Договірні зобов’язання у господарській діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Договірні зобов'язання у господарській діяльності

ПЛАН

1. Загальна характеристика господарських зобов'язань.

2. Поняття, ознаки та види господарських договорів.

3. Порядок укладання, зміни та розірвання господарських договорів.

1. Загальна характеристика господарських зобов'язань

Зобов'язання - вид юридичного зв'язку (правовідносин), який може розглядатися і як один з механізмів, що використовується у різних галузях права. В силу зобов'язання один суб'єкт права зобов'язаний здійснити певні дії, а інший - управнена сторона - вправі вимагати від зобов'язаної сторони виконання цих дій.

Термін "зобов'язання" має декілька значень. Він використовується для позначення: 1) документа, що видасться боржником кредитору; 2) окремого обов'язку; 3) обов'язку з відповідними йому повноваженнями; 4) сукупності обов'язків з відповідними їм повноваженнями.

В силу господарського зобов'язання один суб'єкт господарювання зобов'язаний здійснити певні дії господарського характеру, як-такі: перевести гроші, поставити товар, виконати роботу, надати ділову інформацію і т. ін., а інший суб'єкт вправі вимагати від зобов'язаної сторони виконання цих дій.

Стаття 173 Господарського кодексу України містить наступне визначення господарського зобов'язання: "Господарським зобов'язанням, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінського-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

З урахуванням великої кількості та різноманітності господарських зобов'язань, що виникають між юридичними та фізичними особами -підприємцями, важливого значення набуває їх класифікація.

Питання класифікації зобов'язань, у тому числі господарських, у юридичній літературі вже давно є дискусійним. Використовуючи різні властивості договорів та зобов'язань, що з них випливають, які справляють найбільш помітний вплив на характер правового регулювання, вчені пропонують різні варіанти класифікації зобов'язань, у тому числі господарських.

Велику увагу класифікації господарських зобов'язань приділяє В.В. Лаптєв. Виходячи з господарсько-правової концепції, він прийшов до висновку, що зобов'язально-правові форми поєднуються у три великі групи відповідно трьом групам господарських відносин - горизонтальним, вертикальним та внутрішньогосподарським. Вони створюють три крупні підсистеми зобов'язань - господарсько-оперативних, господарсько-управлінських та внутрішньогосподарських.

Господарсько-оперативними, на його думку, є зобов'язання, у форму яких втілюється виконання господарськими органами господарсько-оперативних функцій, тобто безпосередньої господарської діяльності організацій.

Господарсько-управлінські - це зобов'язання, у форму яких втілюється виконання органами господарського керівництва планово-організаційних функцій.

Внутрішньогосподарські - це відносини, у форму яких втілюється виконання господарсько-оперативних та господарсько-управлінських функцій у рамках єдиного господарського органу.

Зустрічаються й інші точки зору стосовно критеріїв класифікації зобов'язань. Так, в залежності від підстав виникнення зобов'язання прийнято ділити на договірні та позадоговірні.

Договірні зобов'язання виникають на підставі угоди його учасників (наприклад, двосторонній або багатосторонній договір).

Позадоговірні зобов'язання виникають внаслідок інших юридичних фактів (наприклад, одностороннього правочину, заподіяння шкоди, рятування майна тощо).

Значення такого розмежування полягає в тому, що зміст договірних зобов'язань визначається не тільки законом, але, насамперед, волею їх учасників. Зміст позадоговірних зобов'язань ґрунтується на законі, односторонньому волевиявленні, адміністративному акті тощо.

В залежності від мети (спрямованості) зобов'язання поділяються на регулятивні та охоронні.

Регулятивні зобов'язання - це правовідносини, що мають змістом правомірну поведінку учасників. Вони можуть регулювати поведінку учасників договору, а також будь-яку іншу правомірну діяльність у сфері господарювання.

Охоронні зобов'язання виникають внаслідок заподіяння шкоди, безпідставного збагачення; їхньою метою є захист порушеного інтересу суб'єкта господарської діяльності. По суті вони являють собою різновид засобів захисту.

За співвідношенням прав і обов'язків зобов'язання поділяють на односторонні та взаємні (зустрічні).

В односторонніх зобов'язаннях у однієї сторони зобов'язання є тільки права, у іншої - тільки обов'язки (наприклад, зобов'язання із заподіяння шкоди).

У взаємних (зустрічних) зобов'язаннях кожен із учасників такого зобов'язання має як права, так й обов'язки. Кожна зі сторін є одночасно і кредитором, і боржником. Наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець та покупець володіють одночасно і правами, і обов'язками щодо одне одного. Взаємні (зустрічні) зобов'язання, за загальним правилом, мають виконуватися одночасно (якщо інше не передбачене законом, договором і не випливає із сутності зобов'язання).

В залежності від характеру правового зв'язку між учасниками зобов'язання воно може бути простим або складним.

Якщо сторони мають лише по одному праву та одному обов'язку, то зобов'язання вважається простим.

Якщо прав та обов'язків у сторін зобов'язання декілька, воно є складним.

У залежності від значення зобов'язання для його сторін розрізнюють головні (основні) та додаткові (акцесорні) зобов'язання.

Головні (основні) можуть існувати самостійно без додаткового зобов'язання (наприклад, купівля-продаж).

Додаткові (акцесорні) зобов'язання виникають тільки за наявності головного (основного) зобов'язання та нерозривно пов'язані з ним (наприклад, порука). Додаткові зобов'язання завжди наслідують долі головного зобов'язання й автоматично припиняються разом з ним.

В залежності від пов'язаності зобов'язань з особистістю їх учасників можна розмежувати зобов'язання особистого характеру та зобов'язання неперсоніфіковані.

Особливістю зобов'язання особистого характеру є необхідність виконання дій, що є його об'єктом, особисто учасником. У таких зобов'язаннях недопустима заміна однієї із сторін, і вони припиняються у разі смерті громадянина або ліквідації юридичної особи, що є їхнім учасником. Так, при відшкодуванні шкоди, заподіяної здоров'ю громадянина, кредитором може бути тільки потерпілий.

Зобов'язання неперсоніфіковані не пов'язані з особистістю боржника або кредитора. Тому у них можлива передача прав та обов'язків у порядку правонаступництва, заміна осіб у зобов'язанні тощо.

З точки зору визначеності змісту зобов'язання розрізняють зобов'язання з певним обсягом вимог та зобов'язання з невизначеним змістом.

В зобов'язаннях з певним обсягом вимог точно відомо, виконання яких обов'язків і в якому обсязі може зажадати кредитор від боржника. Такими є переважна більшість зобов'язань.

В зобов'язаннях з невизначеним обсягом вимог (алеаторних) обсяг прав і обов'язків встановлюється тільки в загальному вигляді. Конкретні роботи, послуги тощо визначаються вже під час виконання зобов'язання.

З точки зору визначеності предмета виконання можна виділити зобов'язання з конкретним предметом виконання, альтернативні і факультативні.

Зобов'язання з конкретним предметом виконання мають місце тоді, коли предметом зобов'язання є цілком конкретна поведінка учасників. Це загальне правило.

Альтернативні зобов'язання означають, що боржник має здійснити для кредитора одну з кількох дій, передбачених законом або договором. Право вибору належить боржнику, що виконує зобов'язання, якщо інше не випливає із закону, договору або сутності зобов'язання. Причому здійснення будь-якого із них вважається виконанням зобов'язання. Припускається, що коли вже кредитор погодився на декілька варіантів в момент укладення договору то йому байдуже, який з них обере надалі боржник. Наприклад, договором між художнім колективом та замовником передбачено, що буде дано концерт по програмі №1 або по програмі №2. При виконанні будь-якої з цих програм зобов'язання буде вважатися виконаним, якщо дотримані інші умови договору (термін, якість, склад учасників). Наявність у боржника права вибору однієї дії з низки можливих не означає, що існує декілька зобов'язань. Альтернативне зобов'язання єдине правовідношення, зміст якого в цілому визначається в момент виникнення зобов'язання і уточнюється до моменту виконання.

Факультативні зобов'язання мають місце у випадках, коли боржник зобов'язаний здійснити на користь кредитора конкретну дію, а якщо це неможливо - має право замінити її виконання іншою дією, що заздалегідь обумовлено угодою сторін. Наприклад, боржник зобов'язується передати кредитору певну річ, а при неможливості цього, надати іншу річ такого ж призначення. Можливість заміни виконання тут також є правом боржника. У господарських відносинах виникають й наступні зобов'язання:

а) зобов'язання з передачі майна у власність, на праві господарського відання, оперативного управління;

б) зобов'язання з оплатної реалізації майна (купівля-продаж, поставка, контрактація);

в)зобов'язання з передачі майна у користування за плату (оренда);

г)зобов'язання з виконання робіт (підряд на капітальне будівництво);

д)зобов'язання з надання послуг (комісія, зберігання, експедиція);

є) зобов'язання з перевезень;

ж) зобов'язання, пов'язані із розрахунками та кредитуванням (банківське кредитування юридичної особи, договори банківського рахунку, розрахункові відносини);

з)зобов'язання зі страхування;

і) зобов'язання зі спільної діяльності;

к) охоронні зобов'язання.

Таким чином, визначення господарського зобов'язання містяться у науковій літературі та у Господарському кодексі України (стаття 173). Щодо видів господарських зобов'язань, то вони класифікуються за багатьма підставами, використовуючи різні властивості договорів та зобов'язань, що з них випливають.

2. Поняття, ознаки та види господарських договорів

Право України регулює майнові господарські та інші відносини суб'єктів господарювання з їх контрагентами завдяки застосуванню двох основних нормативно-правових категорій: договір та господарський договір. Це майнові договори.

Перша категорія - майновий договір - є загальною. Законодавче майнові договори усіх видів врегульовано Цивільним кодексом (статті 151-160).

У господарському праві категорія договір використовується у загальному і спеціальному значеннях. Договір, який регулює ст. 153 Цивільного кодексу, у господарському праві означає будь-яку майнову угоду між двома або більше суб'єктами господарського права. Але з точки зору статутної діяльності господарського суб'єкта майнові договори є різні. Наприклад, договір поставки підприємством продукції чи договір підряду на капітальне будівництво - з одного боку; договір купівлі-продажу підприємством меблів для офісу, канцелярських товарів тощо - з іншого. Ці договори різні, оскільки одні регулюють основну статутну діяльність господарюючих суб'єктів, інші - обслуговуючу. Тому законодавець визначає і регулює договори про основну господарську діяльність суб'єктів окремою юридичною категорією -- категорією господарського договору.

Термін «господарський договір» у право України введено Арбітражним процесуальним кодексом України (нині - Господарським процесуальним кодексом), який регулює порядок розгляду і вирішення господарських спорів, тобто спорів між підприємствами, установами та організаціями, які виникають при укладенні та виконанні господарських договорів (ст. 1 АПК).

Отже, категорії договір і господарський договір співвідносяться як загальне і особливе. Як особлива категорія господарського законодавства і права України господарський договір має певну правову основу.

Господарські договори в Україні регулюються:

а) відповідними положеннями Господарського кодексу;

б) загальними статтями Цивільного кодексу про зобов'язання, договір, зобов'язання, що випливають з договорів;

в) спеціальними статтями Цивільного кодексу про майнові відносини між суб'єктами (підприємствами, установами, організаціями). Це, зокрема, відносини: стосовно поставок продукції (товарів); закупівлі сільськогосподарської продукції у товаровиробників; капітального будівництва; перевезення вантажів та ін.

Господарські договори регулюються також законами України про окремі види господарської діяльності: інвестиційну, зовнішньоекономічну, транспортну тощо.

Певну групу становлять нормативні акти колишнього Союзу РСР, які регулюють ті господарські договори, які повністю або частково не врегульовані законодавством України. Зокрема, це договори поставки продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання; договори перевезення вантажів внутрішнім водним транспортом; частково -- підрядні відносини в капітальному будівництві.

Господарський процесуальний кодекс України лише в загальних рисах встановлює можливість врегулювання розбіжностей, що виникають при укладанні певних категорій господарських договорів (ст. 10) і більш детально регулює врегулювання розбіжностей при їх зміні і розірванні (ст. 11), а також регулює процесуальні відносини щодо порушення позовного провадження і розгляду справ у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та визнанні їх недійсними.

Отже, у визначенні поняття господарського договору слід враховувати і загальні ознаки категорії майнового договору, і особливі його ознаки, відображені у господарському законодавстві.

Із загальноправової точки зору господарський договір становить собою господарське правовідношення між двома або більше суб'єктами, змістом якого є їхні договірні майнові зобов'язання діяти певним чином: передати і прийняти майно, виконати роботу, надати послуги і т. ін. Господарський договір - це регулятор конкретних (одиничних) господарських відносин (зв'язків) між суб'єктами господарської діяльності, умови дії якого визначають самі суб'єкти.

Як спеціальна законодавчо-правова категорія господарський договір має особливі ознаки.

По-перше, господарське законодавство регулює цей договір як таку угоду, яка має визначену економічну і правову мету. Господарський договір завжди укладається з господарською (комерційною) метою для досягнення необхідних господарських і комерційних результатів. Це виробництво і реалізація за плату продукції, виконання робіт і оплата їхніх результатів, надання платних послуг. Звідси господарські договори - це майнові договори, що обслуговують безпосередньо виробництво та господарський (комерційний) обіг. За критерієм мети господарські договори відмежовуються від інших договорів підприємств, установ та організацій, які не обслуговують виробництво і обіг, і є допоміжними. По-друге, стосовно господарських договорів діють окремі правила щодо підстав їх укладання і змісту господарських договірних зобов'язань. Законодавством про господарські договори встановлено, що ті з них, які спрямовані на забезпечення пріоритетних потреб України в продукції, роботах та послугах, укладаються на підставі відповідних державних замовлень. Юридичною особливістю в такому разі є те, що зміст господарського договору, який укладається на підставі державного замовлення (державний контракт), обов'язково має відповідати цьому замовленню (ст. 152 Цивільного кодексу і ст. 13 Господарського кодексу). В теорії такі договори визначаються як плановані.

Але не всі господарські договори укладаються на підставі державного замовлення. Отже, ця ознака господарського договору не є абсолютною.

Зміст господарських договорів, які укладаються без державного замовлення, має відповідати господарським намірам і юридичне вираженій згоді сторін. У теорії такі договори називаються регульованими, тобто такими, що регулюються самими сторонами.

По-третє, закон обмежує коло суб'єктів, які можуть бути суб'єктами господарських договорів. Згідно зі ст. З Цивільного кодексу та ст. 1 Господарського процесуального кодексу суб'єктами господарських договорів є підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), а також громадяни-підприємці.

Отже, господарський договір - це майнова угода господарюючого суб'єкта з контрагентом, яка встановлює (змінює, припиняє) зобов'язання сторін у сфері господарської (комерційної) діяльності при виробництві і реалізації продукції, виконанні робіт, наданні послуг.

Господарський договір згідно із законом співвідноситься з юридичною категорією господарського зобов'язання. Господарське зобов'язання - це врегульоване правом господарське відношення, внаслідок якого одна сторона управнена (уповноважена) вимагати від іншої здійснення господарських функцій - передачі майна, виконання роботи, надання послуг тощо, а інша - зобов'язана виконати вимоги щодо предмета зобов'язання і має право вимагати за це зустрічну винагороду (сплату грошей, зустрічні послуги тощо).

Категорія господарського зобов'язання водночас є і загальною (широкою), і частковою (вужчою) стосовно господарського договору. Загальною вона є тому, що господарські зобов'язання виникають з ряду підстав, а саме: з державного замовлення; з іншого акта органу управління; з господарського договору, укладеного на підставі держзамовлення чи іншого управлінського правового акта; з господарського договору, укладеного за простою згодою сторін; з інших підстав, що не суперечать закону (з аукціону, конкурсу, тендеру, іншого публічного торгу).

Таким чином, з одного боку, господарський договір є лише частковою підставою виникнення господарських зобов'язань. У цьому розумінні категорія господарського зобов'язання узагальнює договірні господарські зобов'язання, засновані на договорі. З іншого боку, зміст господарського договору - це сукупність господарських зобов'язань сторін, тобто їх взаємних прав і обов'язків, що виникають саме з такого договору. Тобто категорія господарського договору є узагальненою щодо договірних господарських зобов'язань. Господарський договір - це юридичне джерело договірних господарських зобов'язань.

господарський зобов'язання договір процесуальний

3. Порядок укладання, зміни та розірвання господарських договорів

Укладання господарського договору - це зустрічні договірно-процедурні дії двох або більше суб'єктів господарювання щодо вироблення умов договору, які відповідають їх реальним намірам та економічним інтересам, а також юридичне оформлення договору (надання цим умовам певної форми) як правового акта.

Особливістю господарських договорів є те, що при їх укладанні застосовуються певні техніко-юридичні процедури, тобто порядок висловлення пропозиції укласти договір (оферти) та прийняття її (акцепту) значною мірою формалізований.

Законодавством України (статті 153-158 Цивільного кодексу) встановлено загальний порядок укладання будь-яких цивільних договорів (незалежно від їх видів), який стосовно господарських договорів діє тоді, коли сторони вільно укладають господарські договори: на біржових торгах, ярмарках, аукціонах тощо. При цьому пропозиція укласти договір має бути чітко висловлена і виражати справжній намір господарюючого суб'єкта вступити в договір. Пропозиція вважається достатньо визначеною, якщо в ній зазначено всі істотні умови договору або порядок їх визначення.

Договір визнається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо його істотних умов (тобто тих, які визнані такими за законом або необхідні для договорів такого виду), а також всіх умов, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди. Коли пропозицію укласти договір зроблено із зазначенням строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо особа, яка зробила пропозицію, одержала від іншої сторони відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку.

Другою особливістю укладення певних категорій господарських договорів є досудове врегулювання розбіжностей, що виникають при цьому. Такі розбіжності між підприємствами, організаціями розглядають керівники чи заступники керівників підприємств та організацій або за їх уповноваженням інші особи.

Третьою особливістю укладення господарських договорів є те, що законодавство передбачає спеціальні порядки укладання господарських договорів окремих видів. Суть їх полягає в тому, що форми, строки укладання таких договорів тощо регулюються нормами законів, кодексів, статутів, правил та положень про конкретні види господарських договорів (наприклад, ст. 9 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», статті 7, 9 Закону України «Про концесії»).

Загальні принципи та умови виконання договорів, у тому числі Господарських, врегульовані главою 15 «Виконання зобов'язань» Цивільного кодексу (статті 161177). Щодо господарських договорів діють і спеціальні умови виконання, передбачені нормативними актами про окремі види договорів.

На господарські договори поширюються такі інститути і категорії загального зобов'язального права, як загальні умови виконання зобов'язань (ст. 161 ЦК), забезпечення виконання зобов'язань (статті 178-196 ЦК), відповідальність за порушення зобов'язань (статті 203-215 ЦК), умови про строк (статті 165, 166 ЦК) та місце виконання зобов'язань (ст. 167 ЦК) тощо. Особливість виконання господарських договорів полягає лише в тому, що ці категорії та інститути значною мірою деталізуються ще й господарським законодавством про окремі види договорів.

Принципи виконання господарських договорів. Ці принципи є загальнодоговірними (ст. 161 ЦК). Коротко їхню суть можна визначити формулою: «виконання господарських договорів має бути чітким і точним».

Основним принципом є принцип належного виконання господарського договору. Це, зокрема, означає виконання його належним суб'єктом (боржником) відповідно до предмета виконання, визначеного у договорі, у належному місці, відповідним способом і т. ін.

З цього основного принципу випливає другий принцип - реального виконання господарського договору. Він закріплений у ст. 208 Цивільного кодексу, згідно з якою зобов'язання повинно бути виконано в натурі. Це означає, що боржник має вчиняти дії, які передбачені господарським договором, а саме: передати майно, виконати роботу, надати послугу тощо. Замінювати ці дії іншими можна лише за згодою кредитора, але це вже буде інший договір.

Невиконання господарського договору реально, в натурі, породжує право кредитора вимагати цього примусово (зокрема, вимагати відібрання майна - об'єкта договору майнового найму - і передачі його кредитору).

З принципу належного виконання випливає і третій принцип - виконання господарського договору в установлений строк. Щодо всіх господарських договорів строк є, як правило, їхньою істотною умовою. Тому порядок включення цієї умови в договір досить детально регулюється господарським законодавством (наприклад. Положенням про поставки продукції виробничо-технічного призначення та Положенням про поставки товарів народного споживання - щодо відносин поставки).

Четвертий принцип виконання господарських договорів - відповідність виконання вказівкам закону. Категорію вказівки закону слід тлумачити розширено, а не буквально. По-перше, це вказівки закону в прямому розумінні: господарські договори повинні виконуватися відповідно до відповідних статей Господарського та Цивільного кодексів та інших законодавчих актів. По-друге, вказівками закону у такому разі є норми положень про поставки, транспортних статутів, відповідних правил перевезення вантажів, прийнятих згідно з ними, тощо. По-третє, це і норми відомчих нормативних актів: положень, інструкцій, наказів, нормативно-технічних документів. Щодо так званих планованих договорів діє принцип виконання їх відповідно до актів планування.

Господарські договори, щодо яких не існує будь-яких «вказівок», виконуються «відповідно до вимог, що звичайно ставляться» (ст. 161 ЦК).

Размещено на Allbest.ru