Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний авіаційний університет

Навчально-науковий юридичний інститут

Кафедра кримінального права і процесу

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Уявна оборона”

Студентки 3 курсу група 302

Гільової Катерини Олександрівни

Науковий керівник :

Катеринчук Катерина Володимирівна,

к.ю.н., доцент;

Київ - 2016

ЗМІСТ

Вступ

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ УЯВНОЇ ОБОРОНИ ТА ЇЇ МІСЦЕ У СИСТЕМІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

1.1 Історія становлення інституту уявної оборони

1.2 Поняття уявної оборони в науці кримінального права України

1.3 Місце уявної оборони у системі кримінального права України

РОЗДІЛ 2. СУЧАСНИЙ СТАН ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ІНСТИТУТУ УЯВНОЇ ОБОРОНИ

2.1 Особливості правового регулювання інституту уявної оборони в кримінальному праві України

2.2 Проблеми кримінально-правової кваліфікації уявної оборони

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність курсової роботи: однією із обставин, що виключає злочинність діяння у кримінальному праві України, є уявна оборона. В науці кримінального права існують різні точки зору відносно її правової природи і досить часто її розглядають лише як помилку при необхідній обороні, яка в деяких випадках може виключати кримінальну відповідальність. В той же час існують значні проблеми при розрізненні уявної і необхідної оборони не тільки в законодавстві, а і на практиці, що призводить до помилок слідчих та суддів при розслідуванні та розгляді подібних кримінальних справ.

Ступінь дослідженості теми: науково-теоретичною базою даної курсової були праці дореволюційних і сучасних вітчизняних фахівців у сфері кримінального права, зокрема: Андрушка П.П., Аніщук В.В., Білецького А.С., Антипова В.І., Навроцького В.О., Мельника М.І., Хавронюка М.І., Фріса П.Л., Чернишової Н.В..

Мета курсової - встановлення сутності уявної оборони, визначення її місця в системі обставин, що виключають злочинність діяння .

Ця мета зумовила вирішення таких завдань:

- визначити особливості стану законодавчого регулювання уявної оборони як обставини, що виключає злочинність діяння, у тому числі в історичному аспекті;

- визначити місце уявної оборони в системі обставин, що виключають злочинність діяння;

- узагальнити підходи й визначити сутність уявної оборони як обставини, що виключає злочинність діяння;

- визначити ознаки уявної оборони;

- установити співвідношення уявної та необхідної оборони.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, порядок яких порушується внаслідок заподіяння шкоди в стані уявної оборони.

Предмет дослідження - уявна оборона.

Методи курсової роботи. У процесі проведення наукового дослідження використано низку загальнонаукових та спеціальних наукових методів пізнання, за допомогою яких здійснено всебічний і об'єктивний аналіз його предмета. Серед них - історико-правовий, що застосовується під час проведення дослідження сучасного стану та історичного аспекту розвитку законодавства, що встановлювало відповідальність за шкоду, заподіяну в стані уявної оборони; догматичний метод використовувався для встановлення змісту кримінально-правових понять, які застосовуються при регламентації уявної оборони як обставини, що виключає злочинність діяння, а також для з'ясування закономірностей дії права за допомогою правил юридичної логіки; метод системно-структурного аналізу дав змогу провести аналіз статей, що регламентують уявну оборону та інші суміжні обставини, що виключають злочинність діяння (ст. 34, 36, 37), й інших статей Кримінального кодексу України.

Структура роботи: відповідає вимогам, вступна частина містить такі структурні елементи: титульний лист, зміст. Основна частина містить такі структурні одиниці: вступ, текст курсової роботи, висновки. Третій елемент структури курсової роботи - список використаної літератури

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ УЯВНОЇ ОБОРОНИ ТА ЇЇ МІСЦЕ У СИСТЕМІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

1.1 Історія становлення інституту уявної оборони

У Кримінальному Кодексі України 2001 року (далі - КК України) знайшли своє відображення випадки, коли діяння, які за своїми об'єктивними ознаками дуже схожі на злочини, через певні обставини, за яких вони вчиняються, визнаються правомірними. Зовнішня схожість вказаних діянь із передбаченими кримінальним законом злочинами найчастіше зумовлюється тим, що в їх результаті завдається шкода об'єктам, які взяті під кримінально-правову охорону. Проте, не зважаючи на шкоду, заподіяну власності, правам та інтересам осіб, законодавець визнає ці діяння правомірними, а обставини, за яких вони вчиняються такими, що виключають злочинність діяння.

Оскільки наявність уявної оборони у системі обставин, що виключають злочинність діяння, є новелою для кримінального закону нашої держави, то доцільно проаналізувати історію походження кримінально-правового поняття «уявна оборона» та етапи його розвитку.

Обставини, що виключають злочинність діяння, вперше закріплені як окремий розділ Загальної частини у КК України 2001 року. Порівняно із попереднім КК 1960 року їх перелік значно зріс - із трьох до вісьми. Традиційно на першому місці в переліку обставин, що виключають злочинність діяння, є норма про необхідну оборону. Необхідна оборона - це найбільш поширена у реальному житті обставина, що виключає злочинність діяння, оскільки стан протидії злочинності в Україні є вкрай незадовільним. Адже, в багатьох випадках громадянам доводиться самим застосовувати дії, спрямовані на захист життя, здоров'я, власності, тощо від злочинних посягань. Слід наголосити, що таке право громадян закріплено і в Конституції України. Так, у ст. 27 передбачено, що кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань. Тим самим наша держава визнала природне право кожної людини на самозахист.

КК України у ст. 36 дає наступне визначення поняття «необхідна оборона»: дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Однак трапляються випадки, коли реального посягання не існує і особа не правильно розцінивши дії іншої особи, помилково сприймає їх як посягання на своє життя, здоров'я або інші права та інтереси. Такі ситуації в науці кримінального права дістали назву уявної оборони. На теренах нашої держави виокремлення уявної оборони як самостійної обставини, що виключає злочинність діяння, вперше відбулося з прийняттям Кримінального кодексу України у 2001 році. У ст. 37 КК України передбачено, що уявною обороною визнаються дії, пов'язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання.

Історично так склалося, що право оборони від небезпеки, яка загрожує людині, було віднесено до природних, природжених прав, які надано людині самою природою, суть яких полягає в тому, що разом з писаним правом, яке склалося з сукупності законів, над ним або поза ним існує таке неписане право, яке виходить з самої сутності людини, з її розуму. Саме природженість цих прав служить підставою законності оборони. По суті, це одна з форм виявлення боротьби за існування, саме в цьому сенсі можна стверджувати, що оборона є природженим правом.

Право на необхідну оборону визнавалося протягом усієї історії розвитку людства. Так, у Законах Ману (1200-200 р.р. до н.е.) одному з найдавніших правових джерел, передбачалося, що вбивство, яке скоєне у стані необхідної оборони, не є злочином: «будь-хто може без зволікань вбити особу, яка нападає на нього зі злочинним наміром (вбивцю)... Вбивство людини, яка вирішила вбити, прилюдно чи таємно ніколи не робить винним у вбивстві. Це лютість у боротьбі з лютістю».

Хоча норма про уявну оборону є новою для кримінального закону нашої держави, дане поняття здавна було предметом дослідження кримінально-правової науки. Уявну оборону розуміли як один із видів фактичної помилки особи, яка виникає у свідомості під час здійснення суспільно небезпечного діяння, тобто аналізували її в межах суб'єктивної сторони складу злочину. Перші згадки про уявну оборону можна знайти у працях юристів стародавдавніх Греції та Риму.

Саме вони звертали увагу на роль фактичної та юридичної помилки у поведінці людини та визнавали безкарність такої поведінки. Проте, слід зазначити, що до середини ХІХ ст. динамічніше розвивалося вчення про юридичну помилку.

І лише в 1845 році в Уложенні про покарання кримінальні та виправні з'явилася ст. 99, в якій говорилося: «Кто учинит что-либо противоправное закону единственно по совершенному, от случайной ошибки или вследствие обмана происшедшему, не-ведению тех обстоятельств, от коих именно деяние его обратилось в противоза¬конное, тому содеяное им не вменяется в вину». Відповідно до цієї статті були внесені зміни у ст. 92 Уложення і до обставин, що виключали злочинність діяння, було внесено пунктом 4 ще одну - випадкова помилка або обман.

Положення про помилку передбачалося і в змінах, що були внесені до Кримінального Уложення 1903 року, зокрема в ст. 43 йшлося про те, що неусвідомлення обставини, якою обумовлюється злочинність діяння..., виключає ставлення у вину самого діяння...; при необережності діяння правило це не застосовується, якщо саме діяння було наслідком недбалості винного.

В подальших редакціях кримінальних кодексів, які діяли на території України, згадувалося лише про юридичну помилку, а уявна оборона продовжувала розвиватися в рамках такої обставини, що виключає злочинність діяння, як необхідна оборона. Так, у КК УРСР 1927 року у ст. 13 містилося положення про необхідну оборону такого змісту: міри соціального захисту не застосовуються до осіб, які вчинили діяння, передбачені КК, якщо ці діяння вчинені у стані необхідної оборони проти посягань на радянську владу чи на особистість, чи на права того, хто обороняється, чи іншої особи, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Проте необхідність врегулювання ситуацій уявної оборони відбилося у Постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 23 жовтня 1956 року «Про недоліки судової практики у справах, пов'язаних із застосуванням законодавства про необхідну оборону», яка деякою мірою заповняла прогалини КК 1927 року щодо поняття уявної оборони та відповідальності за шкоду, заподіяну у стані уявної (мнимої) оборони: «Суди повинні розрізняти стан необхідної оборони і так званої мнимої оборони, коли особа не зазнає реального нападу і лише помилково припускає наявність такого нападу. В цьому випадку в залежності від обставин справи особа може відповідати або за необережну дію, або взагалі не підлягає притягненню до кримінальної відповідальності. Однак необхідно мати на увазі, що мнима оборона виключає кримінальну відповідальність лише в тих випадках, коли вся обстановка пригоди давала достатні підстави вважати особі, яка застосувала засоби захисту, що вона зазнала реального нападу і не усвідомлювала помилковість свого припущення. Разом з тим у тих випадках, коли під час мнимої оборони особа заподіяла потерпілому шкоду, яка явно перевищує межі допустимої шкоди в умовах відповідного реального нападу, вона підлягає відповідальності як за перевищення меж необхідної оборони».

Отож, уявна оборона розглядалася в межах інституту необхідної оборони, проте вже на той час, перебування особи у стані уявної оборони, виключало її кримінальну відповідальність.

КК 1960 року також не містив вказівки на уявну оборону, як обставину, що виключає злочинність діяння. У Постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 4 грудня 1969 р. «Про практику застосування судами законодавства про необхідну оборону» містилися роз'яснення про відповідальність за шкоду, заподіяну у стані уявної оборони, аналогічні тим що давалися у згадуваній вище Постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 23 жовтня 1956 року.

В подальшому питання кримінальної відповідальності осіб за шкоду, заподіяну у стані уявної оборони, були розтлумачені у Постанові Пленуму Верховного Суду СРСР № 14 від 16 серпня 1984 року «Про застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань»: «Суди повинні розрізняти стан необхідної оборони і так званої мнимої оборони, коли відсутнє реальне суспільно небезпечне посягання, і особа, що застосувала засіб захисту, не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковість свого припущення, її дії потрібно розглядати як скоєні у стані необхідної оборони».

В даній постанові на відміну від попередніх вказується, що стан уявної оборони має місце тоді, коли особа не лише не усвідомлювала помилковість свого припущення щодо реальності суспільно небезпечного посягання, а й не могла усвідомлювати. Крім того, зазначається, що дії, скоєні у стані уявної оборони, потрібно розглядати як вчинені під час необхідної оборони. Разом з тим у постанові передбачається потреба у розрізненні таких ситуацій. Тобто Пленум вказує на однакову юридичну природу даних понять і разом з тим на їхню самостійність і не тотожність. На нашу думку, такий підхід був спробою виокремлення уявної оборони як самостійної обставини, що виключає злочинність діяння.

У п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 28 червня 1991 року «Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань» зазначалося, що судам необхідно відрізняти необхідну оборону від мнимої (уявної) оборони, коли особа, помиляючись щодо реальності посягання і вважаючи, що вона захищає правоохоронювані інтереси, заподіює шкоду іншій особі. Якщо особа, перебуваючи в стані мнимої оборони, з урахуванням конкретних обставин не повинна була чи не могла усвідомлювати відсутність реальнного посягання, а заподіяна нею шкода не перевищувала ту, яка була б допустимою в умовах реального посягання, її дії повинні розглядатись як вчинені без вини і прирівнюватись до необхідної оборони [13, С. 44].

Дане роз'яснення має певні недоліки. Так, видається не досить вдалим формулювання, згідно з яким особа в стані уявної оборони «не повинна була чи не могла» усвідомлювати реальність посягання, відповідно до цього положення наявність хоча б однієї з вказаних умов є достатньою для визнання дій особи як таких, що вчинені у стані уявної оборони. Особа під час вчинення захисних дій повинна усвідомлювати реальність посягання. Стан уявної оборони передбачає виключення з цього правила, коли в силу обставин, які склалися, особа не може, не здатна усвідомлювати відсутність посягання на неї. Якщо ж в особи є можливість усвідомити помилковість свого припущення, то стан уявної оборони відсутній, і особа повинна нести кримінальну відповідальність за заподіяну потерпілому шкоду.

Вказані недоліки були враховані та виправлені у наступній постанові Пленуму Верховного Суду України № 1 від 26 квітня 2002 року «Про судову практику у справах про необхідну оборону», яка вже тлумачила законодавчо визначене поняття уявної оборони (ст. 37 КК України). Роз'яснення щодо випадків уявної оборони знайшли своє відображення у п. 7: «Слід відрізняти необхідну оборону від уявної, під якою розуміється заподіяння шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, але особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, помилково припускала наявність такого посягання. При уявній обороні кримінальна відповідальність за заподіяну шкоду виключається лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особі підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала й не могла усвідомлювати помилковість свого припущення. Питання про те, чи дійсно в особи були підстави для помилкового висновку про наявність суспільно небезпечного посягання, вирішується з урахуванням конкретних обставин справи».

В результаті проведеного дослідження ми дійшли висновку, що поняття уявної оборони, на відміну від необхідної оборони, не завжди закріплювалося у кримінальному законі, проте науці кримінального права дане поняття відомо давно, воно існувало і розвивалося разом із вченнями про необхідну оборону та суб'єктивну помилку. На різних історичних етапах розвитку нашої держави тлумачення уявної оборони було неоднозначним і суперечливим.

1.2 Поняття уявної оборони в науці кримінального права України

уявний оборона кримінальний право

Уявною обороною визнається (ч. 1 ст. 37 КК України) заподіяння шкоди за обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання немає та особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого (того, хто посягає), лише помилково припускала наявність такого посягання. Отож, при уявній обороні посягання насправді немає, існує воно лише в уяві особи, що обороняється, а також завдається особі, яка через випадковий збіг обставин опинилась у певний час у певному місці та діяла певним чином.

У п. 7 Постанова Пленуму Верховного Суду України № 1 від 26 квітня 2002 р. вказується, що слід відрізняти необхідну оборону від уявної оборони, під якою розуміється заподіяння шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, але особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, помилково припускала наявність такого посягання (абз. 1 п. 7). При уявній обороні кримінальна відповідальність за заподіяну шкоду виключається лише, якщо обставини, що склалися, давали особі підстави вважати, що наявне реальне посягання, і вона не усвідомлювала й не могла усвідомити помилковість свого припущення. Питання про те, чи дійсно в особи були підстави для помилкового висновку про наявність суспільно небезпечного посягання, вирішується, зважаючи на конкретні обставини справи.

Якщо ж особа за обставин, що склалися, не усвідомлювала та не могла усвідомлювати помилковість свого припущення щодо реальності суспільно небезпечного посягання, але перевищила межі захисту, до якого слід було вдатися, її дії мають розцінюватись як перевищення меж необхідної оборони. У такому разі кримінальна відповідальність можлива лише за умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 118 КК України) і за умисні тяжкі тілесні ушкодження, заподіяні при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 124 КК України).

Якщо ж особа не усвідомлювала, однак могла усвідомлювати відсутність реального посягання, і повинна була за обставинами, що склалися, це усвідомлювати, її дії потрібно кваліфікувати як заподіяння шкоди через необережність (ст. 119 “Вбивство через необережність”, ст. 128 “Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження” КК України).

Необхідно звернути увагу на той факт, що, за змістом ч. 2 ст. 37 КК України, помилкова упевненість особи у загрозі посягання не буде підставою виключення кримінальної відповідальності за завдану шкоду, навіть якщо особа не усвідомлювала та не могла усвідомлювати помилковості свого припущення. Кримінальна відповідальність виключена тільки у випадках, коли обставини, що склалися, давали особі підстави вважати, що реальне посягання вже існує.

1.3 Місце уявної оборони у системі кримінального права України

У будь-якому розвиненому, правовому, демократичному суспільстві людині забезпечується охорона прав та законних інтересів, визнається її право на захист від неправомірних посягань усіма не забороненими законом способами. Проте трапляються випадки здійснення оборони від дій, які лише помилково, в силу обстановки, що склалася, сприймаються як суспільно-небезпечні. Такі випадки традиційно у кримінальному праві називаються уявною обороною.

На сьогодні можна простежити тенденцію, коли у підручниках з кримінального права та науково-практичних коментарях до КК України під час характеристики уявної оборони не розкриваються її ознаки і властивості, а лише цитуються положення КК України та Постанови Пленуму Верховного Суду України № 1 від 26 квітня 2002 р. «Про судову практику у справах про необхідну оборону», у кращих випадках наводиться декілька прикладів з практичної діяльності. Так, Ю. Ф. Іванов звертає увагу на те, що іноді особа, яка захищається, перебуває в ситуації, коли які-небудь вчинки інших людей через обстановку, що склалася, вона помилково сприймає за суспільно небезпечне посягання, у зв'язку з чим заподіює тому, хто посягає, шкоду (наприклад, мешканцю, який заблукав і помилково намагався зайти в чужу квартиру, тощо). Подібні ситуації називають уявною обороною, що пов'язана з фактичною помилкою того, хто «захищається» [4, c.206-207]

Ю. В. Александров наводить більше прикладів уявної оборони, що мали місце на практиці. Наприклад, за рішенням керівництва міліції одного з міст проводилися навчання особового складу. По радіостанції всім постам міліції передали прикмети нібито викраденого легковика, в якому фактично знаходились працівники міліції у цивільному одязі, один із яких був озброєний пістолетом. Невдовзі цей автомобіль здався підозрілим працівнику міліції К., який був озброєний автоматом. Зупинивши машину, К. наказав людям, що знаходилися в ній, вийти з машини і розпочав їх обшук, під час якого виявив пістолет. Це остаточно переконало К., що перед ним небезпечні злочинці. Раптом один із «злочинців» зробив різкий рух у бік К., який той сприйняв як напад і, зробивши постріл з автомата, вбив свого колегу. В даному разі має місце стан уявної оборони К [7, c.238-239].

Таким чином, у працях науковців, які виділяють уявну оборону як самостійну обставину, що виключає злочинність діяння, не розкриваються ознаки і сутність даного поняття, а також критерії, за якими уявна оборона відноситься до системи обставин, що виключають злочинність діяння.

Деякі з вчених навіть після прийняття КК України 2001 року не виділяють уявну оборону, як окрему обставину, що виключає злочинність діяння. Так, Н. В. Чернишова у навчальному посібнику 2003 року до обставин, які виключають суспільну небезпечність і протиправність діяння, відносить: необхідну оборону, крайню необхідність, затримання особи, яка вчинила злочин, фізичний або психічний примус, виконання наказу або розпорядження, діяння, пов'язане з ризиком, виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації [17, c.123].

Тобто автором називаються усі обставини, що виключають злочинність діяння, перелічені у КК України, крім уявної оборони, про яку вона згадує лише при аналізі однієї з ознак необхідної оборони: «Посягання має бути реальним, дійсно існуючим, а не в уяві того, хто захищався. Йдеться про такі випадки, коли особа помилково вважає, що здійснюється посягання і, захищаючись від уявного нападу, завдає шкоду. Така поведінка називається уявною обороною» [17,c.129].

Подібну позицію підтримує і П. Л. Фріс. У навчальному посібнику з кримінального права за його редакцією зазначається, що чинне кримінальне законодавство передбачає сім видів обставин, що виключають злочинність діяння: необхідна оборона; затримання особи, що вчинила злочин; крайня необхідність; фізичний або психічний примус; виконання наказу або розпорядження; діяння, пов'язане з ризиком; виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації, а про уявну оборону йдеться під час характеристики такої ознаки необхідної оборони, як дійсність (реальність) нападу. Більше того, однією з ознак, що характеризує усі обставини, що виключають злочинність діяння, вчений вважає соціальну корисність усіх цих діянь [6, c.230-231].

Напевно тому автор й не відносить до кола згадуваних обставин уявну оборону, адже за своїм соціальним змістом вона є соціально допустимою поведінкою особи.

Однак ми не можемо погодитися із твердженням автора про те, що спільною ознакою для всіх обставин, які виключають злочинність діяння, є їхня суспільна корисність. Діяння, злочинність яких виключається, можуть мати різний ступінь соціальної корисності. Можна погодитися із думкою В. М. Кудрявцева, що крім суспільно необхідної і суспільно небезпечної поведінки право передбачає і такі види вчинків, які прямо не можна віднести до вказаних категорій, хоча й можливо оцінити з позицій більшої чи меншої їх бажаності для суспільства. Такі вчинки визнаються соціально допустимими правомірними вчинками. Отже, діяння, злочинність яких виключається, за матеріальної ознакою є суспільно корисними або суспільно допустимими.

Проведений нами аналіз наукової літератури із досліджуваної проблеми показав, що існує позиція, яка підтримується багатьма вченими, про уявну оборону як один із різновидів фактичної помилки.

РОЗДІЛ 2. СУЧАСНИЙ СТАН ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ІНСТИТУТУ УЯВНОЇ ОБОРОНИ

2.1 Особливості правового регулювання інституту уявної оборони в кримінальному праві України

Новелою чинного Кримінального кодексу України від 2001 року (далі - КК України) стало нормативне регулювання кримінально-правової ситуації уявної оборони.

Відповідно до ч. 1 ст. 37 КК України «уявною обороною визнаються дії, пов'язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання».

У ч. 2-4 ст. 37 КК України законодавець передбачив спеціальні правила кримінально-правової кваліфікації окремих різновидів уявної оборони:

1) різновид уявної оборони, який виключає кримінальну відповідальність (ч. 2); 2) різновид уявної оборони, який прирівнюється до перевищення меж необхідної оборони (ч. 3);

3) різновид уявної оборони, який прирівнюється до необереж- ного злочину (ч. 4). Відповідно до позиції законодавця України уявна оборона є обставиною, що виключає злочинність діяння, й відповідно ст. 37 КК України включена в розділ VІІІ «Обставини, що виключають злочинність діяння» Загальної частини КК України.

Існують наукові позиції, відповідно до яких підтримується зазначений нормативний підхід, проте віднесення уявної оборони до обставин, що виключають злочинність діяння, викликає ряд сумнівів [12, С. 10-11].

Для того, щоб з'ясувати чи належить уявна оборона до обставин, що виключають злочинність діяння, необхідно з'ясувати суть даного кримінально-правового інституту. У теорії кримінального права відсутній єдиний уніфікований підхід розуміння правової природи обставин, що виключають злочинність діяння, критерію їх визначення та відповідного переліку таких обставин.

Як справедливо зазначає Ю. В. Баулін, поняття зазначених обставин формується на родових властивостях (рисах, ознаках) окремих видів, фіксує спільне та єдине в них, акцентує увагу на тому, що їх об'єднує, і відмежовує від того, що їх розрізняє.

У теорії кримінального права немає єдності щодо переліку таких об'єднуючих ознак, проте їх встановлення має суттєве значення для розуміння обґрунтованості віднесення уявної оборони до обставин, що виключають злочинність діяння.

Розглянемо декілька основних підходів щодо розуміння суті обставин, що виключають злочинність діяння.

Даючи визначення поняття «обставин, що виключають злочинність діяння», В. А. Звіряка виділяє дві основні їх ознаки: правомірність та соціальну корисність (прийнятність) [3, С. 634].

Відповідно до теоретичної позиції Ю. В. Бауліна обставині, що виключає злочинність діяння, притаманні наступні ознаки:

1) являє собою свідомий і вольовий поступок людини, який підпадає під зовнішні ознаки злочину та вчиняється при наявності для цього певних підстав;

2) по своєму соціально-політичному змісту є суспільно корисною чи соціально допустимою;

3) передбачена нормами різноманітних галузей законодавства;

4) виключає суспільну небезпечність чи протиправність діяння й тим самим кримінальну відповідальність, тобто є правомірною [3, С. 41].

Н. Г. Кадніков виокремлює три ознаки, які є конститутивними для обставин, що виключають злочинність діяння: по-перше, це акти людської поведінки, які можуть втілюватись як у формі дії, так і бездіяльності за наявності певних умов; по-друге, ці діяння зовнішньо схожі з ознаками суспільно небезпечних діянь, заборонених кримінальним законом; по-третє, ці діяння є правомірними, направлені на захист охоронюваних інтересів чи на досягнення суспільно корисних цілей.

А. А. Піонтковський зазначав, що до обставин, які виключають злочинність діяння належать діяння, які за певних обставин хоча й «за своїми зовнішніми ознаками схожі з ознаками того чи іншого злочину, в дійсності суспільно небезпечними не є; вони не лише не становлять собою небезпеки - а й, навпаки, є суспільно корисними».

До обов'язковості «суспільної корисності» діянь, які належать до обставин, що виключають злочинність діянь, відносив і Б. Разгільдєєв.

Р. Р. Галіакбаров, даючи визначення поняття «обставин, які виключають злочинність діяння», зазначив, що вони є свідомими та вольовими діяннями особи, в яких відсутня суспільна небезпека, і є корисними. Відповідно до теоретичної позиції С. Г. Келіна в обставинах, які виключають злочинність діяння, відсутня суспільна небезпека, протиправність чи вина.

Схожої, проте більш радикальної позиції дотримується А. В. Наумов: всі обставини, які виключають злочинність діяння, усувають і кримінальну протиправність (протизаконність), і суспільну небезпеку, і винуватість, і караність діяння, а відповідно, і його злочинність.

Отже, не зважаючи на плюралізм наукових поглядів щодо ознак обставин, що виключають злочинність діяння, можна зробити наступні висновки щодо їх конститутивних характеристики: 1) більшість із теоретичних підходів оцінюють поведінку суб'єкта як таку, що позбавлена суспільної небезпеки, визнаючи її або соціально корисною, або соціально допустимою; 2) всі наукові позиції визнають правомірність такої поведінки. Саме в контексті цих ознак уявна оборона є можливою обставиною, що виключає злочинність діяння.

2.2 Проблеми кримінально-правової кваліфікації уявної оборони

У юридичній літературі питання кваліфікації обставин, що виключає злочинність діяння, висвітлено неповно, залишаючи простір як для наукових досліджень, так і надаючи можливість судовій практиці вдосконалювати відповідні питання. Недосконалий виклад норми може призводити до проблем кримінально-правової кваліфікації, що, зі свого боку, призводить до неможливості кваліфікації діяння за нормою, яка визначає умови дії обставини, що виключає злочинність діяння, при їх наявності; зловживання обставинами, тобто виправдання явно незлочинних дій, обставинами, що виключають їх злочинність.

Нині широко обґрунтовується позиція про те, що кваліфікація злочину є лише однією з можливих варіантів кримінально-правової кваліфікації, яка охоплює кваліфікацію як злочинів, так і інших діянь, які злочинами не є. Таке твердження має велике значення в межах даного дослідження, адже кваліфікація заподіяної шкоди в межах уявної оборони за умови дотримання всіх законодавчих ознак не є кваліфікацією злочину.

Н. М. Ярмиш висловлює думку, що вираз «кваліфікація злочинів», якщо вдуматися в сенс цієї мовної конструкції, є нонсенсом. Адже тільки Кримінальний кодекс визначає, яке суспільно небезпечне діяння визнається злочином. Тому, доки не встановлено, що певна подія відповідає конкретній статті Особливої частини КК України, називати її злочином не можна. А якщо відомо, що суспільно небезпечне діяння є злочином, це означає, що процес кваліфікації (із відповідним результатом) вже відбувся. Отже, кваліфікації підлягає суспільно небезпечне діяння, коли існує припущення, що воно може підпадати під дію Кримінального кодексу України, а не «злочин» [18, c.53].

Не вдаючись у цю дискусію, зазначимо, що для дослідження питань кваліфікації уявної оборони визначальним є наявність такого виду кримінально-правової кваліфікації, як кваліфікація діянь, учинених за обставин, що виключають злочинність діяння.

Визначаючи об'єкти кримінально-правової кваліфікації, вважаємо доцільним застосувати поділ об'єктів кримінально-правової кваліфікації, запропонований П. П. Андрушком, на думку якого, об'єктом кримінально-правової кваліфікації слід вважати вчинене особою діяння, ознаки якого (об'єктивні та суб'єктивні) мають подібність, схожість (формально збігаються) з ознаками діяння, склад якого визначений законодавцем у статті (частині статті чи її пункті) Особливої частини КК України як злочин. При цьому оцінка - кримінально-правова кваліфікація - має даватись із позиції:

1) визнання діяння таким, що фактично містить передбачений відповідною статтею (частиною статті чи ї пунктом) склад злочину;

2) визнання діяння таким, що лише формально містить склад злочину - його ознаки збігаються з ознаками складу злочину, передбаченого відповідною статтею (її частиною чи пунктом) Особливої частини КК, але яке з підстав, передбачених законом, не є злочином через відсутність якоїсь з ознак злочину, зазначених у ч. I ст. II КК: або воно не є суспільно небезпечним через малозначність (ч. 2 ст. 11 КК), або ж не є суспільно небезпечним та/ або протиправним, оскільки містить склад правомірного діяння, яке визнається однією з обставин, що виключають злочинність діяння [1, c.150].

Виходячи з наведеної класифікації, обставини, що виключають злочинність діяння, визначаються як об'єкт кримінально-правової кваліфікації, що містить склад правомірного діяння, прямо визначеного в нормах Кримінального кодексу України.

На практиці застосування закону про кримінальну відповідальність доволі частими є випадки доведення наявності таких обставин у діях осіб, котрі прагнуть таким чином уникнути кримінальної відповідальності. Виходячи з наведеного, очевидно, що чим більш недосконало викладена кримінально-правова норма, яка визначає умови правомірності тієї чи іншої відповідної обставини, тим більше зловживань і суперечностей це викликає на практиці застосування закону про кримінальну відповідальність.

Теоретичне вирішення наявних проблем закріплення конкретної норми закону про кримінальну відповідальність ускладнюється тим, що правозастосовча практика не дає змоги розробити загальні положення та пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства, оскільки мотиви суду, які б могли лягти в основу пропозицій щодо встановлення в тому чи іншому конкретному випадку стану уявної оборони, відсутні. Зі свого боку, відсутність належних мотивів щодо наявності чи відсутності конститутивних ознак, які характеризують уявну оборону як обставину, що виключає злочинність діяння, може призводити як до того, що вказана норма не застосовуватиметься, так і до того, що вказаною нормою можна буде зловживати й виправдовувати осіб, винних у вчиненні суспільно небезпечного діяння. Усе це свідчить про недосконалість як кримінально-правового регулювання, так і про хибне кримінально-правове розуміння сутності уявної оборони як законодавцем, так і правозастосовувачем.

Висновки

Уявною обороною визнається (ч. 1 ст. 37 КК України) заподіяння шкоди за обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання немає та особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого (того, хто посягає), лише помилково припускала наявність такого посягання. Отож, при уявній обороні посягання насправді немає, існує воно лише в уяві особи, що обороняється, а також завдається особі, яка через випадковий збіг обставин опинилась у певний час у певному місці та діяла певним чином.

У п. 7 Постанова Пленуму Верховного Суду України № 1 від 26 квітня 2002 р. вказується, що слід відрізняти необхідну оборону від уявної оборони, під якою розуміється заподіяння шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, але особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, помилково припускала наявність такого посягання (абз. 1 п. 7). При уявній обороні кримінальна відповідальність за заподіяну шкоду виключається лише, якщо обставини, що склалися, давали особі підстави вважати, що наявне реальне посягання, і вона не усвідомлювала й не могла усвідомити помилковість свого припущення. Питання про те, чи дійсно в особи були підстави для помилкового висновку про наявність суспільно небезпечного посягання, вирішується, зважаючи на конкретні обставини справи.

Якщо ж особа за обставин, що склалися, не усвідомлювала та не могла усвідомлювати помилковість свого припущення щодо реальності суспільно небезпечного посягання, але перевищила межі захисту, до якого слід було вдатися, її дії мають розцінюватись як перевищення меж необхідної оборони. У такому разі кримінальна відповідальність можлива лише за умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 118 КК України) і за умисні тяжкі тілесні ушкодження, заподіяні при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 124 КК України).

Якщо ж особа не усвідомлювала, однак могла усвідомлювати відсутність реального посягання, і повинна була за обставинами, що склалися, це усвідомлювати, її дії потрібно кваліфікувати як заподіяння шкоди через необережність (ст. 119 “Вбивство через необережність”, ст. 128 “Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження” КК України).

Необхідно звернути увагу на той факт, що, за змістом ч. 2 ст. 37 КК України, помилкова упевненість особи у загрозі посягання не буде підставою виключення кримінальної відповідальності за завдану шкоду, навіть якщо особа не усвідомлювала та не могла усвідомлювати помилковості свого припущення. Кримінальна відповідальність виключена тільки у випадках, коли обставини, що склалися, давали особі підстави вважати, що реальне посягання вже існує.

На практиці застосування закону про кримінальну відповідальність доволі частими є випадки доведення наявності таких обставин у діях осіб, котрі прагнуть таким чином уникнути кримінальної відповідальності. Виходячи з наведеного, очевидно, що чим більш недосконало викладена кримінально-правова норма, яка визначає умови правомірності тієї чи іншої відповідної обставини, тим більше зловживань і суперечностей це викликає на практиці застосування закону про кримінальну відповідальність.

Теоретичне вирішення наявних проблем закріплення конкретної норми закону про кримінальну відповідальність ускладнюється тим, що правозастосовча практика не дає змоги розробити загальні положення та пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства, оскільки мотиви суду, які б могли лягти в основу пропозицій щодо встановлення в тому чи іншому конкретному випадку стану уявної оборони, відсутні. Зі свого боку, відсутність належних мотивів щодо наявності чи відсутності конститутивних ознак, які характеризують уявну оборону як обставину, що виключає злочинність діяння, може призводити як до того, що вказана норма не застосовуватиметься, так і до того, що вказаною нормою можна буде зловживати й виправдовувати осіб, винних у вчиненні суспільно небезпечного діяння. Усе це свідчить про недосконалість як кримінально-правового регулювання, так і про хибне кримінально-правове розуміння сутності уявної оборони як законодавцем, так і правозастосовувачем.

Список використаної літератури

1. Андрушко П. П. Об'єкти кримінально-правової кваліфікації: поняття, види справи: тези Міжнар. наук. конф. «Проблеми юридичної кваліфікації (теорія і практика)» / П. П. Андрушко // Вісник Академії адвокатури України. - 2010. - № 17. - С. 150.

2. Аніщук В. В. Уявна оборона: кримінально-правова кваліфікація та відповідальність / В. В. Аніщук : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / В. В. Аніщук ; наук. кер. О. О. Кваша ; Національна академія наук України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького. - К., 2011. - С. 81.

3.Беніцький А. С. Кримінальне право. Загальна частина: Підручник / За ред. А. С. Беніцького, В. С. Гуславського, О. О. Дудорова, Б. Г. Розовського. - К.: Істина, 2011. - С. 634.

4. Іванов Ю. Ф. Кримінальне право України. Загальна частина: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. - К.: КНЕУ, 2003. - С. 206-207.

5. Козлов А. П. Понятие преступления / Козлов А. П. - СПб.: Юрид. центр Пресс, 2004. - С. 741.

6. Красницький І. Поняття і значення об¬ставин, що виключають злочинність діяння у кримінальном управі України і Франції: порівняльний аналіз [Електронний ресурс]/ І. Красницький // Юриспруденція on-line. - 2004. - Режим доступу: http://www.lawyer.org.ua/?w=r&i=13&d=438.

7. Кримінальне право України: Заг. частина: Підручник / Александров Ю. В., Антипов В. І., Володько М. В. та ін.; Відп. ред. Кондратьев Я. Ю.; Наук. ред. Клименко В. А. та Мельник М. І. - К.: Правові джерела, 2002. - С. 238-239.

8. Кримінальне право України: Загальна частина [Текст] : підруч. для студ. юрид. вузів і фак-тів / Ред. П. С. Матишевський, П. П. Андрушко, С. Д. Шапченко. - К. : Юрінком Інтер, 1997. - С. 61.

9. Навроцький В. О. Оcнови кримінально-правової кваліфікації: [навч. посібник] / Навроцький В. О. - [2-е вид.]. - К :ЮрінкомІнтер, 2009. - С. 99.

10. Навроцький В. О. Функції кримінально-правової кваліфікації та сучасність: тези Міжнар. наук.конф. «Проблеми юридичної кваліфікації (теорія і практика)») / В. О. Навроцький // Вісник Академії адвокатури України. - 2010. - № 17. - С. 109-111.

11. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 р. / [за ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка]. - К.:Каннон, А.С.К., 2003. - С. 119.

12. Орловський Б. М. Теорія і практичні основи кримінально-правового регулювання обставин, що виключають злочинність діяння при захисті від суспільно небезпечного посягання / Орловський Б. М.: автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право». - Запоріжжя, 2013. - С. 10-11.

13. Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах (1973-2004). Офіційне видання / За заг. ред. В.Т. Маляренка - К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. - С. 44.

14. Фріс П. Л. Кримінальне право України. Загальна частина : [підручник для студ. вищих навч. закладів] / Фріс П. Л. - [2-е вид., доп. і перероб.]. - К. : Атіка, 2009. - С. 305.

15. Фріс П. Л. Кримінальне право України. Загальна частина: Навчальний посібник. - Київ: Центр навчальної літератури, 2004. - С. 230-231.

16. Хавронюк М. І. Відсутність складу злочину: кримінально-правовий аспект: тези наук.конф. «Склад злочину: проблемні питання» / М. І. Хавронюк // Вісник Академії адвокатури України. - 2009. - № 14. - С. 248.

17. Чернишова Н. В. Кримінальне право України. Загальна частина. Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2003. - С. 123.

18. Ярмиш Н. Проблеми кваліфікації злочинів, вчинених групою осіб за попередньою змовою / Н. Ярмиш // Вісник Національної академії прокуратури України. - 2010. - № 4. - С. 53.

Размещено на Allbest.ru