Теоретико-правовий аналіз адміністративно-правових режимів

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Херсонський державний університет

Кафедра історії та теорії права і держави

Курсова робота

з Адміністративного права

з теми:

Теоретико-правовий аналіз адміністративно-правових режимів

Виконавець:

студентка 3 курсу 322 групи

Дмитрук Тетяна

Керівник:

доцент к.ю.н. Галунько В.М.

Херсон - 2015 рік

Вступ

Актуальність теми. Соціальні трансформації, що відбуваються в українському суспільстві протягом останніх років, суттєво позначаються на розвитку права, змінюють характер правового регулювання суспільних відносин, зумовлюють оновлення законодавства. Динаміка потреб сучасного суспільства спонукає, з одного боку, до впорядкування правового регулювання суспільних відносин, з іншого - до зміни якості їх регулювання, створення нових механізмів, специфічного правового режиму, який, залежно від характеру, виду суспільних відносин, мети і завдань регулювання тощо, дозволяв би комбінувати, поєднувати юридичні засоби, адаптуючи їх до конкретних ситуацій. Виходячи з цього, саме адміністративно-правові режими є тією атмосферою, в якій функціонують всі елементи правової системи, у взаємодії з іншими правовими явищами, в результаті чого забезпечується ефективне публічне адміністрування економічною, адміністративно-політичною, соціально-культурною сферами. Регулятивні властивості адміністративно-правових режимів дозволяють об'єднати та опосередкувати використання як правових засобів, так і інших правових явищ, залежно від характеру та змісту відповідних адміністративно-правових відносин, завданням адміністративно-правового регулювання, що в цілому дозволяє ефективно організовувати діяльність органів публічної адміністрації як у звичайних умовах, так і при виникненні надзвичайних ситуацій.

Для юридичної науки адміністративно-правові режими - явище відоме, але мало досліджене. Вони розглядалися науковцями крізь призму надзвичайних правових режимів, режиму воєнного стану або стосовно певних об'єктів чи предметів. Їх здебільшого ототожнювали з правовим регулюванням, методом або типом правового регулювання. В умовах реформування адміністративного права, перегляду знань про його предмет, об'єкт, методи, систему, склад підгалузей та інститутів тощо актуальним залишається питання з'ясування сутності правового режиму цієї галузі права, його ролі у визначенні інституціонально-функціональної природи правової матерії, зв'язку з іншими елементами правової системи (нормами права, правовідносинами, методами правового регулювання тощо).

У процесі дослідження широко використовувалися праці вчених В.Б. Авер'янова, О.Ф. Андрійко, Ю.П. Битяка, В.М. Горшеньова, Є.В. Додіна, Л.В. Коваля, В.К. Колпакова, Т.О. Коломоєць, А.Т. Комзюка, О.В. Кузьменко, В.В. Копейчикова, Є.Б. Кубка, Є.В. Курінного, В.М. Марчука, Н.Р. Нижник, В.Ф. Опришка, В.Г. Перепелюка, Д.В. Приймаченка, А.О. Селіванова, В.М. Селіванова, С.Г. Стеценка М.Ф. Стахурського, В.Я. Тація, М.М. Тищенка, В.В. Цвєткова, В.М. Шаповала, В.К. Шкарупи, Ю.С. Шемшученка та ін. Також праці вчених, присвячені окремим властивостям адміністративно-правових режимів: надзвичайних та воєнного стану (А.В. Басов, С.О. Кузніченко, В.М. Комарницький, С.О. Магда), сфери публічної служби (Д.С. Жданкін, Д.С. Ізмайлов, Н.В. Лермонтова, О.В. Петришин), міграційної сфери (Д.Б. Муратова, В.М. Снігур, О.В. Хабібуліна), певних предметів чи об'єктів (О.М. Бокій, В.М. Пашков, С.В. Слюсаренко, О.І. Сапожніков, О.С. Фролов, Г.О. Шлома), визначених суб'єктів (С.Ф. Константінов), економічної сфери (Н.В. Агафонова, Д.Д. Коссе, С.П. Поздняков, А.О. Собакарь та ін.), житлово-комунальної сфери (І.В. Чеховська), митної справи (К.В. Бережна, О.О.Крестьянінов), підприємницької діяльності (М.В. Ковальова) та ін.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в аналізі змісту адміністративно-правових режимів.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення завдань, спрямованих на:

визначення змісту поняття «режим», «правовий режим» та «адміністративно-правовий режим»;

обґрунтування місця правового режиму в адміністративно-правовому регулюванні;

висвітлення сутнісних ознак правового режиму галузі адміністративного права;

з'ясування підходів до класифікації адміністративно-правових режимів;

розкриття сутності адміністративно-правових режимів в адміністративно-політичній сфері.

Об'єкт дослідження - суспільні відносини, що виникають в процесі забезпечення адміністративно-правових режимів.

Предмет дослідження - адміністративно-правові режими та їх функціонування в українському суспільстві.

Методи дослідження обрано з урахуванням мети і завдань дослідження, його об'єкта і предмета. Методологічною базою є сукупність загально-філософських, загальнонаукових, приватно-наукових методів, які в комплексі використано для вирішення поставлених завдань (діалектичного матеріалізму, системного, логіко-семантичного, системно-структурного та ін.).

Структура курсової обумовлена метою і завданнями дослідження. Курсова робота містить вступ, два розділи, висновки та список використаних джерел.

Розділ 1. Феномен правового режиму в адміністративному праві

1.1 Поняття та ознаки адміністративно-правових режимів

Самобутній інститут адміністративно-правових режимів достатньо поширений в юридичній науці і правозастосовній діяльності органів виконавчої влади. Його виникнення, існування і розвиток пов'язані з вирішенням, врегулюванням та забезпеченням практичної реалізації низки важливих комплексних проблем, що належать переважно до сфери національної та державної безпеки.

Останнім часом адміністративно-правові режими усе більш привертають увагу вчених і практиків, що викликано низкою причин.

По-перше, «режимне адміністративно-правове регулювання» перейшло на якісно інший рівень, вирвалося з лещат відомчої нормотворчості і фактично стало одним з інститутів вітчизняного законодавства [1].

По-друге, державне управління має потребу в особливих регулятивних властивостях правових режимів, що дають змогу ефективно організовувати діяльність органів виконавчої влади на певній території із урахуванням різних нестандартних кризових ситуацій.

По-третє, з'явилося достатньо багато нових суб'єктів, об'єктів, предметів і територій державного управління, які не можуть обійтися без запровадження режимних правил діяльності, здатних створювати умови для їх стійкої життєдіяльності.

По-четверте, розглядувані режими є адекватною управлінською формою діяльності в кризових (екстремальних) ситуаціях, дозволяючи, з одного боку, застосовувати надзвичайні заходи, а з другого -- гарантувати їх відповідність конституційним вимогам щодо правового статусу особи.

По-п'яте, ці правові режими дають змогу об'єднати і диференціювати адміністративно-правові засоби залежно від характеру регульованих суспільних відносин, цілей і завдань, що стоять перед суб'єктом правозастосування, органічно з'єднуючи їх з іншими політичними, економічними, інформаційними та спеціальними заходами. Для цих режимів характерна саме цільова системність правових засобів, що застосовуються компетентними органами держави.

Перш ніж розглядати поняття «адміністративно-правий режим» видається необхідним визначити, що включається до термінів «режим», «правовий режим» та «адміністративно-правовий режим», оскільки між ними існує діалектичний взаємозв'язок загального, особливого та одиничного (окремого), але, як відомо, основою методологічного підходу до розкриття будь-якого поняття є розкриття окремого через загальне.

У сучасній юридичній науці поняття «режим» частіше розглядається як одна із найважливіших категорій юрисдикції [2]. Досить давно наукові дослідження, що ставили за мету з'ясування особливостей правового регулювання певного виду діяльності, особливо тоді, коли ця діяльність має чітко визначений об'єкт, проводилися під кутом зору правового режиму даного об'єкта або виду діяльності.

Правовий режим -- дуже широке юридичне поняття. Воно означає, що діяльність і пов'язані з нею суспільні відносини врегульовані нормами права спеціального соціального призначення. Для їх виникнення, існування, розвитку, охорони використовується система юридичних засобів владного впливу (стимулювання, ліцензування, контролю, примусу, адміністрування та ін.). [3]

Поняття правового режиму майже збігається з поняттям системи права, якщо воно розглядається в сенсі відносин громадян, організацій у зв'язку з певними об'єктами (режим власності, режим природних об'єктів, режим державної служби, прикордонний режим, митний режим та багато інших його видів).

У системі українського права важливе місце посідає адміністративне право. Будучи провідною галуззю українського права, воно покликано регулювати специфічні суспільні відносини у сфері державного управління і відносини управлінського характеру, що виникають при здійсненні інших форм державної діяльності: законотворчості, правосуддя, а також відносини, що виникають у сфері соціального управління в зв'язку із здійсненням громадськими об'єднаннями деяких функцій державного управління, делегованих їм органами виконавчої влади.

У новітній юридичній літературі щодо поняття предмета адміністративного права існують декілька різних поглядів, що сформувались у зв'язку з радикальними соціально-економічними перетвореннями, які відбулися у нашій країні останніми роками та спричинили відповідні зміни у правовій сфері, особливо стосовно сучасного визначення предмета адміністративного-правового регулювання:

змінився склад сторін адміністративно-правових відносин;

відбувається поступовий перехід від командно-адміністративного розпорядження, «владного адміністрування» до нормативного регулювання (адміністративного забезпечення) перш за все економічної сфери;

відмічається широке використання дозволів, рекомендацій, стимулів, заохочень, у тому числі матеріального характеру;

сталося перенесення центру державного впливу прямого підпорядкування на координацію діяльності суб'єктів управління у різних галузях;

багато в чому змінюється сутність державного впливу на фінанси країни та зовнішньоекономічну діяльність суб'єктів підприємництва;

посилюються контрольно-наглядові функції держави, що зумовлено необхідністю додержання законності, встановлених державою норм, правил та стандартів у різних сферах життєдіяльності суспільства;

широко практикується використання таких форм державного впливу, як реєстрація, ліцензування суб'єктів господарської або соціально-культурної діяльності, адміністративний договір, правовий компроміс тощо;

набуває великого значення судовий захист прав та інтересів громадян у всіх сферах діяльності органів виконавчої влади, включаючи адміністративно-правові режими надзвичайного та іншого характеру [4].

У зв'язку з цим слід зазначити, що предметом адміністративного права є суспільні відносини, які виникають, розвиваються та припиняються внаслідок реалізації публічної влади органами виконавчої влади держави і органами місцевого самоврядування, а також внутрішньо-організаційні відносини, що виникають у процесі діяльності зазначених інституцій.

Викладене, безсумнівно, безпосередньо стосується визначення змісту адміністративно-правового режиму, оскільки цей правовий інститут достатньо широко увійшов до юридичної теорії і правоохоронної практики із урахуванням ринкових перетворень, тісно пов'язаний з господарською та економічною діяльністю, а також безпосередньо зачіпає права і свободи людини і громадянина.

Через це механізми адміністративно-правових режимів мають ураховувати сучасні соціально-економічні та політичні реалії. Так, інтеграційні процеси, що відбуваються у сфері міжнародних відносин, накладають свій відбиток (у бік лібералізації та єдиного підходу до прав людини) й на національне законодавство. Всі міжнародні угоди, досягнуті у сфері контактів між людьми, обміну інформацією, гуманітарної співпраці, роззброєння, Україна реалізує за допомогою модифікацій внутрішнього законодавства і головним чином шляхом лібералізації окремих інститутів чинної системи адміністративно-правових режимів, уточнення їх призначення та порядку застосування.

Адміністративно-правові режими, як й інші галузеві правові режими, ґрунтуються на викладених засобах правового регулювання. Проте особливість цих правових режимів, як уже зазначалося, полягає у домінуванні в них заборон, розпоряджень та загальнообов'язкових приписів. Особливо це виявляється у змісті спеціальних адміністративно-правових режимів.

Таким чином, видається за необхідне навести загально-теоретичний аналіз визначення поняття «адміністративно-правовий режим». Так, Д. Бахрах під адміністративно-правовим режимом розуміє поєднання адміністративно-правових засобів регулювання, опосередковане централізованим порядком, імперативним методом юридичної дії, яка виражається в тому, що суб'єкти правовідносин за своїм статусом займають юридично нерівні позиції, тобто методом правової дії є управління, засноване на юридичній нерівності сторін [5].

Відповідно адміністративно-правовий режим характеризується адміністративно-правовими відносинами, які, крім загальних ознак правовідносин, мають такі особливості: обов'язки і права сторін цих відносин пов'язані з виконавчо-розпорядчою діяльністю держави; однією зі сторін цих відносин, як правило, є суб'єкт виконавчої влади.

В. Ласточкин визначає поняття «адміністративно-правовий режим» як сукупність правових установлень та необхідних організаційних управлінських заходів, що забезпечують порядок реалізації окремими громадянами своїх відповідних прав та обов'язків, а також такий порядок діяльності державних органів і громадських об'єднань, який найадекватніше відповідає інтересам забезпечення безпеки і охорони громадського порядку на даній жорстко обмеженій ділянці державного управління. [6]

Аналогічним є визначення адміністративно-правового режиму, дане І. Розановим, який сформулював його як установлену в законодавчому порядку сукупність правил діяльності, дій або поведінки громадян та юридичних осіб, а також порядок реалізації ними своїх прав у певних умовах (ситуаціях) забезпечення і підтримання суверенітету і оборони держави, інтересів безпеки та охорони громадського порядку спеціально створеними для цього службами державного управління. [7]

Виходячи із наведених визначень, можна зробити висновок про те, що адміністративно-правові режими зумовлені головним чином наявністю існуючої небезпеки та загроз різного характеру, пов'язаних з підривною, терористичною діяльністю, діяльністю різноманітних екстремістських організацій, а також спецслужб та організацій іноземних держав. У сучасних умовах Україна вимушена докладати необхідних зусиль щодо забезпечення своєї зовнішньої безпеки й удаватися до внутрішньодержавних режимних заходів, що створюють відповідні умови для того, щоб перешкоджати тим чи іншим акціям підривної або злочинної діяльності.

1.2 Загальна характеристика та принципи адміністративно-правових режимів

Визначальною метою і головним призначенням адміністративно-правових режимів є створення на шляху правопорушників надійних організаційно-правових бар'єрів, які б мінімізували, а у деяких випадках й повністю виключали досягнення злочинних цілей відповідними суб'єктами.

Характерними ознаками адміністративно-правових режимів є:

визначена спеціальними нормами права поведінка фізичних, посадових та юридичних осіб;

вимушена докладна регламентація діяльності державних органів та громадських об'єднань;

тимчасове уведення деяких додаткових правил або вилучення із загальнообов'язкових правових норм певних приписів;

встановлення особливого контролю за належним додержанням правопорядку у сфері дії спеціального режиму та уведення деяких обмежувальних заходів [8].

Основне і головне в адміністративно-правових режимах -- попередження чи ускладнення злочинної або іншої протиправної діяльності у сфері забезпечення національної і державної безпеки.

Отже, адміністративно-правовий режим можна розглядати як режим «національного» права публічної влади, що включає чотири основні принципи: адміністративної юстиції як форми розв'язання конфліктів; особливого порядку видання та дії режимних актів державного управління; законності, що означає «зв'язаність» правом державної адміністрації з іншими суб'єктами виконавчої влади; відповідальності органів державної влади за заподіяні збитки чи інші винні дії. Адміністративно-правовий режим належить до числа публічно-правових режимів і стосується регламентації діяльності державної адміністрації та її взаємовідносин з фізичними й юридичними особами недержавного сектору.

Важливу роль у формуванні правової основи адміністративно-правових режимів відіграють не тільки закони, а й акти органів виконавчої влади. За юридичною природою серед них слід розрізняти нормативні акти, що містять «режимні» норми та є суто правозастосовними.

У механізмі забезпечення адміністративно-правових режимів, крім нормативно-правової підсистеми, величезне значення мають також організаційна і матеріально-технічна [9]. Організаційна підсистема обслуговує значну правозастосовну діяльність органів виконавчої влади (посадових осіб), покликаних забезпечити додержання встановлених заборон та обмежень і виконання покладених на громадян й юридичних осіб обов'язків.

Забезпечення дії адміністративно-правових режимів пов'язане також з вирішенням економічних, матеріально-технічних питань: підготовкою сил і засобів, достатніх для функціонування режиму; створенням спеціальних фондів фінансування; наданням соціальної та медичної допомоги потерпілим; здійсненням рятувальних, ремонтних робіт тощо. Але більшою мірою існування і розвиток адміністративно-правових режимів пов'язане передусім з урегулюванням і забезпеченням безпеки життєдіяльності та її інститутів. [10]

Практика правового впорядкування глобальних життєво важливих сфер забезпечення громадської безпеки показали, що не можна обмежуватися ухваленням лише норм, що встановлюють загальнообов'язкові види правовідносин у даній сфері. Внаслідок особливої важливості сфери, що регулюється, прийняті нормативні акти слід супроводжувати відповідними гарантіями належного розвитку на їх основі реального процесу відносин, забезпечувати відповідний порядок їх реалізації. Тому правові акти, що стосуються того чи іншого аспекту забезпечення громадської безпеки, оснащуються, як правило, й необхідним організаційно-технічним механізмом їх неухильної реалізації (жорстка регламентація порядку застосування, система моніторингу і контролю, пропагандистські заходи, відповідні санкції за порушення встановленого порядку та ін.). Сукупність цих правових та організаційних заходів й утворює комплексний державний інститут, що у теорії юриспруденції йменується адміністративно-правовим режимом.

Необхідність інституту адміністративно-правових режимів у позначеній сфері діяльності Української держави зумовлюється головним чином наявністю існуючих зовнішніх і внутрішніх загроз життєво важливим інтересам особи, суспільства і держави. Разом з комплексом активних протидіючих спеціальних заходів адміністративно-правові режими є організаційно-правовою основою системи заходів забезпечення громадської безпеки. За їх допомогою, зокрема, реалізуються заходи щодо захисту особи, суспільства і держави від глобальних викликів та загроз.

Загальною метою і головним призначенням адміністративно-правових режимів є створення надійних правових бар'єрів та забезпечуючих їх організаційних заходів, які б серйозно ускладнювали, а у деяких випадках й зовсім ліквідували загрози громадській безпеці. При цьому слід визнати, що характерним наслідком встановлення подібних заходів у більшості випадків є вимушена (у силу пріоритетних інтересів громадянського суспільства) докладна регламентація діяльності органів держави та громадських об'єднань, поведінка громадян, уведення деяких додаткових правил або конституційних прав і свобод, встановлення особливого нагляду та контролю за належним порядком розвитку правовідносин у даній сфері, а також деякі інші заходи, у тому числі воєнного і спеціального характеру.

Адміністративно-правовий режим встановлюється з метою забезпечення взаємодії державної адміністрації та приватних осіб на основі права, оскільки він супроводжує діяльність органів та посадових осіб державної адміністрації при їх взаємодії з громадянами та організаціями, а також між її ланками при реалізації ними своїх функціональних обов'язків і регулюванні різних соціальних об'єктів та процесів. [11]

Другим основним призначенням адміністративно-правових режимів є їх здатність впливати на ефективність управлінської діяльності шляхом регулювання відносин усередині апарату управління, раціонально використовувати його правові, кадрові, організаційно-інформаційні та технічні ресурси.

Перший принцип -- розділення адміністративних і судових гілок влади, що визначає коло питань, які не входять до юрисдикції загального суду, межі юрисдикції адміністративного суду і сферу застосування адміністративного права із застереженням про існування прогалин в юрисдикції. Другий принцип стосується особливого режиму адміністративно-правових актів.

В адміністративному законодавстві України адміністративно-правовими принципами виступають принципи законності, обов'язкової наявності суб'єкта адміністративної влади, одностороннього владного ухвалення управлінських рішень, юридичної відповідальності державних органів та посадових осіб, особливого порядку розгляду спорів у сфері державного управління.

Елементом адміністративно-правового режиму виступає об'єкт правового регулювання.

Соціальні явища і відносини, що входять до об'єкта адміністративно-правового режиму, створюють особливе середовище, яке характеризується наявністю державно-владних засад, а саме:

- юридичною залежністю об'єктів від односторонніх схвалюваних рішень суб'єктів управління;

- можливістю правомірного застосування фізичної сили, спеціальних засобів та зброї;

- певною обмеженістю судового порядку вирішення спорів між громадянами і представниками влади [12].

Об'єкт адміністративно-правового режиму не збігається з предметом його правового регулювання. До останнього належать суспільні відносини, зокрема:

а) що схильні до галузевої правової регламентації та об'єктивно потребують її;

б) що встановлюють виключні повноваження компетентних органів виконавчої влади.

До об'єкта режиму включаються тільки ті відносини, які фактично потрапили під дію адміністративно-правових норм, оскільки режим -- це завжди результат дії, стан упорядкованості і захищеності соціальних зв'язків у суспільстві.

Одним з основних елементів адміністративно-правового режиму є юридичний статус суб'єктів. Учасники адміністративно-правових відносин унаслідок специфіки управління займають соціально нерівні позиції.

Адміністративно-правовий режим дає змогу розглядати адміністративно-правовий механізм у комплексному поєднанні з принципами та юридичним статусом суб'єктів галузі адміністративного права [13]. Стрижнем адміністративно-правових засобів є метод правового регулювання -- централізований, імперативний вплив на суспільні відносини.

Таким чином, регулятивні властивості адміністративно-правового режиму виявляються у використанні спеціального адміністративного механізму регулювання. З огляду на це адміністративно-правові режими, з одного боку, надають органам влади можливість ефективно діяти у різних кризових соціальних ситуаціях, забезпечуючи реальне виконання ними своїх функцій, а з другого -- є важливішим правовим засобом забезпечення належної дієздатності громадян та організацій.

1.3 Система адміністративно-правових режимів

Широкий спектр суспільних відносин, що охоплюються предметом адміністративного права, зумовлює існування різноманіття видів адміністративно-правових режимів, різноманіття завдань, які вони виконують та способів їх забезпечення. Усе це викликає труднощі їх класифікації.

Класифікація адміністративно-правових режимів спрямована на більш глибоке вивчення аналізованого явища, а дослідження критеріїв класифікації адміністративно-правових режимів дозволяє з'ясувати їх зміст, визначити місце та значення в системі правових режимів у цілому та галузі адміністративного права зокрема.

Наприклад, автори підручника за редакцією Т.О. Коломоєць адміністративно-правові режими поділяють на такі види: 1) за територією - на загальнодержавні та такі, що діють в окремих регіонах або місцях (режим прикордонної зони); 2) за часом дії - на постійні, тимчасові та ситуаційні; 3) за глибиною змін у конституційному статусі громадян та організацій - звичайні та спеціальні; 4) за масштабами волі громадян та організацій у використанні своїх можливостей для реалізації суб'єктивних прав - пільгові та обмежуючі; 5) за окремими об'єктами - режими заповідників; вогнепальної зброї; 6) за видами діяльності - оперативно-розшукової діяльності, підприємницької діяльності тощо [14].

С.О. Кузніченко поділяє адміністративно-правові режими на загальні та спеціальні. Феномен спеціального адміністративно-правового режиму в даному випадку показує нам такі ситуації, коли матеріальні норми знаходяться в трудовому, екологічному, земельному праві, а процедура - адміністративно-правова. Виходячи з наповнення спеціального правового режиму нормами адміністративного права, ми можемо його віднести до спеціального адміністративно-правового режиму. В якості критерію класифікації спеціальних адміністративно-правових режимів, на нашу думку, слід обрати специфіку об'єкта правового регулювання. Такі режими можна поділити на види: 1) інформаційні режими; 2) режими речовин, що мають особливу суспільну небезпеку; 3) режими державної служби; 4) митні режими; 5) прикордонні режими; 6) надзвичайні режими; 7) режими окремих видів господарчої діяльності та ін. До того ж під час дослідження ми дійшли висновку, що всі об'єкти спеціальних адміністративно-правових режимів пов'язані або з забезпеченням безпеки, або з економічними інтересами держави [15].

Критерієм класифікації спеціальних адміністративно-правових режимів, на думку О.І. Остапенка, треба обрати специфіку об'єкта регулювання. Ці режими можна поділити на види: інформаційні, режими речовин, що мають особливу суспільну небезпеку; режими державної служби; митні режими; прикордонні режими; надзвичайні режими; режими окремих видів господарчої діяльності тощо. Під час дослідження цей вчений дійшов висновку, що зазначені вище об'єкти пов'язані або із забезпеченням безпеки, або з економічними інтересами держави [16].

Автори підручника за редакцією Ю.П. Битяка адміністративно-правові режими поділяють за такими критеріями: за масштабом волі громадян та організацій у використанні своїх можливостей для реалізації суб'єктивних прав. За цією класифікацією вирізняють пільгові й обмежуючі режими. Перші надають громадянам та організаціям додаткові права і свободи (пільги) при здійсненні ними певних прав чи свобод, наприклад, пільги учасникам бойових дій або постраждалим від Чорнобильської катастрофи. Інші, навпаки, запроваджують особливі правила використання громадянами й організаціями своїх прав і свобод або встановлюють заборону на їх здійснення. Це, наприклад, стосується ліцензування окремих видів підприємницької діяльності, отримання громадянами права на придбання, носіння й використання газової та вогнепальної зброї тощо. Також цікавою, на наш погляд, є класифікація режимів за глибиною змін у конституційному статусі громадян та організацій, наведена в тому ж підручнику. За нею розрізняють звичайні режими, які не змінюють конституційного статусу громадян та організацій, і надзвичайні, що істотно обмежують їх права і свободи, вводять особливий порядок здійснення окремих видів конституційних прав і свобод. До перших можна віднести митні та санітарний режими, до інших - правові режими надзвичайного та воєнного стану. [17]

З наведеного ми бачимо, що при класифікації адміністративно-правових режимів вченими використовуються різні критерії, які суттєво не відрізняються один від одного. Більшість науковців обмежують класифікацію адміністративно-правових режимів сферою безпеки або метою, часом, територією встановлення чи властивостями суб'єкта (об'єкта), без з'ясування сутності правового режиму цієї галузі права, його ролі у визначенні інституціонально-функціональної природи правової матерії, без врахування зв'язку з іншими елементами правової системи (нормами права, правовідносинами, методами правового регулювання тощо).

Адміністративному праву, як і будь-якій іншій галузі права, притаманний свій галузевий режим регулювання, специфічність якого виявляється в особливості галузі права, її ролі, функціях, завданнях. Таким чином, зміст правового режиму, його внутрішня побудова, підходи до класифікації мають вирішуватися у зв'язку з характеристикою предмета, методу тощо. Крім того, повнота змісту адміністративно-правових ре-жимів розкривається при обранні критеріїв класифікації. Адже класифікація - це не тільки спроба нашої свідомості, спираючись на певні ознаки дійсності, упорядкувати наші знання про неї, але й одночасно відображення повноти та глибини знання. На нашу думку, головним у класифікації адміністративно-правових режимів є не пошук нових критеріїв, а вибір таких, які б дозволили виробити достатньо повну уяву про систему адміністративно-правових режимів.

Традиційно в науці класифікація правових режимів здійснюється за галузевою ознакою (предметом правового регулювання). Критерієм класифікації у цьому випадку слугують норми, які містяться у структурі режиму, точніше, приналежність цих норм до галузі права. На основі цього критерію можна виокремити правовий режим адміністративного права, правовий режим цивільного права, правовий режим сімейного права, правовий режим аграрного права тощо. Всередині галузі права залежно від специфіки правовідносин, співвідношення прав та обов'язків суб'єктів, наявності в їхніх правах обов'язків або додаткових пільг чи обмежень можна виокремити також підгалузеві, спеціальні галузеві та особо галузеві режими.

Здатність адміністративного права забезпечувати публічні інтереси у різних сферах суспільного життя дозволяє виділити: 1) адміністративно-правові режими у сфері публічного управління (режими функціонування органів публічної адміністрації); 2) адміністративно-правові режими в адміністративно-політичній, економічній та соціально-культурній сферах. Використання різних за змістом правових засобів у межах адміністративно-правового режиму дозволяє їх поділити на прості, комплексні й міжгалузеві. [18]

За засобами правового регулювання адміністративно-правові режими можна поділити на прості, комплексні та міжгалузеві.

Використання інших критеріїв дозволило в межах інституціональних адміністративно-правових режимах виокремити такі: 1) за функціональним призначенням адміністративно-правові режими поділяються на: регулятивні (режим перебування в Україні іноземців та осіб без громадянства) і охоронні (режим охорони культурної спадщини); 2) за видами - загальні (паспортний режим) та спеціальні (режим у пунктах пропуску через державний кордон); 3) за ступенем реалізації правосуб'єктності - звичайні, спеціальні та надзвичайні; 4) за дією у просторі; 5) за дією у часі; 6) залежно від кола осіб; 7) залежно від об'єкта [19].

Розділ 2.Характеристика Адміністративно-правових режимів

2.1 Правовий режим надзвичайного стану

правовий режим надзвичайний екологічний

Правову основу введення режиму надзвичайного стану, крім норм Конституції України (ст. ст. 92,106), становлять Закон України "Про правовий режим надзвичайного стану", а також закони, що регулюють діяльність окремих органів державного управління в умовах надзвичайного Стану, наприклад, "Про міліцію", "Про Службу безпеки", Закон України та Указ Президента України про введення надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджені Верховної Ради України.

Надзвичайний стан - це особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров'ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства - передбачає надання відповідним органам влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування відповідно до Закону України "Про правовий режим надзвичайного стану" повноважень, необхідних для відвернення загрози та гарантування безпеки і здоров'я громадян, нормального функціонування національної економіки, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту конституційного ладу, а також допускає тимчасове, обумовлене загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень [20].

Метою введення надзвичайного стану є:

- усунення загрози та якнайшвидша ліквідація особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру;

- нормалізація обстановки, відновлення правопорядку при спробах захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу шляхом насильства;

- відновлення конституційних прав і свобод громадян, а також прав і законних інтересів юридичних осіб;

- створення умов для нормального функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування, інших інститутів громадянського суспільства.

Надзвичайний стан вводиться лише за наявності реальної загрози безпеці громадян або конституційному ладу, усунення якої іншими способами є неможливим. [21]

У Законі України "Про правовий режим надзвичайного стану" йдеться про два види такого стану:

1) виникнення особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру (стихійного лиха, катастроф, особливо великих пожеж, застосування засобів ураження, пандемій, панзоотій тощо), що створюють загрозу життю і здоров'ю значних верств населення;

2) викликаний протиправними діями людей:

- здійснення масових терористичних актів, що супроводжуються загибеллю людей чи руйнуванням особливо важливих об'єктів життєзабезпечення;

- виникнення міжнаціональних і міжконфесійних конфліктів, блокування або захоплення окремих особливо важливих об'єктів чи місцевостей, що загрожує безпеці громадян і порушує нормальну діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

- виникнення масових заворушень, що супроводжуються насильством над громадянами, обмежують їх права і свободи;

- спроби захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства;

- масовий перехід державного кордону з територій суміжних держав;

- необхідність відновлення конституційного правопорядку і діяльності органів державної влади [22].

Перший вид режиму надзвичайного стану вводиться в Україні або в окремих її місцевостях Указом Президента України за пропозицією Кабінету Міністрів України із затвердженням Верховною Радою України.

Другий вид режиму надзвичайного стану вводиться Указом Президента України за пропозицією Ради національної безпеки і оборони України із затвердженням Верховною Радою України після попереднього звернення Президента України через засоби масової інформації або в інший спосіб до груп осіб, організацій, установ, які є ініціаторами чи учасниками дій, що можуть бути приводом для запровадження надзвичайного стану, крім випадків, коли для врятування населення або недопущення загибелі людей потрібні невідкладні заходи [23].

В Указі Президента України про введення надзвичайного стану зазначаються:

1) обґрунтування необхідності введення надзвичайного стану;

2) межі території, на якій вводиться надзвичайний стан;

3) час, з якого вводиться надзвичайний стан, і строк, на який він вводиться;

4) перелік і межі конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв'язку з введенням такого стану, а також перелік тимчасових обмежень прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень;

5) органи державної влади, органи військового командування та органи місцевого самоврядування, яким доручається здійснення заходів надзвичайного стану, та межі їх додаткових повноважень;

6) інші питання, що випливають із зазначеного вище Закону. Указ Президента України про введення надзвичайного стану, затверджений Верховною Радою України, негайно оголошується через засоби масової інформації або в інший спосіб.

Надзвичайний стан в Україні може бути введений на строк не більше як 30 діб і не більше як 60 діб в окремих її місцевостях.

За необхідності надзвичайний стан може бути продовжений Президентом України, але не більш як на 30 діб. Такий Указ Президента України набирає чинності після його затвердження Верховною Радою України.

Надзвичайний стан в Україні або в окремих її місцевостях може бути скасований Указом Президента України раніше строку, на який він вводиться, в разі усунення обставин, що обумовили його введення.

В умовах надзвичайного стану Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, міністерства, інші центральні і місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, а також військове командування та його представники, підприємства, установи і організації відповідно здійснюють повноваження, надані їм Конституцією та законами України, і забезпечують виконання заходів, упроваджених у зв'язку з введенням надзвичайного стану.

У період надзвичайного стану не можуть бути відповідно припинені чи обмежені повноваження Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, а також судів, органів прокуратури України, органів дізнання та слідства. [24]

Указом Президента України на період надзвичайного стану можуть запроваджуватися такі заходи:

1) встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, а також обмеження свободи пересування територією, де вводиться надзвичайний стан;

2) обмеження руху транспортних засобів та їх огляд;

3) посилення охорони громадського порядку та об'єктів, що забезпечують життєдіяльність населення і народного господарства;

4) заборона проведення масових заходів, крім заходів, заборона на проведення яких встановлюється судом;

5) заборона страйків.

Додатково можуть здійснюватися такі заходи:

6) тимчасова чи безповоротна евакуація людей з місць, небезпечних для проживання, з обов'язковим наданням їм стаціонарних або тимчасових жилих приміщень;

7) встановлення карантину та проведення інших обов'язкових санітарних і протиепідемічних заходів;

8) мобілізація та використання ресурсів підприємств, установ і організацій, незалежно від форми власності, для відвернення небезпеки та ліквідації надзвичайних ситуацій з обов'язковою компенсацією зазнаних втрат та ін.

9) запровадження комендантської години (заборона перебування на вулицях та в інших громадських місцях без спеціально виданих перепусток і посвідчень особи у встановлені години доби);

10) перевірка документів у громадян, а за необхідності - проведення особистого огляду, огляду речей, транспортних засобів, багажу і вантажів, службових приміщень та житла громадян;

11) обмеження або тимчасова заборона продажу зброї, отруйних і сильнодіючих хімічних речовин, а також алкогольних напоїв і речовин, вироблених на спиртовій основі, та ін. Забезпечення громадського порядку, охорона життя, здоров'я, прав, свобод і законних інтересів громадян в умовах надзвичайного стану здійснюються силами і засобами органів МВС України, в тому числі внутрішніх військ, військ Цивільної оборони, СБУ відповідно до їх повноважень, встановлених законом, а в деяких випадках, передбачених законом, можуть залучатися також військові частини Збройних Сил України та Прикордонних військ України.

Порушення вимог або невиконання заходів правового режиму надзвичайного стану тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом.

2.2 Режим зони надзвичайної екологічної ситуації

Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації - це особливий правовий режим, який може тимчасово запроваджуватися в окремих місцевостях у разі виникнення надзвичайних екологічних ситуацій і спрямовується для попередження людських і матеріальних витрат, відвернення загрози життю і здоров'ю громадян, а також усунення негативних наслідків надзвичайної екологічної ситуації [25].

Запровадження відповідного правового режиму передбачає виділення державою (або органами місцевого самоврядування) додаткових фінансових та інших матеріальних ресурсів, достатніх для нормалізації екологічного стану і відшкодування завданих збитків, запровадження спеціального режиму поставок продукції для державних потреб, реалізації комплексних та цільових програм громадських робіт.

Законодавство про зону надзвичайної екологічної ситуації становлять:

- Закон України від 25 червня 1991 року "Про охорону навколишнього природного середовища";

- від 14 грудня 1999 року "Про аварійно-рятувальні служби";

- від 16 березня 2000 року "Про правовий режим надзвичайного стану";

- від 13 липня 2000 року "Про зону надзвичайної екологічної ситуації";

- а також прийняті відповідно до них нормативно-правові акти.

Підставами для оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації можуть бути:

- значне перевищення гранично допустимих норм показників якості навколишнього природного середовища, визначених законодавством;

- виникнення реальної загрози життю та здоров'ю великої кількості людей або заподіяння значної матеріальної шкоди юридичним, фізичним особам чи навколишньому природному середовищу внаслідок надмірного забруднення навколишнього природного середовища, руйнівного впливу стихійних сил природи чи інших факторів;

- негативні зміни, які сталися у навколишньому природному середовищі на значній території і які неможливо усунути без застосування надзвичайних заходів з боку держави, або які суттєво обмежують чи виключають можливість проживання населення і провадження господарської діяльності на відповідній території;

- значне збільшення рівня захворюваності населення внаслідок негативних змін у навколишньому природному середовищі. Окрема місцевість України оголошується зоною надзвичайної екологічної ситуації Указом Президента України, затвердженим Верховною Радою України за пропозицією Ради національної безпеки і оборони України або за поданням Кабінету Міністрів України. [26]

В такому Указі Президента України має бути зазначено:

- обставини, що стали причиною та обґрунтуванням необхідності оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації;

- межі території, на якій вона оголошується;

- заходи щодо організаційного, фінансового та матеріально-технічного забезпечення життєдіяльності населення в такій зоні;

- основні заходи, що запроваджуються для подолання наслідків надзвичайної екологічної ситуації;

- обмеження на певні види діяльності в цій зоні;

- час, з якого окрема місцевість оголошується зоною надзвичайної екологічної ситуації;

- строк, на який ця територія оголошується такою зоною.

За наявності достатніх підстав у межах зони надзвичайної екологічної ситуації може бути введений правовий режим надзвичайного стану в порядку, встановленому відповідним законом із запровадженням додаткових заходів.

Юридичні та фізичні особи, винні у порушенні правового режиму в зоні надзвичайної екологічної ситуації, несуть відповідальність згідно з законами України.

2.3 Правовий режим воєнного стану

Воєнний стан - особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та гарантування національної безпеки, а також: тимчасове, обумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Метою введення воєнного стану є створення умов для здійснення органами державної влади, військовим командуванням, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями наданих їм повноважень у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, мобілізація наявного матеріально-воєнного потенціалу задля якнайшвидшого та економічно-оптимального розв'язання негативної ситуації, що склалася, усунення потенційної небезпеки та умов, що сприяють її виникненню [27].

Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, Закон України від 6 квітня 2000 року "Про правовий режим воєнного стану" , інші закони України та Указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях за пропозицією Ради національної безпеки і оборони України, затверджений Верховною Радою України.

В Указі Президента України про введення воєнного стану зазначаються:

1) обґрунтування необхідності введення воєнного стану;

2) межі території, на якій він вводиться, час введення і строк, на який він зводиться;

3) завдання військового командування, органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо запровадження і здійснення заходів правового режиму воєнного стану;

4) вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв'язку з введенням воєнного стану, а також перелік тимчасових обмежень прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень. Президент України як Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України в умовах воєнного стану здійснює керівництво стратегічним плануванням Збройних Сил України та інших військових формувань запровадженням та здійсненням заходів такого правового режиму через Генеральний штаб Збройних Сил України.

У період воєнного стану не можуть бути припинені повноваження Верховної Ради України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, а також судів, органів прокуратури України, органів дізнання та слідства. Верховна Рада України працює у сесійному режимі. [28]

Рішення місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, які стосуються прав і свобод людини і громадянина, що обмежуються у зв'язку з введенням воєнного стану, тимчасово не застосовуються.

У місцевостях, де ведуться бойові дії, запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану покладається безпосередньо на військове командування. Всі органи державної влади та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, об'єднання громадян, а також самі громадяни зобов'язані сприяти військовому командуванню у запровадженні та здійсненні заходів правового режиму воєнного стану на відповідній території.

Крім заходів, що застосовуються під час надзвичайного стану, при воєнному стані, вживаються такі заходи:

- запровадження трудової повинності для працездатного населення, не залученого до роботи в оборонній сфері та сфері її життєзабезпечення і не заброньованого за підприємствами, установами та організаціями на період мобілізації та воєнного часу, з метою залучення до виконання робіт, які мають оборонний характер, та ін.;

- використання потужності та трудових ресурсів підприємств, установ і організацій всіх форм власності для потреб оборони та ін. Значно жорсткішими стають санкції, що накладаються на порушників такого режиму. [29]

2.4 Режим державної таємниці

Таємницю слід розуміти як інформацію, що не підлягає розголошенню, доступ до джерел якої повинний бути обмежений заради захисту чиїхось інтересів. Залежно від суб'єкта, інтереси якого забезпечуються такими обмеженнями, розрізняють особисту, комерційну, службову, державну таємницю.

Державна таємниця - це інформація, певні відомості, несанкціонований доступ до яких може заподіяти шкоду інтересам держави. У Законі України "Про державну таємницю" - визначено, що "державна таємниця - вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою" [30].

Правовою основою режиму таємності є:

1) Конституція України;

2) закони України "Про державну таємницю", "Про Службу безпеки України", "Про інформацію";

3) також прийняті на основі цих законів акти Президента та Кабінету Міністрів України.

Державна таємниця характеризується такими ознаками:

1) це дуже важлива інформація;

2) її розголошення може завдати шкоди державним інтересам;

3) перелік інформації, що може бути віднесеним до державної таємниці, закріплюється законом;

4) вона охороняється засобами адміністративної і кримінальної відповідальності;

5) для її охорони створений спеціальний адміністративно-правовий режим - режим таємності [31].

Режим таємності є постійним і загальнодержавним. Його вимоги обов'язкові для виконання на території України та за її межами всіма органами державної влади і місцевого самоврядування, підприємствами, установами й організаціями незалежно від їхньої організаційно-правової форми і форми власності, посадовими особами і громадянами України, що взяли на себе зобов'язання, або зобов'язаними за своїм статусом виконувати вимоги законодавства про державну таємницю.

Діяльність по забезпеченню таємності заснована на принципах доцільності, законності, оперативності.

Приналежність інформації до державної таємниці здійснюється мотивованим рішенням спеціальної посадової особи - державного експерта з питань таємниць за його власною ініціативою, за зверненням керівників відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій чи громадян.

Інформація вважається державною таємницею з часу опублікування Зводу відомостей, що становлять державну таємницю" до якого включена ця інформація.

Охорона державної таємниці складається з комплексу організаційно-правових, інженерно-технічних, криптографічних та оперативних заходів, спрямованих на запобігання розголошенню інформації, що становить державну таємницю [32].

Організаційно-правові заходи щодо охорони державної таємниці:

- встановлення єдиних вимог щодо виготовлення, користування, збереження, передавання, транспортування та обігу носіїв інформації, що становить державну таємницю;