"Кароліна" – кодекс феодального права Німеччини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Навчально-науковий інститут заочного та дистанційного навчання

КУРСОВА РОБОТА

з навчальної дисципліни

«Історія держави і права зарубіжних країн»

На тему № 18

«Кароліна - кодекс феодального права Німеччини»

ПЛАН

Вступ

1. Характеристика джерел права Німеччини

- «Статути миру»

- Правові збірники

- Німецьке міське право

- «Золота булла»

2. Загальна характеристика «Кароліни». Історія її створення

3. Кримінальне право за кримінальним укладенням Карла V

4. Характеристика кримінального процесу «Кароліни»

Висновки

Література

ВСТУП

Німеччина - особлива країна. Процес державотворення в Німеччині суттєво відрізнявся від інших країн Західної Європи. В той час як у Франції та Англії в середні віки класичним шляхом проходило становлення абсолютизму (абсолютної монархії), Німеччина діяла за «особливим сценарієм».

За Верденським договором 843 року зі складу Франкської імперії в самостійну державу була виділена Німеччина. Вона являла собою сукупність герцогств (більш-менш самостійних): Саксонія, Швабія, Франкенія та ін.. Німецький володар «успадкував» титул «короля франків», коронувався у Римі папою Римським. А з 962 року король Німеччини Оттон І офіційно прийняв титул імператора Священної Римської імперії германської нації.

Ці процеси знайшли своє відображення в стосунках між державою і церквою, а в правовій системі - в рецепції римського права.

Але постійна боротьба за набуття титулів та збереження влади все ж призвела до послаблення єдності Німеччини. З ХІІІ ст. окремі німецькі князівства перетворилися на самостійні держави, лише формально пов'язані між собою імператорською владою.

Отже, в період, коли територія Німеччини була поділена на цілком самостійні маленькі «країни», якими володіли курфюрсти, встановлюючи свої закони і правила поведінки, імператор Священної Римської імперії германської нації Карл V наважився створити і запровадити єдиний звід правил кримінального процесу та права, який і назвали на його честь «Кароліною».

Мета цієї роботи - висвітлити зміст кримінально-процесуального кодексу Карла V, його особливості, нововведення, а також дати стислу характеристику правовій системі Німеччини в процесі її становлення як держави.

В роботі використані матеріали наукових праць провідних радянських, українських та російських учених-істориків і правознавців (акад. В.М. Корецький, Хавронюк М.І., О.А. Жидков, Глиняний В.П., Н.А. Крашеннікова, ін.), публікації з наукових юридичних журналів.

1. ХАРАКТЕРИСТИКА ДЖЕРЕЛ ПРАВА НІМЕЧЧИНИ

Прабатьківщиною цілого ряду сучасних західноєвропейських держав - Франції, Німеччині, Італії, Австрії, Швейцарії Бельгії і ін. була Франкська імперія. Верденський договір 843 року, що завершив період існування першої форми феодальної держави, поклав початок історії трьох майбутніх країн Європи - Франції, Німеччині і Італії. Таким чином, політичне відокремлення східних територій колишньої єдиної імперії франків почалося в результаті її розділів між нащадками Карла Великого. В етнічному відношенні Східно-франкське королівство було достатньо однорідним: його демографічну основу складали німецькі племінні спільноти, з яких згодом сформувалася німецька народність.

У першій третині X-XII ст. Німеччина була відносно єдиною державою.

Слабкий розвиток феодалізму, зовнішня загроза і активна політика централізації перших німецьких королів сприяли затвердженню ранньофеодальної монархії, часовому посиленню королівської влади.

Центральний апарат в Німеччині в X-XII ст. зберігав в собі риси палацово-вотчинної системи управління, яка була властива епосі Каролінгів. Обираний феодалами імператор постійно роз'їжджав з своїм двором по імперії, підтримуючи свою владу в різних її частинах.

З XII в. починається поступовий процес розкладання системи королівської адміністрації на місцях, діяльність центрального і місцевого апарату Німеччини все менше залежала від волі і бажання імператора і все більше визначалася політичними інтересами і привілеями князів.

Становлення королівської влади, а потім її стійке ослаблення зумовили правовий партикуляризм протягом всього періоду німецького середньовіччя. З формальної точки зору в Німеччині починаючи з XII-XIII ст. не існувало "загальнонімецького права", якщо не вважати імператорського законодавства з окремих питань, а було право різних територіальних утворень, включаючи право міст.

Крім того, німецька середньовічна правова система відрізнялася виразним відособленням комплексу правових норм, що стосуються вищого феодального стану так званого ленного права. Якщо в Англії і, до певної міри, у Франції з XIII ст. норми, які регулювали васально-ленні відносини, діяли в тісному взаємозв'язку з іншими нормами феодальної правової системи, то в Німеччині традиційним став поділ права на земське (право землі, території - Landrecht) і ленне (Lehnrecht). Ленне, земське, міське, канонічне право в Німеччині регулювало одні і ті ж відносини (поземельні, майнові, шлюбний-сімейні, спадкові) по-різному, залежно від станової приналежності суб'єкта права і місцевості, території, право якої на нього розповсюджувалося. Найчастіше визначити його "власне" право міг тільки суд.

«Статути миру»

Германські імператори і рейхстаг у ХІІ-ХІІІ ст. здійснювали вельми активну законотворчу діяльність. Ними було видано близько 20 так званих «статутів миру», серед яких найбільш відомим є Майнцський статут 1235 р. Ними проголошувалися деякі принципи «встановленого права» для мешканців усієї Німеччини, включаючи принцип обов'язкового судового розгляду усіх справ з метою «захисту тіла і майна» замість помсти та самосуду. Уже тоді було підкреслено: «де закінчується влада права, владарює жорстока сваволя».

Позасудова розправа, порушення встановленого судом перемир'я, захоплення майна у забезпечення боргу без дозволу судді могли призвести до оголошення винного «поза законом» (це означало побавлення його честі й усіх прав). За Майнцським статутом, «порушеннями миру» чи не вперше були визнані такі злочини проти встановленого правопорядку, як непідкорення церковній юрисдикції, незаконне стягнення мита та інших зборів, перешкоджання вільному і безпечному пересуванню країною германців та іноземців. Підлягали покаранню і звичайні, «класичні» злочини: фальшування грошей, захоплення заручників, вбивство, державна зрада. Принципи покарання вже враховували такі обтяжуючі обставини, як зухвалість злочину та рецидив, і визначалися характером злочину та особистістю злочинця. Співучасники каралися так само, як і виконавець. Майнові злочини тягнули передусім відшкодування шкоди.

Правові збірники

У XI- XV ст. німецьке право характеризується освітою численних і різнорідних правових устроїв, що відносилися то до певної території, то до певного кола осіб. Відсутність єдиної судової системи вела до того, що в різних судах застосовувалися різні правові норми. У середньовічній Німеччині не існувало загальної правової системи, населення жило по «партикулярному» праву. Саме ця юридична роздробленість, цей партикуляризм полегшили згодом рецепцію римського права.

Судовий процес Середніх віків, і без того громіздкий і повільний, ускладнювався відсутністю писаних джерел права. Починаючи з XIII в. робляться спроби викладу звичаїв у вигляді збірників, що складалися юристами-практиками. Це так звані Правові книги. Найбільшою популярністю користувалося Саксонське зерцало, написане суддею Ейке фор Репхоффом у 1220-ті роки. В ньому об'єднані найбільш поширені норми звичаєвого права і судової практики північно-східної Німеччини. Саксонське зерцало складається з двох частин, перша присвячена саксонському загальному земському праву і відображає головним чином практику судів, а друга - саксонському ленному праву.

У Саксонському зерцалі змішані норми кримінального і цивільного, матеріального і процесуального права, норми про злочини і покарання викладені безсистемно, загальних положень кримінального права практично немає. Але із відображених у Зерцалі загальних положень кримінального права можна згадати такі: «Щодо будь-кого не можна пропонувати рішення про його покарання, доки він не буде настільки викритим, що його належить покарати»; вбивство через недбалість не може тягнути за собою смертну кару або покарання, що калічать, а тільки вергельд; вагітну жінку не можна засуджувати до тяжкого покарання, а слабоумні та божевільні загалом не підлягають покаранню.

Саксонське зерцало отримало широку популярність не тільки в північно-східних, але і на території багатьох інших областей Німеччини і, таким чином, стало зразком для створення аналогічних збірників пізнішого періоду (Швабське, Голландське зерцало, Зерцало німецького народу, Берлінський міський кодекс та ін..). Саксонське зерцало застосовувалось в судах на протязі 600 років, а в деяких землях Німеччини на нього посилалися до кінця ХІХ ст.

Німецьке міське право

Високий ступінь однаковості склався у німецькому міському праві, адже право кількох провідних міст запозичалось іншими. Наприклад, закони Магдебурга діяли біль ніж у 80 містах, Франкфурта - у 49, Любка - у 43. Створилися дві основні сім'ї міського права - магдебурзьке і любецьке. Перше поширилось на Східну Саксонію, Бранденбург, окремі області Польщі, України, друге - на міста Північного і Балтійського регіонів. У ХІV ст. магдебурзьке право було видано у 5 книгах, які містили близько 500 статей. Багато з них були присвячені кримінальному праву. При цьому саме у міському праві з'явилися перші згадування про злочини у сфері господарської діяльності.

німеччина кримінальний право феодальний

«Золота була»

Як вже зазначалось вище, в ХІІІ ст. активно проходили процеси феодальної роздробленості. Імператор продовжував залишатися головою держави, втілював єдність імперії, але не мав реальної влади. Він виконував в основному функції військового і зовнішньополітичного координатора дій німецьких феодалів. Це положення було юридично санкціоновано "Золотою буллою" 1356 р., виданою німецьким імператором і чеським королем Карлом IV. "Золота булла" закріпила практику, що історично склалася, при якій управління Німеччиною фактично зосереджувалося в руках семи курфюрстів.

"Золота булла" детально регламентувала процедуру виборів імператора курфюрстами, визнала повну політичну самостійність курфюрстів, їх рівність імператору. Вона закріпила права їх територіального верховенства, встановила неподільність курфюршеств, перехід їх у спадок. Курфюрсти зберегли за собою захоплені ними регалії, особливо такі, як власність на надра і експлуатація їх, стягування мит, чеканка монети. Таким чином, в Німеччині була юридично оформлена олігархія декількох найбільших феодалів. «Золота булла» відіграла важливу роль в подальшому особливому розвитку німецького права як база, на якій формувалась територіально-пазлова структура німецької держави.

2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА «КАРОЛІНИ», ІСТОРІЯ ЇЇ СТВОРЕННЯ

Кароліна (Constitutio Carolina Criminalis) - важливий пам'ятник середньовічного німецького кримінального права. Видана як загальноімперський закон, Кароліна проголошувала верховенство імперського права над правом окремих земель, скасування «нерозумних і дурних» місцевих звичаїв. Це був один із перших власне кримінальних законів, на основі яких згодом будувалося загальне німецьке кримінальне право.

Перший проект Кароліни складено в 1521 році Вормським рейхстагом, потім були розроблені Нюрнбергський (1524), Шпеєрський (1529), Аугсбургський (1530) проекти. Джерелами Кароліни були Бамбергське укладення (Bambergensis - <mater Carolinae>) та майже ідентичне йому Бранденбургське укладення (Brandenburgika - <soror Carolinae>), які склав Шварценберг (Freiherr Johann von Schwarzenberg - 1463-1528 рр.). Він використав попередні німецькі правові джерела та римське право. Текст кримінального укладення був затверджений і опублікований від імені рейхстагу 27 липня 1532 року.

Кароліна була видана в період загострення боротьби між феодалами та селянами, між центральною німецькою владою та місцевими феодалами. Поразка революції 1525 року погіршила і без того тяжке становище селян, а Кароліна в деякій мірі сприяла посиленню феодального гніту.

Прагнення створити єдине джерело карного права і процесу зустріло на рейхстагу в Регенсбурзі протидію. Кінцевому прийняттю проекту заважали сепаратиські тенденції Саксонії, Бранденбурга та Пфальца.

Ці тенденції мали за результат те, що в кінцевому тексті Кароліни присутнє таке зауваження: «Ми не бажаємо, проте, цим повчанням позбавити курфюрстів, князів і стани їх відвічних, успадкованих і правомірних звичаїв».

Кароліна містила положення кримінального права та процесу. Серед 219 статей кримінальному праву присвячені 77 (ст. 104-180), інші - торкались питань кримінального процесу.

Кримінальне укладення поділялося на 2 книги. У першій (103 ст.) визначався загальний порядок судочинства, збудження кримінальних звинувачень і, головне, жорстко встановлювалися підстави, за якими можна було починати конкретні, визнані правом звинувачення. У другій (76 ст.) за строго логічною системою класифікації злочинів - від найважливіших до менш тяжких - указувалися покарання. Попутно були відмічені можливі обставини обтяження, пом'якшення або зовсім виключення кримінальної відповідальності.

Будучи практичним керівництвом по судочинству для шефенів, цей закон не містив чіткої системи і послідовного розмежування норм кримінального і кримінально-процесуального права. Однак деякі норми Кароліни з певними змінами у бік пом'якшення діяли майже до середини ХІХ ст. і справили істотний вплив на практику місцевих судів не тільки в Німеччині, а й певною мірою у Польщі, Великому князівстві Литовському та на українських землях, які до них входили.

3. КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО ЗА КРИМІНАЛЬНИМ УКЛАДЕННЯМ КАРЛА V

Кароліна була одним із перших власне кримінальних законів, на основі яких згодом будувалося загальне німецьке (і не лише німецьке) кримінальне право

До загальних понять у Кароліні вже були внесені поняття умислу і необережності, обставин, що виключали, пом'якшували і обтяжували відповідальність, замаху, співучасті. Проте у той період вони не були узагальнені у певній частині, а викладалися щодо окремих видів злочинів.

Найважливішим серед обставин, що виключають покарання, був стан необхідної оборони. Кароліна наказувала ретельно аналізувати кожен випадок необхідної оборони з метою з'ясування чи не були порушені її межі (так, вбивство після припинення нападу, в ході переслідування нападаючого, вже робило неможливим посилання на необхідну оборону). Правомірність

необхідної оборони повинен був доводити чоловік, що оборонявся: якщо його дії визнавалися неправомірними він повинен був понести покарання (ст. CXLI). Відповідальність не наступала також при «захисті життя, тіла і майна третьої особи», при затриманні злочинця за службовим обов'язком і в деяких інших обставинах.

До пом'якшуючих обставин були віднесені: «незграбність, легковажність і непередбачливість», вчинення злочину «у запальності і в гніві», «по прямій голодній потребі», а щодо крадіжки, крім того, і малолітній (до 14 років) вік злодія (він виключав застосування смертної кари, крім випадків, коли вік злодія наближався до 14 років і крадіжка була настільки небезпечною, що «злісність могла заповнити недостатність віку»).

Більш численними були обтяжуючі обставини: публічний, зухвалий «злонавмисний» і блюзнірський характер злочину; повторність; великий розмір шкоди; «дурна слава» злочинця; вчинення злочину групою осіб; вчинення злочину проти власного пана, а також «осіб вищої гідності, ... , між подружжям або близькими родичами» тощо.

Багато уваги приділяється співучасті. Розрізнялися 3 види співучасті: 1) надання допомоги до скоєння злочину (надання зброї, житла); 2) у момент скоєння злочину; 3) після скоєння злочину. Згідно ст. CLХХVI, покарання - тілесне або смертна кара - має відрізнятися в залежності від виду співучасті.

У Кароліні можна побачити більш-менш чітку систему Особливої частини кримінального права. Так, були визначені такі види злочинів:

1. Проти релігії. Богохульство і блюзнірство (ст. CVI) каралися смертю, тілесним або таким, що калічить, покаранням. Чаклування каралося спалюванням (але за винятком випадків, коли чаклун «не спричинив цим нікому шкоди») - ст. CIХ.

2. Несумісні з християнською мораллю. Поширення наклепницьких пасквілів каралося такою карою, яка була б обрана для того, на кого був спрямований наклеп.

3. Пов'язані з підробкою та іншим обманом. Підробка монет і введення підроблених монет в обіг каралися спалюванням; зменшення належної ваги справжньої монети каралося тюремним ув'язненням і тілесним та майновим покаранням; обманне переміщення межових знаків, стовпів тощо тягло тілесні покарання.

4. Проти сім'ї та моральності. Протиприродна розпуста (людини з твариною, чоловіка з чоловіком, жінки з жінкою) каралася спалюванням. Кровозмішення, а також викрадення жінки чи дівчини, перелюбство і двошлюбність, продаж власних фінок і дітей «для непотребства» мали каратися згідно зі звичаєвим правом. Зґвалтування тягло за собою відрубування голови, проте замах на зґвалтування міг бути покараний і більш м'яко. Подружня зрада каралася четвертуванням чоловіка і утопленням дружини.

5. Державні. Зрада (країні, місту, пану) каралася у всіх випадках смертю - ст. CХХІV. Додатковим покаранням при цьому було волочіння до місця страти або роздирання кліщами. Бунт проти влади міг бути покараний як відрубуванням голови, так і побиттям різками і вигнанням з країни, судової області, міста - ст. CХХVІІ.

6. Проти життя і здоров'я особи. Смертельне отруєння (ст. CХХХ), так само як і інше заздалегідь підготовлене вбивство, каралися колесуванням для чоловіків і утопленням для жінок, поєднаними з волосінням до місця страти або роздиранням кліщами. Вбивство «у запальності і в гніві» могло каратися відрубуванням голови. Тобто присутнє диференціювання в покаранні навмисного вбивства та ненавмисного - кваліфікована смертна кара та некваліфікована. Жінки, які навмисно вбили своїх дітей, мали бути заживо закопані у землю і прибиті колом (проте дозволялося «топити таких лиходійок тим судам, які мають для цього підходящі водойми»).

Слід відзначити, що окрім вбивства каралося і самогубство - якщо це вчинила особа обвинувачена і доставлена до суду по справі, згідно з якою їй загрожує покарання у вигляді смерті або позбавлення статку, каралися спадкоємці шляхом позбавлення спадку (який відходив до казни); не каралися спадкоємці самогубців, які вчинили це з інших причин (психічні розлади, тяжка хвороба, провина, яка мала б бути тільки тілесно покарана). Ст. CLХХХІV відокремлює лікарську помилку, яка призвела до загибелі пацієнта, якщо ж лікар своїми діями свідомо спричинив смерть, то мав бути покараний, як зумисний вбивця.

7. Проти власності. Умисне підпалювання каралося спалюванням. Розбій відрубуванням голови. Дрібна крадіжка каралася стягненням подвійної вартості викраденого або ув'язненням, така сама, але повторна або відкрита крадіжка (тобто грабіж) - виставленням у ганебного стовпа, побиттям різками і вигнанням з країни, крадіжка з проникненням у житло чи сховище або зі зброєю і з наміром долати опір за її допомогою, а так само дрібна таємна чи відкрита крадіжка, вчинена утретє, - повішенням (щодо жінки - утопленням). Таємна крадіжка, яка не була дрібною, мала каратися, залежно від того, «наскільки вона могла пошкодити потерпілому», тілесними покараннями або смертю. Таким чином, згідно зі ст. CХLVIІ, CLVIІ- CLІХ, CLХІ, CLХІІ, ми маємо змогу побачити цілу класифікацію крадіжок., а також залежність суворості покарання від рецидиву, наміру злочинця, розміру матеріальної шкоди.

Окремо розглядались крадіжки «священних і освячених предметів». В цих випадках застосовували смертну кару (ст. CLХХІ- CLХХІІІ).

Цікаво, що після отримання покарання завершальним акордом звучала «найкращим чином вічна клятва не порушувати загального миру».

8. Проти правосуддя. Неправдива клятва каралася відрубуванням двох пальців («якими він присягав») - ст. CVIІ. Окрім того, винний мав бути «зганьблений і позбавлений всякої честі». Неправдиве свідчення з метою підвести невинного під певне покарання і незаконне звільнення ув'язненого охоронцем каралися тим самим покаранням, яке належало невинному чи незаконно звільненому.

Кароліна не класифікувала склад злочинів, а лише перераховувала їх, розташовуючи в більш-менш однорідні групи.

Вся система покарань визначалась основною метою каральної політики залякуванням. Кароліна передбачає наступні основні види покарань:

1) Страта (розрізняли просту страту - відсікання голови мечем і кваліфіковану - повішення, спалювання, втоплення - тільки для жінок, четвертування, колесування, поховання живцем);

2) Членоушкодження і тілесні покарання (урізування язика, відсікання пальців, урізування вух, побиття різками);

3) Ганебні покарання (виставляння у ганебного стовпа із залізним ошийником, позбавлення чести);

4) Вигнання з країни;

5) Штраф.

Крім того, застосовувалися додаткові покарання, що передували або використовувались разом з основним покаранням: тюремний ув'язнення, терзання розжареними кліщами, виставляння у ганебного стовпа, волочіння до місця страти і таке інше.

При визначенні міри покарання Кароліна виходить крім вищезгаданого також з наступних загальних принципів:

1. вибір виду покарання надається за розсудом суддів;

2. значне число статей наказує, щоб при призначенні міри покарання враховувалось положення злочинця в суспільстві;

3. принцип множинності покарання - призначається відразу декілька покарань.

4. ХАРАКТЕРИСТИКА КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ «КАРОЛІНИ»

Кароліна ознаменувала затвердження нового виду кримінального процесу. В період раннього феодалізму в Німеччині застосовувався звинувачувальний (змагальний) процес. Не було розділення цивільного і кримінального видів процесу. У ХІІІ-ХІV ст. приватноправовий принцип переслідування починає доповнюватися звинуваченням і покаранням від імені публічної влади. Змінюється система доказів. В кінці ХІІІ ст. був законодавчо скасований судовий поєдинок. Проте остаточне затвердження нового слідчо-розшукового (інквізиційного) кримінального процесу відбувається в Німеччині у зв'язку з рецепцією римського права.

Судовий процес у кримінальній справі був регламентований жорстким формальним чином. Кримінальна справа могла початися або (1) за скаргою позивача проти конкретної людини, або (2) судом в інквізиційному порядку за «відомістю» або за підозрою.

Кароліна зберегла деякі риси звинувачувального процесу. Потерпілий або інший позивач міг пред'явити кримінальний позов, а обвинувачений - оспорити і довести його неспроможність.

Основна форма розгляду кримінальної справи в Кароліні - інквізиційний процес. Звинувачення представлялося від імені держави суддею. Слідство велося за ініціативою суду і не було обмежене термінами. Безпосередність, гласність судочинства змінилися таємним і переважно письмовим розглядом справ.

Стадії інквізиційного процесу.

Перша стадія - дізнання, тобто збір таємної інформації про злочин і злочинця. Мета дізнання полягала у констатації самого факту злочину і у встановленні підозрюваної в ньому особи. Дізнання проводилося самим суддею з використанням як гласних, так і негласних методів; закінченням стадії дізнання вважався взяття підозрюваного під варту. Заарештованому не повідомлялися обставини злочину, який йому інкримінувалося, щоб він не зміг наперед продумати систему захисту.

Друга стадія - загальне розслідування - включала попередній допит заарештованого з метою встановлення основних обставин діла. Оскільки діяла презумпція винуватості, підозрюваний вже на цій стадії перетворювався у обвинуваченого. В ході допиту суддя прагнув заплутати обвинуваченого, шляхом шантажу і погроз зломити його волю, переконати його в безглузді заперечення провини. В цілому, Кароліна ставила підозрюваного (обвинуваченого) в позицію, коли він фактично не був стороною, наділеною хоч би мінімумом юридичних прав. Тягар доведення його невинності покладався саме на нього, але ніяких реальних можливостей для спростування звинувачення йому не було надано.

Головною стадією процесу була третя стадія - спеціальне розслідування. Оскільки законодавство стояло на позиціях теорії формальних доказів, Кароліна містила повний, вичерпний перелік «доброякісних доказів, доказів і підозр» практично по кожному виду злочинів. Свідчення одного свідка вважалися напів доказами і лише збіг свідчень двох свідків розцінювалося як повноцінний доказ. Якщо не було прямих доказів, вдавалися до непрямих (у якості таких могли виступати погана репутація підозрюваного виявлення його на місці злочину, його зовнішні ознаки і др.). Свідоцтва, які спростували звинувачення або пом'якшувальні провину, у розрахунок не приймалися. При цьому важливо підкреслити, що навіть вся сукупність доказів, доказів і підозр не була підставою для остаточного засудження: неодмінною умовою було визнання обвинуваченим своєї провини.

Типовою для розшукового (інквізиційного) процесу була, так звана, система формальних доказів, яка характеризувалася передусім регламентацією дій за оцінкою доказів. Система ґрунтувалася на початковому положенні про те, що цінність кожного виду доказу повинна встановлюватися волею монарха, що втілилась у форму закону. Закон визначав, які докази первинні, які другорядні, і перетворював визнання обвинуваченим своєї вини в “царицю доказів”.

Цінність (доказове значення) конкретного доказу визначалася не лише його змістом, але й соціальними або якимись іншими особистими якостями, що виражалось в ієрархії доказів: свідчення знатного мали перевагу перед свідченнями незнатного, свідчення духовної особи - перед свідченнями світської, свідчення чоловіка - перед свідченнями жінки тощо. В той же час ст. LХV наголошує: «Свідки повинні надавати свідчення на підставі особистого знання істини... Якщо ж вони говоритимуть з чужих слів, то це не повинно визнаватися достатнім», а ст. LХVІІІ наголошувала на покаранні лжесвідків.

Найефективнішим же засобом досягнення кінцевої мети був допит під тортурами. Цьому поняттю приділяється достатньо багато уваги - ст. ХХІІ, ХХVІ-ХХХ, ХLV, ХLVІ, LV, LVІІІ, LІХ, LХ - Кароліна встановлювала ряд умов для застосування тортур (необхідні були або свідчення двох «добрих» свідків, що звинувачують або механічна сума декількох «підозр»; у свою чергу, саме визнання під тортурами вважалося дійсним також при дотриманні деяких умов: його повинно бути зроблено не безпосередньо в момент тортури, а після закінчення тортур, і повторено не раніше ніж через добу поза камерою тортур). Тортури не повинні були застосовуватися відносно хворих людей, інвалідів, людей похилого віку, малолітніх, а також представників вищих станів, якщо їх злочинні діяння не представляли особливу суспільну небезпеку.

Тортури повинні були проводитися у присутності судді двох судових засідателів і судового писаря. Самі конкретні види тортур в Кароліні не встановлювалися. Проте наголошувалось, що за неправомірний допит судді мали понести покарання і відшкодувати збиток.

Тортури. Як засіб примусу до зізнання у скоєнні злочину, застосовували вельми активно. Офіційне узаконення тортур в багатьох країнах Європи проходило шляхом або спеціального законодавства, або спеціальної практики. З плином часу правова думка розвивалася у гуманному напрямку. Представники руху Просвіти на чолі з Ф. Вольтером (1694-1778) і Ч. Беккаріа (1737 - 1794) направляли нищівну критику як проти свавілля, так і проти тортур в кримінальному процесі. Вони виразили весь гуманітарний пафос, що мав сильний відгук в громадській думці того часу. Боротьба представників Просвіти проти тортур увінчалася низкою повних перемог. «Філософи на троні» провели ряд заходів за відміну тортур, і до кінця ХVІІІ ст. вона зникла з кримінального процесу майже у всіх європейських країнах.

Стадія спеціального розслідування завершувалася винесенням вироку.

Оголошення вироку відбувалося в публічно-страхітливій обстановці - супроводжувалося дзвоновим дзвоном і згідно зі ст. ХСVІ «Коли обвинувачений буде остаточно засуджений до кримінального покарання, суддя повинен заломити свій жезл, за місцевими звичаям, і передати нещасного кату, і повеліти тому під присягою в точності виконати ухвалений вирок...».

ВИСНОВКИ

Найбільшим пам'ятником німецького загальноімперського права стала «Кримінальна конституція Карла V», латиною - «Кароліна» (1532). Створення цього, практично першого в європейському праві спеціального кримінально-процесуального кодексу було пов'язано з імперською судовою реформою, спробами зжити застарілі феодальні звичаї і уніфікувати правозастосування хоч би в тих справах, в яких імперська влада була найбільш зацікавлена, - кримінальних.

Головна мета, яку переслідував законодавець при створенні Кароліни, полягала в уніфікації німецького кримінального і кримінально-процесуального права, у встановленні верховенства імперського права над правом окремих земель. Якоюсь мірою ця мета була досягнута: Кароліна була визнана як джерело права по всій території Священній Римської імперії, так що саме на її основі була сформована вся система загальнонімецького кримінального права XVI-XVIII ст., а на окремих землях Укладення діяло до 1870 року.

Деякі автори вважають, що значення Кароліни як універсального кодексу значно знижувалося обмовкою про те, що в імперії могли зберігатися «відвічні, успадковані, правомірні і справедливі звичаї» курфюрстів, князів і станів, а багато з її норм мали в основному рекомендаційний характер, проте протягом XVII-XVIII ст. саме на основі цього загальноімперського зразка в Пруссії, Баварії, Австрії і інших німецьких (і ненімецьких) державах стали прийматися власні кримінально-судові укладення.

Оскільки Кароліна, з одного боку, допускала збереження княжою верхівкою в своїх землях відвічних привілеїв і «справедливих звичаїв», а з іншою - відповідала сучасним вимогам посилення кримінального права і процесу, що став реакцією на загострення соціальних суперечностей, селянську війну 1525 років і ін., вона була визнана джерелом права у всіх німецьких землях.

Кароліна була опублікована німецькою мовою і вперше видана в Майнці в 1533 році. Вона складалася з 219 статей, велика частина з яких була присвячена питанням судочинства. Безпосередність, гласність судочинства змінилися таємним і переважно письмовим розглядом справи.

Судовий процес - інквізиційний із залишками обвинувального.

Меншу за об'ємом частину Кароліни складали норми кримінального права, проте вони відрізнялися ретельною розробкою складів злочинів таких, як співучасть, замах, намір і необережність, необхідна оборона.

Чіткого поділу злочинів на види не існувало, але в Уложенні злочини були розташовані за групами. Характер покарань відрізнявся сугубою жорстокістю. Основна міра покарань - смертна кара (в більшості випадків кваліфікована). Тортури використовувались часто, але їх узаконення на той час можна спостерігати в багатьох країнах Європи. Так, в Швеції тортури офіційно заборонили законом лише в 1734 році, а на практиці вони продовжували застосовуватися.

Кароліна - це прогресивний правовий акт періоду середньовіччя, перший в Європі спеціалізований кримінально-процесуальний кодекс, на базі якого в подальшому формувалась система кримінального права і процесу Німеччини, а деякі норми вплинули певною мірою на практику місцевих судів Польщі, Великого князівства Литовського, до складу яких входили і українські землі.

ЛІТЕРАТУРА

1. Аннерс Э. История европейского права. Москва. 1999.

2. Антология мировой правовой мысли в пяти томах. ІІ том. Европа V-XVII вв. Ответственный редактор Н.А. Крашенникова. Москва. 1999.

3. Глиняный В.П. История государства и права зарубежных стран. Харьков. 2009.

4. История государства и права зарубежных стран (Рабовладельческое и феодальное государство и право). Под редакцией проф. П.Н. Галанзы и доц. Б.С. Громакова. Москва. 1980.

5. История государства и права зарубежных стран. Часть 1. Под общей редакцией доктора юридических наук, проф. О.А. Жидкова и доктора юридических наук, проф. Н.А. Крашенниковой. Москва. 2004.

6. История государства и права зарубежных стран. Учебник. Под редакцией проф. К.И. Батыра. Москва. 2003.

7. История государства и права зарубежных стран. Древний мир и Средние века. Под редакцией Касаткиной. Москва. 2003.

8. Кучма В.В. Государство и право древнего мира и средних веков. Волгоград. 2001.

9. Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн. Київ. 2006.

10. Хавронюк М.І.. Історія кримінального права європейських країн: Монографія. Київ. 2006.

11. Хрестоматия памятников феодального государства и права стран Европы. Под редакцией акад. В.М. Корецкого. Москва. 1961.

12. Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. В двух томах. Том 1. Древний мир и Средние века. Ответственный редактор - доктор юридических наук, проф. Н.А. Крашенникова. Москва. 2005.

13. Гаращук М. Концепції справедливого покарання - Юридичний журнал, № 6, 2009.

14. Гусар Л.В. Етапи становлення інституту необхідної оборони. Науковий вісник Чернівецького університету: Правознавство. № 489.

15. Н. Гарванко, М. Гузела. Історико-теоретичний аспект вільної оцінки доказів у кримінальному процесі - Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2007. Випуск 45.

Размещено на Allbest.ru