каліцтв (ХХІХ), про зв'язування вільних.

Карається підбурювання до покарання.

Обставиною, що обтяжує покарання, є вбивство «юрбою», тобто групове:

«ХLI. Про людиновбивство юрбою.

1. Якщо хто позбавить життя вільного франка або варвара, що живе по Салічному закону, і буде впійманим, присуджується до сплати 8000 динарів, що складає 200 солідів.

2. Якщо ж труп його вкине в колодязь або у воду, або прикриє його гілками або чим іншим, присуджується до сплати 24000 динарів, що складає 600 солідів.

Приб. 1-е. Якщо не приховає, присуджується до сплати 8000 динарів, що складає 200 солідів.» [47]

Злочини проти власності.

Серед них особлива увага приділяється крадіжці, пограбуванню, підпалу і заподіянню шкоди майну. [25, с. 28]

Особливим захистом користується майно, що знаходиться в будинку і на обгородженій ділянці. Крадіжка зі зломом або з обгородженої ділянки каралася підвищеним штрафом. При встановленні розміру штрафу враховується також вартість викраденого. Аналіз статей Салічної Правди дає змогу виділити деякі злочини проти власності та передбачені за це покарання: про крадіжку свиней (ІІ), про крадіжку рогатих тварин (ІІІ), про крадіжку овець (ІV), кіз (V), собак (VІ), птахів (VІІ), про крадіжку бджіл (VІІІ), про шкоду, заподіяну ниві або якому-небудь огородженому місцю (ІХ), про підпали (ХVІ) та ін.

Штрафи за злочини проти власності різноманітні, але достатньо високі, інколи у декілька разів перевищують заподіяну шкоду: [25, с. 15]

«III. Про крадіжку рогатих тварин

1. Якщо хто вкраде молочне теля, і буде впійманим, присуджується до сплати 120 динарів, що складає 3 соліди.

2. Якщо хто вкраде однорічну або дворічну тварину, і буде впійманим присуджується до сплати 600 динарів, що складає 15 сол.

3. Якщо хто вкраде бика або корову з телям, присуджується до сплати 1400 динарів, що складає 35 солідів.» [47]

Приб. 1-е. Якщо хто вкраде корову без теляти, присуджується до сплати 30 солідів, не рахуючи ціни вкраденого.»

Злочини проти порядку відправлення правосуддя.

До цих злочинів належить: неявка в суд, лжесвідчення та ін.:

«І. Про виклик на суд

1. Якщо кого буде викликано на суд (ad mallum) по законам короля, і той не явиться, присуджується до сплати 600 динарів, що складає 15 солідів.

2. Якщо ж хто, викликавши іншого на суд, сам не явиться, і якщо його не затримає яка-небудь законна перешкода, присуджується до сплати 15 солідів на користь того, кого він викликає на суд.

3. І той, хто визиває іншого на суд, у супроводі свідків повинен прийти до його будинку і, якщо останній опиниться у відсутності, мусить викликати дружину або кого-небудь з його домашніх з тим, щоб вони повідомили його про виклик на суд.» [47]

Якщо ж (відповідач) буде зайнятий виконанням королівської служби, він не може бути викликаним на суд. [37, с. 13]

Порушення приписів короля.

Порушення приписів короля каралося дуже жорстоко, воно прирівнювалося до такого злочину, як вбивство.

Отже, основним видом покарання, що застосовувався до вільних людей був штраф. Він ділився на дві частини: одна йшла потерпілому, або найближчим родичам, а друга, в розмірі третини штрафу, надходила на користь держави в особі короля.

У випадку покарання у вигляді оголошення поза законом передбачалася також конфіскація майна.

Салічна Правда формально визначила рівність усіх перед законом (закон захоплює дії усіх). Водночас Салічна Правда закріплює сформовану суспільну нерівність і при визначенні наслідків злочинних зазіхань виходить із класового становища злочинця.

Вже в основному тексті Салічної правди, показуючому порядки кінця V або початку VI ст., відбивається майнова диференціація кровної спільноти: тут розрізняються «більш заможні» ( qui - cumque ... plus habet ) і «більш - бідні» (qui pauperior est) люди, причому другі потрапляють в економічну залежність до перших. Салічна правда говорить про позики і дуже суворе стягнення цих позик, супроводжуваному конфіскацією майна боржників на користь кредиторів. У наявності початок класового розшарування, прояв класового антагонізму. Простому вільному франку або іншому «варвару, що живе по салічній», вергельд якого дорівнює 200 солідів, протистоїть королівський наближений, що складається в свиті короля або на королівській службі, вергельд якого втричі перевищує вергельд простого вільного, тобто дорівнює 600 солідів. Служба королю підносить навіть невільну людини - останній в такому випадку має більший вергельд, ніж простий вільний франк. Хоча приватна земельна власність ще відсутня , проте представники влади все ж володіють великими земельними ділянками і ведуть більш велике господарство, ніж прості вільні . Їх добробут спочиває не тільки на експлуатації рабів, а й на експлуатації вільних, що безумовно випливає зі статей Правди, що говорять про заборгованість вільних . [6, с. 297]

Покарання різнилося і в залежності від суспільного становища злочинця. Рабам загрожували тілесні покарання і навіть смерть за такі злочини, за які вільні сплачували тільки штрафи.

У «Салічній Правді» у багатьох статтях при визначенні покарання за злочини вказується на класову нерівність. Крадіжка рабів прирівнюється до крадіжки коня чи запряжену тварину (Х). Окремо Салічна Правда говорить про злочини вчинені вільними (наприклад -ХІ) та рабами (наприклад - ХІІ). Вільний за крадіжку сплачував штраф, а раб, окрім повернення заподіяної шкоди, отримував ще 120 ударів батогом, розтинений на лавці. Якщо сума крадіжки перевищувала 40 динарів, раба могли навіть каструвати.

Ще раз можна підкреслити розмір вергельду (ціна людини), який визначався в першу чергу соціальним становищем убитого. За вільного - 200, 100 солідів - за королівського охоронця, графа - 600 солідів, за вбивство римського колона - 63 соліди. За вбивство раба сплачувалося 35 солідів хазяїну на відшкодування понесеного ним збитку. [37, с. 23]

Таким чином, суспільна нерівність у Франкській державі відображається і при визначенні наслідків злочинних зазіхань. [4, с. 15]

Отже, підведемо підсумки, Салічна правда була насамперед зводом кримінальних покарань. Тому головним видом покарання був викуп (визначений як судовий штраф). Цей викуп був більший або менший за розміром залежно від суспільної оцінки значимості злочину: його характеру, його наслідків. Особливий зміст полягав у призначенні викупу за вбивство -- він носив специфічну назву вергельд. Вергельд сплачувався вже не самому потерпілому, а його дітям і боковим родичам, а у випадку відсутності останніх частина відходила в королівську скарбницю. До виплати вергельду міг бути засуджений тільки повноправний вільний франк. По відношенню до невільного населення (рабів, літів) застосовувалися інші покарання: страта, кастрація, биття батогами й катування. Але якщо й вільний общинник був настільки бідний, що не міг заплатити присудженого йому (а родичі не ручалися за нього і не допомагали йому у виплаті вергельда), то і франків карали на страту.

Можливі відносини з державною владою ще не були об'єктом кримінально-правової охорони. Салічна правда практично не знає таких злочинів. Найбільш тяжким зі злочинів вважався розбійний напад банди на будинок, в результаті якого спричинено вбивство, -- він карався найбільшим, який був відомий Салічній правді, штрафом у 1800 золотих солідів (один золотий солід -- ціна невеликого стада корів). Штраф зменшувався в залежності від соціально-правового статусу потерпілого.

Другим на східці штрафів злочином стояло вбивство. Штрафи за нього різнилися в залежності від статусу вбитого або від інших обставин: «Кожна людина повинна оплачуватися більшим або меншим вергельдом». Цими іншими обставинами були такі факти, що показували в очах суспільства особливу злісність скоєного, бажання приховати злочин (кинути труп у криницю і т. п.), або нечесність наміру (вбивство жінки, дитини); у таких випадках вергельд потроювався залежно від статусу потерпілого. Обставиною, що є обтяжувальною, вважалося й колективне убивство -- «юрбою». Карався й замах на вбивство, яке не було здійснено.

До числа злочинів, в яких об'єктом злочинного зазіхання була особистість вільного франка, відносилися членоушкодження, побиття, образа -- усі вони залежно від наслідків спричиняли сплату штрафу. Передбачалося, що особливо образливими є такі дії, у яких ставилося під сумнів чесне ім'я вільного серед соплемінників (звичайна образа каралася штрафом у 3 соліда, але звинувачення франка в дезертирстві або жінки в непристойній поведінці, які не були доведені, коштувало в десять разів дорожче).

Серед майнових злочинів основне місце займала крадіжка. Штрафи тут залежали від значимості майна, яке було вкрадене, але також і від того, із закритого або відкритого помешкання було вкрадено, із зломом або без, у співтоваристві або ні. Все це визначало потенційний злий намір або його відсутність. Спеціальні штрафи призначалися за грабіж -- несподіваний напад і відбирання майна. Грабіж вдома дорівнювався за штрафом до вбивства. Нарівні з пограбуванням переслідувався і підпал, на тому ж рівні стояло й конокрадство (як особливо небезпечний для військового ополчення злочин).

Злочином вважалося і незаконне вторгнення в чуже «огороджене місце» або будинок, знаходження на чужому лузі або полі, замах на крадіжку там. Закінчений злочин (сховання украденого в себе дома) також потроював штрафи. Крім цього, в усіх випадках приписувалося відшкодовувати вартість украденого або ушкодженого майна: винограду, скошеної трави й т. п.

Таким чином, Салічна правда передбачала одночасно й цивільно-майнову, й кримінальну відповідальність. Особливій кваліфікації піддавалася крадіжка чужих рабів і навіть просте їхнє переманювання.

Своєрідною рисою Салічної правди була присутність покарань за злочини проти моральності (хоча вплив церкви був ще слабкий). Не тільки зґвалтування, але й звичайне перелюбство «за обопільною згодою» каралося значними штрафами, порівняними зі штрафами за вбивство римлянина або конокрадство. Навіть співжиття з рабинею каралось сплатою штрафу її господину. Крім того, вступ у явний шлюб із рабом або рабинею призводив до втрати волі. Невільних за такі злочини, крім малих штрафів, кастрували.

Окреме місце займали злочини проти правосуддя, що розглядалися як зазіхання на основи общинного співжиття і взаємної чесності. Незаслужене обвинувачення перед королівським судом, особливо у важливих злочинах, каралося нарівні з замахом на життя. У цьому ж ряду стояло й підбурювання до злочинів, підкуп інших для вчинення ними лиходійств. Каралося також нехтування правосуддям: нез'явлення за викликом позивача, лжесвідчення. У переслідуванні подібних злочинів, і особливо в мірі покарання, з очевидністю виявилося прагнення закону захистити не тільки реальні інтереси людей, але й особливі цінності общинної етики, що варварським суспільством ставилися на вище правове місце. [24, с. 169-170]

3.2 Зобов'язання та шлюбно-сімейні відносини за «Салічною правдою»

Стародавні звичаї германців дозволяли укладання шлюбу через купівлю дружини, але ще більш стародавні не виключали її крадіжки. Через купівлю чоловік набував владу над жінкою. Після його смерті ця влада переходила до свекра, тому що викуп (плата) давався ним.

У час Салічної правди ці звичаї вже відмирали. Місце викупної плати зайняли речі або гроші, які чоловік приносив дружині у вигляді ранкового подарунку (у нагороду за невинність). Вони залишались у сім'ї. Дружина мала принести в дім чоловіка посаг. Розлучення спочатку дозволялись, але з укріпленням християнства капітулярієм від 744 р. були заборонені.

Влада батька не була широкою. Його опіка закінчувалася при досягненні синами 12-річного або 14-річного віку. [39, с. 81]

Наголосимо, що шлюбу і сім'ї в Салічній Правді присвячене значне число статей. Шлюбу передувала угода між сім'ями нареченого і нареченої. Обов'язково була потрібна згода батьків. Заборонялися шлюби з родом родичів і свояками. Такі шлюби об'являлися недійсними. Шлюби з рабами тягли за собою утрату свободи. Салічна Правда нічого не говорить про розлучення.

Общинно-родові традиції зберігали свою силу в сімейних відносинах. Шлюб складався з обов'язкової згоди батьків, зберігаючи риси древнього викупу нареченої у роду.

Викрадення нареченої, укладання шлюбу насильницьким шляхом зобов'язувало (за Саксонською правдою) повернути наречену й сплатити значний штраф сім'ї «за образу», практично рівний викупу за вбивство. Подібний за розміром штраф сплачувався й тоді, коли шлюб укладався без згоди родичів, але за згодою нареченої. Сім'я чоловіка зберігала символічне право на його вдову у випадку смерті чоловіка: стороння особа, що бажала укласти з нею новий шлюб, повинна було сплачувати особливий умовний викуп -- рейпус. У інших відношеннях у германських народів жінка знаходилася в більш вигідному положенні, ніж у романських: вона мала особисте майно, отримане перед весіллям, користувалася особливим заступництвом права в зв'язку з зазіханнями на її честь або безпеку. [24, с. 167-168]

Зобов'язальні відносини в Салічній правді висвітлюються досить слабо. Це пояснюється нерозвиненістю товарно-грошових відносин, приватної власності. Згадуються такі види угод, як купівля-продаж, позика, найм, міна, дарування. Передача права власності при цих операціях здійснювалася публічно шляхом простої передачі речі. Невиконання зобов'язання тягло за собою майнову відповідальність . Прострочення у виконанні зобов'язань тягла за собою додатковий штраф. Витребування боргу відбувалося за суворо встановленою формою. У Салічній правді йдеться про примус "наполегливого ??боржника", про опис майна "наполегливого боржника" . [35, с. 73-74]

За виключенням землі, всі інші речі могли бути предметом купівлі-продажу, обміну, дарування. Факт укладання таких угод досить часто фіксувався в документах. [39, с. 81]

Серед різних угод особливе місце належить позикам. Боргового рабства «Салічна правда» вже не знає. Але майнова відповідальність боржника стає дуже суворою. Після протермінування платежу кредитор тричі з'являвся до боржника (зі свідками), і з кожним разом сума боргу збільшувалась на три соліди. Конфіскація майна боржника здійснювалась графом. [50]

Основою структури варварського суспільства була сім'я і інші родинні групи.

Сім'я у будь-якій формі, велика чи мала, представляла найважливішу реальну соціальну групу, у яку входив індивід. Але поруч із сім'єю зберігалися й інші групи, яких багато будувалося на спорідненій основі, у яких протікала життєдіяльність членів товариства. Поруч із родинними колективами існували колективи, які мали територіальну основу. До їх числа слід зарахувати громаду. «Землеробна» громада, яка спиралася на колективне землеволодіння, трансформувалася на громаду сусідську - яка, представляла собою сукупність окремих самостійних домогосподарств. Німецька громада була внутрішньо суперечливим колективом із яскраво вираженими відцентровими тенденціями і антогонізмами. Крім користування угіддями сусідів-общинників об'єднували загальні інтереси самозахисту й підтримки правопорядку. [10, с. 125-126]

3.3 Родові відносини франків.

Родові зв'язки у франків були дуже сильні. Рід в «Салічній правді» виступає не тільки як верховний власник общинних земель, але і як політична організація. Існували такі звичаї як сплата грошей за вбивство тієї чи іншої людини його родичами, успадкування майна (крім землі) по материнській лінії, сплата родичами за свого неспроможного родича частини викупу (вергельда) за вбивство. Вільний франк був членом роду, користувався його заступництвом і ніс відповідальність за своїх родичів. Обвинувачений відповідав за злочин не перед державою, а перед постраждалим та його родичами. [21, с. 37]

«Салічна правда» стверджувала і закріплювала можливість передачі майна не родичу. Добровільний вихід з родового союзу називався «відмовою від родини». Процедура «відмови від родини» докладно розглядалася «Салічною правдою» в титулі 60. Людина, яка бажала відмовитися від родини, повинна була з'явитися на засідання обраних народом суддів, зламати над головою три гілки заходом у лікоть, розкидати поламані гілки в чотири сторони і сказати про те, що він відмовляється від спадщини і від всяких рахунків зі своїми родичами. Людина, що відмовилась від родини, після цієї процедури не могла брати участі у спадкуванні, ні в отриманні вергельда. Його спадщина надходила в скарбницю.

Титул «Про жменю землі» повідомляє про відповідальність за вбивство.

Якщо хто позбавить життя людини, йдеться в цьому титулі, і, віддавши все майно, не буде в змозі сплатити, належної за законом, він повинен представити 12 родичів, які поклянуться в тому, що ні на землі, ні під землею він не має майна більше того, що їм вже віддано. Після цього вбивця повинен увійти в свій дім, набрати з його чотирьох кутів жменю землі, стати на порозі, повернувшись обличчям всередину будинку, і кидати цю землю лівою рукою через плече на батька і братів. Якщо батько і брати вже платили, тоді він повинен тією ж землею кидати на близьких родичів по матері і по батькові. «Потім у сорочці (однієї) без пояса, без взуття, з кодом в руці, він повинен стрибнути через тин, і ці троє родичів (по матері) повинні сплатити половину того, скільки не вистачає для сплати належної за законом віри. Те ж повинні зробити і три інші, які припадають родичами по батькові. Якщо ж хто з них виявиться занадто бідним, щоб заплатити падаючу на нього частку, він повинен у свою чергу кинути жменю землі на кого-небудь з більш заможних, щоб він сплатив все по закону».

Основну масу франкського населення становили в цей час вільні селяни. Вони жили сусідськими общинами, в яких зберігалися пережитки родового ладу. За вбивство вільного франкського селянина «Салічна правда» визначала високий вергельд, що дорівнював 200 солідів. Якщо людина гинула від удару або укусу домашньої тварини, то вергельд сплачувався власником тварини в половинному розмірі.

За чоловіка, що знаходився на службі у короля, виплачувався потрійний вергельд-600 солідів, Вергельд за життя графа або королівського дружинника потроювався (доходив до 1800 солідів), якщо вбивство було скоєно в той час коли вбитий знаходився на королівській службі, наприклад під час походу .

Життя священика охоронялася потрійним вергельдом (в 600 солідів), єпископа - 900 солідів. Високими штрафами каралися пограбування і спалення церков і каплиць.

Особливий шар у Франкському королівстві складали напіввільні літи і колишні раби, відпущені на волю. За вбивство напіввільного і вільновідпущеного сплачувався половинний вергельд 100 солідів, за вбивство раба визначався не вергельд, а штраф.

Франки славилися чистотою сімейних відносин. Жінка могла виходити заміж тільки за людину, рівного їй за народженням і стану. Якщо вона виходила за представника нижчого стану, закон був суворий до неї і її чоловіка. Виходячи за раба, вона сама ставала рабинею. У франків був символічний звичай, якщо жінка хотіла вийти за раба, її закликали на суд сімейства і клали перед нею меч і веретено. Вона могла взяти меч і вбити раба, обраного в женихи. Якщо ж брала веретено, це означало, що вона вступає в шлюб і стає рабинею.

Шлюб у германців відбувався купівлею: молодий чоловік вирушав до батька, брата чи опікунів нареченої і купував її. Ціни були значними: у алеманів платили, наприклад, від 300 до 400 шилінгів, а за один шилінг можна було купити однорічного бика; зрозуміло, були угоди набагато дешевше. Ця сума віддавалася дружині після смерті чоловіка. Втім, вона ніколи не була повновладною господинею, бо навіть після смерті чоловіка перебувала під владою синів.

Сам обряд шлюбу мав символічне значення: у нареченої обрізали довгу косу на знак надходження в рабство; наречений надягав їй на руку кільце - ланка того ланцюга, якою вона з ним пов'язувалася; на ногу він одягав їй черевик - знак, що вона повинна буде ходити по його стопах, Коли вона входила в будинок чоловіка, над нею тримали меч-символ охорони чоловіка і суворого покарання в разі проступку; на порозі будинку їй подавали зв'язку ключів - з цього моменту на ній лежали всі господарські турботи.

Подібні пережитки родових відносин довго зберігалися у франків. [20, с. 12 - 17]

В додатках до «Салічної правди» повідомляється про збіднілих і зовсім розорених франків, які були вже не в змозі заплатити накладені на них штрафи і бродили по лісах, як бродяги і розбійники.

Процес зникнення вільного селянства у Франкській державі проходив далеко не однаково в різних областях. Найбільш інтенсивно він йшов в західній частині королівства - Нейстрії, почасти на південному сході - в Бургундії, набагато слабше-в північно-східних округах - Австралії. Тут довше зберігалися родові - громадські відносини. В Австралії селянин продовжував відігравати провідну політичну роль аж до VIII ст. [36, с. 261]

3.4 Аналіз господарських і суспільних відносин древніх франків за часів «Салічної правди»

Про господарське життя і суспільний лад франків за часів перших Меровінгів досить багатий матеріал містить «Салічна правда». На відміну від інших варварських правд, «Салічна правда» відображала порівняно архаїчні порядки, не піддані впливу римського права. Це дає можливість простежити ранню стадію розкладання первіснообщинних відносин і формування ранньофеодального ладу у франків. Пізніші доповнення до «Правди» дозволяють судити про подальший розвиток цих процесів в VI -VII ст. [21, с. 36] Вивчаючи «Салічну правду», можна зробити висновок, що господарство франків стояло на більш високому рівні, ніж господарство германців (господарство германців було описано римським істориком Тацидом (58 - 117) у нарисі «Німеччина»).

В якості робочої худоби використовувалися бики, коні, осли і мули. Крім колосових культур, сіяли бобові й волокнисті (льон); обробляли городи, сади і виноградники. Припинилися періодичні переділи орної землі. У землеробстві, мабуть вже всюди, панувало двопілля. Поряд із землеробством франки займалися скотарством: розводили велику рогату і невелику домашню худобу, а також різну птицю. Значну роль у господарстві франків продовжували відігравати: полювання, рибальство, бджільництво. Господарський прогрес у франків був прискорений в результаті впливу більш розвиненої економіки гало-римлян. [21, с. 37]

Підкреслимо, що досить важливу роль в господарстві франків в усі часи відігравало тваринництво. «Салічна правда» скрупульозно встановлювала, який штраф належить платити за крадіжку свині, за однорічне порося, за свиню, викрадену разом з поросям, за молочне порося окремо, за свиню із замкненого хліва і ін.

Досить докладно в «Салічній правді» розглядалися всі випадки крадіжки великих рогатих тварин, овець, кіз, випадки конокрадства.

Про розвиток птахівництва свідчили штрафи, встановлені за вкрадених домашніх птахів (курей, півнів, гусей).

У «Салічній правді» були титули, що встановлювали штрафи за крадіжку бджіл і вуликів з пасіки, за псування і крадіжки плодових дерев з саду, (франки вміли робити щеплення плодовим деревам, шляхом живцювання), за крадіжку винограду з виноградника. Представляють інтерес титули, які визначають штрафи за крадіжку риболовних снастей, човнів, мисливських собак, птахів і звірів, приручених для полювання.

«Салічна правда» свідчить про те, що в господарстві франків були найрізноманітніші галузі - тваринництво, бджільництво, садівництво, виноградництво, а також полювання та рибальство. Однак основну роль у господарстві франків відігравало землеробство. Вони сіяли зернові культури, льон, мали городи, в яких росли боби, горох, капуста, ріпа. Франки були добре знайомі з плугом і бороною. Оранка проводилася на биках. Псування зораного поля каралася штрафом. Врожаї хліба були багатими. Врожаї з полів франки відвозили на возах, в які впрягали коней. При будинку кожного вільного франкського селянина були господарські споруди. Отриманий врожай складався в комори і клуні. У господарстві франків були нерідкі водяні млини.

Соціально-економічний розвиток німецьких племен у найближчі століття (II-V ст.) після Тацита майже не залишив сліду в документах; лише археологічні розкопки свідчать, що у цю добу їхня матеріальна культура стала багатша і досягнуто неабиякі успіхи у обробці заліза, гончарному мистецтві (освоєння гончарного кола) тощо. Проте коли в процесі падіння Західної Римської імперії виникли варварські королівства, то почалася кодифікація звичаєвого права німецьких племен, прискорена їх зіткненнями з колишнім населенням римських провінцій і загострення соціальних протиріч серед самих завойовників. Внаслідок цього виникли так звані «правди» (вестготська, бургундська, салічна, рипуарська, баварська, саксонська), які були збірками звичаєвого права. Створені вони були дуже примітивно й уявляли собою простий перелік штрафів за різного роду злочини. Проте, вони яскраво малюють соціально-економічні відносини епохи.

Франки селилися на закинутій гало-римській території, серед великих лісових масивів, де дуже рідко траплялося місцеве населення. Вже саме та обставина, що франки не брали на противагу інших, вже освоєних на римській території варварів, землю у місцевого населення, говорить про земні терени між нижнім Рейном і Сомою. [8, с. 330.] Багатство порожніх земель і лісів накладало печатку попри всі господарства, приливавших від Рейну франкських поселенців, повідомляючи своєрідний характер їх скотарства та землеробства (наприклад, худоба часто ходила волею без пастуха, садові дерева сажалися у відкритому полі).

Після розселення в завойованих провінціях Римської імперії рядові вільні німецькі одноплемінники стали перетворюватися на селян. Попри те що, на старих місцях проживання вони з давнини займалися осілим землеробством і скотарством, були безпосередніми виробниками, поглиненими господарством. Поруч із господарською діяльністю вони проводили життя воїнів, брали участь в управлінні». [28] Як разючий контраст, проти того, що виступає в першому плані в найдавніших записах звичаєвого права германців - варварських Правдах. Головний зміст Судебників - охорона майна країни та особистої недоторканності господарів, їх садиб, будинків, худоби та інших.

Що ж до форм поселення франкських прибульців, то наші відомості про це недостатні. Г.Р.Корсунський у роботі так описує єдине відому меровінгське село у Франції: «Воно складається з 30 розкопаних землянок, з них лише чотири належать до часу незалежності до середини VI століття. Приблизно близько 700 р. поселення було покинуто. Поруч із деякими землянками знайшли ями для покидьків. Не всі будівлі були житловими, деякі служили ремісничими майстернями. Лише при землянці виявлено водостік; глибина минаючої у частині житла сягає 65 див. Серед знайденої кераміки є залишки, виготовленої на гончарному колі, також є ручні вироби. Найбільша землянка займала 17,4 кв. м., середній розмір землянок становить близько 7,45 кв. м. Середня глибина статі досягала 21 див. Усі землянки побудовано у напрямку зі сходу на захід. Дослідження кісток, знайдених в землянках і ямах для покидьків, показали наявність 96,1% кісток свійських тварин і 3,9% кісток тварин. Переважають свині (39,26%), потім ідуть велика рогата худоба, вівці, кури, коні Пржевальського й кози. Залишки зерна незнайдені». [32, с. 148]

Судячи з того, що головний зміст «Салічніої правди» - охорона майна країни та особистої недоторканності домогосподарств, їх садиб, будинків, худоби, можна дійти невтішного висновку, що осередком господарського та соціального життя франків була садиба та будинок.

Після завоювання франками території Галії у житті франкського суспільства велику роль почали виконувати римські порядки. Це випливає з аналізу «Салічної правди» і хронік. Потрапивши у нові, сприятливіші кліматичні і грунтові умови Галії, германці знайшли там кращі сільськогосподарські реманенти й фізичні методи обробки землі, нові сорти злаків і овочів, фруктів. Будували водяні млини, римські шляхи і водопроводи, різноманітні пристрої до роботи на виноградниках, преси для провина і олії. Вони засвоїли прогресивні методи обробки землі: багатократну оранку, прополку хлібів, обмолот ціпами. Вони поліпшили якість своєї худоби. Тваринництво піднялося на більш високий рівень. [48, с. 64. ]

І водночас «…вторгнення варварських народів завезеними на територію Римської імперії відкрили якісно нову добу у соціально-економічній історії Європи…Нові форми поселень, нові типи полів і системи обробітку грунту, головне ж - інший характер соціальних відносин, який рішуче відокремлює древнє-германських скотарів, хліборобів і воїнів, членів варварського суспільства, від несформованого селянства раннього середньовіччя». [27]

Докладно економічний устрій франкського королівства в межах V-VI ст. чудово показує «Салічна правда», яка має значення надзвичайно цінного історичного документа, що демонструє господарське життя епохи.

Вона описує, що франки тоді були хліборобами та його агрокультура, зазначає Полянський Ф.Я., стояла досить на високому рівні. [45, с 31.] Щоправда франки займалися й полюванням, причому вони мали мисливських собак, про крадіжку яких сплачувався штраф в 15солідів. [47, VI, §1] Також у них процвітало інтенсивно скотарство, особливо свинарство. Свині залишалися цілий рік у лісах на підніжному корму. Від чого часто дичавіли, і поза поросятами доводилося полювати за звичайними кабанами. Їх часто крали, і тому вже початкові статті «Салічної правди» давали класифікацію поросят різного віку і категорій, визначаючи штрафи за їх крадіжку. [47, II, §§ 1-16] Охорона таких стад була справою першорядної важливості, і для цього пастухи використовували особливих собак. За викрадення поросяти з хліва стягувався втричі більший штраф (45 солідів), як викрадення з стада. Якщо ж хтось підпалював хлів з поросятами, то штраф збільшувався до 63 солідів.

«Салічна правда» охороняє велику рогату худобу, погрожуючи за розкрадання телятка-сосунка штрафом в 3 соліди, запряжного коня - в 45 солідів, кобили - 30 солідів. [47, III, §§ 1-7] «Навіть у статтях, передусім захищаються інтереси скотарства, саме забороняється «бити до спотворення» тварин, які зайшли до чужої ниви.» [7, c. 63]. Франки також тримали у великій кількості й малу рогату худобу (овець, кіз) і різноманітні види домашньої птиці (курок, журавлів, домашніх лебедів, гусаків, голубів). Дане господарство грунтувалося на використанні лісових пасовищ. У багатьох випадках займалися конярством.

Судебник охороняє луки від потрави (штраф 15 солідів) і самим штрафом карає розкрадання чужого врожаю. Це свідчить про те, що звичайне землеробське господарство мало у цю добу для франків досить важливе значення. [45, с. 32] У сільське господарство використовувалися різні види робочої худоби: бики, мули, осли. За часів «Салічної правди» сіялися властиві Західній Європі злаки (полба, пшениця, ячмінь) і ті цінні рослини, як боби, горох, льон. Врожаї хліба були багаті. Його з полів франки вивозили підводами, у яких впрягали коней. При домі кожного франкського селянина були господарські споруди. Існували спеціальні комори для зберігання хліба, та його підпал карався великим штрафом в 63соліди. [47, XVI, §3] За крадіжку хліба із млина також було встановлено штраф в 15солідів. [47, XXII, §1]

Розпорядження «Салічної правди», про покарання за псування яблунь, свідчить про розвиток садівництва. Іноді яблуні висаджувалися навіть у відкритому полі. Вирощували також груші. До того ж, у франків були виноградники, охоронювані вказівками «Салічної правди». [47, VII] З неї також довідуємося про існування бджільництва. [47, VIII, §§ 1-4] Активно оброблялися городи.

Гідно уваги, що «Салічна правда» засвідчила повну владу аграрних форм у господарському житті. Вона щось говорить про найбільші міста і торгівлю. У її вказівках постійно йдеться про село і сільське господарство. Ремісники на той час були великою рідкістю, і високо цінувалися. Так, відповідно до 10 статті, за викрадення рабині стягувався штраф у розмірі тридцять п'ять солідів, але штраф сягав 85 солідів, якщо хтось викрадав коваля, теслю. Отже, раби-ремісники, як і спеціалісти-виноградарі, вважалися ціннішим майном, чим звичайні раби, і охоронялися законом більш суворо. [45, с. 41] У селі панувало натуральне господарство. Ремесло не відокремилося від сільського господарства. У торгівлі та упорядкуванні скарбів користувалися східно-римськими монетами. [45, с. 151]

З часів Цезаря і Тацита німецькі племена досягли значних успіхів у галузі агрокультури. Якщо Цезар, а й за них і Тацит стверджують про крайню примітивність агрокультури древніх германців, то «Салічна правда» повідомляє нам, що агрокультура франків стояла досить рівно. З'являються такі галузі господарства, як садівництво, виноградництво і бджільництво. Тваринництво також піднялося на більш високий рівень. Після обробітку землі починають використовуватися такі сільськогосподарські реманенти як плуг з залізним лемешем, різні види робочої худоби. Тим самим було зроблено матеріальні передумови задля її подальшого соціально-економічного розвитку франкського суспільства. Франки успадкували деякі досягнення римської агрокультури.

3.5 Сусідська община франків за даними «Салічної правди»

Відмінною рисою франкського суспільства V-VI ст. є наявність громади. У цей період здійснюється перехід від землеробської громади, коли ще зберігається колективна власність роду на всю землю, до сусідської громади-марки, в якій поряд з общинною власністю з'являється індивідуальна власність малих сімей. [35, с. 72]

Про те, яку роль відіграє община, найбільше свідчить стаття 45 «Про переселенців»:

“ Якщо хтось побажає переселитися у віллу до іншого і якщо один або декілька із жителів вілли захочуть прийняти його, але знайдеться хоча б один, який чинитиме опір переселенню, він не буде мати права там поселитися. ”. [22, с. 45]

Право було орієнтовано на общинний побут у тому, що стосувалося загальної організації порядку життя, сімейних і майнових відносин. Проте общинні зв'язки франків мали вже подвійний характер: в одних правових відносинах виявлялося домінування старої родової, в інших -- сусідської общини.

Поселення в общині залежало від згоди всіх інших повноправних общинників (але воно вже було можливе, тобто община не замикалася родинними зв'язками). За старим жителем поселення -- вілли зберігалося право категорично заперечувати проти поселення -- і ця вимога повинна була задовольнятися в правовому порядку. Правда визнавала термін давності такого поселення; «якщо протягом 12 місяців не буде подано ніякого протесту, він міг залишитися недоторканним, як і інші сусіди». Сусідські права не були абсолютними: поселення за указом короля мало бути визнаним общинниками безумовно, і таким чином прості франки втрачали своє значення перед королівськими слугами й дружинниками.

Земля знаходилася в індивідуальному володінні сім'ї. Виділені їй ділянки, як орного поля, так і лугів, вважалися «огородженим місцем». Різноманітні зазіхання на чуже поле чи луку були протиправними. Ліси й деякі інші угіддя розглядалися тільки як спільна власність общини, і їх використання регламентувалося колективним інтересом. Спадкове володіння поступово формувало особливий інститут -- аллод, під яким розумілося суто сімейне право користування огородженими ділянками й майном, яке належало сім'ї. Право користування успадковувалось з перевагою нащадка чоловічої статі (у

VI ст. У франків право успадкування одержали й дочки, а також брати й сестри померлого. Салічна правда не передбачала ніяких угод, пов'язаних з аллодом. Рухоме майно також розглядалося як сімейне володіння: розпорядитися ним у випадку смерті кого-небудь на користь третьої особи могли тільки через дуже складну процедуру аффатомії за участю общинної сходки і відстрочкою передачі на рік. [24, с. 167-168]

Згідно з «Салічною правдою», садибна земля перебувала в індивідуальній власності кожного вільного франка. На цю обставину вказують високі штрафи, встановлені за псування і знищення огорож або проникнення з метою крадіжки в чужі двори. Разом з тим, луки і ліси перебували в колективній власності селянської громади. Належали селянам сусідніх сіл стада паслися на загальних луках. Вільний селянин міг брати з лісу будь-яке дерево, у тому числі зрубане, якщо на ньому була позначка, що воно було зрубано більше року тому. Селянська громада зберігала верховні права на орні землі. Однак орна земля не перерозподілялася, а перебувала в спадковому користуванні кожного вільного франкського селянина. [36, с. 257]

Селянин мав свою ділянку землі на час оранки, сівби і дозрівання хлібів, огороджував її і передавав у спадок своїм синам. Жінці земля у спадщину не передавалася. Верховні права громади на орну землю проявлялися в тому, що ніхто з її членів не мав права продавати свою землю. Коли селянин умирав, не залишаючи після себе синів, ця земля поверталася громаді і потрапляла в руки «сусідів».

Існуюча в той час громада вже не була родовою, яку описували Цезар і Тацит. Родову громаду змінила громада сусідська, яка складалася вже не з родичів, але значна частина села, що володіла певними землями, ще продовжувала залишатися пов'язаної родовими відносинами. Одночасно в селі жили і чужинці-переселенці з інших місць, які оселилися тут за угодою з іншими общинниками відповідно до королівської грамоти.

Можна підкреслити, що «Салічна правда» в титулі «Про переселенців» встановлювала, що кожна вільна людина могла оселитися у чужому селі, якщо проти цього не протестував ніхто з її жителів. При наявності хоча б однієї людини, якій виступив проти, чужак в цьому селі оселитися не міг. Так «Салічна правда» розглядала і порядок виселення і покарання у вигляді штрафу такого переселенця, якого громада не захотіла прийняти в число своїх «сусідів», «Якщо ж переселенцю протягом 12 місяців не буде пред'явлено ніякого протесту, він повинен залишитися недоторканним, як і інші сусіди ».

Королевська грамота також гарантувала недоторканність переселенців. «Салічна правда» визначала величезний штраф в 200 солідів кожному, хто насмілювався виступати проти королівської грамоти.

«Салічна правда» не повідомляє прямо про існування великих маєтків, але, судячи з окремими даними (перерахування дворових ремісників тощо), в V-VI ст. маєтки існували поруч з вільною франкської громадою. Великими землевласниками був сам король, його дружинники, вище духовенство і римські землевласники, частково зберегли свої володіння і близькі до королівського двору («королівські співтрапезники», як називає їх «Салічна правда»). Тим не менш, основною фігурою франкського суспільства цієї епохи був; вільний франк - повноправний член сільської громади, вільний хлібороб. [52]

3.6 Суд. Судовий процес

Варварські правди, так само як і королівське законодавство, існували в просторі традиційної, що прийшла із додержавних часів, судової організації. Судові установи практично збігалися з органами общинного самоврядування, а в процесі зміцнення державності суд ставав домінуючою функцією територіальних народних зборів.

Судові збори франків були двох типів:

1) окружні, під головуванням особливого старійшини -- тунгіна, а пізніше -- королівського графа;

2) сотенні, під головуванням центенарія, або сотника.

На зборах могли бути присутніми усі вільні повноправні общинники, присутність навіть ставилася їм за обов'язок під загрозою штрафів. Безпосередньо суддями були не члени зборів, а особливі традиційні знавці права -- рахінбурги; їх правове судження ухвалювалось (або не ухвалювалось) народом.

Окружні збори скликалися періодично -- раз у шість тижнів, сотенні -- за спеціальним скликанням. Розбиралися на них різні за значимістю справи: в окружних -- найбільш важливі (про свободу, про злочини, пов'язані із смертю, проти королівської влади або королівських людей і т. д.); у сотенних -- про рухоме майно, про борги, про штрафи. За часів правління Карла Великого окружні стали збиратися тричі на рік, а основними стали сотенні, що знаходилися вже під контролем графів і складалися зі скабинів -- частини общинників.

Судді -- рахінбурги приймали на себе перед кожним процесом зобов'язання дотримуватись доказів і «проголошувати право». Позивач мав право вимагати від судів висловити рішення (тобто розглянути справу); за відмову від цього рахінбургів, за Салічною правдою, приписувалося штрафувати.