Юридична природа права інтелектуальної власності

Збори сплачуються відповідно до «Положення про порядок сплати зборів за дії, пов'язані з охороною прав на об'єкти інтелектуальної власності». Зазначене Положення затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 22 травня 2001 р. № 543.

Це Положення визначає термін і порядок сплати зборів за дії, пов'язані з охороною прав на об'єкти інтелектуальної власності, а також розміри зазначених зборів згідно з додатком.

Якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила сплати зборів, ніж цим Положенням, застосовуються правила міжнародного договору.

Сума зборів, що підлягають сплаті, визначається:

-- для громадян і юридичних осіб, які постійно проживають чи перебувають в Україні (резиденти), -- у гривнях, у розмірах, виходячи з неоподатковуваного мінімуму доходів громадян на день сплати збору;

-- для громадян і юридичних осіб, які постійно проживають чи перебувають за межами України (нерезиденти), -- у доларах США.

Якщо платників збору кілька і серед них одночасно є резиденти і нерезиденти, сума збору, яку мають сплатити резиденти і нерезиденти, визначається пропорційно їх частці у складі платників, при цьому сума збору для резидентів визначається у гривнях, для нерезидентів -- у доларах США.

До суми збору не включається вартість послуг, пов'язаних з його сплатою.

Сплата зборів провадиться через кредитні установи.

Збір, розмір якого визначено у доларах США, може бути сплачений у доларах США або у гривнях за офіційним обмінним курсом Національного банку України на день його сплати.

Громадянам України пільги зі сплати зборів надаються відповідно до законодавства.

Громадянам держав-членів СНД надаються пільги відповідно до законодавства згідно з Угодою про взаємне визнання пільг і гарантій для учасників та інвалідів Великої Вітчизняної війни, учасників бойових дій на території інших держав, сімей загиблих військовослужбовців, ратифікованою Законом України від 26 квітня 1996 р. Зазначені пільги надаються громадянам держав-членів СНД, що офіційно визнали дію на своїй території Угоди про взаємне визнання пільг і гарантій для учасників та інвалідів Великої Вітчизняної війни, учасників бойових дій на території інших держав, сімей загиблих військовослужбовців і надають відповідно до цієї Угоди пільги громадянам України.

Пільги, передбачені Положенням, надаються при поданні відповідних документів, які підтверджують наведені юридичні факти, що є підставою для надання пільг.

Патентовласник зобов'язаний добросовісно використовувати запатентований об'єкт промислової власності. Власник охоронного документа не повинен зловживати патентними правами. Не допускається використання об'єкта промислової власності в обмеженій кількості з метою утримання високої ціни на продукцію, в якій використано запатентований об'єкт, продаж виробів, у яких використано запатентований об'єкт, за завищеною ціною.

Використання об'єкта промислової власності не повинно наносити шкоду патентним правам інших осіб.

Власник патенту на промисловий зразок, власник свідоцтва на компонування ІМС зобов'язаний використовувати запатентований об'єкт. Якщо зазначений об'єкт не використовується або недостатньо використовується в Україні протягом трьох років від дати публікації відомостей про видачу патенту чи свідоцтва або від дати, коли використання запатентованого об'єкта було припинено, то будь-яка особа, яка має бажання і виявляє готовність використовувати запатентований об'єкт, може звернутися до суду чи господарського суду із заявою про надання їй дозволу на використання запатентованого об'єкта. Така заява може бути подана за умови, що з власником охоронного документа не вдалося досягти угоди про укладення ліцензійного договору. Суд може дати дозвіл на таку примусову ліцензію за умови, якщо власник охоронного документа не доведе, що невикористання запатентованого об'єкта мало місце через причини, які не залежали від нього. Суд, виносячи рішення про надання примусової ліцензії, має визначити обсяг використання запатентованого об'єкта, строк дії наданого дозволу, розмір та порядок виплати винагороди власнику охоронного документа.

За певних умов власник охоронного документа зобов'язаний дати дозвіл (видати ліцензію) на використання запатентованого об'єкта власнику пізніше виданого патенту, якщо останній призначений для досягнення іншої мети або має значні техніко-економічні переваги і не може використовуватися без порушення прав першого власника, -- так звана залежна ліцензія. При цьому надання такого дозволу може бути зумовлено відповідним дозволом з боку власника пізніше виданого патенту, який зобов'язаний дати дозвіл, якщо його запентований об'єкт удосконалює об'єкт власника раніше виданого патенту або призначений для досягнення тієї самої мети. Дозвіл дається в обсязі, необхідному для використання запатентованого об'єкта власником патенту, яким цей дозвіл затребувано.

Спори, пов'язані з наданням ліцензій, їх обсягом і строком дії, розв'язуються у судовому порядку.

Права суб'єктів засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг, що випливають з охоронного документа. До цієї групи належать права на комерційне найменування (фірму), право на торговельну марку і права на географічне зазначення походження товарів.

Комерційне найменування в Україні охороняється ЦК України.

Право на комерційне найменування надає юридичній особі юридично гарантовану можливість виступати в цивільному обороті під власним комерційним найменуванням. В умовах ринкової економіки індивідуалізація виробника в такий спосіб має для нього важливе значення -- адже споживач знає, з ким має справу. Така індивідуалізація має значення як для самого виробника, так і для споживача. За умови, що під комерційним найменуванням виробник зарекомендував себе як надійний партнер, виникають стійкі господарські зв'язки, зростає попит на його продукцію тощо. В умовах жорсткої конкурентної боротьби за ринок збуту це має неабияке значення. Разом з тим комерційне найменування виробника покладає на нього серйозні обов'язки. Він зобов'язаний постійно підтримувати належний рівень своєї продукції, підвищувати її якість, знижувати матеріале- та енергоємність тощо.

Будь-які цивільно-правові угоди юридична особа здійснює під своїм власним комерційним найменуванням, що само по собі вже свідчить про певну господарську впевненість, стабільність цієї фірми. Власник комерційного найменування здійснює певні особисті немайнові права. Він має право на захист своїх порушених прав, має право позначати своїм комерційним найменуванням вироблювані ним товари (якщо це технічно можливо), розміщувати його на вивісках, бланках, рахунках, прейскурантах тощо. Воно може використовуватися у різного роду оголошеннях рекламного характеру, публікаціях, анотаціях тощо.

Разом з тим власник комерційного найменування (фірми) має право забороняти іншим особам неправомірно використовувати зареєстроване на його ім'я в тих самих цілях найменування. Таким неправомірним використанням можуть бути різноманітні способи участі в цивільному обігу під чужим комерційним найменуванням. Інші особи можуть згадувати чужі комерційні найменування, наприклад, у публікаціях, різних конкурсах, узагальненні практики тощо. Таке згадування не визнається неправомірним використанням комерційного найменування. При цьому, безперечно, комерційне найменування не повинно перекручуватися.

Такі загальні правила існують у законодавстві більшості країн світу. Основні засади права на комерційне найменування є в Паризькій конвенції про охорону промислової власності. На підставі аналізу зазначених засад більшість дослідників схиляються до того, що право на комерційне найменування (фірму) -- це особисте немайнове право юридичної особи, що відображає її репутацію.

Право на комерційне найменування виникає за загальним правилом з моменту його фактичного використання, у законодавстві деяких країн -- з моменту його державної реєстрації. Безперечно, це право є виключним -- ним може користуватися лише та юридична особа, яка має на нього право інтелектуальної власності. Як особисте немайнове право воно не може бути будь-яким способом відчужене іншій особі. З цього загального правила є лише один виняток -- комерційне найменування може перейти до інших осіб лише разом з підприємством.

Право інтелектуальної власності на комерційне найменування (фірма) є абсолютним правом. Суб'єкта цього права, власника даного комерційного найменування, зобов'язані визнавати всі інші особи. Вони повинні поважати право на комерційне найменування, рахуватися з ним і не порушувати його. Отже, порушником цього права потенційно може бути будь-яка особа.

Право інтелектуальної власності на комерційне найменування не обмежене будь-яким строком. Отже, юридична особа, яка зареєструвала це право на своє ім'я, може ним користуватися до тих пір, поки існує саме підприємство. Якщо в статусі юридичної особи сталися будь-які зміни, вони повинні дістати певне відображення у комерційному найменуванні.

Відповідно до чинного законодавства України підприємства усіх форм власності мають в обов'язковому порядку зареєструвати статут. У статуті підприємства зазначається власник та найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і мета діяльності, його органи управління, порядок їх формування тощо. У найменуванні підприємства визначається його назва (завод, фабрика, майстерня та ін.) і вид (індивідуальне, сімейне, приватне, колективне, державне) та ін. (ст. 9 Закону України «Про підприємства в Україні»).

Юридична особа може користуватися лише одним комерційним найменуванням. Одне і те саме підприємство не може виступати в цивільному обігу під різними комерційними найменуваннями. Це може призвести до знеособлення підприємства і, отже, до зловживань. Водночас виключність права на комерційне найменування виключає можливість кільком підприємствам користуватися одним і тим самим комерційним найменуванням, що також може призвести до втрати індивідуальності підприємства, не може сприяти успішному цивільному обігу.

Специфічною особливістю права на комерційне найменування є також те, що воно, на відміну від інших об'єктів промислової власності, має не територіальний, а екстериторіальний характер. Це означає, що комерційне найменування однієї країни має охоронятися і в іншій країні за умови, що обидві країни є членами Паризького союзу з охорони промислової власності. Стаття 8 Паризької конвенції про охорону промислової власності право на фірму поширює на всі країни, які є членами зазначеного Союзу. Це положення має важливе значення. Практично воно означає, що комерційні найменування українських юридичних осіб охороняються в усіх інших країнах-членах Паризького союзу, а в межах України мають охоронятися комерційні найменування зарубіжних країн, які є членами Паризького союзу.

ЦК України передбачає можливість передавати право інтелектуальної власності на використання комерційного найменування іншим особам лише разом із цілісним майновим комплексом особи, якій ці права належать або його відповідний частинок.

Постає питання -- хто має право на використання комерційного найменування, тобто на фірму. Тобто хто є суб'єктом права на фірму. Дискусія з цього приводу давня і досить тривала. Проте більшість дослідників схильні вважати, що суб'єктом права на фірму є лише юридична особа.

Фізичні особи можуть бути суб'єктами права на комерційне найменування. У цивільному обороті вони виступають під власним ім'ям.

Не можуть бути суб'єктами права на комерційне найменування також організації, що не мають статусу юридичної особи, а також представництва і філіали юридичних осіб.

Отже, право на комерційне найменування (фірму) для його володільця майнових прав не породжує, але воно є об'єктом права інтелектуальної власності будь-якої особи.

Права інтелектуальної власності, що випливають із свідоцтва на торговельну марку

ЦК України та Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» не виділяють окремо особистих немайнових прав на торговельну марку. У ст. 16 цього Закону йдеться лише про права, що випливають із свідоцтва.

Зазначені права набувають чинності від дати подання заявки за умови сплати збору (ст. 496 ЦК України). Свідоцтво надає його власнику виключне право користуватися і розпоряджатися торговельною маркою на свій розсуд. Стаття 5 цього Закону вказує, що право власності на марку засвідчує свідоцтво. Отже, зазначений Закон чітко і однозначно проголошує право власності на марку. Це основне майнове право власника свідоцтва. Власник торговельної марки наділений тими самими трьома правомочностями, що і власник будь-якого іншого майна: правом володіння, користування і розпорядження.

Право володіння. Власник свідоцтва на торговельну марку, передусім, має право на володіння нею. Володіння означає фактичну наявність торговельної марки у майні власника, можливість безпосереднього впливу на неї. Право володіння також варто розрізняти як у суб'єктивному, так і в об'єктивному значенні цього поняття. У суб'єктивному значенні право володіння -- це закріплена у нормах права можливість фактично володіти річчю: фізично або господарськи, оскільки однаково володіє торговельною маркою і той, хто тримає її у шухляді свого стола, тобто утримує фізично, і той, хто має змогу впливати на неї безпосередньо.

У спеціальній літературі інколи дискутується питання про можливість володіння результатом інтелектуальної діяльності. Одні автори стверджують, що володіти цим результатом неможливо, оскільки він дематеріалізований. Тобто об'єкт права інтелектуальної власності є нематеріалізований і тому бути у володінні будь-кого не може. Безперечно, торговельна марка є результатом інтелектуальної діяльності, в якій реалізована певна ідея, прагнення відрізнити певним чином свій товар від іншого подібного. Втілення цієї ідеї, образу, думки в матеріальне зображення є лише його матеріальним відтворенням, матеріальним носієм. Матеріальний носій може бути у володінні будь-якої особи, яка стала його власником.

Щодо самої ідеї, закладеної в торговельну марку, то нею нібито володіти не можна. З цим важко погодитися, оскільки вище наводилася ст. 41 Конституції України, відповідно до якої володіти можна будь-яким результатом інтелектуальної, творчої діяльності. Те, що торговельна марка є результатом творчої діяльності, ні в кого не викликає сумніву. Отже, власник торговельної марки може і здійснює таку правомочність власника як право володіти належним об'єктом.

Право користування торговельною маркою. Друга правомочність власника торговельної марки полягає у праві користуватися нею на свій розсуд. У суб'єктивному значенні право користування -- це закріплена нормами права можливість одержання корисних властивостей речі для задоволення потреб власника. Щодо торговельної марки це означає, що її власник має право вилучати із торговельної марки корисні властивості будь-яким способом, не забороненим законом. Право користування нерозривно пов'язане з правом володіння. У спеціальній літературі існує думка, що без володіння та фактичного утримування речі не можна видобувати з неї її корисні властивості і тим самим використовувати її для певних потреб. Проте цього не можна сказати про торговельну марку. Власник марки може користуватися нею, фактично не володіючи. У певних випадках марка виходить із володіння її власника.

ЦК України і Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» досить чітко визначають право на використання марки і її межі. Так, відповідно до п. 2 ст. 16 Закону про товарні знаки свідоцтво надає його власнику виключне право користування і розпорядження маркою на свій розсуд. Отже, власник має виключне право використовувати і розпоряджатися своєю маркою. Це означає, що ніхто інший не може без дозволу власника марки використовувати і розпоряджатися нею. При цьому Закон не містить ніяких винятків із цього правила, як це має місце в інших законах про промислову власність. Інші особи можуть використовувати марку лише з дозволу її власника на підставі договору.

Використанням марки визнається застосування її на товарах і при наданні послуг, для яких марку зареєстровано, на упаковці товарів, у рекламі, друкованих виданнях, на вивісках, під час показу експонатів на виставках і ярмарках, що проводяться в Україні, у проспектах, рахунках, на бланках та в іншій документації, пов'язаній із запровадженням зазначеної торговельної марки у цивільний обіг.

Усі наведені способи використання торговельної марки умовно можна поділити на дві групи. Перша група визначає її застосування для позначення торговельної марки, у тому числі і на експонатах, що демонструються на виставках і ярмарках. Це основне призначення торговельної марки. При цьому слід пам'ятати, що використання марки як позначення товарів і послуг обмежується лише тим переліком товарів і послуг, що був указаний в заявці.

Другу групу способів використання знака складає його використання в різного роду супровідній документації та рекламі.

За законодавством зарубіжних країн про товарні знаки під використанням розуміється дещо ширше коло способів вилучення з товарного знака його корисних властивостей і якостей. Так, закон Японії про товарні знаки надає володільцю знака виключне право на введення в цивільний обіг маркованих товарів. Це право за своїм характером охоплює всі види комерційної реалізації «маркованих виробів» -- пропонувати товари під таким позначенням, володіти і зберігати під таким позначенням; пропонувати і надавати послуги під таким позначенням; вивозити і ввозити товари під таким позначенням.

За законом Японії будь-якому іноземному експортеру чи національному імпортеру забороняється ввозити на територію країни товари під знаком, що належить іншому підприємцю (володільцю).

Одним із поширених способів використання товарного знака є видача дозволу на його використання третім особам. Відповідно до п. 5 ст. 16 Закону України про товарні знаки власник свідоцтва має право дати будь-якій особі дозвіл (видати ліцензію) на використання знака на підставі ліцензійного договору.

Право розпорядження. Будь-якому власнику належить третя правомочність -- право розпоряджатися своєю річчю, своїм майном. Відповідно до п. 2 ст. 16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» свідоцтво надає його власнику виключне право користуватися і розпоряджатися знаком на свій розсуд.

Право розпоряджатися в об'єктивному значенні -- це сукупність правових норм, з допомогою яких закріплюється можливість визначати юридичну чи фактичну долю речі, майна чи товарного знака.

Право розпорядження в суб'єктивному значенні -- це закріплена у нормах права можливість визначати юридичну чи фактичну долю речі, майна чи товарного знака.

Право розпорядження реалізується в Законі про товарні знаки в п. 4 ст. 16, де проголошується: «Власник свідоцтва може передавати на підставі договору право власності на знак будь-якій особі, яка стає правонаступником власника свідоцтва».

Отже, Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» чітко й однозначно проголошує -- власник свідоцтва має право відчужувати належну йому на праві інтелектуальної власності власності торговельну марку будь-якій, особі і будь-яким способом без будь-яких застережень, за винятком одного.

Закон не допускає передачі права власності на знак, якщо така передача може стати причиною введення споживача в оману щодо товару чи послуги або щодо особи, яка виготовила товар чи надає послуги. Але це застереження стосується самого товарного знака і зумовлене інтересами споживачів.

Право розпорядження як правомочність власника краще викладено в ЦК України, - ст. 319 якого проголошує, що Правом розпорядження визнається юридично забезпечена можливість визначати долю речі. Це визначення видається більш чітким і однозначним. Право розпорядження є не що інше як юридична можливість припинити своє право власності на річ або обмежити його. Обмежити право власності шляхом розпорядження можна лише одним способом -- передати річ за договором позики.

Що стосується торговельної марки, то в принципі вона може бути передана в оренду, але оренда -- це не позика. Щодо позики, то торговельна марка як індивідуально визначена річ предметом договору позики бути не може. Отже, розпорядження торговельною маркою як можливість визначати її долю може бути здійснена лише способом припинення права власності на неї.

Власник торговельної марки може, передусім, її продати будь-якій особі і лише з одним застереженням, про яке уже йшлося вище. Купівля-продаж торговельної марки може здійснюватися за загальними правилами ЦК України. Ціна марки визначається угодою сторін. Торговельні марки, що користуються високим престижем, мають на ринку досить високу ціну. Компанія «Роллс-Ройс» продала всесвітньо відому торговельну марку всього... за 40 мільйонів фунтів стерлінгів (66 мільйонів доларів США).

Торговельна марка є звичайним товаром, який на ринку користується попитом. Крім купівлі-продажу торговельна марка може бути відчужена і будь-яким іншим способом, що не суперечить чинному законодавству. Вона може бути предметом дарування, міни, застави. Відповідно до ст. 13 Закону України «Про господарські товариства» вкладами учасників і засновників серед іншого майна можуть бути об'єкти права інтелектуальної власності, у тому числі торговельна марка.

Отже, власник торговельної марки може її продати, подарувати, обміняти, внести як внесок до господарського товариства і розпорядитися будь-яким іншим способом, що не суперечить чинному законодавству. Уже підкреслювалося, що це способи припинення права власності торговельні марки, які можуть мати місце лише на підставі одностороннього волевиявлення на вчинення зазначених угод. Це, безперечно, двосторонній правочин, але названі договори можуть мати місце лише на підставі одностороннього волевиявлення власника торговельної марки. Лише власник може прийняти рішення про продаж, міну, дарування торговельної марки тощо.

Щодо купівлі-продажу торговельної марки слід пам'ятати, що договір про передачу права власності на неї та ліцензійний договір визнаються дійсними за умови, що вони зареєстровані в Установі. Закон про товарні знаки України не містить норми, яка б визначала юридичне значення реєстрації таких договорів.

Свідоцтво на торговельну марку може бути видане на ім'я кількох осіб. У такому разі взаємовідносини при користуванні маркою визначаються угодою між співвласниками свідоцтва. Якщо такої угоди немає, кожний із співвласників свідоцтва може користуватися і розпоряджатися маркою на свій розсуд. Проте жоден з них не має права давати дозвіл (видавати ліцензію) на використання торговельної марки без згоди решти співвласників та передавати право власності на марку іншій особі без згоди решти співвласників свідоцтва.

Ще одним досить важливим правом власника свідоцтва на торговельну марку є його право забороняти іншим особам використовувати зареєстровану марку без його дозволу, за винятком випадків, коли використання марки не визнається порушенням прав власника свідоцтва. Слід підкреслити, що Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» не містить норм, які б обмежували тим чи іншим чином право на використання марки її власником. Тобто Закон не містить винятків, коли використання марки іншими особами без дозволу власника не вважалися б порушенням його прав.

На жаль, зазначена норма в законі не розкрита і не відомо що означає «забороняти використовувати зареєстрований знак без його дозволу».

Закон Німеччини про товарні знаки містить досить розгорнуту статтю про те, що слід розуміти під забороною використовувати товарний знак третіми особами.

Параграф 14 п. 2 проголошує, що третім особам заборонено без згоди володільця товарного знака у ділових відносинах:

1) використовувати ідентичне з товарним знаком позначення для товарів чи послуг, ідентичних з тими, охорону яких забезпечує товарний знак;

2) використовувати позначення, якщо внаслідок ідентичності або схожості позначення з товарним знаком чи ідентичності або схожості товарів і послуг, для яких надається охорона торговельним маркам, для споживача виникає небезпека змішування, включаючи небезпеку розумового поєднання позначення з товарним знаком;

3) використовувати ідентичне або схоже з торговельною маркою позначення для товарів і послуг, не схожих з тими, охорону яких здійснює торговельна марка, якщо йдеться про відому в країні торговельну марку і використання позначення може без виправданих підстав недобросовісним чином вплинути на розрізняльну здатність або повагу до відомого товарного знака. Якщо передумови, наведені вище, визнані, то забороняється зокрема:

1) наносити позначення на товари або їх упаковку;

2) пропонувати товари під таким позначенням, вводити в цивільний обіг або зберігати для таких цілей;

3) пропонувати або надавати послуги під таким позначенням;

4) ввозити або вивозити товари під таким позначенням;

5) використовувати таку марку у діловій документації або в рекламі.

Крім того, третім особам заборонено без згоди володільця марки у ділових відносинах:

1) наносити ідентичне або схоже з торговельною маркою позначення на елементи оформлення або упаковки або на розрізняльні засоби -- такі як етикетки, вивіски, навіски, нашивки або їм подібні;

2) пропонувати, запускати в обіг або мати для названих цілей елементи оформлення, упаковку або розрізняльні засоби, позначені ідентичними або схожими з маркою;

3) ввозити або вивозити елементи оформлення, упаковку або розрізняльні засоби, позначені ідентичними (або схожими) з товарним знаком, якщо є небезпека, що елементи оформлення чи упаковки будуть використані для оформлення або упаковки, або для надання розрізняльної здатності для оформлення або упаковки, або для надання розрізняльної здатності товарам чи послугам, щодо яких третім особам заборонено використовувати торговельну марку.

Особи, які зловмисно використали торговельну марку, права на використання якої у них не було, зобов'язані припинити використання, відшкодувати володільцеві торговельної марки вигоду, що виникла внаслідок правопорушення. Якщо правопорушення здійснено службовцем чи представником підприємства, то вимога про припинення правопорушення і відшкодування шкоди може бути пред'явлена володільцю підприємства.

Параграф 14 Закону Німеччини про реформу законодавства про товарні знаки досить великий за обсягом, але наведений він для того, щоб показати, який великий зміст може мати поняття «забороняти використовувати зареєстрований товарний знак без дозволу «його власника». Очевидно й інше -- така розшифровка цього поняття ніскільки не завадила б і Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» замість наведеного, не дуже зрозумілого, нечіткого і далеко неоднозначного словосполучення.

Незрозумілим є також застереження, що заборона використання марки не стосується тих випадків, «коли використання знака не визнається згідно з цим Законом порушенням права власника свідоцтва», адже Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» ніяких винятків з цього приводу не містить.

Власник свідоцтва має право проставляти поряд із маркою попереджувальне маркування, яке вказує на те, що ця марка зареєстрована в Україні. Якщо власник свідоцтва здійснює посередницьку діяльність, то він має право на підставі договору з виробником товарів або особою, яка надає послуги, використовувати свою марку поряд із маркою зазначених осіб, а також замість їх марки.

Використання торговельної марки є не лише правом її власника. Закон покладає на власника марки певні обов'язки. Передусім власник марки зобов'язаний її використовувати. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» власник свідоцтва має добросовісно користуватися виключним правом, що випливає зі свідоцтва. Використання марки її власником чи з його дозволу іншими особами не повинно наносити шкоду.

Закон визначає досить суворі наслідки для власника свідоцтва у разі невикористання марки. Якщо марка не використовується або недостатньо використовується в Україні протягом трьох років від дати публікації відомостей про видачу свідоцтва або від дати, коли використання було припинено, будь-яка особа має право звернутися до суду (господарського суду) із заявою про дострокове припинення чинності свідоцтва.

Заінтересованість іншої особи до марки, використання якої не почалося, було припинено або було недостатнім, може бути викликана певними чинниками. Наприклад, ця інша особа має намір зареєструвати зазначену марку на своє ім'я, але при цьому слід знати, що власник свідоцтва має право на повторну реєстрацію, яка може мати місце лише за наявності певних умов. Чи є припинення використання, його недостатність або просто невикористання підставою для повторної реєстрації, закон чіткої відповіді не містить. На думку авторів, підстави для дострокового припинення дії свідоцтва не можуть бути підставою для повторної реєстрації.

Власник свідоцтва може заперечувати проти позбавлення його права власності через невикористання, недостатнє використання або припинення використання.

При вирішенні цього питання суд може взяти до уваги подані власником свідоцтва докази того, що марка не використовувалася з незалежних від нього причин.

Із ст. 17 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» можна зробити ряд висновків:

1) рішення про дострокове припинення чинності свідоцтва може прийняти лише суд або господарський суд;

2) невикористання торговельної марки сталося з незалежних від її власника причин;

3) невикористання мало місце протягом трьох років від дати публікації відомостей про видачу свідоцтва або від дати, коли використання марки було припинене;

4) клопотання про дострокове припинення чинності свідоцтва може порушити будь-яка заінтересована особа;

5) клопотання про дострокове припинення чинності свідоцтва можна порушити і при наявності недостатнього використання марки, проте закон не розкриває змісту поняття «недостатнє використання».

Наведені висновки викликають принаймні кілька зауважень. Перше зауваження стосується строку, протягом якого марка не використовувалася або використовувалася недостатньо. Цей строк законом визначений у три роки. Проте у більшості країн цей строк визначений у п'ять років. На думку авторів, в інтересах власника свідоцтва строк у п'ять років більш доцільний.

Друге зауваження також стосується строку. Закон не визначає протягом якого строку можна порушити клопотання про дострокове припинення чинності свідоцтва. Адже цей строк також має правове значення. У законодавстві інших країн він також більш чітко визначений.

Третє зауваження стосується змісту поняття «недостатнє використання». Закон України не містить чіткого визначення цього поняття. Потребує уточнення і саме поняття «використання марки». У законодавстві зарубіжних країн під поняттям «використання» розуміють не лише реальне використання, тобто фактичне. Зарубіжне законодавство використанням визнає також так зване номінальне використання, під яким розуміють застосування лише в рекламі або публікаціях водночас, коли рекламована продукція не випускається. З цього приводу в спеціальній літературі висловлювалися різні думки. Більшість авторів схиляється до того, що слід розумно поєднувати вимоги фактичного і номінального використання.

Постає також питання і про обсяг використання, який, до речі, пов'язаний з поняттям «недостатнє використання». Очевидно, що на ці запитання закон має дати відповіді.

Інший обов'язок, про який нагадує закон, -- це обов'язок заявника і власника свідоцтва сплачувати передбачені Законом збори. Стаття 23 цього Закону приписує: за подання заявки на видачу свідоцтва, підтримання його чинності, продовження строку дії сплачуються збори. Розмір зборів, строки їх сплачування та порядок сплати визначені Положенням про порядок сплати зборів за дії, пов'язані з охороною прав на об'єкти інтелектуальної власності, торговельної марки, про які йшлося вище.

Згідно з Додатком до зазначеного Положення лише за самі необхідні дії, пов'язані з охороною прав на торговельну марку, слід сплатити близько 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що не так уже й мало для власника свідоцтва -- фізичної особи.

Отже, право на торговельну марку є абсолютним і виключним правом. Це означає, що власник свідоцтва на марку має право на використання її, а також на розпорядження нею. У межах України ніхто не може користуватися торговельною маркою без дозволу власника свідоцтва.

Право на використання географічного зазначення походження товарів має свою специфіку. Передусім право на користування географічним зазначенням походження товарів не є виключним. Прийнято вважати, що право на географічне зазначення походження товарів само по собі є надбанням держави. Фізичним і юридичним особам, які перебувають у конкретному географічному місці і виробляють товар, що має особливі властивості або певні якості, які зумовлюються певними природними умовами або поєднанням природних умов з людським фактором, лише надається право на використання географічного зазначення походження товарів. Це право не має виключного характеру.

Відповідно до Закону України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» реєстрація права на використання географічного зазначення походження товарів не обмежує прав інших осіб на реєстрацію їх прав на використання цього самого географічного зазначення походження товарів. Отже, одним і тим самим географічним зазначенням можуть користуватися кілька осіб, але за умови, що їх товар характеризується тими самими специфічними ознаками.

Особливістю реєстрації географічного зазначення походження товарів є те, що така реєстрація надає право на використання цього зазначення, маючи при цьому на увазі, що може мати місце лише реєстрація права на використання уже зареєстрованого географічного зазначення походження товарів.

Обсяг правової охорони, що надається реєстрацією права на використання географічного зазначення походження товарів, визначається занесеними до Реєстру і зафіксованими у свідоцтві характеристиками товару та межами географічного місця.

Власник свідоцтва має право:

-- використовувати зареєстроване географічне зазначення походження товару;

-- вживати заходів щодо заборони неправомірного використання географічного зазначення походження товару особами, які не мають на це права;

-- вимагати від осіб, які порушили його права, припинення цих порушень і відшкодування матеріальної та моральної шкоди в установленому порядку.

Використовувати зареєстроване географічне зазначення походження товару має лише особа, на ім'я якої зареєстровано це право, тобто власник свідоцтва (п. 4 ст. 17). Проте слід зазначити, що суб'єкт, на ім'я якого здійснена реєстрація на географічне зазначення, має право власності на свідоцтво, як на охоронний документ. Але права власності на саме географічне зазначення походження товару у зазначеного суб'єкта не виникає.

Використанням зареєстрованого географічного зазначення походження товару визнається:

-- нанесення його на товар або на етикетку;

-- нанесення його на упаковку товару, застосування у рекламі;

-- запис на бланках, рахунках та інших документах, що супроводжують товар.

Власник свідоцтва має право наносити поряд із географічним зазначенням походження товару попереджувальне маркування для інформації про те, що це зазначення зареєстроване в Україні.

Для попереджувального маркування географічного зазначення походження товару застосовується обведена овалом абревіатура «ГЗП». Замість цього маркування або разом із ним може наноситися текст: «Зареєстроване в Україні географічне зазначення походження товару».

Власник свідоцтва не має права:

-- видавати ліцензію на використання географічного зазначення походження товару;

-- забороняти (перешкоджати) спеціально уповноваженим органам здійснювати контроль за наявністю в товарі особливих властивостей та інших характеристик, на підставі яких зареєстровано географічне зазначення походження товару та (або) право на його використання.

Як уже зазначалося, власник свідоцтва має право забороняти іншим особам неправомірне використання географічного зазначення походження товару. Неправомірне використання географічного зазначення може мати місце у разі, коли використання здійснюється без реєстрації права на його використання, без дотримання вимог до товару, особливі властивості та інші характеристики якого внесені у свідоцтво.

Відшкодування завданої матеріальної і моральної шкоди здійснюється відповідно до чинного цивільного законодавства.

Власник свідоцтва зобов'язаний забезпечувати відповідність якісних показників, особливих властивостей та характеристик товару, що виробляється, їх опису в Реєстрі.

Про затвердження Положення про порядок сплати зборів за дії, пов'язані з охороною прав на об'єкти інтелектуальної власності Із змінами і доповненнями, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 2003 року № 901 Кабінет Міністрів України постановляє:

1. Затвердити Положення про порядок сплати зборів за дії, пов'язані з охороною прав на об'єкти інтелектуальної власності (додається).

2. Визнати такими, що втратили чинність, постанови Кабінету Міністрів України згідно з додатком.

Це Положення визначає строки і порядок сплати зборів за дії, пов'язані з охороною прав на об'єкти інтелектуальної власності, а також розміри зазначених зборів згідно з додатком.

Якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила сплати зборів, ніж цим Положенням, застосовуються правила міжнародного договору. Сума зборів, що підлягають сплаті, визначається:

для громадян і юридичних осіб, що постійно проживають чи знаходяться в Україні (резиденти), -- у гривнях;

(абзац другий пункту 2 із змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 16.06.2003р. № 901)

для громадян і юридичних осіб, що постійно проживають чи знаходяться за межами України (нерезиденти), -- у доларах США.

Якщо платників збору кілька і серед них одночасно є резиденти і нерезиденти, сума збору, яку повинні сплатити резиденти і нерезиденти, визначається пропорційно їх частці у складі платників, при цьому сума збору для резидентів визначається у гривнях, для нерезидентів -- у доларах США.

Якщо заявником (заявниками) є лише винахідник (винахідники) або автор (автори) промислового зразка, топографії інтегральної мікросхеми, то збори, передбачені пунктами 1, 2, 8, 11, 12, 21, 23, 33, 35--38, 46, 56 і 57 додатка до Положення, сплачуються у розмірі 50 відсотків встановленого розміру кожного виду збору. У разі подальшого включення до складу заявників особи, яка не є винахідником або автором, збір сплачується у повному розмірі.

Сплата зборів провадиться через кредитні установи.

Збір, розмір якого визначено у доларах США, може бути сплачений у доларах США або у гривнях за офіційним обмінним курсом Національного банку на день його сплати.

Збори сплачуються на розрахункові рахунки уповноважених МОН закладів державної системи правової охорони інтелектуальної власності.

Відомості про розрахункові рахунки уповноваженого закладу державної системи правової охорони інтелектуальної власності (далі -- уповноважений заклад) оприлюднює МОН.

Надходження від зборів за розпорядженням МОН використовуються за цільовим призначенням виключно для забезпечення розвитку та функціонування державної системи правової охорони інтелектуальної власності.

Уповноважений заклад зобов'язаний вести облік документів про сплату зборів та результати перевірки їх відповідності вимогам, установленим цим Положенням. Документом про сплату збору є копія платіжного доручення на перерахування збору з відміткою установи банку або квитанція (форма № 0402005). У цьому документі зазначаються платник збору, вид збору (перелік сплачуваних зборів), сума сплаченого збору (зборів), а також номер заявки (номери заявок), якщо про нього (них) повідомлено заявника, або номер патенту (патентів) чи свідоцтва (свідоцтв), назва країни платника -- нерезидента. У разі коли збір, розмір якого встановлено у доларах США, сплачено у гривнях, зазначається курс долара за офіційним обмінним курсом Національного банку на день сплати збору.

Документ про сплату збору повинен надійти до уповноваженого закладу разом із заявою (клопотанням, запереченням тощо) про вчинення відповідної дії, якщо інші строки не передбачені цим Положенням, і є дійсним:

а) протягом трьох місяців від дня сплати збору за умови, що у цей строк розмір відповідного збору залишався незмінним;

б) протягом одного місяця від дня введення в дію зміненого розміру збору.

Сума збору повертається платникові (частково або повністю) у разі:

сплати збору в більшому розмірі, ніж передбачено цим Положенням;

повернення уповноваженим закладом заяви (клопотання) або відмови у її прийнятті.

Сума збору повертається за умови, якщо заяву про повернення подано до уповноваженого закладу протягом року від дня зарахування цієї суми на його рахунок, з урахуванням відшкодування витрат на її повернення.

Кошти, визнані такими, що підлягають поверненню, за клопотанням платника можуть бути зараховані в рахунок збору, який платник повинен внести за вчинення уповноваженим закладом іншої дії. Порядок зарахування коштів визначається установою.

Обчислення строків сплати зборів та подання до уповноваженого закладу документа про сплату проводиться у такому порядку:

а) якщо строк становить один рік чи певну кількість років, він обчислюється від дня, який настає за днем, коли вчинялася відповідна дія, а закінчується наступного року, місяця і дня, що мають ту ж назву і число, які мали місяць і день вчинення дії. Якщо відповідний місяць наступного року не має дня з таким числом, строк закінчується в останній день цього місяця;

б) якщо строк становить один місяць чи певну кількість місяців, він обчислюється від дня, який настає за днем, коли вчинялася відповідна дія, а закінчується наступного місяця і дня, що має те ж число, яке мав день вчинення дії. Якщо наступний місяць не має дня з таким же числом, строк закінчується в останній день цього місяця;

в) якщо строк становить певну кількість днів, він обчислюється від дня, який настає за днем, коли вчинялася відповідна дія, а закінчується в день, який є останнім днем відліку строку;

г) якщо останній день закінчення строку збігається з вихідним, святковим, неробочим чи іншим днем, коли уповноважений заклад не працює, строк закінчується в перший робочий для закладу день, який настає за вихідним, святковим, неробочим чи зазначеним вище іншим днем.

Строки подання документів про сплату зборів за дії, пов'язані з охороною прав на винаходи і корисні моделі

Документ про сплату збору за подання заявки на винахід, корисну модель повинен надійти до уповноваженого закладу разом із заявкою або протягом двох місяців після дати подання заявки. Документ про сплату збору за подання міжнародної заявки на винахід, корисну модель повинен надійти до уповноваженого закладу разом із заявкою або не пізніше 23 місяців від дати пріоритету, а у разі проведення міжнародної попередньої експертизи -- не пізніше 33 місяців від дати пріоритету.

Документ про сплату збору за продовження строку надходження документа про сплату збору за подання заявки повинен надійти до уповноваженого закладу не пізніше шести місяців від дати закінчення цього строку. Документ про сплату збору за продовження строку надходження перекладу міжнародної заявки на винахід, корисну модель українською мовою та (або) документа про сплату збору за її подання повинен надійти до уповноваженого закладу протягом шести місяців від дати надходження міжнародної заявки.

Документ про сплату збору за продовження строку права на пріоритет попередньої заявки на винахід, корисну модель повинен надійти до уповноваженого закладу протягом двох місяців від дати закінчення встановленого строку для подання заяви про пріоритет.

Клопотання про продовження строку повинне містити відомості про непередбачувані чи незалежні від .заявника обставини, з яких його пропущено.

Документ про сплату збору за продовження строку подання заяви про пріоритет попередньої заявки на винахід, корисну модель та (або) копії цієї заявки повинен надійти до уповноваженого закладу протягом двох місяців від дати закінчення встановленого строку для подання заяви про пріоритет. Клопотання про продовження строку повинне містити відомості про непередбачувані чи незалежні від заявника обставини, з яких його пропущено. Документ про сплату збору за продовження строку надходження перекладу попередньої заявки на винахід, корисну модель українською мовою повинен надійти до уповноваженого закладу протягом шести місяців від дати одержання заявником запиту цього закладу. Документ про сплату збору за подання клопотання про внесення за ініціативою заявника виправлень і уточнень до заявки подається до уповноваженого закладу після одержання заявником рішення про встановлення дати подання заявки і повинен надійти до нього до дати одержання заявником рішення про видачу патенту або рішення про відмову у видачі патенту. Документ про сплату збору за подання клопотання про продовження строку внесення запропонованих уповноваженим закладом експертизи змін до матеріалів заявки на винахід, корисну модель за одержаним заявником повідомленням про невідповідність матеріалів заявки встановленим вимогам повинен надійти до цього закладу протягом двох місяців від дати одержання заявником повідомлення закладу експертизи. Документ про сплату збору за поновлення пропущеного строку внесення запропонованих закладом експертизи змін до матеріалів заявки на винахід, корисну модель за одержаним заявником повідомленням про невідповідність матеріалів заявки встановленим вимогам повинен надійти до закладу протягом дванадцяти місяців від дати закінчення пропущеного строку. Клопотання про поновлення пропущеного строку повинне містити відомості про причини, з яких його пропущено. Документ про сплату збору за проведення кваліфікаційної експертизи заявки на винахід повинен надійти до уповноваженого закладу протягом трьох років від дати подання заявки.

5. Захист прав на інтелектуальну власність

Незважаючи на окремі недоліки системи охорони прав на інтелектуальну власність, що склалася в Україні, в цілому можна стверджувати, що зазначена система відповідає міжнародним стандартам і може забезпечити належну охорону прав на об'єкти інтелектуальної власності. Але такої оцінки не можна дати системі захисту прав інтелектуальної власності. Більше того, є всі підстави стверджувати, що захист прав інтелектуальної власності не відповідає сучасним вимогам. Він не забезпечує надійного й ефективного захисту інтелектуальної власності. Засоби масової інформації буквально переповнені повідомленнями про порушення патентних чи авторських прав. Масштаби порушення прав інтелектуальної власності в Україні настільки зросли, що до нашої держави починають застосовувати економічні санкції.

У чинному законодавстві України про інтелектуальну власність більш вдалою склалася система захисту авторських і суміжних прав. Щодо захисту прав промислової власності, то її не можна визнати задовільною. Виходячи з реального стану речей, система захисту прав інтелектуальної власності, що склалася в Україні, потребує радикального і невідкладного перегляду й удосконалення. Не можна стверджувати, що наша держава у цій сфері нічого не робить. Але існуючі правові засоби захисту інтелектуальної власності не досягають мети, не забезпечують надійного та ефективного захисту права інтелектуальної власності. Ці проблеми потребують спеціального дослідження.

Проте на сьогодні маємо систему захисту права інтелектуальної власності за чинним законодавством України про інтелектуальну власність та загальними засадами захисту прав. У світовій практиці захист права інтелектуальної власності прийнято поділяти на два види -- юрисдикційний і неюрисдикційний. Юрисдикційний захист права інтелектуальної власності здійснюється у судовому порядку судами та іншими уповноваженими на це державними органами. Сутність цього захисту полягає у тому, що суб'єкт права інтелектуальної власності, право якого порушене, звертається до належного державного органу за захистом, який у разі необхідності і надає такий захист.

У свою чергу юрисдикційний спосіб захисту права інтелектуальної власності поділяється на окремі види -- цивільно-правовий, кримінально-правовий і адміністративно-правовий. Крім того, цивільно-правовий спосіб також поділяється на загальні і спеціальні засоби.

Юрисдикційний спосіб захисту права інтелектуальної власності здійснюється судами та іншими уповноваженими на це державними органами. Переважна більшість спорів з приводу авторського права і суміжних та патентних прав розглядаються судами загальної компетенції. Спеціалізованих судів Україна поки що не має.

За згодою сторін спір може бути розглянутий третейським судом. У разі, коли сторонами у спорі виступають юридичні особи, спір розглядається господарським судом.

Позивач на свій розсуд може звернутися за захистом свого порушеного права не тільки до суду, а й до відповідного державного органу управління або громадської організації. Він може звернутися до вищої організації відповідача, до творчої спілки, до якої входить відповідач, до антимонопольного органу. Такі спори частіше розв'язуються в адміністративному порядку.

Неюрисдикційний спосіб захисту права інтелектуальної власності характеризується тим, що це позасудовий захист, який здійснюється особою, право якої порушене, самостійно, але в межах закону. Такі засоби захисту застосовуються досить рідко. Особа, право якої порушене, може відмовитися від виконання певних дій, наприклад, відмовитися внести певні зміни до твору, що не були передбачені договором, або відмовитися від виконання договору в цілому.

Особливістю захисту права промислової власності є те, що зазначена система" передбачає процедури опротестування видачі патентів чи інших неправомірних дій. Такі процедури передбачені законодавством багатьох країн і здійснюються самими патентними відомствами, які розглядають протести і приймають щодо них рішення. Найчастіше опротестовуються видачі патентів. Помилкова видача патенту може зачіпати інтереси інших патентоволодільців, які й подають протести на видані патенти. У деяких країнах допускається подання протесту ще до видачі патенту. Але є країни, законодавство яких взагалі не допускає опротестування видачі патентів.

В останні десятиліття зростає актуальність посилення захисту авторського права і суміжних прав. Це зумовлюється двома основними чинниками. Перший чинник полягає у тому, що інтенсивно зростає вартість об'єктів авторського права і суміжних прав, неправомірним відтворенням яких можна одержати значні доходи. Другий чинник зумовлений появою нових технологій відтворення і використання охоронюваних законом об'єктів. Особливо привабливим стає неправомірне відтворення і використання зазначених об'єктів. Ця проблема ускладнюється тим, що такі неправомірні дії часто залишаються поза контролем відповідних органів. Великі прибутки, одержувані від неправомірного відтворення і використання об'єктів авторських і суміжних прав шляхом хабарництва, сприяють уникненню державного контролю за зазначеними процесами.